1. 1. Джерела культурної антропології
Джерел для вивчення різних питань культурної антропології є дуже багато, але головні з них ‒ це археологічні, антропологічні, геологічні, етнографічні, лінгвістичні, писемні.
Археологічними джерелами є пам’ятки відкритого і закритого типу, культурний шар і його об'єкти (ями, западини, рештки житлових і виробничих споруд, рештки вогнищ і печей, скупчення матеріальних залишків), кам'яні і кістяні вироби, кераміка, метал, скло, загалом усі складові культурного шару. Археологічні дослідження включають польові роботи на пам'ятках, лабораторне і камеральне вивчення, аналіз усіх предметів, отриманих у результаті розкопок. Під час археологічних розкопок вивчають питання топографії, стратиграфії, планіграфії, застосовують різні способи фіксації культурного шару і його об'єктів.
Важливим джерелом є остеологічний (кістковий) матеріал, особливо рештки давніх організмів. Вивчення антропологічних та фауністичних залишків включає низку етапів, серед яких пошук, видобуток, консервація, реконструкція, ідентифікація та інтерпретація. На основі ретельного дослідження кісткових останків, порівняння їх з іншими зразками, що належать організмам, які сьогодні існують, дослідники реконструюють спосіб життя вимерлих тварин. Не менш важливим є археологічний контекст – умови, в яких зафіксовані матеріали: стратиграфія, стан ґрунту, характер самих знахідок, їх розміщення та взаєморозміщення з іншими предметами.
Археологія прагне охопити широке коло проблем, зв'язаних з існуванням давніх людей, їхньою культурою і способом життя. До них належать питання природного середовища, що оточувало людину, способів його використання і зміни, засобів існування (чим люди харчувалися і як добували їжу), технології (способи виготовлення і застосування знарядь), обміну, мистецтва, ідеології (у тому числі й релігії), соціальної організації (системи сім’ї і роду, влади і підпорядкування), демографії (чисельність населення і його склад). Фауністичні рештки та інші органічні матеріали, що виявленні на давніх стоянках, дають інформацію про харчування та стратегію виживання первісних людей.
Видатними археологами палеоліту – стародавнього кам’яного віку в Росії і в Україні були: Ф.Вовк, П.П. Єфименко, П.П.Борисковський, Г.А.Бонч-Осмоловський, О.Н.Рогачов, С.Н.Замятнін, А.П.Окладников, С.А.Семенов, С.Н.Бібіков, І.Г.Шовкопляс, О.П.Черниш, В.Н.Станко та ін.
Для вивчення окремих питань культурної антропології використовуються також природничі джерела, які мають основоположне значення у періодизації та хронології пам'яток археології. З давніх-давен вчені застосовують поділ чи класифікацію усього стародавнього минулого на періоди (що суттєво відрізняються один від другого) за якимись вибраними критеріями. Періодизація може бути археологічна, антропологічна, етнологічна, геологічна і т. д. Історична періодизація розпочинається від початку писемності і утворення перших цивілізацій.
Одне з найважливіших завдань періодизації – датувати певну еволюційну подію. Для цього використовується геологічна часова шкала. Вона базується на стратиграфічному принципі, що кожен окремий шар порід (страта) в розрізі землі має свій вік, свою хронологію. В непорушеному профілі завжди молодшим є горизонт (шар), що міститься вище, а старшим/давнішим є шар, що залягає нижче. На геологічній часовій шкалі виділені три головні ери, впродовж кожної з яких на Землі домінували окремі групи хребетних тварин: палеозой (домінують давні риби, амфібії та примітивні рептилії), мезозой (ера рептилій, динозаврів), кайнозой (панування ссавців та птахів). Всередині кожної ери існує внутрішній поділ на періоди та епохи.
Для датування використовують дві групи методів: відносні (відносно до іншої події чи знахідки, дата якої уже відома; це стратиграфічне датування, кореляція за фауною чи іншими індикаторами, палеомагнітний метод) чи абсолютні – хронометричні методи, що дозволяють одержати часові дати у роках.
Відносну хронологію застосовують у тих випадках, коли потрібно визначити послідовність подій чи фактів одне стосовно іншого, що відбувалося раніше, а що пізніше без встановлення точної дати в межах епохи. Абсолютна хронологія визначається за допомогою точних чи природничих наук, або ж на основі датування монет, надписів на артефактах уже в писемний період первісності.
