КЛАСИЧНИЙ ПРИВАТНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІНСТИТУТ ЖУРНАЛІСТИКИ ТА МАСОВОЇ КОМУНІКАЦІЇ

КАФЕДРА ВИДАВНИЧОЇ СПРАВИ, РЕДАГУВАННЯ ТА ФІЛОЛОГІЇ

ПЛАНИ ТА ЗАВДАННЯ ДО ПРАКТИЧНИХ

ЗАНЯТЬ

З ДИСЦИПЛІНИ

„Українська мова за професійним спрямуванням”

Спеціальності: 7.060101 – „Правознавство”

(денна форма навчання)

Запоріжжя

2010

Практичне заняття №1

Тема: Мова і держава

План

1. Основи мовної політики і фактори прискорення процесів упровадження державної мови.

2. Мова як чинник історії суспільства.

3. Державна мова та її функції.

4. Місце мови в комунікативній деонтиці юриста.

Література

1. Глущик С.В., Дияк О.В. Шевчук С.В. Сучасні ділові папери. – К., 2000.

2. Загнітко А.П., Данилюк І.Г. Українське ділове мовлення: професійне і непрофесійне спілкування. – Донецьк, 2004.

3. Зубков М.Г. Сучасна українська ділова мова. – 4-те вид., доповн. – Х., 2003.

4. Іванишин В.П., Радевич-Вінницький Я.К. Мова і нація – Дрогобич, 1994.

5. Паламар Л.М., Кацавець Г.М. Мова ділових паперів. – К., 2000.

6. Шевчук С.В. Українське ділове мовлення: підручник. – К., 2003.

1.У нашій країні мовною регламентацією тією чи іншою мірою охо­плено чимало сфер суспільної діяльності. Це і зумовило 28 жовтня 1989 р. прийняття Закону про мови в Українській РСР, коли під тиском національно-демократичних сил тодішня влада пішла на законодавче за­кріплення статусу державної за українською мовою й оголосила україн­ську мову державною і мовою національного спілкування у межах Украї­ни. Цей документ тривалий час серйозно обговорювався всіма зацікавле­ними сторонами і був введений у дію з 1 січня 1990 р. Закон затверджує соціальне призначення української мови як державної (ч. 3 преамбули). Він став ще одним підтвердженням толерантного, виваженого ставлення в Україні до національних меншин та їх культурних потреб.

За цим Законом усі національні меншини в Україні одержали право на створення шкіл з навчанням рідною мовою (досі таке право мали лише росіяни), на утворення національно-культурних товариств, земляцтв, а також інші форми національного життя. Крім цього, у місцях компактно­го проживання національних меншин їхні мови визнано як офіційні у міс­цевих органах самоврядування, виконавчих і виробничих структурах.

Національне питання і мовне зокрема були вирішені у нашій держа­ві з дотриманням усіх вимог міжнародного права. Лише після проголо­шення незалежності почалися реальні зрушення на шляху повернення української мови до закладів освіти, науки, у діловодство, справочинство, побут людей.

Держава, з одного боку, зобов'язується забезпечити «всебічний роз­виток і функціонування української мови в усіх сферах державного жит­тя», а з іншого - створити необхідні умови для розвитку і використання мов інших національностей у республіці». У приватне, особисте життя громадян держава не втручається. «Вибір мови міжособового спілку­вання є невід'ємним правом самих громадян».

Громадяни мають право звертатися до державних органів, установ та організацій державною або іншою мовою, прийнятною для сторін (ст. 5).

Варто зазначити, що саме Закон про мови став одним із перших ре­альних кроків на шляху становлення державного суверенітету України. Проголошення України незалежною державою зумовило повернення національної мови у структуру офіційного та неофіційного спілкуван­ня. За цим Законом (ст. 3) Україна створює необхідні умови для розви­тку і використання мов інших національностей при офіційному статусі української мови.

