57. Радянсько –Польська війна 1920рр

Після того, як 15 листопада уряд УНР покинув Кам'янець- Подільський, С. Петлюра, псрсбравшись до Варшави, взяв участь у розпочатих ще в жовтні переговорах із польським керівництвом про укладення українсько-польської угоди "хоч би й ціною значпих територіальних поступок". Ці переговори швидко дали результати, хоча голова уряду УНР І. Мазепа неодноразово робив заяви про недопустимість розв'язання укра- їнсько-польських суперечностей коштом Східної Галичини. Українська місія у складі А. Лівицького, Л. Михайлова, В. Рі- пецького, П. Понятснка вже 2 грудня підписала угоду про встановлення українсько-польського кордону по річці Збруч, відмовившись, таким чином, від Східної Галичини. За цією угодою проблема Східної Галичини визнавалась внутрішньою справою Польщі та мала розв'язуватися "польським урядом з представниками українського народу, мешкаючого в тій провінції".

Так трапилось і навесні 1920 p., коли уряд С. Петлюри підписав із Польщею угоду про відмову від Галичини, що спричинило шалене обурення як галичан, так і Великої Британії. Інформацію про українсько-польську угоду члени лондонської місії отримали, як не дивно, з англійських друкованих видань та з міністерства закордонних справ Великої Британії, що не додало Україні авторитету. Обґрунтовуючи підписання договору, вчорашній прихильник єдності всіх українських земель, О. Шульгин писав: "Галичина була віддана полякам, по-перше, тому, що ці землі фактично вже були в руках поляків; по-дру- ге, тому, що галичани самі мріяли, щоб їх залишили в спокої бо сподівалися, що без нас виграють ліпше справу проти поляків у Лізі Націй; по-третє, серед важких обставин цією, і тільки цією ціною можна було визволити решту України, себто чотири п'ятих нашої території, і, нарешті, цим, і тільки цим можна було урятувати державу".

21 квітня 1920 р. міністр закордонних справ Директорії, голова дипломатичної місії УНР у Польщі Л. Лівицький та міністр закордонних справ Польщі Я. Домбський підписали Варшавську угоду. Умови угоди передбачали:

Польський уряд визнавав право УНР на незалежне існування в межах на північ, схід і південь, які будуть визначені домовленостями зі сусідніми державами. Одночасно Польща визнавала Директорію суверенної Української Народної Республіки на чолі з Головним отаманом Петлюрою як верховну владу в УНР.

Кордони УНР встановлювали таким чином, що Річ Посполита, в обмін на визнання незалежності України, отримувала Східну Галичину, Західну Волинь, Холмщину, Підляпппя, Полісся.

Польща визнавала за УНР територію до кордонів 1772 р. (тобто першого поділу Польщі).

Обидві сторони взаємно зобов'язувалися не укладати міжнародних угод, небезпечних для будь-якої з них.

Національно-культурні права мали забезпечуватися громадянам української та польської національностей на територіях обох держав.

Аграрна реформа в Україні здійснюватиметься конститу- антою (установчими зборами, які скликаються з метою розроблення конституції). А до її скликання юридично забезпечувалися права землевласників польської національності в Україні.

Укладалася військова конвенція, що становила невід'ємну частину цього договору.

Умова залишалася таємною, і без згоди обох сторін не могла бути опублікована, за винятком параграфа 1, який оголошувався відразу ж після підписання угоди.

Умова набувала чинності негайно по її підписанню. Як таємний, договір не підлягав ратифікації.

У розвиток угоди від 32 квітня вже 24 квітня представники УНР та Польщі підписали військову конвенцію, за якою польська сторона зобов'язувалася надати військову допомогу УНР у війні з більшовиками. При цьому бойові дії обох сторін могли провадитися лише під польським командуванням. Натомість економічне життя Україпи ставало дедалі більш підконтрольним Польщі, оскільки запроваджувалась спільна валюта. Польському управлінню підпорядковувалися українські залізниці. Україна зобов'язувалася постачати польському війську харчування, коней, волів, підводи тощо.

