1.3. Наукові напрями та школи
На різних стадіях розвитку археології та культурної антропології головну роль у ній відігравали наукові школи, тому їх огляд є важливим для відтворення історії наукової думки про походження і розвиток людини. Ранні школи часто продовжували співіснувати з пізнішими, тому розвиток науки є скоріше злиттям різних шкіл, чим їх послідовною заміною. Подаємо аналіз вибірково, вказуючи на найважливіші моменти, оскільки тема невичерпна за своєю суттю і кількістю матеріалів.
Антикварний підхід. Характеризується пошуками та колекціонуванням стародавніх речей, головним чином дорогоцінних предметів та зброї. Перші свідчення відносяться ще до періоду Давньої Греції та Риму; відомі такі факти і в період середньовіччя аж до 19 ст., а подекуди і до сьогодні. Окремі автори публікували каталоги своїх колекцій і давали хронологічне визначення знахідок, переважно далеке від дійсності.
Систематизаційний чи культурно-історичний напрямок. З кінця 18 і до середини 20 ст. науковці приводили в систему методи розвідувальних робіт, польових розкопок, аналізу матеріальних решток і методів інтерпретації. Пропонувалися різні способи класифікації знайдених матеріалів. Деякі аматори під час збору старожитностей вели досить детальну польову документацію. Спроби перших узагальнень знаходимо у працях таких великих мислителів, як М.Монтень, Ж.-Ф.Лафіто, Д.Толанд, та просвітителів.
Стихійний еволюціонізм та примітивний стадіалізм. Наприкінці ХVІІІ ст. німецький вчений Форстер висловив ідею, що людство пройшло три ступені розвитку: дикунство (юнацтво), варварство (зрілість) і цивілізації (сучасний стан Європи). Джон Эванс (1823–1908) у 1849 опублікував метод серіацїі, за допомогою якого визначалося хронологічне місце артефактів в еволюційному ряді (серії чи групі) подібних предметів і таким шляхом можна було одержати дані про їхній відносний вік. Цей спосіб встановлення відносної хронології артефактів і геологічних шарів застосовується і сьогодні. Він вимагає ретельного наукового ведення археологічних та палеоантропологічних розкопок для співставлення стратиграфії, планіграфії об’єктів та артефактів з метою визначення їх хронологічного місця в загальній періодизації.
У першій половині 19 ст. однією з найважливіших в археології стала проблема датування. Геологи, у першу чергу Джеймс Хаттон (1726–1797) і Чарлз Лайель (1797–1875) зібрали багато свідчень, які доводили, що Світ багато давніший, чим вважалося раніше. Хаттон розробив концепцію уніформізму, відповідно до якої геологічні процеси в минулому були подібні до сучасних. Вона вимагала визнання того, що формування Землі і її відкладів зайняло набагато більше часу, ніж допускала “коротка хронологія” у біблійному тексті.
У природознавців того часу не було чіткого уявлення про вік Землі, але вони припускали, що він обчислюється приблизно одним мільйоном років. Хоча це набагато менше, чим визнано тепер, таке допущення колосально розширило хронологічні рамки, збільшивши їх більш ніж у 150 разів у порівнянні з прийнятими раніше.
Датчанин К.Томсен (1788–1865) вперше застосував хронологічну археологічну періодизацію. Виходячи з того, що деякі матеріали добувати й обробляти легше, ніж інші, він у 1836 розробив “систему трьох віків”. Томсен запропонував ідею, що людство пройшло через послідовні стадії розвитку – спочатку кам'яний вік, далі бронзовий і залізний віки. Томсен установив також чіткий зв'язок між формою, структурою, характером матеріальних решток і їхнім віком. Оскільки виділені ним епохи йдуть послідовно одна за одною у часі і кожній з них притаманний великий набір артефактів, то з’явилися підстави для віднесення будь-якої пам'ятки до тієї чи іншої з цих стадій, виходячи з матеріалу виготовлення знайдених предметів.
Низку основних принципів стратиграфічного датування розробив його учень І.Я.Ворсо (1821–1885), який виявив еволюційні ряди артефактів, відповідним чином розподілених в археологічних культурних шарах. На основі аналізу різного типу матеріалів він зумів скласти відносну хронологію пам’яток усередині тієї чи іншої доби, тобто вперше застосував порівняльно-історичний метод.
Пізніше швед Монтеліус (1843–1921) вдосконалив систему трьох віків, розділивши кам'яний вік на палеоліт (давній кам'яний вік), мезоліт (середній кам'яний вік) і неоліт (новий кам'яний вік) і навіть запропонував детальніший поділ. Монтеліус створив хронологічну класифікацію неоліту, бронзового віку, раннього залізного віку у Європі.
