Фізіологічне відображення – відображення, яке характерно для живої матерії й полягає у подразливості – відображенні біологічно важливих стимулів.

ФІЗИЧНЕ ВІДОБРАЖЕННЯ – нижчий рівень відображення, який існує в неживій природі. Фізичне відображення – відбиття в одному об’єкті фізичних ознак іншого.

ФІЛОГЕНЕЗ – історія розвитку різних родів і видів організмів. Термін філогенез запровадив Е.Геккель (1866). Концепція філогенезу будується на основі даних порівняльної анатомії, палеонтології, ембріології, екології, фізіології та інших наук. Розкрито такі об’єктивні закони філогенезу – адаптації, саморегуляції, монофілії, кореляції, незворотності еволюції, диференціації, інтеграції, рекапітуляції. Філогенез у психології означає зміни психіки людини, які відбулися у ході її біологічної еволюції під впливом умов життя.

ЧУТЛИВІСТЬ – об’єктивний критерій виникнення психіки у філогенезі, здатність живих істот відображати абіотичні стимули, які не мають біологічного значення, але стають сигналами біологічно важливих подразників.

 

 

ГЛОСАРІЙ ДО ТЕМИ 5 “Свідомість людини як вищий рівень відображення”

БУДЕННА СВІДОМІСТЬ – переважно емпіричний рівень відображення навколишнього світу. Буденна свідомість формується на ґрунті емпіричного пізнання явищ і подій, тісно пов’язана з груповою та індивідуальною психологією: включає в себе сукупність почуттів, переживань, емоцій, а також розумових дій, у яких виражається ставлення людей до суспільного буття. У буденній свідомості є окремі ідеї абстрактного й аналітичного характеру, що споріднює її з суспільною ідеологією. Буденна свідомість безпосередньо пов’язана з усією конкретністю суспільного, групового та особистого буття людей. Реалізується у вигляді почуттів, переживань, здорового глузду, елементарних операцій розсуду.

ВИЩІ ПСИХІЧНІ ФУНКЦІЇ – термін, введений радянським психологом Л.С.Виготським у 30-ті роки ХХ ст. До вищих психічних функцій належить довільне запам’ятовування, активна увага, понятійне мислення, вольова дія. Виготський вважав, що для розкриття суті вищих психічних функцій необхідно вийти за межі організму й шукати їх детермінанти в суспільних умовах життя людей, в історичному становленні всіх їх психічних процесів. Сам факт засвоєння індивідом соціального досвіду веде до зміни не лише змісту людської психіки, а й до появи нових її форм, зокрема вищих, опосередкованих діяльністю та спілкуванням особистості в мікро - й макросоціумі.

ГІПНОЗ (від гр. upnox – сон) – стан, близький до сну, при якому зберігається можливість контактування загіпнотизованого з гіпнотизером і виконання спонукань останнього. Нерідко гіпноз називають частковим, парціальним сном. В основі гіпнозу лежить гальмування вищих відділів головного мозку. Однак, на відміну від звичайного сну, гальмуванням охоплюються лише окремі ділянки мозку, зберігаються окремі осередки збудження (так звані “сторожові пункти”). Під час гіпнозу інтенсивність гальмування виражена досить різко. Наявність обмеженої ділянки концентрованого збудження у поєднанні з глибшим, ніж у звичайному сні, гальмуванням в решті функціональних ділянок кори головного мозку сприяє утворенню контакту загіпнотизованого з гіпнотизером. Гіпноз є динамічним процесом. Основні фази гіпнозу – зрівнювальна, парадоксальна, ультрапарадоксальна.

ЕКСТЕРІОРИЗАЦІЯ (від лат. externus – зовнішній) – перехід внутрішніх, мислених, психічних актів у зовнішній план, в конкретні зовнішні реакції та дії людини. Екстеріоризація невіддільна від інтеріоризації, це дві співіснуючі протилежності психіки.

ЗНАК – предмет, що виступає в процесі спілкування й мислення як представник іншого (позначуваного ним) предмета (або властивості, відношення, події). Матеріальна форма знаків та їх вживання регулюються соціальними нормами. Споріднені за будовою та функціями знаки об’єднуються в системи. У межах знакових систем з елементарних знаків будуються складніші. Оволодіння знаковими системами дає змогу індивідові успішніше засвоювати суспільний досвід.

ЗНАЧЕННЯ – сукупність функцій предмета, явища, події; зміст знака. Зокрема, у знака розрізняють його предметне значення (предмет або клас предметів, який позначається даним знаком) та його смислове значення (ту інформацію, що її несе певний знак про позначуваний ним предмет).

ІНТЕРІОРИЗАЦІЯ (від лат. interior – внутрішній) – процес перетворення зовнішніх, реальних дій з предметами на внутрішні, ідеальні. При цьому вони підлягають специфічній трансформації – узагальнюються, вербалізуються, скорочуються і, головне, стають здатними до дальшого розвитку, який переходить межі можливостей зовнішньої діяльності. Поняття інтеріоризації розкриває взаємозв’язок свідомості і діяльності людини, механізм оволодіння нею суспільно-історичним досвідом у процесі взаємодії з продуктами людської праці.

Одне з основних положень культурно-історичної концепції полягає в тому, що будь-яка справді людська форма психіки спочатку складається як зовнішня, специфічна форма спілкування між людьми і тільки потім, в результаті інтеріоризації, стає психічним процесом окремого індивіда. Виділяють два головні взаємопов’язані моменти, які повинні бути покладені в основу психологічної науки. Це інструментальна структура діяльності людини і її включеність до системи взаємовідношень з іншими людьми. Вони і визначають особливості психічних процесів людини. Знаряддя опосередковує діяльність, що пов’язує людину не тільки з світом речей, а й з іншими людьми. Передати спосіб виконання того чи іншого процесу неможливо інакше, як у зовнішній формі – у формі дії або у формі зовнішньої мови.

Інтеріоризація дає змогу людині оперувати образами предметів, яких у певний момент немає в її полі сприймання, подумки переміщатися в минуле, майбутнє у просторі тощо. Завдяки І. зовнішні фактори людської поведінки переводяться в усталені внутрішні якості особистості.

КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНА ТЕОРІЯ – концепція психічного розвитку людини, розроблена в 20-30-ті рр. ХХ ст. радянським психологом Л.С.Виготським та його учнями О.М.Леонтьєвим та О.Р.Лурією. Згідно з культурно-історичною теорією, головна закономірність онтогенезу психіки полягає в інтеріоризації дитиною структури її зовнішньої, соціально-символічної (сумісною з дорослим та опосередкованою знаками) діяльності. Внаслідок цього психічні функції стають “культурними”, вони набувають усвідомленості та довільності.

МЕДИТАЦІЯ (від лат. meditatio – міркування) – інтенсивне внутрішнє міркування, занурення розумом у предмет, ідею тощо, яке досягається шляхом зосередження на одному об’єкті.

ОНТОГЕНЕЗ – індивідуальний розвиток будь-якого організму від зародження до кінця життя. Термін онтогенез ввів у науку Е.Геккель (1886). У психології та педагогіці О. – індивідуальний фізичний і психічний розвиток особи. О. здійснюється шляхом взаємопов’язаних фізичних і психічних перетворень здобутого в філогенезі людини розвитку під впливом навчання, виховання й продуктивної діяльності. ПРИТОМНІСТЬ (притома) – активний діяльний стан свідомості людини, стан неспання, протилежний стану спання, непритомності, шоку тощо. Притомність є одним із виявів свідомості.

ПСИХОДЕЛІКИ (від гр. psyche – душа і delia – ілюзія; синоніми: галюциногени, психотомиметики) – речовини, які викликають психоделічні стани.

ПСИХОДЕЛІЧНІ СТАНИ – змінені під впливом психоделіків стани свідомості, які характеризуються фізичними симптомами (нудота, остуда, сльозоточивість) та психічними змінами: галюцинаціями, акустичними ілюзіями, змінами відчуття власного тіла, часовими та просторовими викривленнями.

ПСИХОТРОПНІ ЗАСОБИ – хімічні сполучення та природні продукти, які мають вибірну активність у відношенні нормальної та порушеної психічної діяльності.

САМОСВІДОМІСТЬ – усвідомлення людиною себе самої як особистості: своєї діяльності як члена суспільства, стосунків з іншими людьми, рис характеру, власних дій та вчинків.

СВІДОМЕ – сфера психіки, що характеризується контролем свідомості за перебігом психічних процесів. Свідоме є протилежним станом до несвідомого.

СВІДОМІСТЬ – властива людині функція головного мозку, яка полягає у відображенні об’єктивних властивостей предметів і явищ навколишнього світу, процесів, що відбуваються в ньому, своїх дій, у попередньому мисленому накресленні їх і передбаченні наслідків, у регулюванні взаємовідносин людини з природою та соціальною дійсністю. Емпірично свідомість виступає як мінлива сукупність чуттєвих і розумових образів, безпосередньо постаючих перед суб’єктом в його “внутрішньому досвіді” та передуючих практичній діяльності.

СНОВИДІННЯ – більш чи менш яскраві образи, що виникають під час сну.

Фізіологічний механізм сновидіння полягає в тому, що під час сну перебувають у стані пильнування окремі ділянки кори великих півкуль, хоча вона в цілому загальмована. При цьому з-під контролю другої сигнальної системи деякою мірою виходить перша сигнальна система, образні сліди її активізуються, що знаходить вияв у сновидінні. Джерелом сновидіння можуть виступити мимовільні пригадування уві сні подразників минулого, дія певних подразників під час сну тощо. Найчастіше уві сні людина має справу з візуальними образами, рідше – слуховими та іншими.

СОН – психічний стан, протилежний неспанню, при якому відсутні рухи, ослаблені м’язи, пригальмована діяльність центральної нервової системи. У людини сон чергується з бадьорим станом, що має велике біологічне значення для організму. Під час сну організм відпочиває, накопичує потенційну енергію в нервовій системі для майбутньої діяльності вже в стані неспання. У процесі сну досягається найбільше гальмування вищої нервової діяльності, зняття втоми, переборення частини негативних вражень тощо.

ТРАНКВІЛІЗАТОРИ (від лат. tranquillo – заспокоюю) – психофармакологічні (психотропні) препарати, які заспокійливо (седативно) впливають на психічну діяльність. Вживають для зняття станів психічного збудження, а також для лікування психічних захворювань.

ТРАНС (від фр. transe – страх) – психічний розлад, характеризується автоматичністю поведінкових актів у стані потьмареної свідомості.

 

 

ГЛОСАРІЙ ДО ТЕМИ 6 “Несвідомі психічні явища”

АРХЕТИП (у розумінні К.Юнга) – структурний компонент колективного несвідомого, універсальна розумова форма (ідея), що містить значний емоційний елемент. Архетипи – постійний “осад” переживань, що стабільно повторюються протягом багатьох поколінь.

