локальні.

3. Види нормативно-правових актів за характером волевиявлення:

• акти встановлення норм права;

• акти заміни норм права;

• акти відміни норм права.

3. Види нормативно-правових актів за галузями законодавства:

• цивільні;

• кримінальні;

• адміністративні;

• кримінально-процесуальні;

• адміністративно-процесуальні та інші.

3. Види правових актів за суб'єктами нормо творчості в Україні:

• Верховна Рада України - закони й постанови;

• Верховна Рада Автономної Республіки Крим - постанови (з питань, що мають нормативно-правовий характер) і рішення (з питань організаційно- розпорядчого характеру);

• Президент України - укази (нормативні та ненормативні) й розпорядження;

• Кабінет Міністрів України - постанови та розпорядження;

• Керівники міністерств і відомств - нормативні накази, інструкції, розпорядження, положення, вказівки міністра.

• Рада Міністрів Автономної Республіки Крим - постанови, рішення, розпорядження;

• голови місцевих (обласних і районних) державних адміністрацій - розпорядження;

• місцеві ради депутатів, їх виконавчі комітети - рішення й нормативні постанови, керівники їх управлінь і відділень -нормативні накази;

• адміністрація державних підприємств, установ, організацій - нормативні накази, статути, положення й інструкції.

Серед нормативно-правових актів провідне місце посідають закони.

Закон - нормативно-правовий акт представницького вищого органу державної влади (або громадянського суспільства / безпосередньо народу), який регулює найбільш важливі питання суспільного життя, встановлює права й обов'язки громадян, володіє найвищою юридичною силою та приймається з дотриманням особливої законодавчої процедури.

Характеристика закону як правового документа найвищої юридичної сили означає, що:

• закон є таким актом, який жоден інший орган, окрім законодавчого, не може відмінити або змінити;

• усі інші нормативні акти знаходяться "під" законом, є підзаконними. Вони засновані на законах й не можуть їм суперечити.

Ознаки закону:

1. Акт суворо визначених, вищих за статусом суб'єктів влади в державі, як правило, вищого представницького органу країни (в Україні - Верховної Ради або громадянського суспільства (безпосередньо народу) (на референдумі).

2. Акт, що може бути тільки нормативним за змістом.

3. Завжди письмовий акт-документ, що закріплює прийняті норми права або їх зміни, тримає первинні норми права, яких раніше в правовій системі не було.

4. Акт, що приймається відповідно до вимог Конституції і раніше прийнятих законів; не потребує додаткового затвердження.

5. Акт, який може бути змінений, як правило, тільки законом і перевірений на відповідність Конституції України тільки Конституційним судом України.

6. Акт, що володіє найвищою юридичною силою - усі інші акти повинні відповідати закону, в жодному разі не повинні вступати в протиріччя з ним.

7. Акт, що приймається з дотриманням особливої законодавчої процедури - законодавчого процесу.

Підзаконний нормативно-правовий акт - акт, що видається відповідно до закону, на основі закону, для конкретизації законодавчих приписів і їх трактування чи встановлення первинних норм.

Чинність нормативно-правових актів - це їх фактичний вплив на суспільні відносини у правових межах.

Межі дії (критерії чинності) нормативно-правових актів.

1. Термін чинності {чинність у часі) нормативно-правових актів - час, протягом якого нормативно-правовий акт має юридичну силу (від моменту набуття юридичної сили до моменту її втрати).

Набуття чинності нормативно-правовими актами відбувається:

а) з часу, зазначеного в самому нормативно-правовому акті;

б) з часу прийняття або підписання, зазначеного зазвичай у самому нормативно-правовому акті;

в) з часу опублікування нормативно-правового акта;

г) нормативно-правові акти, в яких у тій чи іншій формі не зазначено час набрання чинності, набирають сили на всій території України одразу після завершення 10-денного строку з моменту опублікування, причому нормативно-правові акти повинні бути опубліковані не пізніше 7-денного строку після їх прийняття;

ґ) з часу, з якого вони надійшли адресату (відомчі акти). Утрата чинності нормативно-правовим актом відбувається:

• унаслідок закінчення обумовленого терміну дії;

• внаслідок зміни обставин, для врегулювання яких вони були призначені;

• внаслідок скасування акта іншим чи спеціально призначеним актом. Чинність новоприйнятих нормативно-правових актів наявна щодо

відносин:

— що виникають після набрання ними чинності - завжди; —які виникли до набрання юридичної сили акта - в окремих випадках: а чинність кримінального закону, якщо він пом'якшує чи скасовує покарання;

б) чинність прямих указівок суб'єкта правотворчості в нормативно- правовому акті.

Зворотна сила закону - поширення дії нормативно-правових актів на відносини, що мали місце до набрання чинності нормативно-правовим актом юридичної сили.

Чинність нормативно-правових актів у просторі -характерна для нормативно-правових актів за адміністративно-територіальною ознакою; поширення їх впливу на певну територію (держави в цілому чи окремих регіонів).

Межі чинності нормативно-правових актів у просторі:

а) на всій території держави - акти вищих органів законодавчої і виконавчої влади;

б) на території відповідного регіону - акти місцевих органів виконавчої влади.

Способи вирішення колізій (суперечностей) між нормативно-правовими актами:

1. діє той нормативно-правовий акт, що має вищу юридичну силу (якщо акти мають різну юридичну силу);

2. діє той нормативно-правовий акт, який прийнято пізніше (за умови рівності актів за юридичною силою).

Екстеріоріальна дія нормативно-правових актів - чинність деяких нормативно-правових актів на території, не підвладній суб'єкту їх ухвалення.

Чинність нормативно-правових актів за колом їх осіб -дія актів щодо осіб, поведінка яких підпадає під вплив нор­мативно-правового акта; підлеглість осіб вимогам нормативно-гіравових актів.

Межі дії нормативно-правових актів за колом осіб:

а) щодо всіх осіб, які перебувають у межах певної території;

б) щодо окремих категорій громадян чи їх груп (спільнот);

в) щодо іромадян, які тимчасово перебувають за межами своєї держави.

Коло осіб, щодо яких нормативно-правові акти можуть бути чинні:

• громадяни України;

• іноземці (за деякими обмеженнями);

• особи без громадянства, які перебувають на території України.

Коло осіб, на яких чинність нормативно-правових актів не поширюється:

• дипломатичні представники;

• інші окремі категорії осіб.

Види чинних законів за колом осіб:

1. загальні - розраховані на все населення. Ряд законів, насамперед кримінальних, поширюються на громадян держави незалежно від місця їх перебування (за кордоном);

2. спеціальні - розраховані на визначене коло осіб. Деякі закони поширюються на всіх. Інші - тільки на конкретну категорію осіб (пенсіонерів, військовослужбовців, лікарів, викладачів і т.д.). їх чинність у просторі та за колом осіб не збігається;

3. виключні - роблять винятки із загальних і спеціальних. Глави держав й урядів, співробітники дипломатичних і

консульських представництв, деякі інші іноземні громадяни (члени екіпажів, військових кораблів, військовослужбовці військових частин та інші), що перебувають на території невласної держави, наділені імунітетом - дипломатичним, консульським тощо.

Запитання для закріплення га повторення матеріалу

1. Назвіть ознаки нормативно правового акта.

2. Коли відбувається втрата чинності нормативно-правового акта?

3. Як діють нормативно-правові акти в просторі?

Тема 4.6. Система права і законодавства. Система права України. Систематизація права

Питання для самостійної роботи

1. Кодифікація як вища форма систематизації. Основні, кодифікаційні акти.

2. Хронологічна і тематична інкорпорація.

3. Особливості консолідації.

Завдання для самостійного вивчення

1.1 Іроаналізувати поняття «структура права», виділіть складові елементи цього поняття.

2. Дайте загальну характеристику галузей права;

3. Проаналізувати поняття «система законодавства»;

4. Охарактеризуйте способи систематизації нормативно-правових актів.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

Питання 1. Кодифікація як виша форма систематизації. Основні, кодифікаційні акти.

Кодифікація - спосіб (форма) систематизації законодавчих актів, який полягає в їх удосконаленні через зміну змісту (переробку і узгодження) юридичних норм, пов'язаних загальним предметом правового регулювання, і об'єднання у новий єдиний нормативно- правовий акт. Іншими словами, кодификація виражається в підготовці та прийнятті нових актів, у які заносяться узгоджені між собою як норми старих актів, що виправдали себе, так і нові нормативні розпорядження.

Результати кодифікації

Конституція

Кодекс

Основи законодавства

Статут

Положення

Правила

Кодекс - єдиний, зведений, юридичне і логічно цілісний, внутрішньо узгоджений нормативний акт. Він має складну структуру і великий обсяг, поділяється на частині: загальну і особливу, розділи та глави (Кримінальний кодекс, Цивільний кодекс, Адміністративний кодекс та ін.).

Основи законодавства - кодифікований акт, що містить концептуальні поняття, цілі і завдання правового регулювання, принципи, які встановлюють основні напрямки регулювання певної сфери суспільних відносин. Як правило, такий акт складається з нетипових норм - норм-цілей, норм-принципів, норм-дефініцій і забезпечує зв'язок і узгодженість норм тих чи інших галузей або інститутів права (в Україні - Основи законодавства про культуру від 14.02.92, Основи законодавства про охорону здоров'я від 19.11.92, Основи законодавства про загальнообов'язкове соціальне страхування від 14.01.98).

Статут - кодифікаційний акт, що регулює діяльність певних відомств, міністерств, організацій, ту чи іншу сферу управління (Статут автомобільного транспорту, Статут залізниць, Статут підприємства).

Положення - кодифікаційний акт, що визначає правовий статус, завдання і компетенцію державних органів і установ (Положення про службу в органах внутрішніх справ).

Правила - кодифікаційний акт, що визначає не правовий статус, а правовий порядок якогось виду діяльності (Правила дорожнього руху).

За обсягом розрізняють кодификації:

• загальну;

• галузеву;

• міжгалузеву (комплексну);

• спеціальну (внутрішньогалузеву).

Загальна кодификація припускає створення зведених кодифікованих актів для основних галузей законодавства. Загальним єдиним кодифікаційним актом конституційного права є Конституція.

Галузева кодификація припускає об'єднання правових норм певної галузі права в суворо встановленому порядку (Цивільний кодекс,

Кримінальний кодекс та ін.). Галузева кодификація посідає провідне місце серед інших видів кодификації, тому що розподіляє нормативний матеріал відповідно до предмета і методу правового регулювання (відповідає галузі права).

Міжгалузева (комплексна) кодификація припускає об'єднання правових норм не відповідно до галузей права, а за принципом регулювання значної сукупності суспільних відносин у сфері державної діяльності, галузі господарства або соціально-культурного будівництва (Повітряний кодекс, Кодекс торгового мореплавства та ін.). Міжгалузева (комплексна) кодификація є додатковим напрямком кодифікаційних робіт, які мають істотне значення.

Спеціальна (внутрішньогалузева) кодификація припускає об'єднання правових норм конкретного інституту або підгалузі права певної галузі (Водний кодекс, Лісовий кодекс та ін.). Як і комплексна кодификація, спеціальна (внутрішньогалузева) кодификація є напрямком кодифікаційних робіт, що доповнюють галузеву кодификацію.

Робота з кодификації законодавства є складною й відповідальною. Тут має місце не лише зовнішнє впорядкування нормативного матеріалу, його розташування у певному порядку, але й перегляд норм, що містяться в законах та інших нормативних актах, скасування застарілих і неефективних, виробка нових, надолуження прогалин, усунення дублювання, розбіжностей і суперечностей, їх узгодження. Кодификації найчастіше піддаються норми, розраховані на тривалий проміжок часу. Більш динамічні сфери регулюються поточним законодавством.

