1.2. Історія антропологічних досліджень
Уже Арістотель розглядав людину як частку природи, яка має дуже багато подібностей з різними тваринами, успадкованими у дуже давні часи. Він перший запропонував класифікацію тварин. Людину Арістотель ставив поруч з твариною і вказував на відмінності, головною з яких вважав “суспільність” – соціум.
У Стародавньому Римі поет-натураліст і філософ Лукрецій Кар в поемі “Про природу речей” висунув гіпотезу про походження світу і людини, про еволюцію людини від тваринного дикунства до цивілізації. Трохи пізніше лікар Гален проводив розтин тіл людей, вівісекцію тварин, в тому числі і мавп, на основі чого прийшов до важливих висновків про велику подібність їх будови, структури, взаємозв’язок органів тіла і функції.
В середньовіччі у всіх сферах життя та побуту панувала релігійна догма, тому біблійна легенда про походження людини ніким і ніде не ставилася під сумнів. В епоху Відродження потужного розвитку дістало природознавство, новий імпульс отримала медицина в особі Леонардо да Вінчі та інших вчених. Наприклад, А. Везалій у 1543 р. опублікував важливу працю “Фабрика людського тіла”, в якій зробив цінні наукові висновки анатомічного характеру.
Необхідно відзначити географічні відкриття ХV - ХVІІ ст. (подорожі Марко Поло, Васко да Гама, відкриття Христофором Колумбом Америки, кругосвітня подорож Магеллана та ін.), які принесли нові знання про народи і племена, про расові відміни людей різних частин земної кулі. У 1684 р. французький мандрівник Ф.Берньє опублікував перше зведення про людські раси і запропонував першу класифікацію рас, виділивши європеоїдів, негроїдів, монголоїдів і лапоноїдів.
Видатний природодослідник Карл Лінней у творі “Systema natura” (Систематика природи), опублікованому у 1735 р., накреслив загальну наукову картину світу – подав повну класифікацію рослин та тварин, поставивши людину на найвищому щаблі еволюції, поряд з мавпами. Другий, не менш знаменитий вчений Жорж Бюффон у своїй “Природничій історії” дав пояснення антропологічним відмінностям, що виникли внаслідок географічних, кліматичних та побутово-історичних факторів. Треба згадати також природодослідника і філософа Жана Батиста Ламарка, який у науковій праці “Філософія зоології” (1809) вперше сформулював думку про походження одного виду тварин від іншого, сформулював принцип історизму в біології.
Німецький вчений І.Блуменбах у 1775 р. зробив спробу класифікації людських рас у своїй праці “Природні варіанти людського роду”, а шведський анатом А.Ретциус у 1842 р. вперше поділив населення Північної Європи за формою голови на брахікефалів (короткоголових) і долікефалів (довгоголових), на ортогнатних (з прямим вертикальним профілем лиця) і прогнатних (з виступаючим вперед щелепами).
За ініціативою П.Брока в Парижі в 1858 р. створено окреме антропологічне товариство. П.Брока трактував антропологію досить широко, включаючи в неї елементи етнографії та первісної археології. Подібні товариства виникають у Лондоні (1863), в Італії (1870), Німеччині (1869), при Ягеллонському університеті в Кракові (1874) та ін. В Москві відомий дослідник, професор кафедри зоології університету, А.Богданов у 1863 р. створює антропологічний відділ при Товаристві любителів природознавства. Російське антропологічне товариство при Петербурзькому університеті виникло в 1888 р.
Значний вклад у розвиток антропологічних знань в Росії зробив відомий природодослідник, засновник сучасної ембріології, етнографії та антропології Карл Бер, праця якого “Про походження і поширення людських племен” (1824) мала велике значення в тогочасній антропологічній науці. Він зібрав, систематизував і описав серії черепів представників різних племен і народів Росії, розробив нові методики вимірів та опису, виклав власне бачення походження людських рас. Ці роботи підтвердилися в подальшому новими фактичними матеріалами, зокрема дослідженнями М.Миклухо-Маклая аборигенів Нової Гвінеї. М.Миклухо-Маклай (1846 – 1888), українець за походженням, був однією з найпомітніших фігур в етнографії другої половини ХІХ ст. Він здійснив кілька подорожей на Нову Гвінею, Соломонові острови, Малаккський півострів (1871-1872, 1876-1877 рр.). Залишив по собі величезний джерельний матеріал з життя переважно папуасів і доказав, що так звані примітивні народи ні за своєю психікою, ні за антропологічними даними нічим не відрізняються від інших народів світу.