Сьогодні Закон про мови неспроможний забезпечити обов'язкове використання української мови на всій території України, а його окремі постулати входять у суперечність з Основним Законом. Отже, повно­цінно діяти він не може, хоча, власне, не діяв і раніше - його просто про­ігнорувала тодішня владна партноменклатура.

Сам Закон має ряд серйозних прорахунків: від регулювання вико­ристання офіційної мови у діяльності державних органів до мови науки, освіти, реклами тощо. Ці прорахунки можна усунути шляхом прийнят­тя нового закону, в якому було б враховано досвід європейських держав щодо розв'язання аналогічних мовних проблем.

Так, згідно із Законом про мови службові особи державних органів, установ та організацій повинні володіти українською мовою. Щодо ст. З Закону про мови в роботі державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій, розташованих у місцях проживання більшості громадян інших національностей, можуть використовуватись нарівні з українською і їхні національні мови. У разі, коли громадяни іншої національності, які становлять більшість населення зазначених адміністративно-територіальних одиниць, населених пунктів, не воло­діють у належному обсязі національною мовою або коли у межах цих адміністративно-територіальних одиниць, населених пунктів компактно проживає кілька національностей, жодна з яких не становить більшості населення даної місцевості, у роботі названих органів і організацій може використовуватись українська мова або мова, прийнятна для всього на­селення. Офіційне тлумачення зазначених положень Закону про мови дається у ст. З Декларації прав національностей України. У ній зазна­чається: «У регіонах, де проживає компактно кілька національних груп, нарівні з державною українською мовою може функціонувати мова, прийнята для всього населення даної місцевості».

Проте, слід зазначити, що досить непослідовно у ст. 6 Закону про мови закріплено обов'язок службових осіб володіти мовами роботи ор­ганів і організацій. Згідно з ч. 1 цієї статті службові особи повинні воло­діти українською і російською мовами, а в разі необхідності - й іншою національною мовою в обсязі, необхідному для виконання службових обов'язків. Але вже у ч. 2 цієї статті вказується, що «незнання громадя­нином української або російської мови не є підставою для відмови йому в прийнятті на роботу. Після прийняття на роботу службова особа по­винна володіти мовою роботи органу чи організації в обсязі, необхідно­му для виконання службових обов'язків».

Однак законодавство не встановило терміну вивчення мови після прийняття службової особи на роботу. Тому в ч. 2 ст. 6 Закону фактич­но зводиться нанівець вимога, викладена у ч. 1 цієї статті. До того ж у законодавстві не встановлено «обсяг знання мови, необхідний для ви­конання службових обов'язків» і хто його має визначити, а також ви­падки, коли виникає необхідність «оволодіння іншою національною мовою».

Зокрема, проблему ускладнює зміст ст. 18 Закону про мови, відпо­відно до якої судочинство в Україні може здійснюватись національною мовою більшості населення тієї чи іншої місцевості, а в разі, передбаче­ному ч. З ст. З, мовою, прийнятою для населення даної місцевості.

Якщо зіслатись до статей Кримінально-процесуального чи Цивіль­ного процесуального кодексів України, керуючись Законом про мови, то слід зазначити, що ускладнює проблему і зміст ч. 1 ст. 19 Кримінально-процесуального кодексу України, яка передбачає, що судочинство про­вадиться українською мовою або мовою більшості населення даної міс­цевості.

Особам, які беруть участь у справі і не володіють мовою, якою про­вадиться судочинство, забезпечується право робити заяви, давати пока­зання, заявляти клопотання, знайомитися з усіма матеріалами справи, виступати у суді рідною мовою і користуватися послугами перекладача в порядку, встановленому цим Кодексом.

Виходячи зі ст. 9 Цивільного процесуального кодексу України, судо­чинство провадиться українською мовою або мовою більшості населен­ня даної місцевості.

Звичайно, цей Кодекс має ті самі вимоги, що й попередній, і судові документи, відповідно до встановленого Законом порядку, вручаються особам, які беруть участь у справі, у перекладі їх рідною мовою чи ін­шою, якою вони володіють.

