(провести чітку межу між ними прак­тично неможливо), то з авангардизму витікають футуризм (Михайль Се- менко), експресіонізм (новелістика Стефаника, поезія Миколи Бажана, Тодося Осьмачки, Івана Крушель- ницького), сюрреалізм (творчість раннього Павла Тичини, новели Ми­коли Хвильового, Майка Йогансена, драма Миколи Куліша).

Як зазначає Соломія Павличко, «у відповідь на декаданс, символізм, естетизм, інші... нові ідеї рубежу віків народництво висуває гасло опори на власну своєрідність, автен­тичність». Народники послуговую­ться формулою: «Це добре деінде, але не в нас». Натомість модерністи, посилаючись на тезу — «ми повинні знати, що пишуть у Європі», праг­нуть створити літературу європейсь­кого зразка.

§19. Різноманітність стильо­вих течій і напрямів

Розвиток ПОЄЗІТ

У поезії початку сторіччя знахо­дять своє виявлення неоромантизм, декаданс, символізм, передсимво- лізм, що об’єднують під загальним поняттям «модернізм». Найчастіше термін «модернізм» уживають сто­совно періоду в літературі від почат­ку XX ст. до Першої світової війни.

Проте це визначення умовне, _0скі ки ані Микола Вороний, ані Ол ** сандр Олесь, ані поети-«молодо^

Нова література

зівці» ніколи не називали

модерністами. Цей термін крити

пізніше використовували як

себе

ярлик

щодо тих авторів, поезію яких ц_е сприймали та не розуміли.

У ліриці цього періоду панівними е психологічні мотиви, суб’єктивні індивідуальні переживання, що вті­лені в досконалій, витонченій формі, У системі поетичних засобів чільне місце посідає символ. Саме сим­волічність сприяє суб’єктивному, не­однозначному тлумаченню образів. Істотно зменшується використання фольклорних елементів, особливо в римі та римуванні.

«Модерністи» цього періоду, як правило, розпочинали свою діяль­ність із заяв на кшталт: «Писатиму про красу, а не про боротьбу», «Писати­му про любов, а не про народ». Проте ці заяви виявилися декларативними.

Поет і драматург Василь Па^- човський (1878-1942 рр., збірки «Розсипані перли», «На стоці гір*)" один з галицьких «модерністів» " проголошував: «То є штука, я ^не пхаю тут ідеї...». Він прагне відіи^т від ідеї громадського служіння літе ратурі. Замість постулату народи⁰^ тва: «Служити народові» — пропо нові гасла: «Служити мистецтву красі, чи любові» тощо.

І Проте Пачовський, як і інші «мо- I _оДОМузівці», не може зосередитися І _вйНЯтково на естетичній цінності _сЛ0Ва, бо відчуває себе сином понево­леної нації й власні естетичні іде- дди пов’язує з ідеалами супільними, ₈аціональними.

Пачовський зробив спробу стати на шлях поєднання вишуканої віршова- вої форми з елементами народно­пісенної мелодики та евфонії.

Ліриці Петра Карман- сько го (1898-1956 рр., збірки (Зтеки самовбивці», «Блудні огні») притаманні мотиви яскраво вираже- ного песимізму, смутку, зневіри. Пізніше творчість Карманського доповнюють сповнені обурення та гостроти сатиричні вірші, зокрема на теми Першої світової війни («Крива­вим шляхом»).

У творчості Миколи Воро­ного (1871-1938 рр.) наявні всі ри­си європейських модерних ідей: він пише про місто, а не по село; про кра- ^СУ. а не батьківщину; про тугу, а не Радість. Він прагне бути «цілим чо­ловіком», а не обмеженою людиною, У якого розвинені лише громадянські Почуття. Під впливом французьких °Имволістів Вороний вдало експери- ^МентУє з ритмами й формами. Безпе­чним його здобутком є збагачення Етичного словника та строфіки.

°лодимир Самій- ^{е 8} к о (1864-1925 рр.), автор

злободенних віршованих фейлетонів («Ельдорадо», «Патріот Іван»), якщо не тематично, то принаймні сти­лістично відходить від народницької традиції.

