вецького бере гору. У розв'язці Шрам рятує рідну Паволоч від Тетері ціною власної голови. Та все ж фінал рома­ну звучить оптимістично: хоч істо­рична завірюха зламала старе дерево, та будуть рости і цвісти нащадки Пет­ра й Лесі. Найбільшу вартість роману Б. Лепкий побачив у тому «смутку- тузі за якимись кращими часами, в тій охоті вискочити з ярма, в тім по­риві до героїчних учинків, котрі бу­дяться в серці українського читача під впливом «Чорної ради...*, а скрізь розбурхані пориви присланої душі голосить до нас, мов арханге­льська труба, сильне Шрамове слово: «Блюдітеся, да не порабощені будете!»

Степан Руданський

1833. 1873 рр.

Письменник, перекладач, фольк­лорист, поет «справжнього таланту» (М. Драгоманов) упродовж короткої, але плідної літературної діяльності виявив себе послідовним і сумлінним трудівником на літературній ниві, «обік Шевченка найвизначніший в українськім письменстві XIX ст.» (І. Франко), свідомо відмовившися від духовної кар’єри (як найкращий учень був направлений на навчання до Петербурзької Духовної академії), терпить нестатки, навчаючись у Ме- дико-хірургічній академії, бо батько відмовився допомагати йому. З при­

воду батькових заборон писати листи українською мовою відповідав: «. ь мене був прадід і прапрадід — _В0Ни мені не заказали; не слухає батьк моєї мови — зато мене і по смерті, мо­же, послухають штирнадцять мільйо­нів моїх їдномовців » .

Незважаючи на несприятливі умови для розвитку української культури (Валуєвський циркуляр 1863 року) С. Руданський залишив багату та різноманітну спадщину, хоч за жит­тя не вийшла жодна поетова збірка.

У його доробку ліричні твори (ранні шедеври поета «Ти не моя», «Менеза­будь!», «Повій, вітре, на Вкраїну» стали народними піснями), балади, громадянська лірика (вірш «Гей, би­ки!» входив до всіх хрестоматій), співомовки (написав більш як 200 творів), байки, шість історичних по- ем-хронік, які природно вписуються у фольклорно-історичну течію ук­раїнського романтизму.

«Павло Полуботок». Фабульна ос­нова твору ґрунтується на реальних фактах біографії гетьмана П. Полу­ботка, який домагався від Петра І по­вернення колишніх вільностей, що викликало лють у російського царя. Підійнявся на погибель Мої України...

І всі вольності козацькі хочеш потопити.

Петро І викликав П. Полуботка Д° Петербурга, посадив його в тюрму. Д^е

584

₀Й і помер. Поет зображає гетьмана „атріотом, чия діяльність була спря­гана на пробудження національної свідомості українського народу. Кон­цепція образу головного героя спи­рається на народнопоетичні традиції, поет вдається до свого улюбленого КО­ЛОМИЙКОВОГО розміру.

«Мазепа, гетьман український». Чи не перша спроба в українській літературі осмислення постаті ук­раїнського гетьмана як державного діяча і людини. Гетьман приходить до висновку про необхідність війсь­кового союзу з Карлом XII для про­тидії Петрові І, який проводив жорс­току колонізаторську політику щодо України та її народу.

Поет, дотримуючись історичної правди, художньо переконує, що шведський король був демократич- нішим і гуманнішим від московсько­го царя. Окрім того, він обіцяв Ук­раїні перед усім світом повну держав­ну самостійність і незалежність.

С. Руданський наголошує, що гетьмана в усіх його діях підтриму­вав український народ.

«Байки світові в співах». «Лірни­кові співи» — віршована обробка за­писаних С. Руданським народних апокрифів. Композиційно поема складається з п’яти «дум» сивого лірника — «Початок світу», «Ве­летні», «Цар Давид», «Премудрий Соломон» і «Бог на землі», що пере­

дають народні уявлення про похо­дження всього сущого на землі, про боротьбу Бога і Сатани.

С. Руданський шукав можливості надрукувати свої твори. Окремі пое­зії та оповідання були надруковані в журналах «Основа» 1861 року й набу­ли великої популярності. Відомі три ру­кописні томи його творів, які він впо­рядкував у Петербурзі. Назва кожно­го тому — «Співомовки козака Вінка Руданського». Поет називав себе «Він­ком», бо його ім’я Степан походить від грецького — вінок. У ці

три збірки увійшли основні поетові твори, написані в різний час, — ліри­ка, гуморески, поеми. Таким чином, сам С. Руданський назвав свою поезію «співомовками». І. Гульчук уважає, що помилково було б відносити цю назву лише до його гуморесок.

