2. Виникнення укр. Козацтва та міжн. Відн

Наприкінці XVI ст. центр політичного життя України знову переміщується на схід, у Наддніпрянщину, яка тривалий час була малонаселеною. Населення України впродовж кількох століть намагалось освоїти південний степ. Ще за часів Київської Русі для стримання ко­човиків на південь від Києва було збудовано ряд укріплень, але їх знищили монголо-татари. За часів правління великих литовських князів південні кордони знову розширилися до берегів Чорного моря. Проте після створення Кримського ханства татари захопили Північне Причорномор’я. Вони стали джерелом найбільшої небезпеки для українського населення. Татари руйнували міста, вбивали старих, а молодь брали в полон і продавали в рабство. Тільки протягом 1450-1586 pp. було документально зафіксовано 86 набігів татар на Україну, а протягом 1600-1647 pp. - 70. Тому наприкінці XV - на початку XVI ст. Східна Україна обезлюдніла. Київ став прикордонним містом, а на південь від нього населення майже не було.    Зі вступом України до складу Польщі території на південь від Києва починають знову швидко заселятися.    У Наддніпрянщині великими землевласниками стають спольщені українські династії Вишневецьких, Острозьких, Корецьких і польські магнати Замойські, Калиновські, Потоцькі та ін.    На середину XVI ст. межі заселених українцями земель проходили уздовж північного кордону степу і включали міста Кам’янець, Бар, Вінницю, Білу Церкву, Черкаси, Канів і Київ. На південь від цієї лінії лежали землі, які називалися Диким полем.    Польський король роздавав магнатам землі на сході. Для їх освоєн­ня магнати і шляхта переманювали до себе селян, пропонуючи їм право на користування землею без оброку протягом 10-30 років.    У зв’язку з подальшим закріпаченням, посиленням національного і релігійного гніту багато селян, незважаючи на татарську небезпеку, почали тікати у степи Дикого поля, куди не сягала влада польських панів. Переважно тікали селяни - жителі Східної Галичини, Волині, Західного Поділля, північних районів Київщини, а також міщани, позбавлені сану священики, збідніла шляхта. Здебільшого переселялись українці, а також поляки, молдавани, росіяни, білоруси.    Спочатку люди тікали на літній сезон у степи, де могли вільно об­робляти землю, рибалити, розводити бджіл, полювати. Вони збиралися в гурти, обирали отамана. Щоб запобігти нападам татар, ці люди часто самі нападали на них, іноді грабували купців. На зиму вони поверталися додому під захист замків і платили королівським старостам данину.    Цих людей почали називати козаками.    Термін “козак” уперше згадується в первісній монгольській хро­ніці в 1240 р. і в перекладі з тюркської означає “одинокий”, “схильний до розбою і завоювань”. У Криму цей термін був відомий уже з XIV ст. У широкому розумінні “козак” - це вільна, незалежна людина, шукач військових пригод.    Перша згадка про козаків датується 1489 р. Вона пов’язана з по­ходом сина польського короля Яна Ольбрахта проти татар. Як зазначав польський хроніст М. Бєльський, польське військо успішно просувалося на південь у подільських степах завдяки провідникам з місцевих козаків.    Поступово козаки почали осідати у степу на постійне проживання. На середину XVI ст. у родючих південно-українських степах виникли козацькі села. Козаки займалися хліборобством, скотарством, рибальством, бджільництвом, полюванням, ремеслом, торгівлею. Ко­зацькі поселення були багатші від сіл кріпосних селян, бо, по-перше, козаки були вільними людьми, а по-друге, вони мали земельні ділян­ки, розміри яких перевищували землеволодіння багатьох шляхтичів на заході.    Почав формуватися козацький устрій. Козаки об’єднувались у спільноти - громади. Найважливіші питання вирішувалися на радах. На цих радах обирались отамани, осавули, судді. Козаки мали однакові права на користування землею, на полювання, рибальство.    Козаки, які жили на захоплених магнатами землях, повинні були давати їм мед, хутро, гроші, служити у військових загонах при замках.    Життя козаків у Наддніпрянщині було тяжким і дуже небезпечним. Навіть працюючи на землі, вони змушені були постійно носити зброю, щоб захищатися від турків і татар. З роками козаки вдосконалили свою військову майстерність та організацію, виготовляли прекрасну зброю і порох. Озброєні козаки почали не тільки захищатися від набігів кримчан, а й нападати на татарські улуси. У 1489 р. загони ко­заків під час походу билися з татарами поблизу Таванської переправи на Дніпрі. У 1492 р. козаки напали на татарські кораблі на Дніпрі. У 1494, 1496 і 1498 р. українські козаки разом із донськими здійснили кілька вдалих походів проти татар, що змусило Кримське ханство для свого захисту збудувати на Дніпрі та Перекопі кілька фортець. У 1521 р. козацькі загони здійснили похід у Молдавію, у 1523 р. - у Крим, у 1524 р. - під Тавань, у 1528 р. - під Очаків, який захопили в 1545 р. У результаті цих перших походів козаки часто звільняли полонених українців, захоплювали багату військову здобич.    Польський і литовський уряд прагнув використати козацтво у власних цілях. Не маючи великої військової сили на півдні України, уряд почав залучати козаків до захисту південних рубежів від татар.

