? Питання для самоперевірки

1. Що вивчає соціологія?

2. Які особливості й завдання сучасної соціології?

3. У чому полягає сутність «соціального» у широкому та вузькому значенні?

4. Яка структура соціології?

5. Що таке спеціальні соціологічні теорії?

6. У чому полягають відмінності об’єкта і предмета вивчення соціології?

7. Якими методами користується соціологія, вивчаючи світ?

8. Що таке соціальний закон?

9. У чому полягає сутність основних функцій соціології?

 Теми рефератів

1. Наукові дискусії навколо предмета соціології.

2. Роль і завдання соціології в соціальному реформуванні суспільства.

3. Місце соціології у професійній підготовці молоді.

 Використана і рекомендована література

Вебер М. Основные социологические понятия. — Избр. произв. — М., 1990.

Дюркгейм Э. О разделении общественного труда: Метод социологии. — М., 1990.

Дюркгейм Е. Соціологія і соціальні науки // Філос. і соціол. думка. — 1992. — № 5.

Заславская Т. И. Роль социологии в ускорении развития советского общества // Социс. — 1987. — № 2.

Коллинз Р. Социология: наука или антинаука? // Теория общества / Под. ред. А. Филипова. — М., 1999.

Краткий словарь по социологии. — М., 1989.

Осипов Г. В. Социология. — М., 1990.

Попова І. М. Соціологія: Пропедевтичний курс. — К., 1996.

Руткевич М. Н. О предмете социологической науки: три методологических вопроса // Социс. — 1991. — № 7.

Смелзер Н. Социология. — М., 1994.

Современная западная социология: Словарь. — М., 1990.

Социология: наука об обществе. — Харьков, 1996.

Шаповал М. Загальна соціологія. — К., 1996.

Ядов В. А. Размышления о предмете социологии // Социс. — 1990. — № 2.

ІІ

ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТКУ СОЦІОЛОГІЇ

2.1. Протосоціологія: виникнення і розвиток соціального знання

Звісно, предметна сфера будь-якої галузі знань, а отже і соціології, з часом (з появою нових пізнавальних можливостей і зростанням практичних потреб) зазнає певних змін. Кращому розумінню предметної сутності соціології буде сприяти розгляд історії її становлення і розвитку.

Соціологія як окрема наукова галузь виникає в середині минулого сторіччя — тоді, коли О. Конт, спираючись на ідеї Сен-Сімона, висунув проект створення нової науки про суспільство, котра має грунтуватися не на спекулятивних принципах, а на спостереженнях та аналізі реальних фактів. З часів О. Конта бере початок так звана академічна, або офіційна, соціологія як самостійна наука.

Це не означає, що до О. Конта не було жодних теоретичних уявлень про суспільство, але вони не завжди відповідали критеріям науковості у сьогоднішньому розумінні, оскільки мали форму окремих поглядів, ідей, учень тощо. Однак вони становлять невід’ємну частину людського суспільного життя, людської культури, історії соціологічної думки. Цю частину знань називають протосоціологією.

На стадіях раннього класового суспільства міф і епос були основними формами відображення соціальної дійсності. Міф — це найдавніша форма фантастичного пояснення суті природи і людини, в якому явища дійсності виступають у вигляді чуттєво-образних уявлень. У ньому переважали фантастичні знання, а людина займала місце статиста.

Із розвитком суспільства виникає нова форма соціального знання — епос, в якому на перший план виходить людина. Вона не хоче покірно сприймати свою долю, вона бореться і може приносити себе в жертву заради інших людей. Епос — це оповідь про минуле, що відтворює картину народного життя, його ідеали, моральні норми, прагнення. В епосі суспільні відносини описуються такими, якими вони були насправді, а не віддзеркалюються у перевернутому вигляді, як у міфі, де вигадка і фантазія істотно спотворювали реальне життя людини.

Міф та епос — це позанаукові форми відображення дійсності. Соціально-історичний прогрес породжує нові форми її пізнання та відтворення у свідомості людей.

Виникають перші елементи наукового знання. Це стає можливим у зв’язку з розвитком суспільного поділу праці. Особливо велике значення для виникнення науки мало відокремлення розумової праці від фізичної, коли з’являється категорія людей, що професійно займаються духовною діяльністю. Спроби творення соціальних теорій належать уже Демокріту, Платону, Арістотелю. Є чимало матеріалів, що свідчать про їх намагання пояснити сутність соціальних явищ, процесів та окремих фактів. Вони нині здаються наївними, але за критеріями свого часу багато які з них були найрадикальнішими.

Задовго до появи соціології як науки використовувалися такі методи збирання інформації, як спостереження, опитування тощо. Слабкою стороною науки аж до XIX ст. був її споглядально-констатуючий характер. Віками вона обмежувалася фіксацією подій, фактів у просторі й часі і не вникала в глибинні механізми суспільного розвитку.

Давньогрецький філософ матеріаліст Демокріт (460—370 рр. до н. е.) розрізняє два види пізнання. До першого належать зір, слух, нюх, дотик. Те, що недоступне чуттєвим органам, людина осягає за допомогою мислення, що є істинним пізнанням, коли пізнавальним «органом» стає дослідження.

Головним здобутком Демокріта в соціально-пізнавальному плані є розробка концепції походження і розвитку людини шляхом еволюції матерії. Він чітко уявляв собі людину як політичну істоту, котра заради досягнення загального блага має підкорятися суспільним законам. При цьому він наголошував, що порядність вимагає підкорення закону, владі й тим, хто має розумову перевагу, бо від природи керувати властиво ліпшому і морально тяжко бути під владою гіршого.

Кожна людина має набиратися мудрості, бо вона не так дається природою, як сумлінним навчанням.

Демокріт учив, що суспільство виникає в лоні природи. Людина наслідує природу — у павуків навчилася ткати, у ластівок — будувати, у співочих птахів — співати. В основі цього була потреба, яку Демокріт називав учителькою життя. Люди розвиваються саме завдяки прагненню задовольнити свої потреби.

Демокріт вивчав значення поділу праці для розвитку суспільства і наукового знання, виробничу діяльність та деякі інші явища. Його твори не збереглися, окрім деяких фрагментів, цитованих іншими вченими. Проте і в цих фрагментах трапляється багато надзвичайно цікавих думок стосовно сутності й механізму пізнання суспільства, окремих соціальних явищ, процесів.

Геракліт (520—460 рр. до н. е.), залежно від співвідношення в людях здорового глузду та потреб поділяв їх на дві групи. Перша група — це люди, у поведінці яких розум панує над потребами. Вони керуються насамперед здоровим глуздом і, якщо це необхідно, здатні відмовитися від нерозумних потреб. Натомість рабами своїх потреб є представники другої групи.

Видатний давньогрецький філософ Платон (427—347 рр. до н. е.) — представник ідеалізму — висунув завершену систему політичного устрою суспільства, яку обгрунтував у творах «Політик», «Держава», «Закони». Він уважав, що кожній людині притаманні: розум, афекти і пристрасті, але їх співвідношення в кожної людини різні. Перемога розуму над пристрастями досягається здебільшого навчанням і вихованням. А коли людина сама не може побороти власні пристрасті, то стають необхідними держава та закони. На основі дії законів держава має забезпечити умови надавання первинних потреб громадян, наділити їх матеріальними благами, організувати виховання та розвиток душі й тіла, згуртувати людей і захищати їх своїми засобами. Головне зло суспільства — людський егоїзм, що породжується комерціалізацією людських відносин.

Проаналізувавши всі існуючі форми держави, Платон визнав їх недосконалими і запропонував свою модель ідеальної держави, яка, на його думку, здатна, дотримуючись справедливості, позбавити суспільство суперечностей між індивідом і державою.

У побудові ідеального типу держави Платон виходив з учення про душу й етику. Згідно з домінантами індивідуальної душі (розумна, афективна, прагнуча) Платон виділяє в етиці три чесноти — мудрість, мужність, самовладання (поміркованість, здатність контролювати свої пристрасті), а за їх інтегративний вираз визнає доброчесність, що їх урівноважує.

Ідеальна держава має узгодити особисту доброчесність із суспільною справедливістю. А це можливо, на думку Платона, тоді, коли соціальна структура суспільства відповідає типам душ.

Структуруючи суспільство, найвищий щабель Платон відводить тій верстві людей, у діях яких домінує розум, розсудливість, хто здатний споглядати істину, керувати на принципах справедливості й доброчесності. На чолі держави мають стояти філософи-правителі. Царі повинні філософствувати, а філософи — царювати.

Другий щабель платонівської ієрархії мають займати воїни-охоронці, душам яких притаманні афективність, мужність, запал.

Представниками третього щабля є ті, що займаються виробництвом і розподілом матеріальних благ (ремісники та землероби). Це люди, які повинні забезпечувати потреби суспільства і жити в послуху і покорі.

Кожна з цих груп має свої функції, займається тим видом діяльності, котрий задовольняє відповідну домінанту і не мусить втручатися у функції інших.

Платон перший встановив закон «гармонічного розмаїття праці», згідно якого розмаїттю потреб людей відповідає розмаїття схильності до праці і розмаїття видів праці. Саме розмаїття потреб є сильним імпульсом соціального розвитку, появи розмаїття форм соціальних взаємодій, відносин. Потреби людей обумовили, на думку Платона, появу міст — полісів.

За Платоном спеціалізація праці є необхідною умовою поліпшення якості продукту праці. І чим довше працівник спеціалізується у своєму ремеслі, тим кращі успіхи він буде мати. Тому Платон уважав доцільним пожиттєве закріплення працівника за певною професією.

Вчення Платон логічно викладене, аргументоване, але першоосновою його є позаісторична абстрактна ідея, а не соціальні реалії, аналіз конкретних процесів і явищ людського життя.

Значно досконалішим є вчення Арістотеля (384—322 рр. до н. е.) — геніального учня Платона, найвидатнішого давньогрецького ученого, усебічно освіченої людини з видатними інтелектуальними здібностями, вихователя Олександра Македонського.

Сенс життя людини, за Арістотелем полягає в досягненні вищого блага через діяльність. Не самі властивості людини роблять її ліпшою, це досягається через розумні дії, у яких ці властивості розкриваються.

Відтак, розглядаючи раба в різних системах, Арістотель засвідчує що у системі виробництва матеріальних благ раб — це знаряддя, у системі міжлюдських стосунків — це людина.

Арістотель започатковує знання про соціальне управління та його завдання, про спосіб життя. Зазначаючи, що спосіб життя значною мірою залежить від того, що людина розуміє під благом, Арістотель вирізняє такі його види: брутальний, державний і споглядальний.

Арістотель вивчав проблеми дозвілля і вільного часу, розглядаючи їх як невід’ємну складову життя людини. Дозвілля, на думку Арістотеля, — це не просто вільний час, а такий, що заповнений різноманітними заняттями — філософським умоспогля­данням, іграми та вправами, забавами, мистецтвом, музикою, бесідами та спілкуваннями, які породжують відчуття приємності та задоволення. Проте така організація дозвілля потребує коштів, а тому багатство сприяє змістовному дозвіллю. Але в будь-якому дозвіллі важлива поміркованість. Нерозумне використування вільного часу ганьбить людину.

Обсяги та якість дозвілля залежать і від форм державного устрою.

Як і Платон, так і Арістотель, аналізуючи форми держави, «правильними» вважав монархічну та аристократичну, олігархію, демократію й тиранію.

Розглядаючи цінності, Арістотель людське життя характеризує як вищу цінність, а доброчинність розміщає на найвищому місці шкали цінностей. Цікаво, що цінність, авторитет державних діячів філософ визначає за їхніми інтелектуальними та фізичними можливостями.

Арістотель займався також соціальними дослідженнями конституційного ладу грецьких держав. Вищою формою суспільного життя, за Арістотелем, є поліс (місто-держава), оскільки в ньому права та обов’язки громадян юридично оформлені й підпорядковані спільному інтересу, а сама людина є «істотою політичною», тобто такою, яка не може існувати поза полісом, поза межами суспільства.

Іншою невід’ємною властивістю людей він уважав соціальну нерівність. Арістотель класифікував громадян полісу за майновим станом на клас «надто заможних», клас «украй нужденних» та проміжний, або «серединний» клас. У кількісній перевазі останнього він убачав гарантію суспільної рівноваги та злагоди. Ця ідея Арістотеля актуалізувалася в новітні часи.

Є у трактатах стародавніх філософів і міркування стосовно проблем спілкування людей, їхнього впливу взаємного, що є неодмінним наслідком розгляду сутності людини як суспільної істоти. Найбільш послідовно проводив цю думку Арістотель, характеризуючи людину як «суспільну тварину». Він уважав, що кожна людина не ізольована від інших людей, а зв’язана з ними, взаємодіє, веде спільний спосіб життя. Це й породжує в неї спільні з іншими людьми думки та почуття.

Великого значення Арістотель надавав спілкуванню, через нього люди тільки й можуть здійснювати спільну діяльність. Спілкування з іншими допомагає людині стати «суспіль­ною істотою», тобто набути тих якостей, які споріднюють людей. Водночас через спілкування формуються національні, професійні та інші особливості.

Сократ (470—399 р. до н. е.), досліджуючи процес спілкування особливого значення надавав мовленню. У цьому переконує власний досвід філософа, що брав участь в обговоренні найрізноманітніших проблем політики, етики, виховання з будь-яким і будь-де. Його спілкування з людьми було активним, причому він не передавав знання в готовій формі, а лише допомагав співрозмовникові самостійно дійти істини. Майстерність Сократа вести дискусію полягала не в тім, що він завжди знав відповідь на питання, а в тім, що філософ міг переконати опонента, що той її також не знає.

Красномовності, умінню переконувати, вчила індійська філософсько-релігійна школа йоги (близько V ст. до н. е.).

Багато цінних міркувань про особистість, вплив на неї з метою виховання, а також про самовплив у процесі самовиховання було висловлено стародавніми китайськими мислителями.

Так, Конфуцій (551—479 рр. до н. е.) стверджував, що людина за своєю природою доброчинна, її псують, прищеплюючи їй негативні якості, зовнішні обставини. Відтак він робив висновок про необхідність навчати людей засобам внутрішнього самовдосконалення.

Сюнь-Цзі (298—238 рр. до н. е.) обстоював протилежну думку — людина від природи недобра, а позитивних якостей вона набуває завдяки вихованню.

У середньоріччі нічого не з’явилося принципово нового для соціологічного розуміння суспільства, Аврелій Августин, прозваний Блаженним (354—430), вивчав людство як Боже створіння. Бог наділив людину душею і тілом, які спочатку перебували в гармонії. Але внаслідок первородного гріха тіло вийшло з покори і перетворило душу на свою служницю. Людина догоджає своєму тілу, забуваючи про ліпшу свою частину — душу. Августин розрізняє два види любові — чуттєву (від тілесності людини) і духовну (від душі). Перша віддаляє людину від Бога, а друга — наближає до нього.

Вивчаючи трудову діяльність людини філософ однаково високо цінував розумову і фізичну працю.

Значний внесок у пізнання людини і суспільства зробили пред­ставники середньовічного ренесансного гуманізму, А. Данте (1265—1321) і Петрарка (1304—1374). Гуманізм — система поглядів, яка визнає цінність людини як особистості, її права, проголошує принципи рівності, свободи, справедливості як норми взаємовідносин між людьми.

Соціалісти-утопісти — англієць Томас Мор (1478—1535) та італієць Томмазо Кампанелла (1568—1639) — обстоювали ідеї соціальної рівності, братерства, взаємодопомоги, які, на їхню думку, можливі лише за умов суспільної власності.

Багаті, що з’явилися, потребували обгрунтування ідеології державності для захисту власних інтересів. Це політичне замовлення в ХVI столітті виконували видатні європейські вчені.

Італієць Нікколо Макіавеллі (1469—1527), стверджуючи, що суспільство розвивається не за волею бога, а за природними принципами, уважав матеріальний інтерес, спрямований на примноження власності, основним (люди швидше вибачать комусь смерть батька, ніж втрату майна).

Власний інтерес людини переважає над її турботами про честь та гідність, а відтак політик має поєднувати в собі риси «лева» і «лисиці». Такі ідеї об’єдналися в понятті «макіавеллізм», що обстоює право володарів застосовувати будь-які засоби для досягнення поставленої мети.

Англієць Френсіс Бекон (1561—1626) вважає, що людей об’єд­нує справедливість, яка полягає в тім, щоб не робити іншому того, чого не бажаєш собі. Для захисту від несправедливості потрібні закони. Проте, коли закон починає загрожувати інтересам більш сильної групи людей, ніж та, інтереси якої він охороняє, то перша група скасовує цей закон (що трапляється дуже часто).

Вивчаючи соціальну природу людини французький юрист, соціолог Ж. Боден (1530—1596) визначальним чинником вважав географічне середовище (клімат, рельєф), яке, на його думку, зумовлює особливості життя людей, їхні інтелектуальні якості.

Жителі півночі — фізично міцні, але не дуже розумні, жителі півдня — фізично слабкі, відлюдні, скупі, а жителі помірної зони (Греція, Італія, Франція, Німеччина) поєднують і силу, і розум.

XVII—XVIII ст. характеризуються руйнуванням середньовічної системи цінностей та світосприйняття, ширшим «вторгненням» у науку натуралістичних ідей, пошуком справжньої «природи людини».

Томас Гоббс (1588—1679) — англійський філософ, матеріаліст у своїй праці «Левіафан» (біблійське чудовисько) прагне перетворити вчення про право і державу на таку саму точну науку, як геометрія, яка, за Гоббсом, є матір’ю всіх природничих наук. Геометричне вчення на відміну від вчення про право і справедливість не є предметом суперечок, бо не зачіпає інтереси людей, особливо тих, хто має владу. Коли б було інакше, то всі книжки з геометрії було б спалено.

На думку Т. Гоббс природний стан людини проявляється в її пристрастях. Їй притаманне суперництво (прагнення наживи), підозрілість (прагнення безпеки), користолюбство, марнославство (любов до слави). Саме пристрасті роблять людей ворогами: «людина людині — вовк». Тому там, де немає влади (у природному стані), яка тримає людей у страху, вони перебувають у стані війни один з одним («війна всіх проти всіх»).

Свобода — це право робити все те, що не заборонено законом. Проте люди повинні виконувати закони та укладені між людьми угоди, бо в них немає права на все.

Закони мають на меті не втримувати людей від небажаних дій, а спрямовувати їх у правильному напрямку. Т.Гоббс закони порівнює з огорожею край дороги, а тому на його думку зайві закони шкідливі.

Голландський філософ-матеріаліст Бенедикт Спіноза (1632—1677) вважав, що необхідність у державі та законах зумовлено суперечностями між пристрастями (егоїзм, користолюбство, ненажерливість) і розумом. Людина тільки тоді вільна й могутня, коли керується розумом. Але більшість людей діє під впливом негативних пристрастей, які штовхають їх на негативні учинки. Це й зумовлює необхідність існування права та держави. Саме Спіноза вперше висловив думку про те, що свобода — це пізнана, усвідомлена необхідність.

Англієць Джон Локк (1632—1704) у своїй науковій праці «Два трактати про правління» обгрунтовує ідею прав і свобод людини, вважаючи будь-яку владу продуктом взаємного договору між людиною і суспільством. Коли влада не захищає права людей, або надає комусь більше прав ніж іншим, суспільство може скасувати цей договір.

Отже, згадані філософи XVII ст. на відміну від Арістотеля та інших античних мислителів, виводили «суспільність» людини не з її суспільної природи і «вродженої» схильності до спілкування, а навпаки — з її одвічних асоціальних властивостей: прагнення абсолютної свободи й уседозволеності, егоїзму, ворожості й агресивності (звідси — «війна всіх проти всіх», «людина людині — вовк»). Щоб запобігти взаємному винищенню, люди повинні дотримуватися «суспільного договору», тобто відмовитися від частки своєї свободи чи прав на користь держави як виразника спільних інтересів.

Іншого погляду на причини виникнення суспільства дотримувався відомий шотландець Адам Сміт (1723—1790), який виводив суспільну взаємозалежність людей із поділу праці та необхідності обміну її результатами.

У XVIII ст. у Франції з’являється низка теорій, які обгрунтову­ють необхідність формування суспільства на засадах справедливості, рівності, соціалістичних ідей. Зокрема Поль Гольбах (1723—1789) обгрунтовує цікаву думку, що основні природні права людини — свобода, власність, безпека, а шлях до звільнення людей — освіта. А Клод Гельвецій (1715—1771) у своїх працях «Про розум», «Про людину» викладає ідеї про гармонійне поєднання особистих і суспільних інтересів, про вирішальну роль навколишнього середовища у формуванні особистості людини. Люди не народжуються, такими, якими вони є, а стають під впливом зовнішніх чинників.

Головним, на чому має будуватися суспільна система, за Гельвецієм, є природна рівність людських розумових здібностей, природна доброта людини, усемогутність виховання, взаємозалежність успіхів розуму та успіхів промисловості.

2.2. Виникнення і розвиток соціологічної науки: класична соціологія кінця ХІХ початку ХХ сторіччя

Простежуючи далі розвиток соціологічної думки, спробуємо відповісти, насамперед, на запитання: що сприяло виокремленню соціології в самостійну науку?

У соціально-економічному плані — це передусім розвиток капіталізму в першій третині XIX ст., який поставив проблеми суспільних відносин у центр соціального знання. Соціологія як наука про суспільство мала пояснити природність і закономірність капіталізму і всього, що з ним пов’язано.

Водночас витоки соціології слід шукати не тільки в розвитку капіталізму, в його потребі мати об’єктивне наукове знання про власні соціальні процеси. Коріння соціології має і загальноцивілізаційну природу. Саме в ті часи спостерігався загальний соціальний прогрес. Появу соціології можна розглядати як відгук на це явище. Його вивчення безумовно потребувало окремої науки. Тому не випадково вже в перших соціологічних конструкціях цьому приділялась неабияка увага. Отже, не слід переоцінювати соціально-класові аспекти появи соціології (як це робили вітчизняні вчені ще донедавна).

Соціальне мислення, розвиток якого покликав до життя соціологічну науку, мало принаймні дві чітко виражені орієнтації — консервативну й ліберальну. Згідно з першою суспільство складається з відносин та інститутів, але не з індивідів. Конкретній людині відводилась незначна роль. Отже, суспільство стояло над людиною.

Ліберальна орієнтація виходила з іншого уявлення про співвідносини людини й суспільства. Хоч вона також розглядала суспільство як механічний організм, що складається з окремих частин, та все ж визнавала значну роль людини в ньому.

Обидві орієнтації відіграли певну роль у появі та дальшому розвиткові соціології, оскільки питання про відносини суспільства й людини є одним із центральних у цій науці.

На розвиток соціології вплинуло також учення марксистів, зокрема їхні погляди на соціальну нерівність і класові відмінності, суспільні суперечності, класову боротьбу.

Суттєве значення для виникнення соціології мали поява емпіричних досліджень, зв’язаних із соціальною статистикою, а також досягнення природознавства, які могли бути використані для пояснення соціальних процесів і явищ.

Проте головна причина розвитку соціології полягала в тому, що соціальні відносини наприкінці першої половини XIX ст. настільки ускладнилися, що філософські науки не могли вирішувати проблеми традиційними методами. Для осмислення нових соціальних процесів необхідна була і нова наука — соціологія.

У розвитку офіційної соціології вирізняють чотири етапи.

Перший етап розпочинається з появи розробленої О. Контом програми перебудови наук про суспільство на «позитивних», емпірично обгрунтованих засадах і триває приблизно до кінця XIX сторіччя. Він характеризується інтенсивним розвитком емпіричних соціологічних досліджень, однак між ними і соціологічною теорією поки що немає системного зв’язку. У методології переважає позитивізм, під впливом якого формуються такі напрямки соціологічного знання, як натуралізм, еволюціонізм, органіцизм, соціал-дарвінізм тощо. У цей період формується і набуває поширення марксистська теорія.

Другий етап становлення офіційної соціології розпочинається з кінця XIX ст. і триває до кінця 20-х років ХХ сторіччя. На цьому етапі відбувається гостра криза натуралістичної соціології і настає різкий перелом у розвитку соціологічної теорії. Увагу соціологів привертають соціальні дії і взаємодії, розробляються методи «соціології, здатної зрозуміти», концепції соціології особистості, налагоджується системний зв’язок між теорією і соціологічними дослідженнями (зокрема в науковій діяльності класиків соціології М. Вебера та Е. Дюркгейма), відбувається інституалізація соціології як академічної дисципліни. Її включають до навчальних планів університетів, створюють перші кафедри і факультети, професійні асоціації соціологів тощо.

Третій етап розвитку соціології, що охоплює період кінця 20—70-х років ХХ сторіччя, характеризується формуванням основних її сучасних теорій, галузевою диференціацією, дальшим удосконаленням методів дослідження.

Четвертий етап розпочинається з 80-х років. Його зміст зв’язаний з новітньою соціологією, вирішенням проблем сучасності.

На початковому етапі в ХIX ст. соціологія розвивалася під впливом позитивізму й натуралізму.

Програмні методологічні й світоглядні настанови позитивізму було сформульовано А. Сен-Сімоном (1760—1825), а основні концепції розроблено в працях О. Конта і Г. Спенсера. Працюючи сім років особистим секретарем у А. Сен-Сімона, О. Конт запозичив у нього багато ідей. Так, у книзі «Нарис науки про людину» А. Сен-Сімон писав, що вчення про людину до того часу було здогадним. Відтак його слід вивести на рівень науки, надавши йому позитивного характеру, обгрунтувавши його спостереженнями і застосувавши до нього методи пізнання, якими користуються інші галузі науки. Саме ідеї позитивізму розвивав О. Конт (1798—1857). Головним спрямуванням позитивізму була відмова від умоглядних, абстрактних міркувань, створення «позитивної» соціальної теорії про людину і суспільство, яка мала стати так само доказовою і загальнозначущою, як і природничо-наукові теорії. У дослідженнях позитивісти використовували спостереження, порівняль­ний і історичний, математичні методи та експеримент.