Найефективніші у другій групі – радіометричні методи, особливо радіовуглецевий (С14) та калій-аргоновий (K-Ar). Радіовуглецеве датування засноване на принципі, що радіоактивний ізотоп вуглецю С14 міститься у атмосфері у більш-менш постійній пропорції. У процесі життєдіяльності організм накопичує певну кількість цього ізотопу, але після його смерті починається процес розпаду С14. Період напіврозпаду – 5730 років. Використовуючи ці цифри, можна приблизно розрахувати, скільки часу минуло після смерті організму. Однак, зразки давніші за 45000 років містять у собі надто мало С14, щоб можна було провести виміри. Давніші матеріали досліджуються K-Ar методом. В його основі – розпад радіоізотопу К40, який переходить у ізотоп Аr40. Період напіврозпаду дуже великий – 1,3 млн. р. Цей метод датування застосовують для давніх геологічних відкладів, що мають вік понад 500000 р. Датування за С14 та К-Аr використовують і археологи, і палеонтологи. Однак є низка виключно археологічних методів датування. Наприклад, дендрохронологічний – метод заснований на різниці у моделях вікових кілець дерев (вимагає збереження цілих колод з непорушеним зовнішнім шаром). Але він придатний для вивчення порівняно недавніх історичних періодів. Палеомагнітне датування базується на зміні магнітних полів Землі відносно півночі та півдня.
Окремим напрямком досліджень є експериментальна археологія, яка займається реконструкцією археологічного середовища, виготовленням примітивних знарядь праці, зброї, прикрас тощо за допомогою доісторичної технології. Досліджуються способи і методи продукування і функціонування інструментів, зокрема походження різних форм зношення. Використовується також трасологія як окремий напрям наукового вивчення робочих країв знарядь, виявлення різних слідів, які виникають в процесі виробництва і застосування.
Опосередкованими джерелами можна вважати етнографічні дані. Це дослідження первісних племен, вивчення їх способу життя та господарства і, за аналогією, проектування на стародавні суспільства. Так, загалом, і розвивалася культурна антропологія у ХІХ – на поч. ХХ ст. (записки мандрівників та місіонерів). Але виникла велика небезпека висновки про суспільне життя, релігію, мистецтво народностей і племен, закритих і законсервованих у специфічних екологічних нішах, бездумно переносити на усю первісність усього людства. Не можна, наприклад, уклад життя і сімейні стосунки полінезійців переносити на тундро-степ України в палеоліті.
Етнологія вивчає традиційну культуру, соціальну і політичну структуру (влада, родинні стосунки, системи родів і родових кланів), ритуали, вірування, звичаї, мову і загалом знакову систему, міграції, систему життєзабезпечення (господарство і побут, поселення і житло), взаємозв’язок з природним середовищем і т. п.
Часто використовуються дані етноархеології та біоархеології. Перша базується на вивченні примітивних суспільств, які за станом розвитку технології та соціальної організації знаходяться на рівні первісних колективів. Проводяться етнографічні аналогії – на основі подібності матеріальної культури та засобів господарювання конкретного регіону робиться висновок про форми і традиції життя доісторичних громад цього ж краю. Але і цьому випадку треба бути дуже обережним.
Біоархеологічні дослідження дають інформацію про моделі поселення, поділ праці, хвороби та пошкодження. Останні, однак, потребують особливої уваги, оскільки не завжди можна впевнено відрізнити пошкодження, одержані індивідами при житті, від наслідків руйнівного впливу природних чинників при мінералізації та в процесі зберігання кісток.
Одним із видів етнографічних джерел є так звані пережитки. Їх можна спостерігати під час поховань, обрядів, весілля, різних календарних та релігійних свят, у фольклорі, танцях, співах. Окремо можна вести мову про забобони, сутність яких ховається у дуже далекому минулому.
Видатними російськими етнографами були: А.М.Золотарьов, Е.Ю.Кричевський, М.О.Косвен, С.А.Токарьов, С.П.Толстов.
Важливими джерелами є дані лінгвістики. Мови і діалекти у своїй глибинній основі зберігають сліди дуже далекого минулого.
Писемні джерела також можуть застосовуватися для реконструкції життя тих народів, які стояли на нижчому рівні, ніж народи писемні. Наприклад, Геродот, Страбон, Пліній описували сусідні відсталі племена, яких називали варварами.
Дуже важливими є антропологічні джерела – найперше це дані палеоантропології, приматології та історичної антропології.
Як науковий напрямок фізична антропологія чи просто антропологія виділилася з-поміж інших наук лише у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Проте інтерес до людини, до її походження і морфологічної будови спостерігаємо з давніх-давен. Цікавий і змістовний екскурс в історіографію та історію антропологічних досліджень зробив відомий український вчений Сергій Сегеда (Сегеда, 2001). Реферативно подаємо деякі факти з цього дослідження.