Запорізька Січ із самого початку свого існування вела самостійну зов¬нішню політику. Чим більше козацька вольниця заяв¬ляла про себе у всіляких бойових справах, тим більший інтерес вона викликала у близьких і далеких сусідів. Із Запоріжжям намагалися встановити дипломатичні стосун¬ки й Польща, і Московія, і Крим, і Туреччина, і папа Римський, і німецький імператор. Січ поступово, але впевнено стала суб'єктом і об'єктом міжнародних відносин. Про широку дипломатичну діяльність Запорізької Січі свідчать і функціональні обов'язки козацької старшини. Офіційним представником Січі був кошовий отаман, а пізніше — гетьман. Він входив у дипломатичні стосунки з сусідніми державами. Йому вручалися королівські універсали, царські укази, гетьманські ордери. Обов'язки міністра закордонних справ, канцлера покладалися на військового, а пізніше генерального, писаря. Він вів лис-тування, деколи радячись з ченцями, з різними монар¬хами й вельможами, але завжди від імені всього за¬порізького війська. Писар приймав на зберігання усі універсали, укази, листи, ордери, цидули після ознайом¬лення з ними кошового і старшини. Він опікувався всім Дипломатичним архівом. Під його керівництвом працював невеликий штат різного звання канцелярських служ¬бовців. Про широкі контакти Січі з іноземцями свідчить на-явність на Запоріжжі посади військового товмача. Це перекладач, який був зобов'язаний знати мови сусідніх держав, і не лише сусідніх. Товмач мусив знаходити спільну мову з поляками, турками, татарами, греками, вірменами, молдованами, які проїжджали запорізькими землями або до яких треба було надсилати листи. Подо¬рожнім він візував їхні пашпорти, роз'яснював вимоги та правила поведінки на Запоріжжі, перекладав під час переговорів, читав надіслані на Січ грамоти закор¬донних володарів. Як знавець іноземних мов, товмач частенько вирушав з розвідувальною метою на кордони запорізьких земель або ж навіть у стан ворога. Послів на Січі любили і приймали пишно, як і на¬лежить самостійній, впевненій у собі державі. Сучас¬ники, на щастя, донесли до нас кілька описів таких прийомів.  Так, 9 червня 1594 року на Січ прибув посол німецького імператора Рудольфа II Еріх Лясота. Його зустріли салютом багатьох гармат. Щоправда, розміс¬тили всіх «у дворі» без особливих зручностей, бо Лясоту поселили у звичайному очеретяному курені: інших хо¬ромів на Січі не було. Для зустрічі посла зібралася козача рада, на якій його уважно вислухали. Коли переговори після кількаденних дискусій завершилися успішно, на честь гостя і події загриміли труби й ба¬рабани, десять залпів дали гармати, вночі пускалися ракети. При від'їзді Лясоті з військової скарбниці по¬дарували шубу з куниць і шапку із хутра чорної лисиці. Виряджали посла на галері, відбитій у турків, прово¬джали з музикою та гарматним салютом. Починаючи з 60—70-х років XVI століття козаччина, маючи свій осередок — Запорізьку Січ, поводиться як незалежна, самостійна держава. Номінально визнаючи й величаючи себе «королівським» військом, козаки на¬справді тримаються досить незалежно, здійснюють по¬ходи, втручаються до справ сусідніх держав, підтри¬мують дипломатичні зносини з чужими урядами, беруть субсидії від чужих монархів, тобто ведуть себе як суб'єкти міжнародного права. Розважливий польський король Стефан Баторій говорив про козаків та їхню діяльність: «Котрогось дня незалежна нація постане з цього шумовиння». Перші кроки на дипломатичній ниві були зроблені козаками під час так званих молдовських справ. Доля Молдови багато в чому нагадує долю України. М'який клімат, багатство ґрунтів та флори компактної країни приваблювали багатьох претендентів із сусідніх і від-далених держав. У середині XVI століття Молдова стає розмінною монетою в політичній і дипломатичній грі могутніх сусідів — Туреччини й Польщі. Ці держави ставили на молдовський престол тих, хто краще й більше міг за це заплатити або підтримував зовнішню політику однієї із сусідніх країн. Саме тут і показали себе козаки. Відома доля одного з перших гетьманів — Байди-Виш-невецького, який, втрутившись у боротьбу двох претен¬дентів на молдовський престол, потрапив до рук турків і був підвішений на гак у Стамбулі, від чого й загинув.  Але його сумний кінець не остудив гарячі козацькі голови. І після цього не припинялися спроби козаків допомогти тому чи іншому претендентові на молдов¬ський престол. Козаки зводили на молдовський трон тих, хто їх наймав чи давав якусь іншу винагороду. При цьому вони не забували майже кожного року робити походи на турецькі й татарські володіння, пе¬рехоплювали ханських послів, взяли участь у війні з Москвою 1579—1581 років. У відповідь на татарські скар¬ги король надіслав свого урядовця, якого козаки зовсім недипломатично втопили.