58. Економічний розвиток Японії в 50-70 рр.

Економічному зростанню Японії сприяли й такі чинники: -низькі (за умовами капітуляції) воєнні видатки (вони не мали перевищувати 1 % національного доходу); -низький рівень (порівняно зі США та Західною Європою)заробітної плати у промисловості (у 5,6 раза нижче, ніж у США,в 1,4 раза нижче, ніж у Франції, у 2,6 раза нижче, ніж у ФРН).Отже, японському «економічному диву» передовсім сприяла модернізація інституціонального середовища. Визначаючи особливості «японського дива», слід звернути увагу па особливі форми відносин праці та високий рівень капіталовкладень у національному доході. Японія інвестувала в господарство близько третини валового національного продукту.

59. Новаторські ідеї економічної теорії Кейнса.

Вчення Кейнса виникло як своєрідна реакція на неокласичну школу і маржиналізм, що панували в економічній науці раніше і до яких належав сам Кейнс, учень А. Маршалла і прибічник його Кембріджської школи економічної думки. Світова економічна криза 1929-1933 pp., що охопила як промислово розвинуті, так і нерозвинуті країни, різко змінила погляди Кейнса. Він рішуче й остаточно розриває з поглядами свого вчителя А. Маршалла і висловлює думку про те, що капіталізм з його принципами вільної конкуренції вичерпав свої можливості. Якщо "сила" неокласичної теорії кінця XIX - початку XX ст. поширювалась головно на мікроекономічний аналіз, то в умовах кризи, яка супроводжувалась загальним безробіттям, необхідним став інший - макроекономічний аналіз, до якого і звернувся Дж. М. Кейнс.

Тривалі періоди безробіття та інфляції постійно суперечили положенням класичної теорії, згідно з якою, безробіття, по суті, неможливе. У зв´язку з цим багато економістів почали критикувати як теоретичні постулати, так і засадничі принципи класичної теорії зайнятості в капіталістичній економіці, що відобразилось у досить неординарних на той час положеннях книги Дж. М. Кейнса "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей", яка була опублікована 1936 року. У цій праці Кейнс критикував основи класичної теорії, чим здійснив оновлення економічних питань. Ідеї цієї книги із захопленням зустріли сучасники, назвавши її "біблією кейнсіанства". Вона принесла авторові широке визнання, оскільки в 30-ті роки послужила теоретико-методологічною базою програм стабілізації економіки на рівні урядів Європи та США. Кейнс дійшов висновку, що всі життєво важливі проблеми високо розвиненого капіталістичного суспільства слід шукати не на боці пропозиції ресурсів (їх рідкісності, цінності, найефективнішого поєднання для отримання максимуму продукції тощо), чим займалася до цього часу неокласична економічна думка, а на боці попиту, що забезпечує реалізацію цих ресурсів.

60. Основний психологічний закон та загальна теорія зайнятості Кейнса.

Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей», предмет і метод вивчення. За оцінками багатьох економістів, "Загальна теорія» Дж. М. Кейнса стала поворотним пунктом в економічній науці ХХ століття і багато в чому визначає економічну політику країн і в даний час. Її головна і нова ідея полягає в тому, що система ринкових економічних відносин аж ніяк не є досконалою і саморегульованої і що максимально можливу зайнятість і економічне зростання може забезпечити лише активне втручання держави в економіку. Новаторство економічного вчення Кейнса в частині предмета вивчення і в методологічному плані проявилося, по-перше, у перевазі макроекономічного аналізу мікроекономічному підходу, який зробив його основоположником макроекономіки як самостійного розділу економічної теорії, і, по-друге, в обгрунтуванні концепції про так званий «ефективному попиті », тобто потенційно можливого і стимулюється державою попиті. Спираючись на власну методологію дослідження Дж. М. Кейнс на відміну від своїх попередників і всупереч пануючим економічним поглядам стверджував про необхідність недопущення з допомогою держави урізання зарплати як основної умови ліквідації безробіття, а також про те, що споживання через психологічно зумовленої схильності людини до заощадження , зростає значно повільніше доходів.