У Законі України «Про державну службу», зокрема, у ст. 10, присвя­ченій основним обов'язкам державних службовців, про обов'язок служ­бової особи володіти мовою роботи органу взагалі не згадується.

Відповідно до ст. 4 Закону про мови, мовами міжнародного спілку­вання визнані українська, російська та інші мови.

Вважаємо, що під іншими можна розуміти будь-які поширені у сві­ті іноземні мови. Серед них можна вирізнити офіційні мови ООН (ан­глійську, французьку, іспанську, китайську, арабську, російську) та робочі мови ООН (англійську, французьку та російську). Оскільки Україна є членом не лише такої міжнародної організації, як ООН, а й інших все­світніх та регіональних організацій, то держава має сприяти вивченню громадянами України й інших мов міжнародного спілкування.

Статтею 8 Закону про мови передбачено, що публічне приниження або неповага, умисне викривлення української або інших мов в офіцій­них документах і текстах, створення перепон чи обмежень у користу­ванні ними, проповідування ворожнечі на мовному грунті спричиняють відповідальність, встановлену законом. Проте прямо ні в КПК України, ні в КУпАП, ні в інших законах України відповідальність за зазначені діяння не встановлена, та з плином часу процес розв'язання мовного пи­тання загальмувався, перейшовши здебільшого у площину політично­го протистояння. У багатьох регіонах України панівне місце займає не українська мова і Закон не передбачає жодних реальних засобів зміни такої ситуації.

Стаття 25 та ч. 3 ст. 27 Закону про мови фактично зумовлюють низь­кий рівень знання української мови, тоді як знання державної мови є не тільки повагою до держави, в якій живеш, а й однією з характеристик культурної, освіченої людини.

Зважаючи на напружений стан з виконання Закону про мови, вихо­дячи з принципово нової суспільно-політичної ситуації, що склалася в Україні після проголошення її державної незалежності, з метою забезпе­чення повноти національно-освітніх запитів як українського, так і всіх народів нашої багатонаціональної держави та створення гарантованих умов для того, щоб статті Закону, які стосуються освіти, були повніс­тю виконані у передбачені законом терміни, з вересня 1992 р. здійснено заходи щодо забезпечення викладання українознавчих предметів тими спеціалістами, які мають базову освіту з цих предметів.

2. Історія формування української наукової мови — це постійне переборювання політичних перешкод і заборон. Свої потенційні можливості вона розкриває при найменших послабленнях екстралінгвальних факторів, які тримали її в лабетах бездержавності впродовж століть.

Заборона української мови як засобу літературного спілкування затримувала її стильову диференціацію, а водночас і формування термінологічного фонду. Розвиток української мови (а відповідно й термінології) на власній етнічно-мовній основі найбільше гальмували недержавний статус рідної мови та її територіальна роз'єднаність. У формуванні української наукової термінології умовно можна виділити кілька періодів.

Перший період (друга половина — кінець XIX ст.) пов'язаний із журналом «Основа» та діяльністю Наукового товариства ім. Т. Шевченка (НТШ) в Галичині, іменами І.Верхратського, М.Драгоманова, В.Левицького, М.Грушевського, І.Пулюя, П.Куліша . У цей час українська мова збагачувалася «новими термінами та висловами, відповідними до прогресу сучасної цивілізації».

Особливістю українського термінотворення кінця XIX—початку XX ст. було вироблення принципу орієнтації на народну мову з широким використанням термінів і терміноелементів грецького та латинського походження, а також терміноелементів, прийнятих у міжнародній практиці.

