49. Унр і кр Рад Союзу

50. Унр з більшовиками та денікіним

Взагалі ситуація в західному регіоні тоді була складною. Там змагалися чотири сили, які воювали між собою не на життя, а на смерть. Це були Дирек¬торія, Червона армія (російська й українська), біла гвардія генерала Денікіна і, нарешті, поляки, Чи не в найне-вигіднішому становищі перебувала саме Директорія, зму¬шена боротися відразу з трьома силами. Денікін воював з червоними й Директорією, оцінюючи поляків як мож¬ливих тимчасових союзників, хоч і вважав їх ворогами «єдиної неділимої». Червоні боролися з Директорією та Денікіним, залишаючи поляків на потім. Поляків же насамперед цікавили Східна Галичина та Правобереж¬жя України, а тому вони були згодні й здатні воювати за це будь з ким. У такій ситуації Антанта діяла за старим випробу¬ваним методом «поділяй і володарюй». Тепер від неї залежала стабільність тієї чи іншої країни. Одним лише польсько-українським конфліктом хто тільки не зай¬мався. То укладалися перемир'я між Польщею та УНР за посередництвом представників Антанти. То Верховна рада Паризької мирної конференції висувала вимогу про припинення воєнних дій між УНР і Польщею. То польсько-українські переговори велися під головуван¬ням представників США. То уряд Директорії звертався до президента США Вільсона та представників Антанти в Парижі, опротестовуючи дії Польщі, яка продовжу¬вала вести наступ у Галичині, в той час як війська Директорії зосередили всі зусилля на боротьбі з Чер¬воною армією. Але ефективність такого широкого, зда¬валося б, посередництва часто дорівнювала нулю. Поляки використовували будь-яку нагоду для того, аби довести Антанті, нібито українці нічого не мають проти приєднання Галичини до Польщі. Класичним при¬кладом цього був відомий договір, підписаний у квітні 1919 року польським урядом з одним з урядовців Міністерства закордонних справ уряду УНР Курдинов-ським, який, перебуваючи у Варшаві, погодився на те, щоб віддати всю Україну під державну зверхність Польщі. Поляки знали, що Курдиновський не має жодних по-вноважень для підписання такого документа. Проте договір із цим авантурником вони підписали й потім використали під час Мирної конференції в Парижі. Нарешті, після численних спроб помирити УНР з Польщею в липні 1919 року Верховна рада держав Антанти ухвалила передати управління Східною Гали¬чиною Польщі, аби згодом населення регіону скориста¬лося правом вирішувати питання про свою територіальну приналежність. Проте таке рішення не зняло напру¬ження довкола Східної Галичини. Не зникло воно й у відносинах тих чотирьох сил, про які вже йшлося. Переплетіння інтересів та боротьби за їхнє досягнення було різноплановим. Весна й літо 1919 року ознаменувалися переможним ходом двох із згаданих сил на Київ. Під натиском військ Директорії та генерала Денікіна ЗО серпня червоні без бою зали¬шили місто. І тут трапився інцидент, про який згадували потім в еміграції тодішні політичні лідери (але по-різному). Справа в тому, що першими увійшли до Києва війська УНР. Але вони захопилися парадами й молебнями, за¬бувши про необхідність перекрити мости через Дніпро. А на лівий берег слідом за ними підійшли білогвардійські сили під командуванням денікінського генерала Бре-дова. Пройшовши через мости, які не охоронялися, вони раптом постали перед вельми здивованими військами Директорії, що вишикувалися для параду на Думській площі Києва. Стався інцидент з денікінським прапором, скинутим з балкона Думи. Почалася стрілянина, яка завершилася відступом військ УНР, хоча їх було З корпуси, а денікінців — лише 3 полки. Командування військ Директорії пішло до генерала Бредова залагод¬жувати конфлікт. Там його заарештували, протримали під домашнім арештом до ранку й примусили підписати ганебний договір з денікінцями про відступ військ УНР на лінію Василькова. Цей інцидент у Києві стався під час походу Денікіна на Москву. Раптово змінивши свій генеральний план, він у вересні 1919 року оголосив війну УНР. Згодом у спогадах Денікін писав: «Добровольчим військам я дав вказівки: самостійної України не визнаю. Петлюрівці можуть бути або нейтральні — тоді вони повинні негайно скласти зброю і розійтися по своїх домівках, або — приєднатися до нас, визнавши наші гасла. Якщо пет¬люрівці не виконають цих умов, то їх належить вважати такими ж противниками, як і більшовиків. Разом з тим я вказував на необхідність приязного ставлення до галичан, щоб відтягти їх з підлеглості Петлюрі». Таку політику підтримували й Англія та Франція. Хоча англійський військовий міністр Черчілль мав власну думку, яку висловив Денікінові листовно: «Йти, скільки можливо, назустріч українським сепаратистським праг¬ненням». Але такий підхід не збігався з інтересами більшості тодішніх політичних діячів. Боротьбу проти українства денікінці вели в кращих традиціях колишньої імперії. Вже на другий день після окупації Києва було зірвано всі українські вивіски, навіть з Академії наук, їх замінили російськими. Нові власті закрили всі українські установи, університет, шко¬ли, а замість них відкрили знов-таки російські. Забо¬ронялося вживати навіть назву «Україна» — тільки «Малоросія» або «Юг России». Окупація України суп¬роводжувалася масовими реквізиціями й жахливими єврейськими погромами. Денікінська авантюра, його відкритий виступ проти України не міг не змінити політичну ситуацію. Цим кроком Денікін призвів до виключення будь-якого по¬розуміння з ним. І 24 вересня 1919 року Директорія, міністри уряду та президент ЗУНР Петрушевич підписали декларацію, якою оголошували війну Денікінові й за¬кликали український народ до боротьби з ним. Перед лицем такої серйозної загрози УНР вирішила замиритися з червоними. Була використана своєрідна оказія. Ще в липні 1919 року швейцарський соціаліст Ф. Платтен вилетів за дорученням більшовицького уря¬ду до Радянської Угорщини. Але літак упав на території Румунії й румуни погодилися лише на те, щоб непро¬ханий гість переїхав до Кам'янця-Подільського. Він по¬годився бути посередником між урядом УНР і Рад-наркомом для укладення військової конвенції проти Денікіна. Після його від'їзду фронт Директорії проти більшовиків було ліквідовано. Січові стрільці та два корпуси УГА були перекинуті на південь проти Денікіна. Тим часом Ф, Платтен досить швидко повернувся з Москви. Він привіз відповідь Раднаркому, яка зводилася до того, що Радянська Росія погоджується на військову конвенцію проти Денікіна, готова очистити певні тери¬торії для зайняття їх військами УНР, про що може негайно розпочати переговори. Проте, крім загальних декларацій, Ф. Платтен привіз і дещо істотніше. Після обміну представниками за наказом Л. Троцького. Дванадцята червона армія мала передати військам УНР 20 тисяч рушниць з тисячею набоїв на кожну, 12 нових гармат, потрібну кількість кулеметів та амуніції. Але такими поступливими більшовики були до повної пе¬ремоги над Денікіним. Після неї вони знову почали виявляти агресивність до УНР, що змусило її змінити свої політичні орієнтири. Складніше було порозумітися з Антантою. Тут ве¬лика надія покладалася урядом на діяльність української делегації на Паризькій мирній конференції, яка пра¬цювала в столиці Франції більше року — з 18 січня 1919 по 21 січня 1920 року. Але брак людей, підготовлених до специфічної дипломатичної служби, незнання ними іноземних мов і відповідного етикету не сприяли надійному захистові інтересів країни, а нерідко й прямо шкодили національній справі. Головою делегації на мирній кон¬ференції був Г. Сидоренко — колишній міністр пошт і телеграфу (за Центральної Ради), інженер шляхів, відданий справі національного відродження, але зовсім не підготовлений до виконання такої відповідальної місії. Та й члени делегації далекі були від бажаного ідеалу дипломатів. Не покращали справи, коли Сидо-ренка через 8 місяців роботи конференції змінив голова української надзвичайної місії у Ватикані граф М. Тишкевич. Різко й безжально пише про причини невдачі ук¬раїнської місії в Парижі француз-українофіл Шарль Дюбрей: «1, Місія невдало складена. В склад її входить багато членів некомпетентних, що не знають французь¬кої мови, а також дипломатичних звичаїв, без певних і означених завдань. 2. Немає єдності в напрямку, ні дисципліни. Кожен член місії бажає удавати великого дипломата і провадити свою персональну політику. Панує повна незгода між членами (є три табори: сторонники цілковитої незалежності, федералісти й га¬личани). Боротьба всіх проти всіх. Вони не потурбува¬лися ввійти в порозуміння з прихильниками України в Парижі і слідувати їхнім порадам. Своїми інтригами перед представниками держав Антанти, аби принизити одне одного своїми протилежними заявами французам, американцям та англійцям, вони викликали проти себе обвинувачення в нещирості й анархічності. Вороги Ук¬раїни поляки й москвини влучно використали ці не-порозуміння, щоб доказати державам Згоди, що Україна не є центр організованості й ладу, що не можна ба¬зуватися на українській державі, що Україна є нова Мексика, захоплена анархією ще гіршою, ніж анархія Московщини і більшовицьких країн». Дуже вбивча ха-рактеристика. Антанта ж вперто дотримувалася своєї стратегічної лінії: Наддніпрянська Україна розглядалася нею як ча¬стина Росії, а Галичина як територія, що має право на незалежне існування. Тому галичани, бажаючи взяти від конференції якомога більше, стали віддалятися від УНР. А згодом пішли далі — розпочали з Мирною конференцією сепаратні переговори, чим завдавали ве¬ликої шкоди спільній українській справі. Про це свідчить такий факт. На черговому засіданні Мирної конференції один з дипломатів вніс пропозицію визнати незалежність України. На це представник Франції Клемансо відразу ж відпарирував, що спочатку треба знати, про яку Ук¬раїну йдеться, Я маю інформацію, сказав він, що Га¬личина й Україна — це дві окремі справи. Галичина є спадщина Австро-Угорщини, а Україна — спадщина Росії. Тому й говорити про ці країни треба окремо. Виявляється, що напередодні цього засідання у Кле¬мансо побував державний секретар Галицького уряду В. Панейко, який і дезінформував представника Франції, від позиції якого багато залежало у вирішенні ук¬раїнських справ. Розбіжність інтересів і позицій призвела до справжні¬сінької блокади України з боку Антанти. Антанта не лише сама не допомагала УНР зброєю та амуніцією, але й не дозволяла це робити іншим державам під приводом того, що це все потрапить до більшовиків і буде використане проти самої ж Антанти, Дійшло до того, що коли Директорія придбала в Американської ліквідаційної комісії на 8 мільйонів доларів амуніції, санітарних матеріалів, різної техніки, то Антанта не дозволила доставити все це в Україну. А в цей час армія УНР дуже потерпала через нестачу одягу, взуття, ліків. Тривали розходження й серед керівництва національним відродженням. Часто декларувалося представниками ЗУНР і УНР одне, а робилося зовсім інше. І сталося так, що Петрушевич запевняв наддніпрянців у приязні та праг¬ненні до спільних дій, а зунрівський генерал Тарнав-ський потай від нього відрядив делегацію до денікінського командування з пропозицією підписати сепаратний до-говір. А зміст його був страшний: «Галицька армія пе¬реходить у повнім своїм складі з етапними установами, складами й залізничним майном на сторону російської Добровольчої армії і віддається в повне розпорядження Головного коменданта озброєних сил Півдня Росії через коменданта військ Новоросійської області...  