«Гей, бики!». У вірші поет закли­кає розорювати поле, засмічене ба­диллям і будяками:

Та гей, бики! Зоремо поле,

Посієм яреє зерно,

А спаде дощик незабаром —

В землі пробудиться воно. Пробудиться і на світ гляне,

І, як дівочії вінки,

Зазеленіють наші ниви, —

Чого ж ви стали? Гей, бики!

Алегоричний образ поля, яке треба розорати, засіяти зерном і сподівати­ся з нього доброго врожаю, є тради­ційним в українській літературі.

585

Утілюючи свої волелюбні прагнен­ня, Т. Шевченко у вірші «Не нарікаю я на Бога» писав:

Орися ж ти. моя ниво.

Долом та горою!

Та засійся, чорна ниво,

Волею ясною!

Орися ж ти, розвернися,

Полем розстелися!

Та посійся добрим житом,

Долею полийся!

До сіячів народної ниви звертався М. Некрасов, закликаючи сіяти «ро­зумне, добре, вічне». Подібними але­горичними образами користувався І. Франко.

С. Руданський підкреслює, що для розорювання рідного поля вже вику­вані «чересло, леміш нові*. Бадьо­рий, сповнений оптимізму вислів Ру- данського «Пора настала.'* спонукає до творчого життя.

«Повій, вітре, на Вкраїну». Мотив вірша навіяний народними піснями, які записував поет. З далекої пів­нічної столиці думки автора линуть на Україну, до коханої дівчини, що | «кохати присягалась»:

Повій, вітре, на Вкраїну,

Де покинув я дівчину,

Де покинув чорні очі...

Повій, вітре, з полуночі!..

Малює Руданський дорогі й рідні йому краєвиди України:

Між ярами там долина,

Там біленькая хатина.

ВфШ СПОВНЄНИИ ТеПЛОТОЮ їй

о ’ ^лвИДїо,

ванням, проинятии щирим почу_т юнака, серце якого не знаходц^ розради: ^Ть

Вітер віє, вітер віє,

Серце тужить, серце мліє.

Вітер віє, не вертає,

Серце з жалю розпукає.

Найбільшого визнання С. Руд_ансь кому принесли його віршовані гум₀- реСКИ-СПІВОМОВКИ. «Близькість До народного духу, національна коло­ритність «співомовок» роблять «жар­тівливі писання Руданського безкон- куренційними в українській літе­ратурі» (В. Погребенник). Готуючи до друку, як він називав «приказки», автор поділив їх на рубрики: «На чу­жих», «На своїх», «На самих себе», виокремивши підрозділи: «На моска­лів», «На ляхів-панів», «На жидів», «На циганів» тощо. За конкретними, нерідко побутовими фактами, про­ступають міжлюдські, міжетнічні, станові стосунки, хиби національної вдачі. Тут гонорні поляки, дури- світи-цигани, хитрі чи боязкі євреї, злодійкувато-зажерливі москалі, зледащілі на панській службі й не­ощадні українці. Руданський під­креслює як позитивні, так і не­гативні риси. Наявні в нього істо­ричні та політичні гуморески. Спів­існують у його творах розумні и дурні, пани й наймити, попи, ксьон­дзи, мужики й запорожці.

586

<, Понизив». Два сусіди поспереча­вся, хто з них ліпший стрілець, хто _моЖЄ збити, вистріливши з рушниці, ціапку ³ голови. Трохим натягує аіапку на чоло, щоб її важче було зби- _тл з голови; куля йому й пролетіла через шапку й чоло. Неважко в за­пальній суперечці й голову втратити така мораль гуморески.

«Піп на пущі». Зображено епізод з життя попа, який, начитавшись про аскетизм святих, відмову від усіх ра­дощів «мирських», вирішив таким чином урятувати й свою душу. Поп­рощавшись із громадою, піп пішов у пущу. Та повернувся звідти він до­сить швидко, бо:

Привик до ковбаски,

До чарочки горілочки,

До борщу, до кашки...

