2. Українська дипломатія та збереження цілісності 1659-65 рр

Переяславські статті 1659 р. були укладені на неповній генеральній військовій раді — практично без участі правобережних полковпиків (які й привели ІО. Хмельницького до влади) і в умовах психологічного тиску — в оточенні сорокатисячного московського війська. Надто багато положень були дражливими для українців, зокрема, промосковськи налаштованими, щоб ці статті безперешкодно могли бути внровадженими в життя. Результати ради розкритикували Іван Богун, Михайло Ханенко, Остап Гоголь та інші старшини. Сфальсифіковані 1659 р. статті стали офіційним текстом "Статей Богдана Хмельницького" (власне вони були зараховані до першого видання багатотомного "Полного Собрания Законов Российской Импе- рии", котре вийшло 1830 р.).

Після укладення Переяславських статей перед Московією виникла необхідність реалізувати на практиці анулювання Гадяцького трактату і повернути під свою владу Правобережну Україну. Для цього була розпочата нова війна з Польщею — у серпні 1660 р. з Києва на Волинь рушила 30-тисячна армія під командуванням Василя Шереметьєва, до якого приєдналися загони Тимоша Цицюри (20 тис.) і згодом мав поспіти з військом Юрій Хмельницький (ЗО тис.). Польща, попередньо уклавши у травні 1660 р. Оливський мир зі Швецією (який нарешті припинив період "Потопу"), змогла виставити 35 тис. війська, до якого приєдналися кількатисячні загони І. Вигов- ського (тоді вже київського воєводи) та 30-тисячна татарська орда. В. Шерсмстьєв і Т. Цицюра під містечком Чудновом (тепер у Житомирській області) були оточені поляками й їхніми союзниками. На той час Ю. Хмельницький лише наближався їм на допомогу (досить неохоче). Щоб не допустити їх об'єднання, польський польний гетьман Юрій Любомирський вдарив на загони Ю. Хмельницького під Слободищами (неподалік Чуднова). Після кількох сутичок поляки запропонували переговори, на які гетьман та старшина погодилися. На полі бою 17 (27) жовтня 1660 р. було укладено українсько-польський Слободищенський трактат, за яким козаки розривали спілку з московським царем і встановлювалася козацька автономія в межах Речі Посполитої.

В основу угоди було покладено Гадяцький договір, але без положення про "Велике князівство Руське". Обидві сторони присягли на таких умовах. Це вирішило долю Чуднівської кампанії — Т. Цицюра перейшов на бік поляків та Ю. Хмельницького. Московська сторона вирішила погодитися на капітуляцію (передусім безпечний відступ без зброї), що влаштовувало поляків, але проти висловилися татари, які мали свої плани щодо переможених. В. Шереметьєв погодився видати тих козаків, що залишилися татарам у неволю (через це серед них почалися масові самогубства). Однак це не врятувало моско- витів, яких татари таки розбили, набравши чимало невільників (у тому числі й самого В. Шереметьєва, котрий потім перебував у неволі впродовж 20 років). Чуднівський розгром виявився наступною після Конотопу катастрофою для московського війська, але поляки та козаки не змогли скористатися зі своїх успіхів, зокрема через те, що в польському війську почалися заворушення з приводу заборгованостей платні.

На початку 60-х років XVII ст. розкол України продовжував поглиблюватися — коли в Корсуні на козацькій раді було ратифіковано Слободищенський трактат, то на Лівобережжі переяславський полковник (і дядько Ю. Хмельницького) Яким Сомко разом із деякими іншими полковниками тієї сторони Дніпра склали присягу на вірність царю. Спроби об'єднати обидві частини козацької України походами Ю. Хмельницького завершилися безрезультатно. Остаточно розкол закріпився 1663 р., коли на початку цього року на козацькій раді в Чигирині Ю. Хмельницький зрікся булави і постригся в ченці під іменем Гедеона, а гетьманами на обох боках Дніпра стали люди з протилежними зовнішньополітичними орієнтаціями — про- польський Павло Тетеря-Моржковський та промосковський Іван Брюховецький.

Після Переяславських статей 1659 р., які надалі слугували основою для гетьманів Лівого берега в їхніх відносинах з Москвою, фактично неможливо говорити про повноцінну зовнішню політику — вона обмежувалася лише до двосторонніх українсь- ко-російських стосунків, які не мали характеру міжнародних відносин, а радше відповідали моделі "колонія-метрополія".

У часи правління на Правобережжі П. Тетері його зовнішня політика була вкрай обмеженою і йшла у фарватері польської політики (зрештою, Слободищенська угода й не передбачала права на зовнішні зносини), зводячися здебільшого до невдалих спроб повернути втрачене Лівобережжя. Для цього П. Тетеря спробував схилити на свій бік наказного лівобережного гетьмана Я. Сомка, котрий після перевороту І. Брюховецького був страчений за розпорядженням останнього. П. Тетеря взяв участь у поході Яна II Казимира на Лівобережжя, який розпочався у жовтні 1663 р.

Дії лівобережного гетьмана І. Брюховецького також мали на меті підпорядкувати землі протилежного боку Дніпра під свою владу. Крім цього, упродовж свого правління цей гетьман уклав дві домовленості з Москвою — Батуринські (1663 р.) та Московські статті (1665 р.). Згідно з першими, в Україні мало перебувати московське військо (буцімто для захисту від ворогів), утримуване коштом місцевого населення, впроваджувалися торговельні обмеження для лівобережних. Політика І. Брюховецького викликала опозицію в населення Лівобережжя, і для зміцнення своєї влади він вирішив опертися ще більше на московську підтримку. У листопаді 1665 р. І. Брюховецький першим із гетьманів відвідав Москву й уклав там нові Московські статті, які ще дужче узалежпювали Україну від Росії. Царські воєводи мали перебувати в ще більшій кількості міст, ніж це передбачалося Переяславськими статтями 1659 р., а також на Кодаку біля Січі, що згодом обурило запорожців. Крім того, воєводи отримали широкі повноваження щодо втручання у місцеві справи. Київського митрополита мав призначати московський патріарх. Усе населення Гетьманщини, крім козаків, оголошувалося царськими підданими та підпорядковувалося напряму царському уряду. До часів І. Брюховецького гетьмани у звертанні до царя писалися його "вірними слугами та підданими", натомість цей гетьман почав себе титулувати царським "холопом" і "найнижчим підніжком". До того ж, гетьман став московським боярином та одружився з княжною Долгорукою (ймовірно, вважаючи цс за велику честь). Діяльність І. Брюховецького загалом оцінюється негативно — власне він за кілька років невмілого правління звів нанівець незалежність України.