Психологічні схильності людини і «основний психологічний закон »Дж. М. Кейнса. За Кейнсом, психологічна схильність людини зберігати певну частину доходу стримує увелічесніе доходу через скорочення обсягу капіталовкладень, від яких залежить перманентне отримання доходів. Що стосується граничної схильності людини до споживання, то вона, на думку автора "Загальної теорії", нібито постійно і може тому обумовлювати стійке співвідношення між збільшенням інвестицій і рівнем доходу. Це свідчить про те, що в методології дослідження Дж. М. Кейнса враховується важливе вплив на економічне зростання і неекономічних факторів: держава і психологія людей. Разом з тим кейнсіанське вчення являє собою переважно продовження основоположних методологічних принципів неокласичного напряму економічної думки, оскільки і сам Кейнс, і його послідовники, дотримуючись ідеї «чистої економічної теорії», виходять з пріоритетного значення в господарській політиці суспільства насамперед економічних факторів, що визначаючи що виражають їх кількісні показники та їх зв'язок між ними, як правіло.на базі методів граничного і функціонального аналізу, економіко-математичного моделювання. Суть «Основного психологічного закону» така: «Психологія суспільства така, що зі зростанням сукупного реального доходу збільшується і сукупне споживання, однак не в такій же мірі, в якій росте дохід». І в цьому визначенні його недвозначна позиція, відповідно до якої для виявлення причин неповної зайнятості та неповної реалізації, нерівноважності економіки, а також для обгрунтування методів її зовнішнього регулювання «психологія суспільства» має не менше значення, ніж «закони економіки». Зокрема, тому Дж. М. Кейнс стверджує, що «виховання ... державних діячів на принципах класичної економії» не дозволить їм «якийсь кращий шлях», що стимулює збільшення багатства, крім як надія на «спорудження пірамід, землетруси, навіть війни» . Звідси, на його думку, «якщо тільки психологічні схильності учасників векономіческого процесу дійсно виявляються приблизно такими, якими ми їх тут припускали, то можна вважати, що існує закон, згідно з яким розширення зайнятості, безпосередньо пов'язане з інвестиціями, неминуче повинно надати стимулюючий вплив на ті галузі, які виробляють споживчі блага, і, таким чином, повісті до збільшення сукупної зайнятості, причому таке збільшення перевершує приріст первинної зайнятості, безпосередньо пов'язаної з додатковими інвестиціями ».

64.

Кейнсіанство — у економічній теорії20 століття — одна з чільних макроекономічних шкіл, закладених Джоном Кейнсом. Започаткована працею «Загальна теорія зайнятості, відсотків і грошей» (The General Theory of Employment, Interest and Money, 1936)

Світова економічна криза 1920—1930-х років, зокрема Велика депресія 1929—1933 років у США, емпірично довели неспроможність підходів неокласиків і, ймовірно, виявилися головною «конкретно-історичною» причиною кейнсіанської революції.

Кейнсіанська революція була реакцією на недоліки класичного підходу до аналізу економічного життя. Вона

1. відкинула принципи оптимізації і методологічного індивідуалізму як обов'язкові передумови для виведення економічних функцій змінних і побудови економічних моделей;

2. внесла фундаментальні зміни в економічну теорію, здійснивши принципово новий аналіз макроекономічних взаємозв'язків.

У результаті вдалося довести необхідність активного втручання держави в макроекономічне функціонування ринкового господарства.^[Джерело?^] Таке втручання найкращим чином здійснюється при проведенні дискреційної (макроекономічної) політики — політики, яка втілюється в життя на розсуд уряду в залежності від стану економічної кон'юнктури.

Завдяки кейнсіанській революції відбулося відокремлення макроекономіки в самостійну дисципліну, у той час як моделі класиків і неокласиків не виділяли макроекономічні питання як самостійний об'єкт розгляду.[1]

Монетари́зм — економічна теорія, за якою кількість грошей в обігу є визначальним фактором формування господарської кон'юнктури та існує прямий зв'язок між зміною маси грошей в обігу та величиною валового й національного продуктів. Започаткував теорію монетаризму Мілтон Фрідман, назву новій економічній теорії дав Карл Бруннер (Karl Brunner).

Монетаризм — альтернативна кейнсіанству економічна теорія, згідно з якою сукупний обсяг продукту і рівень цін змінюються в залежності від зміни пропозиції грошей, і, отже, досягнення безінфляційного зростання економіки вимагає контролю за оборотом грошової маси.

Термін «монетаризм» має і друге значення.Часто в економічній літературі ним позначають антиінфляційну політику держави, яка пройшла апробацію в ряді промислово розвинених країн світу (США, Великобританії тощо) у 80-і роки XX століття.Окремі її положення принесли суттєвий успіх у боротьбі з інфляційними процесами.Антиінфляційна програма передбачала встановлення високого банківського відсотка, припинення зростання заробітної плати і навіть її зниження.З цією метою пропонувалося підтримувати безробіття на досить високому рівні.

Монетаристи вважають, що держава має обмежити своє втручання в господарське життя, лише підтримуючи стабільний темп росту грошової маси.На їхню думку, в довгостроковому плані фінансова експансія веде до росту відсоткових ставок та витісненню приватних інвестицій, а кредитно-грошова експансія стимулює інфляцію.

Монетарна політика спирається на здатність грошово-кредитної системи істотним чином впливати на функціонування і розвиток економіки.

62.