Значний вклад у розробку питань кам’яної доби зробив француз Буше-де-Перт в середині ХІХ ст. В місцевості Аббевіль в Франції він зібрав колекції грубо оббитих кременів і доказав їх дуже давній вік, а головне – що вони були виготовлені людиною. Його опис, визначення та аргументацію застосували під час розкопок печер, де ті ж самі знаряддя знаходили під товстим шаром відкладів разом із кістками викопних тварин – мамонта, носорога, північного оленя, які проживали в Європі багато тисяч років тому.
У періодизації кам’яної доби, зокрема палеоліту, велике значення мають розробки француза Габріеля-де-Мортільє (1821 – 1898). Він застосував міждисциплінарний комплексний метод – використав дані палеозоології, геології, антропології і створив свою власну класифікацію палеоліту, поділивши його на епохи дoшель, ашель, мустьє, оріньяк, солютре, мадлен. Ця класифікація (з деякими змінами) застосовується дотепер.
Зазначені починання й пошуки внесли істотні зміни в археологічну практику початку ХХ ст. Тепер дослідники під час професійних розкопок ретельно враховували дані стратиграфії, які добре документувалися записами, малюнками і фотографіями. Разом з цією документацією всебічно вивчалися артефакти, що залягали в культурному шарі пам'ятки. Безсистемні пошуки скарбів відійшли в минуле. У цих умовах склався єдиний підхід, який полягав у виділенні археологічних культур.
Дослідження історії культури супроводжувалося формуванням низки наукових течій. До їхнього числа належить теорія культурної еволюції, яка полягає в тому, що зміна культури в часі підкоряється чітко окресленим закономірностям.
Швейцарський історик і юрист Якоб Бахофен (1815 – 1887) у 1861 р. написав книгу “Материнське право”, у якій стверджував, що у ранню історію людство мало невпорядковані статеві стосунки – “гетеризм” (від слова гетера – продажна жінка), потім перейшло до материнської стадії і нарешті до батьківської лінії розвитку роду. Власне він ввів термін “матріархат”, вважаючи, що усі народи світу пройшли ці стадії розвитку.
Льюіс Генрі Морган (1818–1881) створив одну з найвідоміших еволюціоністських теорій, опубліковану в 1871. Згідно неї існувало три стадії: дикості (полювання і збиральництва), варварства (землеробства і скотарства) і цивілізації. Кожна з них характеризувалася також комплексом інших рис культури – типом поселення, характером економіки, релігією і т.д. У своїй головній праці “Стародавнє суспільство”, написаній у 1877 р., на основі власних спостережень над північноамериканськими індіанцями-ірокезами він створив історичну періодизацію історії первісного суспільства, у якій доказував, що в центрі суспільних відносин у первісних народів стоїть не сім’я, а рід – група кровних родичів, які усвідомлюють свою рідню і походження від одного далекого предка. Рід завжди екзогамний (представники одного роду не мають права вступати у шлюб поміж собою). Жінок завжди шукають поза межами роду, а їх жінки переходять у інший рід. Помічена була складна система шлюбних відносин, а не просто обмін жінками між двома родами.
Усі ці ідеї Моргана були розвинуті у праці Ф.Енгельса “Походження сім’ї, приватної власності і держави”, опублікованої у 1884 р., що ознаменувало марксизм в історії первісного суспільства. Ф.Енгельс чіткіше показав, що перша формація – первіснообщинна – кардинально відрізняється від інших відсутністю антагоністичних класів і експлуатації людини людиною.
Видатними представниками еволюційної школи були англійці Джон Леббок (1834 – 1913) і особливо етнограф Едуард Tайлор (1832 – 1917). Головна робота Тайлора – “Первісна культура” (1871), у якій автор на широких етнографічних джерелах показав, як розвивається культура від нижчих до вищих форм (танець, мова, рисунок тощо). Еволюціоністи брали будь-яке явище культури і створювали еволюційний ряд його розвитку від нижчого до вищого. Цей шлях був завжди прямолінійний і незалежний від інших явищ. У багатьох аспектах така теорія не могла пояснити причин зміни і появи інших форм культури.
Теорія еволюціонізму (безумовно прогресивна на той час) відображала провідну наукову ідею того часу, яка полягала в розумінні людини і природи як розвитку від нищого до вищого, від простішого до складнішого у всіх без винятку складових історичного процесу. Ж.Ламарк, К.Лінней і нарешті Ч.Дарвін стояли в основі цього вчення з біологічної точки зору. В гуманітарних науках еволюціонізм розвивався в соціологічних теоріях О. Конта, його послідовників Е.Дюркгейма, Л.Леві-Брюля, Ш.Летурно.