АВТОМАТИЗМ – дія, яка реалізується поза участю свідомості. Розрізняють первинні автоматизми – функціонування вроджених, безумовно-рефлекторних програм і вторинні автоматизми, які утворюються в процесі життя.

ВИТИСНУТІ СПОГАДИ – спогади про травмуючу подію, які зберігаються у несвідомому та впливають на свідомі думки, почуття й поведінку.

ЕДІПІВ КОМПЛЕКС – у грецькій міфології розповідається про царя Едіпа, який убив свого батька і одружився із своєю матір’ю. Цей міф З.Фрейд поставив в центрі концепції психоаналізу. За Фрейдом, над кожним чоловіком від народження тяжіє Едіпів комплекс – своєрідний сексуальний потяг хлопця до матері. Батька свого хлопець розглядає як суперника, ставиться до нього з ненавистю й страхом.

ІД – поняття, введене Фрейдом, означає сили, які прагнуть задоволення та існують у психіці кожної людини.

КОЛЕКТИВНЕ НЕСВІДОМЕ – на думку К.Юнга, колективне несвідоме – сховище прихованих спогадів, успадкованих від предків; вроджена, расова підстава всієї структури особистості.

КОМПЛЕКСИ (у розумінні К.Юнга) – структурні одиниці особистого несвідомого, організована група або констеляція почуттів, думок, перцепцій, спогадів, що існують в особистому несвідомому.

ЛАТЕНТНИЙ ЗМІСТ (СНОВІДІННЯ) – значення, яке приховане в сновидінні, за його символами, образами та діями.

ЛІБІДО (від лат. libido – потяг) – одне з центральних понять психоаналізу, позначає несвідому психічну енергію індивіда, яка пов’язана з сексуальним інстинктом.

НАВИЧКА – психічне новоутворення, завдяки якому індивід спроможний виконувати певну дію раціонально, з належною точністю й швидкістю, без зайвих витрат фізичної та нервово-психічної енергії. Залежно від характеру психічних процесів, що забезпечують її функціонування, розрізняють рухові, сенсорні, перцептивні, атенціонні, мислительні, імажинативні та мовні навички. Навички виробляються на основі застосування знань про відповідний спосіб дії, шляхом цілеспрямованих планомірних вправлянь, в результаті яких утворюються необхідні стимульно-реактивні зв’язки й дія виконується автоматично, без істотної участі свідомості в її регулюванні.

НАДСВІДОМЕ – рівень психічної активності особистості при вирішенні творчих завдань, який не піддається індивідуальному свідомо-вольовому контролю.

НЕСВІДОМЕ – 1) сукупність психічних процесів, актів і станів, які обумовлені впливами явищ дійсності, у яких суб’єкт не віддає собі звіту; 2) форма психічного відображення, у якій образ дійсності та ставлення до неї суб’єкта є нерозчленованим цілим і не виступає як предмет спеціальної рефлексії.

ОБМОВКА – помилка або заміщення у словах. Фрейд вважав, що такі “обмовки” походять від підсвідомих бажань, які раптово виявляються в ненавмисно вимовлених словах.

ОСЯЯННЯ – психічний стан високої орієнтованості на відкриття, раптове прозріння, розв’язання наукової, технічної чи художньо-творчої проблеми. Осяяння не завжди до кінця усвідомлене, найчастіше воно виникає на ґрунті передчуттів, інтуїції. Осяяння є таким психічним станом, коли на основі великого досвіду людина відкриває те, що осягається розумом внаслідок тривалих пошуків, узагальнення пізнання та практики.

ПІДСВІДОМЕ – ті феномени психіки, які в даний момент перебувають поза фокусом свідомості, проте щільно з нею пов’язані, впливають на її перебіг і порівняно легко переходять у її сферу.

ПИЛЬНУВАННЯ – поведінковий прояв активації нервової системи, її функціонального стану в умовах реалізації якоїсь діяльності.

СУБЛІМАЦІЯ – термін психоаналізу, який означає заміщення сексуального об’єкта потягу соціальною метою, переключення енергії інстинктів у соціально сприйнятливу діяльність індивіда.

СУПЕР–ЕГО – поняття, введене Фрейдом, позначає соціальну совість індивіда.

УСТАНОВКА – стан готовності до певної активності, спрямованої на задоволення тієї чи іншої потреби.

ЕГО – поняття Фрейда, позначає частину особистості, яка зосереджена на самозбереженні та правильній каналізації базових інстинктів.

 

 

 

 

ГЛОСАРІЙ ДО ТЕМИ 7 “Психологія особистості”

АКТИВНІСТЬ ОСОБИСТОСТІ – здатність особистості до свідомої трудової та соціальної діяльності, міра цілеспрямованого, планомірного перетворення нею навколишнього середовища й самої себе. Активність особистості виявляється в її ініціативності, діловитості, психологічному настрої на діяльність.

БАЖАННЯ – один із структурних компонентів розвитку вольового процесу: переживання людиною своїх актуальних потреб. Бажання характеризується усвідомленим уявленням про прагнення щось здійснити. Цим бажання відрізняється від потягу, який є переважно неусвідомленим. Бажання – важливий момент психічного стану особистості, який передує її поведінці та діяльності.

ЕГОЦЕНТРИЗМ (від лат. еgo – я; centrum – центр) – специфічна орієнтація духовного світу людини на саму себе, на своє “я”; небажання й невміння бачити інших людей.

ЕКСТРАВЕРСІЯ (від лат. еxtra – зовні і versio – видозмінювати) – властивість людської особистості, яка виявляється у спрямованості відчуттів, переживань, інтересів до зовнішнього світу. Термін введений К.Юнгом для визначення одного з двох психічних типів: екстраверта та інтроверта. Екстраверт – це тип людської індивідуальності, орієнтований, звернений на зовні, на природне оточення та інших людей, не має нахилу до “вникнення в себе”, аналізу своїх внутрішніх переживань. Зовнішні враження більшою мірою, ніж образи пам’яті й уяви, зумовлюють його дії та реакції. Екстраверсія генетично зумовлена частково природженими індивідуально-типологічними рисами (тип нервової системи). Однак вирішальним фактором у розвитку екстраверсії виступає соціальне середовище – навчання та виховання, спосіб життя й специфіка професійної діяльності.

ІДЕАЛ – взірець досконалості, образ бажаного та уявлюваного майбутнього, “моральне вище”.

ІНДИВІД (ІНДИВІДУУМ) (від лат. іndividuum – неподільне) – одиничний, фіксований, певним чином виділений предмет; окрема сутність або істота; кожний самостійно існуючий живий організм. У науках про людину і суспільство індивід – представник роду homo sapiens, член певної спільноти: групи, нації тощо.

ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ – сукупність неповторно своєрідних рис та особливостей людини, що відрізняє її від інших людей. У роботах Б.Г.Ананьєва, Ю.Б.Гіппенрейтер, В.І.Слободчикова та Є.М.Ісаєва поняття індивідуальності набуло трохи іншого значення. Якщо термін "особистість" характеризує насамперед діяльне зображення людини в очах інших, то поняття І. відбиває внутрішню самостійну сутність людини. І. - це самовизначеність і відособленість особистості, її виделеність з-посеред інших. Таке оформлення власної унікальності та неповторності припускає усвідомлення, отрефлексованість людиною свого життя, внутрішній діалог із самою собою.

ІНТЕРЕС – емоційно забарвлене ставлення до навколишнього, спрямованість людини на певний об’єкт чи певну діяльність, викликану позитивним, зацікавленим ставленням до чогось, когось.

ІНТРОВЕРСІЯ (від лат. intra – зовні і versio – видозмінювати) – переважна скерованість психічних процесів людини (уваги, сприймання, мислення тощо) на її власний внутрішній світ на відміну від екстраверсії, при якій переживання особистості скеровані на зовнішній світ. Осіб, для яких характерна інтроверсія, називають інтровертами. Зумовлюється інтроверсія темпераментом, специфікою професії тощо.

МОТИВ ( від лат. moveo – штовкаю, рухаю) – спонукальна причина дій і вчинків людини (те, що штовхає до дії).

МОТИВАЦІЯ – система мотивів, яка визначає конкретні форми діяльності або поведінки людини.

ОСОБИСТІСТЬ – системна якість, яка набувається індивідом у предметній діяльності та спілкуванні й характеризує його з боку залученості до суспільних відношень.

ПОТРЕБА – необхідність у чомусь. У тварин потреби формуються в ході взаємодії організму із зовнішнім середовищем і мають біологічну природу. У людей потреби є наслідком їх суспільно-історичного розвитку, а задоволення потреб відбувається головним чином завдяки трудовій діяльності, в ході якої створюються предмети, потрібні людям.

ПОТЯГ – стан організму, в якому виявляється безпосередньо чуттєве відображення потреби. Потяг динамізує поведінку людини, виступає джерелом її активності.

ПСИХОЛОГІЧНИЙ ПРОФІЛЬ ОСОБИСТОСТІ – спосіб наочного зіставлення кількісних даних, що характеризують рівні розвитку певних психологічних властивостей досліджуваного індивіда. Такі дані звичайно одержують за допомогою відповідних психологічних тестів. Подання їх у вигляді єдиного графіка, який відбиває внутрішньо індивідуальні відмінності, є по суті спробою цілісного аналітико-синтетичного підходу до психологічної характеристики особистості. Метод “психологічних профілів” запропонований на початку ХХ ст. відомим російським невропатологом і психологом Г.У.Россолімо (1860–1928).

РІВЕНЬ ДОМАГАНЬ – прагнення особистості на основі усталеної в її життєвому досвіді певної оцінки своїх можливостей і завдяки результатам своєї діяльності посісти певне місце у шкалі цінностей. Рівень домагань виникає та закріплюється в ході соціального спілкування, під впливом оціночних суджень, якими супроводжуються дії та поведінка дитини з перших кроків її життя. Рівень домагань свідчить про те, що особистість очікує від себе такого ступеня виконання завдань відповідної складності, який її задовольнить. Рівень домагань відбиває міру вимогливості людини до самої себе при конкретному завданні й адаптації до своїх досягнень. Розбіжність між рівнем домагань і фактичним його задоволенням є основою для виникнення переживань “успіху” чи “невдачі”, які великою мірою визначають ставлення людини до певного виду діяльності у майбутньому. Поняття “домагання” та “рівень домагань” введені в обіг у 30-ті роки ХХ ст. дослідженнями К.Левіна та психологів його школи.

РИСИ ОСОБИСТОСТІ – стійки особливості поведінки індивіда, які повторюються у різних обставинах. Обов’язковими властивостями рис особистості є ступінь виразності їх у різних людей, трансситуативність (риси особистості виявляються в будь-якій ситуації) і потенційна вимірюваність (риси особистості доступні вимірюванню за допомогою спеціальних опитувальників і тестів).

САМООЦІНКА – судження людини про міру наявності у неї тих чи інших якостей, властивостей у співвідношенні їх з певним еталоном, зразком. Самооцінка – вияв оцінного ставлення людини до себе. Самооцінка – основний структурний компонент самосвідомості особистості.