Монетари́зм — економічна теорія, за якою кількість грошей в обігу є визначальним фактором формування господарської кон'юнктури та існує прямий зв'язок між зміною маси грошей в обігу та величиною валового й національного продуктів. Започаткував теорію монетаризму Мілтон Фрідман, назву новій економічній теорії дав Карл Бруннер (Karl Brunner).

Монетаризм — альтернативна кейнсіанству економічна теорія, згідно з якою сукупний обсяг продукту і рівень цін змінюються в залежності від зміни пропозиції грошей, і, отже, досягнення безінфляційного зростання економіки вимагає контролю за оборотом грошової маси.

Термін «монетаризм» має і друге значення.Часто в економічній літературі ним позначають антиінфляційну політику держави, яка пройшла апробацію в ряді промислово розвинених країн світу (США, Великобританії тощо) у 80-і роки XX століття.Окремі її положення принесли суттєвий успіх у боротьбі з інфляційними процесами.Антиінфляційна програма передбачала встановлення високого банківського відсотка, припинення зростання заробітної плати і навіть її зниження.З цією метою пропонувалося підтримувати безробіття на досить високому рівні.

Монетаристи вважають, що держава має обмежити своє втручання в господарське життя, лише підтримуючи стабільний темп росту грошової маси.На їхню думку, в довгостроковому плані фінансова експансія веде до росту відсоткових ставок та витісненню приватних інвестицій, а кредитно-грошова експансія стимулює інфляцію.

Монетарна політика спирається на здатність грошово-кредитної системи істотним чином впливати на функціонування і розвиток економіки.

67.

Історія

Детальніше: Історія Європейського союзу

Ідеї пан'європеїзму, що довгий час висувалися мислителями впродовж історії Європи, з особливою силою зазвучали після Другої світової війни. У післявоєнний період на континенті з'явилися ціла низка організацій: Рада Європи, НАТО, Західноєвропейський союз.

Перший крок у бік створення сучасного Євросоюзу був зроблений в 1951: ФРН, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Франція, Італія підписали договір про заснування Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЕОВС, ECSC — European Coal and Steel Community), метою якого стало об'єднання європейських ресурсів з виробництва сталі й вугілля, в дію даний договір вступив з липня 1952 року.

З метою поглиблення економічної інтеграції ті ж шість держав в 1957 заснували Європейське економічне співтовариство (ЄЕС, Спільний ринок) (EEC — European Economic Community) і Європейське співтовариство з атомної енергії (Євратом, Euratom — European Atomic Energy Community). Найважливішим і найширшим за сферою компетенції з цих трьох європейських співтовариств було ЄЕС, так що в 1993 році воно було офіційно перейменоване в Європейські спільноти (ЄС — European Communities).

Процес розвитку і перетворення цих європейських співтовариств в сучасний Європейський союз відбувався шляхом, по-перше, передачі все більшого числа функцій управління на наднаціональний рівень (поглиблення) і, по-друге, збільшення числа учасників інтеграції (розширення).

У жовтні 2005 р. президент ЄврокомісіїЖозе Мануел Дурау Баррозу заявив, що майбутнє України — у ЄС. Проте 9 листопада2005 року в опублікованій новій стратегії ЄС було сказано, що вступ Румунії, Болгарії, Хорватії й інших країн колишньої Югославії може блокувати можливість майбутнього вступу України, Білорусі і Молдови. Комісар ЄС з розширення Оллі Рен заявив, що ЄС має бути обережним з надто великим розширенням і що наразі план розширення виглядає вкомплектованим.Очевидно, що відсутність формальної ініціативи самої України (і, відповідно, відсутність взаємних документальних зобов'язань щодо вступу України до ЄС) впливає на тональність європейських посадовців.

2005 року Президент України Віктор Ющенко заявив, що членство в ЄС є стратегічною метою зовнішньої політики України. Всі фракції у Верховній Раді України 5-го скликання 2006–2007 років (окрім комуністів — 5 % місць) підтримують найшвидше приєднання до ЄС, зокрема перехід до більш тісних форм інтеграції (перший крок — створення зони вільної торгівлі відразу після вступу до СОТ, що було запропоновано ЄС у 2006). Деякі європейські політики та політологи вважають 2020 ймовірним роком вступу України до ЄС.

12 липня2007Європарламент у Страсбурзі ухвалив рішення висловити підтримку надання Україні перспективи членства в Євросоюзі. Відповідне рішення було прийняте за результатами обговорення доповіді депутата Міхала Томаша Камінські щодо мандату на переговори з Україною про нову поглиблену угоду.[4]

69.