Позитивістське соціологічне спрямування не визнавало ні ідеалізму, ні матеріалізму, а виходило з тези, що все справжнє позитивне знання можна отримати лише як результат дослідження окремих спеціальних наук чи їх синтетичного об’єднання, і що сама лише філософія не може претендувати на вичерпне дослідження реальності.

О. Конт, який запровадив термін «позитивізм», дотримувався думки, що наука не пояснює, а лише описує явище, відповідаючи не на запитання «чому?», а на запитання «як?», а відтак усі її претензії на розкриття причин та суті явищ, що відбуваються, є цілком безпідставними. Воно характеризується намаганням виходити із позитивного, тобто фактичного, усталеного, безсумнівного.

Позитивне знання — це знання, засноване не на умоглядності, а на спостереженнях та експериментах на доказовості. Позитивізм орієнтувався на емпіричне обгрунтування теорій, які б мали таку ж доказовість, як і природничо-наукові; на факти і з’ясування того, як саме, а не чому саме відбуваються ті чи ті події та процеси. Оця відмова позитивізму давати причинні (каузальні) пояснення була його найслабшою ланкою і зазнавала згодом найбільшої критики.

Конт уважав, що суспільствознавство має грунтуватися на фактах, досліджуючи соціальні явища емпірично та аналітично, як це робить природознавство. Завдяки цьому воно зможе відійти від абстрактних структур і стати «позитивним», тобто здатним позитивно вирішувати суспільні проблеми. Постійно порівнюючи науку про суспільство з природознавством, Конт спочатку називав її соціальною фізикою, а лише згодом запропонував термін «соціологія».

За аналогією з фізикою О. Конт у соціології розрізняв соціальну статику, або теорію соціального порядку, і соціальну динаміку, що досліджує сутність соціального прогресу, основні етапи соціального й культурного розвитку суспільства, вирішальним чинником якого є інтелектуальний розвиток людства. Соціальна статика вивчає суспільство в стані цілісності та рівноваги його елементів, умови існування й закони функціонування суспільної системи. Соціальна динаміка досліджує суспільство за переходу від одного стану до іншого, закони розвитку і зміни соціальних систем.

Ідея «соціальної фізики» сягає XVII ст. Наприкінці XVIII — на початку ХІХ ст. її активно пропагував А. Сен-Сімон. Проте до О. Конта ніхто не зміг розвинути цю ідею з такою повнотою, системністю та аргументованістю. «Соціальна фізика», чи «соціологія», за О. Контом, не передбачала зведення соціальних фактів до фізичних. Специфіку соціального враховано О. Контом у межах «позитивного синтезу» — своєрідної енциклопедії наукового знання, заснованої на ретельно розробленій класифікації наук, що зберегла певне значення і до нашого часу. Класифікація наук, за О. Контом, — це поділ наук відповідно до їх предмету і методів на «абстрактні» (що вивчають закони певних явищ і процесів) і «конкретні» (що застосовують ці закони до конкретних сфер). Вся система наук, за О. Контом, являє собою ієрархію, що відображає в логічній формі історичний процес розвитку знання від простого до складного, від нижчого до вищого, від загального до конкретного. Кожна наступна сходинка в розвитку знання — наука більш високого порядку — сприймає попередню як необхідну передумову, якої, однак, недостатньо для з’ясування (пояснення) специфічного змісту науки більш високого рангу. Засто­сувавши цей принцип О. Конт вибудував такий ієрархічний ряд наук: математика, астрономія, фізика, хімія, біологія, соціологія.

Соціологія грунтується на законах біології і без них неможлива, але має, як стверджував О. Конт, певні особливості, які зумовлюються взаємодіями індивідів. Ці взаємодії, на його думку, особливо ускладнюється внаслідок впливу одного покоління на інше, попереднього на наступне. Такий підхід був на той час новаторським, так само як і вимога до соціології вивчати закони соціальних явищ, обгрунтовувати ймовірність своїх висновків фактами в їхньому взаємозв’язку.

Отже, специфіка соціологічного підходу О. Конта до вивчення суспільного життя полягала в тім, що він був прихильником теоретичного дослідження законів соціальних явищ за допомогою загальнонаукових методів, а не філософських спекуляцій.

Досліджуючи характерні особливості суспільства, хід розвитку людського інтелекту, О. Конт першим зробив спробу сформувати основні закони його функціонування і розвитку.

О. Конт вважав, що соціальні зміни в суспільстві обумовлені багатьма чинниками, але визначальним із них є розум, інтелектуальна еволюція. І саме вивчення розвитку людського інтелекту (розуму) є висхідною основою для дослідження соціального розвитку загалом. В цьому сенсі О. Конт підкреслював, що інтелектуальний розвиток індивіди і суспільства має три стадії. Закон трьох стадій, за Контом, є основним соціальним законом, за яким розвивається суспільство і який здатний перетворити донаукові знання про суспільство чи людину в наукові. Згідно з цим законом усі знання у своєму формуванні проходять такі стадії:

• теологічну (до 1300 р.), коли знання виникають спонтанно і не мають доказів;

• метафізичну (1300—1800 р.), коли переважають абстракції чи умоглядні сутності, що беруться за реальність і традиційні вірування замінюються «негативною» філософією;

• позитивну (з ХІХ ст.), яка базується на точній оцінці соціальної дійсності, історичної реальності інтеграція і раціональна організація суспільства відбувається під впливом позитивної філософії. На думку Конта, від загального рівня людського знання залежить стан техніки, ремесел, промисловості тощо.

Зміни людського інтелекту є основою змін соціальної організації суспільства. Отже, контівський закон трьох сходинок розвитку людського інтелекту є теорією загального соціального розвитку.

Другий закон, який був означений О. Контом — це закон поділу і кооперації праці, завдяки дії якого утворюються різні соціально професійні групи, урізноманітнюється суспільство, підвищується життєвий рівень людей. Проте саме поділ праці призводить до однобічної професіоналізації, що спотворює особистість, до конкуренції та експлуатації, до руйнації таких підвалин суспільства, як солідарність і злагода. Поділ і кооперація праці сприяють розвитку лише професіональної солідарності, об’єднанню соціальних почуттів представників тих самих професій і формуванню ворожого ставлення до інших, появі корпорацій і корпоративної егоїстичної моралі, утворенню класів і змінам структури суспільства.

У структурі суспільства, О. Конт вирізняв чотири класи:

• перший — представники наукового, філософського, естетичного видів діяльності. Цей клас займає вищий щабель в соціальній структурі суспільства;

• другий — представники виробництва і торгово-фінансової сфери (банкіри, торговці і підприємці);

• третій — землероби;

• четвертий — ремісники.

Відносини між класами, за О. Контом, розвиваються саме на основі поділу праці і кооперації їх діяльності. Положення, які займають капіталісти, на думку О. Конта, утворюється не внаслідок зловживань силою та багатством, а внаслідок загального характеру їх функцій в суспільстві. Діяльність і відповідальність виконавців менш значимі і вужчі, ніж у роботодавців. Тому витоками існуючої підлеглості, звісно є поділ праці, хоча він пов’язаний із різними індивідуальними особливостями людини, її спадковими схильностями. Один від природи схильний до командування, а інший — до покори. Тому індивідуальні схильності знаходяться в гармонії зі станом соціальних відносин в цілому, а загальна субординація є неминучою і необхідною.

Гарантом цілісності суспільства за таких умов, на думку Конта, може бути у сфері політики держава, а у сфері моралі — релігія.

О. Конта називають «батьком соціології». Значення його праць для розвитку соціології важко переоцінити.

О. Конт першим обгрунтував необхідність наукового підходу до розвитку суспільства, виявив закономірний характер цього розвитку і можливість пізнання його законів, створив особливу науку, що спирається на дані спостереження, експерименту та історичного методу тощо.

Контівське пояснення явищ природничими законами стало підгрунтям багатьох напрямків соціологічної думки, представники яких шукали причини суспільних змін поза суспільством — у природних та біологічних факторах. Цьому сприяли досягнення природознавства, зокрема відкриття Чарльза Дарвіна (1809—1882). Одним із представників такого підходу був найвпливовіший європейський соціолог того часу англієць Г. Спенсер (1820—1903).

Він теж названі біологічні чинники розглядав як і соціальні. Проте Г. Спенсер не обмежився соціал-дарвінізмом і запровадив новий підхід до вивчення людського суспільства, який згодом став називатися загальною теорією систем. Ця теорія грунтується на трьох постулатах: органіцизмі, ідеї соціальної еволюції та структуризації суспільства з допомогою соціальних організацій — інститутів. За Г. Спенсером, суспільство копіює та відтворює живий організм, а це означає, що ним управляють біологічні закони, відповідним чином адаптовані. Так, закон боротьби за існування, виведений Ч. Дарвіном для біологічного середовища, Г. Спенсер трактує як закон класової боротьби для середовища соціального.

Ототожнюючи суспільство з біологічним Г. Спенсер стверджував, що кожний елемент структури соціальної системи виконує свої функції: землеробство і промисловість — функцію харчування, торгівля — кровообігу, армія — захисні функції шкіри, транспорт — кровоносних судин тощо.

Суспільство, на думку Спенсера, як і живий організм нормально функціонує лише за умови злагодженої взаємодії його органів підсистем. До складу суспільної системи, за Спенсером, входять продуктивна, розподільча та регулятивна підсистеми. Коли їхня взаємодія порушується, виникають різні негативні явища і врешті-решт організм може загинути.

Найціннішою у вченні Спенсера була ідея, згідно з якою людство у своєму історичному розвитку повторює еволюцію органічного світу: ускладнення структури, зростання внутрішньої диференціації суспільних утворень, посилення їх інтегрованості, централізація управління в них тощо.

Порівняння суспільства з організмом дало можливість Г. Спенсеру зрозуміти ряд важливих особливостей функціонування суспільства як соціальної системи і його складових. Він запровадив і розтлумачив такі терміни як «соціальна структура і соціальна функція», «соціальні інститути», «соціальна диференціація і інтеграція». Сучасна соціологія високо цінує вчення Г. Спенсера про соціальні інститути.

Еволюційна теорія Г. Спенсера теж стосувалася суспільства. Первісне суспільство він розглядав як продукт неорганічних, біологічних та психологічних чинників еволюції. Це суспільство відносно однорідне. Проте поступово (насамперед у зв’язку з зростанням чисельності населення і поділом праці) посилюються соціальні відмінності, з’являються нові соціальні функції, спеціалізовані соціальні органи, яким він дав назву «соціальні інститути». За Г. Спенсером, сукупність взаємодіючих соціальних інститутів утворює цілісну соціальну організацію — суспільство. В сучасному тлумаченні «соціальні інститути» — це стала форма організації спільної діяльності, яка передбачає наявність спеціальних установ, системи норм, соціальних ролей, що забезпечують реалізацію функцій, необхідних для існування і розвитку окремих соціальних спільнот чи суспільства в цілому.

В своїй праці «Основи соціології» вчений вирізняє шість типів соціальних інститутів: промислові, професійні, політичні, церковні, обрядові, домашні. Розглядаючи їх у розвитку, Г. Спенсер убачав дві складові цього процесу — інтеграцію й диференціацію соціальних інститутів. Кожний з цих типів соціальних інститутів включається в певну систему органів. Класифікуючи соціальні інститути за їх функціями в суспільному орагнізмі, Г. Спенсер вирізняє такі три їх системи:

1. продовження роду (сімейні);

2. виробничі і розподільчі (професійні, промислові);

3. регулюючі (обрядові, політичні, церковні).

Спенсер уважав, що органічний світ з’явився із неорганічного, а людина і суспільство — з органічного. Суспільство як організм складається з окремих клітинок (індивідів), але живе довше, ніж ці клітини. Між окремими його органами існує поділ функцій, подібно тому, який притаманний живій істоті.

Згідно з теорією Г. Спенсера в індивідуальному суспільстві індивіди існують за рахунок праці і інших видів діяльності, в яких виявляється їх підприємливість. Держава захищає індивідуальність і намагається сприяти поєднанню інтересів різних індивідів. Індустріальне суспільство базується на вільному співробітництві. Більшість його індивідів пристосовано до промислової праці, в якій краще реалізуються їх особисті інтереси.

Наприкінці XIX ст. під впливом процесу активного формування наукового природознавства, інтенсивного розвитку психологічних досліджень з’являється ряд соціальних теорій, автори яких, порівнюючи соціальні процеси з фізичними, хімічними та біологічними процесами, пояснювали побудову суспільства і його розвиток за допомогою законів фізики та біології, різних природних чинників — кліматичних умов, ландшафту місцевості (геог­рафічна школа соціології), расово-антропологічних та біологічних особливостей людей (расово-антропологічна та органічна школи), теорії соціал-дарвінізму (біологічний напрям у соціології).

Органічна школа ототожнювала суспільство з організмом людини і пояснювала соціальне життя біологічними закономірностями, виявляючи загальні закономірності розвитку природи та суспільства. Як відомо, до її появи спроби порівняти суспільство з організмом робили Платон, Г. Гоббс, О. Конт, Г. Спенсер. Представники цієї школи вважали, що суспільство і є організм. Йому притаманні всі властивості організму: цілісність, доцільність, спеціалізація органів. Серед представників органічної школи великою популярністю користувався біогенетичний закон Мюллера—Геккеля, за яким розвиток індивіда в певній формі повторює розвиток людського роду, а окремі народи, держави повторюють уже пройдені людством стадії цивілізації. Використовувалися такі категорії, як «соціальні тканини», «органи», «соціальні хвороби», «оздоровлення», «соціальна гігієна», «розмноження суспільства» тощо.

Якщо порівняти з теоріями, котрі розглядали суспільство як продукт згоди між індивідами, органічний структурно-функціональний підхід до його вивчення був безумовно кроком уперед. У цілому ж концепції органістів не є до кінця науковими. Конкретно-історичне вивчення соціальних явищ вони підміняли довільними аналогіями, соціальні закономірності — біологічними. Такі соціальні явища, як конфлікти, класова боротьба, проголошувалися «хворобами організму». На їхню думку, нормальний розвиток суспільства має відбуватися лише еволюційно.

Расово-антропологічна школа — один із найреакційніших різновидів натуралізму в соціології. О. Гофман наголошує на таких її постулатах:

• соціальне життя і культура є результатом дії расово-антро­пологічних чинників;

• раси, тобто множини людей, об’єднаних спільними спадковими фізіолого-антропологічними ознаками, є основними суб’єк­тами соціально-історичних процесів;

• раси різняться за інтелектуальними, творчими та іншими здібностями;

• змішування рас шкідливі з погляду соціального й культурного розвитку;

• соціальна поведінка зумовлюється тільки біологічною спадковістю.

Представники цієї школи переносили на людське суспільство закони «природного добору», боротьби за існування, інтерпретували суспільний розвиток як боротьбу «вищих» та «нижчих» рас і класів. Саме в межах цих концепцій було зроблено спробу довести зверхність, перевагу білої раси над іншими. Ці ідеї пізніше досить активно використовували німецькі фашисти з метою виправдання страшних злочинів проти людства.

Це стосується і ряду висновків геополітичного характеру, що їх дотримувалися представники географічної школи. Ідеться про концепцію життєвого простору, яка визнавалася визначальною в державній політиці. Проте географічна школа продукувала й інші, раціональніші ідеї щодо ролі географічного середовища й окремих його складових (клімат, грунт, ландшафт тощо) у розвитку конкретних типів суспільства, формуванні господарського та політичного устрою різних країн, впливу на життя, звички і вдачу людей. Спочатку ідеї географічної школи, не зважаючи на їхню обмеженість, відігравали позитивну роль, оскільки були спрямовані проти перебільшення ролі суб’єктивного фактора в історії. Зокрема плідною виявилася триєдина формула впливових чинників людського життя (місце проживання, праця, сім’я), запропонована французьким соціологом Ф. Ле-Пле.

З розвитком наукової соціології географічна школа поступово втратила значення, оскільки вона ігнорувала соціально-рушійні сили історичного прогресу, а відтак стала живильним середовищем для обгрунтування реакційних теорій щодо «природних» причин відсталості колоніальних народів, виправдання колоніальної політики панівних держав. У сучасній соціології географічної школи як самостійного напряму не існує. Ці проблеми досліджують соціальна екологія та інші науки.

Теорія соціал-дарвінізму, що як соціологічний напрям сформувалася під впливом еволюційної теорії Ч. Дарвіна, була надзвичайно популярною в кінці XIX — на початку XX ст. Попередником соціал-дарвінізму був Т. Мальтус (1766—1864) автор праці «Досвід закону народонаселення». Представники цієї школи зводили закономірності розвитку людського суспільства до закономірностей біологічної еволюції, зокрема до природного добору, і розглядали соціальний прогрес як одвічний процес боротьби за існування, коли виживає тільки найсильніший, найбільш пристосований. Одним із найвідоміших представників соціал-дарвінізму був професор політичних та соціальних наук Йєльського університету У. Самнер (1840—1910). Розвиваючи ідеї Г. Спенсера, У. Самнер відстоював два принципи: 1) усезагальність природного відбору і боротьби за існування; 2) автома­тичний і незаперечний характер соціальної еволюції. Виходячи з цих принципів, він розглядав соціальну нерівність як природну й необхідну умову існування цивілізації, доводив стихійність соціального розвитку, принцип вільної конкуренції, виступав проти державного регулювання соціально-економічних проблем, заперечував спроби реформування, а тим більше революціонізування суспільного життя.

У. Самнер, трактуючи звичаї як стандартизовані групові форми поведінки, які виявляються на рівні індивіда як звички, вважав що їхній характер і зміст визначають дві групи чинників:

1. інтереси, бо звичаї є певними видами захисту чи нападу в процесі боротьби за існування (або ж людьми, або ж людьми і природою);

2. мотиви людських дій, головними з яких є голод, сексуальна пристрасть, честолюбство, страх, бо звичаї не є результатом свідомої волі людини. Вони впливають на поведінку людини в такий спосіб, як впливають природні несвідомі сили і імпульси.

В своїй праці «Народні звичаї» (1906) У. Самнер, на основі аналізу великого етнографічного матеріалу стверджує, що звичаї є наслідком задоволення фундаментальних біологічних потреб людини.

Соціал-дарвіністи в певній мірі обгрунтували зв’язок біологічних та соціальних процесів, довели конфліктність та суперечливість суспільного розвитку і через це деякі їхні теорії мали важливе значення для розвитку соціологічної думки. Один із пред­ставників соціал-дарвінізму — У. Беджгот (1826—1877), писав, що можна заперечувати проти принципу природного відбору де-інде, але він достеменно панує на ранній стадії розвитку людства: сильніші вбивають слабших як тільки можуть. Причому боротьба відбувається не стільки між індивідами, як між групами, зокрема, із-за намагання одних націй до панування над іншими, і одних національних груп над іншими.

Ще більше на ролі міжгрупових конфліктів у соціальному житті наголошував австрійський соціолог Л. Гумплович (1838—1909). Він уважав, що предметом соціології є вивчення соціальних груп і взаємовідносин між ними. В основу цих відносин він, як і інші соціал-дарвіністи, покладав закон боротьби за існування, і теж не на рівні окремої людини, а в межах міжгрупових суперечностей та протиборств. Головною характеристикою цих відносин він уважав безперервну боротьбу, аж до найжорстокіших та найнещадніших її форм. Тому основним законом суспільства, на його думку, є прагнення кожної соціальної групи підпорядкувати собі будь-яку іншу соціальну групу, яка трапляється на шляху, потяг до поневолення, панування.

Важливим для соціології є також висновок Гумпловича, що в основі міжгрупових конфліктів лежить потяг людей до задоволення матеріальних потреб.

Він стверджує, що завжди і всюди економічні мотиви є причиною будь-якого соціального руху, обумовлюють весь державний і суспільний розвиток.

Серед соціальних процесів особливо вирізняв конфлікт ще один австрійський соціолог — Г. Райтценхофер (1848—1904 рр.). Головною соціологічною категорією він уважав інтерес. Інтерес, на його думку, — це усвідомлення природних біологічних потреб і імпульсів, які обумовлюють боротьбу за існування. Заінтересованість — це основний принцип, що управляє соціальними процесами. Їх існує декілька типів:

• прокреативні (стимулюючі продовження роду);

• фізіологічні (пов’язані з підтриманням життя);

• індивідуальні (пов’язані з самоствердженням);

• соціальні (родинні і групові);

• трансцендентні (релігійні).

Інтереси, потреби, бажання, як рушійні сили соціальної поведінки вивчалися американським соціологом А. Смоллом (1854 — 1926). Інтерес, на його думку, — основна одиниця соціологічного аналізу. Його роль він порівнює з роллю атома в фізиці і стверджує, що все соціальне життя врешті-решт полягає в процесах розвитку, пристосування і задоволення інтересів. Серед найбільш загальних інтересів А. Смолл вирізняє здоров’я, доброт, спілкування, пізнання, красоту, справедливість. Інтерес має два аспекти: суб’єктивний — бажання і об’єктивний — в чому відчувається потреба, бажана річ.

Наприкінці XIX ст. виникає психологічна соціологія, яка справила великий позитивний вплив на розвиток соціологічної думки про працю. Вона сприяла наближенню науки до конкретних проблем особистості, соціальних груп, суспільства загалом сфери праці зокрема.

Її представники намагаються суспільні явища пояснити психологічними чинниками, впливом свідомості, тобто психічними відносинами між індивідами. Так Д. Милль (1806 — 1873) пояснює суспільство на основі індивідуальної психіки; Г. Тард (1843 — 1904) наголошує на визначній ролі у формуванні поведінки людини уподобань; Мак-Дугалл (1871 — 1938) пояснює соціальні явища інстинктами; 3. Фрейд (1856 — 1939) всі соціальні явища пояснює одним єдиним інстинктом — статевим потягом (лібідо). Статевий потяг, за 3. Фрейдом, є основою людської поведінки і психіки, він повинен задовольнятися. Якщо цього не відбувається, то виникає ряд явищ, що потребують певних затрат енергії, і наступає непряме вдоволення статевого потягу людини. Такі трансформації можуть мати позитивні спрямування — наука, мистецтво, винаходи (цей процес називають сублімацією), і негативні — поява різних хворобливих станів (неврозів).

Саме індивідуально-психологічному напрямку наукового пізнання соціологія зобов’язана підвищенням зацікавленості внутрішнім світом людини, вивченням соціально-психологічних відносин між людьми і людськими спільнотами. Проте слід зазначити, що представники цієї науки надто перебільшують роль і значення психологічного чинника в розвитку соціальних процесів і явищ.

Французький учений Еміль Дюркгейм (1858—1917) виробив новий соціологічний підхід, який полягав у розумінні суспільства як соціальної реальності, що складається із сукупності соціальних фактів. Вивчення цих фактів, на його думку, і є предметом соціології. Е. Дюркгейм критикував розглянуті вище індивідуально-психологічні теорії, підкреслюючи, що соціальні явища не можна розглядати як просто індивідуальні психологічні факти. Соціальне перевершує індивідуальне, як ціле перевершує часткове. Соціальні явища індивід знаходить в суспільстві уже готовими, такими, які існували до нього. Вони не залежать від свідомості окремого індивіда. Соціальне — це надіндивідуальне, воно має особливу властивість.

Головне в теорії суспільства Е. Дюркгейма — «соціологізм», який грунтується на визнанні первинності соціальної реальності, її автономності, специфічності та підпорядкованості ній індивідів. Основними принципами «соціологізму» є об’єктивний науковий підхід до соціальних явищ та процесів, намагання пояснити соціальне, виходячи з його сутності. У зв’язку з цим біологічний і психологічний підходи Дюркгейм відкидав.

Теорія «соціологізму» тісно зв’язана із соціологічним методом Е. Дюркгейма, основними принципами якого були:

• розгляд соціальних фактів як таких, що існують об’єктивно, незалежно від людини;

• вираження суспільної свідомості об’єктивними, не залежними від суб’єкта показниками (поведінка людей, діяльність організацій);

• аналіз причинної залежності соціальних явищ від їхнього середовища;

• постійне порівнювання в ході дослідження пояснювальних соціальних фактів, а отже, перетворення соціології на порівняльну науку.

Таким чином, метод Дюркгейма конкретизує одну з його ідей про те, що соціологія повинна мати справу передусім із реальними соціальними явищами та процесами, а не з уявленнями про них.

З ім’ям Е. Дюркгейма зв’язане також вивчення явищ, яким він дав назву аномії, соціальної нерівності та соціальної солідарності, які стають наслідком поділу праці. Під аномією Е. Дюркгейм розумів стан суспільства, за якого відсутнє чітке моральне регулювання поведінки людей. Аномія виникає, коли соціальні функції в суспільстві не перетинаються. Соціальна нерівність є наслідком суспільної системи, яка створює неоднакові умови для реалізації здібностей людини. Е. Дюркгейм вважав, що для подолання соціальної нерівності особистість не повинна бути пригнобленою, а людину не повинна ставитися на рівень машини. А відтак диференціація суспільства має здійснюватися не за соціальними привілеями, а за індивідуальними здібностями людей.

Дюркгейм запропонував для соціології систему, головними характеристиками якої були:

розуміння суспільства як саморегульованого структурно-функціонального організму;

розуміння суспільного порядку як нормального його стану;

визнання моралі як основного регулюючого механізму суспільства і провідної ролі її для функціонування соціальних інститутів виховання.

Для Дюркгейма, як і для всієї соціологічної громадськості того часу, центральною була проблема соціальної солідарності.

Учені намагалися зрозуміти, що людей змушує жити спільно, чому для них стабільність і порядок у суспільстві є найвищою цінністю, які закони управляють міжособистісними стосунками тощо.