Галицький уряд припиняє тимчасово, з огляду на недостачу те¬риторії, свою діяльність і переходить під опіку російської добровольчої команди. До часу визначення місця його осідку переселиться Галицький уряд в Одесу, куди негайно виїде...» Парадокс цієї змови полягав у тому, що її галицькі ініціатори не знали, що на цей час (на 6 листопада 1919 року) Денікін уже зазнав нищівної поразки від червоних, відійшов в Україну, де знемагав під ударами народних повстань. Цей договір з обох сторін — і ЗУНР, і УНР — викликав велике обурення. Тарнавського навіть заареш¬тували й судили. Але суддями були галицькі офіцери, тому його виправдали. Це поглибило тріщину між дво¬ма гілками національного відродження. Через кілька днів Петрушевич на нараді заявив: «Росія не така страшна, як Польща. Треба погодитися на автономію, бо ми ще не доросли до самостійності. Україні бракує для дер¬жавного будівництва освіти, інтелігенції, тому думати сьогодні про самостійну Україну — це просто фантазія!» Катастрофа Української Галицької Армії призвела до краху Директорії, 15 листопада 1919 року вона пе¬редала всі свої права Петлюрі. Петрушевич виїхав до Відня ніби з метою краще захищати інтереси Галичини. Подалися за кордон Швець та Макаренко. До Варшави виїхав Петлюра. На Поділлі залишився з деякими чле¬нами уряду Ісаак Мазепа. Наприкінці 1919 року армія Денікіна під ударами червоних відкотилася на Дон. Більшовики захопили май¬же всю Україну, на початку грудня знову зайняли Київ. Тепер керівні діячі УНР стали орієнтуватися на Поль¬щу. А Польща окупувала значну частину українських земель — Лемківщину, Посяння, Холмщину, Підляшшя, Західну Волинь, всю Східну Галичину. Крім того, вона прагнула офіційно закріпити за собою ці землі. Польські дипломати тиснули на українську місію у Варшаві, доводячи необхідність підписати вигідний полякам до¬говір. До цього ж кроку підштовхувала УНР і Антанта. Варшавський договір УНР з Польщею та його наслідки. 21 квітня 1920 року міністр закордонних справ Директорії, голова дипломатичної місії УНР у Польщі А. Лівицький та міністр закордонних справ Польщі Я. Домбський підписали Варшавську угоду, її головні умови такі:  1. Польський уряд визнавав право УНР на незалежне існування в межах на північ, схід і південь, які будуть визначені домовленостями із сусідніми дер¬жавами. Одночасно Польща визнавала Директорію су¬веренної Української Народної Республіки на чолі з Головним отаманом Петлюрою як верховну владу в УНР. 2. Кордони УНР встановлювалися таким чином, що Річ Посполита в обмін за визнання незалежності України діставала Східну Галичину, Західну Волинь, Холмщину, Підляшшя, Полісся.  3. Польща визнавала за УНР територію до кордонів 1772 року (тобто першого поділу Польщі).  4. Обидві сторони взаємно зобов'язу¬валися не укладати міжнародних угод, небезпечних для будь-якої з них.  5. Національно-культурні права мали забезпечуватися громадянам української і поль¬ської національностей на територіях обох держав.  6. Аграрна реформа в Україні здійснюватиметься конститу-антою (установчими зборами, які скликаються з метою розробки конституції). А до її скликання юридично забезпечувалися права землевласників польської націо¬нальності в Україні.  7. Укладалася військова конвенція, що становила інтегральну частину цього договору.  8. Умо¬ва залишалася таємною і без згоди обох сторін не могла бути опублікована, за винятком параграфа 1, який оголошувався відразу ж після підписання угоди.  9. Умо¬ва вступала в силу негайно по її підписанню. Як таємний, договір не підлягав ратифікації. 24 квітня представники УНР та Польщі підписали воєнну конвенцію (причому з українського боку генерал і підполковник, а з польського майор і капітан), за якою бойові дії обох сторін могли вестися тільки під польським командуванням. Економічне життя України переходило під контроль Польщі. Валюта мала бути спільною. Польському управлінню підпорядковувалися залізниці. Україна зобов'язувалася постачати польсько¬му війську харчування, коней, волів, підводи тощо. Отже, згідно з Варшавським договором армія УНР мала наступати на Україну разом з польським військом під загальним керівництвом польського командування. Поляки зобов'язалися брати участь у цих операціях лише до Дніпра, в межах Правобережної України, яку вони вважали своєю (кордони до 1772 p.). Тепер же нібито згоджувалися визнати цю територію за УНР. На Лівобережжі поляки відмовлялися допомагати військам УНР. Варшавський договір викликав величезне незадово¬лення. До того ж незадоволені були всі: галичани й наддніпрянці, військові й цивільні, члени партій і по¬запартійні. Галичани вважали його зрадницьким, бо він фактично віддавав Галичину на поталу полякам. Не¬вдоволення викликало й те, що договір підписала дипло¬матична місія, а уряд був лише поставлений до відома. Підписання такої несподіваної угоди призвело навіть до урядової кризи. Пішов у відставку соціалістичний уряд І. Мазепи. На чолі нового уряду став соціаліст-федераліст В. Прокопович. Осудила договір та оголосила його незаконним конференція українських есерів у Празі на чолі з М. Грушевським. В. Винниченко виїхав до України, щоб переконати керівництво республіки ство¬рити самостійну Радянську Україну, але зазнав невдачі й повернувся назад. Петлюра про цей договір знав. І. Огієнко згадував, що Петлюра, приїхавши з Варшави до Кам'янця-Поділь-ського, сказав так: «Я знаю, що багато з вас не вірить у наш новий союз. Цим я відповім приказкою. „Тату, он чорт лізе в хату",— кричить переляканий син. А бать¬ко спокійно відповідає: „Нехай чорт, аби не москаль"». Так Петлюра ставився до Варшавського договору. Відповідно до Варшавського договору вже 25 квітня почався похід об'єднаних польсько-українських військ на Київ. У цьому поході взяли участь 2 дивізії УНР. Поляки всіляко обмежували спроби розгорнути нові українські військові формування. За військовою кон-венцією в процесі походу мали бути сформовані ще 4 українські дивізії, але поляки не дали на це згоди, Не побажали вони використати й частини УГА, що перейшли польський кордон і були інтерновані. А це були найбоєздатніші частини української армії. Під час походу поляки взагалі поводилися дуже брутально. Реквізиції, пограбування населення, знущан¬ня, терор — усе це нагадувало колишні, здавалося б, тепер такі далекі часи. Червона армія відступала майже без бою. Без бою був залишений і Київ, який об'єднане військо зайняло 6 травня 1920 року. Поводили себе поляки в Києві як давні та упевнені господарі: що хотіли, те й робили, зовсім не зважаючи на своїх союзників. А коли невдовзі довелося відступати, то поляки показали свою справ¬жню сутність. Вони розстріляли заарештованих, виса¬дили в повітря й підпалили багато будинків (серед них губернаторський із цінним архівом), зруйнували мости через Дніпро (зокрема славетний Ланцюговий). Відступ польських військ скоро перетворився на панічну втечу, яка припинилася аж під Варшавою, де наступ червоних військ згодом також завершився повсюдним відступом. 12 липня від Англії на адресу Раднаркому, Польщі та Врангеля надійшла пропозиція про посередництво в переговорах. Радянський уряд відмовився від такого посередництва. Тоді 22 липня польський уряд звернувся до Радянської Росії з пропозицією розпочати мирні пе¬реговори. Але наступ червоних військ тривав. 4 серпня 1920 року Англія висунула вимогу зупинити наступ Червоної армії на польському фронті. В разі відмови вона погрожувала направити англійський флот проти Росії. І 7 серпня Раднарком розпочав у Мінську, а потім у Ризі мирні переговори з Польщею. Делегація УНР до цих переговорів не була допущена, бо Англія та Франція вперто продовжували обстоювати свої позиції щодо України й диктували своє бачення політичних процесів і Польщі. Не знайшли урядовці УНР порозуміння і в Москві, звідки одержали відповідь Чичеріна, що Росія визнає тільки незалежну Українську радянську республіку, чию делегацію й допущено до переговорів. До того ж лукаво повели себе поляки. Вони також визнали УСРР, чим поставили своїх учо¬рашніх союзників поза ризькими переговорами. Нама¬галася заявити свій протест проти визначення західними державами долі Галичини делегація ЗУНР, але її також не допустили до участі в переговорах. Нарешті 12 жовтня 1920 року польський і радянський уряди підписали прелімінарний договір. Ним визнача¬лися кордони між Польщею та Україною річкою Збру¬чем, далі Волинню через Остріг до впадіння Горині в Прип'ять. З 19 жовтня до 9 листопада встановлювалося перемир'я. Ним успішно скористався Радянський уряд. 10 листопада червона кіннота зробила глибокий прорив на українському фронті неподалік від Могилева-По-дільського і змусила українські частини відступити за Збруч. Там українська армія була інтернована в поль¬ських таборах. На цьому завершилася відкрита боротьба на території України. Через тиждень, 16 листопада, була розбита в Криму армія Врангеля. Ніщо вже не могло завадити підписанню мирного договору. І він був підписаний 18 березня 1921 року між Польщею та Росією в Ризі. Польща визнала УСРР, Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь і Західне Полісся дісталися Польщі, а Східна Волинь — Росії. Доля Га¬личини остаточно не вирішувалася. Аж 1923 року Рада послів у Парижі ухвалила віддати Галичину Польщі з умовою надати цій території автономних прав, чого Польща не виконала. Договором заборонялося перебу¬вання на території Польщі урядів, організацій і військ, ворожих Росії. Тому уряд УНР та всі українські ор¬ганізації мусили діяти в Польщі на нелегальному ста¬новищі. Впродовж такої напруженої боротьби за національне відродження не припиняли своєї діяльності й дипло¬мати України, хоча недоліків у їхній роботі було чимало. Цікаво, що 3 липня 1920 року був оголошений протест Раднаркому РСФРР проти визнання Фінляндією уряду УНР. У серпні 1920 року був укладений оборонний договір між урядами УНР і Кубанської республіки. Петлюра покладав великі надії на прийняття УНР до Ліги націй, яка тоді вже була створена в Женеві. Але 17 грудня 1920 року Ліга націй відхилила клопотання України з цього приводу. Таким чином, Україна знову не змогла втримати свою державність. Вона була черговий раз розчленована на окремі шматки, що опинилися під владою сусідніх дер¬жав. Значна частина українських земель увійшла до складу УСРР, про яку ми й вестимемо далі мову.