САМОСВІДОМІСТЬ – усвідомлення людиною себе самої як особистості: своєї діяльності як члена суспільства, стосунків з іншими людьми, рис характеру, власних дій та вчинків.

СВІТОГЛЯД – інтеграція досвіду, знань і самосвідомості у ціннісну картину світу, яка зумовлює життєву орієнтацію людини, її ставлення до світу і до самої себе. Типи світогляду: міфологічний, релігійний, науково-філософський. Рівні світогляду: емоційно-чуттєвий (світовідчуття), усвідомлено-чуттєвий (світосприймання), свідомий (світорозуміння), самосвідомий (світогляд як такий).

СПРЯМОВАНІСТЬ ОСОБИСТОСТІ – сукупність стійких мотивів, які орієнтують діяльність особистості й відносно не залежать від наявної ситуації. Спрямованість особистості характеризується її інтересами, схильностями, переконаннями, у яких відбивається світогляд людини.

ТИП – у біології та психології термін для позначення класифікації різних груп індивідів, що якісно відрізняються одна від одної за істотними ознаками. Тип є своєрідною формою об’єднання індивідів.

Я – наслідок виокремлення людиною самої себе з навколишнього світу, що дозволяє їй відчувати себе суб’єктом своїх фізичних і психічних станів, дій та процесів, переживати свою цілісність і тотожність з самою собою.

Я-КОНЦЕПЦІЯ – відносно стійка, більш-менш усвідомлена, неповторна система уявлень індивіда про себе, образ власного Я.

 

ГЛОСАРІЙ ДО ТЕМИ 8 “Індивідуально–психологічні особливості особистості”

АКЦЕНТУАЦІЯ ХАРАКТЕРУ (від лат. accentus – наголос) – надмірне посилення окремих рис характеру, яке виявляється у вибірній уразливості особистості по відношенню до певних психічних впливів поруч з нормальною та навіть підвищеною стійкістю до інших.

ВЛАСТИВОСТІ НЕРВОВОЇ СИСТЕМИ – стійкі особливості нервової системи, які впливають на індивідуальні психологічні особливості людини. Властивості нервової системи є фізіологічною основою формально-динамічного боку поведінки.

ВРІВНОВАЖЕНІСТЬ НЕРВОВОЇ СИСТЕМИ – загальна властивість нервової системи, яка характеризує баланс процесів збудження та гальмування.

ГЕНІАЛЬНІСТЬ – особистісна характеристика людини, найвищий ступінь її обдарованості, таланту. Геніальність людини виявляється у творчій діяльності (технічній, науковій, художній, організаційній), результати якої мають соціально-групову та вселюдську значущість. 

ГЕНОТИП – сукупність спадкових структур організму (насамперед, генів). У генотипі індивіда кореняться причини спадкових захворювань психіки, а для здорових людей – витоки темпераменту, індивідуальних рис обдарованості тощо.

ДИНАМІЧНИЙ СТЕРЕОТИП – порівняно стійка система тимчасових умовно-рефлекторних зв’язків у корі головного мозку; утворюється в процесі життєдіяльності людини при багаторазовому повторенні одних і тих же впливів зовнішнього середовища. Динамічний стереотип характеризується певною інтенсивністю і послідовністю реакцій. На фізіологічній основі динамічного стереотипу будується система навичок, умінь, звичок людини, стійкі характеристики її поведінки.

ЗАДАТКИ – природжені анатомо-фізіологічні риси індивіда, природна передумова його розвитку. Найбільш значущою є структура нервової системи, насамперед головного мозку й органів чуття. Задатки – органічна основа здібностей та інших психічних властивостей – темпераменту, характеру тощо. Але задатки самі собою не визначають здібностей, формування яких залежить від умов життя та діяльності людини. Задатки людини різноманітні й можуть розвиватися в різних напрямах. На основі одних і тих же задатків можуть розвиватися різні здібності.

ЗДАТНІСТЬ – властивість індивіда, яка визначає його можливість, спроможність, нахил до виконання певної діяльності, наприклад, здатність до навчання, здатність до трудової діяльності (професійна придатність) тощо. Здатність зумовлюється рівнем знань, здібностей, умінь, навичок, особистісними якостями (риси характеру й темперамент, особливості емоційно-вольової сфери). Здатність опосередкована умовами діяльності та вимогами соціального оточення. Здатність не є чимось незмінним, вона розвивається, поглиблюється, диференціюється в ході практичної діяльності людини. Значну роль при цьому відіграють природні нахили людини, задатки.

ЗДІБНОСТІ – психічні властивості індивіда, які є передумовою успішного виконання певних видів діяльності. Виділяють загальні здібності, які тією чи іншою мірою виявляються в усіх видах людської діяльності (загальні розумові здібності, пам’ять, увага та ін.), і спеціальні здібності, які відповідають вужчому колу вимог конкретної діяльності (музичний слух – для музиканта, психомоторне чуття – для пілота, уява – для конструктора тощо). Успішне виконання певної діяльності передбачає своєрідне поєднання загальних і спеціальних здібностей.

ІНДИВІДУАЛЬНІ ВІДМІННОСТІ – психологічні риси, що відрізняють одну людину від іншої. Індивідуальні відмінності демонструють міру виявлення в психічній діяльності окремого індивіда загальних психологічних закономірностей. Індивідуальні відмінності формуються на основі природжених анатомо-фізіологічних особливостей людини та впливу навколишнього соціального середовища. Своєрідність особистості визначається індивідуальними відмінностями в перебігу психічних процесів, що зумовлені основними властивостями нервової системи (нейродинамічні відмінності), в особливостях темпераменту (психодинамічні відмінності), характеру, у виявах загальних і спеціальних здібностей, психофізіологічної та соціальної активності, у змісті потреб, мотивів, спрямованості, установок і ставлення людини до себе, до інших людей, до суспільства.

ІНДИВІДУАЛЬНІ РИСИ ПСИХІКИ – значущі та стійкі психологічні риси, які визначають особистість людини й тим самим відрізняють її від іншої особистості. Індивідуальні риси психіки ґрунтуються на природжених, природних задатках та набутих психічних утвореннях (нахилах, інтересах, смаках, потребах, характерах та ін.). Індивідуальні риси психіки формуються в процесі життя людини й залежать від умов (середовища), навчання та виховання.

ЛАБІЛЬНІСТЬ (від лат. labilis – нестійкість, рухливість) – здатність до швидких змін. Лабільність характеризується здатністю м’язових і особливо нервових тканин відповідати на подразнення максимальною частотою імпульсів. Лабільність психічних станів означає їх швидку зміну. Лабільність психіки, з одного боку, дає можливість швидкого і порівняно легкого переключення психічних функцій людини з одного об’єкта на інший, а з другого – ускладнює вивчення психічного життя саме завдяки його поліфонії, ієрархічності, багатоякісності. Лабільність нервової системи індивіда використовується для вивчення його темпераменту, індивідуально-типологічних відмінностей.

МЕЛАНХОЛІК (від гр. melas (melanos) – чорний, chole – жовч) – суб’єкт, який має один з чотирьох основних типів темпераменту, характеризується низьким рівнем психічної активності, сповільненістю рухів, стриманістю моторики й мовлення, швидкою втомлюваністю. Меланхоліка відрізняє висока емоційна сенситивність, глибина та сталість емоцій при їх слабкому зовнішньому прояві, при цьому переважають негативні емоції. І.П.Павлов вважав, що у меланхоліка переважає гальмівний процес при слабкості збудження й гальмування.

ОБДАРОВАНІ ДІТИ – діти, в яких у ранньому віці виявляються здібності та здатність до виконання певних видів діяльності. Відчутною ознакою обдарованості дитини є випереджаючий розвиток її інтелекту щодо її віку. Для обдарованих дітей характерні: висока активність розуму, підвищена схильність до розумової діяльності, інтерес до певного виду діяльності, елементи оригінальності в ній, потяг до творчості.

ОБДАРОВАНІСТЬ – високий рівень задатків, схильностей. Обдарованість є результатом і свідченням високого рівня інтелектуального розвитку індивіда. Існує загальна і спеціальна обдарованість. Оскільки обдарованість виявляється у конкретних психічних процесах, розрізняють моторну, сенсорну, перцептивну, інтелектуальну обдарованість тощо.

РИГІДНІСТЬ (від лат. rigidus – твердий, жорсткий) – утрудненість у зміні суб’єктом програми діяльності за умов, які об’єктивно цього вимагають.

РУХЛИВІСТЬ НЕРВОВОЇ СИСТЕМИ – загальна властивість нервової системи, від якої залежить швидкість зміни збудження гальмуванням та навпаки.

САНГВІНІК (від лат. sanquis – кров) – суб’єкт, який має один з чотирьох основних типів темпераменту, характеризується високою психічною активністю, енергійністю, працездатністю, швидкістю рухів, різноманітністю й виразністю міміки, швидким темпом мовлення. І.П.Павлов вважав, що у сангвініка процеси збудження та гальмування досить сильні, врівноважені, рухливі.

СЕНСИТИВНІСТЬ – своєрідна чутливість людини. Сенситивність, входячи в структуру рис особистості, відбиває сенсорну організацію людини, перебіг у неї сенсомоторних реакцій. Найістотнішим для сенситивності є спосіб переключення, пов’язаний з пластичністю всієї нервово-психічної організації людини (Б.Г.Ананьєв). Сенситивність як підвищена в певні періоди чутливість особистості до навчального матеріалу і виховних заходів є важливою передумовою організації навчально-виховного процесу. Вона відіграє велику роль у формуванні професійних здібностей, сприйманні іншої людини, в соціальних стосунках.

СИЛА НЕРВОВОЇ СИСТЕМИ – загальна властивість нервової системи, характеризує працездатність нервових центрів і нервової системи в цілому.

СИЛЬНИЙ ТИП ВИЩОЇ НЕРВОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ – тип нервової системи, що характеризується сильними процесами збудження та гальмування або принаймні першого з них.

СЛАБКИЙ ТИП ВИЩОЇ НЕРВОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ – тип нервової системи, який характеризується слабкістю процесів збудження та гальмування.

СХИЛЬНІСТЬ – стійка орієнтованість людини на щось, бажання виконувати певну працю. Схильність до діяльності пов’язана із здатністю її виконувати, між ними існує кореляція, хоч у практиці відомі окремі випадки їх розбіжності.

ТАЛАНТ – природний хист, обдарованість, вища здатність людини до певного виду діяльності.

ТЕМПЕРАМЕНТ (від лат. tempero – змішую в належному співвідношенні) – індивідуально-типологічна характеристика людини та вищих тварин, що виявляється в силі, напруженості, швидкості та врівноваженості перебігу їх психічних процесів.

ФЕНОТИП – сукупність властивостей організму, які створюються в процесі його розвитку. На відміну від генотипу, фенотип характеризує наявні ознаки індивіда в їх вияві зовні. Конкретні структури фенотипу діалектично вбирають у себе спадкові задатки організму, а також зовнішні умови, в яких здійснюється його розвиток. У термінах генотип і фенотип відбивається єдність спадкового й набутого в розвитку індивіда та його психічних функцій.

