2. Визвольна війна укр. Народу середини 17 ст

Вибух повстання Богдана Хмельницького був певною несподіванкою для Речі Посполитої, яка у той час переживала чи не найкращі часи у своїй історії. Десятиліття після розгрому попереднього козацького повстання 1638 р. під проводом Якова Острянина, Карпа Скидана і Дмитра Гуні називали "золотим спокоєм". Річ Посполита втішалася своєю заможністю та стабільністю, особливо на тлі поруйнованої Тридцятилітньою війною Європи, заворушень у Туреччині, втрат Московії у Смоленській війні. 

У світлі традиційної для польського уряду політики, котра воліла не бачити те, що було невигідно бачити — на козаків уряд зважав тільки під час військових дій з іншими державами. У мирний же час козацький фактор існував лише у вигляді зла, яке потрібно знищити (таке відчуття ще дужче загострювалося з огляду на нову "миролюбну" зовнішню політику Речі Посполитої). Така недалекоглядна державна позиція рано чи пізно повинна була дати "збій". І справді, вистачило лише незначного, на перший погляд, інциденту особистого характеру (конфлікт Богдана Хмельницького та чигиринського підстарости Данила Чаплинського і подальша несправедливість щодо майбутнього гетьмана), щоб виявилося, що козацькі маси перебувають у повній готовності відстояти власні права зброєю.

Незадовго до Визвольної війни в Польщі було про голошено нового короля. Владислав IV з династії Ваза, діяльний і заповзятий, дуже прихильно ставився до козаків, яких добре знав за їхніми славетними справами. Він виношував плани війни проти турків у коаліції з іншими християнськими країнами. Ці його плани підтримувала Венеціанська республіка, для якої боротьба з турками була проблемою номер один. Ініціювати війну король сам не міг, бо напевне знав, що шляхта, маючи спокійне забезпечене життя, не погодиться з його планами.

Скоро полякам стало не до війни з турками, бо в Україні спалахнула величезна за масштабами й наслідками народна війна проти польського поневолення. Хмель¬ницький, який здобув великий дипломатичний досвід, розвинувши свої природні здібності, залучив на свій бік татар. Хан кримський зобов'язався впродовж трьох років воювати разом з козаками проти Польщі й Литви. Татари об'єдналися з козаками, попри те, що були зацікав¬лені в ослабленні як Польщі, так і козаччини.

Після двох катастрофічних поразок у битвах під Жовтими Водами та Корсунем Польща була на грані повної поразки. Король на цей час помер, обидва геть¬мани — коронний і польний — потрапили в полон і були віддані Хмельницьким своїм союзникам — тата¬рам. Польща залишилася без короля, без командування військом та й без самого війська. У битві під Пилявцями козаки знову здобули бли¬скучу перемогу. Думки старшини щодо подальшого ве¬дення війни не збігалися. Гетьман прийняв пропозицію однієї з партій рухатися далі вглиб Польщі. До цього його підштовхували й татари, які прибули вже після бою й жадали здобичі зі ще не розграбованих територій.

Перед новим королем Хмельницький поставив ледь не ультиматум. Він висунув такі умови припинення війни: загальну амністію для всіх учасників повстання, повернення козацькому війську давніх вольностей, без¬посередню залежність гетьмана від короля, скасування церковної унії. Король наспіх задовольнив майже всі козацькі вимоги. Козаки дістали своєрідну територі¬альну автономію. Зростала чисельність реєстрових ко¬заків. Козацтво отримувало право вільного виходу в море. Король обіцяв розглянути й інші козацькі вимоги й благав про одне — якнайшвидше відвести козацьку армію в Україну. У Києві гетьмана зустрічали як тріумфатора, пере¬можця, захисника. Його прославляли, з ним зустрічалися різні групи населення. Проте на нього чекали в Києві й посли від молдовського й волоського господарів, від турецького султана й семигородського князя. Всі на¬магалися перетягти гетьмана на свій бік, не шкодуючи компліментів та авансів. Султан запропонував Б. Хмель¬ницькому через свого посла зробити титул гетьмана спадковим, від чого той ввічливо, але твердо відмовився. Тоді між Туреччиною та Україною було укладено уго¬ду, за якою українцям дозволялося вільно плавати по Чорному морю, а українських купців на 100 років звіль¬няли від мита.

Під натиском таких і подібних дипломатичних акцій, під впливом народного повстання Хмельницький зробив конкретні дипломатичні кроки вперед. Насамперед він прагнув розірвати Вічний мир між Польщею та Моско-вією І634 року. Для цього гетьман доручив патріархові Паїсію і своєму спеціальному послові, які відбули до Москви, зробити все можливе для того, щоб посварити Московію з Польщею. Він пропонує Московії окупувати Сіверщину, просить дозволу на прихід донських козаків на допомогу запорожцям. Як крайній захід, Хмельниць¬кий звертається з проханням хоча б застосувати дип¬ломатичний тиск проти Польщі. З Угорщиною гетьман домовляється про координацію дій після оголошення нею війни Польщі. 