50 – 54

Початок дипломатичної діяльності Директорії УНР. Проголошення ЗУНР, Злука УНР і ЗУНР

Завершення Першої світової війни породжувало в українському суспільстві доволі різні настрої щодо майбутнього держави. Газета "Відродження" від 25 вересня 1918 р. вмістила статтю, в якій висловлювалась думка про взаємну зацікавленість українською справою ворожими блоками та рекомендувалось Міністерству закордонних справ "інтерес цей посилити і на третю сторону, яка також не залишиться без впливу мирової конференції на нейтральні держави. Увійшовши з ними в стосунки і інформуючи їх, ми не тільки здобуваємо собі голос, але маємо можливість посередньо впливати й на держави Антанти й вести дипломатичну агітацію за незалежність України". Водночас суспільні настрої не завжди відображали реальну картину навколо держави.

Директорія після приходу до влади зіштовхнулася з великими труднощами. Україна перебувала в оточенні з усіх боків.

На заході стояли краще озброєні польські війська, котрі не приховували своєї агресивності й претензій на українські етнічні землі. Повалення Гетьманату активізувало просування окупаційних більшовицьких армій в Україну. На південному сході дислокувалися сили Добровольчої армії генерала Л. Де- нікіна, котрі виступали під гаслом єдиної неподільної Росії, тому до Директорії симпатій не виявляли. Південна Україна (так званий Південь Росії) — Одеса, Миколаїв, Херсон, які відійшли до сфери впливу Франції, були окуповані французькими військами вже восени 1918 р. Розпад Австро-Угорської імперії, натомість, призвів до створення на уламках двоєдиної "клаптикової монархії Габсбургів" низки державно-політичних утворень, як-от, Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР), Карпатська Україна, Буковинська Україна. Всі вони задекларували своє бажання об'єднатися з УНР в єдину державу. І якщо для Директорії УНР це давало певні сподівання на зміцнення власних позицій, з одного боку, то значні території, нехай навіть етнічно українські, стали предметом зацікавлення не лише для країн Антанти, насамперед, сусідньої новопосталої Пбльщі, а також Угорщини та Чехії, з іншого. Так перед керівництвом Директорії, у котрого не було одностайності у питаннях зовнішньої політики, виникло доволі непросте завдання не лише забезпечити об'єднання всіх етнографічних земель, а й відсто- яння такого кроку на міжнародній арені.

Ускладнювало становище Директорії й те, що злука між УНР і ЗУНР ставила Директорію УНР перед фактом вступу у військовий конфлікт із Польщею, котра не лише заявляла територіальні претензії на українські етнічні землі, насамперед, у Східній Галичині, а й активно провадила там військові дії. Це перетворило "східногалицьку проблему" на одне з ключових питань, яким змушена була займатися Паризька мирна конференція, що розпочала свою роботу в січні 1919 р.

Незважаючи на це, 22 січня 1919 р. в Києві урочисто було проголошено злуку Галичини, Буковини й Закарпаття з Наддніпрянською Великою Україною. ЗУНР була перейменована на Західну Область УНР. Але багато в чому це був лише символічний акт. Після злуки обидві держави провадили доволі самостійну політику й кожна слала свою місію за кордон.

Україна знову, як і наприкінці 1917 р., стала "робочим матеріалом" для здійснення планів урядових кіл Антанти, з тією лише різницею, що якщо 1917 р. найбільшою проблемою була антинімецька боротьба, то наприкінці 1918 р. — антибільшовицька. Працюючи у своїй зоні впливу, Франція не виступала окремо, а лише як член союзу. У діях Антанти простежується продовження політики, яку нав'язали російські політичні чинники (зокрема, кадети) і британське військове міністерство, спрямованої на широкомасштабну підтримку акцій Добровольчої армії генерала А. Денікіна.

Віддзеркалюючи позицію союзників щодо перспектив творення української державності, один із чиновників адміністрації США 12 грудня 1918 р. заявив: "Політика буде розроблена стосовно Росії, та чи буде створена держава на Україні — це питання, яке Сполучені Штати та Союзні держави можуть розв'язати лише після ретельного вивчення і обговорення". Таку саму позицію висвітлив і американський посол у Румунії, який у грудні 1918 р. заявив українському уряду: "У даний час союзники мають готові рішення в питанні про Польщу, яка остаточно відокремилась від Росії... Питання про Бессарабію буде обговорено на мирній конференції, а також і питання про Україну".

Як показують численні матеріали, ставлення урядових кіл західних держав до України та "українського питання" було неоднозначним. Можна стверджувати, що під час його розгляду уряди західних держав виходили з власних інтересів, зазвичай, тактичного характеру.

55 - 56. Паризька Мирна конференція 1919

На початку 1919 р. Директорія відрядила до Одеси, де була розташована штаб-квартира французької військової місії, делегацію для ведення переговорів про спільні дії. Тоді ж, за свідченням голови делегації А. Марголіна, в Одесі перебували делегації Кубані, Білорусії та Дону, які прибули туди з тією ж метою. З ініціативи делегації Кубані, яку очолював Л. Бич, відбулась зустріч української, кубанської та білоруської делегацій. На ній було вирішено надалі співпрацювати та подати спільну заяву на ім'я французького командування "про політичні прагнення України, Білорусії та Кубані та про методи боротьби з більшовизмом і допомогу, на яку вони сподіваються від держав Антанти". Таку заяву уклали і підписали голови делегацій: України — А. Марголін, Білорусії — генерал О. Ба- ханович; Кубані — Л. Бич. Заяву підтримала і підписала делегація Дону, яку очолював Черечукін. Факт укладення такої заяви свідчив про ідентичність поглядів національних урядів України, Білорусії, Кубані та Дону на процеси майбутнього устрою на території колишньої Російської імперії і виявляв прагнення цих урядів до національного самовизначення.

Заява складалась з двох пунктів: "1. Про форму державного устрою території, рівно як і сусідніх з ними державних утворень. 2. Про шляхи і методи боротьби з анархією і більшовизмом у всіх державах і частинах, на котрі розпалась Росія". Зокрема, зазначалося: "ми звертаємося до держав Антанти з проханням про надання допомоги національним стремлінням наших народів і зміцнення вже існуючих окремих утворень". У спільному документі висловлювалось застереження до держав Антанти про недопустимість їхнього втручання у внутрішні справи цих державних утворень. Представники новоутворених держав висловили розуміння того, що потрібно об'єднати зусилля для боротьби з більшовицькою агресією та анархією. Заява була передана французькому командуванню.

Ці події збігаються в часі з прибуттям до Одеси командувача французьких військ в Одесі генерала Філіппа Генрі д'Ан- ссльма та начальника штабу полковника Генрі Фрайденберга. їхня поява та подальші дії спричинили сум'яття серед про- російських політичних сил. Одним із перших питань, з яким д'Лнссльм звернувся до Єнно, було запитання про те, чи Енно вже зустрічався з генералом О. Трековим, командувачем військ Директорії в одеському регіоні. Полковник Г. Фрайденберг приголомшив діячів "білої Росії" та Добровольчої Армії своєю заявою про те, що "командування союзників зацікавлене у всіх антибільшовицьких силах, у тому числі й українських, у боротьбі проти більшовиків". Це означало, що біла армія хоч і мала отримати повну підтримку Антанти, однак не буде єдиним реципієнтом французької допомоги в антибільшовицькій боротьбі. Розвиваючи ці ідеї, французьке командування запропонувало Директорії на переговорах порозумітись із керівництвом Добровольчої армії. Предметом переговорів, на думку французів, мало стати питання про поділ Півдня Росії на українську та російську зони, в яких командування мало б виконувати координаційні функції. Окрім цього, українцям пропонували укласти військовий союз із Денікіним та організувати 300-тисячнс військо для боротьби з більшовиками. Керівники Директорії погодилися виступити в антибільшовицькій боротьбі лише в етнографічних межах України.

