над злом, як у сюжетах українських народних казок. Він відбив віру письменника в гармонію людських стосунків.

Художня проза Ю. Федьковича досі приваблює мотивами щирого побрати­мства, ствердженням людської вза- ємопідтримки й честі, поетизацією гу­цульської батьківщини, справжнім інтернаціоналізмом, дає, як зазначає С. Єфремов «дорогий матеріал для спізнання людської душі».

Літературний процес 70-90-х рр. XIX ст.

§16. Соціальні та політичні чинники, що мали вплив на розвиток української літератури в пореформені часи

Соціально-політична ситуація

50—60-х рр. XIX ст.

Після ліквідації Кирило-Мефо- діївського братства, арешту та зас­лання М. Костомарова, М. Куліша й Т. Шевченка, «мертвих» 50-х років, які позначилися занепадом націо­нального руху, реакція послабшала, почалась так звана епоха великих ре­форм, зазнала піднесення громадська активність, закладалася нова доба в

591

розвитку української літератури. На­самперед де було пов’язане зі схо­дженням на престол Олександра П. Вихований поетом-гуманістом В. Жу­ковським, Олександр II виявився ліберальнішим і прогресивнішим від свого батька Миколи І. Одразу ж після коронації молодого царя звіль­нено членів братства: спочатку Пан­телеймона Куліша, Миколу Костома­рова, Василя Білозерського, а згодом і Тараса Шевченка; стало вільніше для слова та думки, пожвавився літе­ратурний рух.

Новим подихом у розвої українсь­кого письменства стали «Записки о ЮжнойРуси» Куліша (1856-1857 рр.), «Народні оповідання» Марка Вовч­ка, перевидання творів Котляревсь­кого, Квітки-Основ’яненка. Петер­бург, де зібралися найвидатніші ук­раїнські письменники, на деякий час став центром українського літератур­ного руху, але й у провінції — Києві, Полтаві, Чернігові — українське сло­во зазнавало піднесення.

Починаючи з 1859 року, відкрива­ються недільні школи — осередки на­родної освіти, що було передумовою подальшого культурного прогресу.

19 Лютого 1861 року Олександр II видав маніфест, який скасовував крі­посне право, але відміна кріпацтва вимагала проведення й інших ре­форм: земської, судової, освітньої, військової тощо.

З 1861 року в Петербурзі виходи двома мовами — російською та ук* раїнською — місячник «Основа» редакцією Василя Білозерського л_е онід Глібов того ж року починає вид_а вати «Черниговский Листок».

Перед письменниками постаю_Ть складні питання: потрібно створити популярну літературу для народної освіти, адже донині такої взагалі не існувало, а також літературу публі­цистичну; виробити правописні нор­ми. Проте головним завданням, як і раніше, лишається виховувати ук­раїнську молодь, ширити націона­льні ідеї.

Українське питання

Питання про те, чи можлива й потрібна українська література окре­мо від російської та чи має вона право на існування, порушувалося ще за часів Шевченка. І хоч представники широких кіл російської громад­ськості, за невеликим винятком (О. Герцен, М. Чернишевський, О. До­бролюбов), радили українським пи­сьменникам «занехаяти свою «мерт­ву» мову й наслідувати Гоголя», впливу української мови тоді ще не боялися та не робили спроб її заборо­нити. Куліш, за вищим розпоря­дженням, навіть здійснив переклад маніфесту 19 лютого й селянського «Положення про волю» українською мовою, але цей переклад так і ие бу*

592

Нова література

добре», проте Синод, що вів боротьбу з українською національною само­бутністю в будь-яких виявах: чи в бу­дуванні церков, чи в іконописанні — визнав переклад Морачевського «опасным и вредным».

У липні 1863 року міністр внут­рішніх справ Петро Валуев видав циркуляр, у якому зазначалося, що «никакого особенного малороссий­ского языка не было, нет и быть не можетъ». Цей документ дістав назву Валуєвського циркуляра. Він забо­роняв українські наукові, релігійні та особливо педагогічні публікації. «Малороссийским наречием» доз­волялося друкувати лише художні твори.