Ще одним важливим напрямом культурологічних досліджень того часу був дифузіонізм – поширення елементів культури в просторі (фізичний термін “дифузія” – це розповсюдження газів в різних напрямках від центру). Дифузія може приймати форму передачі ідей чи предметів від одного народу до іншого або переміщення групи людей з одного місця в інше.
Попередником цієї школи був географ і етнограф Фрідріх Ратцель (1844 – 1904), який висунув антропогеографічне вчення – поєднання розвитку культури з конкретним географічним середовищем. Різні типи культури він пояснив різними природно-економічними умовами (степ, тайга, тундра тощо). Він же висловив думку, що всяке нове в культурі виникає спочатку в одних народів чи народу, а потім способом дифузії розповсюджується до інших народів методом культурних запозичень.
Грэфтон Елліот Сміт (1871–1937) в Англії і його послідовники дотримувались крайнього різновиду дифузіонізму в археології, названого її прихильниками «геліоцентризмом», а критиками – «наддифузіонізмом». Елліот Сміт доводив, що людина – істота лінива і не надто винахідлива, тому всі найважливіші відкриття варто зводити до єдиного джерела. Він вважав, що місцем первісного винаходу багатьох нововведень, що визначили характер цивілізації Заходу, є Єгипет.
Фріц Гребнер (1877 – 1934), вважається ініціатором створення школи “культурних кіл”. Він доказував, що всяка культурна інновація створюється лише раз в якомусь конкретному культурному колі, а потім гуляє поміж інших народів способом передачі типу естафети.
Ці ідеї знайшли подальший розвиток у так зв. віденській культурно-історичній школі, засновником якої був Вільгельм Шмідт (1868 – 1954). Він розмістив культурні кола за еволюціоністським методом – від примітивних до прогресивних. Сконструював дві лінії розвитку – матріархальну (нижчу расу) і патріархальну (вищу расу).
Згідно з висновками сучасної науки, культурна дифузія, безсумнівно, мала вплив на деякі особливості історії людства, однак вчені початку 20 ст. переоцінювали її роль і значення.
На початку ХХ ст. з’явився напрям міграціонізму. Він в своїй основі мав конкретні факти великих міграцій народів і племен в доісторичний та історичний час. Починаючи з римської доби і впродовж всього середньовіччя на території Європи засвідчені послідовні хвилі масових переселень. Після навали гунів (бл. 370 н.е.), що прийшли з Азії, відбулися вторгнення німецьких і слов'янських племен, що просувалися в східному і південному напрямках.
Ці міграції, добре висвітлені письмовими джерелами, породили в європейців уявлення, що такі масові переселення були звичайним явищем впродовж усієї стародавньої історії Євразії. Насправді ж переселення народів у Європі є у світовій практиці подіями винятковими. Між тим, австрійський археолог Освальд Менгін у своїй “Всесвітній історії кам’яного віку”(1930) використав ідею міграцій у Європі і дійшов крайнього висновку, що первісна історія – це лише міграції одних і тих же племен.
Соціолог Еміль Дюркгейм (1858- 1917) був засновником соціологічної течії в етнографії. Він вважається одним із засновників соціології як науки з власною методикою та інструментарієм. Наголошував, що головним у первісному суспільстві є розвиток суспільної свідомості. Дюркгейм є класиком соціологічного методу – т.зв. “соціального реалізму”. Основою його теорії були ідеї, що суспільство – це частина об’єктивної реальності зі своїми специфічними законами, що суспільство виступає первинним по відношенню до людей, з яких складається, що факти соціології як науки незалежні від людського впливу і оцінки. Уся історія – це колективні уявлення, догми, традиції (нічого індивідуального). Він доказував, що єдиним джерелом релігії, мистецтва тощо є соціальне середовище – громада. Конкретна людина усього цього не потребує.
Послідовником соціологічної школи був відомий французький філософ та психолог Леві-Брюль (1857 – 1939). Він сповідував постулат, що люди усіх народів однаково мислили в усі часи, однак для різних типів суспільства характерні різні типи мислення. У книзі “Первісне мислення” (1930) він виступив з ідеєю про існування первісного до-логічного мислення, яке корінним чином відрізняється від сьогоднішнього логічного. Первісна людина мислить себе не як “Я”, а як “МИ”. Дологічне мислення містичне і міфологічне, на нього не впливає життєвий досвід (який існує як би паралельно). Людина персоніфікує і одухотворяє усі явища природи, звірів, речі тощо. Ці речі є самі по собі, але й ще чимось іншим (закон патриціпації).