Однак заходи дипломатії України, Білорусії, Кубані та Дону не могли змінити позиції союзників стосовно питань національного самовизначення. Підтвердження цьому— слова командувача французького десанту в Одесі полковника Г. Фрайденберга, сказані під час українсько-французьких переговорів: "Наше завдання — боротьба з більшовизмом. Справа самостійності України вирішується в Парижі". Уповноважене на "місцеві акції" французьке командування, проте, продовжувало активні дії.

У лютому 1919 р. в Одесі тривали переговори між представниками України та французьким командуванням. Під час переговорів українська делегація висловила низку вимог і пропозицій, серед яких передусім: 1) визнати самостійність України; 2) допустити українських представників до участі в роботі Паризької мирної конференції; 3) забезпечити фактичну повноту суверенних прав УНР на и державній території. Французи відкинули перший пункт вимог, а він на той час був принциповим для української сторони у провадженні діалогу. Однак взаємна зацікавленість сторін змушувала шукати компромісів.

Під впливом цих подій уряд Директорії почав розглядати реальну можливість порозуміння з французьким командуванням в Одесі. Через тиждень після приїзду д'Ансельма і Фрайден- берга для проведення переговорів був обраний міністр військових справ генерал О. Греков, а пізніше сформовано окрему делегацію від Директорії в складі міністра народного господарства С. Остапенка та керуючого справами міністерства преси і пропаганди О. Назарука. Ці переговори не припинялися до кінця перебування французьких військ на Півдні України.

Українські представники були уповноважені укласти політичний, торговельний та військовий договори з французами. Військові ж висунули умови, завдяки яким можна було досягнути порозуміння.

Економічні вимоги Франції не викликають жодних сумнівів стосовно її економічних інтересів, підкріплених дореволюційними мільйонними інвестиціями в національну економіку на території України. Водночас, розглядаючи Україну як таку, що прямує соціалістичним шляхом, Антанта висунула вимогу не лише консервації розпочатих соціальних реформ, а й проведення змін у складі уряду — виведення з нього С. Петлюри, В. Винниченка, А. Чехівського, яких уважали переконаними соціалістами.

Французькі пропозиції призвели до надзвичайної активності українських політичних партій, котрі входили до Директорії. Тим паче, що пропозиції були викладені у формі ультиматуму. На відповідь український уряд мав 24 години. Незважаючи на це, пропозиції були передані на обговорення політичних сил — учасників Директорії. Всі соціалістичні партії за день надіслали до Директорії свої постанови, зміст яких полягає у повній або частковій відмові від пропозицій союзників.

На особливу увагу заслуговує заява Української партії само- стійників-соціалістів, які висунули зустрічні вимоги до Антанти, котра повинна була, на їхню думку, попередньо визнати самостійність у складі Буковинської і Угорської України, Галичини по річку Сян із Холмщиною, Лемківщиною, Підляшшям, Поліссям, Волинської, Київської, Подільської, Чернігівської, Херсонської, Полтавської, Харківської та Катеринославської, Таврійської, Ростовської та Таганрозької губерній, Донщини, Кубані з частинами Чорноморської, Воронезької, Курської, Бессарабської губерній: "мати право на українські колонії в Туркестані і Сибіру; право УНР на представництво на мировий конгрес... Зміни в персональному складі Директорії, ухвалені Конгресом Трудового Народу, вважає виключно внутрішньою справою нашого народу, до якої не має права втручатись французьке командування".

Загалом негативне ставлення українських політичних сил до французьких пропозицій не стало перепоною до продовження переговорів. Своєрідним каталізатором переговорного процесу стало швидке просування більшовицьких військ в Україну. Провівши відповідні консультації з політичними партіями, Директорія вирішила продовжувати переговори, наступний раунд яких відбувся на станції Бірзула під Одесою і був для української сторони досить важким.

Українці висунули зустрічні умови: негайне визнання державами Антанти незалежності України в її етнічних кордонах; невтручання у внутрішні справи України; забезпечення вільного проведення соціальних реформ; участь української делегації в Паризькій мирній конференції; забезпечення українських колоній у Сибіру та на Далекому Сході; визнання автономності української армії з правом представництва у верховному союзному командуванні та недопущення до складу української армії російських офіцерів. Водночас Директорія зробила крок назустріч Франції, розпочавши формування проантантівського уряду на чолі з С. Остапенком, сподіваючись у такий спосіб заручитися підтримкою французів.

Консультації між двома сторонами завершилися таємною декларацією Директорії, адресованою французькому командуванню 17 лютого, в якій український уряд висловив задоволення "що благородна Франція в купі з іншими державами згідна підтримати нас і вступити в рішучу боротьбу з більшовиками". Отже, відбулося зближення позицій обох сторін, яке, за всіма ознаками, було приречене на успіх. Це вкотре підтверджував проект договору, надісланий у березні д'Ансельмом Директорії. В проекті висловлювалося французьке бачення українсько-французького союзу, що свідчило про досягнення певного успіху в українсько-французьких переговорах.

Насамперед французьке командування в особі генерала д* Ан- сельма "з метою укладапня угоди, що регулює питання спільної боротьби проти більшовиків, визнає суверенність режиму Директорії УНР, заснованої 1 листопада 1918 р. Українською Національною Радою". Командування залишало за собою право контролювати Міністерство фінансів для "оздоровлення і зміцнення фінансів УНР, підтримування обмінного курсу "гривні" на закордонних ринках (пункт 4), а також у сфері управління транспортом і залізницями у військових цілях (пункт 3)". Франція зобов'язувалась не лише гарантувати проведення аграрної реформи та сприяти скликанню на основі рівного, загального, таємного та пропорційного голосування установчих зборів, а й не чинити перешкод економічним, соціальним реформам та стояти на перешкоді формування одноосібної влади узурпацією (пункти 7, 10). У проекті договору за Директорією закріплювались досить широкі права у військовій сфері. "Українська армія — було записано у пункті 8 проекту, — формується як повністю незалежний у своїй внутрішній організації підрозділ. У випадку браку офіцерів та у випадку їх залучення, росіянам і полякам не може бути дозволено служити в українській армії. Українська армія матиме представника при Верховному командуванні армій Антанти". Парадоксально, але до проекту було додано пункт такого змісту: "Франція не чинитиме перешкод щодо розв'язання питань українських колоній в Сибіру і Центральній Азії, а також захищатиме законні права України в питаннях єдиного Чорноморського Флоту колишньої Російської імперії (пункт 5)". Окрім цього, командування заявило про готовність сприяти прийняттю української делегації на Паризькій мирній конференції (пункт 6). Важливим для уряду Директорії було декларування Францією "заборони частинам Добровольчої армії перебування та участі у військових операціях в українській зоні, обмеженій Одесою, Миколаєвом, Херсоном з навколишніми районами. Йдучи на такі поступки, французьке командування залишило за собою право на погодження у випадку зміни персонального складу уряду (пункти 2, 11, 12)".

Отже, проект став значним досягненням для обох сторін. Українському уряду він давав змогу отримувати допомогу для розбудови держави, а французькому командуванню — знайти ще одну опору для Антанти на сході Європи для подальшої боротьби з більшовиками. Незважаючи на домінування думки про проросійську налаштованість, французьке командування зуміло піднятися над вузькопартійними інтересами і стати на шлях конфронтації з керівництвом Добровольчої армії у питаннях українсько-французького союзу. Відомо, що через "українську" політику французьке командування повністю втратило зв'язки з Добровольчою армією. Про це свідчив і той факт, що евакуація французьких військ із Одеси стала повною несподіванкою, оскільки контакти між денікінцями та французьким командуванням припинилися внаслідок діяльності Франції у справі укладання франко-українського союзу.

Наприкінці березня Г. Фрайденберг повідомив А. Марголіна про те, що він отримав вказівку з Парижа не підписувати угоду з Директорією та повідомив, з огляду на це, про припинення переговорів. Так раптово завершилися переговори, які мали б бути результативними як для України, так і для Антанти. Ці переговори внесли сум'яття серед проросійських реконструктивних сил і виявили державотворчі потуги українського народу. Антанта папівдорозі до успіху відмовилась від подальшого ведення діалогу.

Українська делегація на Паризьку мирну конференцію відбула з Києва 14 січня 1919 р. спеціальним дипломатичним потягом. До її складу ввійшли: Григорій Сидоренко, який до серпня 1919 р. виконував обов'язки голови делегації, заступник голови — Василь Панейко; члени делегації — Арнольд Марго- лін, Олександр Шульгин, Михайло Лозинський, Андрій Галіп, Степан Томашівський. До складу делегації також увійшли Сергій Шелухін, Володимир Кушнір, Богдан Матюшенко.

Варто зазначити, що 9 травня 1919 р. до Парижа прибула українська Надзвичайна делегація для залагодження питання українсько-польського перемир'я у складі голови — доктора М. Лозинського, — заступника — Державного Секретаря

закордонних справ полковника Дмитра Вітовського — та секретаря — Олександра Кульчицького. Діяльність української делегації на Паризькій мирній конференції була досить важкою, та відбувалась у складних умовах. Детальніше зупинімося на цьому далі.

Як уже зазначалось, 28 січня 1919 р. уряд Директорії затвердив персональний склад української дипломатичної місії до Лондона. Її очолив М. Стаховський, а до складу ввійшли М. Ме- леневський та Я. Олесницький, призначені радниками, аташе Л. Базелевич і С. Шафаренко, а також шість службовців.