Кодификація сприяє посиленню стабільності законодавства. Кодекси, що розробляються, представляють собою нові законодавчі акти, які заміняють закони, що діяли раніше, і акти, що регулюють те саме коло суспільних відносин. При всій широкості кола норм , що містяться в кодексі, він характеризується цілісністю, внутрішньою єдністю і власною системою. Кодифікаційні акти покликані бути основою законодавчої діяльності. На відміну від інкорпорації кодификація завжди має офіційний характер.

Питання 2. Хронологічна і тематична інкорпорація.

Інкорпорація - спосіб (форма) систематизації законодавства, який полягає у зовнішньому впорядкуванні (розташуванні в тому чи іншому порядку) вже наявних нормативних актів без зміни змісту норм права, які містяться в них.

Результатом інкорпорації є збірники, де нормативні акти розташовуються в хронологічному або алфавітному порядку, за предметною ознакою, з урахуванням юридичної чинності об'єднуваних актів тощо.

При інкорпорації нормативний акт опрацьовується: із нього викидаються положення, що втратили силу; включаються внесені до них зміни і доповнення; виключаються положення, що не містять норм права; викидаються відомості про осіб, які підписали нормативний акт.

Інкорпорація може бути:

- офіційною - здійснюється від імені компетентних державних органів (наприклад, "Відомості Верховної Ради України");

неофіційною - здійснюється видавництвами, науковими і навчальними закладами, практичними органами, окремими спеціалістами.

Позаяк в першому випадку збірники, що видаються, є офіційною формою опублікування і на них можна посилатися при розгляді юридичних питань, в другому вони мають лише довідково-інформаційний характер.

Найпоширеніші види інкорпорації:

хронологічна - спосіб (форма) систематизації, в який упорядкування нормативно-правових актів провадиться за часом їх опублікування і вступу в дію

систематична - спосіб (форма) систематизації, в який упорядкування нормативно-правових актів провадиться за предметною ознакою: за галузями права, їх інститутами, сферами державної діяльності

Питання 3. Особливост і консолідації.

Консолідація - спосіб (форма) систематизації, який полягає в об'єднанні кількох нормативно-правових актів, що діють в одній і тій самій сфері суспільних відносин, в єдиний нормативно-правовий акт, як правило, без зміни змісту. Інакше: консолідація виражається в підготовці і прийнятті укрупнених актів на основі об'єднання норм розрізнених актів, виданих з одного питання.

Вона використовується там, де відсутня можливість кодифи-кації; є уніфікацією нормативних актів; усуває їх численність; позбавляє їх надмірної роздробленості; сприяє об'єднанню загальних положень поточної правотворчості в родинні групи; є проміжною ланкою між поточною гіравотворчістю і кодификацією.

Результатом консолідації нормативного матеріалу є видання Зводу законів. Історії законодавства відомий Звід законів Юсти-ніана. Є й вітчизняна практика їх створення: Збори місцевих законів західних губерній - в Україні XIX ст., Звід законів Російської Імперії в 16-ти томах, Звід законів СРСР. Звід законів видано у Російській Федерації, запланована його підготовка в Україні. Консолідовані акти в Україні доцільно підготувати з питань податкової, пенсійної, приватизаційної політики держави (до структури консолідованого акта, як правило, входять окремі однопрофільні статті, глави, параграфи, розташовані у певній послідовності).

Останнім часом консолідовані збірники законів набули популярності в країнах Заходу: Звід законів СІНА, Зібрання федерального права ФРН та ін.

Згідно з тлумаченням Конституційного Суду України від 9 липня 1998 г. поняття законодавства включає закони, міжнародні договори, ратифіковані Верховною Радою, а також постанови Верховної Ради, укази Президента, декрети і постанови Кабінету Міністрів, прийняті у межах їх повноважень і відповідно до Конституції і законів України.

Нагадуємо, що нормативне розпорядження - текст граматично і логічно завершених частин нормативного акта, в якому безпосередньо виражаються зміст і структура правових норм.

Термін "кодифікація" введений до наукового обігу І.Бентамом (XIX ст.).

Запитання для закріплення та повторення матеріалу

1. Як Ви розумієте поняття «система» ?

2. Які риси характеризують систему права?

3. Які види галузей права Ви знаєте?

4. У чому відмінність між галуззю права та інститутом права?

5. У чому відмінність між приватним та публічним правом ?

6. Як поділяються галузі права за предметом правового регулювання?

7. Що виступає джерелами міжнародного права?

8. Які Ви знаєте теорії співвідношення національного та міжнародного права?

9. Які конкретні методи правового регулювання Ви знаєте?

10. Як взаємопов'язана система права зі системою законодавства?

11. Які існують основні форми систематизації нормативних актів?

12. Які існують види кодифікації?

13. Які існують види інкорпорації?

Тема 4.7. Галузі права

Питання для самостійної роботи

1. Матеріальні та процесуальні галузі права України.

Завдання для самостійного вивчення

1. Порівняйте суть і призначення норм матеріального й процесуального права.

2. Визначте предмет основних галузей матеріального права.

3. Визначте співвідношення галузей матеріального та процесуального права.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ Питання 1. Матеріальні та процесуальні галузі праваУкраїни

Структура права - це внутрішня побудова, спосіб організації взаємообумовлених і взаємодіючих елементів права як системи. Елементи структури права:

• об'єктивне та суб'єктивне право;

• матеріальне і процесуальне право;

• регулятивне й охоронне право;

• приватне та публічне право.

Перед тим, як давати характеристику матеріальних і процесуальних галузей права України, потрібно сформулювати поняття матеріального та процесуального права.

Матеріальне право - сукупність правових норм, за допомогою яких держава здійснює вплив на суспільні відносини шляхом прямого, безпосереднього правового регулювання. Норми матеріального права закріплюють форми власності (юридичний стан майна й осіб), визначають порядок утворення та структуру державних органів, правовий статус громадян і юридичних осіб тощо.

Процесуальне право - частина норм правової системи, що регулюють

відносини, які виникають у процесі розслідування злочинів, розгляду та вирішення кримінальних, цивільних й адміністративних справ. Процесуальне право походить від матеріального та обслуговує потреби ефективної реалізації останнього.

Головні ознаки процесуального права: відносна незалежність від системи матеріального права, об'єктивна зумовленість існування, єдність і диференціація процесуальних норм на галузі й інститути, внутрішня узгодженість і несуперечність складових системи.

До галузей матеріального права України належать:

1. Конституційне (державне право).

Конституційне право України як галузь права й законодавства являє собою систему правових норм і нормативно-правових актів та інших джерел, що регулюють відносини, пов'язані з основами конституційного ладу, правового статусу особи, народовладдям, територіальним устроєм суспільства і держави.

Предметом конституційного права України є особливе коло суспільних відносин, що виникають у процесі організації та здійснення публічної влади в Україні, державної і місцевої.

Ці відносини характеризуються певною особливістю, а саме: стосуються усіх найважливіших сфер життєдіяльності суспільства, виступають як базові в політичній, економічній, духовній, соціальній та інших сферах життя суспільства.

Конституційно-правові відносини - це суспільні відносини, врегульовані конституційно-правовими нормами, суб'єкти яких наділяються взаємними правами та обов'язками, згідно з котрими вони повинні функціонувати.

Під принципами конституційно-правового регулювання розуміють найзагальніші нормативно-регулятивні правила поведінки, в яких відображаються сутність і соціальне призначення конституційного регулювання суспільних відносин.

Відповідно до конституційно-правового регулювання існує наука конституційного права.

2. Адміністративне право.

Адміністративне право як галузь права являє собою систему адміністративних правових норм, інститутів і нормативно-правових актів, що регулюють й охороняють особливе коло суспільних відносин у сфері державного управління.

Предметом адміністративного правового регулювання є суспільні відносини, що виникають, змінюються і припиняються у сфері державного управління.

Особливості відносин, що становлять предмет адміністративного права:

• виникають у результаті державної владно-управлінської діяльності;

• суб'єктом таких відносин є виконавчо-розпорядчий орган;

їх виникнення, зміна чи припинення є результатом свідомої, вольової, цілеспрямованої діяльності.Методи адміністративного права - це засоби, способи та прийоми, за допомогою яких здійснюється правовий вплив на предмет адміністративного права.

Зовнішню форму адміністративного права складають його джерела. Джерелами адміністративного права називають правові звичаї, нормативні договори й нормативно-правові акти, правові акти державного управління, що містять адміністративно-правові норми.

3. Цивільне право.

Цивільне право являє собою сукупність норм права, які регулюють майнові й особисті немайнові відносини, що складаються у суспільстві між фізичними та юридичними особами, іншими соціальними утвореннями на засадах юридичної рівності сторін.

Предмет правового регулювання цивільного права складають правові відносини, що регулюються цивільно-правовими нормами.

Цивільно-правовий метод регулювання характеризується такими ознаками:

• юридичною рівністю сторін;

• диспозитивністю сторін, на підставі чого сторонам надається право визначати їх взаємовідносини на власний розсуд повністю або частково в межах, передбачених чинним законодавством;

• особливим способом вирішення майнових спорів між учасниками цивільних правовідносин (через загальний, господарський чи третейський суд);

• наявністю майнової відповідальності сторін. Цивільно-правові відносини - це врегульовані нормами

цивільного права майнові та особисті немайнові відносини, що засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

3. Сімейне право.

Сімейне право - це сукупність правових норм і принципів, які регулюють й охороняють особисті та пов'язані з ними майнові відносини фізичних осіб, що виникають із шлюбу й належності до сім'ї.

Сімейному праву, як і будь-якій іншій правовій галузі, властиве виконання певних функцій, характер яких визначається тими завданнями, які стоять перед ним.

Сімейне право, як й інші правові галузі, виконує виховну, регулятивну й охоронну функцію. Функції сімейного права істотно відрізняються від функцій цивільного права Так, регулятивна функція останнього спрямована на сприяння створенню і розвитку в суспільстві нормальних економічних відносин. Регулятивна функція сімейного права передбачає зміцнення сім'ї, виконання останньою її ідеологічної (виховної) та господарської функцій, охорону сім'ї, дитинства, материнства і батьківства.

Виховна функція сімейного права спрямована на забезпечення такої поведінки членів сім'ї, насамперед дітей, яка відповідає інтересам сім'ї та суспільства.

Охоронна функція сімейного права спрямована на захист й відновлення особистих немайнових і майнових прав та інтересів членів сім'ї у разі їх

порушення.

3. Трудове право.

Трудове право - це окрема галузь права України, що регулює відносини, які виникають у процесі реалізації особою права на працю. Воно являє собою внутрішньо єдину, цілісну систему загальнообов'язкових правил поведінки, що регулюють трудові, а також деякі інші, тісно пов'язані з трудовими, відно­сини найманих працівників.

Предметом правового регулювання трудового права є насамперед трудові відносини, тобто суспільні відносини, що виникають у процесі застосування людиною своїх здібностей при виконанні певної трудової діяльності.

Предметом правового регулювання норм трудового права є також відносини, що тісно пов'язані з трудовими. Це, зокрема, відносини щодо участі працівників в управлінні підприємствами, установами, організаціями; відносини професійних спілок із державними органами, власниками (або уповноваженими органами чи фізичними особами) підприємств, установ, організацій щодо організації праці, встановлення та застосування її умов; відносини щодо працевлаштування, тобто створення системи організаційно- правових заходів, спрямованих на забезпечення громадян роботою, системи соціальної допомоги, що надається державними органами певній категорії громадян і т.д.

3. Фінансове право.

Фінансове право - це сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини у сфері збирання, розподіл>' та використання органами державної влади і місцевого самоврядування коштів з метою забезпечення виконання покладених на ці органи завдань і функцій.