Вивчаючи цю проблему, Е. Дюркгейм виходив із таких засад:

• побудова «правильної» методології має озброїти соціолога надійним інструментом пізнання;

• аналіз історичної еволюції поділу праці має показати «пра­вильний» шлях просування людства від механічної (примітивно-примусової) до органічної (свідомо-добровільної) солідарності;

• конкретне (статистичне) дослідження сутності самогубств у тому чи тому суспільстві має виявити аномальні стани, відхилення від «правильного» шляху (тобто солідарності) і попередити про можливі наслідки порушення суспільного порядку;

• учення про релігію і виховання озброює людей «правильною» технологією подолання кризових станів і зміцнення солідарності.

Історія людства, за Дюркгеймом розпочинається з механічної солідарності — первіснообщинного стану, в якому панує примусовий колективізм, однаковість членів суспільства, схожість виконуваних ними трудових функцій. Отже, відсутність поділу праці нівелювала й особистості.

Поділ праці, посилення спеціалізації змушує людей обмінюватися продуктами своєї діяльності, підвищувати їх якість, свій професіоналізм, конкурувати між собою, удосконалювати особисті якості. Формується договірна держава, громадянське суспільство й органічна солідарність замість механічної, яка забезпечувалася регламентацією життя людей колективною свідомістю.

Причиною поділу праці за Дюркгеймом є значне збільшення кількості населення, що посилює інтенсивність контактів, соціальних зв’язків, обміну результатами діяльності. Зі збільшенням кількості населення посилюється боротьба за існування. За таких умов поділ праці — єдиний спосіб зберегти суспільний порядок, створити соціальну солідарність нового типу. Отже, поділ праці є мирним способом вирішення гострих соціальних проблем.

Вивчаючи вплив економічного процесу розподілу праці на соціальний стан суспільства Е. Дюркгейм розтлумачив сутність і особливість соціальних процесів в економічній сфері, уперше описав працю як соціальний процес інтеграції суспільства, довів, що соціальні протиріччя є причиною анемічності відповідних відносин. На думку Дюркгейма, економічний процес поділу праці має не лише соціальні наслідки, але й сам обумовлений соціальним станом суспільства.

Саме аналіз історичної еволюції поділу праці показує «правильний» шлях просування людства від механічної (примітивно-примусової) до органічної (свідомо-добровільної) солідарності.

«Хоч поділ праці існує не з учорашнього дня, — писав Е. Дюркгейм, — та лише наприкінці минулого століття суспільства люди почали усвідомлювати цей закон, який до того часу управляв ними майже без їхнього відому».

Свої теоретичні концепції Е. Дюркгейм виклав у 200 наукових працях, що з них найвідоміші — «Про поділ соціальної праці» (1893 р.), «Метод соціології» (1895 р.), «Самогубство» (1897 р.), «Елементарні форми релігійного життя» (1912 р.). Він був видавцем «Соціологічного щоденника», котрий справляв великий вплив на соціологічну громадськість.

Одночасно з Е. Дюркгеймом у Німеччині працював Макс Вебер (1864—1920). Макс Вебер був енциклопедично освіченою людиною, громадським і політичним діячем. З його ім’ям зв’я­зана передусім так звана «розуміюча соціологія», що здатна зрозуміти, згідно з якою за вихідний пункт береться поведінка людини чи групи людей. Поведінка цікавить соціолога тому, що люди вкладають у свої дії певний сенс. Оскільки такі дії є усвідомленими, соціологія має бути «розуміючою» наукою, тобто розуміти як дії, так і, що особливо важливо, їхню суть. За Вебером, соціологія — це наука не тільки про розуміння поведінки (усвідомленої людиною), а й про соціальну дію, яка для Вебера рівнозначна людській поведінці. Адже соціальна дія — не лише «самоорієнтована», вона орієнтована і на інших. Орієнтацію на інших М. Вебер називає «очікуванням», без чого дію не можна вважати соціальною.

Визначаючи сутність соціального явища, він виходив із індивідуальної свідомості. М. Вебер стверджував, що не всяка поведінка є соціальна, а лише та, що має внутрішнє значення для суб’єкта і орієнтована на поведінку інших індивідів. Головним завданням соціології, на думку М. Вебера, є розуміння значення мотивів, що призводять до певних дій.

Отже, предметом «розуміючої соціології» стає усвідомлена соціальна дія.

Він уважав, що соціологія повинна досліджувати мотиви вчинків людей і значення які вони надають власній поведінці і діям іншого. М. Вебер вирізняв традиційні, емоційні, ціннісно-раціональні і інструментальні соціальні дії і вважав, що найбільш чистим емпіричним взірцем ціннісно-раціональної дії є економічна поведінка людини.

Як член німецької «спілки соціальної політики» він залучався до емпіричних соціологічних досліджень. За участю М. Вебера розроблявся інструментарій для анкетування найманих робітників прусських латифундій з метою вивчення мотивації їх трудової діяльності. Водночас вчений грунтовно займався питаннями соціологічної теорії. Він вивчав соціологію праці, промислову працю, соціологію бюрократії і організації, поділ і спеціалізацію праці, мотивацію і економічну поведінку.

М. Вебером була підхоплена ідея Е. Дюркгейма про поділ праці як мирний спосіб вирішення проблем, а економічні дії як мирний спосіб досягнення матеріальних переваг.

Досліджуючи проблеми поділу і спеціалізації праці, мотивації та економічної поведінки, він зауважував, що в поділі праці переплітаються чотири фундаментальні чинники: технічний, економічний, соціальний і історичний, що поділ праці — це не просто поділ індивідів і розподіл завдань, це — спосіб, соціально-економічної взаємодії суб’єктів. Така взаємодія, за М. Вебером, є раціональною (свідома, планується, доцільна). Поділ праці як спосіб взаємодії має різні форми і проходить у своєму розвитку різні стани, а суб’єктом поділу праці є не окремий індивід, а організовані групи.

Кожна соціальна дія, на думку М. Вебера, яка орієнтовна на економічні обставини, і кожна взаємодія людей в групі, що має економічне значення, передбачає певний спосіб поділу і організації людських послуг в інтересах виробництва. Індивіди, виконуючи різні види праці, об’єднуються задля спільної мети не лише один з одним, а із матеріальними засобами виробництва. При чому роблять це різними способами. Серед людських послуг М. Вебер вирізняє два типи: управлінські і виконавські. Виконавські послуги він пропонує називати «працею». Працю в такому значенні М. Вебер визначає як затрати часу і сил.

М. Вебер досліджував вплив релігійно-етичних установок на характер і форми мотивації економічної діяльності. Його головна робота — «Протистанська етика і дух капіталізму» (1901). М. Вебер вважав, що для людини моральний і матеріальний аскетизм самі по собі є цінністю. Найбільше сприяє розвитку економіки протистанство. Кальвінійське вчення вимагає безперервної праці і не уявляє життя, наповненого задоволенням. Отриманий прибуток може бути використаний для нових вкладів у підприємство, а така аскетична поведінка сприяє накопиченню капітала. Миролюбна торгівля, безперервна праця з веденням скрупульозного бух­галтерського обліку — лише це сумісне з вимогами кальвінізму.

М. Вебер уперше звернув увагу на методологію дослідження, правильне формулювання запитань. Уже в перших наукових працях Вебер декларує основні принципи своєї методології: тісний зв’язок емпіричної соціології з історичним підходом і первинність

Досліджуючи проблеми поділу і спеціалізації праці, мотивації та економічної поведінки, бюрократії, він зробив внесок у розвиток не тільки соціологічної теорії, а й галузевих соціологічних знань — соціології організації, економічної соціології, політичної соціології, соціології релігії тощо.

Уже в перших наукових працях Вебер декларує основні принципи своєї методології: тісний зв’язок емпіричної соціології з історичною і первинність соціокультурних чинників (зокрема релігії) у поясненні економічної й трудової поведінки.

Основними принципами методології Вебера є:

— концепція «ідеальних типів» — розумових уявних конструкцій, які фіксують певні загальні риси окремих соціальних явищ і процесів (капіталізм, господарство, християнство);

— метод причинно-наслідкового (каузального) пояснення;

— принцип розуміння мотивів поведінки;

— принцип «віднесення до цінностей і свободи від оцінних суджень».

Вебер і Зіммель розробили принципово нову методологію пізнання, здійснивши свого роду «коперниківський» переворот у соціології. Головним інструментом у них виступають особливі абстрактні конструкції: у Зіммеля — «чиста форма», а у Вебера — «ідеальний тип». З їхньою допомогою вивчаються не емпірично існуючі факти, а в уяві створювані сутності.

Ці особливості методології М. Вебера можна розглядати як наслідок прагнення перенести в соціологію все найраціональніше з природничих і гуманітарних наук, посиливши тим самим її пізнавальні можливості. Із природничих наук Вебер запозичив каузальний метод і схильність до точних фактів, а з гуманітарних — метод розуміння і віднесення до цінностей. Він був проти психологізації соціології, використання в ній оцінних суджень, що грунтуються на суб’єктивних думках учених. Водночас М. Вебер погоджувався з використанням таких метафізичних універсалій, як «суспільство», «народ», «держава», «колектив», уважаючи, що об’єктом дослідження може бути лише індивід, бо тільки він має мотивацію, свідомість і раціональну поведінку.

В абстрактних же поняттях конкретний індивід нівелюється. М. Вебер уперше звернув увагу на методологію соціологічного дослідження, правильне формулювання запитань. Він прямо чи опосередковано протягом свого життя брав участь у шести великих соціологічних дослідженнях.

Основні наукові праці М. Вебера «Протестантська етика і дух соціалізму» (1905), «Вступ до господарської етики світових ре- лігій» (1913), «Господарство і суспільство» (залишилася незавер- шеною).

Марксистська школа соціології — явище в європейській соціології екстраординарне. Спираючись на досягнення класичної соціології, марксизм водночас поривав з усіма інтелектуальними традиціями і пропонував свій, ліворадикальний шлях перебудови суспільства.

На противагу О. Конту і Г. Спенсеру, засновникам інших соціологічних теорій, котрі шукали чинники соціальних змін поза межами суспільства та людини і розглядали їх як сукупність різних природних впливів, Карл Маркс (1818—1883) у своїх соціологічних поглядах дійшов протилежних висновків. Економічні відносини К. Маркс розглядав як такі, що найсильніше впливають на всі інші структури. На його думку, усі зміни, що відбуваються в суспільстві, у тім числі зміни суспільних відносин, залежать від змін у суспільному виробництві. Виробничі відносини — матеріальна основа соціальних, ідеологічних та політичних відносин.

Проте соціологічну теорію К. Маркса не можна зводити тільки до економічного детермінізму. Він, щоправда є її базисом, але в теорії К. Маркса присутній і соціальний детермінізм, який пояснює механізм взаємодії суспільства й особи. Підхід К. Маркса — історичний. Він полягає в тім, що цей механізм не є раз і назавжди визначеним для всіх часів і народів. На кожному етапі розвитку суспільства є свої особливості взаємодії останнього з особистістю, зумовлені сукупністю соціальних обставин конкретної суспільної формації. При цьому К. Маркс розглядав людину не тільки як об’єкт соціальної дії, а і як суб’єкт, здатний активно змінювати навколишнє середовище.

К. Маркс виходив з того, що вивчення суспільного життя слід розпочинати із вивчення соціальної діяльності людей. Лише такий підхід уможливлював вихід за межі емпіризму та ідеалізму, розгляд історії суспільства як історії життя і діяльності людей у певних умовах, зв’язках, стосунках. Водночас він заперечував сприйняття суспільства як механічної сукупності індивідів, що виникає і змінюється випадково, і стверджував, що кожній формації притаманні її власні закони розвитку та функціонування соціальної системи і її складових.

К. Маркс не заперечував прогресивної ролі поділу праці, проте, на відміну від Дюркгейма, надавав його аномальним функціям (експлуатації, безробіттю, зубожіння тощо) не випадкового і не минущого характеру, а фатального, такого, що його не можна усунути. За Марксом, поділ праці призводить не тільки до соціального структурування суспільства, а до його розколу на два антагоністичні класи — експлуататорів і експлуатованих; антагонізм між працею і капіталом неможливо усунути еволюційним шляхом, для цього необхідне революційне повалення старого режиму і встановлення нового, справедливого суспільства. Тільки нова, комуністична формація створить органічну солідарність, тобто такий колективізм, який є необхідним для всебічного розвитку особистості.

Принципове значення для соціології має теорія Маркса щодо відчуження праці. Дуже цінним було також те, що К. Маркс пропонував вивчати не суспільство взагалі, не людину взагалі, а конкретне суспільство, конкретну людину, конкретні соціальні утворення, особливо робітничий клас.

Значні заслуги К. Маркс має і щодо розвитку методики конкретних соціологічних досліджень. Його дослідження здійснювалися на основі узагальнення великого фактичного матеріалу з використанням різних соціологічних способів збирання первинної інформації: вивчення документів, соціологічні спостереження, опитування.

Аналізуючи стан робітничого класу у Франції, К. Маркс у 1880 р. на прохання Б. Малона (видавця часопису) розробив «Анкету для робітників», яка складалася з чотирьох частин і містила 99 запитань. З допомогою анкети мали вивчатися зміни фізичного, інтелектуального і морального стану робітників залежно від їхньої статі, віку, кваліфікації, інтенсивності праці, санітарного стану підприємства тощо.

Питання анкети розподілено на чотири групи: перша — інформація про умови роботи, використання дитячої праці, про охорону праці; друга — інформація про тривалість робочого дня для дорослих та дітей, можливості дітей, що працюють, учитися; третя — ставлення робітників до підприємців, система оплати праці та рівень заробітної плати, проблеми бюджету сімей, забезпечення на старість, четверта — інформація про організації робітників, профспілки, страйки та їх цілі, ставлення уряду й підприємців до робітників.

Сучасний рівень розвитку соціології дає змогу побачити недосконалість цієї анкети. Але тоді це була, по суті, одна з перших спроб опрацювати анкету для соціологічного опитування.

Щоправда, опитування за цією анкетою, на жаль, так і не було проведено. Але саме соціологічному аналізу присвячено багато сторінок «Капіталу». На підставі узагальнення багатого емпіричного матеріалу написано також праці К. Маркса про французьку революцію, її передумови та наслідки: «Класова боротьба у Франції», «Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта».

Матеріалами конкретних соціологічних досліджень К. Маркс користувався і редагуючи «Рейнську газету». Розглядаючи скарги мозельських селян, він використовував численні офіційні та особисті документи, дані опитування значної кількості заінтересованих осіб.

Хоч К. Маркс і не був соціологом у точному розумінні цього слова, значення його ідей для розвитку соціології нині визнано вченими всього світу. Так, американський професор Кристофер Дуба, автор підручника із соціології (Нью-Йорк, 1985 р.), підкреслюючи заслуги К. Маркса, звертає увагу на такі ключові моменти:

• Маркс неспростовно довів, що саме економічні чинники визначають соціальне життя суспільства;

• будь-які системи вірувань і думок — це не більше ніж продукти тієї епохи, в якій вони виникли і функціонують;

• на концепції відчуження праці, розробленій К. Марксом, базуються теорії багатьох пізніших соціологів.

У зарубіжних підручниках із соціології неодноразово наголошується на тім, що без К. Маркса не було б ні Вебера, ні Дюркгейма — гігантів соціології, хоч обидва вони не визнавали вчення К. Маркса.

Після Маркса відчуження праці стало однією із головних тем дослідження для німецької школи соціології. Концепція відчуження праці Маркса вплинула на Георга Зіммеля (1858—1918) та його головну працю «Філософія грошей» (1980). Автор досліджує вплив грошових відносин і поділу праці на соціальну реальність, людську культуру і відчуження праці. Г. Зіммель розглядає промисловість, міграцію і підготовку робочої сили, відмінності між фізичною і розумовою працею, відносини лідерства і аутсайдерства, панування і підпорядкування, конкуренцію, обмін, соціальну і групову диференціацію. Зважаючи на це, його роботу «Філософія грошей» можна назвати «філософію праці».

Для Г. Зіммеля категорія грошей (як для Е. Дюркгейма — поділ праці) за влучним висловом російського соціолога М. І. Дряхлова, послужила тим збільшувальним склом, завдяки якому вдалося краще розглянути сховані механізми соціального життя, суспільну працю і її нормальних і паталогічних формах. Учення Зіммеля називають «формальною соціологією», бо він уважав, що основним предметом вивчення наукової соціології мають стати «чисті форми», що фіксують в соціальних явищах найбільш стійкі, універсальні риси, а не емпіричне розмаїття соціальних фактів. Зміст цих форм повинні вивчати спеціальні суспільні науки — соціологічні. Чисті форми за своєю суттю є відносини між індивідами, які розглядаються окремо від тих об’єктів, що виступають предметом їх бажань. На думку Зіммеля, ізолюючи бажання, переживання, мотиви як психологічні акти від їхнього об’єктивного змісту, соціологи отримують саме те, що становить сферу цінностей — сферу ідеального. Це і має вивчати соціологія. Цінність — це те, що збуджує наш інтерес до конкретної речі, створеною людиною.

Сама по собі цінність є фундаментальним відношенням, що визначає всі інші. Над світом конкретного буття, вважає Зіммель, підноситься світ ідеальних цінностей, що вибудовують зовсім іншу ієрархію речей і відносин, ніж та, яка існує в матеріальному світі. Продукт праці двозначний за своєю природою. Він з’являється в матеріальному світі, бо створюється фізичними зусиллями, але належить і утримує своє справжнє значення в іншому, ідеальному світі, де функціонує як товар, згусток економічних відносин.

Продукт праці двозначний і за іншим сенсом. Він поєднує фізичні і розумові витрати, які оцінюються суспільством по-різному, бо вони нерівнозначні. Продукти висококваліфікованої праці ціняться більше, ніж некваліфікованої. З огляду на це марксова трудова теорія вартості зовсім неправомірна, бо вона постулює:

Редукцію (зведення) складної праці до простої;

Прийняття найменш цінної фізичної праці — за одиницю виміру всіх видів конкретної праці;

Визнання «мускульної праці» за первинну цінність.

Звідси — приниження ролі наукової інтелігенції в суспільстві, усунення її з історичної арени на користь пролетаріату — суб’єкта фізичної праці. На противагу марксизму Г. Зіммель створює і обгрунтовує іншу шкалу цінності видів конкретної праці, за якою вищою цінністю є інтелектуальна, творча праця.

Через категорії «праця», «відчуження» і «цінності» Г. Зіммель показав, що, поки річ із мети перетворюється на засіб досягнен- ня чогось, працівник усе більше відчужується від продукту і засо- бів праці.

Важко переоцінити значення концепцій Зіммеля щодо таких форм взаємодії, як конфлікт, конкуренція, підпорядкування, авторитет, договір тощо. Він уважав взаємодію основною «клітинкою» суспільства, а самé суспільство розглядав як взаємодію індивідів. За Зіммелем, взаємодія завжди здійснюється через певні природні потяги або для досягнення певних цілей. Наприклад, статеві інстинкти, ділові інтереси, релігійні імпульси, захист чи напад, гра чи підприємництво, бажання допомогти, навчити та багато інших мотивів, що спонукають людину до діяльності заради іншого, до узгодження і поєднання внутрішніх станів, тобто діяння на користь інших і сприймання таких дій з боку інших. Ця взаємодія об’єднує індивідуальних носіїв різних інтересів у єдине суспільство.

У праці «Основні питання соціології» Г. Зіммель формує досить оригінальне уявлення про предмет і завдання соціологічної науки. Він уважає, що соціологія не може займатися всім тим, що підпадає під визначення «соціальне» і взагалі висловлює сумнів стосовно того, що соціологія є і справді наукою про суспільство. Соціологія трактується Г. Зіммелем насамперед як соціальне дослідження, тобто як метод усіх наук, що вивчають явища соціального життя.

У праці «Про соціальну диференціацію» (1890 р.) автор стверджує, що соціальна диференціація завжди супроводжується індивідуалізацією, становленням особистості, а соціальна еволюція є, по суті, структурною диференціацією суспільства. Соціальний конфлікт, за Зіммелем, може мати й позитивні наслідки для збереження соціального цілого і його складових.

На початку ХХ ст. з’явилися нові важливі соціологічні концепції, що сприяли професіоналізації соціології та піднесенню її теоретичного рівня. У цьому є певна заслуга німецького соціолога Фердінанда Тьонніса (1855—1936), який одним із перших зробив спробу створити в соціології єдину систему понять, подати цю науку як багаторівневу. Він розрізняв чисту і прикладну соціологію. Перша аналізує суспільство на етапі статики, друга — динаміки.

Ф. Тьонніс першим науково обгрунтував поняття «прикладна соціологія» і визначив її місце в системі соціологічного знання.

Її методом, за Тьоннісом, є понятійна аналогія, а сферою застосування — історія людства. Отже, прикладна соціологія ідентична історичній соціології. Окрім неї, Тьонніс вирізняє ще емпіричну соціологію (соціографію), яка вивчає сучасний стан суспільства. Він автор усесвітньовідомого соціологічного твору «Спільнота й суспільство».

Дослідження Тьонніса і Зіммеля сприяли самовизначенню та інституціалізації соціології. Вони справили великий вплив на розвиток соціологічної думки, зокрема на творчість Е. Дюркгей­ма і М. Вебера.

Згодом із критики індивідуально- і колективно-психологічних теорій з’ясування сутності соціальних явищ виникла соціально-психологічна теорія, яка виходить із того, що індивідуальна свідомість не є єдиним психологічним чинником суспільства. Існує ще й суспільна свідомість, але вона може і повинна пояснюватися соціальними фактами.

Представником цього напрямку є видатний російсько-американський соціолог П. Сорокін (1889 — 1968), який зосереджує увагу на змісті соціальних явищ, що складаються із людських взаємодій. У цих взаємодіях вчений вирізняє людей (суб’єктів дій), думки і норми (значення дій) і предмети (матеріальні носії значень), за допомогою яких значення виражаються і переносяться. Людина з її психікою, за Сорокіним, є соціальний продукт, оскільки її свідомість наповнюється соціальним змістом — культурою.

Особливий вид соціологічного знання представляє біхевіористична теорія. Найбільш відомим автором цієї теорії є американський вчений Дж. Мід (1863 — 1931). В своїй праці «Свідомість, індивід і суспільство» він представляє взаємодію індивідів як процес соціалізації. Взаємодіючи, люди вчаться сприймати роль один-одного, тобто узгоджувати свою поведінку з вимогами спільноти, в якій вони живуть.

В сучасній західно-європейській і американській соціології панує функціоналістська теорія, згідно з якою складові суспільства тісно пов’язані. Кожна складова виконує певну функцію, що полягає у здійсненні відповідної діяльності, завдяки чому підтримується цілісність суспільства.

Видатним представником функціоналізму є Т. Парсонс (1902—1979). В своїй праці «Соціальна система» Т. Парсонс наголошує, що вивчення суспільних явищ повинно виходити з того, що суб’єкти орієнтовні на певну мету. Постійна взаємодія суб’єктів у соціальних групах передбачає наявність загальних правил, що дає можливість наперед знати, що і від кого можна очікувати. Тим самим дописується роль суб’єкту. А соціальна система трактується як сукупність взаємодій чи ролей, якими суб’єкти об’єднані для досягнення певної мети. В межах соціальної системи діють інституалізовані моделі поведінки, завдяки чому задовольняються певні потреби. Така система знаходиться в стані рівноваги і намагається цю рівновагу підтримувати.

Насамперед йдеться про економічну поведінку з предметом вивчення економічної соціології. Бо саме економічну науку цікавить обдумана поведінка людини, де вона підраховує вигоди і невигоди будь-якої конкретної дії.

Відомий італійський соціолог і економіст В. Парето (1848—1923). Вважав, що соціологію і економіку слід розглядати як точні науки, з яких необхідно вилучати елементи ідеології і політики, і в основі яких мають бути методи математики. Ще один відомий економіст А. Сміт розробляв теорію людини і її потреб; стимулів, що збуджують до дій, мотивації поведінки.

В певній мірі історія західної економічної думки — це історія поступового розширення соціального фону, на якому розглядається розвиток соціологічного знання про пралю. Як слушно зауважує англійський економіст М. Маршалл (1842—1924), велика армія економістів впродовж XIX і XX віків наполегливо добирається до коріння тих збуджувальних мотивів, які найбільш сильно і найбільш стійко впливають на поведінку людини в сфері її трудової діяльності.

З критикою англійської політекономії і марксизму як її послідовника виступив Американський соціолог Т. Веблен (1857—1929) — фундатор самостійної школи — інституціоналізма. Замість вивчення статичного стану реальності, що передбачає незмінність соціальних явищ, Веблен запропонував генетичний метод. Предметом економічної науки, на його думку, мають стати мотиви поведінки споживачів, їх спосіб життя і взаємовідносини. Вчення про інститути, експлуатацію тощо, повинно грунтуватися на дослідженні соціальної діяльності людини, її мотивів і пове- дінки.

Широке громадське визнання соціології як самостійної галузі знань розпочалося на зламі XIX і ХХ ст. В університетах запроваджувалися соціологічні лекційні курси, відкривалися кафедри та факультети, створювалися часописи та наукові товариства. У 30-ті роки в середовищі соціологів відбувається активне наукове спілкування, взаємні переклади наукових праць, дискусії тощо. Проте наступні десятиліття, з війнами, тоталітарними режимами, політичними репресіями, депортаціями та еміграціями не сприяли розвитку суспільствознавчих наук у Європі. Центр соціологічної активності перемістився у США. Лише на початку 90-х років ХХ ст. було засновано Європейську соціологічну асоціацію. Її перша конференція відбулася 1992 року у Відні, друга — 1995 року у Будапешті, третя — 1997 року у Великобританії, четверта відбудеться у 1999 році у Відні. На ці конференції запрошують соціологів із Європи, Азії, Америки, усього — 600—700 осіб. На жаль, українська соціологічна школа репрезентована щоразу надто обмежено, лише кількома представниками.

2. 3. Емпірична соціологія: основні напрями і школи

Новий етап розвитку соціологічної думки на Заході характеризувався становленням і розвитком емпіричної соціології, появою нових її напрямів та теорій, зокрема індустріальної соціології, що намагалась певним чином поєднати теоретичну й емпіричну соціології.