Репресивні заходи щодо українсь­кої культури призводили до так зва­них «антрактів» — вимушених пе­рерв у літературному поступі. З 1863 року починається період жорстокої реакції, одні письменники опинили­ся на засланні (наприклад, О. Ко- ниський, П. Чубинський), а світо­глядні позиції інших змінювалися під тиском широкомасштабної руси­фікації. На жаль, навіть патріархи українського руху — М. Костомаров, М. Драгоманов, М. Максимович — не завжди могли чинити опір цим си­лам. Так з’явилася концепція про ви­нятково «домашню ужитковість» ук­раїнської літератури, літератури для простолюду.

593

Роль західноукраїнських періодичних видань у поширенні українського друкованого слова У поступі української літератури настає вимушена перерва до 1870 ро­ку. Були часи, зокрема 1866 рік, ко­ли в Росії не вийшло друком жодної книжки українською мовою. У цей період письменники звертають пог­ляд на прогресивнішу Галичину, прагнучи на новому ґрунті розвинути літературну діяльність.

Починаючи з 1772 року, Галичина та Буковина були в складі Австрії. Австрійський уряд, на відміну від російського, не забороняв та не пе­реслідував українське слово. Галиць­ке покоління 60-х рр., ознайомив­шись із творами І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Т. Шев­ченка, П. Куліша, органічно засвоїло ідеї українського письменства: тво­рити для народу, а не для так званої «освіченої верстви», якої на Західній Україні майже не було; писати на­родною українською мовою, кулішів­кою; сприяти зближенню, об’єднан­ню штучно розчленованого українсь­кого народу. Унаслідок цього постає цілий ряд нових видань: «Вечер- ниці», «Мета», «Нива», «Русалка», у яких уже систематично починають працювати письменники з Наддніп­рянської України.

У 1867 році з ініціативи та за фінансової підтримки П. Куліша був

і заснований літературно-науковий

часопис «Правда» (1867-1898 рр^ що став фактично єдиним усеук­раїнським виданням під час р_е. акційних 60-70-х рр. Журнал ви­світлював творчість письменників старшого покоління, передруковую­чи художні твори та наукові праці П. Куліша, Т. Шевченка, О. Конись- кого, знайомив з новими письменни­ками: Іваном Нечуєм-Левицьким, Па­насом Мирним, М. Старицьким тощо.

1868 року увДьвові засновано това­риство «Просвіта», члени якого прова­дили просвітницьку діяльність з метою національного та культурного відрод­ження українців. Праця просвітян виявилася настільки плідною, що вже за кілька років «Просвіта» стала центром, координатором і натхненни­ком процесу відродження не лише у Львові, але й далеко за його межами.

Сподівання літературних і куль­турних діячів Наддніпрянської України на те, що в часи реакції Га­личина стане плідним ґрунтом для розвитку літературної діяльності та національного руху, справдилися. Українська ідея, українське слово зазвучали у повний голос на західно­українських землях.

Піднесення українського руху на початку 70-х рр.

У цей час українофобія потроху починає розвіюватися й українств

Нова література

українським відродженням. Усі роз­роблені заходи подавалися до розгля­ду та затвердження Олександрові II в німецькому місті Емськ, де в цей час цар знаходився на відпочинку. Саме там і був підписаний найреакційні- ший щодо українства документ XIX ст. — Емський указ.

На відміну від Валуєвського цир­куляра, новий указ не лише заборо­няв друкування, а навіть ввезення до імперії будь-яких книжок і брошур «малоросійським наріччям». Заборо­няли друкувати й видавати оригі­нальні твори та переклади, за винят­ком лише історичних документів і пам’яток; не дозволяли проводити сценічні вистави та читати україно­мовні твори.

Чим же пояснити той майже панічний страх царської Росії перед усім українським?

У всі часи українська література була пов’язана з життям, соціальни­ми та національно-визвольними праг­неннями народу. Народ, який має власну мову та літературу, волітиме здобути незалежність, намагатиметь­ся створити свою державу.

Побоюючись цього, царський уряд і шовіністично налаштовані пред­ставники інтелігенції репресіями, за­боронами та переслідуваннями нама­галися викоренити навіть згадку про українську літературу як самобутню та незалежну.

595