У жовтні 2005 р. президент ЄврокомісіїЖозе Мануел Дурау Баррозу заявив, що майбутнє України — у ЄС. Проте 9 листопада2005 року в опублікованій новій стратегії ЄС було сказано, що вступ Румунії, Болгарії, Хорватії й інших країн колишньої Югославії може блокувати можливість майбутнього вступу України, Білорусі і Молдови. Комісар ЄС з розширення Оллі Рен заявив, що ЄС має бути обережним з надто великим розширенням і що наразі план розширення виглядає вкомплектованим.Очевидно, що відсутність формальної ініціативи самої України (і, відповідно, відсутність взаємних документальних зобов'язань щодо вступу України до ЄС) впливає на тональність європейських посадовців.

2005 року Президент України Віктор Ющенко заявив, що членство в ЄС є стратегічною метою зовнішньої політики України. Всі фракції у Верховній Раді України 5-го скликання 2006–2007 років (окрім комуністів — 5 % місць) підтримують найшвидше приєднання до ЄС, зокрема перехід до більш тісних форм інтеграції (перший крок — створення зони вільної торгівлі відразу після вступу до СОТ, що було запропоновано ЄС у 2006). Деякі європейські політики та політологи вважають 2020 ймовірним роком вступу України до ЄС.

12 липня2007Європарламент у Страсбурзі ухвалив рішення висловити підтримку надання Україні перспективи членства в Євросоюзі. Відповідне рішення було прийняте за результатами обговорення доповіді депутата Міхала Томаша Камінські щодо мандату на переговори з Україною про нову поглиблену угоду.[4]

63.

Рейгано́міка (англ.Reaganomics) — державна економічна політика аме­риканського уряду Рональда Рейгана (звідси — назва) в 1981—1988 роках для по­долання економічної кризи 1980—1982 років та її наслідків.

По­долання економічної кризи здійсновалося шляхом запро­вадження системи ре­форм і заходів таких як: відмова від кейнсі­анських принципів державного регулювання економіки, які перестали себе виправдовувати, та повернення до економічних концепцій неокон­серватизму та неолібералізму (монетаризму); жорсткі антиін­фляційні заходи, в тому числі: скорочення видатків державного бюджету і феде­ральних соціальних програм з їх заміною програмами штатів та муніци­палітетів; стимулювання інвестицій шляхом значного зниження податків на корпо­рації (з 70 до 50 відсотків, а потім — до 34 відсотків) та фізичних осіб з висо­кими і середніми доходами (з 50% до 28 і 15%) та звільнення від опода­ткування 6 млн. громадян з низькими доходами; де­регулювання підприєм­ницької діяльності; лібералізація процентних ста­вок за банківськими депозитами, що призвело до підвищення ставок і припливу іноземних капіталів до банків США; зняття обмежень на про­ведення прямого інвестування промисловості комерційними банками, які були запроваджені ще урядом «Нового курсу» президента Теодора Рузвельта.

Наслідками «рейганоміки» були: приток зарубіжних грошових коштів до американських банків; підвищення завантаженості промислових потужностей з 70 до 85 відсотків; скорочення безробіття з 11 до 5,5 відсотків; зростання питомої долі США у промисловому вироб­ництві капіталістичних країн з 32 до 35 відсотків та їх товарообігу з 18 відсотків до 21 відсотків і санації національної економіки в цілому.

65

Сучасний стан економіки України - криза. З окремих проблем можна виділити:

3. надзичайне обтяження економіки соціальними виплатами

4. зростання тіньового сектора

5. переважання сировини в експорті та готової продукції в імпорті.

6. інфляція

7. низький рівень інвестицій в інновації

Кризові явища спостерігаються не тільки в економіці, а й у багатьох інших сферах нашого життя, зокрема і в соціогуманітарній.І лишаючи поза увагою саме ці, соціогуманітарні, аспекти, Україна не має шансів на довгострокові успіхи в політичному та економічному реформуванні.

Для економіки минуле десятиліття радше втрачене.Кредит довіри до влади так і не погашено відповідними змінами в соціально-економічному житті.

Перспективи економіки залежать від методів управління нею.Галузі економіки завжди можна буде якщо не відновити, то хоча б побудувати заново.Все залежить від ефективності управління, і концентрації на інновації та перспективу, а не на соціалізм і покращення життя вже сьогодні, як би політично це не звучало.

66.