Самійленко — відомий перекла­дач. Він зробив удалий переклад ук­раїнською мовою «Божественної ко­медії» Данте, «Весілля Фігаро» Бо- марше, «Тартюфа» Мольєра.

Вершиною української поезії цього часу є творчість Лесі Ук­раїнки (1871-1913 рр.). Літера­турну діяльність вона починає з ліричної поезії («На крилах пісень», «Думи і мрії»). Леся Українка однією з перших виступила проти засилля народницьких ідей, натомість орієн­туючи літературу на європейські західні зразки; її лірика збагачується новими мотивами, взятими зі світо­вої історії та культури. Тематичне розмаїття, глибина думки й емо­ційна, лірична сила поєднуються з багатством строфіки та жанрів. Вод­ночас вона звертається й до вже тра­диційних, розроблених попередника­ми тем: призначення поета, любов до рідної країни, ненависть і неприми­ренність до поневолювачів.

Неабиякої популярності набула поезія Олександра Олеся (1878-1944 рр.), який буквально за один день прославився як лірик. Інтимно-ліричні поезії, що мали ро­мансове звучання, вражали щирістю,

646

647

новими образами, співучістю та ми­лозвучністю. Під час революційних подій 1905 року в його творчості з’яв­ляються мотиви боротьби і віри в ті зміни, що принесе революція в життя людей.

Яскравим представником футуриз­му є Михайль Семенко. Він не лише засвоїв основні засади нового для української літератури напрям­ку (епатувати, тобто шокувати пуб­ліку незрозумілою мовою, незвичним синтаксисом, невживанням розділо­вих знаків, насиченістю вигуками), а й пристосував його для українського літературного ґрунту. Ранній футу­ризм Семенка — де збірки «Дерзан­ня* та «Кверо-футуризм» (1914).

Поезії «Місто» притаманні найха­рактерніші риси футуризму: це віль­ний вірш, верлібр із «самовитими», беззмістовними словами, неологізма­ми, невживанням розділових знаків: Осте сте

бі бо бу

візники-люди трамваї-люди автомобілібілі бігорух рухобіги рухливобіги...

Заслуговує на увагу ще один та­лановитий представник футуризму Гео (Юрій) Шкурупій (1903— 1937), який, як зазначає, М. Іль- ницький, «увійшов в українську

літературу не лише як поет-фу_Ту рист, а й як автор «ліво»'експерим_ен тальної прози». Попри гучні р_ЄВо люційні гасла у його творах звучать • смутні роздуми про долю України буремні часи:

Направо Польща, наліво Москва, а просто — шибениця. Заблудилася серед трьох сосен українська душа.

Творчість поетів-модерністів за­свідчила опанування українською поезією модерних ідей і найновіших естетичних віянь. їхня творчість Є етапною в становленні новітньої ук­раїнської літератури.

Художнє оновлення прози

На початку XX ст. стала відчутною криза прозового жанру. Навіть до­сить далека від літератури газета «Діло» 1901 року звертала увагу на тематичну бідність української про­зи, «слабосильність» пристрастей, засміченість полонізмами та значну відсталість від зарубіжної белетрис­тики. Притаманні народництву нату­ралістичне фотографування села и зосередженість на небагатьох гро мадських проблемах поступово від ходили в минуле. Проте зміна тем тики (зображення життя міста, а ^не села, як було раніше, не народу* ³⁰ рема селянства, а інтелігенції)

Нова література

нажа тощо. Новелу Михайла Коцю­бинського «На камені» можна назва­ти класичним зразком імпресіонізму в українській літературі.

Деякі письменники вважали, що істинна модернізація може відбу­ватися тільки у сфері стилю. Гнат Хоткевич іМихайло Яцків значно розширили тематичні обрії в прозі. Вони цікавилися людиною, її психологією, світовідчуттям, інте­лектом; людиною, що була поза по­літичним, соціальним і навіть на­ціональним контекстом. Проте пись­менники виявилися й новаторами в стилі, звернувшись до поетичної, ліричної прози. Поезія в прозі перед­бачала певний ритмічний склад, пое­тичні образи, теми, «кучерявість*, квітчастість стилю. Проза мала на­ближені до поетичних естетичні пріоритети й теми. Насамперед це культ краси й почуття. Перша збірка Гната Хоткевича — письменника Східної України — «Поезія в прозі» вийшла в Харкові 1902 року. Власне цією збіркою його модернізм і вичер­пується. Модернізм галичанина Ми­хайла Яцкова значно ширший за об­сягом і за часом.