Місія прибула до Лондона в травні 1919 р;, і в першому ж номері свого тижневого бюлетня заявила, що спрямовуватиме зусилля на те, щоб британський уряд визнав У HP, щоб отримати матеріальну та моральну підтримку та налагодити торговельні відносини між обома країнами. Однак здобуття прихильників незалежної України серед британців відбувалося досить повільно. Відразу після приїзду українська місія повідомила міністерство закордонних справ Великої Британії про своє бажання зустрітися з міністром. 29 травня місія отримала запрошення відвідати міністерство, де 31 травня відбулася перша зустріч М. Стаховського та радників М. Меленевського та Я. Олесницького із референтом з українських питань при департаменті розвідки Р. Ліпером (Leeper), який прийняв грамоту про повноваження місії та протест із приводу польської агресії у Східній Галичині. Після цього відбулась понадгодин- на розмова, під час якої Ліпер виявив ґрунтовну поінформованість про стан "українського питання" та розвиток ситуації в Україні. Він також заявив: "Ідеали України добре відомі й зрозумілі для уряду Великобританії і не викликають ворожого настрою. Щодо прагнення до самостійності України, то ця проблема до цього часу не має ще жодного вирішення: ні за, ні проти". Водночас єдиним пунктом, стосовно якого помічено упереджене ставлення Англії, був статус Чорного моря. Перебуваючи під значним впливом російських кіл у Лондоні, британське міністерство ставило питання так: "Як Росія обійдеться без нього, якщо і Чорне, і Балтійське моря служитимуть портами інших держав?".

Показовими під час розмови були постійні посилання на російські політичні сили. Коли питання дійшло до з'ясування ставлення Великої Британії до України, то на вимогу визнання її самостійності референт з українських питань відреагував так: "Росія ніколи не погодиться, щоб її відірвали від Чорного моря. Коли б ми Вас визнали, росіяни пішли б на союз з Німеччиною. Набагато легше встановити федеративні відносини".

Прагнення врегулювати "українське питання", передавши Україну до складу Росії, мотивувалося страхом перед українсько-німецьким або російсько-німецьким союзом, у чому Ліпер звинуватив українців. Отже, британці перебували під значним впливом російських політичних сил, які виношували ідею відновлення "єдиної і неподільної Росії". Тому будь-яке питання, котре порушувало єдність Росії від Балтики до Чорного моря, правлячі кола Англії сприймали крізь призму поглядів білої Росії.

З моменту приїзду до Лондона українська місія не отримала жодної аудієнції ані з А. Бальфуром, ані з його заступниками. Єдиними офіційними особами Міністерства закордонних справ, що зустрічалися з нею, були вже згадуваний Р. Ліпер та Дж. Грегорі — секретар Форін Офісу, відповідальний за "російське питання".

Крім цього, українські дипломати почали розвивати контакти з британською пресою, а також особисті стосунки, що також мало велике значення для досягнення їхньої мети. Було вирішено видавати бюлетень місії двічі на тиждень і залучати до цієї діяльності місцеве населення, як англійців, так і представників української діаспори. При місії було створено пресове бюро зі штатом працівників.

Одним із найважливіших завдань української місії було протистояння російській пропаганді, котра перешкоджала розвиткові британо-українських відносин. Вона була ефективнішою, ніж українська, завдяки кільком чинникам: тривалішому досвідові росіян у цій галузі; переважаючій кількості їх у Британії; традиційним економічним та політичним зв'язкам. Діяльність численних англо-російських товариств, промислових і комерційних компаній, політичних угруповань, здебільшого, монархічного спрямування, й особливо штабу білих сил при військовому міністерстві, посилювали як симпатії британських правлячих кіл, насамперед, воєнного міністра У. Черчілля до ідеї "єдиної і неподільної" Росії, так і їх негативне ставлення до незалежної України. Водночас питання про польську агресію у Східпій Галичині обурило британській уряд, оскільки вона була здійснена без відома та згоди Великої Британії, натомість підтримана урядовими чинниками Франції.

З огляду па розвиток україно-британських відносин, привертає увагу певний торгово-економічний інтерес фінансових кіл Англії до України. Влітку 1919 р. навіть провадилися переговори про заснування спільної українсько-британської установи на основі англійського статуту, що відкривало перспективне кредитування України. Реалізація цього проекту вимагала асигнування українською стороною коштів у сумі 100 тис. фунтів стерлінгів, яких український уряд виділити не міг, оскільки не мав таких коштів. Тому проект не був здійсненим, хоча у налагодженні комерційних відносин між Англією й Україною обидві сторони вбачали певну вигоду. Натомість загострення боротьби з більшовиками, з одного боку, та Добровольчою армією, з іншого, поставили український уряд у важке становище. Під загрозою опинились не лише стосунки між Україною і державами Антанти, а й існування українського уряду, котрий раз у раз відступав на захід, опинившись між двох вогнів: армією генерала Денікіна і Польщею, котра, проголошуючи свої реконструктивні паміри у досягненні так званої історичної справедливості, здійснювала на території Східної Галичини загарбницьку політику, утискуючи у правах і свободах українське населення.

Ставлення ж офіційного Парижа до "українського питання" в перші місяці 1919 р. було прохолодним. Власне не так до України, бо очевидним є підвищений інтерес до її території, господарства, економіки з боку французького командування в Одесі, що провадили активні переговори з українським урядом, як до ідеї визнання її незалежною державою.

Із завершенням Першої світової війни чимало українських земель звільнили від чужоземного гніту. Після того, як була утворена Національна Рада у Львові та 1 листопада 1918 р. влада перейшла до її рук, в історії українського народу розпочався період драматичної боротьби за свободу і незалежність. Оголились суперечності між Західною Українською Народною Республікою (ЗУНР) і Польщею, яка відродилась значною мірою завдяки задекларованому більшовиками принципу самовизначення націй та визнанню ними незалежності Польщі, а також підтримці правлячих кіл Франції та США. Маючи статус національних меншин і виборчі права, представники цих націй гуртувались навколо своїх національних центрів і чинили тиск на урядові кола США та Франції. В Англії їхні позиції були значно слабшими.

Відроджуючись, польська держава відразу висунула умову входження до її складу Галичини, Холмщини, Волині, висунувши територіальні претензії до іншої держави та ставши на шлях конфронтації й агресії. Карпатська Україна, котра перебувала у складі Угорщини, внаслідок її розпаду стала самостійною та проголосила в січні 1919 р. про своє рішення приєднатися до УНР.

Ідея побудови великої Польщі настільки заполонила голови тогочасних польських політиків, що вони висловлювали домагання не лише на українські землі, а й на землі білорусів, латвійців, литовців. Очевидним є той факт, що в регіоні, населеному багатьма націями, долі яких через історичні причини переплелись, існували суперечності між народами, які стали на шлях побудови власних національних держав. Серед них основними були такі: а) між латвійцями та німцями в Курляндії; б) між латвійцями і поляками на північному сході; в) між поляками та білорусами; г) між поляками та українцями на південному сході (та в Східній Галичині).

Яскравим прикладом агресивних настроїв Польщі та широкомасштабних територіальних придбань була резолюція, котру сейм ухвалив 10 лютого 1919 р. У ній зазначалося, що потрібно об'єднати в єдину польську державу землі, котрі входили до Польщі за Люблінською унією, тобто в кордонах 1772 р.

Войовничість польських політиків була одразу зреалізована у військових діях, що розгорнулись у Галичині влистопаді- грудні 1918 р. Звинувачення польської сторони українців у тому, що останні розпочали військові операції, видаються щонайменше неправдоподібними, хоча б з огляду на заяви міністра закордонних справ Польщі Ж. Василевського, опубліковані в краківських газетах наприкінці грудня. Констатуючи чеські домагання в Сілезії та українські на Галичину, він зазначав, що "Польща надзвичайно стурбована затягуванням дружніх взаємовідносин з Чехією. Щодо Української Республіки, з огляду на Львів, суто польське місто, і загалом Східну Галичину, де поляки у більшості й боряться за свої права, зараз не може бути мови про дипломатичні переговори з Українською Республікою. Це буде питання армії доти, доки не буде вирішене, і Польща готова захищати цю частину своєї території усіма доступними силами". Отже, вже в перші тижні польсько-українського конфлікту, який набув характеру військової сутички, польські офіційні кола заявили про свої територіальні претензії стосовно ЗУНР та неможливість дипломатичного шляху розв'язання проблеми. Зухвала поведінка новоутвореної польської держави була зумовлена підтримкою урядових кіл Франції та СІЛА. Заслуговує на увагу твердження англійського прем'єра, що "утворення великої Польщі відповідало французькій політиці... Кілька мільйонів українців, литовців, білорусів, включених до складу Польщі, означало відповідно посилення східних кордонів Франції". Таке зміцнення Франції не було на руку Англії в їхньому суперництві на континенті. Тому англійський уряд в особі Ллойда Джорджа підтримував ідею існування східногалицької республіки. Прагнучи запобігти активним діям поляків у Східній Галичині, англійський уряд 8 листопада 1918 р. надіслав представництву Польського національного комітету в Лондоні ноту, в якій зазначалось, що "будь-які дії Польщі з випередження рішень мирної конференції щодо Східної Галичини англійський уряд розглядатиме як дуже не бажані". Таку позицію підтримував Ллойд Джордж і надалі. Однак переважала тенденція до створення зі Східної Галичини незалежної як від Польщі, так і від України, держави.

Офіційний Вашингтон погоджувався па існування польської державності в етнічних кордонах, задовольняючи прагнення білої Росії, причому про незалежність України не могло бути й мови. Р. Лансінг висловлювався за те, щоб передати Східну Галичину Польщі до остаточного врегулювання Лігою Націй східногалицької проблеми.

Отже, напередодні мирної конференції країни Антанти та СІНА не мали взаємоузгодженої концепції щодо "українського питання". Невизначеність стосовно східпогалицького врегулювання відображала суперечності між СІЛА, Великою Британією і Францією, котрі виникали на ґрунті конкуренції в регіоні. Водночас це питання набувало статусу міжнародної проблеми, а не внутрішньопольської, пов'язаної комплексом факторів східноєвропейського регіону.