Країни ЄС є тим індустріальним ядром й економічною силою, яка визначає характер і тенденції господарського та соціально-політичного розвитку всього західноєвропейського регіону, а також його позицій у світовому господарстві.На роль ЄС у регіоні не впливає той факт, що його частка у ВНП і промисловому виробництві за останні тридцять років знизилась на 4- 5%.Деякою мірою це пояснюється приєднанням до угруповання Англії, яка повільно розвивається, а також тим, що високорозвинуті країни Співтовариства мають нижчі темпи розвитку, ніж країни, які залишились за межами ЄС.Від кінця 50-х років у західноєвропейському регіоні почали переважати доцентрові сили.Змінюється співвідношення між ними та відцентровими силами у світовому господарстві в цілому, починається довгий і неоднозначний період підриву монопольного становища США у сфері міжнародних економічних і політичних відносин.Головною формою взаємоспівробітництва західноєвропейських країн стали динамічна інтеграція, утворення "Спільного ринку", розширення його на початку 70-х років і формування ядра західноєвропейського регіону - країн, що входять до ЄС.Інтеграція сприяла певному нівелюванню економічного й соціального розвитку західноєвропейських держав.Це виражається не стільки у зближенні їхніх рівнів промислового виробництва, скільки у найбільш загальних показниках, що визначають розвиток економіки та її характер загалом. Найважливішими серед них є: зростання продуктивності праці, якісний склад продуктивних сил, доцільне співвідношення різноманітних сфер економіки, загальні напрями змін у структурі господарств і особливостях процесу відтворення під впливом НТР (розширення, модернізація, оновлення), у механізмі розподілу доходів, життєвому рівні й, зрештою, в розвиткові демократії і прав людини. Для інтеграційних процесів у західноєвропейському регіоні характерні певні особливості.Перша з них полягає в тому, що інтеграція розвивається в різних формах і не однаково у різних частинах Західної Європи.Про це свідчить одночасне існування кількох інтеграційних об'єднань, які охоплюють різні галузі (економічні області) й різні угруповання держав.Починаючи від 50-х років, у західноєвропейському регіоні були утворені різні об'єднання. Так, на базі індустріальних центрів металургійної та вугільної промисловості деяких країн було утворено Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС); у сфері виробництва ядерної енергії виник "Євроатом"; з'являються регіональні (локальні) об'єднання і в інших галузях, таких як транспорт, пошта, зв'язок, засоби інформації і т. д. Дещо пізніше виникло широке інтеграційне угруповання - Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ), яка у зв'язку зі вступом Англії, Данії та Ірландії в ЄС і появою зони вільної торгівлі промисловими товарами у 1977 р. певною мірою втратила своє значення. Європейське співтовариство зайняло ключові позиції в Західній Європі, незважаючи на існування таких об'єднань держав, як Бенілюкс, Північна рада.Характерною особливістю інтеграційних процесів, які рішуче впливають на формування західноєвропейського регіону, є відмінності та взаємопереплетення двох шляхів інтеграції.Перший з них виражає її поглиблення, тобто підвищення рівня координації, взаємопроникнення, "сплавлення" економічних процесів у різних сферах суспільного виробництва, які беруть участь в інтеграційному процесі.Другий шлях означає поступове збільшення сфер економіки і кількості держав, охоплених інтеграцією.Взаємодія і взаємопереплетення цих двох шляхів розвитку - до поглиблення і поширення - призводять до певних труднощів та суперечностей.До цього ще додамо, Що вони відбуваються на двох рівнях інтеграційного процесу - мікро- та макрорівнях, тобто відображають рух і переплетення капіталів на рівні підприємств (промислових фірм, монополій, банків тощо), що мають свої прагматичні Цілі, а також виражають глобальні економічні (і не тільки) Інтереси, закріплені в угодах західноєвропейських держав і Урядів.Тому часто цілі приватних підприємств (концернів, монополій) далеко не збігаються зі спільною кон'юнктурною політикою, яку проводять західноєвропейські уряди.Третя особливість інтеграції в західноєвропейському регіоні полягає в її багатоступеневій структурі, що охоплює фери виробництва й обігу, інфраструктуру, політику (процеси та інститути регулювання на міжурядовому рівні).Суперечність, а іноді й конфліктність даної структури в тому, що зазначені сфери, з одного боку, представляють окремі ланки загального інтеграційного процесу, а з іншого - вони національне організовані.Іншими словами, такі, що охоплюють території окремих країн, сфери виробництва, ринки товарів, капіталів, робочої сили тощо.Незважаючи на велику кількість суперечностей і конфліктів, ЄС вишукує компроміси, створює умови для консолідації намагань країн-учасниць співдружності, зміцнює митний союз, вдосконалює єдину аграрну політику, розвиває економічний союз і просувається по шляху до економічного валютного союзу, єдиної валюти.Таким чином, при всіх особливостях і суперечностях інтеграційного процесу в Західній Європі він стає незворотним, є провідною тенденцією для всього континенту, а не тільки регіону.ЄС - привабливе інтеграційне угруповання і для постсоціалістичних країн Східної Європи в плані формування більш широкого континентального утворення.Визначаючи місце країн ЄС щодо інших країн регіону, підкреслимо, що його економічна могутність перевищує потенціал решти Західної Європи загалом. Так, на ЄС припадає 3/4 імпорту і більшість експорту регіону. Така економічна могутність ЄС у Західній Європі не могла не сприяти його лідируючому політичному становищу та ролі у світовій політиці.На перших етапах розвитку "Спільного ринку" і аж до середини 70-х років зовнішньополітична сфера мало охоплювалась процесом інтеграції.Ця проблема постала після вступу до співдружності Англії, Данії та Ірландії.Це надало діяльності ЄС нового розмаху і зробило можливим пошук спільного зовнішньополітичного курсу західноєвропейського масштабу, дало могутні імпульси розвиткові політичної інтеграції, прийняттю важливих спільних рішень у галузі зовнішньої політики, її активізації на світовій політичній арені. Для розстановки політичних сил у європейському регіоні, на значній частині якого до 90-х років існували соціалістичні країни, а також для міжнародної арени виникнення західноєвропейського центру політичної інтеграції означало, що Західна Європа перетворилась на особливий регіон У системі сучасних міжнародних відносин. І незважаючи на складність взаємовідносин між її окремими країнами, всі ці держави так чи інакше охоплені процесами інтеграції, тяжіють до ядра - ЄС, більше чи менше залежать від нього, що й сприяє єдності регіону.Це мало істотне значення для Європи не тільки доти, поки існували країни соціалізму, а й для розстановки політичних сил на міжнародній арені в цілому.Особливо це важливо як у плані тих політичних процесів, що відбуваються в постсоціалістичних країнах, так і з позицій взаємовідносин "трьох китів" у світовому господарстві (Західна Європа, США, Японія).Діяльність ЄС - наочний приклад узгодження дій урядів і держав, об'єднаних спільною метою - безпека та процвітання країн-учасниць.Незважаючи на певні відмінності у рівнях економічного розвитку та державному устрої (шість республік і шість конституційних монархій), ці країни проводять спільну політику в таких найважливіших сферах, як сільське господарство, рибальство, транспорт, охорона природи, енергетика, зовнішньоекономічна діяльність.Крім того, вони діють спільно в програмах науково-дослідної та експериментально-конструкторської роботи (НДЕКР), те-лекомунікаціях, соціальній сфері. Найважливішими досягненнями ЄС вважають: - досягнення довгострокового миру між країнами, що протягом століть були в стані війни одна з одною; - демократичні принципи участі, завдяки чомукраїни-учасниці не втрачають національних особливостей.