Емпіризм — напрям теорії пізнання, який визнає практичний досвід єдиним джерелом знань і вважає, що зміст знання можна подати лише як опис цього досвіду. Західна емпірична соціологія досліджує соціальне життя на мікрорівні: міжособистісні стосунки, поведінку особи і соціальних груп, соціально-пси­хологічний клімат, громадську думку тощо. Її методологічну основу становлять позитивістські принципи. Конкретні соціальні факти збирають і описують з допомогою таких спеціальних методів, як соціологічні дослідження спостереження, опитування, експеримент тощо.

Особливість емпіричної соціології в тім, що вона започаткувалася не в університетах як центрах наукової думки, а в практичній сфері — у середовищі державних службовців, підприємців.

Її поява стимулювалась практичними потребами суспільства, розвиток якого в ХІХ ст. призвів до швидкого зростання міст, поляризації бідних і багатих, збільшення злочинності тощо.

Найвідомішим з емпіриків був франко-бельгійський учений-математик, відомий статист і демограф ХІХ ст. Адольф Кетле (1796—1874). З його ім’ям зв’язаний перехід соціальної статистики від збирання й описування фактів до встановлення стійких кореляцій між показниками, статистичних закономірностей. Саме з його праці «Про людину і розвиток її здібностей, або Досвід соціальної фізики» (1835) розпочинається відлік розвитку емпіричної соціології (за термінологією Кетле «соціальної фізики») як емпірично обгрунтованої науки. Окрім відкриття статистичних закономірностей, концепції середніх величин, поняття соціального закону, А. Кетле визначив методологічні правила формулювання анкетних запитань. Він рекомендував ставити тільки такі запитання, які необхідні і на які можна отримати відповіді, що не викликають підозри, однаково зрозумілі всій сукупності опитуваних.

Зарубіжна емпірична соціологія у своєму розвитку мала три етапи. Для першого — характерні самовизначення тематики досліджень, пошук засобів, спроби пов’язати теоретичні проблеми із реальним життям. Цей етап охоплює кінець ХІХ і два перші десятиріччя ХХ ст. До цього часу емпіричні дослідження були розрізненими, не мали відпрацьованої методики. Соціологічні теорії, що існували на той час, не сприяли проведенню таких досліджень, бо мали характер історико-еволюційних схем, перевірити які на мікрорівні було неможливо.

В американській соціології в цей час провідну роль відігравала чиказька школа, яка сформувалася на базі першого у світі соціологічного факультету, що його 1892 року очолив Албіон Смолл (1854—1926). Вона, займаючись практичним вирішенням соціальних проблем індустріалізації (безробіття, бідність, злочинність), емпіричні дослідження поєднувала з теоретичними узагальненнями. Успішно розвивалася соціальна робота. Соціальні працівники (соціологи, юристи, психологи) займалися розв’язуванням конфліктів, поліпшенням виробничих умов і посиленням стабільності кадрів. Саме в межах чиказької школи виходить у світ спільна праця Уільям Томаса (1863—1947) і Флоріан Знанецького (1882—1958) «Польський селянин в Європі та Америці» (1918 р.), що визначила новий рубіж у розвитку сучасної соціології. Хоч автори далі констатації фактів не просунулися, не зробили жодних висновків чи рекомендацій, але для аналізу було використано документи, автобіографічні дані окремих осіб, кількісні методи оцінки явищ. Соціологи знайшли ефективний інструмент для вивчення соціальної дійсності.

Роберт Парк (1864—1944) і Ернст Берджесс (1886—1966) розробили прикладний варіант для дослідження міста, соціально-екологічної теорії основними поняттями якої є «соціальна мобільність», «соціоекономічний статус», «маргінальна особистість», а способами збору інформації — включене спостереження, інтерв’ю, аналіз документів.

На другому етапі (20—30-ті роки ХХ ст.) емпірична соціологія відповідно до інтересів монополій переносить дослідницькі роботи з університетів у лабораторії, на підприємства.

Третій етап — від 40-х років до наших днів — характеризується (особливо в 60—70-ті роки) бурхливим розвитком емпіричної соціології в усіх зарубіжних країнах. Відбувається її поєднання із системою управління. Соціологів залучають до вивчення державної діяльності, громадської думки, запитів населення, вирішення соціальних проблем, гострих соціальних конфліктів. Соціологія почала цікавитися питаннями життя міста, девіантною (ненормативною) та деліктною (злочинною) поведінкою.

Індустріальна соціологія є одним із головних напрямів емпіричної соціології Заходу, що займається дослідженням сфери виробництва, вивченням трудових відносин людей на підприємстві і розробкою практичних рекомендацій по підвищенню ефективності виробництва. Головні концепції цього напряму зародилися в США, потім поширилися у Великобританії, Німеччині, Японії, Франції та інших країнах.

Індустріальна соціологія почала формуватися наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. Саме в цей час у багатьох країнах швидкими темпами розвивалося велике машинне виробництво. Підприємці все більше набували переконання в тім, що для підвищення ефективності виробництва необхідно активно впливати на ставлення робітників до праці, на відносини, які складаються між підприємцями та виконавцями, між різними соціальними групами у виробництві. Ці проблеми не могли вирішувати самі тільки підприємці, потрібна була допомога вчених-фахівців. У зв’язку з цим і виникла індустріальна соціологія.

У межах індустріальної соціології на той час вирішувалися такі проблеми:

посилення заінтересованості робітників у праці, тобто її стимулювання і підвищення продуктивності;

визначення найраціональніших форм взаємин представників різних соціальних груп, що послаблювали б чи навіть усували соціальні конфлікти.

Представники індустріальної соціології вивчають проблеми промислового виробництва, намагаються узагальнити реальний досвід управління ним, досліджують соціально-трудові відносини і розробляють рекомендації щодо їх удосконалення (соціальна інженерія). Отже, індустріальна соціологія — це прикладна галузь соціології. Вона з позицій підприємців і керівників промислових підприємств вивчає соціальні наслідки науково-технічного прогресу на підприємстві, вплив їх на різні сфери життєдіяльності суспільства, зокрема на сферу трудової діяльності людини.

Особлива увага приділялась проблемі мотивації праці, яка є однією з найдавніших і найскладніших в історії соціології й потребує систематичного вивчення. Ще Томас Мор, міркуючи про стимули до праці в суспільстві з колективною власністю, ставив собі запитання, як можна отримати надлишок продуктів, якщо, з одного боку, кожний почне ухилятися від роботи, оскільки не матиме власного зиску, а з іншого — є розрахунок на те, що «хтось інший зробить» дасть можливість працювати абияк. Нині склалися два підходи до мотивації: примусовість і заохочування.

Прихильниками примусу до праці були Ф. Тейлор, Г. Форд, Е. Мейо, Д. Макгрегор, Ф. Херцберг, а першою спробою практично вирішити це питання стала тейлорівська система наукової організації управління підприємством, що грунтується на дослідженні конкретної роботи.

Фредерік Тейлор (1856—1915) — американський інженер-дослідник, організатор виробництва, спочатку працював звичайним робітником, потім став майстром, а згодом — керівником великих підприємств. Ф. Тейлор уважав, що праця як соціальний процес підпорядковується певним законам, котрі має вивчати і практично використовувати інженер з організації праці.

На підставі комплексних досліджень виробництва Ф. Тейлор створив першу у світі систему НОП (наукової організації праці). Він досконало вивчив соціально-економічну організацію промислового підприємства і дійшов висновку, що техніко-економічні нововведення самі по собі мало ефективні. Визначальним є так званий «людський чинник», матеріальне й моральне стимулювання, культура управління підприємством. Ф. Тейлор першим і учених звернув увагу на феномен праці «спроквола». У науці це називають рестрикцією (від лат. restrictio — обмеження). Це явище виникає внаслідок групового тиску і блокування формальних норм поведінки неформальними відносинами. Робітники свідомо обмежують продуктивність своєї праці, щоб запобігти перегляду норм виробітку і зниженню розцінок.

Головна ідея праць Ф. Тейлора — змусити робітників працювати ліпше. Людина не повинна витрачати свою енергію надаремно. Вона має працювати з повною віддачею.

Ф. Тейлор зазначав: «Якщо наше марнотратне використання природних багатств очевидне, то ми мало помічаємо і дуже нечітко собі уявляємо набагато більше марнотратство людської праці в результаті повсякденної нерозумної, поганої її організації та слабкого вивчення».

На думку Тейлора, робітники ледачі за своєю природою і ладні зробити все, щоб працювати менше. Контактуючи з такими ж ледарями, як вони самі, робітники свідомо обмежують продуктивність своєї праці. Управлінці, у свою чергу, найчастіше є некомпетентними й не знають, як подолати інертність робітників, як примусити їх працювати ефективно. Поведінка і тих, і тих є ірраціональною, вони ніби вороги самі собі.

Ф. Тейлор вважав своїм завданням створення системи раціоналізації праці й управління виробництвом, яка б сприяла ефективному використанню фізичних можливостей робітників і перемогла ірраціональність управління. Ця система має бути спрямована передусім на подолання деспотизму управлінців, обурення та конфронтації робітників, формування в них бажання до партнерства. Система раціоналізації праці зокрема, передбачала детальний аналіз трудових операцій, усунення непотрібних і незручних рухів, визначення оптимальних приймів і відпрацювання їх до автоматизму, жорстку регламентацію всього робочого циклу, чергування елементів праці і відпочинку тощо.

Раціоналізація управління в свою чергу грунтувалася на таких принципах:

● здійснення жорстокої дисципліни і контролю на підприємстві;

● правильний підбір і розташування кадрів, запровадження системи підвищення кваліфікації і службового просування працівників;

● відокремлення розумової праці, зв’язаної з організацією та управлінням, від фізичної;

● звільнення робітників від усіх інших функцій, крім безпосередньо виконавських, і передача організаційних та управлінських функцій, що потребують розумової праці, працівникам управлінського апарату.

Ф. Тейлор першим науково обгрунтував і запровадив у життя, перевірив на практиці ідею про необхідність матеріального заінтересування працівника в результатах своєї праці. Він сформулював низку принципів матеріального стимулювання праці, яка згодом закріпилася в концепції «Економічної людини». Найголовніші з них такі:

● стимулювати виконання більшого обсягу робіт і за більш короткий час, за більшу платню;

● преміювати хорошу, а не будь-яку роботу;

● шкідливо як недоплачувати, так і переплачувати працівникові;

● потрібно намагатися сформувати віру працівника в можливість високооплачуваної роботи (за принципом «І ти теж можеш»).

У 1885 р. Ф. Тейлор розробив метод нормування праці, який полягає у хронометражних спостереженнях і вимірюваннях робочого часу, необхідного для виконання окремих елементів і операцій у групах робітників з різною продуктивністю праці. Для кожного елемента операції вибиралися такі трудові рухи, які можна виконати в «нормальний», тобто максимально короткий час. Для кожної роботи встановлювався єдиний взірцевий метод.

Отже, Ф. Тейлор уперше обгрунтував необхідність вивчення і запропонував конструктивне вирішення тих проблем, що становлять предмет дослідження соціології праці й пов’язані з організацією і змістом праці, ставленням до праці, мотивацією і стимулюванням трудової діяльності, міжособистісними стосунками, стилем керівництва і його впливом на продуктивність праці.

Історичне значення тейлоризму визначається насамперед його принципами раціоналізації організації праці. Ф. Тейлор розглядав «працю спроквола» не як причину, а як наслідок. Він уважав, що недоліки в організації виробництва і праці не дуже помітні, коли норми продуктивності занижені, однак це породжує безвідповідальне ставлення до своїх обов’язків як у робітників (що свідомо стримують темп роботи), так і в адміністрації (яка перекладає свої функції на плечі робітників).

Якщо ж працю організовано по-науковому, тобто робоче місце забезпечене всім необхідним і застосовуються раціональні засоби та методи праці, то робочий час буде використаний найбільш ефективно. За Ф. Тейлором, підвищити ефективність виробництва можна, лише постійно вдосконалюючи техніко-організаційні та соціально-психологічні методи раціоналізації праці.

Ф. Тейлор не ставив своїм завданням наукове дослідження соціальних відносин. Його цікавила передусім можливість підвищення продуктивності праці та ефективності виробництва безпосередньо на підприємстві. Проте рекомендації Ф. Тейлора, спрямовані на раціоналізацію виробничої діяльності робітників (методів праці), на застосування прогресивної техніки і технології, стали початком систематичних досліджень соціальних проблем.

Складовою частиною системи Тейлора стали пропозиції іншого американця — ученого та дослідника Франка Джільберта (1868—1924), який, вивчаючи за допомогою фотоапарата, а пізніше кінокамери рухи робітників під час роботи, зафіксував ті величезні втрати, що їх зазнає суспільство через зайві й недостатньо продумані робочі рухи працівників. Оцінюючи робочі рухи, Ф. Джільберт брав до уваги такі чинники, як автоматизм, швидкість, раціональне поєднання тощо. Ощадливість рухів може більше ніж подвоїти продуктивність, не збільшуючи витрат виробництва. За Ф. Джільбертом, продуктивність праці залежить не тільки від самого робітника. Дослідивши анатомічні особливості першокласних робітників, можна пристосувати до них саму роботу, обладнання, інструменти, а тим самим зменшити кількість рухів, деякі з них усунути чи зробити простішими, що менш стомлюватиме людей. З’являється можливість об’єднати робітників у групи, забезпечивши їх однаковими інструментами та визначивши однакові умови винагороди.

Французький науковець Анрі Файоль (1841—1925), працюючи генеральним директором великої фірми, запровадив чітку систему управління виробництвом, в основу якої було покладено адміністративну доктрину.

Усі функції, що здійснюються на будь-якому підприємстві, А. Файоль розділив на 6 груп: технічні, комерційні, фінансові, охоронні, облікові й адміністративні. Звідси, адміністративна є лише однією з шести функцій, які забезпечують належну організацію виробництва. Водночас вона є однією з найскладніших функцій. За Файолем керівник підприємства повинен забезпечити прогнозування, організацію, розпорядження, узгодження, контроль. А для цього він має бути інтелігентним і розумним, мати міцне здоров’я, фізичну силу та високі моральні якості (тверду волю, невичерпну енергію, кмітливість, почуття відповідальності й обов’язку, турботу про спільні інтереси, високий рівень культури), глибоке розуміння суті інших найістотніших трудових функцій.

Інший теоретик і практик примусової мотивації Генрі Форд (1863—1947) побудував свою доктрину «на гармонії» між виробництвом і споживанням. Виходячи з того, що:

● виробництво народжує попит;

● попит підтримує виробництво, причому масове виробництво потребує масового споживання;

● споживання стане масовим тільки тоді, коли робітники матимуть високу заробітну плату, а товари продаватимуться за порівняно низькими цінами; останнього можна досягти, забезпечивши масове безперервне виробництво з мінімальними витратами, постійним оновленням техніки та організації праці;

● науково-технічний прогрес — важливий стимул споживання і одночасно засіб його задоволення.

Практично Г. Форд виходив з того, що пересічний робітник шукає таку роботу, виконуючи котру, він не буде напружуватися ні фізично, ні розумово. Відтак він розвинув метод Тейлора до найвищого ступеня інтенсифікації, стверджуючи, що головною вимогою для запровадження принципів потокового виробництва є максимальне скорочення як потреби думати, так і кількості трудових рухів. Ідеалом є виконання однієї операції з допомогою одного руху. Однак практичне використання цієї системи на заводах «Форд Мотор К» виявило її величезну ваду: з одного боку, вона і справді максимально інтенсифікувала працю, а з іншого — призводила до швидкої розумової та фізичної деградації робітників. Останнє ставало на заваді впровадженню більш складних верстатів і вдосконаленню технологічних операцій. Згодом Форд був змушений доповнити свою систему обліком раціоналізаторських пропозицій робітників і розробити систему оплати, яка заохочувала б певну «інтелектуалізацію» суто фізичної праці.

На його думку, вирішення питання про заробітну плату знімає дев’ять десятих психічних питань, а конструктивна техніка вирішує решту. Він був переконаний в необхідності жорсткого авторитарного управління, не підтримував міжособисте спілкування між працівниками («фабрика не салон»); не бачив необхідності і в робочих школах, вважаючи, що кращі знання отримуються безпосередньо на робочих місцях.

На відміну від Ф. Тейлора, Ф. Джільберта та інших науковців, які розробляли методи наукової організації праці й управління стосовно окремого виконавця чи виробничого процесу, відомий американський інженер Гаррісон Емерсон (1853—1931) запропонував дванадцять принципів досягнення максимальної ефективності будь-якої людської діяльності. А саме:

1. чітке визначення ідеалів чи цілей;

2. здоровий глузд;

3. компетентне консультування;

4. дисципліна;

5. справедливе ставлення до персоналу;

6. повний, постійний і точний облік;

7. диспетчеризація;

8. точні нормативи та впорядкований розклад праці;

9. нормалізація виробничих умов;

10. нормування окремих операцій;

11. чітке писання виробничих інструкцій;

12. винагорода за зростання продуктивності праці.

Інший представник американської соціології менеджменту Гамільтон Черч (1866—1936) сформулюючи найзагальніші принципи управління промисловим підприємством, виходив з того, що керівництво є поєднання двох процесів: аналізу й синтезу. Синтез визначає ті засоби, за допомогою яких досягають основних цілей, а аналіз визначає правильне використання цих засобів у конкретних випадках. Функції комбінуються так, щоб разом вони давали позитивний результат.

На жаль, ні тейлоризм, ні фордизм, ні інші подібні до них системи організації виробництва не виправдали тих величезних сподівань, які покладались на них на початку ХХ століття. Ігнорування людського чинника призвело до катастрофічного зростання плинності кадрів, збільшення економічних втрат від хвороб, виробничих травм.

Досягнення науково-технічного прогресу значно ускладнили як сам виробничий процес, так і управління ним. Постала нагальна необхідність дослідження впливу на його результати найрізноманітніших чинників — біологічних, психологічних, соціальних тощо.

З критики розглянутих концепцій, що сприймали людину як своєрідний додаток до верстата, вже в 20-ті роки ХХ ст. постає доктрина «людських стосунків». Її автором є американський соціолог-психолог Елтон Мейо (1880—1949). Навчаючись в університеті, він вивчав етику, філософію, логіку, а пізніше, в Шотландії, — медицину і психопатологію.

У 1922 р. Е. Мейо у Філадельфії досліджує проблему плинності кадрів, яка непокоїла місцевих промисловців. За умов 10-годинного робочого дня з однією перервою 45 хв плинність кадрів становила 25%. Е. Мейо запропонував додатково три 10-хвилинні паузи, організував місця відпочинку, що поліпшило соціально-психологічний клімат, а плинність знизилась у десятки разів.

Пізніше Е. Мейо разом з групою соціологів Гарвардського університету протягом п’яти років (1927—1932) недалеко від Чикаго у невеликому місті Хоуторно на підприємствах «Вестерн Електрик Компані» проводив експеримент, яким було охоплено 20 тис. працівників. Метою експерименту було виявлення особистісних мотивів трудової поведінки, відносин, які формуються в групах, порівняння їх впливу на результати праці із впливом суто виробничих чинників.

Спочатку експеримент аж ніяк не стосувався соціології. Ішлося про те щоб довести справедливість гіпотези: чим ліпше освітлення робочих місць, тим вища продуктивність праці. Проте зі зміною рівня освітлення як в експериментальній, так і в контрольній групах продуктивність праці змінювалася однаково. Дослідники дійшли висновку, що освітлення справляє незначний вплив на продуктивність праці. На другому етапі такий самий висновок було зроблено щодо запровадження регулярних пауз для відпочинку, другого сніданку за рахунок компанії, та одного скороченого робочого дня на тиждень. Учені були вражені, бо всі (відомі на той час) чинники продуктивності праці були досліджені, а визначально не знайдено. Залишалося припустити, що визначальним є якийсь інший чинник.

Перевіряючи цю гіпотезу на третьому етапі експерименту, на основі аналізу емпіричного матеріалу щодо ставлення людей до праці, який було зібрано за допомогою 20 тис. опитувань, учені з’ясували, що виробіток робітника в більшій мірі зумовлюється не його сумлінністю, не фізичними здібностями чи професійною майстерністю, а тиском певної невеликої групи, неформальним членом якої є кожний робітник і яка диктує свої вимоги і правила поведінки.

На четвертому етапі, більш глибоко вивчаючи виявлену закономірність (експеримент з 14 робітниками-складальниками) дослідники встановили структуру цих невеликих груп (клік), які утворюються не за професійними ознаками, а на підставі особистих уподобань та інтересів. У цих групах є лідери, аутсайдери та незалежні. Кожна така група дотримується своїх правил поведінки, неформальних норм, які поширюються і на трудову діяльність. Підтвердилась наявність такого явища, як «рестрикція» (що раніше досліджував Тейлор), тобто свідомого обмеження норми виробітку, котре є своєрідним протестом проти свавільного зниження адміністрацією розцінок і одночасно формою захисту своїх інтересів. Оскільки норми виробітку були занадто високими і їх могли виконувати лише одиниці, то більшості робітників постійно загрожувало б звільнення. За масового безробіття це було найстрашнішою небезпекою для робітника. Навіть опоненти Мейо доводили (і не без підстав), що «людський чинник» в його експериментах Мейо насправді впливав на продуктивність праці набагато менше, ніж страх перед безробіттям і голодом.

У кожному разі з проведеного експерименту було зроблено висновок, що успіх трудової діяльності більше залежить від соціально-психологічних (людських стосунків), ніж від матеріальних чинників. Вплив останніх опосередковується громадською думкою, тобто залежить від того, якого значення працівники надають їх поліпшенню.

Мейо дійшов висновку, що соціальна поведінка людей є лише функцією певних групових норм. Наприклад, свідоме обмеження виробітку, групова робота «спроквола» є наслідком усвідомлення робітником намірів підприємця (знизити розцінки) та своєї ролі у виробництві (захист товаришів по праці). Це і ставало соціальною нормою, що регулювала поведінку працівників. До всіх, хто порушував цю норму, ставлення групи погіршувалось: іноді їх навіть виключали з групи.

Для того, щоб суть експерименту була зрозумілішою, нагадаємо, що саме тоді, під час проведення експерименту, під впливом науково-технічного прогресу розпочинається комплексна механізація, широко впроваджуються потокові, а згодом і автоматичні лінії, змінюються характер і зміст праці, виникає потреба в якісно іншій робочій силі — творчому робітникові. Проте в науці неподільно панувала концепція Тейлора—Форда, згідно з якою людина — це придаток до механізму, покликаний його обслуговувати, і не більше того. На цьому базувалася виробнича потоково-конвеєрна система. Саме таке уявлення про людину та про її місце у виробництві й намагався зруйнувати Е. Мейо, переконуючи, що інший підхід обіцяє не тільки появу нових соціальних стосунків (названих ним «людськими»), а й зростання продуктивності праці.

Е. Мейо у 1927 р. тейлорівську деспотичну ієрархію начальників і підлеглих замінив теорією «дбайливого» керівництва і взаємодії з трудящими, децентралізації повноважень, залучення робітників до обговорення проблем управління з правом дорадчого голосу. Уміле користування «людським чинником», на думку Е. Мейо, може підвищити продуктивність праці за рахунок прихованих морально-психологічних резервів і відповідної мотивації, коли робітникові роз’яснюють, що він є соціальним партнером, членом заводського колективу (чи «команди»), а тому має бути зацікавленим в успіху підприємства не менше, ніж господар.

Концепцію Мейо побудовано на таких принципах:

● людина — це не біологічна машина, а соціальна істота, орієнтована і включена в контекст групової поведінки;

● жорстка ієрархія підпорядкування і бюрократична організація несумісні з природою людини та її свободою;

● керівники промислових підприємств мають орієнтуватися насамперед на людей, а потім уже на продукт їх діяльності. Це сприятиме соціальній стабільності.

Для того щоб ліпше уявити, що нового внесла в соціологію ця доктрина, доцільно методи, розроблені Е. Мейо, ще раз порівняти з уже розглянутим тейлоризмом.

Ф. Тейлор не був ні соціологом, ні психологом. Усе життя він уважав себе тільки інженером і оцінював працю, як він сам зазначав, з «енергетичних позицій». Е. Мейо за фахом — психолог. Він доводив, що для підвищення продуктивності праці та уникнення конфліктів між робітниками та адміністрацією слід впливати на поведінку людей, змінювати їхнє ставлення до праці, упорядковувати взаємовідносини. Іншими словами, він обстоював вирішення виробничих проблем із соціально-психологічних позицій.

Ф. Тейлор брав за основу індивідуальну працю та відрядну оплату. Е. Мейо проголошував принцип заміни індивідуального заохочення груповим, а відтак створення певних неформальних стосунків між людьми. Так, в експериментах Е. Мейо шість робітниць несвідомо утворили згуртовану неформальну групу, заприятелювали, стали допомагати одна одній.

Згуртуванню сприяло кілька факторів. На відміну від Тейлора, що добирав робітників на власний розсуд, в експериментах Е. Мейо добір працівників у групу здійснювався на їхнє бажання.

На підприємствах, що працювали за методом Ф. Тейлора, робітник сліпо виконував інструкцію, складену технічним бюро, часто не розуміючи навіть, навіщо він це робить. «Ніхто вас не просить, щоб ви думали, — відповідав Ф. Тейлор робітникам. — На те тут є інші люди, котрим за це платять».

Проводячи свій експеримент в Хоуторно, Е. Мейо радився з робітниками, розглядав поправки та раціоналізаторські пропозиції, вислуховував скарги. Він дійшов висновку, що робітники достатньо компетентні, часто мають цікаві думки та ідеї, які можуть бути цінними для компанії. У свою чергу, робітники, які брали участь в експериментах Е. Мейо, пишалися тим, що на їхню думку зважають.

