23. Проблеми розвитку української культури в еміграції

Невід’ємну складову частину процесу національно-культурного відродження становить творчість представників української еміграції. високохудожню спадщину залишив відомий поет, есеїст, критик і публіцист Є.Маланюк. його поезія сповнена історико-філософських роздумів про долю народу,звертається до визначення ролі національної особистості в укр. історії. Серед письменників, які викривали тоталітарну систему нищення особи, привертає увагу творчість І.Багряного (тигролови,сад гетсиманський). Скульптор Архипенко – один із видатних митців 20ст. З його імям повязують становлення мистецтва авангарду у світовій культурі. Черешневий створив пам’ятники Лесі українці в клівленді і торонто; Молодженин – шевченкові у вашингтоні. В розвиток музичної культури значний внесок зробив композитор А.Рудницький. Першою українською вищою школою за кордоном був створений у Відні 1921 р. Український вільний університет. Його засновником став Союз українських журналістів і письменників. Другою за часом заснування (1922 р.) була Українська господарська академія в Подєбрадах (Чехословаччина). Важливим культурним центром української еміграції був Український науковий інститут у Берліні, заснований 1926 р. Першим ректором інституту став відомий український історик Д.Дорошенко. При інституті працювали видатні українські науковці: історики С.Томашівський, Д.Олянчин, В.Кучабський, літературознавці Б.Лепкий, М.Гнатишак, К.Чехович, філософ ДЧи-жевський та ін. Після Другої світової війни центр науково-культурного життя української діаспори перемістився до Північної Америки — Канади та США. Завдяки активній діяльності української громади вже 1945 р. у Саскатунському університеті (Канада) було запроваджено викладання української мови, літератури, історії.

27. Суперечливий характер розвитку культури України в 70-80 р.Хх ст..

Поступально, але суперечливо розвивалися всі сфери художньої творчості. Найбільш повно характерні риси епохи відобразила література. З одного боку, в художній прозі стали утверджуватися аналітичність, проблемність, відхід від описовості, звернення до сфери тонких почуттів, співвідношення морального і духовного. Насамперед це стосується творчості О. Гончара, П. Загребельного, Ю. Збанацького, В. Козаченка. 60–70-і роки, за оцінкою авторів «Історії української літератури ХХ століття», були періодом «плідним, хоч і суперечливим, періодом поглиблення її гуманістичних основ, посилення аналітичного й синтезуючого начал, утвердження нових форм, стилів, засобів». На повний голос заявили про себе Іван Драч, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Микола Вінграновський. Склалася школа українського літературного перекладу, яка має високий міжнародний авторитет. У той же час творчість продовжувала жорстко регламентуватися, зазнавати цензури, новаторство часто діставало негативну оцінку у офіційній критиці. Українські читачі, як і раніше, були відлучені від творчості письменників, які емігрували з України і продовжували писати за кордоном. Особливе місце серед письменників-емігрантів займає Іван Багряний. Саме в колах інтелігенції виникає опозиційний рух, названий дисидентським, члени якого головним своїм завданням вважали відстоювання прав людини: свободу слова, свободу совісті. У 1976 р. була створена Українська Гельсінська спілка. Особливого розвитку в ці роки досяг український кінематограф. Його вершини — фільми С. Параджанова «Тіні забутих предків», Л. Осики «Захар Беркут», Ю. Ільєнка «Білий птах з чорною ознакою», Л. Бикова «В бій ідуть одні старики», І. Миколайчука «Вавілон ХХ». У той же час на екран не допускалися неприйнятні для режиму фільми, майстрам нав'язувалася тематика.