Предметом регулювання фінансового права є бюджетна система України, порядок розподілу доходів і видатків між її ланками; порядок готування, прийняття і виконання Державного бюджету України та місцевих бюджетів; система оподаткування, види, розміри й строки оплати податків, зборів та інших обов'язкових платежів до бюджету; засади створення фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків, надання фінансових послуг і функціонування фінансових установ; порядок державного фінансування та кредитування, утворення та погашення державного внутрішнього боргу, статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види га типи.

У фінансовому праві використовується владний метод впливу держави на суб'єктів фінансово-правових відносин. Фінансово-правові відносини будуються на принципі нерівності сторін.

3. Екологічне право.

Екологічне право - це система правових норм, якими регулюються суспільні відносини з охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів (екологічні відносини).

До складу системи входять такі підгалузі, як земельне, водне, лісове, гірниче право та деякі інші галузі права, якими регулюються відносини

зохорони й раціонального використання певних видів природних ресурсів.

Предметом екологічного права є нормативно врегульовані відносини з охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів.

Метод екологічного права - комплексний і являє собою комбінацію методів підгалузей права, які утворюють цю систему.

3. Земельне право.

Земельне право - це галузь права, що регулює земельні відносини з метою забезпечення раціонального використання земель, створення умов для підвищення ефективності цього процесу, охорони прав організацій і громадян як землевласників та землекористувачів. Тому земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею.

Земельне право - комплексна галузь права, оскільки її основу складають норми цивільного права, органічно пов'язані з нормами адміністративного та екологічного права.

3. Господарське право.

Господарське право - це сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини у сфері державного управління економікою, виробництвом і реалізацією продукції, виконання робіт і надання послуг з метою одержання прибутку.

Господарське право є комплексною галуззю права, що базується на нормах цивільного права щодо правоздатності фізичних та юридичних осіб, цивільних правочинів і конкретизує їх, а також містить норми адміністративного, фінансового, трудового права, які регулюють господарську діяльність.

Господарське право і найближче до нього за змістом цивільне право співвідносяться як загальне і спеціальне.

3. Кримінальне право.

Кримінальне право як галузь права являє собою сукупність (систему) юридичних норм (а по суті - законів), прийнятих Верховною Радою України, що встановлюють, які суспільно небезпечні діяння є злочинами і які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили.

Кримінальне право має властивий тільки йому предмет і метод правового регулювання. Злочин і покарання - дві головні інституції, що визначаються нормами кримінального права.

Відносини, що виникають у зв'язку з вчиненням злочину і застосуванням за це певних покарань, становлять предмет кримінального права.

Застосування покарання до конкретної особи, яка вчинила злочин, є методом правового регулювання відносин, що виникають у зв'язку з вчиненням цього злочину.

Основна функція кримінального права - охоронна: воно охороняє суспільні відносини, що регулюються іншими галузями права.

У кримінальному праві домінує принцип особистої відповідальності. Суб'єктом злочину, тобто особою, яка може нести кримінальну відповідальність, є лише фізична особа, яка обов'язково є осудною й досягла віку, з якого можлива кримінальна відповідальність. Особистий характер відповідальності полягає ще й у тому, що саме покарання має персональний, особистий характер і може застосовуватися лише до конкретної особи, яка визнана судом винною у вчиненні злочину.

Другий принцип кримінального права - принцип індивідуалізації кримінальної відповідальності й покарання. Він вимагає, щоб і кримінальна відповідальність, і призначення покарання були максимально конкретизовані та індивідуалізовані, виходячи з конкретних обставин вчиненого злочину з урахуванням особи винного.

Основними галузями процесуального права є:

• конституційне процесуальне право - це система правових норм, які регулюють порядок реалізації конституційних матеріальних норм, проведення конституційного провадження, ухвалення та виконання рішень і висновків Конституційного суду України;

• адміністративне процесуальне право - це система адміністративних процесуальних норм, які регулюють порядок реалізації норм адміністративного права;

• кримінально-процесуальне право - це система кримінально- процесуальних норм, які регулюють порядок порушення кримінальних справ, проведення щодо них дізнання і досудового слідства, судового розгляду, винесення вироків та інших судових рішень, організації їх виконання;

• цивільно-процесуальне право - це система цивільно-процесуальних норм, які регулюють порядок судового розгляду і винесення рішень у цивільних, трудових, шлюбно-сімейних, житлових, земельних та деяких інших справах, а також організація виконання ухвалених рішень;

• господарське процесуальне право - це система судово-процесуальних норм, які регулюють порядок застосування норм господарського права та визнання суб'єктів господарської діяльності банкрутами.

Ще раз підкреслимо, що юридичний процес - це система взаємопов'язаних правових форм діяльності уповноважених державних органів, посадових осіб, а також визначення інших суб'єктів, що виражається у здійсненні операцій для виділення юридичних справ, які спричиняють відповідні юридичні наслідки (документи чи рішення) і регулюються процедурно-про- цссуальними нормами.

Запитання для закріплення та повторення матеріалу

1. Які ви знаєте елементи структури права?

2. Чи відрізняються між собою за змістом норми матеріального та процесуального права?

3. Які ви знаєте основні галузі процесуального права?

Тема 4.8. Реалізація норм права. Правове регулюванняПитання для самостійної роботи

1. Правове регулювання, його стадії і типи.

2. Механізм правового регулювання та його ефективність.

Завдання для самостійного вивчення

1. Визначте зміст та призначення правового регулювання.

2. Проаналізуйте суть нормативного й індивідуального регулювання. Визначте суттєву різницю між ними.

3. Визначте показники ефективності правового регулювання.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

Питання 1. Правове регулювання, його стадії і типи

Правове регулювання — здійснюване за допомогою права та сукупності правових засобів упорядкування суспільних відносин, їх юридичне закріплення, охорона й розвиток.

Діяльність права не здійснюється самостійно, свавільно. Потрібен спеціальний "агрегат", який би кожного разу приводив у дію його механізм, коли виникають відповідні потреби й інтереси, задоволення яких можливе та об'єктивно потрібне засобами права. Таким "агрегатом" у механізмі дії права виступає правове регулювання.

Правове регулювання має втілювати в систему суспільного регулювання юридичні засоби організації поведінки й діяльності індивідів, їх колективів, блокуючи деструктивні форми їх проявів і стимулюючи конструктивну активність громадян та їх об'єднань.

Правове регулювання є частиною, аспектом дії права, яка характеризує спеціально-юридичний вплив права на поведінку та діяльність його адресатів.

У результаті правового регулювання формується правова основа, визначаються фіксовані в правових приписах орієнтири для організації діяльності учасників регульованих відносин і досягнення фактичної мети права.

Своїм змістом правове регулювання охоплює:

1) специфічну діяльність держави, пов'язану з напрацю-ванням правових настанов і визначенням правових способів забезпечення їх дієвості. Правовим регулюванням охоплюється багатоманітна діяльність нормотворчих органів держави, пов'язана з вибором типу, методів, способів регламентування, визначення співвідношення нормативних й індивідуальних засобів регулювання.

Іншими словами, - формування того правового інструментарію, який об'єктивно потрібен у певних соціально-економічних і політичних умовах для забезпечення нормального

функціонування громадянського суспільства, його інститутів, організації

життєдіяльності людей на цивілізованих засадах;

2) діяльність безпосередніх учасників суспільних відносин, що спрямована на пошук і залучення засобів юридичного регулювання для погодження своєї поведінки з правом (його принципами, цілями, призначенням).

Види правового регулювання - урегульовані правом ділянки соціальної дійсності, що розрізняються специфікою застосовуваних регулятивних засобів й обсягів їх застосування.

За обсягом правового регулювання, на який воно поширюється, розрізняють нормативне (загальне) й індивідуальне регулювання.

Нормативне регулювання - це упорядкована поведінка людей за допомогою нормативних правових актів, розрахованих на багаторазове застосування при наявності певних обставин (юридичних фактів). При цьому обсяг регульованих відносин кількісно не визначений.

Індивідуальне регулювання передбачає упорядковану поведінку людей за допомогою актів застосування норм права, тобто індивідуальних рішень, розрахованих на одну конкретну життєву правову ситуацію, одного суб'єкта, факт і т.д.

Правове регулювання за своїм характером може бути централізованим (державним) і децентралізованим (автономним).

Типи правового регулювання - це використовуваний стосовно учасників регульованих відносин спосіб поєднання юридичних дозволів та юридичних заборон.

Залежно від поєднання юридичних дозволів та заборон у праві виділяють два типи правового регулювання:

1. загальнодозвільний - правове регулювання поведінки й діяльності суб'єктів, що засновується на принципі: дозволено все, що прямо не заборонено законом (застосовується здебільшого в галузях приватного права);

2. дозвільний - правове регулювання поведінки й діяльності суб'єктів, що засновується на принципі: дозволено лише те, що прямо приписане (передбачене) законом (переважно використовується для регулювання відносин у сфері дії публічного права).

На більшість випадків застосування загальнодозвільного або дозвільного регулювання впливають різні фактори - історичні традиції, рівень культури, характер правової системи, особливості регульованих відносин.

У сучасному суспільстві значну роль на співвідношення вказаних типів правового регулювання здійснює характер державності.

У правовій державі відносини, пов'язані з діяльністю держави, її органів і посадових осіб, будуються за принципом дозвільного регулювання. Відносини між громадянами й організаціями здебільшого врегульовані на основі загальнодозвільного принципу.

Але не треба вважати, що загальнодозвільний принцип більш демократичний порівняно з дозвільним, має перед ним якісь переваги і т.д.

Насправді все залежить від того, де, хто і як застосовує дані принципи. Безмежна дія загальнодозвільного принципу здатна завдати шкоди і суспільству, й інтересам окремої особи. Характерно, що правові дії, не пов'язані з юридичною регламентацією, досить поширені, і їх кількість постійно зростає. Ці дії зовнішньо здійснюються начебто непомітно, але саме вони суттєво впливають на характер соціально-правової атмосфери в суспільстві.

Існує реальна загроза відхилення, виходу за межі правового поля, і цьому сприяють як об'єктивні (соціально-економічна нестабільність, розрегульованість суспільних відносин та ін.), так і суб'єктивні (насамперед невисокий рівень правової культури) причини.

Питання 2. Механізм правового регулювання та його ефективність

Механізм правового регулювання - це сукупність юридичних законів (норми права, суб'єктивні права і юридичні обов'язки, юридичні факти, владні акти правозастосовних органів, організаційна діяльність держави та її органів), за допомогою яких здійснюється правове регулювання суспільних відносин.

Достатність цих засобів, їх якість є умовою ефективності дії права.

Ефективність правового регулювання визначається співвідношенням між фактичними результатами дії нормативних й індивідуальних правових приписів та тими соціальними цілями, для досягнення яких вони були прийняті.

У той самий час правове регулювання може відзначатися й дефективністю.

Дефектність правового регулювання означає видання нормативних або індивідуальних (правозастосовних) актів, що суперечать природі права. Тому важливо, щоб правове регулювання було обгрунтованим.

Обгрунтування правового регулювання - це здатність юридичних засобів забезпечувати задоволення суб'єктами права їх інтересів правомірними засобами.

Правове регулювання - процес, що триває у часі та просторі. Умовно можна виділити такі стадії правового регулювання.

1. Визначення правового становища суб'єктів права, або стадія дії норм права.

Нормативне регулювання логічно починається зі встановлення початкового, базового правового становища громадянина чи організації. Інакше кажучи, на цій стадії відбувається визначення змісту й меж поведінки суб'єкта, умов виникнення його прав, обов'язків, відповідальності і т.д. (приклад з пенсіями, конституційними обов'язками та ін.).

