Доба українізації 20-х років. Концепція мовно-культурної політики Миколи Скрипника

Протягом короткотривалої доби визвольних змагань змінився статус української мови і суттєво розширились сфери її використання. І хоча з перемогою Червоної Армії цей процес було уповільнено, він не міг не вплинути на мовно-культурну політику більшовиків, що прийшли до влади в Україні в кінці 1919 р.

У перші роки встановлення совєтської влади політика більшовиків у національному питанні була двоїстою. З одного боку, вони планували зберегти залежність України від Росії. З іншого боку, Ленін як досвідчений політик добре розумів, що для утвердження совєтської влади на Україні необхідно зробити поступки в національному питанні.

У 1919 р. в проекті постанови ЦК РКП(б) «Про радянську владу на Україні» Ленін писав: «Зважаючи на те, що українська культура (мова, школа і т. д.) на протязі століть придушувалася російським царизмом і експлуататорськими класами, ЦК РКП ставить в обов'язок всім членам партії всіма засобами сприяти усуненню усіх перешкод до вільного розвитку української мови і культури. Оскільки на ґрунті багатовікового гноблення серед відсталої частини українських мас спостерігаються націоналістичні тенденції, члени РКП повинні ставитися до них з найбільшою обережністю, протиставляючи їм слово товариського роз'яснення тотожності інтересів трудящих мас України і Росії. Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас вчитися і говорити в усіх радянських установах рідною мовою, всіляко протидіючи русифікаторським спробам відтіснити українську мову на другий план, перетворюючи її в знаряддя комуністичної освіти трудових мас. Негайно треба вжити заходів, щоб в усіх радянських установах була достатня кількість службовців, які володіють українською мовою, і щоб надалі всі службовці вміли говорити українською мовою» ²⁰.

У постанові 1920 р. «Про запровадження української мови в школи й радянські установи» було підкреслено, що «українська мова як мова більшості населення України та мова російська як загальна союзна мають в УСРР загальнодержавне значення і їх треба вчити в усіх навчально-виховних закладах Української Соціялістичної Радянської Республіки» ²¹.

Близькі до Ленінових погляди з питань національного будівництва висловлював тоді й Сталін. У той час він також виступав проти обов'язкової державної мови, різко негативно відгукувався про «спроби закріпити панування великоруської нації» і закликав у травні 1921 р. перейти від гасел про національну рівноправність до заходів фактичного урівнювання націй ²². Показовим у цьому зв'язку є такий фрагмент із заключного слова Сталіна на X з'їзді РКП(б) в 1921 р.: «Я маю записку про те, що ми, комуністи, буцімто насаджуємо білоруську національність штучно. Це неправильно, бо існує білоруська нація, у якої є своя мова, відмінна від російської, внаслідок чого підняти культуру білоруського народу можна тільки рідною йому мовою. Такі ж вислови лунали років п'ять тому про Україну, про українську націю. А недавно ще говорили, що українська республіка і українська нація – вигадка німців. Між тим зрозуміло, що українська нація існує, і розвиток її культури становить обов'язок комуністів. Не можна йти проти історії. Зрозуміло, що якщо в містах України досі ще переважають російські елементи, то з плином часу ці міста будуть неминуче українізовані. Років сорок тому Рига являла собою німецьке місто, але оскільки міста зростають коштом сіл, а село є хранителем національностей, то тепер Рига цілком латиське місто. Років п'ятдесят тому усі міста Угорщини мали німецький характер, тепер вони мадяризовані. Те саме буде і з Білорусією, в містах якої все ще переважають небілоруси» ²³.

Однак проголошення рівноправності української та російської мов призвело до переваги російської мови, яка панувала в уряді, у вищих навчальних закладах, у пресі. Цю фактичну перевагу російської мови більшовицька влада констатувала в декреті від 1 серпня 1923 р.

Декрет затвердив новий курс партії у національній політиці, що дістав назву «українізації». Тепер формальна рівність між двома найбільш поширеними в Україні мовами – українською та російською – визнається недостатньою. Від державних урядовців вимагають цілковитого переходу на українську мову, а ті, що не можуть чи не хочуть виконати розпорядження, мають бути звільнені; не дозволяється приймати на працю нікого, хто не знає української мови; кожен, хто хоче вступити в університет, інститут або вищу школу, повинен скласти іспит з української мови ²⁴.