Українсько-польські взаємовідносини стали предметом обговорення серед політиків Антанти і були зараховані до питання "австрійської спадщини". 9 січня 1919 р. керівник інформаційного бюро у Відні, створеного для збирапня інформації про народи Австро-Угорщини, американський професор А. Ку- лідж повідомили про одержану пораду у справі Східної Галичини, яка полягала в тому, щоб укласти перемир'я між поляками й українцями, а питання про кордони розглядатиме конференція. Очевидно, що західна дипломатія прийняла цю концепцію, бо вже наприкінці січня 1919 р. до Львова "прибула комісія держав Антанти на чолі з французьким генералом Ю. Бартелемі. До її складу входили представники Франції, Англії, Італії, СІЛА. Під час поїздки до Львова генерал Бартелемі намагався схилити своїх колег до думки про створенпя сильної польської держави за умови розв'язання її суперечностей з "великими і малими сусідами на її користь". Перебуваючи у Львові, комісія Бартелемі не поспішала налагоджувати контакти з керівництвом ЗУНР. Лише 22 лютого вона звернулась із пропозицією до військового командування ЗУНР (Начальної команди) припинити військові дії на українсько-польському фронті й обговорити питання перемир'я. Мсту і завдання союзницької делегації було викладено у листі, з яким генерал Бартслемі звернувся до уряду ЗУНР: "Уряд повинен ще раз урочисто декларувати, що він має намір покласти кінець дальшому кровопролиттю головно для того, щоб мати змогу спрямувати всі свої сили проти справжнього ворога — більшовизму. Саме тому ми готові укласти перемир'я на час, доки мирна конференція визначить остаточні кордони між Україною і Польщею".

Переговори, котрі мали негайно розпочатись, обіцяли бути довгими та безплідними. Це влаштовувало поляків, оскільки щоденно наближався докорінний перелом у співвідношенні сил, пов'язаний із прибуттям до Польщі з Франції військових частин під командуванням генерала ІО. Галера. Окрім цього, поляки домагалися передислокації з-під Одеси 4-ї дивізії генерала Л. Желіговського до Східної Галичини.

Делегація Бартелсмі відбула до Ходорова 27 лютого для зустрічі з Головою Директорії Симоном Петлюрою, котрий прибув до Начальної команди. Тема, перебіг розмови між С. Петлюрою та французькою делегацією маловідомі, однак сам факт ведення "подвійної" гри як із боку французів, так і з боку українців дивує. Коли було розпочато спробу досягнення компромісу, в українських колах думки у цьому питанні поділилися.

Бачачи неспроможність українців і поляків дійти згоди, І комісія Бартелсмі запропонувала укласти перемир'я на умовах, які, зокрема, передбачали проведення демаркаційної.лінії від Бугу через Кам'янку-Струмилову до Бірки на південний захід від Миколаєва вздовж залізниці Львів — Стрий до Карпат, на схід від Дрогобича. Цс означало передання полякам нафтоносних районів, па що українська сторона, безумовно, не могла погодитись.

Під час переговорів про полагодження українсько-польського перемир'я серед членів комісії — представників різних держав — виникли суперечності щодо питання Східної Галичини. Член польської делегації па переговорах, секретар І. Падерев- ського Щспановський повідомляв: "На підставі огляду поведінки полковника Сміта та інших англійців я прийшов до висновку, що англійські представники мали інструкції для створепня можливості існування української держави, а відомості про втечу Директорії з Києва викликали у них відчутне занепокоєння. Це пояснюється нерозумінням більшовицьких підвалин цього руху, а можливо, і тенденцією Англії до роздроблення Європи. Справа східних кордонів Польщі уявляється мені не тільки як проблема політична чи суспільна, але для Франції і Англії як проблема фінансова. Пропозиція про прийняття Польщею більшої частини державних боргів Росії, які вона винна Франції і Англії (можливо без відома Америки), якщо вона дістане великі територіальні здобутки, може мати вирішальне значення".

Отже, питання про повернення боргів колишньої Росії було таки актуальним, якщо країни Антанти ставили його перед новоутвореними державами. Його розв'язання сприяло вирішенню багатьох територіальних проблем. Не варто відкидати того, що уряд Англії мав у Східній Галичині значні фінансово- економічні інтереси. Її капіталовкладення в нафтову промисловість Галичини становили 10 125 тис. фунтів стерлінгів і перевищували французьку та бельгійську частки.

Діяльність місії генерала Бартелемі позитивно вплинула на поширення повної інформації про події та процеси, що відбувалися в цьому регіоні. Не досягнувши успіху в розв'язанні українсько-польського конфлікту, вона виявила розбіжності у поглядах на місце і роль українців серед союзників.

Нове загострення українсько-польського конфлікту надто турбувало французькі офіційні кола. Ще 12 березня французький дипломат Ж. Камбон висловив думку, що потрібно "негайно надіслати до Польщі для захисту Львова від українців союзницькі війська". 17 березня питання українсько-польської війни за Східну Галичину обговорювали на засіданні Найвищої військової ради під керівництвом маршала Фоша. Під час дискусії міністр закордонних справ Франції Пішон запропонував новий проект перемир'я, за яким нафтові родовища мали відійти ЗУНР, що, на його думку, переконало б українців припинити збройну боротьбу. З ним погодилася більшість присутніх та категорично проти виступив Фош, заявивши, що Львову загрожує величезна небезпека через облогу українців, і його падіння спричинить кризу польського уряду. Це загрожуватиме краєві анархією, бо він оточений із трьох боків ворогами: німцями, більшовиками та українцями. Тому, на його думку, варто було розпочати негайні дії, бо Антанта та союзні уряди не можуть більше не реагувати на цю велику небезпеку, яка загрожує Польщі. Він пропонував надіслати до Львова допомогу, перевезти туди польські частини з Одеси, а якщо дозволить ситуація, вислати також один із польських полків уфрапції. Лише завдяки супротиву англійського прем'єра Ллойда Джорджа, котрого підтримав американський президент Вільсон, вдалося уникнути військового втручання Антанти.

Найвища рада 19 березня, розглянувши справу перемир'я, вирішила закликати обидві сторони припинити військові дії на лінії фронту. Вона заявила, що "готова вислухати обидві сторони у справі територіальних претензій і бути посередником в Парижі між українською і польською делегаціями, або через посередництво іншої репрезентації, яку обидві сторони захочуть вибрати у справі переміни завішання зброї на перемир'я".

За повідомленням Українського пресового бюро, 27 березня у Хирові відбулося засідання української та польської делегацій у справі перемир'я. На ньому від союзників були присутні генерал Керпан та капітан Еваль (СІЛА). Українську сторону представляли генерал Гембач, підполковник Фідлер, майор Долежаль, поручик Малецький та державний секретар закордонних справ М. Лозинський. Польська делегація працювала у такому складі: полковник Кулінські, майор Маріянські, капітан Розвадовський, поручик Короткевич, граф Скарбок. Під час зустрічі полковник Кулінські заявив, що Польща готова укласти перемир'я, але за умови, що українська сторона через три дні після припинення військових дій заявить, що пристає на умови, висунуті комісією Бартелемі наприкінці лютого: лінія Бугу, Гнилої Липи, Лімниці. Звичайно, такі умови українці не могли прийняти, і тому заявили, що залишаються на позиціях депеші союзників, яку надіслала українцям і полякам конференція від 19 березня.

Оскільки лише уряд ЗОУНР був повноважним вирішувати справу Галичини, то він і сформував Надзвичайну Українську делегацію на Мирну конференцію у складі трьох осіб: доктора М. Лозинського — голови делегації, державного секретаря закордонних справ полковника Д. Вітовського, секретаря делегації О. Кульчицького — державного секретаря закордонних справ. До приїзду української делегації до Парижа Найвища рада утворила комісію з польських справ у складі голови — англійського генерала з Півдснно-Африканського союзу Люїса Боти, американця доктора Бовіана, доктора Лорда та полковника Бмбика, французьких генералів Ле Ронда і Ле Гранда та італійців Бромольо і Псрголані. Комісія розпочала роботу 10 квітня 1919 р. в Парижі. Надзвичайна Українська делегація прибула до Парижа в травні, але це не означало, що справа Галичини стояла на місці. Ще 17 березня українська делегація надіслала телеграму Вільсонові з проханням про підтримку.

Польська сторона продовжувала досить зухвалі дії супроти українців. На одному зі засідань президент Вільсон зачитав листа від Падеревського. Лист завершувався проханням до союзників надіслати колективну ноту Українській раді в Києві з вимогою вийти з Галичини і припинити набіги на польську територію. Також пропонувалось надіслати до Варшави союзницьку комісію, щоб вивчити ситуацію і забезпечити польський уряду артилерією і набоями для німецьких гвинтівок. Водночас, на думку британського прем'ра, будь-яке звернення до Києва мало б супроводжуватись аналогічним зверненням до поляків, щоб вони утримувались від набігу на спірні території, як приклад, на Східну Галичину.

Акцентуючи на боротьбі з більшовизмом у Галичині, Падерев- ський свідомо вводив в оману союзників. Адже це відбувалося саме тоді, коли українські армії боронили кордони Галичини, провадячи криваві й запеклі бої з військами більшовиків.

Доволі цікавою є оцінка ситуації Ллойд Джорджем щодо чинника більшовицької загрози в Європі від Східної Галичини: "Проблема Галичини постійно призводила до прикростей. Однак винуватцями постійних клопотів були не більшовики, а польська агресія".

Тим часом польська дипломатія наполягала на передислокації з території Франції шести дивізій генерала ІО. Галл ера з метою її задіяння у "боротьбі з більшовиками". На початку квітня Найвища рада в Парижі все ж вирішила надати дозвіл на її передислокацію до Польщі, з умовою використати її лише проти більшовиків. Показовим у контексті намірів Польщі щодо Галичини став виступ у Львові ЗО квітня 1919 р. генерала Галл ера: "Як птахи прилетіли з чужини сюди, щоб у цім місці звити гніздо, з якого полинемо далі на Схід, щоб здобути для нашої батьківщини такі границі, які їй мусять бути признані". Найвища рада надіслала Галлерові телеграму негайно залишити Галичину, але він не звернув на те жодної уваги.