Правове становище громадянина визначається конституційними правами й обов'язками та заснованій на них право-здатності особи, тобто визнаної державою за даною особою здатності бути учасггиком правового життя суспільства, бути стороною в різних правовідносинах. Конституційні установлення отримують розвиток в інших законодавчих актах, які в своїй основі й утворюють правову базу для поведінки та діяльності громадян у різних сферах права. Це означає, що вони вправі залучати передбачувані законом юридичні засоби для задоволення своїх потреб й інтересів. Правовий статус органів держави складає їх компетенція, що визначає коло повноважень, якими володіє даний орган, і коло покладених на нього обов'язків.

2. Стадія виникнення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, або утворення правовідносин - наступна стадія правового регулювання.

Посилками до цього виступають певні життєві факти, юридичне визнання яких у правових нормах надає їм якість юридично значущих (тих, що мають певні наслідки для конкретної особи або організації).

Залежно від характеру правовідносин такі юридичні факти можуть завершуватися одиничними діями чи вимагають певної їх сукупності, так званого фактичного складу.

2. Факультативна стадія.

Для утворення правовідносин у ряді випадків волі їх учасників недостатньо.

Вимагається залучення до механізму дії права спеціальних суб'єктів - правозастосовних органів (посадових осіб), дії (рішення) яких дозволяють конкретизувати загальну модель правовідносин, що складається на підставі закону, зняти "перешкоди", які блокують дії уповноваженого тощо.

2. Реалізація суб'єктивних прав та обов'язків. Середовище дії права - соціальні умови життєдіяльності

людей, під впливом яких формується і реалізується право.

Ефективність дії права визначається багатьма складовими -станом економіки, політичним режимом, якістю законодавства, ефективністю роботи правових установ. Якщо всі ці фактори у

своїй сукупності позитивно впливають на взаємодіючих у правовій сфері індивідів, то складається правове середовище, тобто оточення - правове поле, в якому правомірні дії є наслідком цього. І навпаки, неправове середовище визначає протиправний характер юридичних акцій як населення, так і посадових осіб держави. Юридична політика держави повинна враховувати цю обставину у процесі здійснення правової реформи в країні.

Середовищем дії права є соціально-правова обстановка (соціально-правове середовище), в якій діє право, регулюється буття його суб'єктів. Його характеризують різні неюридичні та спеціально-юридичні явища, процеси й стани як матеріального, так й ідеального характеру, які здійснюють опосередкований, але часто вирішальний вплив на дію права, його характер, силу, результативність, соціальну цінність.

Це і об'єктивні умови стихійного перетворення, і спеціальна діяльність прийняття законів і їх здійснення, і суб'єктивні обставини правового життя людей - їх правові погляди, уявлення, позиції, настанови, характер правового мислення, правова культура населення й посадових осіб, соціально-правова атмосфера суспільства та правова політика держави, що визначає стратегію і тактику правового розвитку і т.д.

Різні за своїм характером, спрямованістю, силою впливу компоненти середовища, тісно переплітаючись, утворюють одну рівнодіючу, що визначає поведінку людей у сфері дії права.

Суб'єкт права і соціально-правове середовище пов'язані у своїй взаємодії різними способами - особистими й неособистими, безпосередніми й опосередкованими, тривалими й нетривалими контактами і т.д.

Але всі способи зв'язку підпорядковуються одній меті -сприймання соціальним суб'єктом ідей, норм і цінностей середовища й передавання їх середовищу.

По відношенню до різних суб'єктів середовище постає у різних аспектах. Це можна пояснити тим, що один і той самий закон у різних умовах (наприклад, регіональних) може діяти порізному. Інакше кажучи, середовище дії права є середовищем різноспрямованих складових.

Соціально-правове середовище здійснює вплив на всі види правової діяльності. У сфері законотворчості вона впливає на вибір типу, рівня правового регулювання, способи забезпечення регульованої поведінки, темпи прийняття нормотворчого рішення за допомогою політичних структур, інститутів лобіювання, засобів масової інформації і т.д. Суттєвий вплив на практику законотворчості здійснює також міжнародне середовище. Недооцінювання фактора середовища досить негативно впливає на якість законотворчості.

Отже, фактор середовища має ключове значення у механізмі дії права. Якщо законодавець залишає закон "на самоті" з адресатами без урахування особливостей середовища, то може статися, що результати його дій будуть протилежними тим, які передбачалися.

Це вказує на потребу спеціального моніторингу за середовищем, що дозволяє прогнозувати всі позитивні й негативні зміни, пов'язані в правовим впливом, і на цій основі мати досить точне уявлення про можливі протидії середовища закону, його адресатам й шляхи подолання такої протидії.

Правове середовище - це система юридичних зв'язків і відносин, правових установ, інших правових реалій, обумовлених дією права, котрі визначають у кінцевому результаті характер, спрямованість, інтенсивність реалізовуваної соціальними суб'єктами правової активності.

Сфера правового регулювання (правовий простір) -відносини, що вже врегульовані правом або можуть і повинні ним регулюватись.

Близьким і схожим за значенням з поняттям сфери правового регулювання в лексиці політиків, журналістів, ідеологів є термін "правове поле".

Правове поле означає, що діяльність, поведінка індивідів, груп людей, владних структур у певній сфері має правові засади.

Сферою правового регулювання є щось первісне щодо правотворчої діяльності держави, вона являє сукупність неупо-рядкованих відносин і фактів, упорядкування яких об'єктивно неможливе без використання правових засобів.

Сфера правовог о регулювання - це сфера потенційних правовідносин.

Межі правового регулювання - межі соціального простору, в яких об'єктивно можливе поширення регулятивної дії права.

Метою правового регулювання є певна лінія, що відділяє область правового від неправового й окреслює кордони поширення позитивного

права, межі його впливу на свідомість людини та її діяння.

Предмет правового регулювання - сукупність якісно однорідних відносин, що є об'єктом правового регулювання. До таких відносин належать тільки ті відносини, які є постійними й характеризуються повторюваністю явищ і діяльності людей.

Суспільні відносини - це найбільш загальний об'єкт впливу права.

Безпосереднім об'єктом (предметом) правового регулювання є багатоманітні дії, діяльність учасників цих відносин.

Метод правового регулювання - це сукупність своєрідних прийомів юридичного впливу, їх поєднання, що характеризує використання стосовно прегульовуваних відносин специфічного "набору" юридичних засобів.

На відміну від предмета правового регулювання, що відповідає на питання про те, що регулюється правом, метод правового регулювання вказує на те, як регулюються ці відносини.

Способи правового регулювання - це специфічні юридичні засоби організації поведінки суб'єктів урегульовуваних суспільних відносин.

Запитання для закріплення та повторення матеріалу

1. У чому полягає основне призначення правового регулювання?

2. Чим відрізняються загальнодозвільний і дозвільний типи правового регулювання?

3. Які ви знаєте стадії правового регулювання? Чому потрібна факультативна стадія правового регулювання?

Тема 4.9. Тлумачення норм права

Питання для самостійної роботи

1. Основні способи тлумачення норм права.

Завдання для самостійного вивчення

1. Охарактеризуйте призначення тлумачення права та його основні способи.

2. Визначте найбільш часто використовувані логічні прийоми для тлумачення норм права.

3. Порівняйте спеціально-юридичний спосіб із соціологічним способом тлумачення. У чому полягає їх основна відмінність?

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

Питання 1. Основні способи тлумачення норм права

F

здійснюваних суб'єктом з метою розуміння смислу правових норм, а також діяльність пояснення норм права іншим особам.

Тлумачення норм права - особливий різновид соціального пізнання, що являє собою пізнання думок правотворчого органу, пов'язаний з отриманням достовірних знань про зміст норм права.

Способи (засоби) тлумачення норм права - відносно відокремлені операції з нормами права, які відповідно до

особливостей права дозволяють розкрити зміст правових приписів.

Спосіб тлумачення - поняття більш глибоке, яке поєднує в собі ряд технічних прийомів, засобів пізнання (порівняння, аналогія, логічні перетворення).

У процесі тлумачення норм права для досягнення їх справжнього змісту використовуються знання:

а) про мову, за допомогою якої виражені норми права;

б) про зв'язки між елементами норм права;

в) про зв'язки норми, що тлумачиться, з іншими нормами права;

г) про умови прийняття і реалізації норми; ґ) про цілі даної норми та ін.

Тому відповідно виділяють такі основні способи тлумачення:

1. Мовний (граматичний) спосіб тлумачення - з'ясування думки правового припису шляхом граматичного, лексичного, семантичного аналізу тексту припису.

З граматичної точки зору, закон являє собою речення (набір слів), тобто думку, що виражена словами. Тому мовне тлумачення - цс з'ясування змісту правових норм шляхом дослідження їх словесного формулювання, мови права.

Оскільки уяснення думки норми права починається з аналізу тексту статті нормативного акта, то з мовного способу, як правило, тлумачення розпочинається. Мовний спосіб тлумачення передбачає:

по-перше - уяснення значення використаних у нормі понять, у тому числі правових, наприклад таких, як "повторно", "пеня" та ін.;

• по-друге - правильне визначення значення розділових та єднальних сполучників, що наявні у правовій нормі.

Для юриста наявність певних сполучників надає інформацію про види структурних елементів норми права - диспозиції, гіпотези, санкції;

• по-третє - точне врахування форм дієслів та присудків;

• по-четверте - вивчення пунктуації у нормативному тексті.

  2. Мовні правила тлумачення - сформульовані юридичною наукою на підставі узагальнення правозастосувальної практики основні вимоги, що ставляться до мови права.

Правила звернені до тлумача норми права й роблять припис:

• словам і висловам закону варто надавати те значення, яке вони мають у відповідній літературній мові, якщо не існує підстави для їх іншої інтерпретації;

якщо в законі дано визначення певного поняття, то саме в цьому значенні варто його розуміти, незважаючи на його інше значення в побутовій

мові;

• якщо в законі використані технічні або інші спеціальні терміни, значення яких не визначено законодавцем, то варто надавати їм те значення, яке вони мають у відповідних галузях знань;

• значення терміна, встановлене правотворчим органом однієї галузі права, не можна без достатніх підстав поширювати на інші галузі;

• ідентичним формулюванням у рамках одного і того самого акта не можна надавати різні значення, якщо з цього акта не слідує інше; різним термінам не можна без достатньої підстави надавати одне й те саме значення;

• неприпустиме таке тлумачення значення норми права, при якому окремі слова й вислови трактувалися б як залишні. Словам і висловам закону варто надавати той смисл, в якому вони вживані законодавцем у момент його створення.

3. Логічне тлумачення - спосіб тлумачення, в якому смисл норми прояснюється під час дослідження логічної побудови правових приписів, заснований на безпосередньому використанні законів і правил логіки.

Логічне тлумачення - це уяснення змісту правової норми шляхом безпосереднього використання законів і правил логіки.

Під час логічного тлумачення досліджуються не окремі слова й вислови, як це відбувається під час граматичного тлумачення, а внутрішні зв'язки між частинами нормативного акта, логічна структура (побудова) правових приписів. Таким чином, із окремих нормативних приписів, "розкиданих" у різних статтях нормативного акта або навіть у різних нормативних актах, від­творюється норма права, що тлумачиться.

Цей спосіб тлумачення особливе значення має:

а) для уяснення елементів структури норми права;

б) під час аналізу відносин норми права та статті нормативного акта.

