51. Роль головуючого в судовому засіданні. Заходи процесуального примусу.

Під час одноособового розгляду справи в суді першої інстанції головуючим є суддя, який розглядає справу.

Цивільні справи в усіх судах розглядаються колегіально або одноособово суддями, обраними у встановленому порядку. Цивільні справи у суді першої інстанції розглядаються суддею одноособово. Цей суддя є головуючим, тобто саме він веде судове засідання.

Головуючий в судовому засіданні має такі обов'язки:

- забезпечує додержання послідовності вчинення процесуальних дій;

- забезпечує додержання порядку вчинення процесуальних дій;

- забезпечує здійснення учасниками цивільного процесу їх процесуальних прав;

- забезпечує виконання учасниками цивільного процесу їх процесуальних обов'язків;

- спрямовує судовий розгляд на забезпечення повного, всебічного та об'єктивного з'ясування обставин справи;

- усуває із судового розгляду все, що не має істотного значення для вирішення справи;

- забезпечує належний виховний рівень судового процесу;

- забезпечує спокійну робочу обстановку і належний порядок у судовому засіданні.

Розгляд справи відбувається шляхом послідовного вчинення судом та учасниками процесу комплексу процесуальних дій. Головуючий наділений правами по керівництву судовим розглядом справи.

У разі виникнення заперечень у будь-кого з осіб, які беруть участь у справі, а також свідків, експертів, спеціалістів, перекладачів щодо дій головуючого ці заперечення заносяться до журналу судового засідання і про їх прийняття чи відхилення суд постановляє ухвалу.

Головуючий вживає необхідних заходів для забезпечення в судовому засіданні належного порядку.

Головуючий розглядає скарги на дії чи бездіяльність судового розпорядника стосовно виконання покладених на нього обов'язків, про що постановляє ухвалу.

Заходами процесуального примусу є встановлені ЦПК процесуальні дії, що застосовуються судом до осіб, які порушують встановлені в суді правила або протиправно перешкоджають здійсненню цивільного судочинства.

Заходи процесуального примусу застосовуються судом негайно після вчинення порушення шляхом постановлення ухвали.

Заходами процесуального примусу є: 1) попередження; 2) видалення із залу судового засідання; 3) тимчасове вилучення доказів для дослідження судом; 4) привід. До однієї особи не може бути застосовано кілька заходів процесуального примусу за одне й те саме правопорушення.

До учасників цивільного процесу та інших осіб, присутніх в судовому засіданні, за порушення порядку під час судового засідання або невиконання ними розпорядженьголовуючого застосовується попередження, а у разі повторного вчинення зазначених дій - видалення із зали судового засідання.

У разі повторного вчинення зазначених дій, ,перекладачем суд оголошує перерву і надає час для його заміни.

У разі неподання без поважних причин письмових чи речових доказів, що витребувані судом, та неповідомлення причин їх неподання суд може постановитиухвалу про тимчасове вилучення цих доказів для дослідження судом.

В ухвалі про тимчасове вилучення доказів для дослідження судом зазначаються:ім'я (найменування) особи, у якої знаходиться доказ, її місце проживання(перебування) або місцезнаходження, назва або опис письмового чи речового доказу, підстави проведення його тимчасового вилучення.

Належно викликаний свідок, який без поважних причин не з'явився в судове засідання або не повідомив про причини неявки, може бути підданий приводу через органи внутрішніх справ з відшкодуванням у дохід держави витрат на його здійснення. Про привід суд постановляє ухвалу, в якій зазначає ім'я фізичної особи, яка підлягає приводу, місце проживання, роботи чи навчання, підстави застосування приводу, коли і куди ця особа повинна бути доставлена, кому доручається здійснення приводу. Ухвала про привід у суд передається для виконання до органу внутрішніх справ за місцем провадження в справі або за місцем проживання, роботи чи навчання особи, яка підлягає приводу.

Не підлягають приводу в суд особи, які не можуть бути допитані відповідно до статті 51 ЦПК, а також малолітні та неповнолітні особи, вагітні жінки, інваліди першої і другої груп, особи, які доглядають дітей віком до шести років або дітей-інвалідів. Ухвала про привід оголошується свідку особою, яка її виконує. У разі неможливості приводу особа, яка виконує ухвалу, через начальника органу внутрішніх справ негайно повертає її суду з письмовим поясненням причин невиконання.

52. Зміна позову. Відмова від позову. Визнання позову. Мирова угода.

Згідно з ч.2 ст.31 ЦПК позивач має право протягом усього часу розгляду справи змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, а відповідач має право визнати позов повністю або частково, пред'явити зустрічний позов.

Зміна підстав позову може виявлятися як у заміні спочатку зазначених обставин для обґрунтування заявлених вимог новими, так і у внесенні додаткових або виключенні деяких із зазначених позивачем фактів. Подібні перетворення у підставі позову неминучі, якщо змінюється сам предмет позову. Наприклад, вимагаючи замість розірвання шлюбу визнання його недійсним, позивач повинен замінити підставу позову, оскільки обставини, що дозволяють суду вирішити ці вимоги, різні.

Зі зміною однієї лише підстави позову при збереженні того самого предмета (спірного права вимоги або правовідносини в цілому) охоронюваний за допомогою даного позову інтерес завжди зберігає тотожність.

Зміна підстав позову в процесі його розгляду неможлива в тих випадках, коли подібна зміна тягне зміну предмета позову.

Зміна предмета позову — заміна первісно зазначеного позивачем предмета іншим, підставою для якої служать первісно наведені позивачем обставини.