Прагнучи припинити польсько-український конфлікт, комісія Боти ще до приїзду польської та української делегацій підготувала проект перемир'я з 13 пунктів. Його зміст полягав у скороченні воюючих армій до 20 тис. осіб, щонайменше на час роботи конференції. Пропонувалось провести тимчасову демаркаційну лінію Львів — Сокаль (так звана лінія Боти). При цьому території на захід від цієї лінії з містом Львовом мали відійти до Польщі. Нафтоносні райони, за які виникали суперечності під час роботи комісії Бартелемі, мали залишитись під контролем українців. На перший погляд, умови були досить вигідними для обох сторін, з огляду на їхнє прагнення до перемир'я. Водночас Польща за допомогою армії Галл ера розпочала наступ на українському фронті, поспішаючи захопити нові території. У відповідь на агресію українська делегація звернулась 30 квітня 1919 р. з нотою протесту до мирної конференції. Того ж дня було скликано екстренне засідання Ради Чотирьох під головуванням В. Вільсона, на яке офіційно запросили українську делегацію. Це було подією надзвичайної ваги. Вперше українська делегація на офіційному рівні отримала доступ на засідання конференції. Це був акт визнання укра- І їнського уряду як фактичного уряду України (де-факто).

Тим часом, намагаючись підвести правову основу під свою агресію, польська дипломатія зреалізувала ще один проект підриву авторитету України. 24 травня у Варшаві було укладено тимчасову угоду між Падеревським та Б. Курдиновським, який виступав від імені українського уряду, про тимчасову демаркаційну лінію по річках Збруч — Стир. Текст угоди привіз до Парижа І. Падеревський і 26 травня передав конференції. У ній висловлювалось обопільне бажання сторін жити у мирі та добросусідстві. Однак не ця позиція угоди спричиняла шквал обурення української громадськості. У першій статті заявлялось: "Український уряд не відчуває себе повноважним у цей час вирішувати долю Східної Галичини і заявляє, що він відмовляється від усіх своїх прав до цієї провінції". Це спричинило не лише обурення, а й сум'яття української делегації. Річ у тім, що "відмова від прав на Східну Галичину" означала б підтвердження звинувачень у відсутності єдності в українській делегації. Крім цього, давала б полякам дипломатичну перевагу, мовляв, домовленості про укладення перемир'я досягнуто між українцями і поляками без сторонньої допомоги і тим самим підтверджено права поляків на Галичину і Волинь та "незацікавленість" (сіізіпіегезтепі) українською стороною Східною Галичиною та Волинню. Факт підписання такої угоди був сильним ударом по позиціях української делегації. Як згодом стало відомо, Курдиновський був висланий до Варшави колишпім міністром Мацієвичсм тільки з інформаційним завданням. Висилапня Курдиновського відбулося під час зміни кабінету. Мацієвич перебував тоді поза місцем осідку уряду і не був з ним у зв'язку. Тому про місію Курдиповського не був поінформований ані кабінет, ані Директорія. Сам Мацієвич не прив'язував до місії Курдиновського ніякого вагомішого значення, виходячи з того, що Курдиновський має завдання зорієнтуватись у відносинах і не може без згоди уряду укладати будь-яких договорів.

З 28 травня по 18 червня проблему Галичини розглядали Рада Чотирьох та комісія у польських справах на чолі з Жюлем Камбоном. Польська дипломатія продовжувала закулісні інтриги, а ІО. Пілсудський договорився до того, що польська агресія має оборонний характер. Ці його заяви опублікували 5 червня паризькі часописи. З середини червня питання розглядала Рада Десяти.

Щоб "забезпечити майно і особи від небезпек більшовицьких банд, 25 червня Найвища Рада уповноважила сили польської республіки вести операції аж до річки Збруч". В основу рішення були покладені резолюції, котрі запропонував держсекретар США Лансінг:

"1. Польський уряд уповноважено окупувати військовими силами Східну Галичину по річку Збруч.

Польський уряд уповноважено застосувати свої польські сили, включаючи армію Галл ера для цієї окупації.

Польський уряд уповноважено встановити в Східній Галичині цивільне управління під мандатом головних союзних і асоційованих держав, яке повинно забезпечити, наскільки це можливо, автономією цю територію і політичні, релігійні і особисті свободи громадян.

4. Цей мандат буде діяти й надалі до наступного самовизначення жителів Східної Галичини відносно їх політичної приналежності".

На такс рішення Найвищої ради українська делегація відповіла потою. В ній висловлювалось обурення такими діями союзників, які своїм рішенням порушили цілісність Української держави.

Розгляд діяльності української делегації наштовхує на висновок, що через зовнішньо міцпу і єдину оболонку проглядалися ознаки розколу, про що свідчать не лише документи міністерства закордонних справ УНР, а й ставлення урядів та громадськості інших держав до України. Підтвердженням цього можуть бути слова керівника російського департаменту міністерства закордонних справ Франції. Характеризуючи українську зовнішню політику, він заявив В. Панейкові: "Не можу піяк зрозуміти цієї Вашої української політики. В'яжетесь таки з другорядними державами, як Польща й Румунія, платите їм безцінними територіями — Галичиною, Холмщиною, Волинпю, Буковиною, Бсссарабією, коли, тим часом, входячи в федерацію з росіянами, ви всі ті провінції можете при собі задержати".

Використовуючи суперечності між Наддніпрянщиною та Наддністрянщиною, польська дипломатія провадила подвійну гру. Вона налаштувала Петлюру до співпраці з Денікіним і водночас прагнула налагодити з останнім союзні стосунки, спрямовані проти "українського сепаратизму". Навіть Англія, котра не була схильна до ідеї побудови Великої Польщі, визнала український уряд за духом наближеним до більшовицького. Крім цього, важко було говорити про будь-яке визнання уряду, котрий провадив боротьбу "без території", постійно змінюючи перебування. Союзні держави Заходу стали на шлях визнання самостійності Фінляндії, Балтійських держав, Польщі— на шлях змови з більшовиками. "Лише Україна виявилась стараннями в Яссах скомпрометована і не була своєчасно підтримана Європою, як були підтримані Польща й Балтійські народи. Якщо вона потрапила до рук більшовиків, то вона за це подвійно падає на помилки, зроблені "білими" 1918—1919 рр.".

Ідеологічні розбіжності усередині делегації призвели врешті до реальних кроків обидвох сторін. Переконання В. Панейка та його поради Є. Петруїпевичу про необхідність налагодити співпрацю з Денікіпим і Колчаком привели в листопада 1919 р. до укладення договору між УГА та Добровольчою армією, за умовами якого уряд ЗУНР зобов'язувався переїхати до Одеси, а УГА перейти па бік Дсиікіпа. І хоча Петрушсвич віддав під суд командування УГА за такий вчинок, все ж 17 листопада між УГА і Добровольчою армією було укладено нову угоду, котра в принципі повторювала попередню.

Тим часом, 8 грудня 1919 р. з'явилась "Декларація Верховної Ради союзних і об'єднаних держав з приводу тимчасового східного кордону Польщі". Лінія кордону проходила від Гродно на Ялівку, Немирів, Брест-Литовськ, Дорогуск, Устилуг, на схід від Грубешува через Крилов і далі на захід від Перемишля до Карпат. Отже, поступово союзники підходили до розв'язання польсько-україпської суперечки значпою мірою внаслідок відступу і невдач українського уряду в державі та були на боці Польщі.

Закарпаття і Північна Буковина, як частина етнографічних земель України, також стали предметом розгляду на мирній конференції у Парижі. Наявність у містах і селах Закарпаття Українських січових стрільців та інших з'єднань активізували процес національного відроджспня. Розпад Австро-Угорщини та припинення війни зумовили утворення у деяких містах Закарпаття народних рад. Більшість із них відразу стала на позиції єдності Закарпаття з Україною. Цс підтвердили Всенародні збори делегатів від міст і сіл Закарпаття, котрі відбулися 21 січпя 1919 р. у м. Хусті. Збори одноголосно підтвердили волю Закарпаття до злуки з Українською Народною Республікою.

Справа державної приналежності Закарпаття вперше була заявлена перед Найвищою Радою б лютого 1919 р. На засіданні справу представляв соратник і помічник Т. Масарика Б. Бе- неш, який посилався на рішення американських русинів. Питання було негайно погоджене і передане до підкомісії у чехословацьких справах для встановлення кордонів між Угорщиною та Карпатською Україною, котрі були визначені вже 8 травня. Встановлення ж розмежування між Чехословаччиною та Карпатською Україною передавалось на вирішення цим двом державно-політичним утворенням.

Водночас на конференції в Парижі до вирішення справи приналежності Карпатської України долучилась українська делегація. Після слухання виступу Е. Бенеша б лютого 1919 р. українська делегація висловила своє бачення цього питання: "Ми довідались, що кілька зацікавлених держав задумали створення бар'єру, який розтягнеться від півночі на південь, об'єднуючи разом Польщу, Чехословаччину і Румунію. Водночас між Чсхословаччиною і Румунією міститься частина Української Республіки, яка належала до цього часу Угорщині... Делегація Української Республіки, виступаючи від імені свого уряду, заявляє, що народ український ніколи не допустить відокремлення цієї території Української Республіки. Домагаючись комітетів Марамарош, Угош, Берегово, Ужгород, Зем- плен, частину Шепезу, український уряд виходить з того, що:

абсолютно переважаюча чисельність українського населення;

територія колись належала до Галицько-Волинського Королівства; 3) Рада скликана 21 січня в Хусті складом в 100 делегатів одноголосно вирішила об'єднатись з Великою Україною; 4) Війська Української Республіки зайняли, згідно з волею населення, частину зазначеної території".

Однак ця нота залишилась без належної уваги конференції. Позиції Чехословаччини, які підтримували американські русини, були непорушними. Для вивчення ситуації 10 березня до Ужгорода прибув Голова Ради Американських Русинів Григорій Жаткович. Він узявся налагоджувати стосунки з місцевими політичними факторами. Встановлення влади чехів у краю розпочалося фактично на початку травня, коли було скликано з'їзд представників рад Прешова, Хуста, Ужгорода.

8 травня 1919 р. в Ужгороді було створено Центральну Руську Народну Раду на чолі з А. Волошиним і М. Брацайком. Рада одностайно підтвердила скрептонські рішення і виступила за впровадження плану Г. Жатковича щодо об'єднання Закарпаття з Чехословаччиною. Підкарпатська Русь мала входити до сфедерованої чехословацької держави і мати повне самоврядування у внутрішніх справах. Національні права населення мали гарантуватись можливістю звернення Сейму Підкарпатської Русі до Ліги Націй у разі суперечки з чехословацьким центральним урядом. 23 травня делегація від Центральної Руської Ради прибула на зустріч до Т. Масарика з пропозицією про об'єднання.