Найбільш часто використовуваними логічними прийомами під час

тлумачення норм є:

логічні перетворення (зміст норми відтворюється відповідно до її справжнього змісту, структури норми і т.д.);

• виведення норм із норми (коли із сукупності норм виводиться шляхом індукції загальний принцип галузі або інституту права);

• висновки анології (висновки ступеня) - правила, сформовані доктриною римського права: хто уповноважений або зобов'язаний до більшого, той уповноважений чи зобов'язаний і до меншого; кому заборонено більше, тому заборонено й менше;

• висновки за аналогією, коли потрібно розширити перелік обставин, що є в законі, аналогічних у процесі правоза-стосування, тобто надати їм поширювальне тлумачення (подібне має місце у випадку, коли у нормі права існує так званий відкритий перелік таких обставин);

• висновок від протилежного (аг§итешшп асі соштагіо) -заснований на застосуванні логічного закону протиріччя (якщо з двох протилежних суджень одне неістинне, то інше є істинним).

3. Систематичний спосіб тлумачення - вияснення смислу нормативно- правового припису шляхом встановлення його місця в інституті, галузі і системі права, зв'язків з іншими правовими нормами.

Систематичне тлумачення відштовхується від такої властивості правових норм, як системність, і являє собою з'ясування змісту правової норми залежно від місця, яке вона займає в нормативному акті, зв'язку з нормами інших інститутів і галузей права, принципами права.

Основний прийом систематичного тлумачення - порівняння (наприклад, зіставлення норм, іцо мають однорідні склади злочинів) та обмеження.

Не можна застосовувати без систематичного тлумачення відсилочні й бланкетні форми. При систематичному тлумаченні враховується зв'язок загальних і спеціальних норм. Спеціальна норма встановлює винятки із загального правила, що знаходиться у загальній нормі. При наявності спеціальної норми загальна норма не приймається.

3. Історичне тлумачення - спосіб тлумачення, який полягає у з'ясуванні смислу правових приписів на основі аналізу конкретно-історичних обставин й умов їх прийняття. Історичний спосіб тлумачення - це з'ясування смислу правових норм на основі дослідження історичних умов, обставин, причин і цілей їх прийняття. Під час цього способу тлумачення часто застосовують документи, матеріали обговорення та прийняття проектів нормативних актів, протоколи засідань органів, що займаються підготовкою законопроектів, тобто джерела, які безпосередньо до закону не належать, але дозволяють відновити обставини його прийняття.

Іншим словами, історично-політичний спосіб тлумачення -це таке уяснення смислу норм права, під час якого інтерпретатор спирається на факти, пов'язані з історією виникнення норм права, що тлумачаться. Інтерпретатор начебто розумово переноситься в історичні умови появи правової норми, вивчає соціально-економічну й політичну атмосферу, що викликала до життя конкретну правову норму.

3. Теологічне тлумачення - спосіб тлумачення, суть якого полягає у з'ясуванні цільової спрямованості норми права.

Мета норми об'єднує зміст норми єдиною спрямованістю на досягнення певного результату.

Особливість теологічного тлумачення полягає в тому, що всі знання й прийоми їх використання прив'язуються до мети правового установлення, яка виходить за межі безпосереднього змісту норми, але пояснює її зміст.

3. Спеціально-юридичний спосіб - тлумачення, що дозволяє оцінити норму права з позиції формально-догматичного підходу: перевірити її на законність появи, на дію в часі, у просторі й за колом осіб; здійснити аналіз редакції тексту норми, використавши для цього офіційні джерела публікації закону.

4. Соціологічний прийом тлумачення - з'ясування змісту закону (норми права) шляхом звернення до зовнішніх джерел.

Як зовнішні джерела пізнання волі законодавця можуть слугувати мотиви, що призвели до виданих законів, пояснювальні й доповідні записки, матеріали обговорення та прийняття закону.

3. Тлумачення норм права за обсягом - вид (спосіб) тлумачення, що покликаний виявити співвідношення між текстовим вираженням правової норми і її справжнім змістом. Даний вид (спосіб) тлумачення правомірно розглядати як результат тлумачення. Прийнято виділяти буквальне (адекватне), розширювальне та обмежувальне тлумачення.

4. Адекватне тлумачення - результат тлумачення, коли зміст пояснюваного правового припису збігається з його текстовим вираженням.

Адекватне тлумачення - основний і найбільш поширений вид тлумачення. При цьому тлумаченні дійсний зміст правової норми розуміється у повній відповідності з його текстовим вираженням (словесним формулюванням). Жодне інше, окрім адекватного, тлумачення норми права неприпустиме, якщо її текстовий і змістовний смисл не розходяться. "Від слів закону не відступати!" - вважали римські юристи.

3. Розширювальне тлумачення т результат тлумачення, коли дійсний зміст норми права вужчий від її текстового вираження.

4. Обмежувальне тлумачення - тлумачення, в результаті якого дійсний зміст правової норми є вужчим, ніж його текстове вираження.

5. Офіційне тлумачення - юридично обов'язкове роз'яснення правових приписів спеціально уповноваженими на те органами. Офіційне тлумачення є своєрідною загальнообов'язковою директивою про те, як правильно застосовувати певну норму.

Обов'язковість офіційного тлумачення передбачає обов'язок правозастосувального органу:

• по-перше, вести пошук і вивчати акти роз'яснення застосовуваних норм;

• по-друге, діяти відповідно до нього у випадку розходження власних уявлень про зміст застосовуваних норм із вказівкою актів офіційного тлумачення.

3. Нормативне тлумачення - роз'яснення загального характеру, що поширюється на всі випадки дії нормативного акта, що тлумачиться.

Нормативне тлумачення характеризується державною обов'язковістю, поширеністю на значне коло суспільних відносин і можливістю неодноразового застосування в юридичній практиці.

3. Автентичне тлумачення - роз'яснення, яке походить від органу, що встановив правовий припис, котрий тлумачить. Це тлумачення є роз'ясненням норми права органом, що раніше її встановив. При цьому положення, які тлумачать норми права, можуть знаходитись у цьому самому акті, в якому знаходяться і дані норми.

4. Легальне тлумачення - тлумачення, що походить від органів, наділених законом правом видавати інструкції та роз'яснення із застосування діючого законодавства, а також органами, що отримали спеціальне доручення правотворчого

органу видавати інструкції й роз'яснення із застосування прийнятого акта.

3. Казуальне тлумачення - роз'яснення смислу правових норм, що обов'язкові тільки для даної конкретної справи. Казуальне тлумачення адресується персонально певним особам, має на увазі конкретні обставини та обов'язкове тільки для осіб, стосовно яких воно подається.

Казуальне тлумачення у свою чергу поділяється на судове й адміністративне.

Судове казуальне тлумачення - роз'яснення смислу норми, що дається судовим органом стосовно розгляду конкретної справи й обов'язкове тільки для даної справи.

Адміністративне казуальне тлумачення - роз'яснення смислу норми, що надається не тільки у вирішенні конкретних справ, але й у вигляді вказівок нижчим органам про те, як вони повинні вирішувати певну справу.

18. Неофіційне тлумачення - з'ясування смислу правових норм, що походить від різних органів та осіб, і таке, що не має юридично обов'язкового значення. Неофіційне тлумачення, що надається науковими працівниками й закладами, юристами-практиками, громадянами, журналістами у вигляді рекомендацій, порад, консультацій, не володіє владною обов'язковою силою; поділяється на доктринальне, компетентне та буденне тлумачення.

Доктринальне тлумачення - роз'яснення смислу правових приписів, що надається науковими й іншими кваліфікованими юридичними закладами (працівниками) на підставі уточнення та аналізу правових норм. Формально воно не має обов'язкової сили.

Компетентне тлумачення - тлумачення, що виходить від фахівців у царині права - юристів-практиків, працівників державного апарату. Консультації з окремих правових питань, теле-і радіопередачі на юридичні теми - все це належить до неофіційного компетентного тлумачення.

Буденне тлумачення — вияснення смислу правових приписів на основі буденної практики й життєвого факту. Значення цього виду для правозастосувальної діяльності полягає у вияві правової свідомості широкого кола суб'єктів права. Одним із різновидів неофіційного тлумачення є матеріали обговорення та прийняття законопроектів (доповіді, пояснювальні записки, протоколи, дискусії, мотивовані пропозиції).

Запитання для закріплення та повторення матеріалу

1. Які знання використовуються у процесі тлумачення норм права?

2. У чому полягає систематичний спосіб тлумачення?

3. Для чого здійснюється тлумачення норм за обсягом?

Тема 4.10. Правові відносини. Юридичні факти

Питання для самостійної роботи

1. Юридичні факти.

Завдання для самостійного вивчення

1. Визначте функції юридичних фактів і поясніть "їх зміст.

2. Порівняйте юридичні події та юридичні дії. Наведіть їх конкретні приклади.

3. Поясніть, чим обумовлюється поділ юридичних фактів на правоутворюючі та правоприпиняючі.

4. Визначте обставини, за яких юридичні правові презумпції можуть виступати як юридичні факти.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

Питання 1. Юридичні факти

Правовідносини - явище динамічне. Вони виникають, змінюються, припиняються. Динаміка правовідносин пов'язана з реальними життєвими обставинами, тобто з юридичними фактами.

Юридичні факти - це конкретні життєві обставини, що передбачені нормами права, які зумовлюють виникнення, зміну та припинення правових відносин.

При наявності норм права без юридичного факту правовідносини неможливі.

Ці факти стають юридичними не в силу якихось особливих внутрішніх властивостей, а внаслідок визнання їх такими державою, законом. Життя - безперервний ланцюг різних фактів, явищ, дій, випадків, обставин, але не всі вони набувають юридичного значення, а тільки ті з них, які стосуються найбільш важливих інтересів суспільства, входять у сферу правового регулювання та можуть спричинити юридичні наслідки.

Отже, надання правового характеру якимось обставинам цілком залежить від волі законодавця, офіційної влади, а не самих учасників життєвого процесу, хоча без них ці обставини могли б і не наступити.

Не право породжує подібні факти, вони виникають й існують поза ним, але право надає їм статусу юридичних з метою їх регуляції та впорядкованості суспільного і державного життя.

Це - реакція правової норми на конкретну ситуацію, яка передбачена в її гіпотезі.

Але з настанням певних фактів пов'язана не тільки участь суб'єкта права у правовідносинах, але й саме набуття чи виникнення правосуб'єктності. Наприклад, з народженням виникає громадянство, цивільна правоздатність дитини; надання громадянства породжує статус громадянина конкретної держави; для створення підприємства вимагається його реєстрація і т.д. Тому юридичні факти служать основою не тільки виникнення, зміни, припинення конкретних правовідносин. Саме динаміка останніх є головним, найбільш поширеним наслідком юридичних фактів.

Встановлення або підтвердження юридичних фактів є одним з головних завдань у практичній діяльності кожного юриста. Без цього неможливе правильне застосування закону,

захист прав громадян й організацій, вирішення спорів, залучення до відповідальності порушників закону.

Отже, констатуємо, що функціями юридичних фактів є:

1. функція залучення суб'єктів права у правовідносини;

2. функція породження правосуб'єктності.

Юридичні факти чисельні й різноманітні, тому вони детально класифікуються наукою за різними ознаками з метою виявлення їх особливостей і глибшого пізнання. Види юридичних фактів

1. За вольовим критерієм юридичні факти поділяють на юридичні події і юридичні дії (події та дії).

Події - це явища, що не залежать від волі людини, тобто стихійні лиха, народження, досягнення певного віку й смерть людини, закінчення строків, надходження термінів тощо.

Вони можуть мати юридичне значення лише тою мірою, в якій вони здійснюють вплив на суспільні відносини. Норми права, що вказують на події, які мають юридичні наслідки, не здатні оцінювати їх як правомірні чи неправомірні, оскільки події самі по собі - явища стихійні.