ФІЗІОГНОМІКА – вчення про зв’язок психічного складу й характеру людини з будовою та формою її обличчя, тіла.

ФЛЕГМАТИК (від гр. рhlegma – слиз) – суб’єкт, який має один з чотирьох основних типів темпераменту, характеризується низьким рівнем психічної активності, невиразністю міміки, повільністю. І.П.Павлов вважав, що флегматика відрізняє сильний, врівноважений, інертний тип нервової системи.

ФРЕНОЛОГІЯ – вчення, за яким нібито будова і зовнішня форма черепа визначають психічний склад особистості.

ХАРАКТЕР – комплекс сталих психічних властивостей людини, що виявляються в її поведінці та діяльності, у ставленні до суспільства, до праці, колективу, до самої себе.

ХАРАКТЕРИСТИКА – сукупність специфічних ознак, властивостей, позитивних рис чи недоліків предметів зовнішнього світу або людських індивідів.

ХОЛЕРИК (від гр. сhole – жовч) – суб’єкт, який має один з чотирьох основних типів темпераменту, характеризується високим рівнем психічної активності, енергійністю дій, різкістю, силою рухів, їх швидким темпом, поривчастістю. І.П.Павлов відносив холерика до сильного неврівноваженого типу.

 

ГЛОСАРІЙ ДО ТЕМИ 9 “Загально-психологічна теорія діяльності”

АПРАКСІЯ (від гр. бездіяльність) – хворобливе порушення здатності виконувати дії, що зумовлене ураженням певних ділянок кори головного мозку. Апраксію поділяють на ідеаторну, коли порушується виконання складових частин дії у передбаченій задумом послідовності, хоча кожна з цих частин може бути виконана; моторну, коли структура рухів не може бути відтворена згідно з завданням; конструктивну, що полягає в неможливості конструювання цілого з частин, наприклад слова з літер.

ВЧИНОК – у психологічному розумінні специфічний вид розумово-вольової дії, необхідна складова діяльності людини, вияву її характеру і поведінки. На відміну від автоматичних, звичних, стандартних поведінкових дій при здійсненні вчинку відбувається творення нових індивідуально-значущих і суспільно корисних морально-психологічних цінностей, зразків спільної діяльності людей.

ДІЄСПРОМОЖНІСТЬ – риса особистості; виявляється у спроможності і спрямованості до дії, активності. Дієспроможність реалізується у спілкуванні індивіда з іншими людьми, співпраці чи суперництва з ними. Правомірно також говорити про дієспроможність соціальної групи, колективу, суспільного класу, цілого народу.

ДІЯ - основний елемент у структурі діяльності. Суб’єкта спонукає до дії певний мотив (або сукупність мотивів). Кожна дія спрямована на досягнення певної мети суб’єкта. Предмет дії може бути не лише матеріальним, а й ідеальним, зокрема, у пізнавальних діях, які спрямовані на збагачення знань суб’єкта або в комунікативних діях, орієнтованих на передачу інформації іншому суб’єктові.

ДІЯЛЬНІСТЬ – це специфічна форма суспільно-історичного буття людей, що втілюється в цілеспрямованому перетворенні ними природної та соціальної дійсності.

ЗАДАЧА – надана в певних умовах мета діяльності.

ІГРОВА ДІЯЛЬНІСТЬ (гра) – різновид діяльності, переважно властивий дітям. Якщо у трудовій діяльності найважливіше – кінцевий продукт, результат, заради чого витрачається фізична і нервово-психічна енергія людини, то в ігровій діяльності основне – суб’єктивне вдоволення від самого процесу гри. Для дітей від 1 до 7 років ігрова діяльність – провідна їхня діяльність.

МЕТА (у теорії діяльності) – усвідомлений образ передбачуваного бажаного результату, на досягнення якого спрямована дія людини; заздалегідь уявлюваний результат свідомої діяльності. Мета завжди свідома.

МОТИВ ( від лат. moveo – штовхаю, рухаю) – спонукальна причина дій і вчинків людини (те, що штовхає до дії). У теорії діяльності мотив – це опредметнена потреба.

МОТИВАЦІЯ – система мотивів, яка визначає конкретні форми діяльності або поведінки людини.

НАВЧАННЯ – вид діяльності, спрямований на засвоєння суспільно-історичного досвіду людства.

ОПЕРАЦІЯ – одиниця діяльності; спосіб виконання дії, що визначається умовами наявної – зовнішньої або уявної – ситуації.

ОРІЄНТУВАЛЬНА ОСНОВА ДІЇ – система уявлень про мету, план і засоби здійснення майбутньої або виконуваної дії. Термін уведений П.Я.Гальперіним.

ПОСТУЛАТ БЕЗПОСЕРЕДНОСТІ – термін, введений Д.М.Узнадзе для позначення основних ідей традиційної класичної психології: а) зовнішній світ безпосередньо впливає на свідомість; б) свідомість дана людині безпосередньо, вона замкнена в самій собі і може вивчатися тільки інтроспективно.

ПОТРЕБА – необхідність у чомусь. У тварин потреби формуються в ході взаємодії організму із зовнішнім середовищем і мають біологічну природу. У людей потреби є наслідком їхнього суспільно-історичного розвитку, а задоволення потреб відбувається головним чином завдяки трудовій діяльності, в ході якої створюються предмети, потрібні людям.

ПРАЦЯ – цілеспрямована діяльність людини на перетворення і освоєння природних і соціальних сил з метою задоволення потреб, в результаті якої створюються матеріальні і духовні цінності, формується сама людина. Праця є вихідною формою людської життєдіяльності як у філо-, так і у онтогенезі. У процесі праці формуються тілесні, психофізіологічні і духовно-психологічні властивості людини. Процес праці складається з трудової діяльності, предмету праці і знарядь праці. Виготовлення і застосування знарядь праці – це втілення в їх формах і функціях узагальнених способів трудових дій.

ПРОВІДНА ДІЯЛЬНІСТЬ – різновид діяльності, що зумовлює найголовніші зміни у психічних рисах особистості, виникнення різних психічних новоутворень на даній стадії її розвитку. Під впливом провідної діяльності у індивіда складаються і формуються інші види діяльності, виникають і перебудовуються окремі психічні процеси (пам’ять, сприймання, мислення тощо).

ПСИХОФІЗІОЛОГІЧНІ ФУНКЦІЇ – основний "виконавчий" механізм діяльності, особливі "функціональні системи", які формуються в процесі онтогенезу До них належать здатність до відчуттів, до утворення і фіксації слідів минулих впливів, моторні здібності й ін. Психофізіологічні функції - це фізіологічне забезпечення психічних процесів. Вони складають необхідні передумови і засоби діяльності.

ТРУДОВА ДІЯЛЬНІСТЬ – процес свідомого, цілеспрямованого виконання людиною конкретної праці, що включає цикли підготовки, планування (побудова проекту) та здійснення запроектованих дій (організація, контроль, регулювання та заключна оцінка продукту праці). Трудова діяльність характеризується мисленим створенням майбутнього продукту, програмуванням усього процесу операцій, які потрібні для його створення. Програма трудової діяльності, процес її здійснення, мислительне проектування майбутнього продукту та саме виготовлення цього продукту тісно пов’язані між собою і визначають не тільки всю трудову діяльність, а й саму структуру людини як суб’єкта праці.

УСТАНОВКА – стан готовності до певної активності, спрямованої на задоволення тієї чи іншої потреби. У 1888 р. М.М. Ланге довів, що час реакції залежить від схильності досліджуваного до цієї реакції. Термін установка (Einstellung) був введений німецькими психологами Г.Е. Мюллером і Ф. Шуманом у 1889 р. під час опису ілюзії ваги. Загально-психологічну теорію установки розробив радянський психолог Д.М. Узнадзе, який експериментально довів наявність загально-психологічної готовності до реалізації актуальної в даний момент потреби (актуальна установка) та виявив закономірності закріплення такої готовності при неодноразовому повторенні ситуацій, які дають змогу задовольняти дану потребу (фіксована установка). Згідно з теорією Узнадзе, установка, акумулюючи минулий досвід, опосередковує стимулюючу дію зовнішніх умов і зрівноважує відношення суб’єкта з середовищем.

 

ГЛОСАРІЙ ДО ТЕМИ 10 “Операціонально-технічні аспекти діяльності”

ВМІННЯ – заснована на знаннях і навичках готовність людини успішно виконувати ту чи іншу діяльність.

ВПРАВИ – багаторазове цілеспрямоване повторення одних і тих же дій з метою їх удосконалення.

ДІЯ – основний елемент у структурі діяльності. Суб’єкта спонукає до дії певний мотив (або сукупність мотивів). Кожна дія спрямована на досягнення певної мети суб’єкта. Предмет дії може бути не лише матеріальним, а й ідеальним, зокрема, у пізнавальних діях, які спрямовані на збагачення знань суб’єкта або в комунікативних діях, орієнтованих на передачу інформації іншому суб’єктові.

ЗВИЧКИ – схильність людини діяти певним чином.

НАВИЧКА – частково автоматизоване виконання і регулювання дій людиною.

ІДЕОМОТОРНІ ДІЇ – мимовільні дії різних частин тіла, а також мовних органів, які виникають при мисленому уявленні цих дій або при виникненні думки про них. Здебільшого ці дії непомітні і виявляються лише спеціальними приладами. Фізіологічною основою ідеомоторних дій є міцні нервові зв’язки між сенсорними, моторними і спеціально мовними центрами головного мозку.

ІНТЕРФЕРЕНЦІЯ НАВИЧКИ – гальмівний вплив раніше утворених навичок на процес формування нових навичок, що виявляється в зниженні продуктивності дії, виникненні помилок.

ОПЕРАЦІЯ (від лат. дія) – елемент функціонування активної системи, зокрема елемент діяльності суб’єкта. Іноді під операцією розуміють сукупність дій, спрямованих на розв’язання певного завдання (наприклад, операція військова, операція хірургічна). У психологічному аналізі операції тлумачать як способи дій або як елементи, що з них будують такі способи. Найчастіше операцію описують як застосування певної здатності, якою володіє активна система, до якогось матеріального або ідеального предмета. Для операцій кожного типу коло таких предметів може бути досить широким (наприклад, для механічних операцій – розтягування, різання тощо, для мислительних операцій – порівняння, аналіз, синтез та ін.).

ПЕРЕНОС – позитивний вплив раніше утворених навичок на процес формування нових навичок.

ПРИЙОМИ ДІЯЛЬНОСТІ – способи виконання, контролю і регулювання дій, якими користується людина в процесі діяльності.

РІВНІ ПОБУДОВИ РУХІВ – морфологічні шари центральної нервової системи, на які надходять сигнали зворотного зв’язку і де вони переключаються на моторні шляхи.

