46. Змішана економічна система та її структура.

Поняття „змішана економіка” запровадили у науковий обіг західні вчені, зокрема американський економіст Е. Хансен. Воно означало, передусім, створення „держави добробуту”, що вимагає від держави певного перерозподілу національного доходу через бюджет, запровадження певних форм національного планування, основою яких є оптимальне поєднання недержавної і державної власності. Водночас поняттям „змішана економіка” можна характеризувати певне поєднання різних за своєю сутністю економічних процесів, що відбувається у розвинених країнах світу внаслідок соціалізації економічної системи, дії відповідного економічного закону. Якщо у першому випадку „змішана економіка” відображає поєднання якісно різнорідних явищ і процесів у межах національної економічної системи, то у другому – сутнісно різнорідних (капіталізації та соціалізації). З приводу цього в західній науковій літературі сформувалися моделі змішаної економіки – ліберальний і соціал-реформістський варіанти, консервативи. Згідно з ліберальним варіантом змішаної економіки необхідне проведення важливих інституційних і соціальних реформ, раціональна взаємодія недержавного і державного секторів, упровадження системи національного планування, підпорядкування приватного сектору інтересам розвитку суспільства, здійснення поступової соціалізації капіталістичної економіки. Найвидатнішими представниками цієї варіантної моделі є американські економісти Дж. Гелбрейт, Р. Хейлброннер та інші. Соціал-реформістський варіант змішаної економіки передбачає оптимальне поєднання децентралізму і централізму, планування і ринку, індивідуальних і колективних форм власності для поступової трансформації капіталізму у прогресивніше суспільство. Його представники – теоретики Лейбористської партії Великобританії, автори концепції демократичного соціалізму. Значного поширення в деяких країнах Заходу набули консерваторсько-реформістські ідеї соціалізації капіталістичної економіки через здійснення спільного (змішаного) державно-приватного підприємництва, зокрема впливу держави на інвестиційну, цінову, промислову політику великих приватних підприємств тощо, завдяки чому відбувається розширення частки державного капіталу. Цей шлях привабливіший (порівняно з націоналізацією окремих підприємств і галузей) як з погляду трансформації наявних форм власності, так і щодо створення відповідного механізму регулювання. Доцільно також, на думку реформістських теоретиків, створювати спеціальні державні фінансові інститути, які б скуповували контрольні пакети акцій окремих великих компаній у ключових галузях народного господарства і спрямовували їх на розвиток у загальнонаціональних інтересах. Ліві соціал-демократи пропонують широко практикувати розвиток децентралізованих форм суспільної власності – регіональної, муніципальної, комунальної та ін. Крім цих методів соціалізації капіталістичної економіки, вони вважають за необхідне розвивати профспілкову, кооперативну та інші форми колективної власності, асоціації дрібних підприємств тощо. Такі форми, на їхню думку, сприяють розвитку самоуправління, залученню трудящих до процесу управління власністю. Найбільшу частку в процесі одержавлення національного доходу в більшості розвинених країн світу становлять податки на осіб найманої праці (особистий подохідний податок і податок на соціальне страхування). При оподаткуванні йдеться не лише про економічні межі, а й про соціальні, тобто встановлення таких максимальних ставок податків, які б не призводили до соціальної нестабільності у суспільстві, втрати стимулів до праці. Органічно пов’язаним із цими проблемами є з’ясування історичних перспектив змішаного капіталізму.