Події стають основою для правомірних наслідків. Наприклад, смерть людини тягне за собою відкриття спадщини, припинення правоздатності. Завершення строку позовної давнини тягне за собою припинення обов'язку. Пожежа, паводок, що викликали загибель майна, - виплату страхової компенсації, якщо майно було застраховане і т.д.

І Іодіям - як явищам, що не залежать від волі людини -протистоять всі види дій людей як волевиявлення людини.

Юридичні дії - це обставини, настання яких залежить від волі особи (наприклад, укладення угоди, скоєння правопорушення тощо).

Потрібно також згадати обставини, які є складними юридичними фактами, котрі охоплюють своїм змістом дії і події (наприклад, відсутність безвісти, місце проживання, недієздатність), їх використання об'єктивно необхідне в трудовому, сімейному, кримінальному праві та інших галузях права.

У свою чергу дії залежно від того, чи узгоджуються вони з приписами правових норм, чи ні, розподіляються на правомірні та неправомірні.

Правомірні дії - це ті, що здійснюються на основі та згідно з приписами правових норм.

Вони в свою чергу розрізняються за ознакою спрямованості волі людей, які здійснюють ці дії:

а) юридичні акти - це дії, що безпосередньо свідомо спрямовані на досягнення певного правового результату, тобто виникнення, зміну або припинення правовідносин (наприклад, укладення правочину);

б) поступки (вчинки) - це дії, які безпосередньо не спрямовані на досягнення правового результату, але викликають його незалежно від усвідомлення чи неусвідомлення суб'єктом, який їх вчинив, їх можливого правового значення, чи від бажання чи небажання суб'єкта правовідносин щодо настання таких наслідків (наприклад, знахідка, написання художнього твору тощо).

На відміну від юридичних актів поступки можуть здійснюватися недієздатними особами й мають юридичне значення незалежно від психічного стану фізичної особи.

Коло юридичних вчинків і їх значения для виникнення правовідносин суттєво обмежене. По суті вони мають місце там, де право не надає значення процесу праці (наприклад, процесу праці автора твору) або наслідкам (приміром, знахідка, споживання речі).

Юридичні акти класифікуються за різними ознаками.

Найбільш важливе значення має поділ актів на односторонні та двосторонні.

Односторонній акт тягне за собою правові наслідки незалежно від волі інших осіб. Це односторонні правочини, заповіти, адміністративні акти, судові рішення та інші владні акти державних органів.

Двосторонні юридичні акти вимагають наявності згоди між двома особами або організаціями. Важливо при цьому, щоб

воля двох сторін була виражена в єдиному акті, що породжує дані наслідки. Прикладом може слугувати договір у цивільному і трудовому праві тощо.

Неправомірні дії - це дії, що чиняться всупереч приписам правових норм. Вони охоплюються поняттям правопорушення. Залежно від ступеня їх соціальної небезпечності, тобто серйозності, серед неправомірних дій розрізняють злочини та проступки.

Злочини - це найбільш суспільно небезпечний вид неправомірних дій. Вони визначаються кримінальним законом і зумовлюють кримінальну відповідальність, оскільки посягають на цінності, що взяті під охорону нормами кримінального права.

Проступки - це менш суспільно небезпечні неправомірні діяння. Залежно від виду суспільних відносин, у сфері яких вони скоюються (а отже, від галузі права, норми якої при цьому порушаються), серед проступків розрізняють адміністративні, дисциплінарні та інші.

2. Залежно від характеру правових наслідків, які вони породжують, юридичні факти поділяються на правоутворюючі, правозмінюючі та і іравоиришшяючі.

• правоутворюючі юридичні факти зумовлюють виникнення правовідносин;

• правозмінюючі юридичні факти зумовлюють зміну правовідносин;

правопршшняючі юридичні факти зумовлюють припинення правовідносин.

Варто враховувати, що один і той самий юридичний факт може бути правоутворюючим, правозмінюючим й правоприпи-няючим для суб'єктів, які є сторонами правовідносин. Наприклад, факт смерті громадянина - обставина, що припиняє правовідносини між померлим і його дружиною, дітьми. Але водночас це також правоутворюючий факт, оскільки після певного строку після смерті громадянина відкриваються правовідносини, пов'язані з реєстрацією прав дружини та дітей на спадщину.

3. За характером діяльності юридичних фактів їх поділяють на:

а) факти одноразової дії (наприклад, купівля квитка для оплати проїзду в транспорті);

б) факти безперервних юридичних дій, тобто юридичного стану (перебування у шлюбі, перебування на службі у державному органі).

4. За своїм складом юридичні факти бувають:

а) прості - складаються з одного факту, якого досить для настання юридичних наслідків;

б) складні - певна сукупність окремих фактів, необхідних для настання юридичних наслідків. Так, для виникнення пенсійних відносин необхідна сукупність таких юридичних фактів: досягнення особою обумовленого законом віку, наявність у неї трудового стажу, рішення відповідного органу про призначення пенсії.

Для виникнення правових відносин, їх змін і припинення часто має значення не окремий факт, а їх певна сукупність, що отримала в юридичній науці назву фактичного складу.

Фактичний склад може бути визначений законом конкретно, з вказівкою усіх його елементів. Наприклад, при призначенні пенсії.

Але праву відомі фактичні склади, що характеризуються лише загальними ознаками. Наприклад, підстави для припинення шлюбу, вирішення питання про позбавлення батьківських прав або позбавлення дитини, для поновлення пропущеної позовної давності. Тобто тут наявні загальні правові вимоги і досить наявності не всього складу фактів, а лише деяких, щоб правовий наслідок мав місце. Такі загальні склади потрібні в тих випадках, коли мова йде про складні обставини, конкретне визначення яких законом призводило б до непотрібної, надмірної формалізації.

Як юридичні факти можуть виступати правові презумпції.

Презумпція - це припущення про наявність або відсутність певних фактів, що спираються на зв'язок між фактами, які

припускаються, та такими, що існують, і це підтверджується яситтєвим досвідом.

Презумпція не є достовірним фактом, а лише фактом, що припускається з великою мірою ймовірності та застосовується в юридичній практиці як засіб, що полегшує досягнення істини у вирішенні справи.

Правова презумпція - це закріплене в законодавстві припущення про наявність або відсутність певних юридичних фактів.

Презумпції бувають:

1) за фактом правового закріплення:

а) фактичні (загальножиттєві) - істиноподібні знання про розвиток природи, суспільства, мислення; можуть застосовуватися суб'єктами судової, слідчої діяльності без звернення до доказів (у законі вони не виражені та юридичного значення не мають;

б) законні презумпції - певний логічний засіб, що застосовується в судовому процесі внаслідок того, що передбачений законом або виходить з нього по суті (у законі виражені й мають юридичне значення.

Надалі ми будемо мати справу тільки із законними презумпціями.

Презумпції - важливий і досить гнучкий інструмент регулювання правовідносин, завдяки якому зникають сумніви щодо існування певного юридичного факту, оскільки в них:

• відображаються вихідні, принциггові ггочатки права;

• закладений механізм реалізації цих початків. Закони презумпції Оуишоть двох видів:

и) презумпції, що не можуть бути спростовані - їх непотрібно доводити, ні кільки вони не підлягають сумніву;

її) презумпції, що можуть бути спростовані - можуть бути спростовані й підкинуті в результаті іншого визначення стосовно цих фактів.

2) за субординацією у правовому регулюванні та їх риси: а) матеріально- мраіюві закони і презумпції:

• мають правоположення про наявність (відсутність) певного юридичного фикту при існуванні інших фактів, які можуть мати відношення до іншого суб'єкта даних правовідносин чи до невизначеного кола осіб;

• слугують посилкою для існування процесуальної презумпції;

• вступають у дію тільки при доведенні умов їх існування;

• завжди можуть бути спростовані шляхом доказів про відсутність фактів, при наявності яких вони застосовуються.

б) процесуально-правові закони і презумпції:

• виключають необхідність доказів для винесення рішення або називають суб'єкта, на якого покладається обов'язок доказування під час розгляду юридичної справи, чим встановлюється порядок застосування норм процесуального права;

• мають посилкою матеріально-правову презумпцію;

• завжди виходять з правової норми й розподіляють обов'язок доказування чітко визначено, а не через здогадки;

• не можуть бути спростовані, якщо матеріально-иравова презумпція є 11 есп ростову ваною.

Варто врахувати, що у більшості правових норм матеріальні та процесуальні види презумпцій тісно взаємопов'язані.

Кожна галузь права має чималий "набір" презумпцій.

Наприклад, у Цивільному кодексі України закріплена презумпція вини. Мина визнається обов'язковою умовою для застосування заходів цивільно- правової відповідальності за порушення договірних зобов'язань або в разі нанесення шкоди.

Загальним правилом у країнах континентальної Європи є таке твердження: обов'язковою умовою договірної відповідальності є вина боржника.

Щоб не вимагалось розширювального тлумачення презумпцій - ні судового, ні доктринального, вони мають бути закріплені в законі й бути чітко сформульовані.

Запи тання для закріплення та повторення матеріалу

1. Що являють собою юридичні факти?

2. У чому полягає зміст фактів одноразової дії та фактів безперервних юридичних дій?

3. Назвіть види законних презумпцій.

Тема 4.11. Правова свідомість, правова культура і правове виховання

Питання для самостійної роботи

1. Структура правової культури. Правове виховання.

Завдання для самостійного вивчення

1. Охарактеризуйте основні види (типи) правової культури.

2. Порівняйте правову культуру суспільства й окремої особи. У чому між ними відмінність?

3. Поясніть зміст основних форм правового виховання.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

Питання 1. Структура правової культури. Правове виховання

Право, як і інші соціонормативні системи регулювання (мораль, релігія), є інститутом культури, визначається її рівнем та характером розвитку. Вплив культури на право, їх взаємозв'язок відображаються у понятті правової культури.

Правова культура - вид духовної культури, що охоплює своїм змістом усі цінності, створені діяльністю людини у сфері права.

Правова культура характеризує аксіологічний аспект права, його цінність: ступінь розвитку законодавства, стан гаран-тованості прав і свобод громадян, приписи юридичних процесів, роль юридичної науки і т.д. Правова культура охоплює своїм змістом правосвідомість.

Правова культура охоплює всі цінності, які створені діяльністю людини в сфері права; вона пронизує право, правосзшошсхь, правовідносини, режим законності, існуючий правопорядок, правовий менталітет нації й окремих груп населення.

Явище правової культури об'єктивне, як об'єктивне і правове життя суспільства. Правова культура є наслідком та показником зрілості правової системи.

Види (типи) правової культури - обумовлені особливостями духовно- культурного, правового розвитку спільноти, факторами соціалізації та іншими причинами, типологічними проявами правової культури.

Культура в сфері права має вияв на рівні суспільства й відносно окремих сфер суспільного життя, конкретних видів діяльності.

За рівнем розвитку правосвідомості правова культура поділяється на буденну й професійну.

За типами культури (цивілізації) розрізняють правову культуру традиційну та європейську. До цієї класифікації можна віднести правову культуру українського суспільства, яке відрізняється особливим правовим менталітетом населення й представників влади: значні прояви неправових засобів для досягнення фактичних результатів. Це своєрідний маргінальний,

ііГю ироміжний, тип правової культури.

Відмінність соціально-економічних і культурних умов правового розвитку июлей свідчить про наявність правової суб-культури. Можна вести мову про офіційну правову субкультуру суспільства та правову культуру основної миси населення.

І Іравова культура суспільства - якісний стан правового життя суспільства, що має вираження в досягнутому рівні правової діяльності, юридичних актів, правосвідомості та загалом у рівні правового соціального розвитку. Якщо правосвідомість є компонентом свідомості (індивідуальної, групової або суспільної), то правова культура є частиною загальної культури - культури окремої особи, цивілізації, під якою ми розуміємо сукупність цінностей, напрацьованих суспільством.