Отже, згідно з Варшавським договором, армія УНР мала наступати на Україну разом із польським військом під загальним керівництвом польського командування. Поляки зобов'язалися брати участь у цих операціях лише до Дніпра, в межах Правобережної України, яку вони вважали своєю (кордони до 1772 р.). Тепер же нібито погоджувалися визнати цю територію за УНР. На Лівобережжі поляки відмовлялися допомагати військам УНР.

Однак, уклавши угоду з поляками, українцям не вдалося врятувати державу. В умовах ворожого ставлення французького уряду до ідеї української державності єдиною та найбільш прихильною залишалась позиція Великої Британії. За таких обставин, ідучи через укладання українсько-польської угоди на зближення з французькою позицією "відбудови Великої Польщі та єдиної і неподільної Росії", український уряд об'єктивно виступив проти свого потенційного союзника в особі Англії, яка протистояла загрозі французького домінування на континенті. Тому закономірним був факт, що британці вели переговори з більшовиками та встановлювали торговельні стосунки з ними. Щодо місця України в цьому комплексі, то, за визначенням відомого дослідника Є. Фон Валя: "При розчленуванні Російської імперії Англія буде зацікавлена в залишенні України під більшовицьким пануванням, оскільки Лондону спочатку було важливим зберегти більшовизм, як елемент, що руйнував Росію".

Підписання такої несподіваної угоди призвело навіть до урядової кризи. Пішов у відставку соціалістичний уряд І. Мазепи. На чолі нового уряду став соціаліст-федераліст В. Про- копович. Осудила договір та оголосила його незаконним конференція українських есерів у Празі на чолі з М. Грушевеьким. В. Винниченко виїхав до України, щоб переконати керівництво республіки створити самостійну Радянську Україну, але зазнав невдачі й повернувся назад.

Практично відразу після підписання, 25 квітня, розпочалася реалізація домовленостей — похід об'єднаних польсько-українських військ на Київ. У цьому поході взяли участь 2 дивізії УНР. За умовами конвенції, в процесі походу мали бути сформовані ще 4 українські дивізії, але поляки не дали па цс згоди. Не захотіли вопи використати й частини УГЛ, що перейшли польський кордон і були інтерновані, оскільки ці боєздатні частини були антипольськи налаштовані.

Під час спільного походу вдалося звільнити чимало територій від чужоземних військ Червоної армії, яка відступала. Об'єднане військо зайняло б травня 1920 р. Київ. Влада Директорії була ненадовго повернута. Водночас незабаром мобілізовані частини Червоної армії відновили контрнаступ і перетворили відступ польських військ на втечу, яка припинилася аж під Варшавою, де наступ червоних військ згодом також завершився повсюдним відступом. 12 липня від Англії на адресу Раднаркому, Польщі та Врангеля надійшла пропозиція щодо посередництва в переговорах. Радянський уряд відмовився від такого посередництва. Тоді 22 липня польський уряд звернувся до Радянської Росії з пропозицією розпочати мирні переговори. Але наступ червоних військ тривав. І лише після ультиматуму Англії від 4 серпня 1920 р. до Раднаркому з вимогою зупинити наступ Червоної армії на польському фронті дали певні результати. В разі відмови вона погрожувала направити англійський флот проти Росії. Тоді 7 серпня Радпарком розпочав у Мінську, а потім у Ризі мирні переговори з Польщею.

Делегація УНР до цих переговорів не була допущена, оскільки декларації як Антанти, так і більшовиків виявилися примарними. Не знайшли урядовці УНР порозуміння і в Москві, що визнавала тільки незалежну Українську радянську республіку, створену самими ж більшовиками, чию делегацію і допущено до переговорів. До того ж, учорашні союзники поляки, визнали УСРР, чим поставили українців поза межі ризьких переговорів. Намагалася взяти участь у роботі мирної конференції у Ризі делегація ЗУНР, але стараннями делегацій Раднаркому та УСРР її також не допустили до участі в переговорах. Доволі швидко стали зрозумілими причини такого кроку.

