3. Судовий захист прав військовослужбовців
В період соціально-економічної трансформації суспільства, в Україні повстає питання докорінної перебудови системи збройних сил, зокрема перехід на контрактну форму побудови військової служби, що потребує вирішення багатьох проблем, пов'язаних з соціально-економічним та правовим захистом військовослужбовців. За часи існування незалежної України було прийнято низку нормативно-правових документів, спрямованих на захист прав цієї соціальної групи [14]. В роботах дослідників, що займаються питаннями національної безпеки держави особливо визначені аспекти соціальної та правової складових в механізмах її забезпечення [16].
У інших державах, у першу чергу в західних, накопичений великий досвід створення і функціонування розвинутої системи механізмів і інститутів, закріплених у конституціях і в інших законодавчих актах, що сприяють забезпеченню захисту соціальних прав і свобод військовослужбовців [13].
Ці механізми в однаковій мірі значимі як для військовослужбовця, так і для органів військового управління, для яких дотримання і захист прав військовослужбовців є обов'язком. Такі механізми виступають як юридичні гарантії, що забезпечують охорону і захист прав військовослужбовців.
У закордонних державах існують різні судові і позасудові інститути захисту прав військовослужбовців, досвід яких можна було б використовувати при оптимізації подібних механізмів в Україні. Міжнародно-правові аспекти правового захисту громадян і їхніх юридичних гарантій розкриваються в ряді монографічних робіт [17].
У ряді юридичних гарантій захисту прав і свобод військовослужбовців особливе значення має їхнє право на судовий захист. Це право здобуває усе більш універсальний характер, що пояснюється високим ступенем демократичності судового розгляду, яке ґрунтується на принципах незалежності суду, гласності, свідомості, безпосередності, відкритого усного
розгляду. Право військовослужбовця на судовий захист у якості універсального юридичного засобу захисту не тільки дозволяє відстоювати інтереси позивача, але в кінцевому рахунку сприяє забезпеченню режиму законності і правопорядку у військах. Одночасно це право служить діючою формою контролю за діяльністю органів військового управління, засобом боротьби з бюрократією, зловживанням і перевищенням влади в армії.
Система судового захисту прав і свобод військовослужбовців у сучасних інших державах діє в декількох формах: через конституційні суди, суди адміністративної юрисдикції, дисциплінарні і військові суди.
Отже, для захисту своїх прав військовослужбовець може звернутися до суду. Судом, до якого належить у даному випадку звертатися, є адміністративний суд. До компетенції адміністративних судів України належать в тому числі:
- спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності;
- спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.
До публічної служби серед інших видів діяльності закон відносить і військову службу [19, п.15 ч.1 ст.3].
Варто зазначити, що у разі наявності в контракті умови про неможливість дострокового його припинення за бажанням військовослужбовця, то такий пункт контракту суперечить чинному законодавству. Тому перед зверненням до адміністративного суду з позовом про спонукання керівництва військовослужбовця до його звільнення, йому доцільно буде звернутися до того ж таки адміністративного суду з позовом про визнання пункту контракту, який забороняє звільнення зі служби, недійсним. Недійсним такий пункт є у зв'язку з тим, що він погіршує становище працівника порівняно із законодавством України про працю [18, ст.9].
Інститут судового захисту прав військовослужбовців у сфері військового управління в Україні пройшов важливі етапи становлення від повного заперечення можливості такого до глобалізації судового оскарження військової діяльності. Почав він свій розвиток лише з прийняттям Верховною Радою 20 грудня 1991 року Закону «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (частина п'ята статті 5), що передбачає право на судове оскарження рішень і дій посадових осіб і органів військового управління. Ця норма знайшла своє відображення і в цивільному процесуальному законодавстві, зокрема внесеними змінами Законом від 24 лютого 1994 року [20].
Цивільне процесуальне законодавство вводило в коло компетенції суду розгляд скарг громадян, у тому числі військовослужбовців, в тих випадках, якщо іншим законодавством не передбачався інший порядок оскарження, а для оскарження неправомірних рішень, дій чи бездіяльності органів військового управління порядок був визначений Дисциплінарним статутом Збройних Сил СРСР , потім Тимчасовим дисциплінарним статутом Збройних Сил України 1993 року. Тому можливість судового оскарження військової управлінської діяльності зводилася, за деякими винятками, до нуля. Коло справ, які розглядалися в суді, був настільки невеликий, що майже не складалося практики його застосування. А в суспільній свідомості, особливо в умовах військового колективу, тривало культивування сприйняття звернення до суду з вимогами про захист до органу державної влади (в нашому випадку, до військового командування) як чогось надзвичайного, незвичайного, такого, що ганьбить не тільки командира (начальника), військовий колектив, а й самого військовослужбовця [27].