До поезії в прозі зверталися й інші письменники: Леся Українка та Оль­га Кобилянська, Василь Стефаник та Марко Черемшина.

На початку сторіччя в українську культуру проникають ніцшеанські

649

ідеї. Ф. Ніцше постає як критик християнської традиції, як творець надлюдини, як захисник індивіду­алізму. Усе це, звичайно, суперечило народницьким традиціям.

Водночас із ніцшеанськими ідеями

із Заходу в Україну приходять соціа­лістичні, що вже поширилися в Східній Європі. Вони знайшли свій вияв у творчості письменників і Га­личини, і Росії. Революційні події 1905 року мали величезний вплив на представників усіх генерацій ук­раїнської літератури. Творчість пись­менників наснажується ідеями пат­ріотичного служіння громадянина рідній землі, впевненістю в перемозі, мріями про соціальне та національне звільнення з-під багатовічного ярма.

Доба післяреволюційної реакції гнітюче вплинула на більшість пись­менників. Події ж 1917 року були сприйняті українською елітою неод­нозначно: дехто взагалі не визнав ре­волюцію більшовиків (Панас Мир­ний), дехто, спочатку захопившись та відчувши нове піднесення, згодом знову зазнав гірких розчарувань (Олександр Олесь, Володимир Вин- ниченко, Микола Вороний), інші ж повністю пройнялися ідеями нової революції. До їх когорти належить Степан Васильченко (Степан Панасенко). Найпершими літератур­ними спробами письменника стали його щоденники («Записки вчите-

650

ля»). Сільська школа, учителі, м₀ лодь з її прагненням освіти, Ц₀ . життя провінційного міста — ось т_е. матичне коло новел Васильченка Звертається він і до селянської теми Однією З проблем, порушених рев₀. люцією 1905-1907 рр., було саме аг­рарне питання. Реформа 1861 року не забезпечила селян землею, тому надію виправити соціальну неспра­ведливість покладали на цю рево­люцію, яка відбувалася під гаслами волі і землі. В оповіданні «Мужицька арихметика» Васильченко нама­гається розв’язати злободенне соціальне питання, аграрну пробле­му з позицій саме селянина. Малозе­мельні селяни прагнуть розділити землю монопольщика за своєю, «му­жицькою арихметикою».

У літературному доробку письмен­ника чимало творів про долю сільсь­кої дитини, її навчання («Роман, «Циганка»). Васильченко як драма­тург виявив свою майстерність в оп­рацюванні фольклорних мотивів та образів. До образу Кармелюка — на­родного заступника, що уособлював народний гнів, Васильченко звер' тається в трьох своїх п’єсах.

Соціалістичні ідеї мали вплив на життя й творчість А р х и п а Тес л е н к а , якого називають найтрагі⁴ нішою постаттю в українській ^Л1 тературі перших десятиріч наіпо^г століття.

Нова література

дальнє революційне піднесення _хоПило й Тесленка. За поширення Зроненої літератури, участь у мі- _йнгах Тесленка переслідує поліція. Етапи, заслання, тюремні злигодні (голод, тиф) послабили його здоров’я. Письменик помирає дуже молодим, залишивши по собі невелику літера- турну спадщину. Вона вмістилася в одному томі та дала підстави Сергію Єфремову говорити про нього як про »найкращий тип літературного само­родка в нашій літературі». Збірка Архипа Тесленка «З книги життя», що так і лишилася недописаною, сповнена мук і сліз, розбитих надій, загублених і понівечених бажань. Темними фарбами змальовано в його творах образ сучасного села: злидні, темнота, чвари, насильство, намаган­ня змінити життя на краще і, як наслідок, спокута за це прагнення — роки тюрми та заслань.

Усе це було добре відоме Теслен- ^к°ві. Син селянина, страдник, борець за звільнення селян з-під соціального ^яРма, він сам пройшов через тюрми ^Та заслання. З-поміж інших письмен­ників його вирізняє своєрідний, суто Уланський стиль та «запашна», щи- Р° народна мова.