В результаті битви під Зборовом, коли хан вперше пішов (під впливом дарунків від канцлера Оссолінського) на зраду у вирішальну хвилину бою, було прямо на полі битви ^8 серпня 1649 року укладено Зборівську мирну угоду. За її умовами встановлювався 40-тисячний козацький реєстр. Перебувати козацтво мало на тери¬торії Київського, Брацлавського й Чернігівського воєводств. Ця територія переходила до гетьманської адміністрації. Перебування на ній коронного війська заборонялося. Урядовцями тут могли бути лише православні. Не мали права поселятися на тих теренах єзуїти та євреї. Київському митрополитові надавалося місце в польському сенаті. Учасникам повстання оголошувалася загальна амністія. Зборівський договір мав паліативний характер. Замість повного визволення України від польського панування довелося задовольнитися своєрідною національно-тери¬торіальною автономією й то лише для козацької вер¬стви. Все українське селянство знову поверталось у стан кріпаків і мусило відбувати панщину. Тому гетьман просив поляків тримати умови угоди в таємниці,  фіційною назвою Української козацької держави на цей час стає назва — Військо Запорізьке

На початках татарська допомога справді була корисною, і Б. Хмельницький покладав на неї великі сподівання. Однак згодом стало зрозуміло, що татари, котрі мали власні інтереси, є ненадійними спільниками — у вирішальний момент татари несподівано могли зрадити козаків, як це і трапилося під Зборовом (1649), Берестечком (1651) чи Жванцем (1653). Під час Берестецької битви татари взяли у фактичний полон гетьмана, коли той кинувся навздогін відступаючому татарському війську, щоб його завернути на поле бою. Наслідком берестецької катастрофи став невигідний Білоцерківський договір, який обмежив чисельність українського війська, територіальні межі козацької держави та, зрештою, передбачав розірвання коза- цько-татарського союзу. Зрадницькі дії хана пояснювалися цинічною політикою, відповідно до якої татари намагалися не допустити до переваги однієї з воюючих сторін, а навпаки, максимально виснажити їх обох, під час битви під Берестечком. Крім великих людських втрат, козацьке військо позбулося також похідної кан¬целярії гетьмана з усіма дипломатичними документами. Поразкою були продиктовані принизливі умови Бі »"-церківського договору, укладеного у вересні 1651 року. За цим документом чисельність реєстрових козаків ско¬рочувалася наполовину — до 20 тисяч, Козацька тери¬торія зменшувалася з трьох до одного воєводства — Київського, а Брацлавське й Чернігівське поверталися під управління королівської адміністрації. Козаки звідти мали відійти. Гетьман зобов'язувався розірвати союз з татарами і взагалі не вести закордонних зносин. 

Одруження сина з донькою молдовського господаря Лупула дало змогу Хмельницькому сподіватися на те, аби втягти в орбіту українських інтересів Молдовське й Волоське князівства, а може й на те, що ці князівства стануть залежними від України. Плекав надію гетьман навіть на те, що зможе посадити Тимоша на молдов¬ський престол, змістивши Лупула на Волоське або Се-мигородське князівство. Тиміш втягнувся в цю боротьбу, яка набула драматичних форм, і врешті-решт загинув під час облоги міста Сучави. Балканська політика геть¬мана по суті потерпіла крах.

Не досягнувши порозуміння з Туреччиною та іншими країнами Сходу й Балкан, виснаживши до краю свої сили, Хмельницький знову зав'язав близькі стосунки з Москвою. Війна з Польщею також не викликала вже такого ентузіазму в населення, як це було на початку її. Про взаємну виснаженість свідчила битва під Жван-цем. Хоча перевага була на боці козаків, однак крим¬ський хан у черговий раз зрадив їх, виступивши по¬середником у переговорах між поляками й козаками і змусивши Хмельницького замиритися з поляками на умовах Зборівського договору. Сам хан задовольнився великою контрибуцією та правом брати ясир на Волині й у Галичині. Гетьман, дізнавшись про це, послав свої війська із завданням відбирати ясир у татар, не зупи¬няючись перед розгромом загонів колишнього союзника. Укладена в грудні 1653 року Жванецька мирна угода повторила в основному Зборівський договір. Війна за¬йшла у безвихідь, Хмельницький дедалі більше схи¬лявся до союзу з Москвою.