РЕФЛЕКТОРНЕ КІЛЬЦЕ – розроблена М.О.Бернштейном схема побудови складних рухів, до складу якої входять сигнали зворотного зв’язку.

РУХИ – переміщення живих істот. Рухи вищих тварин і людини поділяються на природжені (інстинктивні, автоматичні, рефлекторні) і набуті в ході життєдіяльності (звичкові, вольові). Первинними формами рухів є, безумовно, рефлекторні. Щодо набутих рухів, то вони виступають як комбінування природжених рухів, пов’язаних з новоутвореннями (умовно-рефлекторними), що зумовлені впливами на організм зовнішніх факторів і подразнень від його внутрішніх органів. Рухливість на основі внутрішніх суперечностей є істотною ознакою живих організмів. У людині рухи регулюються центральною нервовою системою і є переважно усвідомленими.

СЕНСОРНІ КОРЕКЦІЇ – це корекції, які поступають до моторної ланки руху на підставі сенсорної інформації про долю реального поточного руху.

ГЛОСАРІЙ ДО ТЕМИ 11 “Мотиваційно-особистісні аспекти діяльності”

ДУХОВНІ ЦІННОСТІ – витвори людського духу, зафіксовані у здобутках науки, мистецтва, моралі, культури.

ЗМІСТ (СМИСЛ) – та розумна підстава, при якій в умовах колективної діяльності вперше з’являються операції, спрямовані не прямо на предмет потреби (біологічний мотив), а на деякий проміжний результат, що стає в рамках індивідуальної діяльності самостійною метою. Для суб’єкта мета діяльності відокремлюється від її мотиву, і в діяльності як її нова одиниця виділяється дія. Це супроводжується переживанням змісту дії, яка приводить до проміжного результату, потрібно зрозуміти зв’язок цього результату з мотивом – відкрити для себе зміст дії.

ЗМІСТ (СМИСЛ, СЕНС) ОСОБИСТІСНИЙ – одна з одиниць свідомості (за О.М.Леонтьєвим), відчування підвищеної суб’єктивної значимості предмета, дії чи події, які опинилися в полі дії провідного мотиву; індивідуалізоване відображення дійсного відношення особистості до об’єктів, заради яких розгортається її діяльність; “значення значення”, тобто “значення для мене” суспільно вироблених безособових значень – понять, вмінь, соціальних норм тощо.

ЗНАЧЕННЯ – сукупність функцій предмета, явища, події; зміст знака. Зокрема, у знака розрізняють його предметне значення (предмет або клас предметів, який позначається даним знаком) та його смислове значення (ту інформацію, що її несе певний знак про позначуваний ним предмет).

МЕХАНІЗМ ЗСУВУ МОТИВУ (механізм зсуву мотиву на мету; механізм перетворення мети на мотив) – мета, раніше активізована до здійснення якимось мотивом, згодом сама набуває значення самостійної спонукальної сили, тобто сама стає мотивом. Загальне правило процесу зсуву мотиву на мету: той предмет (ідея, мета), що довгостроково і непохитно насичувався позитивними емоціями, перетворюється в самостійний мотив.

МОТИВ ЗМІСТОУТВОРЮВАЛЬНИЙ – мотив, який спонукає діяльність та водночас надає їй особистісного змісту. Змістоутворювальну функцію можуть виконувати лише провідні мотиви.

МОТИВ НЕУСВІДОМЛЮВАНИЙ – предмет, на який спрямовано діяльність, який є умовою задоволення потреби, не усвідомлюється. Цих мотивів значно більше, ніж усвідомлюваних; до певного віку практично всі мотиви відносяться до неусвідомлюваних. Робота з усвідомлення власних мотивів може розглядатися як особлива діяльність, що має свій мотив – самопізнання і моральне самовдосконалення. У свідомості неусвідомлювані мотиви виявляються у вигляді емоційного забарвлення дії та особистісного змісту.

МОТИВ ПРОВІДНИЙ – головний, основний мотив, що спонукає до деякої діяльності в умовах її полімотивованості та надає їй особистісного змісту.

МОТИВ-СТИМУЛ – другорядні мотиви, що спонукають до деякої діяльності у випадку її полімотивованості. Вони не стільки “запускають”, скільки додатково стимулюють цю діяльність.

НЕВРОЗ НООГЕННИЙ – за В.Франклом, неврози, які породжуються втратою сенсу життя.

ОПРЕДМЕТНЕННЯ ПОТРЕБИ – процес “визначення” потребою свого предмета; акт, в якому народжується мотив.

ПОЛІМОТИВОВАНІСТЬ – термін, що позначає одночасну наявність декількох мотивів певної діяльності.

ПОТРЕБНІСНИЙ СТАН – особливий психічний стан, стан невизначеності, неструктурованості бажань суб'єкта, невиразності намірів і планів, їхньої розмитості, легкої зміни одного іншим. Часто про цей стан можна сказати, що людина, яка знаходиться в ньому, жадає (часом дуже жагуче) того, чого сама як слід не розуміє, чому не може дати визначення.

СЕНС ЖИТТЯ - кардинальна світоглядна проблема людського існування, у якій усвідомлюється сутність людини, її місце у світі, життєве призначення. Проблема сенсу життя виникає внаслідок критично-оцінювальної рефлексії, що спрямована на основоположні засади буття людини.

СМИСЛОВА СФЕРА ОСОБИСТОСТІ – особливим чином організована сукупність смислових утворень (структур) і зв’язків між ними, які забезпечують смислову регуляцію цілісної життєдіяльності суб’єкта в усіх її аспектах.

СМИСЛОВІ ДИСПОЗИЦІЇ – готовність до певних способів поведінки у відповідності зі своїми життєвими відносинами.

СМИСЛОВІ КОНСТРУКТИ – оцінні шкали, які представлені на рівні глибинних структур психіки, через призму яких аналізуються об'єкти і явища навколишньої дійсності, наприклад, "поганий - гарний", "сприятливий - несприятливий".

СМИСЛОВІ УСТАНОВКИ – складові виконавських механізмів діяльності, які відображають життєвий смисл об’єктів та явищ дійсності, на які ця діяльність спрямована.

СМИСЛОБУДІВНИЦТВО – процес змістовної трансформації смислів, що здійснюється в трьох класах ситуацій: у критичних життєвих ситуаціях, коли виникає необхідність зміни смислу та ієрархії смислів; у ситуаціях контакту і взаємодії з іншими людьми – носіями інших смислових змістів; у ситуаціях, пов'язаних зі сприйманням і художнім, естетичним переживанням творів мистецтва.

СМИСЛОУСВІДОМЛЕННЯ – процес усвідомлення людиною того, що має для неї деякий сенс. При цьому можна розрізняти два процеси: усвідомлення смислових структур як таких і усвідомлення смислових зв'язків. Механізмом усвідомлення смислових структур є інтроспекція, продуктом - знання людини про те, що в неї існують певні смислові структури, які внаслідок усвідомлення виділяються як особистісні цінності.

Механізмом усвідомлення смислових зв'язків є робота свідомості, спрямована не стільки на себе, скільки на світ, продуктом - вирішення "завдання на сенс", тобто визначення того, яке місце займає той чи інший об'єкт (явище) у життєдіяльності суб'єкта.

СМИСЛОУТВОРЕННЯ – це процес поширення смислу від провідних, "ядерних" смислових структур до периферичних, похідних у конкретній ситуації діяльності.

ЦІЛЬ (МЕТА) – ідеальне уявлення результату, який має бути досягнутий в ході людської діяльності.

ЦІННІСНІ ОРІЄНТАЦІЇ – вибіркова, відносно стійка система спрямованості інтересів і потреб особистості, націлена на певний аспект соціальних цінностей.

ЦІННІСТЬ – поняття, що фіксує позитивне або негативне значення будь-якого об’єкта чи явища.

 

ГЛОСАРІЙ ДО ТЕМИ 12 “Психологія мотивації”

БАЖАННЯ – усвідомлений потяг, що відбиває потребу; переживання, яке перейшло в дієву думку про можливість чим-небудь володіти або що-небудь здійснити. Бажання має силу, що спонукає, заохочує, загострює усвідомлення мети майбутньої дії та шляхів її здійснення. Бажання як мотив діяльності характеризується досить виразною усвідомленістю потреби. При цьому усвідомлюються не тільки її об’єкти, але і можливі шляхи задоволення.

ГІПОТЕТИЧНИЙ КОНСТРУКТ – проміжна змінна, яку можна уставити в схему пояснення дії між первинно спостерігаємими обставинами ситуаціі та подальшими явищами поведінки.

ЕКСТЕРНАЛЬНІСТЬ– властивість приписувати відповідальність за події зовнішнім чинникам (іншим людям, випадковості, долі).

ЗВИЧКИ – схильність людини діяти певним чином.

ІНТЕРЕС – емоційно забарвлене ставлення до навколишнього, спрямованість людини на певний об’єкт чи певну діяльність, викликану позитивним, зацікавленим ставленням до чогось, когось.

ІНТЕРНАЛЬНІСТЬ – властивість приймати відповідальність за події свого життя на себе, пояснювати їх своїми здібностями, рисами характеру, особливостями поведінки.

МОТИВ – 1) спонукання до діяльності, пов’язані із задоволенням потреб суб’єкта; сукупність зовнішніх або внутрішніх умов, що викликають активність суб’єкта і визначають її спрямованість; 2) предмет, матеріальний або ідеальний, що спонукає і визначає вибір спрмованості діяльності, заради якого вона і здійснюється: 3) усвідомлювана причина, що лежить в основі вибору дій та вчинків особистості.

МОТИВАТОР – чинник прийняття рішення та формування наміру.

МОТИВАЦІЙНА СФЕРА ОСОБИСТОСТІ – складна система різнохарактерних мотивів (мотиваційних установок, потреб, інтересів і т. ін.), які відображають різні сторони діяльності людини та її соціальні ролі.

МОТИВАЦІЙНА УСТАНОВКА – намір, виконання якого відкладене з якоїсь причини.

МОТИВАЦІЙНЕ ВІДНОШЕННЯ – оцінне відношення потребнісного походження.

МОТИВАЦІЙНІ ВЛАСТИВОСТІ ОСОБИСТОСТІ – закріплені в структурі особистості мотиватори, потреби та способи формування мотиву; особистісні диспозиції, атитюди.

МОТИВАЦІЯ – спонукання, що викликають активність організму і визначають її спрямованість. За своїми проявами та функціями в регулюванні поведінки мотивуючі фактори можуть бути розділені на три відносно самостійних класи: 1) при аналізі питання про те, чому організм узагалі приходить у стан активності, розглядаються прояви потреб та інстинктів як джерел активності; 2) якщо вивчається питання, на що спрямована активність організму, заради чого зроблений вибір саме цих, а не інших актів поведінки, досліджують насамперед прояв мотивів як причин, що визначають вибір спрямованості поведінки; 3) при вирішенні питання про те, яким чином здійснюється регулювання динаміки поведінки, предметом дослідження є прояви емоцій, суб’єктивних переживань та установок у поведінці суб’єкта.