68 В настоящий момент в отношении Украины действует Европейская политика соседства. Украина ведёт переговоры с ЕС о подписании договора об ассоциации, предусматривающего упрощение визового режима и создание зоны свободной торговли. И в 2011 году сторонами был согласован текст Соглашения об ассоциации. 30 марта 2012 года главами делегаций Украины и ЕС было парафировано Соглашение об ассоциации. На данный момент вопрос об интеграция Украины в ЕС возникает всё чаще. Несмотря на то что большинство членов ЕС благосклонно относятся к Украины, должно пройти еще много лет и проведено много реформ до момента когда Украина станет равноправным членов ЕС. Европейская Политика Соседства представляет собой новый подход Европейского союза к соседним странам с целью укрепления отношений между Евросоюзом и его странами-соседями и сотрудничества по созданию зоны безопасности и благосостояния, «кольца дружественных стран» на границах Европейского союза. ЕПС также призвана предоставить странам-соседям Евросоюза возможность более тесного сотрудничества с ЕС в области политики, безопасности, экономики и культуры.

69 Інтеграція України у світовий економічний простір вимагає від неї чіткого визначення стратегічних і тактичних інтеграційних цілей. До стратегічних цілей слід віднести орієнтацію на інтеграційні структури, що розвиваються на основі ЄС. Тактичні цілі полягають у посиленні співробітництва України в межах Економічного союзу країн СНД при збереженні її статусу асоційованого члена, а також із країнами Східної Європи. Це створить умови, з одного боку, для зміцнення її становища на ринках колишнього постсоціалістичного простору, а з іншого — дасть змогу нарощувати експортний потенціал і отримувати ті види товарів, послуг, робочої сили та технологій, в яких Україна відчуває гостру потребу. Отже, для прискорення процесу входження України у світове господарство слід брати до уваги такі обставини: 1) основними орієнтирами українських товаровиробників мають бути технологічні фактори, світові стандарти, культура виробництва та динаміка ємності світового ринку. Природні фактори у таких випадках практично не відіграють суттєвої ролі, тому що визначальна роль належить суто технологічним можливостям. Під впливом дії технологічних факторів підприємство переходить на параметри світового виробничого процесу: якість продукції, її асортимент, відповідність моді, рівень витрат. Уніфікується також його виробництво незалежно від розмірів країни; 2) необхідною умовою сучасного ефективного виробництва стало наближення потужностей підприємств, технологій, технічного оснащення та серійності до таких світових критеріїв оптимальності, як орієнтація не на масове виробництво, а на конкретного споживача. На ці критерії повинні орієнтуватись експорто-орієнтовані підприємства, що дасть змогу інтегрувати національну економіку зі світовим господарством; 3) внаслідок інтернаціоналізації продуктивних сил немає потреби створення в країнах світового господарства максимально галузево розгалужених виробничих систем, включаючно підприємствами з повним технологічним циклом, що на попередніх етапах розвитку країн світу випливало з концепції максимального самозабезпечення.