З 12 березня 1996 року, з моменту вступу Закону «Про внесення змін до статті 235, 236 і главу 31-А Цивільного процесуального кодексу України» [21], за окремими винятками, встановлювалася альтернативна можливість звернутися до суду або захистити свої права в адміністративному порядку . З
цього моменту предметом оскарження стала та бездіяльність управлінських органів. Це ж стосується і військових управлінських відносин.
З 28 червня 1996 року, з моменту вступу в силу Конституції України, юрисдикція судів поширилася на всі правовідносини, що існують в державі, тому, будь-які рішення, дії або бездіяльність органів військового управління (військових посадових осіб) можуть стати предметом судової перевірки. Але після прийняття Конституції в цивільне процесуальне законодавство не було внесено змін з метою приведення останнього у відповідність до вимог основного закону. Тому в судовій практиці стали виникати труднощі з застосуванням чинного законодавства, що змусило Конституційний Суд України неодноразово повертатися до тлумачення положень конституційних основ права на судовий захист, а також в окремих випадках визначати конституційність положень цивільного процесуального законодавства. І примітно, що саме в справі про оскарження дій військового посадової особи (начальника гарнізону) Конституційним Судом було винесено рішення про тлумачення частини другої статті 55 Конституції про можливість оскарження діяльності посадових осіб [22].
Особливу роль в забезпеченні прав військовослужбовців військові суди Україну стали грати тільки з 1997-1998 років, то є, тільки після ухвалення змін в цивільне процесуальне законодавство в 1995 році і прийняття Конституції 1996 року. Тоді ж почали формуватися певні традиції судового захисту суб'єктивних прав військовослужбовців.
Виходячи з аналізу нині діючих норм, слід зробити висновок, що будь-які свої суб'єктивні права військовослужбовець може захистити в судовому порядку. Хоча в літературі і в судовій практиці зустрічаються інші позиції з цього приводу.
Цивільне процесуальне законодавство передбачає певні умови судового оскарження. Так, згідно зі ст. 2483 ЦПК судам не підвідомчі скарги: на акти органів державної законодавчої і виконавчої влади, які підлягають розгляду на предмет їх конституційності; на акти, що стосуються
забезпечення обороноздатності держави, державної безпеки, зовнішньополітичної діяльності держави, збереження державної, військової та службової таємниці; на акти і дії посадових осіб органів дізнання, досудового слідства, прокуратури, суду, якщо законодавством встановлено інший порядок оскарження; на акти і дії об'єднань громадян, які відповідно до закону, статуту (положення) належать до їх внутрішньо організаційної діяльності або їх виключної компетенції.
Так, військовослужбовець не може оскаржити акти Президента, Верховної Ради, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, незважаючи на те, що ці органи наділені повноваженнями у сфері забезпечення оборони та державної безпеки, тому можуть зачіпати права військовослужбовців [27].
Але, крім видання нормативно-правових актів, зазначені суб'єкти наділені повноваженнями щодо прийняття індивідуально-правових актів, що стосуються військовослужбовців. Наприклад, згідно з Постановою Президії Верховної Ради України "Про військові звання суддею військової колегії Верховного Суду України" [23] військові звання суддям військових судів Україні присвоюються Президентом України, підкреслюючи, таким чином, незалежність суддею від військової адміністрації. А, як відомо, присвоєння військових звань містить як об'єктивні, так і суб'єктивні ознаки. До перших слід віднести перебування у військовому званні на протязі певного терміну і перебування на посаді, яка дозволяє присвоєння чергового звання. До суб'єктивних - належить передбачена можливість дострокового присвоєння військового звання відзначилися в бойовій і професійній підготовці військовослужбовцям.
Якщо у другому випадку військовослужбовець не має права оскаржити те, що йому достроково не присвоюють звання, оскільки суд не може втручатися у виняткові повноваження адміністративних органів, адже це свідчило б про порушення принципу розподілу влади, то в першому випадку, якщо всі умови дотримані і військовослужбовцю не присвоюють чергового
звання, має місце порушення суб'єктивного права військовослужбовця і воно може бути оскаржене до суду. Виходячи з того, що рішення приймає Президент України, суд загальної юрисдикції здійснити захист не міг, і ця проблема знову ж таки стала предметом розгляду Конституційного Суду. У своїх рішеннях він визнав, що визначення Конституційним Судом питань відповідності Конституції (конституційності) актів Президента та Верховної Ради не виключають можливості оскарження до суду загальної юрисдикції індивідуально-правових актів названих суб'єктів на предмет їх законності, зокрема з питань призначення або звільнення з посади [24]
Положення про неможливість перегляду актів, що стосуються забезпечення обороноздатності держави, державної безпеки, зовнішньополітичної діяльності держави, дотримання державної, військової та службової таємниці, з прийняттям Конституції слід вважати таким, що втратило силу, оскільки обмежує конституційні права людини і громадянина на судовий захист. А особливо це впливає на військовослужбовців, оскільки всю їх діяльність слід віднести до названої категорії. Цієї ж позиції дотримувався і Пленум Верховного Суду України (39). Остаточну ж крапку в цьому питанні поставив Конституційний Суд, який в своєму рішенні визнав це положення таким, яке не відповідає положенням Конституції, таким, що обмежує право на судовий захист [25].