МОТИВУВАННЯ – раціональне пояснення суб’єктом причин дії за допомогою вказівки на соціально прийнятні для нього та його референтної групи обставини, що спонукали до вибору даної дії. Відрізняється від дійсних мотивів поведінки і виступає як одна з форм усвідомлення цих мотивів.

НАМІР – свідоме прагнення завершити дію відповідно до наміченої програми, яка спрямована на досягнення передбачуваного результату. Особливе функціональне утворення психіки, що виникає в результаті акту формування мети та має передумовою вибір відповідних засобів, якими людини збирається досягти поставленої мети. В умовах очікування здійснення складних, тривалих, незвичних або важких дій намір виступає як момент внутрішньої підготовки до їх виконання.

ПОТЯГ – інстинктивне бажання, що спонукає індивіда діяти в напрямку задоволення цього бажання; психічний стан, що виражає недиференційовану, неусвідомлену або недостатньо усвідомлену потребу суб’єкта.

СПРЯМОВАНІСТЬ ОСОБИСТОСТІ – сукупність стійких мотивів, які орієнтують діяльність особистості й відносно не залежать від наявної ситуації. Спрямованість особистості характеризується її інтересами, схильностями, переконаннями, у яких відбивається світогляд людини.

ГЛОСАРІЙ ДО ТЕМИ 13 “Теорії мотивації”

ВНУТРІШНЯ МОТИВАЦІЯ – формування мотиву з опорою на внутрішні чинники (потреби, потяги, бажання).

ДЖЕРЕЛА ВЛАДИ – засоби, за допомогою яких людина, яка впливає, зможе задовольнити відповідні мотиви іншої людини або запобігти їх задоволенню.

ЗАКОН ЙЄРКСА–ДОДСОНА – встановлення залежності якості (продуктивності) виконуваної діяльності від інтенсивності (рівня) мотивації. Відритий американськими психологами Р.Йєрксом і Дж.Додсоном. Перший закон Йєркса–Додсона стверджує, що в міру зростання інтенсивності мотивації якість діяльності змінюється відповідно до дзвоноподібної кривої: спочатку підвищується, а потім, перейшовши через точку вищих показників успішності діяльності, поступово знижується. Рівень мотивації, при якому діяльність є максимально успішною, називається оптимумом мотивації. Другий закон Йєркса–Додсона стверджує, що чим складнішою є діяльність для суб’єкта, тим більш низький рівень мотивації для неї є оптимальним.

ЗОВНІШНЯ МОТИВАЦІЯ – формування мотиву під впливом зовнішніх чинників.

ІЄРАРХІЯ ПОТРЕБ – розташування потреб людини від нижчих до вищих за їхньою перевагою або необхідністю.

КОГНІТИВНИЙ ДИСОНАНС – суперечність між двома або більше знаннями, поглядами, переконаннями, які стосуються середовища, себе або власної поведінки.

МОТИВАЦІЙНЕ ЗУМОВЛЮВАННЯ – механізм розвитку біологічної мотивації: індиферентні впливи здобувають мотиваційну значимість у результаті замикання умовних зв'язків, вироблення умовних рефлексів.

МОТИВАЦІЙНЕ ОПОСЕРЕДКОВУВАННЯ – механізм розвитку соціальної мотивації: переключення емоцій на рівні уявлення дійсності, без реального сприймання ситуації.

МОТИВАЦІЙНИЙ КОНФЛІКТ – ситуація, коли на людину впливають дві протилежні сили приблизно однакової величини.

НООСФЕРА (гр. розум; куля) - система взаємодії суспільства і природи, в якій визначальну роль відіграє свідома цілеспрямована діяльність людини. Поняття Н. як “мислячої оболонки” введено на початку ХХ ст. П. Тейяр де Шарденом, Е. Леруа і матеріалістично переосмислено В.І. Вернадським. Ноосфера - вищий етап еволюції біосфери, синтетична форма культурної біогеохімічної енергії, вияв нової геологічної епохи у розвитку Землі. Системоформуючі фактори ноосфери: наукова думка як планетне явище, техніка, розумна діяльність, творчі здібності людини.

МОТИВАЦІЯ ДОСЯГНЕННЯ – один з різновидів мотивації діяльності, пов’язаний з потребою індивіда досягати успіхів та уникати невдач.

МОТИВИ ДЕФІЦИТАРНІ, Д-МОТИВИ – основні потреби, спрямовані на усунення напруження організму, особливо ті з них, що виникають з біологічних потреб і потреб безпеки. За А.Маслоу, дефіцитарні потреби повинні бути задоволені, перш ніж людина зможе рухатися до самоактуалізації.

МОТИВИ РОЗВИТКУ – потреби вищого рівня (метапотреби), пов’язані з уродженим спонуканням актуалізувати свій потенціал. Мотиви розвитку виникають тільки в тому випадку, якщо основні потреби задоволені. Вони збільшують радість життя.

САМОАКТУАЛІЗАЦІЯ – прагнення людини до якомога повнішого виявлення і розвитку своїх особистісних можливостей.

ПОТРЕБА В БЕЗПЕЦІ Й ЗАХИСТІ – основна потреба, що спонукає людину встановити розумний порядок, структуру і прогностичність свого оточення.

ПОТРЕБА В ПОЗИТИВНІЙ УВАЗІ – набута потреба людини одержати прийняття, повагу і любов від значимих людей у її оточенні.

ПОТРЕБА В ПРИНАЛЕЖНОСТІ – основна потреба, що спонукає людину до близьких взаємин з іншими.

ПОТРЕБА В САМОПОВАЗІ – основна потреба, що спонукає людину досягати визнання і поваги інших.

ПОТРЕБА ВТОРИННА – характеризує людину як істоту соціальну; насамперед – це потреба в любові, співробітництві, автономії, творчості і т.д.

ПОТРЕБА ЛАТЕНТНА – ніколи не з’являється в актах поведінки, а лише у фантазії, сновидіннях та іграх.

ПОТРЕБА ПЕРВИННА (вісцерогенна) – відноситься до природних потреб – це потреба в повітрі, їжі, воді, уникненні болю, сексуальному задоволенні.

ГЛОСАРІЙ ДО ТЕМИ 14 “Загальна характеристика емоційного відображення

АГРЕСИВНІСТЬ – стійка риса особистості, що проявляється в готовності до агресивної поведінки.

АГРЕСІЯ – індивідуальна чи колективна поведінка або дія, направлена на заподіяння фізичної чи психічної шкоди або навіть на знищення іншої людини чи групи.

АЛЕКСИТИМІЯ – психологічна характеристика особистості, яка має такі особливості когнітивно-аффективної сфери: труднощі визначення (ідентифікації) і описуванні власних переживань; труднощі в виявленні різниці між почуттями і тілесними відчуттями; зниження здатності до символізації, про що свідчить бідність фантазії, уяви; фокусованість у більшій мірі на зовнішніх подіях, а не на внутрішніх переживаннях.

АФЕКТ – стійке, відносно короткочасне нервово-психічне порушення, емоційний стан, пов’язаний з різкою зміною важливих для суб’єкта життєвих обставин. Супроводжується різко вираженими руховими проявами і змінами у функціях внутрішніх органів, утратою вольового контролю і бурхливим виявленням емоційних переживань.

АФЕКТИВНИЙ – відноситься до станів задоволення або незадоволення; пов’язаний з відчуттями, емоціями, пристрастями, почуттями, думками.

ДЕПРЕСІЯ – у психології афективний стан, що характеризується негативним емоційним фоном, змінами мотиваційної сфери, когнітивних уявлень і загальною пасивністю поведінки.

ЕЙФОРІЯ – підвищений, радісний, веселий настрій, стен благодушності й безтурботності, що не відповідає об’єктивним обставинам; при ньому спостерігається мімічне і загальне рухове пожвавлення, психомоторне збудження.

ЕКСПРЕСІЯ – виразність; сила прояву почуттів, переживань. Експресивні реакції є зовнішнім проявом емоцій і почуттів людини в міміці, пантоміміці, голосі й жестах.

ЕМОЦІЙНА СФЕРА ОСОБИСТОСТІ – сукупність емоційних процесів, станів та властивостей особистості, які забезпечують цілісність емоційного життя людини

ЕМОЦІЙНЕ ВИГОРЯННЯ – вироблений особистістю механізм психологічного захисту в формі повного чи часткового виключення емоцій у відповідь на психотравмуючі впливи

ЕМОЦІЙНІСТЬ – властивість людини, що характеризує зміст, якість і динаміку її емоцій і почуттів. Одна з основних складових темпераменту.

ЕМОЦІЯ – психічне відображення у формі безпосереднього упередженого переживання змісту життєвих явищ і ситуацій, обумовленого відношенням їх об’єктивних властивостей до потреб суб’єкта.

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНІ ЕМОЦІЇ – вищі емоції, які пов’язані з діяльністю мислення: знаттєлюбство (зацікавленість), здивування, інтерес.

НАСТРІЙ – порівняно тривалі, стійкі психічні стани помірної або слабкої інтенсивності, що проявляються позитивним або негативним емоційним фоном психічного життя індивіда. На відміну від ситуативних емоцій і афектів, є емоційною реакцією не на безпосередні наслідки конкретних подій, а на їхнє значення для суб’єкта в контексті загальних життєвих планів, інтересів і сподівань.

НЕНАВИСТЬ – стійке активне негативне почуття суб’єкта, спрямоване на явища, що суперечать його потребам, переконанням або цінностям. Здатна викликати не тільки відповідну оцінку свого предмета, але й активну діяльність, спрямовану проти нього.

ПЕРЕЖИВАННЯ – 1) будь-який емоційно забарвлений стан і явище дійсності, які відчуває суб’єкт і які безпосередньо представлені в його свідомості і виступають для нього як життєва подія; 2) наявність прагнень, устремлінь та бажань, що представляють в індивідуальній свідомості процес вибору суб’єктом мотивів і цілей його діяльності й тим самим сприяють усвідомленню ставлення особистості до подій, що відбуваються в її житті; 3) форма активності, що виникає при неможливості досягнення суб’єктом провідних мотивів життя, втраті ідеалів та цінностей; виявляється в перетворенні психологічного світу, спрямованому на переосмислення свого існування.

ПОЧУТТЯ – одна з основних форм переживання людиною свого ставлення до предметів і явищ дійсності, що відрізняється відносною сталістю. На відміну від ситуативних емоцій і афектів, які відбивають суб’єктивне значення предметів у конкретних сформованих умовах, почуття виділяють явища, що мають стабільну мотиваційну значимість.