Напередодні 12 жовтня 1920 р. польський і радянський уряди, знайшовши порозуміння, підписали прелімінарний договір. Ним визначили погоджений сторонами кордон між Польщею та Україною, який проходив по річці Збруч, далі Волинню через Остріг до впадіння Горині в Прип'ять. 319 жовтня до 9 листопада встановлювалося перемир'я. Цим підступно скористався Радянський уряд, оскільки 10 листопада червоні війська зробили глибокий прорив на українському фронті неподалік від Могилева-Подільського та змусили українські національні частини відступити за Збруч. Там українська армія була інтернована в польських таборах. На цьому завершилася відкрита боротьба російських більшовиків за території України.

Незабаром, 18 березня 1921р., між Польщею та Росією в Ризі було підписано мир. Подібно Директорії УНР, російські більшовики, заявляючи на словах бажання єдності національних прагнень українців, укотре на ділі відмовилися від своїх заяв, виявивши повне нехтування українськими інтересами. Лише за польське визнання УСРР російські більшовики заплатили українськими територіями Польщі. Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся отримала Польща, а Східну Волинь — Росія. Доля Східної Галичини становила для більшовиків внутрішню справу Польщі, оскільки не була предметом їхнього зацікавлення. Договором заборонялося перебування на території Польщі урядів, організацій та військ, ворожих Раднаркому Росії. Тому уряд УНР та всі українські організації змушені були перейти в Польщі на нелегальне становище.

Таким чином, Україна знову не змогла втримати свою державність. Її вкотре розчленували на окремі частини, що опинилися під владою сусідніх держав. Чимало українських земель увійшли до складу радянської УСРР, діяльність якої на міжнародній арені провадилася чітко у фарватері зовнішньополітичної діяльності Раднаркому Росії.

58.

Своєрідним було становище уряду Західної Області Української Народної Республіки (ЗОУНР), центром осідку якої був Відень. Як відомо, уряд ЗОУНР продовжував самостійну діяльність навіть після ухвалення Акту злуки 22 січня 1919 р., здійснюючи власну військову і закордонну політику. Це дало підстави Міністру закордонних справ Володимиру Темницько- му стверджувати про існування єдиної держави з двома арміями і двома окремими закордонними політиками. Стара ідеологічна суперечка з концептуальних питань державного будівництва не давала змоги провадити єдину зовнішню політику. Зовнішньополітична діяльність західноукраїнського уряду мала значно лояльніше ставлення в урядових колах західних держав. Відстоюючи інтереси населення Східної Галичини, уряд ЗОУНР спрямовував усі дипломатичні дії на вирішення так званої проблеми Східної Галичини. Ця проблема, як уже зазначалося, була тісно пов'язана з визначенням державно- політичної приналежності Східної Галичини.

Позиція уряду базувалася на рішенні Ради десяти Паризької мирної конференції від 25 червня 1919 р. про статус Східної Галичини, згідно з яким за Польщею визначали право окупації Східної Галичини до річки Збруч з подальшою організацією тимчасової цивільної адміністрації. У рішенні також було зазначено, що в термін, визначений державами Антанти, у Східній Галичині буде проведено плебісцит (усенародний референдум) з питань політичної та територіальної приналежності Галичини. Хоча польська дипломатія і надалі сподівалася на зміну такого статусу Галичини, раз у раз підтверджуючи військовими акціями своє право на ці українські території.