Тейлор визнавав лише два стимули — загрозу покарання і грошову винагороду. У дослідах Е. Мейо з’ясувалося, що робітник — не просто «економічна людина», котра реагує тільки на заробітну плату. Є стимули сильніші, ніж гроші, причому діапазон цих стимулів досить великий. Дійовішими ніж загроза покарання виявилися заохочення похвалою, виховання почуття гордості за свою фірму, переконування робітників, що їхні особисті цілі збігаються з цілями фірми.

Дослідження Е. Мейо показали, що навіть пересічний робітник має потребу виявити особисті якості, творчі здібності, усвідомити, що він приносить користь, є повноправним членом групи, котра може забезпечити йому почуття соціальної впевненості.

Отже, спостереження в Хоуторно показали, що продуктивність праці залежить від багатьох чинників (характеру взаємовідносин у групі, рівня конфліктності між робітниками та адміністрацією, міри задоволення робітників виконуваною роботою тощо). Для людини мають значення не тільки економічні, а й соціально-психологічні стимули.

Основними функціями майстра Ф. Тейлор вважав управління, нагляд, планування та добір кадрів. Е. Мейо запропонував інший підхід: важливі не стільки технічні знання майстра, скільки його здатність керувати людьми, налагоджувати з ними довірчі стосунки. Майстер, на думку Е. Мейо, — центральна особа в системі «людських стосунків», від нього насамперед залежить соціальна ситуація та моральний стан робітників. Це чинники, з якими не рахувався Ф. Тейлор. Його не цікавило також дозвілля робітників. Е. Мейо вивчав і цю сферу, бо розумів, що можливість добре відпочити забезпечує продуктивну роботу.

Після експериментів Е. Мейо чітко виявилася тенденція до розширення прав майстра, зростання його авторитету і зміни напрямку його діяльності. Деякі суто виробничі функції майстра почали передавати різним спеціалістам — технологу, нормувальнику, інженеру з організації виробництва, забезпечуючи в такий спосіб майстрові час для «соціальної» роботи.

Керівник одного з автомобільних заводів якось пояснив таку зміну функцій: «90% роботи кожного майстра на нашому конвеє- рі — це людські стосунки. Усе інше для них заплановане, розписане й підготовлене. У багатьох випадках у майстрів немає належної технічної освіти. Проте це нас не турбує. Якщо він здатний налагодити стосунки з людьми, ми зуміємо навчити його технічних предметів, що становлять 10% його роботи, або знайдемо когось, хто робитиме це за нього».

Після двох з половиною років експериментів в Хоуторно продуктивність праці в експериментальних групах зросла в середньому на 40%, прогули скоротилися на 80%, майже припинилась плинність кадрів. Було відкрито спосіб для підвищення продуктивності праці без додаткових витрат, за рахунок соціально-психологічних чинників.

Після публікації результатів хоуторнських експериментів у США розпочався справжній соціологічний бум. На фірмах почали створювати служби соціологічних досліджень та «налагоджувати людські стосунки». Особлива увага приділялась підготовці керівників та майстрів. Їх учили індивідуальному підходу до робітників, умінню вести бесіду, вислуховувати й розпитувати робітників.

В адміністраціях фірм з’явилися спеціально підготовлені працівники, основним заняттям яких стало спілкування з робітниками з метою запобігання соціальним і особистісним конфліктам. Дотримуючись розроблених Мейо правил, вони могли якщо не розв’язати конфлікту, то принаймні спрямувати його в легшому для розв’язування напрямі або просто терпляче вислухати робітника, знявши тим самим соціальне напруження.

Крім практичного, доктрина «людських стосунків» мала й велике теоретичне значення. Вона довела неспроможність тейлорівської концепції «економічної людини», яка вважала головним мотивом трудової діяльності матеріальну заінтересованість. Теорія Е. Мейо, замінивши концепцію «економічної людини» концепцією «соціальної людини», передбачала, крім матеріальних стимулів, використання соціально-психологічних чинників: згуртованість групи, до складу якої входить індивід, добрі стосунки з керівництвом, сприятлива ситуація на робочому місці, задоволення працівника роботою тощо. Вона замінила тейлорівський біологічний підхід до людини аналізом її соціально-психологічної діяльності, висунувши тезу «людина — головний об’єкт уваги».

В теорії «людських стосунків» були розроблені поняття «формальних» і «неформальних груп», визнана важливість впливу останніх на формування сприятливих умов праці, на її ефективність та продуктивність.

Результати досліджень «людських стосунків» справили великий вплив на розвиток західної індустріальної соціології, зокрема соціологічного вчення про працю.

На основі цих досліджень учені дійшли висновку, що на трудові показники робітників впливають їхні взаємини та ставлення до керівника. Поведінка на виробництві регулюється груповими нормами. З огляду на це соціологи пропонували використовувати як технічне, так і соціальне мистецтво керівників та організаторів. Технічне мистецтво — уміння використовувати різні фактори для задоволення різних цілей та прагнень людини. Соціальне мистецтво виявляється в умінні організатора встановити довірчі стосунки з іншими працівниками, так щоб забезпечити участь усіх у вирішенні спільних завдань. Соціальне мистецтво спрямоване на створення і розвиток у виробництві й суспільстві загалом «людських стосунків».

Використання технічного і соціального мистецтва, на думку західних соціологів, мало відкрити необмежені можливості для постійного щоденного впливу на свідомість та поведінку робітників. Ці рекомендації широко використовувались на виробництві. Було створено цілу систему заходів з вивчення управлінським персоналом «соціального мистецтва», що сприяло формуванню уміння керівників виявляти особливу увагу до робітників (спілкування у неофіційній обстановці, можливість подавати скарги, демократичність відносин тощо). Менеджерам пропонувалося проводити разом з робітниками виробничі наради, погоджуватися на випуск робітниками різних інформаційних листків, газет, де вони могли б висловлювати свої думки з різних питань своєї трудової діяльності та соціального життя підприємства.

Ширше мали використовуватися на підприємстві засоби соціального забезпечення працівників (матеріальна допомога, виділення коштів для поліпшення пенсійного забезпечення тощо).

Одним із важливих напрямів діяльності соціологів того часу було дослідження проблем лідерства в малих групах. Неформальним лідерам, тобто робітникам, які користуються авторитетом серед своїх товаришів, надавалась важлива роль в організації управління взаємовідносинами в групі. Вважалося, що через них керівники можуть впливати на всю групу.

Почали з’являтися відповідні теорії, зокрема теорії «групової динаміки», соціометрії тощо.

Термін «групова динаміка» в кінці 30-х років ХХ ст. запровадив німецько-американський соціолог Курт Левін (1890—1947) для позначення того напряму в соціології, котрий охоплює низку концепцій, що пояснюють функціонування малих соціальних груп, закони формування і розвитку їх структур, взаємовідносин між індивідами, що їх утворюють, а також з іншими групами та соціальними інститутами.

Головний постулат «групової динаміки» полягає в тім, що єдиною соціальною реальністю, безпосередньо даною досліднику, визнаються індивіди, котрі утворюють групи і вступають в різні відносини в межах цих груп.

Вихідні принципи «групової динаміки» такі:

● малі групи можуть бути описані як цілісні утворення;

● закони, що характеризують процеси в малих групах, можна екстраполювати на динаміку розвитку великих соціальних груп.

Дослідження, які проводилися в рамках «групової динаміки», стосувалися природи групових зв’язків, стосунків малих групах, впливу групових норм та стандартів на поведінку індивідів; динаміки влади і підпорядкування, структури влади, стилів керівництва, лідерства, процесів прийняття групових рішень, конформізму та групового тиску, соціальних установок тощо.

Недоліки теорії «групової динаміки» полягали в абсолютизації ролі малих груп, неправомірної в багатьох випадках екстраполяції отриманих висновків стосовно них на великі соціальні групи, а тим більше на суспільство в цілому. Спостерігалася зайва психологізація соціальних явищ, приписування особливостей особистісних відносин відносинам суспільним.

Основоположником соціометричного вивчення малих груп став Джекоба Морено (1892—1974) — американський психіатр, соціальний психолог з 1940 р. керівник заснованого ним Інституту соціометрії та психодрами.

Він виходив з необхідності створення «наскрізної науки», яка б охоплювала всі рівні соціального життя людей і не тільки вивчала соціально-психічні проблеми, а й розв’язувала їх. Тому до запропонованого ним комплексу наук, крім соціометрії — системи методів виявлення та кількісного вимірювання міжособистісних взаємин людей у малих групах, входила соціономія (наука про основні соціальні закони), що повинна була себе реалізувати в соціодинаміці (науці нижчого рівня про процеси, які спостерігаються передусім у малих групах), а також соціатрії — системі методів впливу на людей, чиї проблеми й ускладнення зв’язані були з недостатніми навичками поведінки в малих групах.

Згідно зі створеною Дж. Морено так званою «мікросоціологічною концепцією» соціальний світ можна розглядати виходячи з його макроструктури, тобто просторового розміщення людей у різних сферах їхньої життєдіяльності, та мікроструктури, тобто психологічних відносин кожного окремого члена суспільства з його оточенням. Невідповідність макро- і мікроструктури суспільства — причина конфліктів, соціальних суперечностей. Приведення макроструктури у відповідність з мікроструктурою є вирішальним засобом подолання цих суперечностей. Саме з метою виявлення мікроструктури і було створено соціометричну методику.

На думку Дж. Морено, психічне здоров’я людини залежить від її становища у неформальній структурі малої групи. Брак симпатій до неї породжує життєві труднощі. Соціометричні процедури дають можливість визначити становище людини в неформальних зв’язках, зрозуміти її проблеми.

Методи соціометрії стали робочими інструментами, які дають досить об’єктивну (хоч і обмежену) інформацію для профілактики і пом’якшення конфліктів, виявлення неформальних лідерів, оптимізації соціально-психологічного клімату в малих групах.

Дальшим розвитком соціометрії є так звана соціодрама, в якій «грають» ролі справжніх соціальних груп (сім’ї, виробничого колективу). Виконавці можуть мінятися ролями (син виконує роль батька, керівник — підлеглого). Програються реальні життєві ситуації, відпрацьовуються навички виконання соціальних ролей і розуміння інших людей, що виконують такі ролі.

Займаючись груповою терапією, Дж. Морено створив навіть цілий «терапевтичний театр». У пацієнтів наставало полегшення після програвання певних психологічних станів та соціальних ролей; вони набували необхідних навичок дії у складних життєвих ситуаціях.

Із середини 50-х років ХХ ст. під впливом об’єктивних процесів суспільного розвитку в індустріальній соціології спостерігається відхід від багатьох положень та рекомендацій теорії «людських стосунків». «Емпірична школа» в індустріальній соціології претендує на синтез «класичної школи менеджменту» з доктриною «людських стосунків». Для неї характерне зміщення наукової проблематики від організації робочого місця (тейлоризм) і дослідження неформальної організації підприємств (Е. Мейо, Дж. Морено) до вивчення управлінської структури корпорації як соціального інституту, соціальних наслідків механізації та автоматизації виробництва, місця і ролі менеджера в сучасному суспільному виробництві тощо. Більше уваги приділяється розробці конкретних проблем управління працею з урахуванням особливостей виробничих умов. Зокрема, розробляються конкретні рекомендації щодо поліпшення діяльності керівників і вдосконалення взаємин керівного складу з безпосередніми виконавцями, досліджуються шляхи підвищення ефективності дій менеджерів.

У цьому контексті актуальними є розробки американського вченого Дейла Карнеги (1888—1955), який займався вивченням проблем поведінки людини. Він уважав, що вміння правильно поводити себе з іншими — це найважливіше з умінь для будь-кого, а особливо для ділової людини. У результаті проведених ним досліджень з’ясувалося, що навіть у інженерній справі лише близько п’ятнадцяти відсотків фінансового успіху залежать від суто технічних знань, решта (вісімдесят п’ять відсотків) досягається за рахунок уміння керувати людьми. Оскільки кожна людина в житті використовує лише малу частку своїх фізичних і розумових ресурсів, то, за Карнегі, найвища мета освіти — не знання, а дія. Освітченість — це лише вміння розв’язувати життєві ситуації.

Д. Карнеги розробив цілу систему основних прийомів спілкування з людьми, виходячи з простих «житейських» істин, як-от: «сваритися щонайменше безглуздо, слід турбуватися про подолання власної обмеженості, а не перейматися тим, що бог не вважав за потрібне розподілити дар розуму порівну між усіма; потрібно розуміти ту просту істину, що людина в дев’яносто дев’яти випадках зі ста ніколи не засуджує себе незалежно від того, чи вона права чи неправа».

Критика, з погляду Д. Карнеги, неконструктивна, бо вона змушує людину захищатися і шукати для себе виправдання. Критика навіть шкідлива, бо вона вражає дорогоцінне почуття власної гідності, завдає удару уяві людини про власну значущість, породжує почуття образи й обурення.

Спілкуючись із людьми, слід пам’ятати, що вони є нелогічними емоційними створіннями, якими керують пихатість і гонор. Тому варто говорити про людину стільки доброго, скільки можна сказати.

Замість того щоб засуджувати людей, варто спробувати зрозуміти їх, збагнути, чому вони чинять саме так, а не інакше. Це породжує толерантність і великодушність.

Теорії людських стосунків дала поштовх розробці проблем мотивації поведінки людини. Вивчення мотивації — один з основних напрямків індустріальної соціології. Значний внесок у цю сферу зробили А. Маслоу, Ф. Херцберг і Д. Макгрегор.

Абрахам Маслоу (1908—1970) створив теорію ієрархії потреб (1943). Він поділив потреби людини на дві великі групи: базисні (в їжі, одязі, теплі, безпеці, позитивній самооцінці тощо) і похідні, чи метапотреби (у справедливості, добробуті, порядку тощо). Базисні потреби постійні, а похідні метапотреби — змінюються. Вони однаково значущі, а отже, не мають ієрархії. Базисні потреби можна згрупувати за рівнями: від нижчих — матеріальних до вищих — духовних (рис.). Перші їх типи називаються первинними (вродженими), інші — вторинними (надбаними). Головне в теорії А. Маслоу — це не стільки ранжирування потреб, скільки пояснення їхнього руху. Потреби кожного наступного рівня стають актуальними лише після того, як будуть задоволені попередні. Фізіологічні потреби домінують доти, доки їх не задоволено принаймні на мінімальному рівні, а потім починають домінувати наступні — потреби в безпеці, соціальні, престижні, і насамкінець — духовні. Але саме тільки задоволення потреби як такої не є мотиватором поведінки людини. Голод є рушійною силою для людини доти, доки вона голодна. Відтак зрозуміло, що сила дії потреби є функцією від міри її задоволення. Окрім того, інтенсивність потреби визначається її місцем у загальній ієрархії.

На початку 60-х років у індустріальній соціології в межах концепції «соціотехнічних систем» виникає теорія «управління через співучасть», яку розробив з урахуванням відмінностей у потребах підляглих американський учений, професор Массачу-сетського технологічного інституту Д. Макгрегор. Це була перша спроба теоретично обгрунтувати стилі поведінки керівника з підлеглими і на цій підставі змінити практику управління. Перша теорія так звана теорія «Х» Макгрегора проповідує авторитарний стиль управління виходячи з того, що пересічна людина не любить працювати і намагається наскільки це можливо уникати праці. Тому її необхідно постійно примушувати працювати, підганяти, здійснюючи жорсткий контроль і погрожуючи покаранням. Такий стиль породжує у підлеглих страх, а інколи і агресію. Тому, коли соціально-економічні умови змінюються, поліпшуються стосунки між робітниками і підприємцями, робітники відчувають поблажливе до себе ставлення то вони виявляють інтерес до роботи і сумлінність. За таких умов можливий інший підхід, сутність якого Макгрегор виклав у теорії «Y». Цей підхід грунтується на таких постулатах:

● трудові зусилля є так само природними для людини, як відпочинок і розвага;

● у процесі досягнення своєї мети людина вдається до постійного самоконтролю;

● внесок у загальну справу є функцією винагороди, визначеною за цей внесок;

● люди працюють ліпше там, де орієнтуються на людей, а не на результати їх праці.

Такі установки вже ближчі до демократичного стилю керівництва.

Отже, сутність концепції Д. Макгрегора полягає у встановленні залежності стилю керівництва від стилю поведінки працівників. Керівник повинен пам’ятати, що кожна людина є унікальною істотою з багатим духовним світом. Проте не всі керівники поводять себе в житті так, як підказує розум чи радить наука. Є ще й об’єктивні обставини — низька трудова дисципліна, аритмія, вимушений поспіх, низька кваліфікація, з полону яких не кожному щастить вибратися. Перш ніж вибрати ту чи ту модель керівництва, необхідно вивчити реальні умови: рівень взаємної довіри менеджерів і підлеглих, стан трудової дисципліни, моральний клімат тощо. Після цього консультант може рекомендувати адміністрації, яку модель («Х», «Y» чи змішану) необхідно застосувати в кожному конкретному випадку.

Ще в 60-х роках американський учений, автор книг «Стимули до праці», «Праця і природа людини» Ф. Херцберг запропонував теорію стимулювання, яка теж грунтується на врахуванні потреб людини і отримала назву «теорія збагачення праці». Він класифікував усі стимули до праці та розподілив їх на дві групи. Першу групу він назвав «чинниками гігієни» і зарахував до неї зовнішні щодо самої праці чинники: умови праці, соціально-психологічний клімат, стиль та методи керівництва, заробітна плата, професійний та суспільний статус, гарантія збереження робочого місця тощо.

Поліпшення цих чинників спочатку діє як стимул, потім стає звичним і знову з’являється невдоволення. Вони діють як чинники медичної гігієни. Однак одної лише гігієни недостатньо. Ф. Херцберг пропонує «вмонтувати» в людину «внутрішній генератор», що залежить від зміни другої групи чинників — внутрішніх, тобто змісту самої роботи, її привабливості, усвідомлення і самооцінки працівником своїх досягнень, почуття відповідальності, самореалізації в праці тощо.

Якщо зовнішні чинники, за Ф. Херцбергом, можуть лише тимчасово стимулювати трудову активність, то внутрішні діють постійно є справжніми стимулами.

Ф. Херцберг проінтерв’ював 200 службовців і помітив, що невдоволені своєю працею люди найчастіше мали на увазі не саму працю, а трудову ситуацію, в якій вони працювали, а задоволені — навпаки. Отже можна стверджувати, що задоволення є функцією змісту праці, а незадоволення — функцією її умов.

Гігієнічні чинники закріпляють, стабілізують робочі кадри, а збуджують до продуктивної роботи внутрішні мотиватори.

Головна установка теорії Ф. Херцберга — стимулювання через саму працю з використанням прагнення людини до самовираження як головного стимулу. Для цього замість старої практики подрібнення операцій, запровадженої на початку ХХ ст. в американських корпораціях Ф. Тейлором, Ф. Херцберг уважав за необхідне збагатити зміст праці, урізноманітнювати дії працюючих, зменшуючи ступінь їх регламентації і передаючи робітникові частину контрольно-управлінських функцій, удосконалюючи організацію праці.

Його теорія «збагачення праці» полягала у створенні «самоврядних робочих груп», «укрупненні операцій», збільшенні елементів ініціативи, відповідальності, самостійності вибору, отже, у наданні праці більшої привабливості. За таких умов праця ніби кидає виклик людині, мобілізує її творчі сили на вирішення поставлених завдань, стимулює трудовий азарт, породжує гордість за свою роботу, ефект причетності до справ колективу.

Під впливом теорії Ф. Херцберга на підприємствах розпочалася повсюдна раціоналізація праці. Створювалися групи з модифікації конвеєрної організації праці, збагачення змісту операцій, виконуваних кожним робітником; збільшення можливостей для виявлення їхньої ініціативи, самостійності, підвищення відповідальності.

Однак економічні труднощі 70-х років, що стримували зростання продуктивності праці, не сприяли подальшому поширенню та розвитку вчення Ф. Херцберга. Відбувся перерозподіл значущості об’єктивних і суб’єктивних чинників, посилився інтерес до проблем організації виробництва.

Підхід Ф. Херцберга почав суперечити самій економічній суті виробництва. Експеримент щодо заміни конвеєра «груповим складанням» з технічного боку виявився невдалим, і організатори виробництва почали сприймати теорію «збагачення праці» як шарлатанство, порушення раціональних принципів управління.

Емпірична соціологія переживала кризу. Загострення соціально-психологічних суперечностей стимулювало пошук нових форм її розвитку. Було переглянуто деякі принципи емпіричних досліджень. Зокрема, запроваджено принцип поведінково-психологічного аналізу, який у центр аналізу ставить поведінку людини, її реакцію на різні стимули. Емпірична соціологія зробила спробу інтерпретувати факти, а не тільки давати їм кількісну характеристику.

У 70-х роках знову активізувалися принципи тейлоризму. Намагання відійти від прямого заперечення поглядів Ф. Тейлора, замінивши їх «конструктивним аналізом» спостерігалися у діяльності представників «емпіричної» школи П. Дракера, Р. Девіса, Дж. Діболда, які проголосили гасло «назад до Тейлора», запропонувавши у відповідний спосіб переглянути деякі принципові положення менеджменту.

Вчені все більше відходять від вивчення соціального життя трудящих. На їхню думку, немає необхідності в будь-яких соціальних перетвореннях. Достатньо здійснити «розумні» соціально-організаційні заходи і взаємовідносини робітників та керів- ників нормалізуються, а соціальні проблеми вирішуватимуться самі собою.

Цей відкат назад пояснювався, головне, тим, що ні доктрина «людських стосунків», ні концепція «збагачення праці» не змогли забезпечити подальший позитивний розвиток трудової мотивації. Якщо з 1964 по 1972 рр. активно опрацьовувалася велика кількість різних програм «збагачення праці», пов’язаних тільки з концепцією «людських стосунків», то з середини 70-х років почалася модернізація самої цієї концепції. За словами американського соціолога Діксона, вона полягала у:

● перегляді ролі деяких соціально-психологічних чинників (задоволення, лідерство, згуртованість);

● визнанні й вивченні таких чинників, як потреба в самореалізації і творчості, грунтовному аналізі нових форм організації праці;

● створенні «синтетичної моделі», яка поєднувала б соціальні й психологічні стимули до праці.

На початку 70-х років ХХ віку теорія якості життя. Вона зводить вивчення соціальних проблем до якості життя, пов’язуючи його з добробутом, стабільністю існування, вирішенням демографічних, економічних, технологічних та екологічних проблем.

Якість життя — це сукупність матеріальних, соціальних, демографічних та інших умов життя та рівень їх розвитку. На відміну від «рівня життя» якість життя включає й такі чинники, як рівень демократизації, стан здоров’я населення та стан оточуючого середовища, можливості освіти, ступінь соціальної захищеності, тощо.

На початку 80-х років ХХ ст. знову актуалізувалася теорія Ф. Херцберга. У розвинених країнах Заходу навіть сформувалася закінчена концепція «гуманізації праці». Її представники стверджують, що за умов інформаційного суспільства змінюється ставлення до праці. Відтак слід відмовлятись від традиційних форм організації, дбати про виробничі умови, оскільки результати праці робітника безпосередньо залежать від задоволення самою працею та її умовами.

Отримуючи задоволення від роботи, людина ліпше працює, не потребує постійного контролю, забезпечує самоврядування. Зміни організації праці згідно з цією концепцією треба здійснювати за такими напрямами:

— чергування видів робіт протягом зміни, тижня, місяця;

— розширення функцій та обов’язків робітників;

— стимулювання праці через саму працю, використання стимулів для збільшення як престижності, так і змістовності праці;

— підвищення відповідальності та самостійності під час виконання виробничого завдання;

— забезпечення можливостей самовдосконалення у праці, професійно-посадового зростання.

Розглянуті теорії мотивації є базовими, фундаментальними. Вони в основному визначають сучасний стан індустріальної соціології, соціології менеджменту, стимулюють емпіричні дослідження і розробку практичних програм.

Щодо загальносоціологічної теорії, то в ній найбільш відомі дві концепції: теорія «постіндустріального суспільства» і теорія «революції менеджерів». Першу розроблено в 50-ті роки американським соціологом Д. Беллом. Згідно з нею всесвітня історія проходить доіндустріальну, індустріальну і постіндустріальну стадії. На кожній стадії домінує один фактор: у доіндустріальній — сільськогосподарська праця, в індустріальній — промисловість, у постіндустріальній — інформація. На останній стадії сфера послуг починає над сферою виробництва, панують інтелектуальні технології, поширюється планування і контроль. Розрізняють американську та європейську моделі «постіндустріального суспільства».

Основна ідея американської теорії «революції менеджерів» — витиснення класу капіталістів класом службовців («керуючих»).

Клас службовців за К. Реннером, — група людей, які не являючись володарями комітету, виконують управлінські функції.

На відміну від американської сучасна французька соціологія в більшій мірі зазнала впливу історичних і культурних особливостей цієї країни. Мається на увазі не тільки вплив марксистських ідей, а й політична орієнтація, втягнення французьких соціологів у соціальну боротьбу.

Загалом для сучасної західної соціології притаманною є орієнтація на постійне всезростаюче споживання, що отримала теоретичну розробку в концепціях «якості життя».

Термін «якісь життя» став широко застосовуватися у 80-ті роки після робіт Дж. Гелбрейта. Під якістю життя зазвичай розуміють умови людського існування: забезпечення матеріальними умовами (харчі, одяг, житло, засоби пересування), можливості отримання освіти, медичної допомоги, розвитку особистості; стан природного середовища, рівень безпеки, соціальної захищеності, свободи. Якість життя визначається за всіма сферами існування людини: сім’я, навчання, робота, громадська діяльність, дозвілля тощо.

Соціальними індикаторами якості є його об’єктивні характеристики (обсяг вживання матеріальних благ, тривалість життя, система освіти, охорони здоров’я, соціального захисту тощо), так і суб’єктивні сприйняття людиною умов існування. Різні люди сприймають одні і ті ж умови існування по-різному . Причини цих відмінностей обумовлюються різним розумінням сенсу і цілей життя.