З ініціативи міністра закордонних справ Великої Британії А. Бальфура 8 травня 1919 р. відбулось засідання міністрів закордонних справ великих держав, на котрому було розглянуто питання про державну приналежність Підкарпатської Русі. На засіданні ухвалено рішення про приєднання Закарпаття до Чехословаччини та встановлення кордону з Україною. Це викликало новий протест української делегації, котра у своїй ноті до конференції заявляла: "З здивуванням дізнались, що українські території бувшого королівства Угорщини заселені 500 тис. українців — Русипів, займаючи територію 15 тис. км2 — згідно з рішенням конференції увійшли до чехословацької держави... Вважаємо своїм обов'язком протестувати від імені уряду і цілого нашого народу проти рішення, що суперечить праву на самовизначення народів. Ані конференція, ані уряд Чехословаччини не пробували досягти згоди з урядом Української Республіки або з його населенням, яке висловило бажання жити разом зі своїми земляками в Галичині". Більше того, Панейко висловив вимогу до конференції примусити уряд Чехословаччини звільнити Закарпаття. Натомість великим державам було запропоновано створити комісію для вивчення становища в Угорській Русі та ухвалити рішенпя про визначення не чесько-угорського, а українсько-чехословацького кордону. Однак і ця нота не мала успіху. Якщо конференція і брала до уваги українську делегацію, то лише як таку, що могла представити інтереси Наддніпрянської України та Галичини. Представником карпатоукраїпців уважався Т. Жаткович, який влаштовував як Прагу, так і офіційний Вашингтон.

Е. Бенеш 17 травня 1919 р. подав до комісії з Чехословацьких справ основні пункти автономного устрою Закарпаття. Питання це розглядалось 20 травня. А вже 23 травня одноголосно були прийняті пункти 10—13 Сеп-Жерменського мирного договору. Договір підписали 10 вересня великі держави з Угорщиною. За умовами Сен-Жерменського договору, Чехословач- чина зобов'язувалась унормувати відносини з "територією русинів на південь від Карпат у кордонах, визначених союзниками, як автономну одиницю в рамках Чехословацької держави з найвищим ступенем самоуправи, який тільки можливий при збереженні єдності Чехословацької держави." Так Закарпаття (Карпатська Україна) ("Руська Країна" — встановлена угорцями 1918 p., територія русинів на південь від Карпат — як вживано офіційно в Сен-Жсрменському договорі; Підкарпатська Русь — як вживало в конституції ЧСР — пояснення — О. К.) стала складовою єдиної Чехословацької держави з задекларованою широкою адміністративно-територіальною автономією. Ллє згодом стало зрозуміло, що обіцянки Т. Масарика та Е. Бе- неша про автономію та задекларовані в міжнародно-правових документах положення були лише обіцянками на папері,! впродовж нетривалого часу чехословацька влада змінила політику загравань на політику централізації усієї політичної системи ЧСР.

Стосовно Північної Буковини і Бесарабії, котрі етнографічно становили єдине ціле з українським народом, ці території стали предметом зацікавлення як українського національного руху, так і політичних чинників тогочасної Європи. Напередодні Першої світової війни в Бессарабії український визвольний рух майже не існував, тому питання про Бессарабію піднімається з огляду на претензії українського уряду П. Скоропадського до цієї території, котра, на думку українців, мала ввійти до складу України.

Справа Буковини була дещо інакшою. На її користь свідчив факт етнографічної спільності з українцями та кількісний склад населення. Згідно з переписом 1910 р., з 990 тис. населення Буковини українці становили 503 тис. і зосереджувались переважно на півночі, 273 тис. мешкало на півдні. Крім них, тут проживало 168 тис. німців, 36 тис. поляків та 10 тис. угорців.

Заселена українцями Північна Буковина межувала зі Східною Галичиною, де суспільно-політичне життя періоду світової війни було значно активнішим. У контексті дискусії з Австрійським урядом щодо питання про утворення Коронного Краю, галичани домагалися зарахування до нього, крім Східної Галичини та Північної Буковини як невід'ємної частини української території. Утворена Українською національною радою ЗУНР проголосила українську владу на всіх українських землях включно з Північною Буковиною (міста Чернівці, Серет, Сторожинець). Водночас ЗУНР не вдалося поширити свою фактичну владу на ці території з огляду на залучення її до поль- сько-української війни та у зв'язку з появою сильного конкурента в особі Румунії. Остання будувала свої претензії щодо Буковини на підставі укладеної угоди з Антантою 17 серпня 1916 р., за умовами якої Румунія як компенсацію за війну проти центральних держав отримає Семиграддя, Банат і Буковину. Хоча з правно-політичного погляду, претензії Румунії мали б утратити чинність уже після підписання останньою сепаратного миру в Бухаресті 7 травня 1918 р. з центральними державами. Народний комітет румунів Семиграддя та Буковини 6 жовтня 1918 р. проголосив прагнення до відновлення єдиної держави під владою румунської династії. І хоча утворений Український комітет Буковини проголосив приєднання до України, 27 жовтня Народні збори Буковини па засіданні в Чернівцях завдяки голосам румунів, поляків і німців відкинули рішення українців і проголосили бажання приєднати провінції до Румупії. Через місяць Збори ухвалили рішенпя про об'єднання назавжди в давніх кордонах аж до Черсмоша, Дслятина та Дністра. Були висунуті претензії практично вже на українські етнографічні землі. Це спричинило конфлікт як між військовими формуваннями румунської армії та армії ЗУНР на ГІокутті, так і на дипломатичному рівні. Справа майбутніх кордопів Румунії стала предметом зацікавлення ще напередодні початку роботи мирної конференції в Парижі. Варто зазначити також, що в румунських справах визначальним був не фактор румунсько-українського чи румунсько-росій- ського суперництва, а конфлікт із Королівством сербів, хорватів і словенців за володіння Банатом. Цс добре усвідомлювали західні політики. Питання про кордони Румунії було викладено па конференції в Парижі 1 лютого 1919 р. прем'єр-міністром Румунії Ж. Братіану. Стосовно території Північної Буковини, вимоги Румунії обґрунтовувались статтями згаданої угоди між останньою та Антантою. Румунські претензії доповнювала і ухвала Народних зборів, що виступили за приєднання до Румунії.

Однак, якщо питання про територіальну приналежність Бессарабії союзники розглядали як частину російського питання, то питання про приналежність Північної Буковини вони розглядали у комплексі питань про "австрійську спадщину". Українська дипломатія розглядала питання про Північну Буковину крізь призму розв'язання "українського питання", однак воно було окремою проблемою. Принаймні у вже згаданих

нотах української делегації у Парижі від 25 лютого та 18 квітня, присвячених переважно проблемі українсько-польського конфлікту, зазначалися факти румунської окупації української Буковини. Землі Буковини, що входили до Австро-Угорщини, стали предметом розгляду вже в травні 1919р., а 14 травня було затверджено зміст однієї зі статей майбутнього договору з Австрією, в якій, зокрема, зазначалось: "Австрія відмовляється на честь переможців та союзних держав від усіх своїх прав на Буковину, що не відійшла до Румунії". Висловили свої претензії стосовно Буковини і радянський уряд України на чолі з X. Раковським та Російська політична рада в Парижі. В цій ситуації Комітет із розгляду територіальних питань, що стосуються Румунії та Югославії, передав на розгляд Міністерств закордонних справ проект стосовно кордонів Румунії, котрий був ухвалений. Румунський прем'єр Вратіану 31 травня надіслав декларацію Конференції стосовно Буковини, в якій, повторюючи румунське бачення, яке задекларував ще на початку лютого, додав: "Румунія бере в свої руки відбудову провінції, гарантує безпеку і забезпечить кордони по Дністру від анархії, що загрожує великим просторам Європи. Це Румунія зробить військовим шляхом так як солідарна з спільними інтересами цивілізації". Однак питання щодо приналежності всієї Буковини залишалось відкритим. Зміна політичної ситуації у Центрально-Східній Європі пов'язана з послабленням "білих сил" у Росії, а також зростаюча анархія на території УНР та ЗУНР призвели в підсумку до того, що реальні шанси втримати Буковину та Бессарабію залишились лише у відносно сильної на той час Румунії. Поразка сил Денікіна восени

р. призвела до того, що було розв'язано питання про територіальну приналежність Буковини та Бсссарабії. З подання Франції 18 грудня 1919 р. було ухвалено остаточне рішення у справі Буковини. Підтвердивши рішення конференції від 1 серпня, союзники передали територію Буковини Румунії. Наприкінці 1919 р. Північна Буковина таки стала частиною Румунії. Бессарабію після поразки "білої Росії" також передали Румунії, згідно з рішенням Найвищої ради від 9 березня

р., в якому водночас було задекларовано право "майбутньої Росії" (небільшовицької — О. К.) на повернення Бессарабії. Велика Британія, Франція та Італія 28 жовтня ухвалили рішення про східний кордон Румунії, зарахувавши до и складу, вже без застережень, Бессарабію. І хоча це спричинило протест Радянської Росії та США, уже не мало жодних наслідків. Фактично дипломатична боротьба за Північну Буковину та Бессарабію завершилась на користь територіальних претензій Румунії.

Простежуючи розвиток міжнародного становища в контексті розв'язання східноєвропейських проблем, упадає в око відсутність єдності колишніх держав-союзниць щодо питань повоєнного устрою світу. Натомість, незважаючи на розбіжності, "українська політика" урядів держав Антанти не становила окремого елементу зовнішньополітичної концепції, а була лише складовою російського, галицького, румунського чи польського питань. Вона опоссредковапо посідала помітне місце у тогочасній європейській політиці, залишаючись, на жаль, засобом не так стратегічного, як тактичного характеру.