Другий період (початок XX ст. до 20-х років) ознаменувався утворенням Наукових товариств у Східній Україні: «Просвіта» (у Києві), ім. Квітки-Основ'яненка (у Харкові) та інших термінологічних комісій, завданням яких був збір та впорядкування народної термінології з різних галузей знань. У цей час медична секція Київського товариства розпочинає роботу над укладанням медичного словника. Для розбудови української ботанічної, сільськогосподарської та науково-технічної тер­мінології чимало зробив гурток натуралістів при Київському політехнічному інституті, на думку членів якого, «не знаючи термінології, не можна ні науку вперед посувати, ні передавати її здобутки народові»

Третій етап у формуванні української наукової мови припадає на 20-ті - початок 30-х років XX ст. — час відновлення української державності, розширення суспільних функцій української мови. Майже після двохсотлітньої перерви українська мова стала мовою законодавства, адміністрації, армії, всіх сфер суспільного й політичного життя країни. Це спонукало до цілеспрямованої термінологічної роботи, яка була логічним продовженням термінологічної праці когорти діячів науки, техніки, лінгвістів, письменників у попередні десятиліття. У 1921 році утворився Інститут української наукової мови (ІУНМ), перед ученими якого ставилося завдання спрямовувати процес розвитку української наукової мови. Для цього необхідно було виробити наукові засади творення як окремих термінологічних одиниць, так і формування цілих терміносистем, заповнити прогалини, що закономірно в них з'явилися: виробити принципи й методи побудови нової лексики на позначення понять науки, політики, державності тощо, ще не названих українською мовою. Така ситуація, на думку Ю.Шевельова, типова для всіх мов у період, коли вони поширюють сферу вживання та мають задовольнити найрізноманітніші вимоги суспільства . Теоретичні засади термінотворення було чітко сформульовано в «Інструкції до укладання словників».

Терміни виникали шляхом переосмислення загальновживаних слів, творення нових, запозичення готових лексем з інших мов. Різним був підхід до термінотворення, нерідко вдавалися навіть до крайніх заходів (від пуристичних до максимальної орієнтації на запозичення). О. Курило зазначала: «Саме життя покаже, який принцип у термінології та науковій мові може перемогти, а певніше, що вони обидва матимуть однакову рацію виживання» . Творчу працю вчених перервано звинуваченням

українських філологів у народництві та націоналізмі. Впродовж 1933-1935 рр. було випущено 5 бюлетнів під гаслом «Проти націоналізму в тер­мінології», які вилучили значну частину прийнятих у 20-ті роки термінів із різних галузей знань. Після цього праця на термінологічній ниві майже припинилася.

Четвертий етап (50—80-ті рр. XX ст.) ознаменувався пожвавленням термінологічної праці у зв'язку зі створенням у 1957 році Президією Академії наук України Словникової комісії, основним завданням якої було вироблення принципів укладання термінологічних словників. Зусиллям великого загону українських учених різних галузей знань упродовж наступних років було видано серію як перекладних, так і тлумачно-довідкових та енциклопедичних словників.

Поряд із лексикографічною роботою значна увага приділялася лінгвістичному дослідженню окремих терміносистем (політекономічної - Т. І. Панько, біологічної - Л.О.Симоненко, ботанічної - М.М.Фещенко, А.И.Капська, юридичної - О. Сербенська, математичної - А. Крейтор та ін.). У кінці 70-х — на початку 80-х рр. теоретичне термінознавство, яке як самостійна наука постає з досвіду практичної термінознавчої роботи, остаточно набуло статусу сформованої науки зі своїм поняттєвим апаратом та методологією.

П'ятий етап (кінець ХХ—поч. XXI ст.) є найпродуктивнішим у розбудові як української наукової мови, так і її термінології. Українська мова поширюється в соціальному просторі. Визначальною характеристикою стає законодавче закріплення за нею статусу державної й у зв'язку з цим розширення поля її суспільного функціонування .

Із становленням України як суверенної держави проблема національної термінології набирає державного значення. Робота в галузі наукової термінології цього періоду якісно відрізняється від роботи, проведеної в першій половині століття, коли основна увага дослідників зосереджувалася на збиранні термінів шляхом запису з уст народу та літературних джерел, на основі яких співробітники ІУНМ намагалися створити національну термінологію, якої бракувало в Україні.

