Білецький Л

10

Білецький Леонід Тимофійович та його концепція поступу українського літературознавства.

БІЛЕЦЬКИЙ Леонід Тимофійович (05.05.1882–05.02.1955) – укр. літературознавець. Д-р філології (1936), президент Української вільної академії наук (1948–52), дійсний чл. НТШ. Н. в с. Листвинівка Київ. губ. (нині село Народицького р-ну Житомир. обл.). Закінчив екстерном Київ. класичну г-зію. У Київ. ун-ті під кер-вом проф. В.Перетца вивчав рос. та укр. літ. і після завершення навчання (1913) був залишений для підготовки до професорського звання. Від 1918 – приват-доц. Українського державного Кам’янець-Подільського університету, 1921–23 – викл. історії укр. літ. уЛьвівському таємному українському університеті. 1923–25 на запрошення Українського громадського комітету у Празі (Чехія) обіймав посаду ректора Українського високого педагогічного інституту ім. М.Драгоманова. Від 1925 – приват-доц. каф-ри укр. літ., а од 1932 – проф. каф-ри укр. права в галузі дослідження старовинних пам’ятокУкраїнського вільного університету в Празі (на цій посаді працював до 1945). Одночасно з 1938 – д-р філософії Карлового ун-ту в Празі. Перед вступом рад. військ у Прагу перебрався до м. Ульм (Німеччина), що входило до амер. окупаційної зони. У таборах для переміщених осіб розробляв навч. плани для нар. шкіл, г-зій, УВУ. Кер. культ.- освіт. від. Центр. представництва укр. еміграції в Німеччині. 1949 переїхав на постійне проживання до Канади й оселився у Вінніпезі. Дир. осередку укр. к-ри й освіти у Вінніпезі, голова Культ.-освіт. ради К-ту українців Канади, проф. колегії св. Андрея. У цей період здійснив 4-томне вид. творів Т.Шевченка, яке відрізнялося від попереднього тим, що твори поета були подані за первісними варіантами.

Коло наук. зацікавлень Б. охоплювало проблеми теорії та історії літ., а також літ. критики, але осн. його праці стосувалися сфери методології. Власний підхід до аналізу худож. літ. Б. розробляв на основі положень психологічної шк. Потебні, доповнивши їх здобутками філол., культ.-істор., компаративістичної та ін. шкіл. Перша книжка вченого «Поезія та її критика» (Львів, 1921) ґрунтується на ідеях О.Потебні, що психологічні умови виникнення слова такі ж, як і виникнення худож. образу й цілого твору. Згодом Б. зосередився на таких темах: еволюція уявлення: від міфу до метафори; зовн. й внутр. форми твору; етапи акту творення та активний характер читацького сприйняття тощо. Значну увагу приділяв дослідженню естетичної концепції О.Потебні («Перспективи літературно-наукової критики», 1924), намагався реконструювати цілісну систему поглядів останнього на літературу.

Б. поставив своїм завданням розкрити етапи становлення укр. літературознавчої думки в контексті розвитку літературознавчих концепцій у Європі. Цьому присвячена фундаментальна праця «Основи української літературно-наукової критики» (Прага, 1925; К., 1998). Вона й досі залишається найґрунтовнішим дослідженням методологічних аспектів укр. літературознавчої думки від поетик професорів Києво-Могилянської академії 17–18 ст. до праць укр. літературознавців поч. 20 ст. Формування літературознавчої думки в Україні Б. зараховує до 2-ї пол. 17 ст., коли була заснована Києво-Могилянська акад., що стала важливим центром реліг. і культ.-просвітницьких ідей, які поширилися далеко за межі України. Заслугою цієї шк. Б. вважає передусім те, що вона створила наук. традицію укр. літературознавства, заклала основу її дальшого розвитку протягом 19– 20 ст. Він «реабілітує» літ., яка творилася книжною мовою того часу і яку в 19 і почасти 20 ст. оголосили схоластичною, чужою й незрозумілою сучасному читачеві. В праці показано, що літературознавчі школи, які виникали в Європі, проникали в Україну з деяким запізненням і переважно через посередників, тут вони перепліталися і взаємодіяли між собою. До того ж укр. літературознавці були не просто популяризаторами зх.-європ. літературознавчих концепцій, а творчо розвивали їх, виходячи з нац. характеру і особливостей поступу укр. літ. Констатуючи, що вМ.Максимовича і М.Костомарова принципи міфологічної шк. поєднані з принципами культ.-істор. шк., в О.Потебні психологічний підхід доповнюється рисами порівняльно-істор. підходу, а в працях І.Франка простежується еволюція від соціологічного підходу до естетико-психологічного, Б. намагався об’єднувати принципи міфологічної, культ.-істор. та компаративістичної шкіл у ширшу категорію – істор. школу.