І Іравова культура особи - властивість людини, що характеризується поважним ставленням до права, достатнім обсягом правової інформованості про склад правових норм, що забезпечують правомірний характер її діяльності в усіх життєвих ситуаціях.

І Іравова культура особи відображає ступінь і характер правового розвитку особи, культури її правової поведінки, образ життєдіяльності у правові і! сфері.

І Іравова культура є ступенем зрілості, цивілізованості людини, визначає Ті спосіб мислення, норми й стандарти її поведінки в правовій сфері. Тобто, своїм змістом правова культура особи включає правову інформованії'м. особи, її ставлення і впевненість у сфері дії права, рівень та характер правової діяльності й правової поведінки.

1 Ірофесійна правова культура - одна з форм (різновидів) правової культури, носієм якої є група людей, що професійно займається юридичною практикою, тобто здійснює правову діяльність на професійних началах.

1 Ірофесійну правову культуру вирізняє високий ступінь знання прани, глибоке розуміння й оцінювання правових явищ, поважне ставлення до права, юридичної спеціальності, впевненість у корисності (цінності) юридичного інструментарію, здатність ефективно використовувати правові засоби для реалізації цілей і завдань професійної діяльності.

Кожна юридична професія визначає й особливості правової культури суддів, прокурорських працівників, працівників міліції, адвокатів, юрисконсультів і т.д. При цьому рівень правової культури різний навіть серед представників однієї професії.

Правова інформованість - обумовлений інтересом особи ступінь сприйняття та усвідомленості правової інформації, що виражається у поняттях, судженнях, уявленнях і поглядах на право, його інститути й установи. З урахуванням всього цього правова інформованість структурно охоплює такі елементи: інтерес особи до права, правові знання, розуміння права.

Стисло цю структуру можна означити тріадою "цікавлюсь-спркймаю- розумію". Центральною ланкою правової інформованості є правові знання, рівень яких дозволяє скласти уявлення про ступінь і характер її розвитку.

Значення правової інформованості в структурі правової культури особи, соціальних груп населення, посадових осіб держави, персоналу недержавних структур визначається тим, що правова інформованість:

а) є однією з важливих умов, що забезпечує активну поведінку людини в сфері права, найбільш повне використання нею демократичних прав і свобод, добровільне здійснення юридичних обов'язків;

б) є дієвим інструментом реалізації творчої ролі права, сприяє втіленню його приписів у практичні справи й вчинки людей;

в) слугує посилкою виховання, поважного ставлення до закону, формування розвинутого правового мислення, здатності компетентно судити про всі процеси та явища правового життя;

г) сприяє ефективній боротьбі засобами права за ствердження у суспільному житті соціальної справедливості, викорінення бюрократизму, спроб окремих осіб обійти закон.

Правові комунікації - процес осмисленого сприйняття, засвоєння й інтерпретації правової інформації суб'єктами, які взаємодіють у правовій сфері; процес встановлення усвідомлених правових контактів між відправниками (комунікаторами) та отримувачами (реципієнтами) правової інформації.

Правове виховання - засноване на дидактичних принципах правової педагогіки діяльність органів й установ держави, трудових колективів і громадськості з формування та розвитку в індивідів й соціальних груп населення правосвідомості, якостей, що забезпечують їх високоефективне функціонування у сфері правового регулювання і сприяють зміцненню законності й правопорядку, розвитку демократії тощо.

Правове виховання покликане формувати особу, яка добровільно та осмислено будує свою життєдіяльність відповідно до права.

Правове виховання має за мету перевести політико-правові настанови й вимоги суспільства в особисті переконання громадян і норми їх поведінки. Правове виховання здійснюється через певну систему, форму і за допомогою певних способів та методів.

Форми правового виховання - це способи зовнішнього вираження правовиховного впливу на особу. До них належать правове навчання, правова пропаганда, організована й контрольована соціально-правова практика населення.

Засоби правового виховання утворюють матеріальні джерела, що використовуються для досягнення мети право-виховної роботи (законодавчі акти, юридична література і т.д.).

Методи правового виховання являють собою сукупність прийомів і способів виливу на правосвідомість та поведінку людей з метою формування у них правової культури.

Система правового виховання становить собою організаційну структуру, що включає суб'єктів (органи, які здійснюють правовиховну роботу), об'єктів (ті категорії населення, стосовно яких здійснюється правовиховна робота й право-виховні дії), діяльність, що здійснюється для досягнення поставленої мети.

І Іравовий розвиток - цілеспрямований або стихійний процес накопичення кількісних і якісних змін та перетворень у правовій сфері суспільного жиггя, що відображає рівень правового розвитку окремого індивіда і спільноти людей, ступінь якості форм, їх правового зв'язку й взаємодії.

І Іравовий розвиток - це переважно процес прогресуючої правової культури и масштабі всього суспільства, й пристосований до всіх ділянок правової дійсності - правового регулювання, правотворчості, сприйняття права, мравореалізації, правової освіти і виховання правом.

Водночас правовий розвиток може характеризуватися і якісним зростанням девіантної поведінки, істотним зростанням випадків вирішення юридичних конфліктів неправовими засобами, діяльністю поряд з офіційним правом і юстицією їх

"паразамісників" - тіньового права та тіньової юстиції, імітованим характером діяльності судової системи й правоохоронних органів, що блокують реалізацію цивільних прав і свобод, правозастосовної діяльності владних структур та їх посадових осіб. Це регресивний розвиток права. Його ще називають патологією права.

Запитання для закріплення та повторення матеріалу

1. Чим відрізняється правова культура особи від правової культури суспільства?

2. Що таке правова інформованість?

3. Які ви знаєте основні методи правового виховання?

Тема 4.12. Законність і правопорядок

Питання для самостійної роботи

1. Суспільний та громадський порядок. 2.1 Іонятгя "дисципліна" та її види.

Завдання для самостійного вивчення

1. Охарактеризуйте законність як правову категорію;

2. Проаналізуйте основні вимоги законності;

3. Виділіть головні принципи законності;

4. Охарактеризувати гарантії законності;

5.1 Іроаналізуйте категорії правопорядку, громадського порядку, дисципліни; 6. Вкажіть основні шляхи зміцнення законності та правопорядку.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

Питання 1. Суспільний та громадський порядок.

Суспільний порядок - реальна узгодженість суспільних відносин, що відповідають не тільки нормам права, а й соціальним принципам, суспільній моралі.

Громадський порядок - порядок у іромадських місцях. Дисципліна - своєчасне і точне виконання вимог, що випливають з нормативних та індивідуально-правових актів, технологічних, організаційних, моральних, громадських та інших соціальних норм. Розрізняють такі Ті види: державна, фінансова, бюджетна, виробнича, трудова, військова, навчальна, екологічна тощо.

Отже, законність як режим відповідності суспільних відносин чинним законам (іншим нормативно-правовим актам), що утворюється завдяки їх здійсненню суб'єктами права, характеризується правопорядком.

Дисципліна як режим відповідності суспільних відносин наявним соціальним нормам, що утворюється завдяки їх здійсненню всіма соціальними суб'єктами, характеризується громадським порядком.

Питання 2. Поняття "дисципліна" та її види.

Дисципліна пов'язана з діяльністю (поведінкою) особи. В ній відбиваються:

1. вимоги суспільства до індивідів і колективів;

2. соціальна оцінка поведінки людини з погляду її відповідності інтересам суспільства, законності, правовій культурі. Види дисципліни:

• державна — виконання державними службовцями вимог, що ставляться державою;

• трудова — обов'язкове додержання учасниками трудового процесу встановленого розпорядку;

• військова — додержання військовослужбовцями правил, встановлених законами, військовими статутами, наказами;

• договірна — додержання суб'єктами права договірних зобов'язань;

• фінансова — додержання суб'єктами права бюджетних, податкових та інших фінансових розпоряджень;

• технологічна — додержання технологічних розпоряджень у процесі виробничої діяльності та ін.

Державна дисципліна — це режим панування закону у взаємовідносинах органів держави, посадових осіб, інших уповноважених суб'єктів, який ґрунтується на вимогах до кожного суб'єкта виконувати свої обов'язки, не перевищувати своїх повноважень, не посягати на права, не зачіпати інтересів інших суб'єктів, проявляти ініціативу і відповідальність у дорученій справі.

Державна дисципліна, законність і правопорядок тісно пов'язані між собою, тому що державна дисципліна неможлива без додержання і виконання законів і свідомого позитивного ставлення державних службовців до встановленого правопорядку.

Однак між законністю і дисципліною є відмінності у змісті та місці в системі правового регулювання.

1. З погляду права законність є основою дисципліни, але дисципліна — не тільки правове, а й соціальне явище. Вона не вичерпується законністю. Якщо законність означає точне і неухильне додержання закону, то дисципліна припускає ще й активність, ініціативу в роботі.

2. Поняття дисципліни ширше за поняття законності щодо нормативного іибеїпечення. Державна дисципліна забезпечується як правовими нормами, пік й іншими соціальними нормами, особливо нормами моралі. В основі 'ісржавної дисципліни лежать виконавча дисципліна, сумлінне ставлення посадових осіб до виконання.

Запитання для закріплення та повторення матеріалу

І І Іа якій підставі законність розглядають як одну з фундаментальних мри нових категорій ?

' (п яких умов у суспільстві можливе панування законності? І Як мислителі минулого розглядали проблему законності та її значимості? І Які вимоги законності Ви знаєте?

Як Ви розумієте поняття "верховенство права "? (і І Іа яких принципах базується законність? / Як взаємодіє законність із культурою?

К Які умови, фактори, засоби виступають гарантією законності? '> Які загальні умови виступають гарантіями законності? 10 Які суб'єктивні фактори виступають гарантіями законності? II. Які види юридичних гарантій Ви знаєте? І.' Які гарантії законності називають "організаційними "?

Тема 4.13. Правомірна поведінка. Правопорушення

Питання для самостійної роботи

І. Об'єкт і суб'єкт правопорушення. Об'єктивна та суб'єктивна сторони правопорушення. Провина в скоєнні правопорушення.

Завдання для самостійного вивчення

І Визначити поняття, ознаки, види правомірної поведінки.

2. 1 Іроаналізуйте сутність правопорушення, його вид, склад.

3. Виділіть причини правопорушення і шляхи їх подолання.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

Ми гання 1. Об'єкт і суб'єкт правопорушення. Об'єктивна та суб'єктивна сторони правопорушення. Провина в скоєнні правопорушення

Склад правопорушення - це сукупність передбачених законом об'єктивних і суб'єктивних ознак діяння, які характеризують (визначають) його як правопорушення і є підставою залучення суб'єкта правопорушення до юридичної відповідальності.

Структура складу правопорушення: Об'єкт правопорушення; Об'єктивна сторона правопорушення;

Суб'єкт правопорушення;

Суб'єктивна сторона правопорушення.

Об'єкт правопорушення - це суспільні відносини, охоронювані нормами права, яким при здійсненні правопорушення заподіюється певна шкода або створюється погроза заподіяння відповідної шкоди.

Структура суспільних відносин : а) суб'єкти відносини; б) об'єкт (предмет) відносини; в) соціальний зв'язок між суб'єктами відносини із приводу об'єкта відносини.

При характеристиці об'єкта правопорушення, у сучасній юридичній літературі нерідко використається термін «цінність» (або - «благо»), тобто об'єкт - це певна цінність (життя, здоров'я, майно й т.д.), що правопорушенням заподіюється тією чи іншою мірою (ступеня) шкода.