Терміносистема сучасної української мови є потужною лінгвістичною базою, на основі якої формуються, усталюються і функціонують усі сфери науково-професійної діяльності. Основним завданням сучасного термінознавства є практичний аспект — систе­матизація, упорядкування та стандартизація наявної наукової термінології шляхом вилучення з неї невиправданих слів-покручів, відродження окремих забутих або несправедливо «репресованих» термінів, створення галузевих словників, україномовних підручників, посібників, довідників, військових статутів, Кодексів, державних стандартів на терміни та визначення, вироблення різних законодавчих актів державною мовою.

Українська наукова мова, її термінологія визначаються, з одного боку, особливостями мовної ситуації в Україні, з другого — станом і тенденціями розвитку літературної мови, складовою частиною якої вона є. Розхитування мовностилістичних та правописних норм на лексичному, словотворчому, фонетичному рівнях у літературній мові виявляється і в термінології. Пор., наприклад: магнет, хемія замість магніт, хімія; сотня, рій, курінь, сотник замість відповідних —рота, відділення, батальйон, капітан.

Процес систематизації та стандартизації терміносистем учені різних шкіл і регіонів вбачають по-різному. Одні намагаються повністю відновити термінологію 20-х років, інші — надто захоплюються запозиченнями з європейських мов. У одному й другому постулаті є як позитивні, так і негативні моменти. Відомо, що штучна реставрація, нав'язування діалектних, застарілих термінів, власних уподобань ведуть до самоізоляції не лише наукової мови, а й самої науки, з одного боку, а з другого — надмірне захоплення іншомовними термінами призведе до втрати національної мовної самобутності.

3. Українською мовою розмовляє близько 40 мільйонів осіб і звучить вона майже однаково в усій Україні, а також за її межами, де є українці. За кількістю тих, хто користується українською мовою, вона стоїть при­близно на 15 - 20 місці у світі.

При поліетнічності населення країни, і, відповідно, наявності у ній дво- чи багатомовності завжди виникає проблема співіснування мов різних етносів не тільки, і власне, не стільки на побутовому, скільки на офіційно-державному рівні.

Виходячи з історичних та мовно-культурних особливостей форму­вання етнічного складу населення України, де кількісну перевагу на всій території, крім Криму, мають українці, роль державної і тим самим офі­ційної мови в Україні має виконувати одна мова - українська. Крім того, це є виправданим, оскільки статус державної забезпечує українській мові можливість поступово розширити сфери функціонування.

Сучасна українська літературна мова має закріплений у Законі про мови і в Конституції України правовий статус державної. Вона є високорозвиненою, кодифікованою і стилістично диференційованою літератур­ною мовою, конкурентоспроможною в європейському мовному просторі.

У ст. 10 Конституції України зазначається, що державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує функціонування україн­ської мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

Водночас у ній наголошується, що в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних мен­шин. Це зобов'язання, яке бере на себе Україна, є важливим і актуаль­ним, особливо з огляду на всю нашу попередню історію.

Виходячи з вищесказаного та опираючись на тлумачення у словни­ку, державна мова - один із символів держави, обов'язкових чи факуль­тативних, за допомогою яких людина ідентифікує себе як людина; це мова корінної більшості населення, яке стало державотворчою нацією, і функціонує в усіх сферах державної діяльності.

За Конституцією України, державна мова - це мова, за якою за­кріплено правовий статус обов'язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя, яка виконує функції не лише у внутрішній організації держави, а й у міжнародних стосунках. Іноді замість терміна державна мова вживають термін мова офіційна.

Українська мова як державна є обов'язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, до­кументації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом. Державна мова як спільна для всіх громадян виконує у суспільстві ряд надзвичайно важливих функцій, зокрема:

а) інтеграційну - об'єднує людей, створює в них відчуття групової ідентичності і, отже, сприяє перетворенню населення у суспільство;

б) організаційну - виступає засобом мобілізації зусиль, адекватного передавання волі від одних структур суспільства до інших;

в) інформаційну - забезпечує здатність підтримувати і відтворюва­ти високу інтенсивність внутрішніх зв'язків, якими крізь час і простір поширюються інтелектуальні и моральні імпульси, що пронизують усе суспільство;

г) регулятивну - регулює стосунки між людьми у державі;

д) суспільно-виховну - через мову утверджуються певні моральні цінності у суспільстві;

ж) завдяки вирівнювальній функції мовні знання стають набутком широкого кола людей тощо.