Спираючись на світогляд фі- лос. позитивізму, дослідник дотримується принципу історизму в підході до конкретних літературознавчих концепцій, бачить не тільки можливості, а й межі кожної з них, що випливають з її осн. методологічної засади. Зокрема, характеризуючи міфологічну шк. як перший етап істор. школи, Б. зауважував, що її представники – М.Максимович, О.Бодянський, П.Куліш та ін. розглядали літ. твір як сусп.-істор. документ, трактували худож. літ. як сукупність усних і писаних творів, у яких відбилася душа народу, вірність життю, але часто ігнорували худож. твір як самостійну естетичну категорію. Ця обмеженість істор. шк. ще виразніше виявилася в пізнішому намаганні інтерпретувати худож. твір з позицій тієї чи ін. ідеології, що йшло, з одного боку, від звуженого трактування ідей заснованої культ.-істор. шк. І.Тена з його тріадою «раса», «середовище», «момент», а з ін. – від впливу т. зв. реальної критики М.Добролюбова, яка ставилася до худож. твору як до явища реальної дійсності.

Б. розглядає розвиток літературознавчої думки як цілісний процес. Щоправда, в опублікованих працях він не вдавався до висвітлення новітніх теор. концепцій. Побачила світ тільки 1-ша кн. його узагальненого дослідження. До 2-ї мав увійти розгляд двох найголовніших шкіл літературознавства – психологічної, розробленої у «Перспективах лі- тературно-наукової критики», та філол., що включала й формально-поетичну теорію, яка мала бути репрезентована укр. вченими Ю.Меженком та Б.Якубським. Характерно, що на відміну від Д.Чижевського та В.Сімовича, Б. залишився осторонь ідей Празького лінгвістичного гуртка структуралістів. Судячи із зацікавлень ученого, він був людиною радше 19, аніж 20 ст., орієнтованою на гуманістичні та естетичні вартості, утверджені традицією.

Серед пріоритетів Б. як історика літ. та критика була творчість Т. Шевченка, І.Франка, М.Коцюбинського,В.Самійленка, М.Вороного, П.Тичини, але його уваги не привернула творчість представників тогочасного празького літ. середовища, зокрема поезія Є.Маланюка, О.Стефановича, О.Лятуринської та ін. Заслуговує на увагу монографія Б. «“Руська Правда” й історія її тексту», над якою учений працював протягом 1930-х рр. На жаль, завершений варіант праці втрачений, первісний із додатковими матеріалами був підготовлений до друку Ю.Книшем і виданий 1993 у Вінніпезі. На основі аналізу пам’ятки Б. доводить, що чим «ближчим» є текст численних її варіантів до найстарішого, тобто до первісного джерела, тим мова його є більш близькою до мови староукр. періоду княжої доби.

Зарубіжне та материкове літературознавство України 20-х років XX ст.

Перші підсумки роботи дореволюційних і частково — пореволюційних літературознавців спробував окреслити в 1925 р. Леонід Білецький (1882—1955) у праці "Основи української літературно-наукової критики", яка видана у Празі Українським громадським видавничим фондом. Ця праця мислилась як теоретична, про що свідчив і підзаголовок її ("Спроба літературно-наукової методології"), але сприймається вона і як історико-літературна, бо містить проблемний аналіз-огляд майже всіх більш-менш вагомих літературознавчих студій, присвячених українському літературному процесові від найдавніших часів до початку 20-х років XX ст. Л. Білецький розглянув ті студії відповідно до "номенклатури" вживаних у світовому літературознавстві назв наукових шкіл і напрямів. Серед них він детально проаналізував формально-поети-кальну, або неокласичну, й історичну школи, а в межах останньої розглянув такі "її відгалуження, як "теорія відтворення життя ", " міфологічно-символічний напрям", "теорія ідеологічної інтерпретації твору", "теорія наслідування" та ін. "Психологічний напрям" і "філологічну школу" він залишив для планованого ним другого тому праці, який, на жаль, так і не був написаним: у кінці першого тому дано тільки орієнтовний проспект його.