ПРИСТРАСТЬ - стійке емоційне ставлення людини до певного об’єкта. Пристрасть має двоїсту природу: у пристрасті а) людина страждає, виступає як пасивна істота; б) людина є активною істотою, що наполегливо прагне до оволодіння предметом пристрасті. Пристрасть характеризується зосередженням, скерованістю сил людини на досягненні певного об’єкта; пристрасть виявляється по-різному залежно від наявності чи відсутності перешкод до її задоволення. Пристрасть є складною емоційною властивістю людини, тісно поєднаною з пізнавальними якостями і вольовими рисами. Це поєднання яскраво виступає в таких пристрастях, як любов до праці, науки, читання книжок тощо. Така пристрасть іноді захоплює людину цілком, спрямовує всю її діяльність у певному напрямі, витісняючи інші прагнення і перетворюючись на панівну або єдину пристрасть. Пристрасті можуть бути високого ідейного змісту і такими, що відіграють негативну роль у житті людини. Людина може і повинна (як розумна і вольова істота) керувати своїми пристрастями, дотримуючись міри, такту, розсудливості, і разом з тим оберігати емоційність свого життя.

СТЕНІЧНІ ПОЧУТТЯ - почуття, що активізують життєдіяльність людини, посилюють її енергію, спонукають до діяльності.

СТРАХ - емоційна реакція людини чи тварин на справжню чи мниму небезпеку. У тварин страх виникає на ґрунті таких інстинктів, як самозахист, самозбереження. У людині емоції страху виникають головним чином, як умовні рефлекси, як механізми саморегуляції організму в навколишньому середовищі.

СТРЕС (від англ. напруга) - емоційний стан організму; виникає у напружених обставинах. У стресовому стані людина припускається помилок у розподілі і переключенні уваги, у неї порушується перебіг пізнавальних процесів (сприймання, пам’ять, мислення), спостерігається розладнання координації рухів, неадекватність емоційних реакцій, дезорганізація і гальмування всієї діяльності. Тільки міцно сформовані навички і сталі звички можуть залишитися без змін. Люди в умовах стресу, як правило, розгублюються, проте в окремих випадках виникає здатність до підсилення розумової діяльності, вияви стенічних емоцій, мобілізація волі.

СТРЕСОР – несприятливий фактор, що викликає в організмі тварини або людини стан напруженості – стрес.

ТРИВОГА - емоційний стан людини, який виникає в умовах ймовірних несподіваностей як при відстроченні, затримці приємних ситуацій, так і при очікуванні неприємностей. Тривожний стан людини характеризується стурбованістю, побоюванням, тугою.

ТРИВОЖНІСТЬ – 1) стан доцільного підготовчого підвищення сенсорної уваги і моторного напруження в ситуації можливої небезпеки, що зумовлює відповідну реакцію на страх; 2) схильність людини до переживання тривоги, що характеризується низьким порогом її виникнення; один з основних параметрів індивідуальних розходжень.

ФРУСТРАЦІЯ (від лат. марне сподівання, невдача, обман) - психічний стан зростаючого емоційно-вольового напруження, що виникає в конфліктних ситуаціях, які перешкоджають досягненню мети чи задоволенню потреб і бажань, загрожують людині або її престижу, людській гідності. Цей стан викликає певні типові реакції: 1) агресію, спрямовану на подолання реальної причини перешкоди; 2) агресію, спрямовану на себе; 3) агресію, спрямовану на ілюзорного винуватця; 4) переоцінку цілей і бажань. Інколи фрустрацією називають також ситуацію, яка викликає такий стан. Подолання фрустрації передбачає систему засобів - соціального, психічного, нервового впливів у напрямі зняття емоційно-вольового напруження, ослаблення конфліктності ситуації тощо.

ХВИЛЮВАННЯ - психічний стан людини, зумовлений підвищеним збудженням нервової системи, перевантаженням її позитивними або негативними переживаннями. Хвилювання є показником емоційного стану людини. Втрата або притуплення здатності до хвилювання робить людину черствою, нездатною переживати радощі і болі інших людей. Надмірна збудливість і хвилювання можуть спричинятися до таких негативних явищ, як емоційна неврівноваженість, підозрілість, неволодіння собою. Хвилювання може досягти апогею при екстеріоризації діяльності особистості (виступ лектора перед аудиторією, артиста - перед публікою, учня - перед учителем тощо). Стан хвилювання особливо виразно виявляється в дитячому і юнацькому віці.

 

ГЛОСАРІЙ ДО ТЕМИ 15 “Теорії емоцій”

БІОЛОГІЧНА ТЕОРІЯ ЕМОЦІЙ П.К.АНОХІНА. В теорії П.К.Анохіна емоції визначаються як чинник пристосування в житті тваринного світу. Позитивні емоції виникають, якщо реальний результат поведінкового акту співпадає або перевищує очікуваний корисний результат і, навпаки, розбіжність реального та очікуваного результатів викликає негативні емоції.

ДВОФАКТОРНА ТЕОРІЯ ЕМОЦІЙ Е.ШЕХТЕРА ТА Д.СИНГЕРА (1962). На думку цих авторів, певний рівень активації, який складає фізіологічне збудження, ще не забезпечує емоцію. Для її виникнення необхідна когнітивна інтерпретація причин внутрішнього стану збудження, пов’язаних з конкретною ситуацією. Рівень активації – фізіологічний компонент – виконує виключно енергетичну функцію. Когнітивний компонент надає емоційному переживанню змісту, специфічного забарвлення та спрямованості.

ІНФОРМАЦІЙНА ТЕОРІЯ ЕМОЦІЙ – концепція, відповідно до якої емоції визначаються певною актуальною потребою і можливістю її задоволення, що характеризується імовірністю досягнення мети. Суб’єкт оцінує цю імовірність на базі уродженого і раніше придбаного індивідуального досвіду. Інформаційна теорія емоцій розроблена в 1964 р. П.В.Симоновим на основі психофізіологічних експериментів. У 1984 р. Д.Прайс і Дж.Барелл у результаті кількісної обробки даних психологічних дослідів підтвердили існування залежності, яку назвали загальним законом людських емоцій.

ПРИНЦИП ГРАДАЦІЇ ЕЛЕМЕНТІВ полягає в тому, що кожне складне цільне почуття містить у собі одне якесь пануюче часткове почуття, що додає йому основного його характеру, інші часткові почуття тільки більш-менш змінюють останній.

ПРИНЦИП ЄДНОСТІ ЕМОЦІЙНОГО СТАНУ – всі наявні в будь-який даний момент у свідомості елементи почуттів поєднуються в єдину рівнодіючу почуття.

ПРОСТІ ПОЧУТТЯ – такі самостійно існуючі почуття, що хоча і можуть вступати в з'єднання з іншими елементами свідомості, але самі вже нерозкладні.

РУДИМЕНТАРНА ТЕОРІЯ ЕМОЦІЙ Ч.ДАРВІНА. Виразні рухи, що супроводжують наш страх, розглядаються як рудиментарні залишки тваринної реакції при втечі й обороні, а виразні рухи, що супроводжують гнів – реакція нападу. Страх – загальмований напад. Гнів – загальмована бійка.

ТАЛАМІЧНА ТЕОРІЯ ЕМОЦІЙ У.КЕННОНА ТА Ф.БАРДА (1927–1928). На відміну від теорії Джемса–Ланге стверджує, що не емоція є усвідомленням рухової та вегетативної реакції, але вегетативні змінення і м’язові реакції організму є наслідком переживання емоцій. Первинний аналіз емоціогенної ситуації здійснюється в особливому відділі центральної нервової системи – таламусі, який водночас надсилає сигнали до периферичної та вегетативної нервової системи й до півкуль головного мозку, де усвідомлюється біологічне значення подій, що відбуваються, та формується їх емоційна оцінка. Таким чином, центром емоцій є таламус, а кора великих півкуль головного мозку виконує функції тонкішого розрізнення емоціогенних стимулів і регулювання емоційних реакцій.

ТЕОРІЯ ЕМОЦІЙ ДЖЕМСА–ЛАНГЕ – висунута незалежно американським філософом і психологом У.Джемсом і німецьким психологом Г.Ланге (80–90-ті рр. ХІХ ст.). відповідно до неї, виникнення емоцій обумовлене змінами від зовнішніх впливів як у довільній руховій сфері, так і у сфері мимовільних актів серцевої, судинної і секреторної діяльності.

ТРИКОМПОНЕНТНА ТЕОРІЯ ЕМОЦІЙ В.ВУНДТА. На думку В.Вундта всі емоції поділяються на три пари протилежностей: а) задоволення – незадоволення; б) напруга – розрядка: в) збудження – заспокоєння.

 

ГЛОСАРІЙ ДО ТЕМИ 16 “Психологія волі”

ВОЛЮНТАРИЗМ – помилкове визнання волі, а не розуму, вирішальним фактором психічного життя особистості.

ВОЛЯ – здатність до вибору діяльності й до внутрішніх зусиль, необхідних для її здійснення.

ВОЛЯ ІРРАЦІОНАЛЬНА – ірраціональні пристрасті й спонукання, які захоплюють і підкоряють людину, що беззаперечно реалізує неконтрольовані пориви.

ВОЛЯ РАЦІОНАЛЬНА – цілеспрямована, реалістична, дисциплінована поведінка й енергійні зусилля, направлені на досягнення раціональної мети.

ДІЯ ВОЛЬОВА – пов’язана з усвідомленням мети дій або, принаймні, їхніх найближчих можливих наслідків.

ДІЯ ІМПУЛЬСИВНА – несвідомі дії, які здійснюються без певного вольового рішення. В основу механізму імпульсивних дій лежать слабкість кіркової діяльності, недостатність активного гальмування, завдяки чому імпульси, що йдуть з підкіркових частин мозку, не зустрічають необхідної протидії.

МУЖНІСТЬ – особистісна якість, що виражається в здатності діяти рішуче і доцільно в складній або небезпечній обстановці, контролювати імпульсивні пориви, переборювати можливе почуття страху та невпевненості, в умінні мобілізувати вся сили для досягнення мети. Вищий прояв її – героїзм.

НЕЗАЛЕЖНІСТЬ – альтернатива конформності та негативізму – самостійне створювання та відстоювання власної позиції.

РІШУЧІСТЬ – здатність самостійно приймати відповідальні рішення і неухильно реалізовувати їх у діяльності, здатність сміливо брати на себе відповідальність за прийняте рішення, своєчасність дії, уміння швидко її виконувати або затримувати. Найбільш виразно проявляється в складних ситуаціях, коли вчинок пов’язаний з певним ризиком і необхідністю вибору з декількох альтернатив.

САМОВЛАДАННЯ – один з суттєвих виявів вольової риси характеру людини, що полягає в здатності її свідомо керувати власними почуттями, настроями і приводити їх у відповідність з конкретними життєвими ситуаціями. Самовладання може виявлятись як у самостримуванні, так і самоактивізації: в одних випадках людина гальмує в собі небажані, невідповідні певній ситуації настрої, емоційні стани і завдяки цьому уникає неправильних актів поведінки, в інших – вона викликає в собі (шляхом самонаказу, самопідбадьорювання, самонавіювання тощо) ті настрої, стани, почуття, які є стимулом до дій і вчинків, що їх вимагають конкретні обставини.