Держава забезпечує можливості для вивчення державної мови у до­шкільних установах, загальноосвітніх школах, середніх спеціальних та вищих закладах освіти. Закон передбачає право громадян на вільний ви­бір мови навчання і спілкування. В Україні вживаються заходи для роз­витку української мови та мов інших національностей, які проживають на території країни.

Отже, вважаємо, що сучасна мовна ситуація у нашій державі починає відновлюватись, незважаючи на те, що XX ст. для неї було надзвичайно важким. Війни, репресії, насильне переселення людей, - усе це підірвало со­ціальну основу літературної української мови. Порушились взаємозв'язок і здібність взаємовпливу розмовної народної і літературної мови.

У нинішній складній ситуації державна мовна політика має поєдну­вати цілеспрямованість і рішучість із розсудливістю, тактовністю і на­віть обережністю у засобах. Цей підхід полягає у поступовому створенні об'єктивних обставин, які робитимуть українську мову потрібною і пре­стижною для всіх, а українську культуру - привабливою і конкуренто­спроможною на всіх рівнях. Зробити це непросто, з огляду на глибину зрусифікованості українського суспільства та могутню дію стихії дальшої русифікації.

Отже, спільна для всього суспільства мова дає змогу сконцентру­вати весь його інтелектуальний потенціал і таким чином у процесі іс­торичного розвитку врешті-решт переростає в могутню рушійну силу суспільного прогресу. Якщо українська мова функціонуватиме як мова повноправного державного народу, задовольнятиме всі потреби суспіль­ного життя - зникнуть непорозуміння, напруження, її поважатимуть як у державі, так і за її межами.

4. Юрист, зазначено у Міжнародній поліцейській енциклопедії, - це особа, яка володіє юридичними знаннями законодавства, умінням і на­вичками застосування їх у практичній діяльності, має справу з людьми, з їх поведінкою, з різними соціальними явищами, обставинами, які оці­нює, керуючись законом, нормами права. Успішне виконання професі­ональних обов'язків передбачає постійний контакт з людьми, тобто ко­мунікативну діяльність. Тому юрист має бути освіченою, інтелігентною, інтелектуальною, високоморальною людиною, добре володіти мовою.

Говорячи про місце мови в комунікативній деонтиці юриста, варто згадати відомий з найдавніших часів афоризм: «Заговори, щоб я тебе по­бачив», який не втратив своєї актуальності і до сьогодні. У ньому досить точно відображене уявлення мудрої і досвідченої людини про рівень зв'язку мислення людини з її мовленням. Немає жодної галузі профе­сійної реалізації людини, де б вона не користувалася мовленням, де б уміння добре говорити відігравало незначну роль.

Комунікативна деонтика - (з гр. обов'язок, належне) - це сукуп­ність нормативних приписів, які визначають поведінку людини при користуванні словом для досягнення будь-якої мети. Основи комуніка­тивної деонтики були закладені ще Сократом, Платоном та Арістотелем. «Говорити - одна з дій, - навчав Сократ. - Цю діяльність створює думка і розум, а тому вона прекрасна».

Втілюючи у звуках і словах назви речей, ми вчимося самі і навчаємо один одного: коли людина розмовляє, їй необхідно також і міркувати про те, що вона говорить. Сила мовлення полягає у впливі на душу. Сло­во можна повернути і так, і навпаки, можна заставити означати щось зо­всім протилежне - слово може мати подвійну природу. Словом можна виразити добру волю, дати пораду, проте можна й обманути.