Теза про неможливість перегляду в судовому (цивільному процесуальному) порядку актів і дій органів дізнання, досудового слідства, прокуратури, суду має значення щодо військовослужбовців тому, що деякі військові посадові особи (командири військових частин, установ, з'єднань) наділені повноваженнями органу дізнання (ст. 101 Кримінально-процесуального кодексу України). Військові формування спеціального призначення (Служба безпеки, Прикордонні війська), крім того, наділені так званими зовнішніми функціями органу дізнання - функціями дізнання щодо третіх осіб. І хоча Конституційним Судом таке обмеження також визнано
неконституційним, це не повинно означати, що такі скарги повинні розглядатися в порядку цивільного судочинства.
У теорії висловлюються позиції, згідно з якими не можуть бути оскаржені до суду рішення, дії чи бездіяльність військових посадових осіб, пов'язані з несенням військової служби (наприклад, направлення у відрядження, переведення з однієї військової частини в іншу, призначення у добовий наряд та ін.). Не може бути предметом судового оскарження і суворість стягнення за порушення військової дисципліни, якщо при цьому начальник не перевищив своїх повноважень при накладенні дисциплінарного стягнення [26, c.9]
Щодо цього слід визначитися в двох важливих моментах. По-перше, предметом судового розгляду (перевірки) може виступати лише визначення законності і обґрунтованості винесеного рішення, вчинення дії або допущення бездіяльності. Суд у жодному разі не може втручатися у питання доцільності, обсяг дискреційних повноважень управлінського органу (особи). А, по-друге, наявність права на судовий захист не слід змішувати з реальністю його реалізації в кожному конкретному випадку. Якщо Дисциплінарний статут забороняє подачу скарги під час бойового чергування, перебування в строю (за винятком скарг під час опитування військовослужбовців), на вахті, а також у добовому наряді, під час занять, то це не означає, що особа, яка вважає свої права порушеними певними незаконними діями командира (начальника) не зможе надалі їх захистити, в тому числі і в судовому порядку [27].
Визнається також, що судам не підвідомчі скарги на дії посадових осіб, вчинені до 1 січня 1988 року (до набрання чинності Законом СРСР 1987 року), оскільки такі скарги підлягають розгляду тільки вищестоящими в порядку підлеглості органом (особою) [26,c.9].
Наприклад, постановою військового суду Львівського гарнізону від 22 травня 1995 року Б. було відмовлено у прийнятті скарги на незаконні дії посадових осіб, пов'язаних з позбавленням військове звання "прапорщик" та
звільненням з військової служби, яке мало місце 5 травня 1983 року. Заявник оскаржив це рішення в касаційному порядку. Військовий суд Західного регіону відмовив в задоволенні скарги, а постанову суду першої інстанції залишив без змін, оскільки така скарга не підлягає розгляду в суді, на тій підставі, що можливість судового розгляду оскаржуваних заявником дій посадових осіб була встановлена Законом СРСР від 30 червня 1987 року, який зворотної сили не має [27].
Інший аналогічний випадок мав місце у військовому суді Хмельницького гарнізону. С. подав скаргу, в якій просив визнати незаконним його звільнення з військової служби за п. "ж" ст. 46 Положення про порядок проходження військової служби прапорщиками і мічманами Збройних Сил СРСР (за проступки, що дискредитують звання військовослужбовця) згідно наказу тимчасово виконуючого обов'язки командувача № 071 від 25 липня 1981 року і стягнути з правонаступників заподіяну йому матеріальну та моральну шкоду. За висновком суду, скарга С. задоволенню не підлягає, оскільки термін на звернення до суду пропущено без поважних причин і скарга непідсудна суду на час його звільнення[27].