Аналізуючи студії, які належать до певних наукових шкіл і напрямів, Л. Білецький схарактеризував і випадки, що породжують ненаукові, фальсифікаторські підходи до явищ літературної творчості, наприклад, фальсифікації в дусі великодержавних амбіцій, пануючої моралі й псевдопоетики, "втертих традицій" тощо. Скажімо, великодержавні амбіції простежувалися в теорії, за якою українська література певний час розглядалася як віддам російської, а "втерті традиції" — це коли твір розглядався тільки як ілюстрація (хай і художня) якогось там життя. З такою методологією ми зустрічалися практично в усі часи панування марксистсько-ленінської методології, але подібні тенденції мали місце й раніше. Наприклад, Леся Українка з подібного приводу писала: "Ах, сміхота була мені читати рецензії на мою "Кассандру"! Люди, очевидячки, прийняли її за побутову п'єсу "з троянського життя"! У Лесі Українки, як відомо, всі драми — це драми певних ідей, а не з якогось там життя...

Характеризуючи наукові і ненаукові школи, Л. Білецький не зміг уникнути деяких неточностей чи навіть суперечних моментів. Окремих дослідників він відносить то до однієї, то до іншої школи; дуже хисткими видаються критерії, за якими він поділяє твори на власне художні і практичні (очевидно, маються на увазі тенденційні, функціональні. — М.Н.). Але суттєво, що вчений спробував на матеріалі українського письменства відповісти на дуже важливе для науки і свого часу питання про те, що таке історія літератури і власне літературний твір, що таке, зрештою, українська література як самобутній естетичний феномен. Ці питання були предметом принципових дискусій серед багатьох учених у XIX ст. (М. Костомаров, М. Петров, М. Дашкевич, М. Драгоманов та ін.), перейшли вони і в XX ст., а розв'язати їх, як справедливо наголошував Л. Білецький, можна лише тоді, коли підходити до них комплексно, тобто зважати на те, що українська література — явище водночас і самостійне, і міжнародне, тобто світове. Література кожної нації, підкреслював учений, це завжди зв'язок з іншими літературами, бо способи, методи, напрями, течії творчості мають здатність дуже швидко мандрувати від літератури до літератури, залишаючи в кожній із них щось своє, оригінальне, самобутнє. Принциповість цього висновку особливо важлива тому, що в XIX і навіть на початку XX ст. було немало "мудрих" спроб трактувати українську літературу то як відгомін російської чи польської, то як наслідування "мандрівних" світових мотивів, то як стилізацію книжних зразків поезії та інших жанрів, творених іншими (латинською чи польською зокрема) мовами тощо. Йдучи за М. Дашкевичем, Л. Білецький доводив, що українська література народилася з чутливості, з душі українського народу, з природної потреби його виявити себе рідною мовою, а зовнішні впливи на неї якщо й були (особливо російські чи польські), то вони частіше притлумлювали її самобутність, ніж сприяли її розвою. А нерідко було й так, що письменник цілком "розчинявся" у впливах і відривався від національного ґрунту (М. Гоголь, В. Короленко та ін.). Подібне спостерігається і в науковому осмисленні української літератури: в різні часи воно не було позбавлене впливів російського чи польського літературознавства, але в принципі розвивалось як органічна частка світової науки про літературу і залишалось самобутнім, як феномен власне української науки. До прикладу тут, скажімо, психологічний напрям чи філологічна школа в українському літературознавстві. Ці явища виростали переважно з європейського кореня, але водночас і з ментальності українського народу та його художнього і наукового мислення.

Доречно сказати, що питання національної самобутності (чи специфіки) українського літературознавства і різних його напрямів залишається й донині недостатньо з'ясованим. Заслуга Л. Білецького в тому, що він цю проблему порушив і в міру можливостей намагався розв'язати. На деякі вразливі місця книги Л. Білецького вказував рецензент, його побратим по філологічному семінару В. Перетца Кость Копержинський (1894—?). 1927 р. в альманасі "Україна" К. Копержинський намагався пов'язати питання національної самобутності наукового мислення з питаннями етнології і зробити у зв'язку з цим деякі зауваження Л. Біленькому, але це йому не вдалося, оскільки бракувало, напевно, знань у цій галузі. Слушним було зауваження К. Копержинського щодо теоретичного аспекту праці Л. Білецького. Він писав, що розгляд різних методологій у літературознавстві вимагав ще окремого розділу про теорію методології загалом, яка б надала праці Л. Білецького своєрідного наукового шарму, внутрішнього взаємозв'язку тощо. Ці питання могли б стати предметом дослідження наступників Л. Білецького, але розгром українського літературознавства в 30-х роках значно зменшив шанс появи саме таких наступників. Започатковане в 20-х роках нерідко так і залишалось тільки започаткованим.