Мовлення, зазначає Л.Чулінда, - це особлива інтелектуальна діяль­ність, підпорядкована певним правилам. Деякі з цих правил стосують­ся мови - вимови звуків і написання слів, добору граматичних форм і їх поєднання у речення, побудова текстів, інші - пов'язані із соціально-психологічними закономірностями, з тим, як відображаються у мовленні наші взаємини. Відповідно до цього, вирізняють дві частини комуніка­тивної деонтики:

1. - норми мови (правила мови - системи фонетичних, лексичних і граматичних засобів);

2. - норми використання мови у соціальному контексті (правила мовного вживання, орієнтовані на відносини між людьми у процесі їх спільної діяльності, (зокрема, професійної).

Правила першої групи дають можливість розуміти один одного - ми говоримо і пишемо не будь-як, а відповідно до певних загальноприйня­тих норм, стандартів національної мови. Такому стандарту - мовній нор­мі - з необхідністю підпорядковується навіть досить індивідуалізоване мовлення, інакше ми втратимо здатність до спілкування, перетворимося в неорганізований і нерозумний натовп.

Правила другої групи спрямовані на те, щоб навчитися свідомо жити у вільному суспільстві - спілкуватися один з одним, проявляти повагу до гідності особистості, бути щирими, доброзичливими, прагнути до взаєморозуміння, відповідати за свої слова і вчинки.

У професійному спілкуванні юристів вирізняють такі мовні си­туації:

1. Безпосереднє персональне спілкування - мовлення безпосеред­ньо спрямоване на одного конкретного співрозмовника (адвокат і гро­мадянин, який звернувся за юридичною допомогою).

2. Безпосереднє спілкування з групою - мовлення адресується пев­ній соціальній групі осіб (виступ юрисконсульта із роз'ясненням чинно­го законодавства).

3. Масове спілкування - мовлення адресується невизначеній кіль­кості осіб (правотворчість).

4. Інтраперсональне спілкування - діалог із самим собою у процесі прийняття рішення, обдумування формулювань юридичного документа (правозастосування).

Отже, поняття комунікативної деонтики передбачає врахування залежності мовлення від немовних факторів, які позначають терміном «мовленнєва ситуація». У свою чергу, мовленнєва ситуація - це комп­лекс фізичних, соціально-психологічних і культурних умов, за яких від­бувається акт мовленнєвого спілкування.

Виконуючи професійні обов'язки, юрист постійно вступає у безпо­середні чи непрямі мовленнєві контакти з людьми, причому завжди - у ролі авторитетного співрозмовника, слова якого сприймаються як влад­ний припис або кваліфіковане роз'яснення ситуації, що визначає весь подальший розвиток подій. Професійна мовленнєва діяльність юриста значною мірою впливає на формування правової культури, без якої не­можливим є цивілізоване суспільство. Усе це означає наявність підвище­них вимог до моральних та інтелектуальних якостей особистості юриста, зокрема й до його мовної поведінки у професійному спілкуванні.

Головна вимога комунікативної деонтики - під час спілкування проявляти неупередженість і повагу до особистості співрозмовника. Це означає:

1) бути ввічливим, коректним, стримувати емоції навіть за умови значних психологічних перевантажень, які супроводжують професійну юридичну діяльність;

2) говорити рівним голосом, без іронії - при формулюванні питання, при роз'ясненні прав, у будь-якій ситуації.

Порушення працівником міліції мовних норм може викликати не­гативну реакцію з боку співрозмовників. Якщо у громадянина після розмови з працівником міліції складається не найкраще враження про правоохоронні органи взагалі, то це означає, що конкретний працівник показав недосконале володіння літературною мовою, невміння точно, ясно, правильно і логічно виражати думки, у цілому низький рівень за­гальної мовної культури.

Отже, мова і мовлення для юриста - це інструмент і засіб правозастосовчої діяльності. Саме тому юрист має бути готовий до спілкування в усіх його можливих виявах, уміти орієнтуватися у будь-якій ситуа­ції, правильно вибирати оптимальні напрями спілкування.

І. Виконання блоку письмових домашніх завдань

1. Подані слова згрупуйте в синонімічні ряди; визначте, які синоніми одного ряду можна використати в процесі ділової наради.