Сьогодні, з відстані часу, цілком очевидно, що політика коренізації, яку ввели партійні вожді в 20-х роках, була тимчасовим заходом. Вона переслідувала мету світоглядної уніфікації суспільства на ґрунті поширення єдиної комуністичної ідеології, що ефективніше можна було зробити, провадячи пропаганду національними мовами народів колишньої Російської імперії. Підтвердження такої мотивації політики підтримки національних мов знаходимо і в тогочасних партійних документах. Так, 15 лютого 1921 р. Політбюро ЦК КПУ прийняло рішення «Про українську мову». Члени Політбюро Раковський, Мануїльський, Молотов і Чубар та кандидати Лебедь і Шумський ухвалили: «Поручить тов. тов. Чубарю и Шумскому написать циркуляр к членам организации об использовании украинского языка как средства распространения коммунистических идей среди трудящихся масс Украины» ²⁵.

Не слід забувати також, що в той час позиції комуністів були ще хисткими в багатонаціональній країні. Загроза її розпаду внаслідок національних рухів за незалежність була цілком реальною – і це змушувало більшовиків вдаватися до гнучкої національної політики.

За кілька років українізація досягла значних успіхів. У 1929 р. понад 80 % загальноосвітніх шкіл і 30 % вищих навчальних закладів вели навчання виключно українською мовою ²⁶. На цей час припадає поява значної кількості українських шкіл на Кубані, Вороніжчині, Курщині, в Казахстані тощо ²⁷.

Потреби україномовної освіти забезпечила поява великої кількості підручників з української мови, серед авторів яких були видатні мовознавці – Олена Курило, Олекса Синявський, Микола Сулима та інші. У нарисі про Олену Курило Шевельов згадує її «Початкову граматику української мови», яка видавалась і перевидавалась безперервно від 1918 до 1926 року. «Студійована без перебільшення мільйонами українських школярів, – пише мовознавець, – ця книжка своїми одинадцятьма виданнями лишила, може, більший слід у свідомості покоління тих років, ніж багато інших книжок. Це не була наукова праця, це був практичний підручник для дітей, він не давав наукової системи й не претендував на сувору науковість методи, але він будив любов до своєї країни й мови й защеплював норми цієї мови» ²⁸.

Не менш успішним було впровадження української мови і в інших сферах культурного будівництва. Поступ україномовної преси в 20-х роках засвідчують такі цифри: у 1922 р. з усіх публікованих в Україні книжок лише 27 % виходили українською мовою, цією ж мовою виходило близько 10 газет і часописів. До 1927 р. українською мовою друкувалося більше половини книжок, а в 1933 р. з 426 газет 373 виходили українською мовою ²⁹.

Одночасно активізувалися мовознавчі наукові дослідження, розгорнулася діяльність з нормалізації української літературної мови, видання словників, створення різногалузевої термінології.

Словникову роботу в Українській академії наук було розпочато ще у час її заснування 14 листопада 1918 р. у період визвольних змагань. Серед Постійних комісій, які було створено 26 листопада 1918 р., до лексикографічних належали: Постійна комісія для складання словника живої української мови під керівництвом акад. А. Ю. Кримського і Постійна комісія для складання історичного словника української мови, яку очолював проф. Є. К. Тимченко. У 1919 р. в системі Академії наук було створено «Правописно-термінологічну комісію», в 1921 р. – Інститут української наукової мови ³⁰.

Протягом 1925-1928 років було надруковано два українсько-російські словники і чотири російсько-українські. З українсько-російських найважливішим було видання доповненого Грінченкового «Словаря української мови», над яким працювали С. Єфремов та А. Ніковський (вийшло три томи, А – Н, Київ, 1927-1928) ³¹.

Великим здобутком лексикографії 20-х років був «Російсько-український словник», який упорядковувала й видавала Постійна комісія для складання словника живої української мови Української академії наук. Словник, головними редакторами якого були А. Кримський і С. Єфремов, зафіксував уже розвинуту поліфункціональну літературну мову. Перевага цього словника порівняно із словником Б. Грінченка полягала в тому, що академічна праця включала також лексику наукового і публіцистичного стилів. Як зазначали в передмові упорядники словника (В. М. Ганцов, Г. К. Голоскевич, М. М. Грінченкова), він «в українських своїх перекладах живовидячки відбиває той великий поступ, що зробила українська літературна мова протягом останніх десятиліттів, а надто останніх років, коли вона сталася органом широкого культурного і державного вжитку. В цьому редакція вбачає найбільшу вагу цього словника супроти попередніх, що обмежувалися мало не на самому етнографічному матеріалі та на словах давнішої народної (теж переважно народницько-етнографічної) літератури» ³².

Точна кількість виданих у 20-х роках термінологічних словників невідома. Джерела подають різні дані. Згідно з енциклопедією «Українська мова», за період з 1918 до 1933 р. було видано 83 термінологічні словники ³³.