Міфологічна методологія і теорія наслідування

"Народницьке" літературознавство як останній етап у розвитку історичної школи

До цього часу панівним було уявлення, що схожі мотиви, сюжети, герої з'явилися в різних пам'ятках фольклору ще в доісторичний час як наслідок однаковості розвитку людства, але в 50-х роках XIX ст. німецький дослідник Т. Бенфей своїми спостереженнями спробував довести, що вирішальну роль у цьому відіграли впливи, котрі стали можливими з виникненням письма уже в історичну епоху. Як би там не було, але факт подібності в літературах був незаперечним, і він потребував осмислення. Цим і зайнялися особливо активно історики літератури ще в романтичний період (ми згадували про порівняльні студії М. Костомарова та ін.), а в епоху реалізму дослідники почали акцентувати, що порівняльний метод є найбільш об'єктивним, якщо треба з'ясувати і проблему оригінальності кожної літератури, і таке явище, як світова література. Ізольоване вивчення кожної літератури завжди буде неповним і неповноцінним. Один із класиків порівняльного літературознавства в Росії О. Веселовський наголошував, що епос кожного історичного народу є епосом міжнародним. Розвиваючи цю думку, В. Перетц говорив, що література кожного історичного народу є літературою міжнародною. "Не знаючи середньовічної грецької літератури, ми можемо неправильно витлумачити значення давньоруської літератури; не знаючи польської і латинської літератур XVI і XVII ст., ми будемо помилятися в оцінці явищ української літератури XVII ст.; без порівняльного вивчення стилю бароко, італійського "маринізму", іспанського "гонгоризму", англійського "евфуїзму", французького "стіле преціеукс" і німецького "бомбасту" ми можемо думати, що ці стилі є чимось особливим і відмінним, тоді як це — повторення по суті одного й того ж, перенесення однієї і тієї ж "моди" в різні літератури і мови"9.

У російському літературознавстві канон порівняльних досліджень встановили Федір Буслаєв (1818—1897) і Олександр Веселовський (1838—1906). Буслаєв свої студії будував переважно на фольклорно-міфологічному матеріалі ("Исторические очерки русской народной словесности и искусства", 1861), а Веселовський через фольклор вийшов на порівняльне вивчення майже всіх європейських професійних літератур. Водночас він є творцем російської теорії історичної поетики. Головні праці його — "О методе и задачах истории литературы как науки" (1870), "Славянские сказания..." (1872), "Южнорусские былины" (1881), "Разыскания в области русского духовного стиха" (1889) та ін. Свою порівняльну теорію він будував не лише на зовнішніх подібностях літературних явищ чи на механічних впливах "сусідніх" літератур, а насамперед на "внутрішній готовності" тієї чи тієї літератури відгукнутися на певний вплив. Ідеться про обґрунтовану О. Веселовським теорію "зустрічних течій", яка передбачає і психологічний, і естетичний рівень літературної творчості. Порівняльний метод дав змогу О. Веселовсько-му по-новому розкрити проблему походження поезії та її родів, намітити еволюцію основних елементів поетичного стилю і сюжетності, висунути протилежне кантівському розуміння ролі особи в історико-літературному процесі та ін. Суттєвими також були аргументи О. Веселовського на користь того" що так звані "русские былины" мають усе-таки староукраїнський корінь і залишилися вони в Україні тільки у вигляді частин, розкладених на прислів'я, загадки, казки тощо.

Сучасником О. Веселовського був Олександр Котляревський (1837—1881), який народився на Полтавщині, працював у російських школах та вузах і на все життя зберіг, як писав О. Пипін, "малорусское сочувствие". Він узяв участь у полеміці з теорією Погодіна-Соболевського про походження української мови, співробітничав в українському журналі "Основа", досліджував слов'янську міфологію, зробив значний внесок у порівняльне вивчення фольклорної та професійної творчості різних народів. Питаннями мови О. Котляревський займався тому, що мова, як він наголошував, є тим ембріоном, з якого виростає наука про поезію і літературу загалом. На думку О. Котляревського, для історика літератури головним завданням є дослідження кожного літературного факту, з'ясування в ньому ступеня народності й студіювання історичного процесу в його поступовому розвитку та зв'язку між його етапами. Літературний твір є не історичною пам'яткою, а власне літературною; в ній має значення не історичний факт, а душевне осмислення і сприйняття його автором, відлуння в ній душевних станів народу. Порівняльне вивчення історії літератури є продуктивним тому, що в далекому минулому в усіх народів було єдине творче джерело, а з розвитком цивілізації з цього джерела вийшли різні літератури, котрі були дзеркалом душі кожного окремого народу. Порівняння їх дасть змогу з'ясувати природу індивідуального й окремого, власного й загального в літературній творчості, а також простежити рух форм та ідей, якими збагачувала світове письменство кожна національна література.