Об'єктивна сторона правопорушення - це сукупність ознак, що характеризують зовнішню сторону складу правопорушення, тобто об'єктивні ознаки зовнішнього прояву правопорушення й об'єктивних умов його здійснення.

Обов'язкові ознаки об'єктивної сторони так званих матеріальних складів правопорушень: наявність діяння (суспільно небезпечний або шкідливого), причинний зв'язок, наслідки (суспільно небезпечного або шкідливі) діяння.

Обов'язкова ознака об'єктивної сторони, так званих формальних складів правопорушень: наявність діяння (суспільно небезпечного, шкідливого).

Факультативні ознаки об'єктивної сторони правопорушень, тобто ознаки властивим не всім складам правопорушень (ознаки, які можуть доповнювати ознаки обов'язкові): місце, час, обстановка, спосіб, знаряддя здійснення діяння.

Суб'єкт правопорушення - це деликтоспособное особа (фізичне, юридичне), що зробила правопорушення. Деликтоспособность - це передбачена нормами права здатність особи нести юридичну відповідальність за зроблене правопорушення. Деликтоспособность фізичної особи зв'язується з поняггями: «вік», «осудність». У карному праві суб'єкт злочину й суб'єкт відповідальності збігаються. У цивільному праві суб'єктом майнової відповідальності за шкоду, заподіяна неповнолітнім, що не достигли п'ятнадцяти років, можуть бути, наприклад, його батьки.

Суб'єктивна сторона правопорушення - це внутрішня сторона правопорушення, що характеризує психічну діяльність особи в момент здійснення правопорушення. У структурі втримування даної психічної діяльності розрізняють: провину, мотив, мета, емоційний стан.

Обов'язкова ознака суб'єктивної сторони: провина, тобто певне психічне відношення особи до свого протиправного діяння і його суспільно небезпечним або шкідливим наслідкам (результату).

Провина юридичної особи - це винне здійснення протиправних дій їхніми працівниками, що виконують покладені на них за законом або договором обов'язку (службові, трудові).

Факультативні ознаки суб'єктивної сторони, тобто ознаки властивим не всім складам правопорушень: мотив, мета, емоційний стан.

Форми провини: намір, необережність.

Види наміру: прямій, непрямий. І Іри прямому намірі особа:

Усвідомить суспільно небезпечний або шкідливий характер свого діяння; І Іередбачає настання суспільно небезпечних або шкідливих наслідків своїх) діяння;

Бажає настання суспільно небезпечних або шкідливих наслідків свого діяння.

1 Іри непрямому намірі особа:

Усвідомить суспільно небезпечний або шкідливий характер свого діяння; Передбачає настання суспільно небезпечних або шкідливих наслідків свого діяння;

Свідомо допускає настання суспільно небезпечних або шкідливих наслідків свого діяння.

Види необережності: самовпевненість (легкодумство), недбаліс ть. Наприклад, у карному праві при злочинній самовпевненості особа: а) передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння; б) і легковажно розраховує на їхнє запобігання, а при злочинній недбалості особа: а) не передбачає можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння; б) хоча повинне було їх передбачати й могло їх передбачати.

У цивільному праві поняття «необережність» (проста, груба) відрізняється від поняття «необережність» у карному праві. Крім того, цивільне право передбачає можливість юридичної відповідальності й безвинно ( за договором, за законом - ст. 450 ГК України).

Запитання для закріплення та повторення матеріалу

1. Яку поведінку називають: а) правовою; б) правомірною?

2. Які ознаки характеризують правову поведінку?

3. Які види правової поведінки Ви знаєте?

4. Яку поведінку вважають соціально шкідливою?

5. Які види правомірної поведінки за критерієм мотивації, ступенем відповідальності Ви знаєте?

6. Які діяння вважаються правопорушеннями?

7. Які елементи складу правопорушення?

8. Які види об'єктів правопорушення Ви знаєте?

9. Яку фізичну особу вважають осудною?

10. Які форми вини Ви знаєте?

11. Які види злочинів виділяє Кримінальний Кодекс України?

12. У чому відмінність злочинів від проступків?

13. Які види проступків Ви знаєте?

14. У чому відмінність адміністративного проступку від цивільного?

15. Які різновиди міжнародних правопорушень Ви знаєте ?

16. Які причини правопорушень

Тема 4.14. Юридична відповідальність

Питання для самостійної роботи

1. Підстави для притягнення до юридичної відповідальності.

2. Звільнення від юридичної відповідальності.

Завдання для самостійного вивчення

1. Виділіть види юридичної відповідальності;

2. Охарактеризуйте загальні принципи юридичної відповідальності;

3. Визначати мету, функції юридичної відповідальності;

4. Проаналізуйте специфіку юридичної відповідальності відповідно до Конституції України;

5. Охарактеризуйте підстави притягнення до юридичної відповідальності та звільнення від неї.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

Питання 1. Підстави для притягнення до юридичної відповідальності.

Підстави юридичної відповідальності — це сукупність обставин, наявність яких робить юридичну відповідальність можливою та повинною. Відсутність сукупності таких обставин виключає її.

Слід розрізняти підстави притягнення до юридичної відповідальності і підстави настання юридичної відповідальності.

Підстави притягнення до юридичної відповідальності — це сукупність обставин, наявність яких робить юридичну відповідальність можливою.

Фактичною підставою притягнення до юридичної відповідальності є склад правопорушення.

Правопорушення не приводить автоматично до настання відповідальності, а служить лише підставою для притягнення до неї.

Підстави настання юридичної відповідальності — це сукупність обставин, наявність яких робить юридичну відповідальність повинною.

Підставами настання юридичної відповідальності є такі обставини:

1. факт здійснення соціальне) небезпечної поведінки (правопорушення) — фактична підстава;

2. наявність норми права, яка забороняє таку поведінку і встановлює відповідні санкції (за її допомогою відбувається визначення складу правопорушення) — нормативна підстава. Наприклад, у диспозиціях багатьох статей КК факт вчинення злочину організованою групою розцінюється як кваліфікуюча ознака, яка істотно обтжкує відповідальність за вчинене;

3. відсутність підстав для звільнення від відповідальності. Можливість звільнення від відповідальності зафіксована нормами права (наприклад, передача неповнолітнього під нагляд батьків). У законах можуть міститися вказівки про обставини, які виключають відповідальність (стан крайньої необхідності, необхідної оборони або перебування в стані неосудності);

4. наявність правозастосовного акта — рішення компетентного органу, яким покладається юридична відповідальність, визначаються її вид і засіб (наказ адміністрації, вирок суду та ін.) — процесуальна підстава.

Як юридичні факти можуть виступати правові презумпції.

презумпції неспростовні — припущення, що не підлягають сумніву і доведенню (закріплені в законі) про наявність або відсутності певних фактів. Це положення, які є принципами;

презумпції спростовні — припущення, що не підлягають сумніву (закріплені в законі) про наявність або відсутність певних фактів, доки щодо них не буде доведено інше. Це положення, які допустимо заперечувати.

Настання юридичної відповідальності особи, яка вчинила правопорушення, відбувається в результаті її (відповідальності) покладення уповноваженими на те і юсадовими особами державних органів.

Юридичній відповідальності властива чітка нормативна регламентація здійснення, яка встановлюється нормами процесуального права. Відсутність в окремих випадках процесуальної регламентації, механізму покладення відповідальності ускладнює розгляд обставин справи, складу правопорушення, забезпечення прав усіх учасників процесу.

В механізмі покладення юридичної відповідальності можна виділити певні стадії. Вони подібні стадіям правозастосовної діяльності, однак мають свою специфіку.

Питання 2 . Звільнення від юридичної відповідальності.

Законодавець передбачає підстави звільнення від юридичної відповідальності.

Такі підстави передбачаються у кримінальному, адміністративному, трудовому та іншому законодавстві. Наприклад, кримінальне законодавство передбачає випадки звільнення особи від кримінальної відповідальності та від кримінального покарання (статті 50, 51 КК України). Підставами звільнення від кримінальної відповідальності можна назвати такі: давність притягнення до кримінальної відповідальності; коли до часу розслідування чи розгляду справи в суді внаслідок зміни обставин скоєне винним діяння перестало бути суспільне небезпечним чи сама особа перестала бути суспільне небезпечною; амністія чи помилування;

застосування до неповнолітнього, який скоїв злочин, примусових заходів виховного характеру;

застосування до особи, яка скоїла злочин, що не має великої суспільної небезпеки, заходів виправлення і перевиховання без застосування кримінального покарання, через притягнення такої особи до адміністративної відповідальності;

передача матеріалів справи на розгляд у товариські суди; вжиття заходів медичного характеру;

передача особи на поруки громадській організації або трудовому колективу.

Підставами звільнення від адміністративної відповідальності є: давність притягнення до адміністративної відповідальності; передача матеріалів справи на розгляд товариського суду, громадської організації чи трудового колективу;

обмеження усним зауваженням у разі скоєння незначного адміністративного правопорушення.

Власник або уповноважений ним орган чи фізична особа може замість накладення дисциплінарного стягнення передати питання про правопорушення на розгляд трудового колективу або його органу (ст. 152 КЗпП України). Підсумовуючи сказане, можна визнати два блоки підстав звільнення від юридичної відповідальності:

особа, яка скоїла правопорушення, вважається такою, що втратила суспільну небезпечність;

правопорушення внаслідок зміни обставин перестало бути суспільне

н

небезпечним.

Запитання для закріплення та повторення матеріалу

1. Яку відповідальність називають ретроспективною?

2. Коли наступає юридична відповідальність?

3. Які риси характеризують юридичну відповідальність?

4. Які види юридичної відповідальності Ви знаєте?

5. Яку юридичну відповідальність називають матеріальною?

6. На яких принципах базується юридична відповідальність?

7. Яку мету ставить перед собою юридична відповідальність?

8. Які функції виконує юридична відповідальність?

9. Що передбачає особистий характер юридичної відповідальності?

10. Як Ви розумієте принцип презумпції невинуватості?

11. Чи може особа безкарно відмовитися давати свідчення (пояснення) щодо членів своєї сім 7?

12. Що виступає підставами для:

а) притягнення до юридичної відповідальності;

б) звільнення від кримінальної відповідальності;

в) звільнення від адміністративної відповідальності?

Список літератури

1. Конституція України.

2. Алексеев ОС. Теория нрава. - Москва, 2005.

3. Гойман-Калинский И.В. Элементарные начала общей теории права. - Москва, 2003.

4. Оборотов Ю.Н. Теория государства и права (Энциклопедический справочник). - Одесса, 2004.

5,Онііценко Н.М. Правова система. - К., 2002.

(». Теорія держави і права / Автор-упорядник М.В. Кравчук. - Тернопіль, 2002.

1. Кашанина Т.В. Происхождение государства и права. -Москва, 2004.

2. Шестопалоеа О.ГІ. Теорія держави і права. - К., 2001.

3. І'абінович ТІМ. Основи загальної теорії права та держави. - Харків, 2002.

4. Скакун О.Ф. Теорія держави і права. - К., 2005.

5. Ьобровник С.В. Проблеми теорії держави і права. - К., 2004.

6. Загальна теорія держави і права / За ред. М.В. Цвік. -Харків, 2002.

7. Карпунов В.М. Загальна теорія держави і права. -Луганськ, 2005.

8. Основи права України / За ред. В.Л. Ортинського. -Львів, 2005.

9. Кальман М.С. Загальна теорія держави і права. - Львів, 2003. І(>. Лазарев В.В. Теория государства и права. - Москва, 2004.

17. Лемам В.В. Загальна теорія держави і права. - Ужгород, 2003.

18. Теорія держави і права / За ред. С.Л. Лисенкова. - К., 2005.

19. Теория государства и права / За ред. М.Н. Марченкова. -Москва, 2004.