Поет підкреслює невідповідність між проповідями попа і його ситим, безтурботним життям.

«Баба в церкві». Ця гумореска на­була великої популярності. Бого­мільна баба прийшла до церкви, свічок накупила, поставила під усі ікони. Запобіглива старенька трішки перестаралася, залишилося ще дві свічки, які вона не знала куди ♦приліпити». Одну свічку вона ста­вить «святому Микиті», а другу чор­тові. На зауваження людей, що вона робить, баба винахідливо відповідає: —Не судіте, люди!

Ніхто того не відає,

Де по смерті буде...

Чи у небі, чи у пеклі Скажуть вікувати;

Треба всюди, добрі люди, Приятелів мати.

Олександр Кониський 1836-1900 рр.

Письменник (поет і прозаїк), педа­гог, журналіст, громадський діяч. Член полтавської та київської гро­мад, автор підручників «Українські прописі» (1862), «Арифметика, або Щотниця» (1863), «Перша грамати­ка, або читання» (1883). О. Конись­кий — палкий оборонець української культури, відстоював вивчення ук­раїнської мови в школах, виступав за скасування Валуєвського циркуляра та Емського указу про заборону української мови, за що був звину­вачений та ув’язнений 1885 року на 16 місяців.

Стаття О. Кониського «Українсь­кий націоналізм» (1875), у якій фак­тично вперше зроблено спробу дати теоретичне обґрунтування українсь­кого націоналізму й висловлено міркування про стан української нації, культури та мови в умовах колоніального гніту і тотальної ру­сифікації, як відзначає Н. Скоро­багатько, ще й понині, більше ніж 120 літ лежить в архівах наукових бібліотек.

587

Політичне життя України, літера­турний процес, полеміка навколо ук­раїнських національних проблем дава­ли письменнику матеріал для ху­дожньої творчості. Його працьовитість порівнювали з працьовитістю П. Ку- ліша й Б. Грінченка. «Таких діячів надто потрібно буває на світанні на­ціонального життя», — писав С. Єфре- мов. За життя поета вийшла збірка по­езій «Порвані струни» (Житомир, 1886), куди ввійшли 34 поезії. Друга збірка під назвою «Вибір поем Олекса­ндра Кониського» вийшла у Львові 1901 року (після смерті письменника). Сюди увійшло 24 поезії. О. Кониський написав близько 80 епічних творів різного ясанру. Це були оповідання, на­риси, образки, новели, спомини, поезії в прозі, романи, повісті тощо. Най­повніше ідеали Кониського знайшли втілення у творах з життя інтелігенції. Повість-хроніка «Семен Жук і його ро­дичі», роман-хроніка «Грішники», оповідання «Антін Калина», «Непри­миренна», «Сестра-жалібниця* пройня­ті народно-просвітительськими ідеями.

У повісті «Юрій Горовенко. Хроніка смутного часу» (1885) створено цікаві образи колишнього кирило-мефодіїв- ця Пучки й представника нового по­коління, який самовіддано служить народові й ненавидить російський дес­потизм. Ці твори І. Франко назвав «ідеологічними*. Юрій Горовенко є рупором переконань самого письмен­

ника, який тяжко переживав бра^^

рального стрижня, відсутність ід_е

громадську незрілість сучасни і Юрій Горовенко спочатку був «бл ^ІВ' наміреним» українофілом-культур_н° ком. Але під впливом репресивних собів (заслання, звільнення зі слу^ заборона давати приватні уроки, сув₀ рий поліційний нагляд) його світогл зазнає кардинальних змін. Письме ник робить спробу створити позитив­ний тип нової людини, але Юрій Гор₀. венко не зміг реалізувати себе. Він стає жертвою «смутногочасу».

Основою повістей О. Кониського служить не інтрига, не сюжетна ситу­ація, а провідна ідея — залежність людей від згубних обставин.

Заслугою О. Кониського було на­писання біографії Т. Шевченка «Та­рас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя» (створена в 1898—1901 рр.), яку високо оцінив І. Франко.

Юрій Федькович 1834-1888 рр.

Він перший на Буковині почав пи­сати народною мовою, продії жуючи і розвиваючи тродм¹¹ Маркіяна Шашкевича, ТоР^ас1 Шевченка, став основоположні

ком нової української літеро^

ри на Буковині.

ф. Погребемр

588