Цілі життя визначають напрямок активності людини у сферах праці і використані вільного часу.

Б. Генкін вирізняє такі основні цілі діяльності людини: матеріальні блага, влада і слава, знання і творчість, моральне удосконалення. Поведінці більшості людей притаманні всі перелічені цілі, проте в кожен період життя якась одна із ціх цілей переважає і в найбільшій мірі визначає дії людини.

Під сильним впливом біхевіоризму сучасна західна соціологія розвивається насамперед як поведінкова наука. Її розвиток як гуманітарної (тобто філософської) науки з наголосом на інтерпретативному методі залишився в минулому. Поряд із принципами біхевіоризму й «відкритої» поведінки в сучасній соціології панує принцип операціоналізації і квантифікації.

2.4. Становлення й розвиток соціологічної науки в Україні

Розробки західно-європейської і американської соціології знайшли відгук і в українській соціології знайшли відгук і в українській науці. Проте вчення розвитку соціологічної науки було б неповним без розгляду внеску українських учених.

Соціологічна думка в Україні протягом усієї її історії поєднувала в собі універсальне з національним: перше виявлялося у використанні та дальшому розвиткові провідних соціологічних теорій, методів дослідження, ідей західноєвропейських та американських учених, друге — у тісному поєднанні з національно-визвольним рухом, соціально-політичним життям, творчою спадщиною славетних представників українського суспільства.

На жаль, здобутки українських соціологів погано відомі, бо навіть в часи всіляких відлиг, радянська історіографія замовчувала імена видатних українських вчених, які працювали в царині соціології. В такий спосіб, як слушно зауважує відомий український соціолог Л. Кондратик, офіційна пропаганда намагалась прищепити думку про незначущість надбань української соціології, а то і їх відсутність. Л. Кондратик у своїй книзі «Історія соціології України в іменах» (1996) спробував систематизувати доробок українських соціологів минулого.

Соціологічна наука України ввібрала думки, ідеї, теоретичні узагальнення багатьох мислителів минулого, котрих можна назвати засновниками вітчизняної «протосоціології». Їхні соціально-філософські розвідки, антропологічні, культурологічні та істо- ричні дослідження торували шлях соціологічній думці в Україні, зайняли помітне місце в загальноєвропейському науковому і культурному русі.

Вивчення української протосоціології дає змогу ліпше зрозуміти стан сучасної української соціології, її роль і значення у вирішенні проблем розбудови громадянського суспільства в Україні.

Багато цінних для соціології ідей висловив Іван Франко (1856—1916). На його думку, соціологія має вивчати еволюцію суспільства, розвиток суспільної праці, людину як суспільну істоту тощо. Соціологія є одною з форм просвітництва народу, вона має допомагати зрозуміти людині своє місце в суспільстві, інтереси, мету існування і в цьому її практичне значення.

Основним рушієм еволюції І.Франко визнавав боротьбу за існування, яка за умов суспільства виступає у формі спільної праці, що штовхає людей до удосконалення економічних відносин (перехід від мисливства до землеробства, приручення диких тварин тощо).

Володимир Лесевич (1837—1905) — найвидатніший вітчизняний позитивіст. Займався з’ясуванням сутності соціології, її місцем в системі наук, питаннями прогресу. На його думку, соціологія вивчає суспільні явища, які неминуче підпорядковані природнім законам. Для відкриття цих законів соціологія користується такими методами загального вивчення; як спостереження, набуття досвіду, порівняльний аналіз. Філософія, історія, політична економія — є галузями соціології. Філософія історії вивчає соціальну динаміку, а соціологія — соціальну статику. Досліджуючи суспільний розвиток, В. Лесевич дійшов висновку, що соціальні трансформації призводять не лише до матеріального покращання побуту, що є результатом зростання влади людини над природою, але і поступового переважання вищих людських здібностей. Відтак, розвиток суспільства має прогресивний характер. Прогрес, за В.Лесевичем, є прагнення до ідеалу, який він вбачав в людяності, а головне в досягненні цього ідеалу — розумова діяльність.

Під впливом О.Конта, В.Лесевич вважав, що розумова діяльність у своєму розвиткупроходить три етапи: теологічний, метафізичний і позитивний. На першому етапі люди керуються інстинктами, на другому — розумоспогляданнями і на третьому — досвідом.

Одним із тих, хто закладав підвалини української соціології, був Михайло Драгоманов (1841—1895). Він першим використав поняття «соціологія» у своєму курсі лекцій для студентів Київського університету як і інші провідні вчені того часу, намагався знайти йому тлумачення точне.

Соціологію він розумів як універсальну науку і, на його думку, багато які самостійні науки мали б стати її розділами. Не стали винятком ні історія, ні політична економія, ні політологія. Прагнення теоретичного синтезу галузей суспільствознавства, зближували М. П. Драгоманова з класиками західноєвропейської соціології О. Контом та Г. Спенсером.

Соціологічний метод Драгоманова включав різноманітні способи дослідження й наукової критики. У процесі фактологічного і джерелознавчого аналізу він використовує процедуру деідеологізації і розглядає наукові теорії в історико-соціальному контексті з урахуванням особливостей епохи, її соціальних, політичних, національних і філософських тенденцій.

Драгоманов широко використовує компаративний (порівняльний) метод, порівнюючи не тільки представників різних етнічних чи соціальних груп, а й самі ці групи в різні історичні періоди.

Соціологічному методу Драгоманова притаманне визнання об’єктивних закономірностей історичного процесу. Драгоманов наголошував на тому, що будь-які зусилля особистостей чи соціальних груп, навіть урядів і держав не в змозі загальмувати, а тим більше надати зворотного напрямку об’єктивним історичним процесам. Він вірив у невідворотність соціального прогресу і був переконаний, що еволюційний шлях розвитку суспільства забезпечує більший простір для індивідуального і громадського самовираження, ніж соціальні потрясіння.

Микола Костомаров (1818—1885) у своїх соціологічних дослідженнях виходив з того, що здогадки і припущення не можуть бути істиною якщо не підтвердяться очевидними фактами чи безсумнівними логічними зв’язками — самі факти розглядав як похідні від людських понять, як такі, що ґрунтуються на духовному світі людей.

Вчений виступав проти панівної на той час наукової думки, за якою вирішальною історичною силою є держава, а народ — матеріал для держави. На думку вченого, народ є не механічною силою держави, а її змістом, живою стихією. Держава є тільки формою, мертвим механізмом, який приводиться в дію народом. Тому, насамперед , потрібно вивчати народ, суспільство, а не державу.

Костомаров визнавав поступальний розвиток суспільства, неможливість повороту історії назад, а у зростанні свободи особи вбачав одну із закономірностей такого суспільного розвитку. Чим менш розвинуте суспільство тим менш в ньому можливостей для прояву моральних властивостей особи.

Важливе значення для становлення української соціологічної думки мали теоретичні розробки Костомарова народності (ментальності) яка трактується як сукупність ознак, що відрізняють один народ від іншого. Такими на думку вченого є — духовний склад, почуттєвий світ, склад розуму, спрямованість волі, погляд на духовне і суспільне життя того чи іншого народу.

Формування народності, як уважає М.Костомаров, залежить від декількох факторів:

• географічного положення, що відіграє важливу роль на початкових стадіях цивілізації;

• життєвих історичних обставин (взаємовідносин народів, їх зіткнення під час міграцій, вплив сусідів і прибульців тощо). Ступінь впливу цих обставин залежить від рівня розвитку цивілізації. Більш цивілізований, освічений народ наполегливіше відстоює і зберігає свою культуру, звичаї, традиції.

Основними особливостями української народності за Костомаровим є:

• перевага особистої свободи над общинністю;

• непостійність, недостатня ясність мети, поривчасність руху, прагнення до творення і якийсь розлад недотвореного (все, що випливає з перевагання особистого над колективним;

• відсутність прагнення до підкорення чужих, до асиміляції інородців, які проживають серед корінних жителів;

• переважання духовного над матеріальним;

• толерантність відсутність національної зверхності.

Особливу увагу Драгоманов приділяє соціології політичних відносин. Він вивчає проблеми влади, взаємовідносини держави й суспільства, загальногромадських пріоритетів і особистих прав, індивідуальної свободи тощо. Його цікавить не стільки формальне визначення сутності ключових понять політики, скільки конкретні історичні форми політичних режимів у різних народів у різні епохи. У процесі соціологічного вивчення цих питань Драгоманов доходить висновку, що не існує таких інститутів влади, політичних чи правових установ, які б претендували на позаісторичну незмінність. Політичне життя за своїм змістом є процесуальним, тут усе рухається, старе змінюється новим, і ці процеси є цілком закономірними.

У пошуках об’єктивних критеріїв оцінки соціальних процесів М. Драгоманов звертався до досліджень західноєвропейських учених, зокрема Ф. Лассаля і О. Конта.

М. Драгоманов розглядав соціальний прогрес як поступовий розвиток ідей, виступав проти централізації влади як способу політичного і національного гноблення, розробив програму культурно-національної автономії. Він відстоював право українського народу на розвиток національної культури.

Розуміння М. Драгомановим залежності прогресу як такого від розвитку суспільної організації свідчить про безпосередній зв’язок його ідей зі спенсерівською теорією еволюції та розвитку людського суспільства.

Цікавими для сучасників є соціологічні роздуми Пантелеймона Куліша (1819—1897) про місто і село, Європу і хуторянство. В їх основі — принцип подвійності природи людини. Серце, душа людини і її «зовнішнє» — завжди перебувають у конфлікті, в боротьбі між собою. На ґрунті такого розуміння природи людини Куліш побудував свою теорію «хуторянства», лейтмотивом якої є: «прагнення до життя на хуторі — це прагнення до життя серця». Саме село, хутір дає відчуття природного (вільного) життя, є джерелом усіх земних радощів, дає можливість відкинути все зайве, непотрібне. Ніяка наука, європейська цивілізація цього не в змозі дати. Наукою лише розум збагачується. А тому Куліш закликає уникати від міського життя.

Доцільно містами «розсипатися» на села і не утворювати велетенських людських скопищ, що породжують дорожнечу, байдужість до незаможних; не поривати сусідських зв’язків із селянами — лише тоді бідність як-небудь урівняється з багатством. В цьому Куліш вбачав можливість розв’язання багатьох соціальних проблем.

Соціологічні погляди Федора Вовка (1847—1918) формувалися під цілковитим впливом ідей О.Конта та Г.Спенсера. Тлумачачи соціологію як науку про суспільне життя, він стверджував, що соціологія могла виникнути лише після появи геології, палеонтології і біології. І що соціологія разом з етнологією та етнографією складають одну науку — антропологію.

Ф. Вовк біологічні закони еволюції переносив в соціологію і на цій підставі робив висновок, що всі суспільні явища з’явилися не в наслідок втручання зовнішніх сил, а є результатом поступового розвитку фізичної природи людини; всі засоби людського життя є наслідком вдосконалення їх первісних форм; наука поступово розвинулася від перших випадкових спостережень первісної людини; релігії розвинулись з первісних вірувань тощо.

Соціологічні погляди Івана Лучинського (1845—1918) сформувалися під впливом О. Конта і Дж. Мілля. Цей вчений уважає, що предметом соціології є закони еволюції суспільства, проте лише загальні закони соціальних явищ, закони того, як один стан явища породжує інший. Іншими словами, за І.Лучинським соціологія має вивчати соціальні явища в їх послідовному розвитку, в співвідношенні різних їх станів. Соціологічні закони, на думку вченого, повинні базуватися на даних історії і біології.

Ісаак Оршанський (1851—?) оцінюючи вчення О. Конта, вважав його недостатньо обґрунтованим. Так, він не погоджувався з тим положенням, що основною одиницею соціологічного вивчення є суспільство. На думку вченого такою одиницею є людина, як індивід фізіологічний, психічний і соціальний. Звідси Оршанський робить висновок, що вчення про людського індивіда (антропологія) лежить в основі соціології, а остання — є галуззю біології. Цим пояснюється його намагання підправити контівський закон трьох стадій розумового розвитку людства, доповнивши його психологічним і логічним аналізом, яким нібито знехтував О. Конт.

Оскільки в центрі соціологічного вивчення знаходиться індивід, то звідси і твердження про те, що основні етапи розумового розвитку людства співпадають з основними етапами життя людини. Так, теологічний етап, якому притаманний фетишизм відповідає дитинству, метафізичний — юності, позитивний — зрілості.

Олександр Потебня (1835—1891) вивчав соціологічну сутність категорій «народ» і «народність», взаємовплив народів, співвідношення народності і ідеї національності. Народ є творцем мови, і мова зумовлює національну специфіку народу. Народність, в термінах Потебні, є тим, чим один народ відрізняється від іншого. Кожна народність має право на саморозвиток.

Народність не є атрибутивною ознакою народу. Вона виникає час від часу як задум окремих осіб чи гуртів зробити відомі риси народу керівним началом діяльності окремих представників чи уряду цього народу, аби звеличити діяльність, надати їм більшої сили.

Соціолог Олександр Стронін (1826—1889) вивчав проблеми суспільства, під яким він розумів і людство в цілому, і держав, і сім’ю. Всі вони, на думку вченого, мають спільні риси, подібні закони. Одною із таких спільних рис всіх суспільств є їх пірамідальна будова. На вершині піраміди розміщується активна меншість — аристократія, внизу — більшість , демократія, у середині — тимократія. Така будова суспільств потрібна для руху. Вона нагадує зграю летючих пташок, що вишикувались у трикутник, вершина якого спрямована в бік руху. Суспільству також, для того щоб легше було розсікати історичний простір, необхідно набрати вигляду піраміди. Окрім того, пірамідовидна побудова суспільства сприяє підтримці рівноваги в ньому. При розташуванні більшості внизу піраміди ніякі розхитування меншості зверху не загрожують падінню цієї піраміди.

Одним із тих, хто намагався зрозуміти механізм поведінки людини був Павло Аландський (1844—1883) Він вважав, що кожна людина діє на свій розсуд. Однак люди, які керуються лише сьогоденними потребами не мають чітких програм дій і не здатні до будь-якої суспільної організації.

Христина Алчевська (1841—1920) зробила певний внесок в становлення прикладної соціології — розробила методику вивчення читацьких інтересів, яка ґрунтувалася на соціологічному спостереженні і могла використовуватися для вивчення інтересів суб’єктів будь-якої соціальної діяльності.

Володимир Антонович (1834—1908), вивчаючи українську націю і порівнюючи її з іншими національними типами, дійшов висновку, що національні особливості народу визначають його здатність до розвитку, а також і характер відносин в трудових організаціях. Для українських асоціацій (чумацтво, рибальство, чабанство) притаманна рівноправність їх членів. Рівноправність є одним із політичних ідеалів української нації. Прикмети нації як наділяються природою, так і набуваються (але вже на цьому ґрунті) в процесі історичного та культурного розвитку.

Микола Зібер (1844—1888) видатний економіст і соціолог, ... суспільство і суспільний розвиток стояв на тому, що не існування індивідів зумовлює існування суспільства, а навпаки, існування суспільства визначає становище індивіда. Досліджуючи чинники індивідуальної свободи особи вчений дійшов висновку, що характер праці є визначальним чинником, що саме в умовах випадкової і непостійної трудової зайнятості людина фактично позбавлена свободи. У розвитку суспільства вирізняв ряд ступенів порівнюючи їх, проаналізував общинне і капіталістичне господарювання.

Зібер вивчав проблеми народонаселення, критикував теорію Т. Мальтуса, використовуючи для цього статистичні дані.

Сергій Подолинський (1850—1981) вивчав розвиток праці як основного соціального процесу, розвиток соціально-трудових відносин. У дослідженні «Ремесла і фабрики на Україні» аналізує різні типи трудових занять в Україні, їх розповсюдженість, становище різних груп працівників, їх відносини з працедавцями тощо. Одним з вимірів соціальної стратифікації умов соціальної мобільності вважав належність до національності. Головну причину соціальної диференціації суспільства, соціальної нерівності вбачає у додатковій вартості, у несправедливій організації праці, у тому, що безпосередній виробник працює не на себе, а на свого господаря.

Прогрес — це якісна характеристика розвитку суспільства, в процесі якого життя людське дедалі кращає.

М. Драгоманов вирізняв декілька сторін прогресу:

• технічний поступ, що характеризується винаходами, які полегшують працю людини;

• науковий — поширення освіченості;

• культурний — удосконалення способу життя, поліпшення його якості, піднесення духовності людини.

Прогрес суспільних відносин М. Драгоманов розумів у скасуванні особистої неволі, панщини тощо.

Щодо власного удосконалення особи М. Драгоманов виключного значення надавав громадським порядкам, які потрібно змінювати так, щоб навіть недобрій людині було важко робити щось зле, а добрій легко робити добро.

Однією з особливостей розвитку соціологічної думки в Україні на межі ХІХ — ХХ ст. було поширення плюралізму, одним із найяскравіших представників якого вважають соціолога Максима Ковалевського (1851—1916). Він прагнув поєднати позитивні досягнення різних соціологічних течій. М. Ковалевський народився в Харкові, закінчив 1872 року Харківський університет, продовжив свою освіту в Парижі, Відні, Берліні. Особисто був знайомий зі Спенсером, Дюркгеймом, Марксом, Енгельсом. Марксистських ідей М. Ковалевський не поділяв, його погляди формувалися під впливом Конта і Спенсера.

Соціологію М. Ковалевський розглядав як загальну теорію соціального розвитку і намагався вивчати історію в соціологічному розрізі [«Сучасні соціологи» (1905), «Соціологія» (1910) та ін.]. Ідею еволюції, поступового вдосконалення суспільних інституцій Ковалевський свідомо протиставляв марксизму. Виступаючи проти суб’єктивного методу в соціології, неокантіанського протиставлення суспільних наук природничим, Ковалевський основним соціологічним законом уважав закон прогресу, який полягає в посиленні соціальної солідарності між різними соціальними групами, класами, народами. Одне із завдань соціології він убачав у виявленні сутності такої солідарності, вивченні її різноманітних форм. Соціальний прогрес, на думку М. Ковалевського, відбувається під впливом різних чинників, але жодний з цих чинників не може бути визнаний за вирішальний. Будучи реформістом, М. Ковалевський заперечував революцію як рушія суспільного прогресу.

Микола Грот (1852—1899) — відомий представник позитивістської соціології в Україні займався дослідженням проблем розвитку природи і людства тлумачення сутності соціології та структуризації наук . Розвиток М. Грот тлумачив як безконечно складний і органічно зв’язаний ланцюг законовідповідних змін, які відбуваються у всіх сферах існування природи. Причина цих змін — взаємодія, а кінцевий результат — пристосування предметів природи один до одного. Оскільки пристосування бувають різними, то різними є і типи розвитку: прогрес, регрес, інгрес. Суб’єктивною ознакою прогресу, за Гротом, є зростання почуття приємності у якомога більшої ... членів суспільства, а об’єктивною — економія сил та енергії людського організму. Звідси, соціальний прогрес — це ряд здійснюваних людиною змін, який посилює і змінює способи дії її енергії у взаємодії з природою і призводить до зростання задоволень і зменшення страждань людини.

Регрес — це зменшена непродуктивна витрата і використання діючої енергії.

Інгрес — це ні піднесення, ні зменшення сил до дії у суспільстві протягом значного часу.

Використовуючи принцип розвитку явищ природи, М. Грот класифікував всі науки на неорганічні, органічні і надорганічні. Соціологія і психологія — надорганічні науки. Психологія вивчає психічні явища, які мають більш загальний і простий характер. Соціологія вивчає соціальні явища, які мають більш спеціальний і складний характер. Учений вважав, що суспільству властиві ці ж функції, що і психічному індивіду, а тому соціологія є, по своїй суті, ні чим іншим, як психологією суспільства.

Об’єктом вивчення соціології на думку М. Грота, можуть бути такі явища суспільства:

• пізнання мова, наука, знання;

• почуттєвості — звичаї уподобання, художня творчість;

• волі — суспільні, політичні та релігійні тенденції;

• діяльності — зовнішня культура, юридичні, економічні, політичні закони та норми.

Відповідно до структури об’єкту М. Грот поділив соціологію на такі розділи:

• суспільні і фізіологічні науки;

• науки про суспільну мораль, етику, мистецтво;

• науки про політичну історію і релігію;

• економічні та юридичні науки.

Соціологічна думка в Україні завжди розвивалась як складова загальноєвропейської культури. Так, на межі ХІХ і ХХ ст. на розвиток соціології в Україні значний вплив справив сформований на ідеях О. Конта і Г. Спенсера європейський позитивізм. У зв’язку з цим варто ще раз згадати Е. Дюркгейма, який був ініціатором використання історико-порівняльного методу, спирався в своїх дослідженнях на статистику, використовував не тільки функціональний, а й каузальний метод, багатофакторний аналіз.

В українській науці цей метод вперше використав славетний історик, академік, громадський діяч, голова Центральної Ради Української Народної Республіки (1917—1918) Михайло Грушевський (1866—1934).

З теорією О. Конта він ознайомився ще будучи студентом Київського університету, а переваги соціологічного методу оцінив, коли 1902 року в Парижі детально вивчав досягнення французької школи.

На формування світогляду М. Грушевського надзвичайний вплив мав Дюркгейм, з яким він підтримував особисті контакти. «Правила соціологічного методу» Дюркгейма, як свідчить сам Грушевський, визначили напрямок його власних аналітичних розвідок. Саме «Правила соціологічного методу» М. Грушев­ський уважав новою теорією пізнання, яка пропонує шукати причини соціальних явищ у них самих, а не в індивідуальній свідомості. Перебування в Парижі, де в Російській вищій школі суспільних наук М. Грушевський прочитав курс української історії, остаточно сформувало його світогляд.

М. Грушевський, історик світового масштабу, став лідером інституалізованої соціології в Україні. Його соціологічна робота охоплювала надзвичайно широке коло питань. У теоретичному соціологічному вивченні він торкався й суспільно-політичного устрою, соціально-класової структури тогочасного суспільства, динаміки громадських настроїв, проблем етносоціології, етнополітики й моралі.

Виходячи з об’єктивних засад соціальних знань, спираючись на історичні факти, удаючись до методу історичного порівняння, Грушевський намагався дати відповідь на питання: що таке людське суспільство, які закони його розвитку й прогресу.

Його головною науковою працею із соціології є «Початок громадянства (генетична соціологія)», яку присвячено центральній проблемі тогочасної соціології — висвітленню причин і чинників утворення соціальності, виникнення й існування людського суспільства. У ній, зокрема, аналізувалися структурні трансформації, що відбувалися на той час у суспільстві: криза традиційних інститутів (сім’ї, сусідських відносин тощо), зростаюча спеціалізація праці, виникнення великих промислових центрів, урбанізація життя, посилення промислової та державної бюрократії тощо. Намагаючись визначити, що робить суспільство суспільством, Грушевський наголошував на важливості боротьби індивідуалістичних і колективістських тенденцій, коли то одні, то інші періодично домінують у суспільному розвитку. Саме ця боротьба стає домінантою соціальної еволюції, що є об’єктом дослідження всіх соціальних наук.

М. Грушевський вивчав закономірності соціальної еволюції, критикував марксистський економічний детермінізм. Заперечуючи тлумачення соціальної еволюції як наслідку впливу суто біологічних інстинктів, Грушевський наголошував на ролі соціально-психологічних чинників.

З різних причин М. Грушевському не вдалося втілити в життя всі свої наукові задуми в Україні, і довелося працювати над цим уже в еміграції.

Перший період перебування М. Грушевського за кордоном був зв’язаний з чималими труднощами. Він опинився на чужині без будь-яких засобів до існування. Незважаючи на це, прибувши до Відня, він одразу ж зайнявся вирішенням практичних соціологічних проблем, висунувши ідею створення єдиного наукового центру — Українського соціологічного інституту (УСІ), який об’єднав би різні наукові течії української соціології. Протягом 1919 р. він розробив три варіанти проекту УСІ. Передбачалися автономія цього наукового центру, державна дотація, колегіальне управління, створення філій в основних світових центрах.

Цей проект було розіслано всім українським ученим і розпочато переговори з Дніпровським союзом споживчих спілок про видання серії наукових соціологічних праць. Було складено програму, розпочато налагодження контактів з урядом Радянської України з метою фінансування останнім діяльності Інституту, а в майбутньому — переведення його в Україну.

М. Грушевський ставив перед Соціологічним інститутом найрізноманітніші завдання: проведення соціологічних досліджень, підготовка кваліфікованих дослідників у різних галузях соціології з орієнтацією на самостійну наукову роботу, підтримування зв’язків із міжнародними соціологічними організаціями, обмін досвідом соціологічної роботи: інформація світової громадськості про соціальне життя в Україні, ознайомлення української суспільності із здобутками соціологічної науки на Заході.

Місцем перебування Українського соціологічного інституту М. Грушевський вибрав Женеву — традиційний інтернаціональний центр, де вже тоді перебувало багато національних організацій різних народів, із штаб-квартирою Ліги Націй включно. Однак через різні несприятливі обставини ця ідея виявилася нездійсненною.

Найсприятливіші умови для розгортання наукової діяльності української еміграції склалися натомість у Відні (Австрія), де ще 1915 року було засновано Загальноукраїнську культурну раду, яка мала на меті згуртувати українську інтелігенцію Галичини й Наддніпрянської України для науково-культурної діяльності за несприятливих обставин першої світової війни. Саме тут, у Відні, 1919 року М. Грушевський і заснував перший український науковий заклад в еміграції — Український соціологічний інститут. Було сформовано бібліотеку, підібрано працівників, зокрема таких відомих учених, як Н. Шраг, В. Старосольський, Д. Антонович, М. Чечель, Н. Шаповал, В. Мазуренко, П. Христюк. Відбувалися громадські читання та лекції, видавалися матеріали деяких соціологічних досліджень. Сам М. Грушевський читав курс «Початок громадянства, чи генетика соціології».