Підсумок, передмова, зв’язок, відомості, спад, результат, звіт, контакт, вісті, інформація, наслідок, рапорт, попереднє слово, висновок, спілкування, повідомлення, вступ, донесення, взаємозв’язок, чутки, аргумент, обґрунтування, занепад, доказ, депресія, застій.

2. Підберіть синоніми до слів.

Нарада, проблема, керівник, обговорення, рішення, підсумок, завідувати, засновник, заступник.

3. Поставити правильний наголос у словах.

Помилка, помилитися, помилюся, помилишся, помилиться, помиляться, помилковий, помилковість.

4. Перепишіть речення. Виправте помилки, поясніть їх.

1. Протокол засідання зборів трудового колективу був написаний згідно з повісткою денною.

2. По слідуючому питанню виступить голова комісії.

3. Необхідно додержуватись регламенту.

4. На протязі дня було проведено значну кількість міроприємств.

І І. ВИКОНАННЯ БЛОКУ ПИСЬМОВИХ АУДИТОРНИХ ЗАВДАНЬ

1. Прочитайте текст. Сформулюйте і запишіть у два стовпчики ознаки природної мови і мови штучної. Охарактеризуйте відмінності між цими мовами, спираючись на думки героїні роману П. А. Загребельного "З погляду вічності".

Ми конструюємо штучні мови для спілкування людини з маши­ною, намагаємося досягти взаєморозуміння між машиною і люди­ною, хоч це звучить досить незвично. Що мова для нас. кібернети­ків? Це насамперед комунікативний код, і наше завдання — вивчити мову з погляду формалізованої теорії, визначити нормативність, до­сягнути найвищого стандартизування на всі випадки значень. Тоді ми вдоволені, ми досягли свого ідеалу, ми щасливі. А що таке мова насправді? Чи вся вона в правильностях і нормативності синтаксич­них побудов, а чи в суцільних порушеннях і відступах від норми? У живій мові іноді навіть мовчання може бути сповнене найвищого значення. Людей об'єднує, робить людьми мова природна, при­страсна, сповнена уяви. Стандарт збіднює, роз'єднує, відштовхує. Чи можна уявити собі людей, які б удома розмовляли між собою з допомогою газетних фраз або трибунної фразеології?.. А життя іно­ді, навіть зовні цілком щасливе, починає нагадувати спілкування з допомогою машинних мов або стандартних газетних фраз... Ясна річ, коли вчасно це помітиш, то борешся, але життя, як мова, при­вабливе саме своїми неправильностями, відхиленнями від норм, іно­ді, може, навіть від здорового глузду.

2. Виберіть для понять «мова» і «мовлення» відповідні характеристики.

а) індивідуальність; змінність; залежність від умов реалізації; спо­радичність, спонтанність;

б) надіндивідуальність; соціальність; стабільність; панхронічність; закономірність.

3. Прочитайте, добираючи з дужок потрібні за змістом слова і ставлячи їх у потрібному відмінку. Розкажіть, як Ви розуміє­те залежність формування у дітей навичок і вмінь мовлення від сере­довища, в якому вони живуть і виховуються.

1. Діти засвоюють (а) мова, б) мовлення), вслухаючись у (в) мова, г) мовлення) батьків, родичів, знайомих. 2. На другому році життя мовлення дитини ще бідне, бо (а) мовних, б) мовленнєвих) засобів засвоєно ще небагато. 3. Але у 5-6-річні діти використовують у (а) мо­ва, б) мовлення) близько 3 тис. слів. 4. (а) Мова, б) мовлення) розви­ває мислення дитини, сприяє формуванню її світогляду. 5. Якщо дитина виростає поза людським суспільством, вона не оволодіває (а) мова, б) мовлення) і своєю поведінкою, розумовим розвитком нагадує тварин. 6. Отже, особистість не може розвиватися без (а) мо­ва, б) мовлення) і людського суспільства, яке користується (в) мова, г) мовлення) як засобом спілкування.