У зв'язку з цим, уряд ЗУНР в еміграції та ососбисто Є. Пет- рушевич намагалися, проаналізувавши позицію великих держав у "східногалицькому питанні", відповідно виробити власний зовнішньополітичний курс, зорієнтований на досягнення визнання української державності в межах бодай Східної Галичини. Однак до середини 1920 р. остаточне формування окремої зовнішньополітичної концепції уряду ЗУНР в еміграції гальмувала радянсько-польська війна. Лише в липні 1920 р. відбувся певний перелом, зумовлений змінами міжнародної ситуації. Укладений у м. Спа 10 липня того ж року договір між державами Антанти з одного боку, та Польщею, з іншого, передбачав запрошення представників Східної Галичини на майбутню мирну конференцію. Поза територіальними претензіями Польщі залишалась також Східна Галичина. Таку позицію задекларували союзники у ноті тодішнього міністра закордонних справ Великої Британії Дж. Керзона. Є. Петрушевич доволі швидко відреагував на зміну міжнародної ситуації та вжив рішучих заходів у відстоюванні "східногалицького питання" на міжнародній арені. Зовнішньополітичний курс було рішуче змінено. Так, 26 липня 1920 р. Є. Петрушевич видав розпорядження щодо створення "уряду диктатора ЗУНР". Уповноваженим уряду для закордонних справ став С. Витвицький, а з січня 1921 р. — К. Левицький. Навчений гірким досвідом "співпраці" з наддніпрянським урядом Директорії УНР, диктатор активно пропагував ідею створення самостійної та незалежної Галицької Республіки.

Нова зовнішньополітична орієнтація була спричинена крахом попередніх концепцій закордонної політики ЗУНР, неви- рішеністю "східногалицького питання". Ця проблема й надалі залишалася першочерговою в європейській політиці. Не спромігшись остаточно її вирішити у червні 1919 р., найвища рада Паризької мирної конференції від 25 червня 1919 р. своїм рішенням дозволила лише тимчасову польську окупацію Східної Галичини. Хоча формально право остаточно вирішити долю "східногалицького питання" покладалось на плебісцит, усе ж після тривалих дискусій та дипломатичної боротьби великих держав — було передане на розгляд Вищій раді послів держав Антанти. Водночас Велика Британія постійно використовувала його як засіб тиску на Францію та Польщу. Суперечливостями між Лондоном та Парижем намагався скористатися Є. Петрушевич. Українці Галичини не визнавали польської влади. Отже, умови, що виникли, давали підстави для продовження боротьби.

Змінилися стиль та форми ведення зовнішньополітичної активності еміграційного уряду ЗУНР. Якщо до цього вона опиралася переважно на справедливість та намагання представити

Східну Галичину як нейтрально налаштовану державу, то у 1920—1923 рр. вона стала прагматичнішою. Тепер уряд сподівався не на справедливість Антанти, а на суперечності між великими державами — переможцями у війні — та на їхню зацікавленість сировинними ресурсами, нафтою та концесійними пропозиціями у Східній Галичині.

З цією метою уряд ЗУНР розгорнув масштабну дипломатичну діяльність. Закордонні дипломатичні представництва працювали вії країнах Європи та Америки, зокрема в Австрії (В. Сін- галевич), Чехословаччині (Р. Смаль-Стоцький, потім — Я. Бі- берович), Угорщині (Я. Біберович), Франції та Великій Британії (С. Витвицький), Італії (О. Колесса, згодом — Л. Мишуга), Югославії (Г. Микитей), Канаді (І. Боберський, О. Назарук) і Бразилії (П. Кармапський). Є. Петрушевич розгорнув надзвичайну активну діяльність, надсилаючи ноти, меморандуми й звернення до урядів великих держав, Ради послів Антанти, Ліги Націй тощо. Трибуна однієї з перших міжнародних організацій універсального характеру — Ліги Наці —. стала доволі потужним рупором галичан у відстоюванні своїх прав. Вони використовували кожну нагоду, щоб висловити позицію уряду ЗУНР, довести урядам західних країн можливість та необхідність самостійної Галичини, оскільки польська інвазія набувала все характерніших ознак експансії. Власне Ліга Націй стала тим механізмом, за допомогою котрого уряд ЗУНР намагався розв'язати східногалицьку проблему. До комісії зі захисту прав національних меншин упродовж перших років роботи Ліги надійшло кілька сотень петицій і скарг про порушення прав національних меншин на територіях, які увійшли до складу Польщі. Постійне ускладнення процедури розгляду цих питань не без активної участі польської дипломатії зводили нанівець ефективність розгляду та виконання рішень, та рекомендацій і зауважень Ліги.