З 1 лютого 1921 р. у Відні відкрилися річні безплатні загальні курси із суспільно-політичних наук для українських емігрантів. Серед різноманітної тематики лекцій були й питання соціології. Тему «Початок громадського та державного життя, або генетична соціологія» вів сам М. Грушевський. Матеріали з теми лягли в основу пізніше опублікованої розвідки з курсу генетичної соціології (1924 р.).

У 1921—1922 рр. діяльність Українського соціологічного інституту зосереджувалася на лекціях і видавничій діяльності. Під його егідою було випущено 13 книжок, які стали відчутним внеском у розвиток української науки. Видання Інституту надсилались до бібліотек України, українських товариств у Женеві, США, Канаді, звідки, у свою чергу, надходили книги українознавчої тематики.

М. Грушевський сподівався, що Український соціологічний інститут стане справжнім центром української науки, оскільки Академія наук у Києві через відомі обставини революції та громадянської війни занепала, а українські наукові заклади на Західній Україні через неприхильне ставлення польсько-румунських правлячих кіл припинили свою діяльність. На думку Грушевського, Український соціологічний інститут залишався одним-єдиною установою, яка спроможна була належним чином репрезентувати українську науку, сприяти її розвиткові.

Проте за браком коштів широку програму цього інституту не було виконано. Скрутний матеріальний стан, невлаштований побут співробітників та й самого керівника, а також зрозуміле бажання працювати на батьківщині — усе це визначило наміри Грушевського повернутися до Києва і перевести туди інститут.

З метою презентації Українського соціологічного інституту в Україні Грушевський домігся участі його представників у Всеукраїнському науково-технічному з’їзді (Харків, 1922). Туди відрядили А. Жуковського і М. Чечеля, для того щоб зробити доповідь про діяльність УСІ та вивчити можливість переведення його в Україну.

Проте ці плани не здійснилися. Наприкінці 1922 р. діяльність УСІ довелося згорнути за браком коштів. Наприкінці 1924 — у першій половині 1925 року УСІ відновив роботу в Празі, де він діяв аж до кінця другої світової війни. А Грушевський у листопаді 1923 р. дав згоду на обрання його членом УАН. У березні 1924 р. він повернувся до Києва. Одразу після повернення на батьківщину М. Грушевський прочитав перед загальними зборами УАН доповідь «Український соціологічний інститут та дослідницька кафедра історії культури — загальної та української». Загальні збори схвалили рішення про необхідність заснування соціологічного інституту в Києві. Проте це рішення також не було втілене в життя.

Рішенням президії наукового комітету Наркомату освіти УРСР було створено науково-дослідну кафедру історії України за завідуванням М. С. Грушевського. При кафедрі було організовано секцію методології та соціології. Функції ж інституту фактично почала виконувати створена наприкінці 1925 р. Асоціація культурно-історичного досвіду.

1926—1927 рр. Асоціація провела 24 засідання, на яких було прочитано 51 доповідь соціологічного плану. Розроблялися спеціальні анкети, програми історико-соціологічних досліджень. Щоб піднести соціологічну роботу в Україні до рівня світових стандартів і узгодити її із світовим науковим рухом, до роботи запрошували іноземних фахівців. На засіданнях детально обговорювалися дослідження західних учених, зокрема французької школи, яка була методологічною основою для українських соціологів того часу.

Семінар методології соціології та інших наук вела дочка Грушевського — Катерина Грушевська (1900—1943). Сам же Грушевський читав курс «Сучасної соціології».

Не звертаючи уваги на критику її захоплення соціологічними методами та ідеями Дюркгейма, яким, на думку марксистів, був притаманний «прихований ідеалізм» і «соціальна обмеженість», 1927 року Катерина Грушевська за власний кошт поїхала за кордон (Париж, Берлін, Відень), щоб глибше вивчити досвід європейської соціології позитивізму. Дослідниця придбала літературу, налагодила зв’язки з деякими закордонними інститутами та університетами.

У цей час з’явилася підсумкова, узагальнююча стаття М. Грушевського про французьку соціологічну школу. У ній учений писав, зокрема, що праці французьких соціологів, особливо Дюркгейма, можуть бути взірцем для молодої української науки.

Отже, заслугою М. Грушевського було сприяння оволодінню українською наукою історико-соціологічним методом дослідження, теоретичний та практичний його розвиток, а також поширення досвіду навчально-популяризаційної та публіцистичної діяльності.

Окрім М. Грушевського, багато інших українських учених також змушені були працювати в еміграції. Серед них був і голова Українського громадського комітету у Празі, колишній міністр земельних справ в уряді УНР Микита Шаповал (1882—1932), який протягом 1924—1932 рр. очолював Український інститут громадознавства. УІГ провадив активну наукову діяльність у галузі соціології, видавав єдиний на той час український соціологічний часопис «Суспільство», опублікував книги українських соціологів і проіснував аж до 1945 року.

М. Шаповал за час керування цим інститутом оприлюднив такі свої праці, як «Загальна соціологія», «Українська соціологія», «Соціологія України», «Соціологія і політика: підручник соціотехніки», заснував (кінець 1920-х років) соціологічну бібліотеку та архів-музей для популяризації соціологічних знань.

Соціологічні погляди іншого українського соціолога Ольгерда Борковського (1884—1939) сформувалися під впливом вчення Г. Спенсера, Е. Дюркгейма, М. Вебера. Головною передумовою перетворення народу в націю, на думку О. Бочковського, є господарський зв’язок суспільних верств, а природними передумовами нормального розвитку народу є територія і земля. Проте, не територія, а народ є «майстром своєї історичної долі». Земля — це сцена, а народ –митець, що гірше або краще творить власну історію.

Соціолог Микола Гредескул (1865—?) відомий як критик марксизму. Всі потреби людини він поділяв на дві групи: нижчі (тваринні) і вищі. Задоволення нижчих потреб призводить до виникнення «економічного фактора». А оскільки потреби мають психічну, ідеальну природу, то й економічний фактор, за М. Гредескулом, є ідейним, а не матеріальним. Свої потреби люди задовольняють суспільним способом. У результаті виникають економічні відносини (тобто відносини між членами суспільства з приводу виробництва) і економічна структура суспільства. Однак ці й інші відносини мають регулюватися, тому потрібні держава і право. На думку М. Гредескула, економіка, держава і право утворюють «побудову», головною функцією якої є забезпечення задоволення людських потреб шляхом суспільної господарської діяльності.

Михайло Туган-Барановський (1865—1919) займався вивченням соціального розвитку, його чинників і вважав, що основу суспільного ладу визначає не виробництво (як стверджували марксисти), а щось більше — соціальне господарство. Під соціальним господарством учений розумів сукупність людських дії, спрямованих на зовнішній світ з метою створення матеріальних умов, необхідних для задоволення людських потреб. Він уважав, що немає такої людської потреби, задоволенню якої б не служило господарство. Тому немає сенсу класифікувати потреби, вони всі господарські.

За Туган-Барановським, в основі будь-якої діяльності лежить соціальне господарство. Соціальне життя він уподібнював колу, в центрі якого знаходиться господарство, а від нього радіусами розходяться лінії інших видів соціальної діяльності. Відтак ... присутності соціального господарства у різних галузях соціальної діяльності, як зазначає вчений, дуже різний. Наприклад, діяльність спрямована на задоволення нижчих потреб, підтримання життя — є цілком соціальним господарством, а наукова діяльність, хоча і потребує господарської основи, але виходить далеко за її межі. Чим вище потреба, тим меншу роль у діяльності по її задоволенню відіграє господарська діяльність.

Звідси вчений робить висновок: оскільки з прогресивним розвитком суспільства відбувається ушляхетнення людини, центр її життя переміщається у сферу вищих духовних потреб, то і соціальне значення господарської діяльності, як чинника суспільного розвитку, буде зменшуватися, натомість значення негосподарської діяльності зростатиме.

Цікавими були розвідки українських правників, що досліджували право передусім як суспільну категорію. Зокрема Богдан Кістяківський (1868—1920) дійшов висновку, що надто широке використання природничо-наукових принципів обмежує можливості соціального пізнання. Реальність, яку має вивчати соціологія, включає не тільки економічні відносини, а й дії людей, зумовлені соціальною дійсністю та її культурними формами.

Саме такий підхід до визначення предмета соціологічного вивчення сприяв здобуттю соціологією статусу самостійної науки, остаточному її відокремленню як від природничих, так і від інших суспільних наук.

Б. Кістяківський мав особисті контакти з провідними європейськими соціологами: Г. Зіммелем, у семінарах котрого він працював у Берлінському університеті, В. Віндельбандом у Страсбурзькому університеті, де він захистив докторську дисертацію, М. Вебером, з котрим його зв’язувала багаторічна дружба. Б. Кістяківський здобутки західноєвропейської теоретичної соціології прагнув застосувати до дослідження національної культури, зокрема ролі мови в розвитку цієї культури.

Іван Сокальський (1886—1929) цікаво трактував механізм розвитку людських відносин, уважаючи що їх визначають пристрасті або груба сила. Розуму, залишається підводити історичні підсумки, а свідомості визначати засоби для послаблення гнітючого впливу первинних пристрастей і грубої сили на суспільне життя. На думку ученого:

• історія має зигзагоподібний характер;

• сусідство є одним з визначальних чинників в історичному житті народів.

Соціологічні інтереси провідного українського соціолога Володимира Старосельського (1878—1942) також зосереджені навколо проблем нації, соціологічного розуміння права та держави тощо. Соціологічну сутність нації вчений тлумачив як спільноти яка твориться стихійною волею, інстинктом, почуттям приналежності до себе, психічними схильностями та настроями людей, що удержує її як внутрішньо зв’язану цілісність.

Державу, В. Старосельський розглядав як один із типів соціальних зв’язків, який тримається силою правних норм. Соціологію цікавить не те, до чого зобов’язують норми (це предмет вивчення правознавства), а норми як реальна , фактична схема людської поведінки(«дійсна дійсність»), в тому числі і поведінка людей, яка суперечить правним нормам.

На соціологічні погляди Василя Бойка (1893—1938) мав вплив марксизм. Зокрема, досліджуючи мистецтво, він виходив з того, що мистецтво є одною з надбудов, які виростають на ґрунті суспільного виробництва, зокрема економічних відносин між людьми.

Микита Шаповал (1882—1932) досліджуючи проблеми суспільства, дотримувався тези, що суспільство є організацією співробітництва людей щодо здобування і розподілу життєвих засобів для задоволення потреб існування, усяких засобів для задоволення усяких потреб. Сучасне суспільство є організацією, заснованою на принципі суспільного поділу праці, а через те й неминучого обміну продуктами праці.

Дмитро Донцов (1883—1973) був політиком, і його соціологічні розробки більше торкаються політичної соціології. Розглядаючи рушійні сили людської діяльності, вчений відкидає віру в розум на користь волі, що рухає світом і є ціллю у собі, вона, на думку вченого, є рух що не залежить від об’єкта, але шукає його у собі.

Саме воля, а не розум є рушійною силою людської діяльності. На цьому Д. Донцов будує свою ідеологію волевого націоналізму:

• головною рушійною силою людської діяльності є не розум, а воля. Головна прикмета волі: вона є ціль у собі;

• держава має три складові: землю, народ, владу (остання є найважливішою, від неї залежить воля держави);

• народ залежно від природних здібностей, поділяється на вищі і нижчі касти. Ідеалом провідної касти є сильна влада, підвладної — «безначальство».

Головною теоретичною концепцією соціолога В’ячеслава Липинського (1882—1931) була теорія організації національних еліт. Згідно з його поглядами розвиток держави залежить від форми її організації. Кожна нація твориться елітою (аристократією), котра здобула владу у своєму суспільстві. Без національної аристократії, здатної організувати пасивну більшість нації та захистити її від зовнішньої небезпеки, немає і не може бути нації.

Успішне ж функціонування еліт потребує їх постійного поповнення й оновлення.

В. Липинський указав на три методи організації національної аристократії: класократія, охлократія і демократія. Для розуміння специфіки названих методів слід урахувати, що протилежними полюсами соціальної структури за цією концепцією є активна меншість, тобто аристократія, і громадянство — частина населення держави, яка не має безпосередньої змоги використовувати фізичний примус для здійснення своїх бажань.

Склад громадянства — неоднорідний. За вертикальним поділом воно складається із окремих класів (промислового, хліборобського, фінансового й купецького, інтелігенції), у кожному з яких по горизонталі виокремлюються стани, що утворюються на засаді здатності до самоорганізації.

Громадянство, поділене на класи і стани, веде постійну боротьбу за владу.

Найліпшим методом організації національних еліт В. Липинський уважав класократичний, коли аристократія формується і приходить до керівництва через загальні вибори найліпших представників різноманітних класів і станів.

Охлократія характеризується тим, що активна меншість твориться шляхом організації різнокласових елементів в одній верстві, яка необмежено панує над даним громадянством.

Ці три методи організації чергуються: ослаблена класократія вироджується в демократію, а та в охлократію, у боротьбі проти якої знову гуртується класократія.

Станіслав Дністрянський (1870—1935), вивчаючи соціальні зв’язки стверджував, що вони виникають з необхідності задоволення людьми своїх потреб і що на ранніх етапах суспільного розвитку ці потреби носили переважно економічний характер.

Умовою успішного функціонування соціальних зв’язків, за С. Дністрянським, є наявність норм, які виникають з внутрішнього переконання про взаємну залежність людей у процесі задоволення ними своїх потреб.

У контексті соціальних зв’язків учений розтлумачив зміст таких категорій як:

• «спільнота» — група нижчого ступеня, одиничного соціального зв’язку, вона характеризується єдністю суспільних відносин (наприклад, родина);

• «спільність» — група вищого ступеня соціальних зв’язків, яка представлена різними соціальними групами нижчого ступеня, різноманітними суспільними відносинами (наприклад держава). Спільність складається із спільнот. Нині надзвичайно актуальним є вчення Дністрянського про державу і націю, як форми соціального зв’язку. Елементами держави є історична територія, люди які належать до даної території і державна організація.

Елементами нації як соціального зв’язку є: люди, природна (на якій родяться ці люди не історична) територія і народна культура. Народна культура складає основу нації. І кожна нація має свою культуру, хоча може не мати своєї державної організації. Еволюційний розвиток нації, за Дністрянським, полягає в тому, що маючи своїх людей і свою територію, нація намагається своїй власній культурі відкрити шлях до «цивілізації,» тобто на своїй природній території створити власну державну організацію.

В соціологічній проблематиці видатного українського мислителя Володимира Винниченка (1880—1951) чільне місце займає питання про характер української нації і державності. Безбуржуазність, відсутність національних експлуататорських класів розглядається як основна характерна риса української нації.

Окрім того, В. Винниченко вивчає сутність «національного героя», харизматичної особи діяча, який з’являється у будь-якої нації і займає провідну позицію в період великих національно-соціальних потрясінь. Для такої особи притаманний потяг до слави, віра у свою вищість, здатність «заражати» своєю вірою інших громадян. Для цього використовуються будь-які способи ствердження власної популярності: самовихваляння, об ставлення своєї особи різними урочистими процедурами, які гіпнотизуючи діють на інших тощо.

В. Винниченко розробив власну політико-соціологічну концепцію, яка отримала назву «колектократії». Сутність її полягає в тому, що із глухого кута, в який потрапило тогочасне суспільство із-за недосконалості соціально-господарчої форми власної структури, могла вивести її перебудова на правдиво-кооперативну суспільну форму — колектократію.

Звоницькою Агнессою (1897—1924) була розроблена концепція соціального зв’язку. В ній вчена виходила з того, що в основі людського життя лежить спілкування між індивідами, під час якого формується культура, особистісне у взаємодіючих індивідів. В такому процесі стосовно особи А. Звоницька виокремлює три складові:

• соціалізацію або набуття індивідом відомостей про соціокультурне середовище;

• очікування, припущення індивіда про наявність подібних узагальнень в інших індивидів, тобто узгодження спільної діяльності.

Особливим регулюючим механізмом збереження соціального зв’язку в часі вчена вважала традицію

Степан Рудницький (1877—1937) в своїх соціологічних поглядах дотримувався ідеї, що у соціальному світі, як і у світі природи, точиться боротьба за існування. Вона буває різних форм: міжіндивідною, класовою, расовою, національною. Вивчаючи расову і національну боротьбу, вчений виходить з того, що раси і народи — творіння природи і вони живуть, поки існують відповідні природні умови. Між расами і народами ведеться постійна боротьба, в ній виживає сильніший.

Нація є рушієм розвитку людства. Без розвитку нації неможливий будь-який соціально-політичний розвиток. Націю Рудницький визначає як групу людей, об’єднаних спільністю притаманних лише їй рис (прикмет) в одну цілісність.

Вчений вирізняє такі риси нації:

• антропологічна расовість (своєрідна будова і вигляд тіла);

• самостійна мова (у купі з літературою, наукою);

• питомі історичні тенденції і прагнення (на політичному, суспільному полях тощо);

• питома культура (як матеріальна так і духовна) й поспільні культурні прагнення;

• питома суцільна національна територія, на якій була, є, або може бути питома національна держава.

Це основні риси, що передають суть нації і ними повністю володіє народ. Рудницький дав повну характеристику цих прикмет українського народу і обґрунтував положення, що найважливішою є, в першу чергу, територія, в другу, расовість, потім мова, традиції, культура.

Вивчаючи класову структуру української нації, С.Рудницький виходив з того, що із-за втрати державності влада, клас великих земельних власників, міщанство, буржуазія, пролетаріат, церковна ієрархія в Україні були неукраїнськими. Завжди українськими залишалося лише селянство. Звідси висновок, що про тотожність інтересів селянства і всього народу.

Головне суспільно-політичне завдання самостійної України вчений вбачав у зведенні до мінімуму або і цілковитому усуненні класової боротьби в Україні шляхом вирівнювання економічного становища громадян. Саме такий суспільний устрій, на думку вченого, відповідає споконвічним соціальним ідеалам українства, яке впродовж всієї своєї історії боролося проти поневолення одних іншими, проти переваг одного класу над іншим.

Нехай громадяни самостійної України борються і конкурують між собою, хто принесе для України більші заслуги, хто краще прислужиться рідній науці, літературі, народному господарству, всьому людству, а не за те, щоб бути багатшим від іншого та неволити його економічно.

Українська соціологія пожовтневого періоду розвивалася переважно в діаспорі.

У становленні та розвитку соціологічної думки безпосередньо в Україні в післяреволюційний час можна виділити чотири періоди. Перший розпочався після 1917 р. і тривав до початку 30-х років, другий можна датувати 30—50-ми роками, третій — 50—80-ми, четвертий — із середини 80-х до наших днів.

Українська соціологічна думка в післяреволюційний період перебувала під впливом ідей марксизму. Уже з перших днів радянської влади постало питання про опрацювання соціальних теорій нового суспільства на основі проведення емпіричних соціологічних досліджень. У травні 1918 р. з’являється проект постанови Раднаркому «Про соціалістичну академію суспільних наук».

Перший в історії України спеціалізований соціологічний заклад — Міжнародний інститут соціології і права — було організовано в 1919 р. на базі Київського юридичного інституту, але він проіснував лише рік.

Становлення вітчизняної соціології стимулювалося й логікою розвитку самої соціологічної думки. Нова державна система породжувала й нові соціальні явища, тлумачення сутності та природи яких не було й не могло бути в зарубіжній соціології. Відчувалася гостра потреба в практичних рекомендаціях щодо розв’язання багатьох економічних, організаційних та соціальних проблем, зокрема відродження та реконструкції промислових підприємств. З’явилася цілком нова галузь науки — соціотехніка, орієнтована на запровадження інноваційних заходів з наукової організації праці, які мали замінити популярні на той час за рубежем «тейлоризм» і «фордизм». Велике значення у становленні цієї галузі знань мали праці російського вченого О. Гастєва.

На думку Олексія Гастєва, що сформувалася під впливом західноєвропейського позитивізму, наука про організацію праці повинна створюватися на стику соціальних і природничих наук. У останніх вона запозичує точні експериментальні методи, орієнтацію на вивчення реальних фактів.

Зважаючи на реальні потреби виробництва, О. Гастєв пропонував замінити стару теоретичну соціологію прикладною «соціальною інженерією». Йшлося про заміну статусу соціологічної науки, її предмету, цілей і завдань. Характеризуючи нову науку, О. Гастєв в своїй роботі «Як потрібно працювати» писав, що в соціальній сфері повинна наступити епоха точних вимірювань, формул, креслень, контрольних калібрів, соціальних нормалей. Зважаючи на захоплення сентиментальних філософів невловимістю емоцій людської душі, вчені повинні поставити проблему повної математизації психофізіології, економіки, щоб можна було оперувати певними «коефіцієнтами» збудження, настрою, втомлюваності, прямими і кривими економічних стимулів.

В цей же час інший відомий вчений з питань НОП Н. Вітке звернув увагу на те, що керівництво технічними процесами переміщується до інженерів, які використовують методи наукового аналізу, спостереження, експеримент. На його думку, наука є тою силою, яка концентрує досвід і знання, упорядковує їх у логічні формули і наукові узагальнення.

На думку сучасного соціолога О. Кравченко, з позицій нинішнього розуміння, Н. Вітке у своїх наукових поглядах тісно наблизився до відкриття економічної соціології. Товар він тлумачив не як річ, а як певні соціальні відносини, завод як систему соціальних відносин, а діловодство пропонував осмислювати соціологічно. Іншими словами, Н. Вітке вважав, що архів, канцелярію чи облікову систему потрібно вивчати як сукупність соціально-трудових відносин.

Для цього, на його думку, потрібно видавати більше книг з мистецтва управління персоналом, закріпленню і використанню кадрів, поліпшення умов праці, тобто з «соціалогічних основ адміністративної роботи».

Отже, намагання раціоналізувати організацію і управління праці в ті роки призвело до появи нової науки — соціальної інженерії — одного з різновидів прикладної соціології. Вона являла сукупність прикладних засобів впливу на трудову поведінку та установки людей з метою розв’язання соціальних проблем, на адаптацію соціальних інститутів до умов, що змінюються, і збереження соціальної стабільності. Її поява була обумовлена потребами загальногосподарської практики, змушеної рахуватися з людиною як свідомим активним елементом виробничого процесу. Структурно до «соціальної інженерії» входили два підрозділи:

1) наукова організація виробничого процесу (теоретичною основою були фізіологія і психологія);

2) наукова організація управління (теоретично-методологіч­ною основою були соціологічні знання та знання соціальної психології).

Метою першого підрозділу було раціональне поєднання людини з засобами виробництва, а другого — раціональне поєднання і взаємодія людини з людиною у виробничому процесі. Саме другий підрозділ мав соціальний характер і визначав соціоінженерію як науку про спільну трудову діяльність. Як писав Н. Вітке, основною проблемою НОП є не стільки сама праця як проблема фізіологічна, скільки співробітництво людей як проблема соціальної організації.

Отже, О. Гастєв, Н. Вітке визначили структуру, предмет дослідження і сферу застосування соціальної інженерії. При цьому НОП переводилась із сфери технічно-організаційних заходів у сферу соціологічного знання з ужитковою орієнтацією.

Наукова соціологічна робота у 20-ті роки майже повністю зосереджувалась у Всеукраїнській академії наук (ВУАН). У складі її соціально-економічного відділу з’явилася перша кафедра соціології, яку очолював у 1918 — 1920 роках Б. Кістяківський. Тут працював Кабінет примітивної культури, який під керівництвом Катерини Грушевської досліджував питання генетичної соціології. З 1926 року видавався щорічник «Первісне громадянство», де К. Грушевська опублікувала свої праці «Спроба соціологічного пояснення народної казки», «Соціологія старовини» та ін.

Український демографічний інститут, очолюваний М. Птухою, досліджував, крім іншого, біосоціальні процеси. Український НДІ педагогіки (Харків), який очолював В. Протопопов, видавав з 1925 р. «Журнал експериментальної педагогіки і рефлексології», в якому публікувалися праці з соціотехніки. Досліди із соціопсихології та колективної рефлексології велися Психоневрологічним інститутом, який очолювали О. Гейманович і В. Гакке­буш. Проблеми соціології вивчалися також етнографічним, географічним і антропологічним товариствами.

У 30-ті роки дослідженнями питань праці та управління займався Всеукраїнський інститут праці (м. Харків) на чолі з Федором Дунаєвським.

Вчені цього інституту для вивчення механізму функціонування формальної організації та перебудови управління як багатоетапної діяльності використовували прикладну соціологію. Спочатку досліджувалася ситуація, визначалася проблема, потім із застосуванням інженерних розрахунків вивчалися зміст праці та вимоги, які вона висуває до виконавці, і на основі цього змінювалася професійно-кваліфікаційна структура підприємства.

Була розроблена власна методика профорієнтації, вихідним положенням якої було те, що найбільш значущими є методи, що дають змогу виявити обдарованість людини.

Раціоналізація праці і управління сприймалася вченими інституту як процес соціальний. В основу його класифікації Ф. Р. Дунаєвський поклав принцип структурної ролі функції в системі цілого. Він вирізнив такі основні фази організаційного процесу:

• ініціації — запровадження проекту адміністративної структури в перших реальних діях;

• ординації — налагодження діяльності управлінського апарату до нормального його функціонування;

• адміністрації — оперативна робота по вирішенню управлінських проблем у системі керівництва, що склалося. Відповідно вирізняються функції — починні, упорядковуючі і розпорядчі. Тому особлива увага приділялась в інституті аналізу розпоряджень, наказів, звітів тощо. Соціологічні дослідження, що проводилися вченими харківського інституту виявили, що один із способів ухилення представників ДІДІ адміністрації від вирішення проблем — перекладання своїх обов’язків на «творчу активність мас». Проте, дрібна опіка, надмірне детальне розпорядження також шкодять виконанню. Простий робітник, який повинен чітко дотримуватися інструкції, не має можливості врахувати ті зміни, що з’являються в будь-якій трудовій ситуації. Авторитарний стиль керівництва з жорсткими методами контролю теж малоефективний за нормальних умов. Постійний страх покарання травмує психіку підлеглого виконавця, викликає негативні емоції, які справляють зворотній вплив на самого керівника. Утворюється замкнуте коло соціального напруження Було виявлено багато способів маскування недоліків адміністрування:

• надмірне захоплення колегіальністю в процесі прийняття управлінських, рішень, штатна підміна персональної відповідальності колективною, а отже обезособлення прийнятих рішень;

• залучення керівників вищестоящої інстанції «для узгодження» управлінських рішень;

• виконання робіт, які має виконувати підлеглий тощо.

