Особа. Особистість. Персона. Громадянин.
Індивід – біологічний організм, носій загальних спадкових якостей біологічного виду людина. Представник людського роду – homo sapiens.
Будь-яка людина – індивід, незалежно від рівня її фізичного і психічного здоров’я. Індивідами ми народжуємося.
Особистість – соціально-психологічна сутність людини, яка формується в результаті засвоєння індивідом суспільних форм свідомості і поведінки, суспільно-історичного досвіду людства. Особистістю ми стаємо під впливом суспільства, виховання, навчання, взаємодії, спілкування тощо.
Особистість – ступінь привласнення людиною соціальної сутності.
Особистість – соціальний індивід.
Таким чином, особистість — соціальна якість індивіда, що не може виникнути поза суспільством. При цьому процес становлення людини як особистості в результаті включеності її в різні спільності називають соціалізацією особистості.
Соціалізація здійснюється в соціальних групах, в які людина послідовно включена протягом життя. Вплив на людину соціального оточення через соціальні групи опосередковується психологічними властивостями людини – типом нервової діяльності, задатками, в подальшому темпераментом, здібностями, характером, ціннісними орієнтаціями. Саме через взаємодію цих начал – психофізіологічного, природного та соціального – формується особистість.
“Індивід” (individ лат. – неподільний) – це окрема людина, одиничний представник людського роду.
“Особистість” – стійкий комплекс якостей, властивостей, набутих під впливом відповідної культури суспільства та конкретних соціальних груп, до яких людина належить.
Визнаючи за кожною людиною право вважатися особистістю, разом із тим говорять про яскраву, видатну, або пересічну особистість, аморальну чи високоморальну особистість і т. ін.
Індивід є особистістю тоді, коли він, взаємодіючи із суспільством через конкретні соціальні спільноти, групи, інститути, реалізує соціально значимі властивості, соціальні зв’язки. У момент народження дитина ще не є особистістю, вона є всього лиш індивідом. Щоб стати особистістю людина мусить пройти певний шлях розвитку. Необхідною умовою цього розвитку є наявність соціального середовища, світу культури із яким дитина взаємодіє. Дитина, яка виховувається у людському суспільстві, включена в соціальні зв’язки і взаємини, які з часом розширюються й поглиблюються. Разом з тим, відомо, що у випадку важкого психічного захворювання може наступити розрив, розпад соціальних зв’язків і тоді індивід втрачає ознаки особистості. Або, наприклад, дитина, вихована серед тварин (т. зв. „феральні діти”), так і не стає особистістю.
У 1920 році в Індії було знайдено двох дівчаток, які були виховані вовками. Одній з них на вигляд було років сім-вісім, іншій – приблизно два. Їх пізніше назвали Камала і Амала. Молодша з дівчаток скоро після повернення до людей померла, а старша – Камала – прожила ще десять років. Спостерігачі відзначали, що, незважаючи на деяку адаптацію до оточуючих її соціальних, людських умов, поведінка дівчинки більше нагадувала поведінку вовка (легкість пересування на чотирьох кінцівках при небажанні прямоходіння, небажання носити одяг, хлебтання, а не пиття води, чудово розвинутий нюх і навіть виття на місяць уповні). Весь словниковий запас, засвоєний Камалою за час перебування серед людей, складав близько сорока слів, хоча вона використовувала звуки подібні на гарчання чи скавуління для позначення якихось своїх потреб. Інакше кажучи, людський розум у цієї дівчини так і не сформувався – не лише на рівні інтелекту, але навіть на рівні елементарного здорового глузду.
Отже, тільки життя у суспільстві дає людям можливість творити і пізнавати культуру. Приклад феральних дітей переконує, що людина позбавлена сім’ї, яка проживає поза державою, нацією, професійними зв’язками, поза суспільством, не здатна розвинути своєї особистості як істота суспільно-моральна.