Д.Анучин був основоположником академічної географії, етнографії, антропології, археології в Росії. Саме він розробив курси цих дисциплін для університетів. У 1874 р. з’явилася його перша праця з антропології, присвячена походженню людини від людиноподібних мавп. У 1919 р. він організував та очолив кафедру антропології при Московському університеті (з 1922 р. – науково-дослідний інститут). Видними антропологами в Росії ХІХ – поч. ХХ ст. були також П.Лесгафт, Е.Петрі, Ю.Талько-Гринцевич, Д.Золотарьов та ін.
Як відомо, струнка еволюційна теорія природи вперше опублікована видатним англійським вченим Чарльзом Дарвіном у 1859 р. у великій підсумовуючій праці “Походження видів шляхом природного добору”. Зібравши багатий фактичний матеріал, він доказав, що усі рослини і тварини походять від примітивних форм шляхом природного добору, за рахунок поступових змін, які накопичуються в організмі внаслідок впливу навколишнього середовища. Виживають і розвиваються найбільш пристосовані особини. Головна рушійна сила еволюції – природний добір.
Дарвінізм дуже швидко завоював уми провідних вчених того часу. Найактивнішими пропагандистами теорії Дарвіна були англійський природознавець Т.Гекслі і німецький дослідник Е.Геккель. Останній у 1868 р. сформулював і обґрунтував “біоенергетичний закон”, за яким онтогенез (індивідуальний розвиток організму) у загальних рисах повторює філогенез (розвиток усіх живих організмів). Підтвердженням цього закону є розвиток зародка людини (ембріогенез), який проходить кілька стадій від примітивного багатоклітинного організму до людського вигляду. Так, у віці кількох тижнів людський ембріон нагадує “стадію риби”, коли розвиваються зябра; потім – “стадію рептилій” (мигальні перепонки); у віці 1,5 – 3 місяці помітний хвостовий відділ (“стадія ссавців”) і т.д. Загалом, внаслідок еволюції людина втратила суцільне волосяне покриття, тонкий нюх, хвіст, більшість шкіряних м’язів тощо. Крім того, Е.Геккелю належить ідея про існування в далекому минулому “проміжної ланки” між людиною і мавпою – мавполюдини (пітекантропа), оскільки перехід від тварини до людини мусів бути дуже тривалим і мав супроводжуватися перехідними формами давно вимерлих істот.
Т.Гекслі у книзі “Про становище людини в природі” (1863) доказав, зокрема, що вищі людиноподібні мавпи за багатьма морфологічними ознаками стоять ближче до людини, аніж до нижчих мавп.
Остаточне формулювання думки і конкретні докази гіпотези про походження людини від викопних людиноподібних мавп належать знову ж таки Ч.Дарвіну. Саме він у праці “Походження людини і статевий добір”, яка вийшла у світ у 1871 р., на основі величезного фактичного матеріалу висунув струнку систему доказів про поступову біологічну еволюцію всього живого на Землі аж до появи сучасної людини.
Концепція Дарвіна ґрунтується на двох постулатах:
на визнанні еволюції всіх видів як історичного факту;
головним механізмом змін і утворення нових видів є природний добір.
За теорією Дарвіна, дрібні відміни, що випадково виникають серед особин одного виду, передаються у спадок і приводять з часом до того, що в організмах виникають нові риси, а це створює нерівні умови для виживання. Одні організми гинуть, не давши потомства, інші передають у спадковість набуті риси, що допомагають у боротьбі за виживання. Така природна селекція веде до того, що в наступних поколіннях значно змінюється форма організмів, їх розмір, сила, засоби захисту, поведінка. Збільшення популяції загострює конкурентну боротьбу. Кращі риси, що допомагають у виживанні, передаються у спадок, а негативні, шкідливі риси ведуть до вимирання особин і виду. Такий вид еволюційних процесів називається анагенез – тобто, зміна і вдосконалення одного виду. Інший процес видоутворення є наслідком пристосування до іншої екосистеми – накопичуються зміни, що ведуть до появи нового виду. Особини змінюються настільки, що уже не в змозі давати потомство з представниками початкового (материнського) виду. Цей процес Дарвін назвав принципом дивергенції.