ЗО квітня 1921 р. уряд ЗУНР запропонував державам Антанти проект "Основ державного устрою Галицької Республіки". Як обґрунтування, було підготовлено та видрукувано брошури "Економічні основи галицької державності" та "Основи самостійної галицької державності", у яких робився висновок, що Східна Галичина має всі умови, щоб стати самостійною і нейтральною державою. Тоді також виникла концепція "Східної Швейцарії", згідно з якою незалежна і нейтральна Східна Галичина мала відігравати у Східній Європі таку саму роль, як Швейцарія у Західній Європі.

Хоча центром галицької дипломатичної активності залишався Відень, де перебували й сам Є. Петрушевич та уряд ЗУНР, австрійський уряд не виявив особливого зацікавлення "схід- ногалицьким питанням". Значпо більшим був інтерес Німеччини, котра, будучи "поставленою на коліна", невдоволена результатами Паризької мирної конференіцї, особливо щодо своїх кордонів, хотіла реваншу. Саме тому, прагнучи послаблення тих держав, які розширилися за рахунок німецьких земель, зокрема Польщі, намагалася реалізувати свої плани у співпраці

галицьким рухом. Це відобразилося у тій ґрунтовній підтримці, яку Німеччина надавала до 1928 р. у Лізі Націй українському представництву в його виступах проти порушень прав українців на окупованих Польщею територіях.

Ще одним центром еміграційного життя, як ЗУНР так і УНР, була Прага. Чехословацький уряд дозволив перебувати на своїй території інтернованим галицьким військовим формуванням, які зберігали свою організацію та підтримували бойову підготовку. За умов відсутності державної території невелика (понад

тис.), але боєздатна армія залишалася вагомим аргументом в акціях уряду ЗУНР на міжнародній арені. Влітку 1920 р. Є. Петрушевич намагався відновити ідею галицько-чехословацької конфедерації, яку не схвалило чехословацьке керівництво.

Уряд ЗУНР неодноразово звертався до урядових чинників ЧСР

з проханням підтримки інтересів Східногалицької Республіки в Лізі Націй, однак за умов зближення ЧСР із Польщею, що досить скоро намітилося в їхніх відносинах, зацікавленість "східногалицьким питанням" відходила на задній план, утрачаючи свою перспективність.

Традиційно палкі сподівання на досягнення своїх цілей уряд ЗУНР покладав на Велику Британію, яка закономірно виступала проти політики Парижа та Варшави, спрямованої на інкорпорацію західноукраїнських земель та перетворення відповідно Польщі на центральноєвропейського лідера, на противагу Німеччині. Така геополітична вісь Париж — Варшава відкривала перед Францією досить широкі перспективи становлення гегемонії на євронрейському континенті. Саме офіційнийЛондон улітку 1920 р. наполягав на запрошенні до участі в конференції у Спа представників Східної Галичини. Британці запропонували так звану лінію Керзона, яка залишала Східну Галичину поза територією Польщі. Навесні 1922 р. британський прем'єр Д. Ллойд Джордж наполіг, щоб питання про статус Східної Галичини зарахували до порядку денного роботи Генуезької конференції, яке було заблоковано спільними зусиллями представників Франції та Польщі. За підтримки Великої Британії "східногалицьке питання" декілька разів дискутувалося на засіданнях Великої ради та Політичного комітету Генеральної асамблеї Ліги Націй.