Після ІІ-ої світової війни в Англії виникла функціональна школа в етнографії, засновником якої став поляк Броніслав Маліновський (1884 – 1942). За ним, культура розглядається як інтегральна єдність, не сукупність частинок-явищ, а як єдине ціле, у якому кожна частка поєднана з іншими і має свою соціальну функцію. Він наводив приклад живого організму, в якому кожен орган має свою дуже важливу функцію. Так само в традиційній культурі не можна нехтувати жодними складовими – звичаями, обрядами, піснями, танцями, міфами і легендами, матеріальною культурою тощо. Б.Маліновський жив серед туземного населення, наочно спостерігав різні форми і прояви первісної культури.
У США склалася американська школа історичної етнології, заснована відомим антропологом і етнографом Францом Боасом (1858 – 1942). Головний предмет етнології, за його уявленнями – культура людських груп. Етнолог повинен вивчати кожен народ окремо, конкретно і всебічно – мову, культуру, антропологічний тип. Головне його поняття – “культурний ареал” – розповсюдження цілих серій культурних явищ (у кожному конкретному випадку – інший культурний ареал). Усе це знайшло продовження у його послідовників, які заперечували єдину культуру історії людства. Сама ж культура тлумачилася як сукупність моделей поведінки.
У 1960-х роках виник напрямок, який одержав назву “нова археологія”. Він відбивав прагнення окремих дослідників до революційних змін у підході і трактуванні археологічних явищ, об’єктів, артефактів. Виникла необхідність застосування детальніших, конкретніших і точніших методик. З роками цей напрямок дістав назву «процесуальна археологія». Найвідомішими представниками були Льюіс Бінфорд і Ренфрю у Сполучених Штатах Америки та Девід Кларк в Англії. Вони і їхні послідовники запропонували ряд нововведень, що торкалися не тільки повсякденної практики, але й методологічних основ археології як науки.
Теоретиками структуралізму були Мішель Фуко і Жан Лакан. Засновником сучасного структуралізму в етнології вважається Клод Леві-Строс (1908-2009). Структуралізм – це підхід в методології гуманітарних наук, який аналізує певну галузь як складну структуру взаємопов’язаних частин. Це напрямок у дослідженні форм людської діяльності, що знайшов широке застосування в літературознавстві, культурній антропології й історії мистецтв. В археологічному матеріалі структураліст шукає повторювані моделі, які відбивають ключові структури мислення людей, що творили досліджувані речі і об'єкти. Головним і первинним в людській поведінці є наявність формальних структур. На поведінку людини найбільший вплив мають символічні форми, традиції і ритуали.
Наприклад, Андре Леруа-Гуран в печерному мистецтві епохи палеоліту. (30 000–20 000 до н.е.) вбачав особливий структурний зміст. Він вважав, що ці зображення складали цілісні композиції і що розміщення фігур різних тварин відбиває уявлення древніх художників про їх значення в різних аспектах традиційної культури.
Відношення до археології як до точної науки спричинило за собою застосування нових методів, у першу чергу математичних, таких, як статистична перевірка чи аналіз репрезентативної вибірки. З'явилися найрізноманітніші методи, засновані на даних фізики, хімії й інших точних наук. Застосування цих методів уможливило одержання такої раніше недоступної інформації, як час і місце виготовлення того чи іншого артефакту, вік тварини в момент її смерті, характер харчових продуктів, що містилися в посудині перед тим, як вона потрапила в культурний шар
Нарешті, такий напрям як символічна археологія – вивчає символічне значення археологічного контексту, артефактів та інших культурних об'єктів. Застосування різноманітних високотехнологічних способів аналізу викликало в багатьох представників сучасної археології прагнення до проведення міждисциплінарних досліджень. Вчені все більше схиляються до комплексних досліджень екологічної, економічної і політичної тематики, до ідеології й загалом духовної культури.
Кінець 1990-х – початок ХХІ ст. років ознаменований успіхами на шляху пошуку нових напрямків і методик дослідження. Сьогодні виділилося кілька самостійних течій, однак для їх повноцінної оцінки і характеристики ще не наступив час.
Отже, впродовж усієї історії розвитку культурної антропології вчені різних наукових напрямків і дисциплін – геологи, палеоантропологи, етнологи, археологи прагнули вдосконалювати свої методи і підходи, шукали нових форм вираження, які би дозволили глибше зрозуміти і змістовніше показати велику епопею становлення і раннього розвитку людства.