Більшість доказів своєї теорії Дарвін вбачав у чотирьох галузях природничих наук: біогеографії, палеонтології, ембріології і морфології. Біогеографія вивчає, які види населяють різні частини землі і чому. Палеонтологія базується на скам’янілих кістках вимерлих організмів. Ембріологія досліджує різні стадії початкового розвитку. Морфологія – це наука про анатомічну будову і форму різних живих і вимерлих істот. Розгляду доказів із галузей цих дисциплін присвячена більша частина книги Дарвіна.
Дарвін запозичив ключову ідею Томаса Мальтуса, що в популяції завжди народжується більше особин, ніж здатних вижити в цей час і в цих конкретних умовах, оскільки кількість продуктів харчування і життєвий простір обмежені. У зв’язку з цим постійно ведеться внутрішньовидова боротьба за виживання. Потомство дають сильніші і витриваліші особини.
Австрійський монах Грегор Мендель відкрив основи генетики ще у часи Дарвіна, але його ідеї були опубліковані в маловідомому журналі і залишилися непоміченими сучасниками. Пізніше біологи поєднали теорію еволюції з генетикою, хоч довший час не розуміли, як передається генетична інформація. Фото дифракції рентгенівських променів в кристалі ДНК отримала Розаліна Франклін лише у 1952 р., що суттєво допомогло Джеймсу Уотсону і Френсісу Крику пояснити будову молекули ДНК. Сьогодні існує нова наука – геноміка, що використовує інформаційні технології, наприклад ДНК-чіпи, щоб скласти карту споріднених зв’язків між різними видами. Ці нові генетичні концепції дуже сильно допомагають у виявлені спільних предків різних гомінідів уже на самих ранніх етапах становлення людини і суспільства.
Суспільний феномен появи людини і її свідомості розкрив Ф.Енгельс, вважаючи, що головним фактором становлення людини стала праця, загалом практична діяльність, яка стимулювала ріст мозку, розвиток кисті руки і появу членороздільної мови.
У колишньому Радянському Союзі одним з найвизначніших антропологів став Віктор Бунак, який очолив Науково-дослідний інститут антропології при Московському університеті. У 1925 р. вийшов у світ посібник “Методика антропологічних досліджень” за редакцією В.Бунака, що згодом кілька раз перевидавався. Взагалі В.Бунак залишив по собі величезну наукову спадщину майже у всіх напрямах антропологічних знань.
Великі досягнення у розвитку палеоантропології, первісної археології у Європі та в Америці зробили англієць А. Кізс, американець Г. Осборн, американець чеського походження А. Хрдлічка та інші.
На півдні Африки у 1920-1930-х роках великі відкриття зробив професор Йоганесбургського університету Р. Дарт (місцезнаходження першого австралопітека – “Бебі з Таунга”), антрополог Р. Брум (місцезнаходження Макапансгат, Стеркфонтейн, Сварткранс).
Однак найбільші відкриття у палеоантропології у 1950-1960-х роках випали на сім’ю Лікі (Люіс, Мері, пізніше їх син Річард та його дружина Мів). Саме вони відкрили сотні решток кількох видів австралопітеків, перехідні форми еректусів, ранні форми Homo та інших видів первісних істот в місцевості Олдувай в Танзанії, поблизу озера Рудольф в Ефіопії та багатьох інших.
Антропологічні дослідження в Україні можна пов’язувати з іменем першого ректора Київського університету М.Максимовича, котрий ще у 1831 р. опублікував статтю, у якій поставив питання про місце людини в природі. Інший вчений, П.Чубинський, у 1869 р. за дорученням Російського географічного товариства організував збір історико-етнологічних та фольклорних матеріалів на території України.
Окремо слід відзначити антропологічно-етнографічну діяльність визначного українського вченого Хведора Вовка, який залишив по собі значні наукові досягнення також і в галузі первісної археології. На запрошення голови Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові Михайла Грушевського у 1903 р. Вовк працював на території Галичини, досліджуючи антропологічні особливості населення Західної України.