70 Американська модель побудована на основі всебічного заохочення підприємницької діяльності, збагачення найбільш активної частини населення. Вона базується на високому рівні продуктивності праці та орієнтуванні на досягнення успіху кожної окремої особистості. На нинішньому етапі спостерігається значне зближення американської, європейської і японської моделей управління. Розвиток науково-технічного прогресу і конкуренції ведуть до нівелювання цих відмінностей. Однак деякі відмінності все ще зберігаються. В американській моделі управління краще, ніж в інших країнах поставлена робота по підготовці кадрів керівних структур, накопичений багатий досвід керівної діяльності. В зв'язку з тим, що в затратах на виробництво близько 70% припадає на працю, американські керівники орієнтуються на примінення празберігаючих методів виробництва з причини обмеженості та дороговизни людських ресурсів. Важливою особливістю американської моделі управління являється комплексне використання сильних сторін на мікрорівні (фірма) і макрорівні (державне регулювання). В зовнішній торгівлі і пересуванні капіталу домінуючі позиції займпють великі фірми, вони враховують вплив окремих підприємств на міжнародну спеціалізацію країни, їх здатність адаптуватися до макроекрекономічних умов виробництва, їх пріоритетне положення в розробці і створенні нових товарів, кооперування виробництва і збуту з фірмами інших країн для взаємопередачі технологій.

71

72 Для Німеччині за всіх часів її розвитку завжди була характерна незрівнянно велика роль держави в економіці. Тоталітаризм гітлерівської епохи взагалі привів до прямого диктату держави в економіці, а в період відновлення народного господарства країни після закінчення Другої світової війни саме держава забезпечувало громадську стабільність і соціальну захищеність. Спираючись на концепцію соціального ринкового господарства, проводив свої знамениті реформи в економіці і батько німецького "економічного дива" Людвіг Ерхард. Модель соціального ринкового господарства являє собою компроміс між економічним зростанням і рівномірним розподілом багатства. Якщо етичні принципи даної моделі базуються на протестантство, то соціальні принципи запозичені, безсумнівно, у католицизму. У центр системи поставлена підприємницька діяльність держави, що забезпечує розподіл соціальних благ усім членам суспільства. Іншою особливістю макроекономічного шляху розвитку Німеччини є так званий "рейнський капіталізм, характеризується значною роллю банків в економіці країни. Банки є в Німеччині досить великими акціонерами промислових компаній і компаній сфери послуг, тому невипадково активне втручання банків у процес прийняття бізнес-рішень. Таким чином, позиції банків в економіці Німеччини з урахуванням їх реального впливу на бізнес виявляються набагато сильнішими, ніж в економіці інших провідних країн світу. Держава, щоб не викликати масових соціальних протестів населення, продовжує субсидувати сектора німецької економіки. У результаті Німеччина не тільки зберігає вугільну, сталеливарну, суднобудівна промисловість, які неконкурентоспроможними на світовому ринку, а й витрачає на такі збиткові галузі економіки у вигляді прямих субсидій до третини витрат державного бюджету. Зберігаючи високооплачувані робочі місця в базових галузях промисловості, Німеччина не здатна створювати нові місця в найбільш прогресивних секторах своєї національної економіки. Державне регулювання, фактично, продовжує регулювати ринок так, як то наказувала кейнсіанська економіка попиту. Соціальне ринкове господарство приводить до зміцнення позицій держави благоденства, яке перерозподіляє всі ресурси в економіці. Частка державних витрат у ВВП Німеччині вкрай висока (близько 50%), а зростання державних витрат породжує проблему з дефіцитом бюджету і державним боргом.Ускладнює проблему соціального ринкового господарства Німеччини консолідація Східних і Західних земель. В умовах кризи соціально-ринкової економіки одночасно доводиться вирішувати структурні перетворення в Східних землях, які породжують закриття неконкурентоспроможних виробництв, безробіття та соціальну напруженість на території колишньої НДР. Німеччина в кінці 1990-х рр.. досягла певного піку розвитку своєї соціально-орієнтованої економіки, яка тепер має потребу в серйозній модернізації. Швидше за все, для продовження свого економічного лідерства, Німеччині потрібно лібералізація економіки і консервативні реформи по американським зразком. Німеччина в своїй політиці реформ орієнтується не на досвід США, а в першу чергу на досвід інших країн-побратимів по ЄС. Головною ж небезпекою сучасної Німеччини залишається проблема безробіття (близько 10,2% економічно активного населення) внаслідок неконкурентоспроможною, негнучкого ринку праці. Перехід Німеччини від соціально-орієнтованої економіки до справді ринкової зміг би вирішити головні проблеми її національного господарства. Зниження ролі держави та орієнтація на ринкові механізми, продовження політики приватизації та дерегулювання, закриття збиткових виробництв, скорочення державного бюджету, скасування субсидій та зниження податків допомогли б значно оздоровити німецьку економіку, залучити до неї закордонні інвестиції.