Охоплення етнографічною сти- ^І€І° притаманне й Маркові ^еРемшині (псевдонім Івана канюка, 1874-1927 рр.). Літера- УрНу творчість розпочав з поезії в

прозі; у його новелах змальовано життя гуцульських селян, безправ­них і безпорадних («Зведениця», «Злодія зловили»). Темою новел «Се­ло вигибає», «Перші стріли» є воєнне лихоліття з хазяйнуванням чужих військ, жорстокістю та насильством, безглуздим нищенням населення. Критика відзначала «непереборний оптимізм, що тріумфує над зовнішні­ми перешкодами і над своїм сумнівом».

Роль драматургії в українському

літературному та культурному житті

Криза побутово-етнографічного те­атру та драматургії визрівала до­сить давно. Уже Олена Пчілка в 1894-1895 рр. писала до своєї дочки

• Лесі Українки: «Тим трупам треба щось думать, бо... їх смушевим шап­кам публіці вже докучило аплодува­ти» . Леся Українка як ніхто розуміла небезпеку популізму на українській театральній сцені й виступала проти імітаційного народницького театру. Драматична творчість Лесі Українки стала викликом народницькому тенденційному театрові. Критика її п’єси або взагалі замовчувала, або (як «Блакитну троянду») характери­зувала вкрай негативно. Іван Франко, говорячи про Лесині драми, заува­жив, що до и здобутків вони не нале­жать. Сама ж Леся Українка вважала їх центром своєї творчості (вона віддавала перевагу з-поміж усіх жан-

651

рів саме драмі, захоплювалася твора­ми Ібсена), тому болісно реагувала на негативне сприйняття та замовчу­вання своїх п’єс.

Дія в новій драмі переноситься із зовнішнього плану на внутрішній, ослаблюється сценічна дія, натомість витончується психологічний образ; реальний персонаж перетворюється на символ. Іноді реальних персона­жів замінюють умовні постаті тощо.

З ім’ям Лесі Українки пов’язаний розквіт проблемно-філософської та філософсько-психологічної драми. Написана 1896 року п’єса «Блакитна троянда», висвітлюючи життя україн­ської інтелігенції, поширює темати­ку тогочасної української драми, що до того зображувала переважно жит­тя селян. Невдовзі Леся Українка визначається щодо своєї улюбленої форми — це драматична поема. Сю­жети вона черпає з історії різних на­родів, міфології, античної культури, Біблії. Особливе місце в її творчості посідають драматичні поеми на теми Вавилону, у яких простежується ви­разна аналогія полону України в Російській імперії («На руїнах», «Ва­вилонський полон»). Віршована фор­ма драми, майстерність композиції, точність художніх образів і деталей, ритмічно-інтонаційне багатство при­таманні її драматичним творам.

Поряд з новою драмою співіснує традиційна соціально-побутова дра­

ма, представлена Борисом Грі_НЧен ком («На громадській роботі»), ^ бов’ю Яновською («На сіножаті»), з’являються історичні драми Михайл' Старицького («Маруся Богуславка») трагедія Івана Карпенка-Карого «Сава Чалий». Серед драматургів-симво-

лістів найяскравіше заявлена твор­чість Василя Пачовського, Олександ­ра Олеся, Спиридона Черкасенка.

Український народницький театр що засвідчив свою невмирущість уп­родовж багатьох десятиліть (він і сьо­годні є канонізованим взірцем ук­раїнського театрального мистецтва), відступив на другий план.

Літературна критика

Літературну критику XIX ст. роз­глядають у літературному контексті. Усі критики того часу самі були пись­менниками. Через це важко говорити про літературну критику як окремий вияв літературного процесу. «В нас нема критики...», — часто говорив Іван Франко (її центральна інтелек­туальна постать), щоправда, маючи на увазі суспільну критику. Зріла критична традиція склалася лише наприкінці XIX ст.

Тогочасна критика була швидше наказовою, аніж описовою. Вона взяла на себе роль учителя, указувала пись менникам, як треба писати. Для лгг^е ратурної критики кінця XIX - початку XX ст. було характерним замовчуван

652

оминання незрозумілих тенденцій,

1. ’ стилів