Взаємипам із США приділяв значну увагу екзильний уряд ЗУНР. У 1921—1922 рр. для підтримки своєї справи йому вдалося організувати еміграцію на американському континенті. Однак американський уряд, як і раніше, дивився на Східну Галичину як на загрозу стабільності в регіоні та виступав за передання її Польщі, оскільки польський електорат у США був доволі чисельним і мав значний вплив під час виборчих президентських кампаній.

Уряд ЗУНР продовжив налагоджувати відносини з Ватиканом, переважно контакти здійснювалися через митрополита А. Шептицького, котрий багато зробив для захисту східнога- лицької справи на міжнародній арені. Звертався до Ватикану Є. Петрушевич й особисто. У березні та липні 1922 р. він написав листи до папи Пія XI, в яких просив підтримати визволення українського народу Галичини з "польської неволі" та визнати незалежність України.

Відчайдушною спробою вирішити питання політичної та територіальної приналежності Східної Галичини було намагання національної ради взяти участь у роботі Ризької мирної конференції. Однак стараннями радянських урядів Росії та України, а також Польщі делегати уряду ЗУНР на конференцію не були допущені. Якщо початок конференції додавав певних сподівань щодо справедливого розв'язання галицької справи (російсько-українська делегація склала заяву про необхідність проведення плебісциту та визнання самостійності Східної Галичини), то її кінцеві рішення прикро вразили й обурили представників уряду ЗУНР. Так само, як Директорія УНР два роки перед тим відмовилася від "права на Східну Галичину", українсько-російська радянська об'єднана делегація, підписавши 18 березня 1921 р. Ризький мирний договір із Польщею, відмовилась від Галичини на користь Польщі, пояснивши згодом такий крок потребами світової пролетарської революції. Західноукраїнський уряд не визнав цього договору та продовжував активні спроби залучити до вирішення "східногалиць- кого питання" світові сили. Лише єдиний раз "східногалицьке питання" стало предметом обговорення Ліги Націй з подання президента ЗУНР Є. Петруїпевича 21 лютого 1921 р. 23 лютого того ж року Ліга Націй ухвалила резолюцію, в якій стверджувалося, що Східна Галичипа перебуває під мілітарною (військовою) окупацією Польщі, а не є її суверенною територією. Суверенітет пад цією територією залишають за собою держави Антанти. Цю заяву підтвердила ще раз Асамблея Ліги Націй 27 вересня 1921 р. Хоча факт визнання окупації Східної Галичини й був означений лідерами галичан як часткова перемога, сам факт визнання суверенітету над цією територією Антанти давав польській стороні певні сподівання на вирішення "схід- ногалицького питання" на свою користь. Це стало одним із кроків польської дипломатії, спрямованих на перепідпорядку- вання вирішення та розгляду східногалицької проблеми власне Антантою, а не Лігою Націй, оскільки це давало їм певні переваги та вигоди.

Ще одну спробу привернути увагу світу до проблеми Східної Галичини Українська Національна Рада зробила на конференції в Генуї (1922 р.). Знайшовши підтримку англійського прем'єра Д. Ллойд Джорджа через протиріччя між державами Антанти, уряд ЗУНР знову програв справу. Вважаючи ситуацію, що виникла, вигідною для себе, Польща на початку 1923 р. звернулася до держав Антанти з проханням приєднати до неї територію Східної Галичини і визнати ці землі за Польщею. У відповідь на це 14 березня 1923 р. Рада Амбасадорів (Послів) держав Антанти ухвалила рішення про приєднання території Східної Галичини до Польщі. Так, у підсумку західноукраїнські землі, від яких тричі відмовлялися українські уряди, відійшли до складу Польщі. В таких умовах еміграційний уряд ЗУНР саморозпустився.