САМОКОНТРОЛЬ – у психології один з виявів усвідомлюваної регуляції людиною власної поведінки та діяльності з метою забезпечення відповідності їх результатів поставленим цілям, пред’явленим вимогам, нормам, правилам, зразкам. Мета самоконтролю полягає як у попередженні, так і у виправленні допущених помилкових дій чи операцій. Завдяки коригуючій функції самоконтролю людина спроможна реалізувати запропонований їй кимось або самостійно прийнятий план діяльності.

САМОСТІЙНІСТЬ – узагальнена властивість особистості, що проявляється в ініціативності, критичності, адекватній самооцінці й почутті особистої відповідальності за свою діяльність і поведінку. Самостійність особистості пов’язана з активною роботою думки, почуттів і волі. Цей зв’язок двобічний: 1) розвиток розумових і емоційно-вольових процесів – необхідна передумова самостійних суджень і дій; 2) судження і дії, що складаються в процесі самостійної діяльності, зміцнюють і формують здатність не тільки виконувати свідомо мотивовані дії, але і домагатися успішного виконання прийнятих рішень всупереч можливим труднощам.

СИЛА ВОЛІ – психосоціальна якість, пов’язана з автономією, завдяки якій людина вчиться робити вільний вибір і обмежувати себе.

ГЛОСАРІЙ ДО ТЕМИ 17 “Сенсорно-перцептивні процеси”

АБСОЛЮТНА ЧУТЛИВІСТЬ АНАЛІЗАТОРА визначається як величина, обернена порогу чутливості.

АБСОЛЮТНИЙ ПОРІГ ЧУТЛИВОСТІ – поняття загальної психології, що визначає мінімальну і максимальну величину подразника, при якому виникає відчуття.

АДАПТАЦІЯ – зміна параметрів чутливості аналізаторів, пристосування їх до подразників.

АДЕКВАТНІСТЬ – відповідність людських відчуттів, уявлень, думок пізнаваному об’єкту.

АНАЛІЗАТОР – орган чуття з відповідною ділянкою мозку та нервовими шляхами, що їх поєднують. Аналізатор сприймає та аналізує подразники зовнішнього середовища й органів власного тіла. Аналізатор містить: 1) рецептор, який сприймає подразнення; 2) кондуктор – провідник нервового збудження; 3) кірковий кінець аналізатора, де збудження перетворюється на відчуття.

БІЛАТЕРАЛЬНІСТЬ – двобічна симетрична побудова організму в хребетних тварин і людини.

БІНАУРАЛЬНИЙ ЕФЕКТ – здатність людини визначати напрям джерела звуку завдяки тому, що звук від джерела в обидва вуха надходить неодночасно.

БІНОКУЛЯРНИЙ ЗІР – бачення правим і лівим оком одночасно; одна з умов, за якою є змога бачити світ рельєфним, визначати взаєморозташування предметів у просторі.

ВЕБЕРА–ФЕХНЕРА ЗАКОН (основний психофізичний закон) – закон про співвідношення між величиною зміни інтенсивності подразника та силою зумовленого ним відчуття; якщо зміни подразнення відбуваються в геометричній прогресії, то інтенсивність відчуттів змінюється в арифметичній прогресії.

ВЕРХНІЙ ПОРІГ АБСОЛЮТНОЇ ЧУТЛИВОСТІ – найбільша сила подразника, при якій ще виникає відчуття даного виду. Так, збільшення гучності звука понад 120-140 децибелів викликає біль у вухах і стає небезпечним для слухового аналізатора людини.

ВІБРАЦІЙНЕ ВІДЧУТТЯ – вид шкірного відчуття, джерелом виникнення якого є переривчасті подразники: вібрації камертона, струменя стиснутого повітря, миготіння джерела тепла тощо. Вібраційне відчуття широко використовується глухими та глухонімими для сприймання звуків мови й може досягти в них високого ступеня розвитку.

ВІДНОСНИЙ ПОРІГ (поріг розрізнення) – мінімальна різниця у силі двох подразників, яка викликає ледве помітну різницю в інтенсивності відчуттів. Так, людина відчуває, що вага змінилась, якщо її збільшити або зменшити на 1/30 попередньої ваги. Одже, поріг розрізнення ваги – 1/30. Для світла він дорівнює 1/100, для звуку – 1/10.

ВІДЧУТТЯ – відображення окремих властивостей, рис, якостей предметів та явищ матеріального світу внаслідок безпосереднього впливу їх на органи чуття.

ГОСТРОТА ЗОРУ – властивість зорового аналізатора, яка характеризує його просторовий поріг. Гострота зору вимірюється тією мінімальною відстанню між двома точками, при якій можливе сприймання їх роздільності.

ЗНАК – предмет, що виступає в процесі спілкування й мислення як представник іншого (позначуваного ним) предмета (або властивості, відношення, події). Матеріальна форма знаків та їх вживання регулюються соціальними нормами. Споріднені за будовою та функціями знаки об’єднуються в системи. У межах знакових систем з елементарних знаків будуються складніші. Оволодіння знаковими системами дає змогу індивідові успішніше засвоювати суспільний досвід.

ЗОРОВИЙ АНАЛІЗАТОР – складна анатомо-фізіологічна система, яка сприймає та диференціює зорові подразнення. Складається з: а) рецептора – світлочутливих зорових клітин сітківки у вигляді паличок і колбочок; б) провідних шляхів – зорових нервів; в) короткого кінця – кори потиличної долі мозку.

КІНЕСТЕЗІЯ – м’язові відчуття, що пов’язані з відчуттям положення або напряму руху тієї чи іншої частини тіла. Кінестезія контролюється за допомогою кінестетичного аналізатора.

КІНЕСТЕТИЧНЕ ВІДЧУТТЯ – відчуття положення та руху органів тіла. Спричинюється подразненням особливих механічних рецепторів, розміщених у м’язах, суглобах, сухожиллях, зв’язках.

НІЖНІЙ ПОРІГ АБСОЛЮТНОЇ ЧУТЛИВОСТІ – подразнення мінімальної сили, яке, діючи на органи чуття, здатне спричинити відчуття. Цей поріг характеризує гостроту чутливості аналізатора: чим він нижчий, тим аналізатор чутливі ший (тим меншої сили подразнення відчувається).

НЮХ – один з органів чуття людини й тварини, що виконую функцію розрізнення запахів. Рецепторною частиною нюхового аналізатора є нюхові клітини, розташовані у верхній частині носової порожнини, вирости зовнішніх стінок якої утворюють так званий нюховий лабіринт (нюхові раковини). Кірковий центр органа нюху міститься в зоні основи нюхового мозку і почасти в амоновому розі.

ОБРАЗ – загально-психологічна категорія, результат відображення об’єктивного світу в мозку людини. Образ створюється людиною внаслідок впливу на її рецептори зовнішнього світу, дії зовнішніх і внутрішніх подразників. У вузькому розумінні образ означає чуттєву форму відображення, у широкому – також відображення за допомогою абстрактного мислення.

ОРГАНІЧНІ ВІДЧУТТЯ – відчуття, що надходять у кору головного мозку від внутрішніх органів (серця, шлунка, печінки, статевих органів тощо). Органічні відчуття фіксують такі психофізіологічні стани організму, як голод, спрага, статевий потяг, стомленість, бадьорість тощо. Органічні відчуття безпосередньо пов’язані з вегетативною нервовою системою. Зрештою, опосередковано вони регулюються центральною нервовою системою.

ОРГАНИ ЧУТТЯ – спеціалізовані периферичні утворення; здійснюють прийом зовнішніх подразників, які діють на організм. Органи чуття завдяки високій спеціалізованій збудливості забезпечують сприймання лише певних видів подразників.

ПОРОГИ ЧУТЛИВОСТІ аналізатора – це ті межі у силі подразнень, в яких можуть виникати відчуття. Так, слухові відчуття, матеріальним джерелом яких є коливання повітряних хвиль, можливі у людини лише у межах 16 – 20 000 коливань за секунду.

ПРОПУСКНА ЗДАТНІСТЬ РЕЦЕПТОРІВ – властивість рецепторів передавати в мозковий центр аналізатора певний обсяг інформації за одиницю часу. Встановлене, що вухо здатне передавати 8000 біт/с, а око в 430 разів більше. Пропускну здатність рецепторів слід відрізняти від пропускної здатності аналізаторних систем. Останні, залежно від методу кодування інформації, мають пропускну здатність від 2 до 70 біт/с, що зумовлено обмеженим часом зберігання інформації.

ПСИХІЧНЕ ВІДОБРАЖЕННЯ – вищий рівень відображення, який характеризується появою чутливості – здатності відображати абіотичні стимули, які не мають біологічного значення, але стають сигналами біологічно важливих подразників.

РЕЦЕПТОРИ – специфічні нервові утворення, що є кінцями чутливих нервових волокон та призначені для сприймання подразнень.

РУХОВИЙ АНАЛІЗАТОР – складна анатомо-фізіологічна система організму. Включає рецептори, розташовані у кістках, м’язах, сухожиллях, суглобах, які називають пропріорецепторами. Провідний канал рухового аналізатора складається з трьох нейронів. Кіркове представництво – передня центральна звивина кори головного мозку.

СЕНСИБІЛІЗАЦІЯ – підвищення чутливості аналізатора при його взаємодії з іншим аналізатором або при систематичному тренуванні.

СИНЕСТЕЗІЯ – одночасне відчуття, вияв взаємодії аналізаторів. Збудження, яке виникло в одному аналізаторі під впливом адекватного подразника, іррадіює в інший аналізатор. Наприклад, слухове відчуття може супроводжуватися зоровим.

СЛУХОВИЙ АНАЛІЗАТОР – складний нервовий механізм, що сприймає та диференціює звукові подразнення. Складається з периферичного та центрального (кіркового) відділів. Периферичний відділ слухового аналізатора (вухо) включає звукоуловлюючий апарат (зовнішнє вухо – вушна раковина і слуховий прохід); звукопровідний апарат (середнє вухо – барабанна перетинка та слухові кісточки); звукосприймальний апарат (внутрішнє вухо – завитка з кортієвим органом).

СМАКОВИЙ АНАЛІЗАТОР – складна анатомо-фізіологічна система живого організму, його здатність мати та диференціювати смакові відчуття. Нервово-фізіологічним апаратом слуху є смакові клітини, розташовані в смакових цибулинах на язиці, піднебінні й надгортаннику (рецептор). Провідник смакових відчуттів складається з трьох нейронів. Кірковий кінець перебуває в нижній частині задньої центральної звивини в корі головного мозку.

ШКІРНИЙ АНАЛІЗАТОР – складна анатомо-фізіологічна система організму, яка відображає та диференціює шкірні подразнення, трансформує їх у тактильні відчуття. Рецептор шкірного аналізатора міститься в товщі шкіри. Провідник складається з трьох нейронів. Мозковий центр – задня центральна звивина та верхня тім’яна долька.