Створені в Українській академії наук термінологічні комісії в 1921 р. були об'єднані в Інститут української наукової мови (ІУНМ). За даними тієї ж енциклопедії, ІУНМ до 1930 р. видав 16 термінологічних словників ³⁴. Після процесу СВУ, на якому засудили керівника ІУНМ Г. Холодного, Інститут ліквідували. З 1931 р. він став частиною Інституту мовознавства. Як зазначає Ю. Шевельов, відомості, згідно з якими ІУНМ та його наступник протягом 1926-1932 років видали понад 27 термінологічних словників, є неточними. Остання бібліографія, подана у виданні «Славянское языкознание» (М., 1963), нараховує 49 термінологічних словників, виданих у той час в Україні ³⁵.

Внаслідок заборони, накладеної в 30-х роках на всі лінгвістичні та лексикографічні праці, створені в попереднє десятиліття, мовознавча спадщина періоду Розстріляного Відродження мало досліджена. Найбільше для її вивчення було зроблено за межами України, зокрема серію розвідок присвятив зазначеній тематиці Юрій Шевельов ³⁶. В одній із них видатний український філолог так оцінює працю мовознавців 20-х років:

«Осягнення їхні в двадцятих роках величезні. Найбільше вони стосувалися до трьох вирішальних ділянок: уґрунтування і усталення норм літературної мови; вивчення історії української мови, зокрема опрацювання загальної схеми цієї історії, від постання протоукраїнських говірок у надрах праслов'янської мови до новіших часів; нарешті української діялектології, науки, що мала дати відповіді на багато проблем історії мови і допомогти в усталенні норм сучасної літературної мови. Досліди двадцятих років у всіх трьох ділянках принесли силу нового матеріялу, по-новому оцінили чимало старих і відомих фактів. Але, може, найбільше важить те, що тепер уперше в історії українського мовознавства постали наукові осередки і почали творитися окремі наукові школи з своїми власними традиціями, накреслилася можливість переємности, нормального контакту поколінь» ³⁷.

Юрій Шевельов виділяє дві школи в тогочасній термінологічній нормалізаторській діяльності – київську (пуристичну), представники якої орієнтувалися на народне розмовне мовлення, шукаючи питомих мовних засобів для формування терміносистем, і поміркованішу харківську школу, мовознавці якої не відкидали потреби іншомовних запозичень, обстоюючи поєднання народних компонентів з асимільованими європейськими.

У добу українізації було завершено створення загальноукраїнського правописного кодексу, робота над яким почалась ще за Центральної Ради з укладання «Найголовніших правил українського правопису» під головуванням І. Огієнка і була продовжена Правописно-термінологічною комісією Української академії наук, на чолі якої стояв А. Кримський. Академічні «Найголовніші правила українського правопису» вийшли окремою брошурою 1921 р. в Києві ³⁸.

Короткий орфографічний кодекс функціонував недовго. 23 липня 1925 р. Рада Народних Комісарів УСРР ухвалила створити при Наркомпросі Комісію для впорядкування українського правопису під головуванням наркома освіти О. Шумського. До складу Комісії входили відомі філологи В. Ганцов, Г. Голоскевич, С. Єфремов, А. Кримський, О. Курило, О. Синявський, Є. Тимченко та інші.

Проект правопису готували тривалий час. Члени Комісії виходили з того, що «базою для унормування й спрощення служила традиція й природа української мови: встановлюючи те чи інше правило правопису й мови, Комісія намагалася не порушувати без крайньої потреби усталеної традиції, узвичаєної норми, хоч, розуміється, увесь час оглядалася на живу мову в її різних діалектах та її історію» ³⁹.

Після публікації проекту правопису в 1926 р. і його широкого публічного обговорення Комісія скликала в Харкові правописну конференцію, що відкрилася 25 травня і тривала до 6 червня 1927 р. ⁴⁰ У конференції взяли участь понад 50 делегатів, які представляли всі історичні землі, заселені українцями.

Одним із складних завдань, що стояли перед конференцією, була потреба узгодження двох правописних традицій – центральноукраїнської і західноукраїнської. Конференція не дійшла згоди з низки питань, зокрема щодо написання L та G у словах іншомовного походження. Остаточно вирішити цю справу було доручено президії Конференції, до складу якої входили М. Скрипник, А. Приходько (заступник наркома освіти), А. Кримський, О. Синявський та С. Пилипенко, письменник. Після довгих дискусій президія ухвалила остаточний текст, підготовлений О. Синявським, в якому було запропоновано компромісне рішення щодо передавання L та G ⁴¹.