Центральною концепцією харківської наукової школи була методологія «раціональної організації». Вона потребувала будувати проект будь-якої управлінської структури, виходячи не із апріорних принципів, а з врахуванням конкретної ситуації. Для цього розроблялися альтернативні варіанти вирішення одної і тої ж проблеми, що дозволяло вибрати оптимальний. Вивчення соціально-економічних проблем праці і управління в цей час не обмежувалося теоретико-методологічним аналізом.

Вчені харківського інституту перебудову управління розглядали як багатоетапну діяльність. Спочатку вивчається ситуація, що склалася на підприємстві, вивчаються вузлові питання, які потрібно вирішити. Після цього на основі попередніх розрахунків переглядається існуюча професійно-кваліфікаційна структура в контексті змісту праці і тих вимог, які вона ставить до виконавця і створюється «кодекс кваліфікаційних норм». На наступному етапі будується система «норм продуктивності», тобто вивчаються чинники продуктивності праці (стан устаткування, постачання матеріалів, урахування індивідуальних схильностей працівників). Такий підхід, що притаманний для соціальної інженерії, потребує обробки великих об’ємів емпіричної інформації, проведення багаточисельних опитувань тощо.

Інноваційна діяльність з удосконалення соціального управління не обмежувалася соціологічними розробками. У 1922 — 1924 роках почали з’являтися психотехнічні лабораторії, які у вирішенні питань профвідбору і профконсультацій широко застосовували тестування.

Отже, в 20—30-х роках у СРСР було зроблено спробу створити нову соціологічну науку. Однак як самостійна наука соціологія так і не інституювалася. Розвиток соціологічної науки стримувався насамперед через політичні обставини. Дореволюційний досвід соціологічної роботи повністю відкидався. Теорії зарубіжних соціологів, їхні рекомендації піддавалися нещадній та часто несправедливій критиці. У теоретичних дискусіях соціологію почали співвідносити з марксизмом, а її теорію ототожнювати з історичним матеріалізмом.

Особливістю розвитку української соціологічної думки є те, що він за часів колишнього СРСР відбувався під сильним ідеологічним тиском і за свідомого гальмування дослідницької думки, штучного роз’єднання дослідників на тих, хто працював на батьківщині, і тих, хто вимушений був перебувати в еміграції. Проте вільний від ідеологічного тиску розвиток української соціологічної думки за кордоном мав вагомі результати — з’явилися соціологічні праці, які стали науковою класикою.

Як справедливо стверджує відомий сучасний вітчизняний соціолог В. Танчер, доробок соціальних мислителів з України міг бути значно більшим, коли б у 20-ті роки значну їх частину не було «витиснено» за кордон, а соціологічну науку, по суті, було зліквідовано як непотрібну у світлі «раз і назавжди» відкритих марксистсько-ленінських «законів» суспільного розвитку.

У 30-ті роки — період репресій і терору — марксизм остаточно став єдиною ідеологічною основою нашого суспільства, а історичний матеріалізм — соціологією марксизму. Відтак соціологічні дослідження вже не вкладалися в рамки філософської теорії і були винесені за її межі. Це й стало теоретичною передумовою розгрому і повного занепаду соціології в СРСР. Тоталітарному режиму не потрібні були соціологічні дослідження, бо вони, спираючись на точні факти, суперечили пропаганді так званих соціалістичних досягнень. Ініціаторів і прихильників спроб започаткувати відповідні соціологічні інституції піддавали репресіям, а саму ідею засуджували як вияв буржуазного націоналізму. На соціологію наліплюють ярлик «буржуазної науки», вона втрачає свою самостійність, а незабаром перестає існувати як соціальний інститут. Окремі соціологічні проблеми розвиваються в рамках суміжних дисциплін: історичного матеріалізму, психології, статистики, демографії.

Період 30-х — кінця 50-х років характеризувався браком інтересу до проблем соціології, особливо теоретичних і методологічних. Майже не було спроб систематизувати дослідження, спрямовані на формування соціології як науки. Причинами цього була, як уже зазначалося, невдала спроба створити особливу, «марксистську» соціологію, а також недостатній зв’язок соціологічних знань із суспільною практикою.

Вітчизняна соціологія в цей час була в цілковитій ізоляції від світової науки. Ігнорувалося будь-яке знання, яке не відповідало марксистсько-ленінському тлумаченню соціальної реальності, культивувалася нетерпимість до інакомислення. Вітчизняні соціологи не могли використати всього того, що було створено світовою наукою. Бракувало і фактичного матеріалу, бо соціологічні дослідження, по суті, в СРСР заборонялися.

З зміною політичної ситуації в кінці 50-х на початку 60-х рр. розпочинається відродження соціології. У цей час проводяться соціологічні дослідження впливу НТП на соціально-професійний склад робітників, їх ставлення до праці. Широкого розвитку набуло соціальне планування. Плани соціально-економічного розвитку розроблялися для підприємств, міст, цілих регіонів. Це сприяло вдосконаленню методики соціологічних досліджень, отриманню практичних навичок цих досліджень соціологами-самоуками. Було здобуто величезний фактичний матеріал про реальну соціальну дійсність в СРСР.

Від 1968 року соціологія розвивається в Україні як окрема наука. У складі Інституту філософії Академії наук почав функціонувати підрозділ соціології, широко друкуються соціологічні розвідки, поновлюється видання часопису «Філософська та соціологічна думка», який був започаткований 1927 року.

Історія розвитку української соціологічної думки відтворює не лише загальні закономірності становлення соціологічного знання, а й віддзеркалює вітчизняні проблеми. Українське суспільство потребує об’єктивного тлумачення власної природи, своєї ролі й місця у світовій цивілізації.

У середині 80-х років з початком революційного оновлення суспільства усвідомлюється нагальна потреба в соціологічних дослідженнях, змінюється ставлення до соціології, суттєво переглядається багато усталених у радянській науці поглядів на суспільство. Це зумовлювалося передовсім необхідністю наукового осмислювання сучасних трансформаційних соціальних процесів. 90-ті роки в розвитку української соціології позначені інституціалізацією її як однієї з провідних суспільних наук.

Яскравим виявом цієї тенденції було створення самостійного Інституту соціології в системі Академії наук України. Першою соціологічною установою в Україні був створений наприкінці 60-х років XX ст. відділ методології і техніки соціологічних досліджень в інституті філософії АН УРСР, який очолив відомий філософ М. Попович. З 1983 року це вже відділення соціології інституту філософії, а з 1990 — інститут соціології. Посаду першого директора інституту соціології обіймав академік Ю. Пахомов а в 1982 році його місце заступив відомий фахівець з питань економічної соціології В. Ворона.

Головна тематика досліджень Інституту соціології — виявлення закономірностей і тенденцій розвитку українського суспільства в національному й міжнародному контексті, осмислення й узагальнення досвіду перетворення колишнього (тоталітарного) суспільства на справді громадянське.

Визнанням міжнародного авторитету вітчизняної соціології став вихід у світ окремих чисел журналів «Социологические исследования» Російської Академії наук і «Міжнародного соціологічного журналу» (Нью-Йорк), цілком присвячених працям українських соціологів. З року в рік зростає число публікацій вітчизняних соціологів у зарубіжних фахових виданнях.

У липні 1997 року Інститут соціології НАН України розпочав видання першого у вітчизняній історії соціологічного науково-теоретичного періодичного часопису «Соціологія: теорія, методи, маркетинг».

Важливою у розвитку вітчизняної соціології стало відродження соціологічної асоціації України. Найголовнішими завданнями асоціації є визначення пріоритетних напрямів розвитку соціології в Україні, сприяння прискоренню процесів становлення професійної соціології і розширенню наукових зв’язків та співробітництва соціологів України, у тім числі із зарубіжними вченими, іноземними та міжнародними науковими організаціями.

... особливості соціальних відносин та поведінки різних верств населення в різних сферах життєдіяльності суспільства. Метою цих досліджень є визначення типу суспільства, механізмів соціальної інтеграції і диференціації, особливостей суспільних трансформацій тощо.

Учених інституту цікавить: в якому суспільстві ми живемо і яке суспільство будуємо. В діяльності інституту органічно поєднуються теоретико-методологічні розробки з широкомасштабними емпіричними дослідженнями. Із року в рік проводяться загальнонаціональні опитування, які фіксують динаміку соціальних показників розвитку України.

Соціологи всіх країн переймаються вирішенням споріднених проблем. Про це свідчить тематика світових конгресів соціологів, що проходять під опікуванням Міжнародної Соціологічної Асоціації. Лише за останню чверть XX ст. розглядалися такі проблеми як:

— шляхи соціального розвитку (Упсала, Швеція — 1978 р.);

— соціальна теорія та соціальна практика (Мехіко — 1982 р.);

— соціальні зміни: проблеми та перспективи (Делі — 1986 р.);

— соціологія в єдиному світі: подібності і відмінності (Мадрид — 1990р.);

— кордони, що перетинаються, та солідарності, що змінюються (Білефельд, Німеччина — 1994 р.).

Ознайомлення з доробками світового соціологічного товариства сприятиме успішному розкриттю і осмисленню тих невизначеностей і змін, які за останні десятиліття охопили весь світ і справили значний вплив на суспільне життя кожної окремої країни.

Основними напрямками розвитку української соціологічної думки нині є:

— відновлення перерваної традиції розвитку соціології у контексті з історією і національно-культурними особливостями;

— використання здобутків світової соціології для вирішення проблем і задоволення потреб українського суспільства з подальшою розробкою теоретичних концепцій, що враховували б особливості його розвитку;

— дослідження трансформації старої та становлення нової системи соціальних цінностей, норм та інститутів у її зв'язку з національним менталітетом;

— дослідження в контексті радикальних суспільних змін тих процесів і змін, що відбуваються на рівні особистості.

Досліджується соціальна диференціація і стратифікація, соціальна мобільність, соціальні наслідки економічних реформ, формування нових мотивацій і ціннісних орієнтацій різних верств населення України, зумовлених перехідним станом суспільства. Ведеться соціальна діагностика, соціальна експертиза стану і тенденцій розвитку соціальних процесів, соціологічного оцінювання соціального самопочуття та ціннісних орієнтацій населення, визначаються соціально-психологічні чинники стабілізації та інтеграції сучасного українського суспільства, вивчаються джерела та специфіка політичної культури українського народу, соціальної динаміки етнічних спільнот. Формується, як зазначив К. Грищенко, новий науковий напрямок — соціологія перехідного періоду.

Проведено цикл соціологічних досліджень соціально-психологічних наслідків Чорнобильської катастрофи. Створена ефективна технологія ідентифікації громадської думки, застосування якої дає змогу підвищити вірогідність соціальних прогнозів щодо практичної поведінки людей на підставі аналізу їхніх думок про зміст і засоби розв’язання актуальних соціальних проблем.

На висвітлення цих проблем спрямовані монографічні праці провідних учених України: Є. Головахи «Трансформирующееся общество», Є. Головахи, Н. Паніної, М. М. Чурілова «Политическая культура населения Украины», К. Грищенка, А. Ручки «Социальные аспекты экономической реформы», С. Макеєва «Социальные перемещения в крупном городе», Ю. Саєнка «Моделирование показателей развития социальной инфраструктуры», за ред. В. Оссовського «Массовая информация и общественное мнение молодежи», Н. Паніної «Технология социологического исследования», В. Пилипенка «Социальная регуляция трудового поведения: социологический анализ», М. Шульги «Особа і етнос» та інші.

На визначення типу суспільства, механізмів соціальної інтеграції і диференціації, особливостей процесу суспільних трансформацій спрямована реалізація Інститутом соціології загальноінститутського проекту «Українське суспільство на межі XXI сторіччя», що передбачає моніторинг сучасного стану і перспективи розвитку суспільства, його основних структур, соціальних характеристик, що відображені у психологічному стані й орієнтаціях різних верств населення, у громадській думці. Результати реалізації цього проекту знайшли відображення в праці «Українське суспільство на порозі третього тисячоліття», інформаційно-аналітичних матеріалах: «Українське суспільство: моніторинг соціальних змін» (1994—1999 рр.), «Українське суспільство — 2000 рік».

Суттєві здобутки вітчизняна соціологія має у розробці проблем соціальної мобільності та динаміки соціальної структури українського суспільства, формування суспільної психології населення України, особливостей економічної свідомості, адаптації особистості в умовах суспільної кризи»; визначення показників політичної та економічної культури, чинників і динаміки соціального самопочуття населення в умовах соціальних трансформацій.

У 90-ті роки відбуваються й інші, важливі для становлення української соціології, події. Зокрема у травні 1993 року Міністерство освіти України прийняло постанову про надання соціології статусу базової дисципліни в державних навчальних закладах. Нині соціологію викладають у всіх навчальних закладах ІІІ та IV рівнів акредитації.

З часу створення незалежної держави в Україні склалася мережа навчальних та науково-дослідних закладів, які забезпечують соціальну політику в системі освіти та науки. У державних університетах Києва, Харкова, Дніпропетровська, Львова, Одеси, Луцька створено соціологічні факультети та відділення на інших факультетах. Десятки державних і понад двісті недержавних навчальних закладів ІІ та ІІІ рівнів акредитації відкрили спеціальність «соціологія» і готують бакалаврів та спеціалістів, а в Луганському педагогічному інституті — навіть магістрів. У Київському, Харківському університетах та Інституті соціології НАНУ, що мають відповідне кадрове забезпечення та спеціалізовані ради із захисту дисертацій, відбувається підготовка спеціалістів вищої кваліфікації через аспірантуру та докторантуру.

Чимало вітчизняних науковців проходять стажування та навчання в університетах і соціологічних центрах Росії, США, Англії, Канади, Німеччини, Польщі та інших країн.

Перспективними і плідними є зв’язки, що передбачають зростання обміну фахівцями, досвідом з теоретичних та емпіричних досліджень, а також спільні дослідницькі проекти із соціологічними фундаціями багатьох країн зокрема:

соціологічними службами Вашингтонського, Гарвардського, Каліфорнійського, Мічиганського університетів, університетом Квінз (Кінгстон), Інститутом суспільних наук Словацької АН, Ягеллонським університетом у Кракові, Інститутом етнології і антропології РАН (Росія), Міжнародною асоціацією дослідників масової комунікації, Європейською асоціацією експериментальної соціальної психології, Американським товариством досліджень проблем особистості, Інститутом гендерних досліджень (Лондон), Інститутом відкритого суспільства (Будапешт), Гарвардським інститутом міжнародного розвитку, Міжнародним центром Улофа Пальме (Швеція), Інститутом соціології РАН (Росія), Всеросійським центром досліджень громадської думки, Вільним університетом (Берлін), Міжнародною соціологічною асоціацією та іншими.

Поліпшенню рівня викладання соціології сприяє також створення державної атестаційної комісії (ДАК) та фахової ради із соціологічних наук, яка ставить досить високі вимоги до ліцензування вузів, що готують соціологів.

Серед завдань поліпшення соціологічної освіти головними є забезпечення, адекватного змісту та рівню розвитку сучасної викладання соціології та якісної, на рівні сучасних вимог, підготовки фахівців із соціології.

Виконання цих завдань гальмується низкою організаційних та методичних причин. Зокрема, кількість годин у навчальних планах різних непрофільних вузів для викладання соціології є набагато меншою за встановлену державними нормативними документами. Програми викладання розробляються кожним вузом самостійно. Це саме той випадок, як зазначає В. Волович, коли плюралізм думок є не перевагою, а вадою. Основний недолік таких програм — відсутність концептуальності, фрагментарність, довільний вибір тематики з орієнтацією на професійні можливості викладачів, а не на системний виклад курсу. Більшість викладачів соціології не мають ні відповідної базової освіти, ні досвіду. Такі «перекваліфіканти» часто «витискують» фахівців. Постає проблема захисту науки від псевдосоціологів. Не діє система підвищення кваліфікації, рідко відбуваються науково-практичні конференції та семінари.

Здебільшого у вузах погано організують самостійну роботу студентів, обмежуючись пропонуванням широкого набору готових знань, які студенти повинні повторювати за викладачами.

Вирішення проблем соціологічної освіти в Україні сприятиме піднесенню загального рівня гуманітарної освіти, поглибленню знань про суспільні процеси, поліпшенню державного управління, а головне — дасть тисячам молодих людей наукові знання про світ, що в ньому вони живуть, та створить інтелектуальне підгрунтя для їхніх переконань — ту світоглядну культуру, якої нині відчутно бракує молоді.

У листопаді 1997 р. відбувся Республіканський семінар со- ціологів України. Мета його — обговорення питання про ство- рення або відновлення Соціологічної асоціації України (САУ). Під час роботи семінару обговорювались головні напрямки її роботи, повноваження, роль та завдання асоціації, проект ста- туту САУ та проект «Кодексу соціолога», що мали бути схвалені ІІІ з’їздом соціологів.

Учасники семінару звернули увагу на серйозність ситуації, що склалася навколо соціологічної освіти, відтоді, коли соціологію визнано обов’язковою загальноосвітньою дисципліною. Зокрема, викладання курсу соціології у вузах потребує підвищення якості, перегляду деяких наукових напрямів та визначення нових пріоритетів. Комерціалізація соціологічних досліджень часто настільки знижує їхню якість, що ставить під сумнів існування самої професійної соціології. З метою поліпшення фінансового забезпечення асоціації було запропоновано заснувати спеціальний фонд, використовуючи банківський рахунок САУ. У грудні 1997 року в Бердянську відбулася IV школа молодих соціологів України «Сучасна соціологія на межі тисячоліть» організована УСУ, Бердянським педінститутом та благодійним фондом «Інтелектуальна перспектива». У роботі школи взяли участь майже п’ятдесят представників академічної й вузівської науки, соціологи-практики.

Доповіді та «круглі столи» були присвячені обговоренню актуальних проблем сучасної соціологічної науки. Учасники школи серйозну увагу приділили питанням місця та ролі соціології в системі гуманітарної освіти та викладання соціологічних дисциплін у вищих навчальних закладах.

У квітні 1998 р. в Києві відбулися наукова конференція і ІІІ з’їзд САУ. Головна їх мета — сприяння розвитку громадянського суспільства. На них обговорювалися і були схвалені професійний «Кодекс соціолога» та статут САУ, її президентом обраний доктор соціологічних наук М. Шульга. Окрім того, йшлося про проблеми розвитку та досягнення соціології України. Зокрема, наголошувалося на відсутності фінансування, необхідності захисту соціології від псевдосоціології, соціологів від псевдосоціологів. Серед досягнень у розвитку соціології в останні роки зазначалося надання соціології у 1993 р. Міністерством освіти статусу базової дисципліни, створення у багатьох вузах соціологічних факультетів та соціологічних кафедр. Тільки в Києві соціологів готують у 8 державних навчальних закладах. Проведено велику наукову роботу з визначення предмета соціології, розроблено типову програму для підготовки соціологів. Видано десятки навчальних посібників із соціології, серед них таких відомих авторів, як В. Ворона, В. Пилипенко «Економічна соціологія», М. Захарченко, В. Бурлачук та інші «Соціологічна думка України», О. Нельга «Теорія етносу», І. Прибиткова «Основи демографії», А. Ручка, В. Танчер «Курс теоретичної соціології», за ред. В. Андрущенка, Н. Голача «Соціологія: наука про суспільство», М. Захарченко, О. Погорілий «Історія соціології», О. Погорілий «Соціологічна думка ХХ століття», І. Попова «Соціологія. Пропедевтичний курс», Н. Черниш «Соціологія. Курс лекцій», О. Якуба «Соціологія» та інші.

Нині українська соціологія переживає певні труднощі. Криза, що охопила всі сфери суспільного життя, не обминула і соціології. Відсутність економічної підтримки є причиною того, що не діє у повну силу соціологічна асоціація України, припинилося видання газети соціологів «Український оглядач», часопису «Філософська і соціологічна думка», який був заснований ще 1927 року. Починаючи з 1989 р. видання часопису було поновлено українською і російською мовами. У ньому висвітлювалися питання методології та методики соціологічних досліджень, соціальної статистики, історії розвитку соціології, досягнень вітчизняної та світової соціології, соціологічного відображення процесів демократії та інших реалій нашого суспільства.

Державі бракує коштів на прикладні соціологічні дослідження, що потребують великих матеріальних, зокрема й фінансових витрат, а новостворені комерційні соціологічні заклади працюють передовсім на власні інтереси. У результаті — спотворюється стан масової свідомості, громадської думки.

Нині з’являються найрізноманітніші фірми, служби, центри з вивчення громадської думки. У таких «соціологічних службах» іноді працюють люди, які не мають відповідної професійної підготовки.

Відтак засоби масової інформації нині рясніють даними так званих опитувань населення, які не завжди є науковими і не можуть забезпечити надійність і вірогідність отриманої інформації.

У цьому сенсі конче важливого значення для розвитку соціологічної науки в Україні набуває діяльність зі створення загально національного соціологічного архіву, що розпочата Інститутом соціології.

Об’єктивну інформацію здатну послугувати науковим підгрунтям для прийняття державних рішень щодо стабілізації соціально-економічної і політичної ситуації в Україні.

На цей час зібрано і накопичено величезний обсяг емпіричного матеріалу про стан і тенденції розвитку соціально процесів в українському суспільстві.

? Питання для самоперевірки

1. Що таке протосоціологія?

2. Що сприяло виникненню соціології як окремої науки?

3. Чому О. Конта вважають фундатором соціології?

4. У чому різняться погляди О. Конта і Г. Спенсера на соціальну революцію?

5. Які методи аналізу суспільства використовують О. Конт і Г. Спенсер?

6. Який зміст О. Конт і Г. Спенсер вкладають у поняття «соціальне»?

7. Чи є у О. Конта і Г. Спенсера ідеї, які зберегли свою цінність донині?

8. У чому суть методу «соціологізму» Е. Дюркгейма?

9. Яку роль у соціальній теорії Е. Дюркгейма відіграє його теорія соціальних фактів?

10. Який зв’язок проблем поділу праці й соціальної солідарності в соціологічній теорії Е. Дюркгейма?

11.  Які питання релігії вивчає Е. Дюркгейм?

12.  У чому саме суть «нормального» і «патологічного» стану суспільства за Е. Дюркгеймом? Що таке «аномія»?

13. Що таке «розуміюча соціологія» М. Вебера?

14. Що таке соціальна дія за Вебером?

15. Яку класифікацію соціальних дій запропонував М. Вебер?

16. Назвіть і охарактеризуйте внесок у розвиток соціологічної науки американських учених.

17. У чому полягають особливості початкового етапу становлення української соціології?

18. Назвіть видатних українських соціологів і охарактеризуйте їхню діяльність.

19. Охарактеризуйте завдання й проблеми української соціології.

 Теми рефератів

1. О. Конт — фундатор соціології.

2. Соціологічна концепція Е. Дюркгейма.

3. «Розуміюча соціологія» М. Вебера.

4. М. Грушевський і соціологія.

5. Особливості розвитку соціологічної думки в Україні.

 Використана і рекомендована література

Арон Р. Этапы развития социологической мысли. — М., 1993.

Вебер М. Избранные произведения. — М., 1990.

Волович В. Соціологічна освіта в Україні // Соціологія: теорія, метод, маркетинг. — 1998. — № 1.

Грищенко К. 10 років Інституту соціології НАН України // соціологія: теорія, метод, маркетинг. — 2000. — № 4.

Дюркгейм Э. О разделении общественного труда. Метод социологии. — М., 1991.

Дюркгейм Э. «Ценностные» и «реальные» суждения // Социс. — 1991. — № 2.

Захарченко М. В., Погорілий О. І. Історія соціології (від античності до початку ХХ ст.). — К., 1993.

История социологии в Западной Европе и США. — М., 1993.

Кондратик Л. Й. Історія соціології України в іменах. — Луцьк, 1996.

Монсон Пер. Современная западная социология: теории, традиции, перспективы. — СПб., 1992.

Наука управляти: з історії менеджменту. — К., 1993.

Погорілий О. І. Соціологічна думка ХХ століття. — К., 1996.

Руткевич М. Н. Как поживает идея материализма в социологии // Социс. — 1993. — № 10.

Ручка А. О., Танчер В. В. Курс історії теоретичної соціології. — К., 1995.

Современная американская социология. — М., 1994.

Современная западная социология. — М., 1990.

Соціологічна думка України: Навч. посібник / М. В. Захарченко В. Ф. Бурлачук, М. О. Молчанов та ін. — К., 1996.

Социология труда: Учеб. / Под ред. Н. И. Дряхлова, А. И. Крав­ченко, В. В. Щербины. — М., 1993.

Спенсер Г. Грехи законодателей // Социол. исследования. — 1992. — № 2.

Степаненко В. Українська соціологія в пошуках себе // Філос. і соціол. думка. — 1993. — № 11—12.

Танчер В. В., Ручка А. О. Очерки истории социологической мысли. — К., 1992.

Танчер В. Соціологічна думка України на тлі світової соціології // Соціологія: теорія, метод, маркетинг. — 1998. — № 1.

Танчер В. Українська соціологія сьогодні — нелегкий шлях до теорії // Філос. і соціол. думка. — 1993. — № 11—12.

Ульяновський В. І. Проекти УСІ М. Грушевського // Філос. і соціол. думка. — 1992. — № 7.

Чорноволенко В. Соціологія як суспільна та гуманітарна наука // Соціологія: теорія, метод, маркетинг. — 1998. — № 1.

ІІІ

СУСПІЛЬСТВО ЯК СОЦІАЛЬНА СИСТЕМА