73 Франція в системі міжнародних економічних відносин займає місце не лише політичного лідера Європи, а представляє собою країну, що успішно та гармонійно розвивається. Франція за географічними, кліматичними та природно-ресурсними умовами не сприяє легкому та швидкому розвитку економіки. По-перше, у Франції постійно відчувається гострий брак певних корисних копалин, що необхідні для сталого розвитку господарства, наприклад, нафта та енергоресурси, які вона постійно імпортує; по-друге, різноманітність кліматичних зон зумовили неоднорідну щільність населення в різних містах Франції; по-третє, складні географічні умови, особливо щодо ландшафту та рельєфу, привело до того, що переважну частку у господарській системі Франції займає сільське господарство, яке в свою чергу є збитковим і тому потребує постійних пільг і державних дотацій на подальший розвиток. Франція провела глибоку структурну перебудову економіки, здійснила технологічну модернізацію. Особливо важлива в зв'язку з цим роль державно-монополістичного регулювання у Франції. Важливі перетворення відбулися і в сільському господарстві. Воно перетворилося на сучасне товарно-фермерське виробництво, тісно інтегроване з перероблювальною і іншою промисловістю, що працює на сільське господарство. В той же час морські узбережжя та гірські зони перетворились у сучасні рекреаційно-курортні міста. Основна економічна проблема Франції, – це незбалансованість її економіки, наявність відсталих районів на тлі всеосяжної модернізації.

74 На нинішньому етапі формується економічний базис єдиної світової цивілізації. Матеріальні підвалини цього всесвітньо-історичного процесу створюються у сфері виробництва, в умовах і формах економічного життя людства. Головною детермінантою зближення економічних форм життя народів і держав є новітні ресурси, що модифікують організаційно-господарські способи функціонування економік різних країн. Глибинною основою даного процесу виступають зміни у власності на засоби виробництва та глобалізація економічних процесів. У наш час відбувається всебічна соціалізація власності, з одного боку, з іншого – дематеріалізація на базі інформатизації, інтелектуалізації виробництва. І соціалізація, і дематеріалізація, хоч і різною мірою, охоплюють усі країни світу. Здійснюється також поступове структурне зближення національних господарств за найважливішими загальноекономічними пропорціями, адаптуються їхні галузеві та міжгалузеві структури. Відбувається процес вирівнювання зайнятого населення за структурою його професійно-освітнього складу тощо. Водночас залишається доволі виразним поділ країн світу на центр та периферію. Процес всебічного зближення у сферах виробництва, науково-технологічної діяльності та послуг зумовлений посиленням дії загальноцивілізаційних законів і закономірностей, що охоплюють також сферу політики, ідеології, культури. Глобальний синтез, який поширюється на всю планету, веде до утворення світової економічної спільності, цілісної міжнародної господарської структури. Серед факторів, що формують економічну єдність світу, треба також відзначити інтернаціоналізацію виробництва й обігу, міжнародну господарську інтеграцію, науково-технічну революцію, необхідність спільного вирішення глобальних проблем людства тощо. На нинішньому інтернаціоналізація виробництва набуває комплексного характеру, тобто охоплює усі підсистеми господарства. Таким чином, вона поширюється практично на всі країни світу, всі галузі виробничої та невиробничої сфер. Саме завдяки інтернаціоналізації здійснюються головні умови збалансованого економічного розвитку: реалізація в матеріально-речовій та вартісній формах усіх частин валового національного продукту, піднесення якості людського розвитку тощо. Вузькість внутрішніх ринків, нестача ресурсів сировини, палива, засобів виробництва компенсуються широкою участю країн у світогосподарських процесах на основі розширення і поглиблення інтернаціоналізації виробництва й обігу. Інтернаціоналізація об'єднує структурні елементи і суб'єкти світового господарства в єдине ціле. Тому вона є одним із системоутворюючих факторів світового господарства.