У військовій колегії Верховного Суду України розглядалося в порядку судового нагляду справу за скаргою Г. 17 лютого 1997 майор у відставці Г. звернувся в суд з вимогою до Міністерства оборони України скасувати наказ Головнокомандувача Сухопутними військами СРСР про його звільнення зі Збройних Сил та виплатити йому грошову компенсацію. Постановою військового суду Ужгородського гарнізону у прийнятті скарги Г. було відмовлено з непідвідомчість і провадження у справі було закрито. Відмовляючи у прийнятті скарги, суд посилався на те, що заявник оскаржує правомірність рішення товариського суду від 20 листопада 1972 року і наказу Головнокомандувача Сухопутних військ Збройних Сил Союзу РСР № 074 від 17 січня 1973 року. Військовий суд Західного регіону постанову суду першої інстанції залишив без змін, а військова колегія Верховного Суду по протесту в порядку судового нагляду заступника голови Верховного Суду постанови
військових судів Ужгородського гарнізону та Західного регіону скасувала, а справу направила на новий розгляд в той же суд в іншому складі судьей45. Прийняте рішення мотивувалося тим, що на підставі статті 55 Конституції такі скарги підлягають безпосередньому розгляду в суді незалежно від того, що прийнятим раніше законом міг бути встановлений інший порядок їх розгляду. Однак, такий висновок суду не відповідає вимогам закону, оскільки, як правильно зазначалося в раніше наведених судових постановах, Закон "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", який надав право військовослужбовцям оскаржити до суду неправомірні дії і рішення органів військового управління та військових посадових осіб, був прийнятий лише в 1991 році і зворотної сили не мав. Навіть виходячи з положень Конституції України 1996 року, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, якщо вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи (стаття 58) [27].
На роз'яснення положень Конституції України Конституційний Суд визнав, що частина перша ст. 55 основного закону закріплює право кожного звернутися до суду, що є однією з найважливіших гарантій здійснення прав і свобод людини і громадянина. Зазначена норма зобов'язує суду приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист [27].
Якщо погодитися з положеннями військової колегії Верховного Суду України, то може виникнути питання про перегляд всіх актів, які приймалися протягом усього розвитку Української держави, адже користуючись мотивами поважних причин пропуску процесуального строку звернення до суду, можна оскаржити будь-яке рішення, дія чи бездіяльність будь-якого управлінського органу або посадової особи.
Підводячи підсумок наведеному слід зробити висновок, що під юрисдикцію судових органів України (у тому числі військових судів) перейшли всі правовідносини, що виникають у державі, в тому числі в сфері
військового управління. Це підкреслюється і Пленумом Верховного Суду України [27].
Безпосередній захист здійснюється спеціально створеним і уповноваженим на те державним органом - судом. Судочинство в Україні відповідно до ст. 124 Конституції здійснюється Конституційним Судом та судами загальної юрисдикції, останні з яких створюються на засадах територіальності і спеціалізації.
Розгляд справ, що стосуються військових правовідносин, покладається в Україну на військові суди, які було перейменовано з військових трибуналів та введені в загальну судову систему Україною після проголошення незалежності. До їх підвідомчості ставилися справи за скаргами військовослужбовців на неправомірні дії і рішення органів військового управління і військових посадових осіб, справи про захист честі і гідності військовослужбовців, а також інші справи, пов'язані із захистом прав і свобод військовослужбовців та інших громадян (ст. 385 Закону України "Про судоустрій України") [27].
Таке неконкретизовані визначення компетенції військових судів з розгляду і вирішення цивільних справ породжувало ряд проблем, іноді перешкоджали ефективному захисту порушених суб'єктивних прав військовослужбовців. Адже, в законодавстві та практиці його застосування склалося таке становище, що судовий контроль за законністю суб'єктів владних повноважень здійснювався судами загальними територіальними, військовими та арбітражними (з липня 2001 року - господарськими). Така ситуація послужила однією з причин внесення пропозиції про створення окремої ланки судової системи - адміністративних судів, що здійснюють правосуддя в адміністративних (публічно-правових) справах [27], що й було реалізовано в ході судово-правової реформи.
Закон «Про судоустрій України» (від 1 червня 2002 року, який вже втратив чинність), не вирішує проблеми чіткості визначення компетенції військових судів, а скоріше навпаки, оскільки містить в своєму тексті згадка лише про те, що військові суди продовжують здійснювати правосуддя в Збройних Силах, а також розглядати справи адміністративної юрисдикції у сфері військового управління. Визначено законом і структура військових судів, виходячи з наявності трьох ланок - місцевих, апеляційних і касаційних судів.
Так, П.Д. Пилипенко, В.Я. Бурак і З.Я. Козак зазначають, що ще один вид суспільно-трудових правовідносин — це відносини, які умовно можна назвати службово-трудовими. Йдеться про відносини військовослужбовців Збройних сил України, Прикордонних військ, Управління охорони вищих посадових осіб України, військ Цивільної оборони та інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України, а також осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та податкової
міліції. Праця цих громадян традиційно називається службою, а підставою для виникнення службово-трудових відносин є здебільшого факт добровільного вступу на службу. Трудове законодавство не поширюється на такі трудові відносини. Їх регламентація забезпечується спеціальним законодавством [28, 29].