Найчастіше така зміна здійснюється або шляхом переходу від диспозиції однієї правової норми до іншої, або шляхом вибору нового способу захисту своїх суб'єктивних прав (заміна санкції). В обох випадках мова йде про зміну матеріально-правової вимоги позивача до відповідача. Наприклад, вимога покупця до продавця про заміну речі неналежної якості може бути замінена вимогою про повернення сплаченої за неї грошової суми. Це відбувається внаслідок того, що ті самі юридичні факти (підстава позову) у межах тих самих правовідносин можуть обумовлювати застосування декількох правових норм. Перехід від однієї норми до іншої в цьому випадку здійснюється з ініціативи позивача, якому законом надається право вибору між декількома варіантами поведінки в даній конфліктній ситуації.

У той же час, якщо згідно з нормою матеріального права можливий тільки один спосіб захисту права зацікавленої особи, то зміна заявленої позивачем вимоги в процесі неможлива, тому що це спричинило б зміну і підстави позову, що не допускається процесуальним законом. Так, наприклад, шлюб розривається, якщо подальше спільне життя подружжя та збереження сім'ї стали неможливими. Заявлена в суді вимога про розірвання шлюбу не може бути змінена в процесі, наприклад, на вимогу про визнання шлюбу недійсним, тому що сімейне законодавство не допускає іншого способу правового захисту при розпаді сім'ї.

Зміну предмета позову варто відрізняти від доповнення заявлених позовних вимог, коли позивач, підтримуючи раніше заявлені вимоги, пред'являє для спільного з ними розгляду нові позовні вимоги, хоча б і пов'язані з раніше заявленими. Вирішення питання про об'єднання додатково заявлених позовних вимог для спільного розгляду здійснюється судом у відповідності зі ст. 126 ЦПК.

Предмет позову не слід плутати з матеріальним об'єктом суб'єктивного права, на захист якого цей позов спрямований. Збільшення або зменшення розміру позовних вимог призводить обсяг матеріального об'єкта позову у відповідність із дійсністю. Тому ці дії не є за загальним правилом зміною предмета позову. Так само не належать до таких дій і уточнення предмета позову позивачем, тобто приведення формулювання предмета позову у відповідність із фактичною вимогою.

Варто враховувати, що неприпустимо одночасно змінювати всі елементи позову. Інакше кажучи, можна змінювати або предмет, або підстави позову, але не те та інше разом.

Зміна позову здійснюється всупереч волі відповідача. Тому, виходячи із принципу процесуальної рівноправності, суд на прохання відповідача повинен відкласти розгляд справи на строк, необхідний йому для підготовки до захисту.

Всі види зміни позову, що допускаються законом, служать не тільки завданням захисту дійсного інтересу, але і вимозі процесуальної економії: зберігаються кошти і час сторін та суду в процесі; позивач позбавляється від необхідності пред'явлення нового позову для захисту того ж інтересу.

Формою відмови сторони в процесі від судового захисту належних їй прав є: а) на стороні позивача — відмова від позову; на стороні відповідача — визнання позову.

Відмова від позову — це розпорядницька дія позивача, спрямована на припинення подальшого розгляду судом заявленої вимоги, яка містить відмову від спірного матеріального права або охороню-ваного законом інтересу.

Отже, відмова від позову являє собою акт розпорядження процесуальним правом, тобто правом на судовий захист. Вона може бути викликана різними мотивами (прощенням боргу, виконанням відповідачем обов'язку перед позивачем, безперспективністю позову та ін.), однак відповідно до діючого законодавства ця процесуальна дія позивача є безумовною підставою для закриття судом провадження у справі (ст. 205 ЦПК).

У випадках, коли відмова від позову пов'язана з добровільним задоволенням вимоги відповідачем, позивач відмовляється не від самого матеріального права, а від подальшого розгляду судом заявленої вимоги про його захист. Відмова від позову носить безумовний характер, вона не може бути пов'язана позивачем з настанням або ненастанням певних умов. Право на відмову від позову має також третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, — стосовно пред'явлених нею вимог, кожний зі співпозивачів — відносно своєї вимоги, відповідач — відносно зустрічного позову. Відмова третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, від свого позову, відмова відповідача від зустрічного позову за умови прийняття їх судом тягнуть припинення провадження в справі у відповідній частині. Відмова від позову, заявлена одним зі співпозивачів, не позбавляє інших позивачів права вимагати розгляду справи по суті.

Визнання позову — це розпорядницька дія відповідача, його згода на задоволення заявлених позовних вимог, спрямована на закінчення розгляду судом заявленої вимоги шляхом винесення рішення про її задоволення.

Мотивами визнання позову можуть бути необґрунтованість заперечень відповідача та переконання в справедливості вимоги позивача, повна або часткова добровільна відмова відповідача від належного йому суб'єктивного права на користь позивача, небажання продовжувати спір. Визнанням позову відповідач припиняє матеріально-правовий спір з позивачем, забезпечуючи позивачеві виграш процесу.

Від визнання позову варто відрізняти визнання відповідачем якого-небудь факту. Визнання позову є розпорядницькою дією відповідача і означає безумовну згоду з вимогами позивача та з винесенням судом рішення на користь позивача незалежно від наявності і доведеності фактів, що входять у підставу позову. Визнання факту є різновидом пояснень відповідача як засобу доказування і спрямоване на підтвердження наявності певної обставини, доказування якої згідно з правилами про розподіл тягаря доказування покладається на позивача. Так, відповідач у позові про відшкодування шкоди може визнати факт заподіяння його діями шкоди життю, здоров'ю або майну позивача, однак, проте, заперечувати проти задоволення вимог, посилаючись на те, що шкода була заподіяна внаслідок непереборної сили або наміру потерпілого.

Визнання позову буває різним за формою та змістом. За формою — це або окрема заява відповідача, що долучається до матеріалів справи, або запис у журналі судового засідання. За змістом воно може бути повним або частковим.

Відповідно до ч.З ст.31 ЦПК сторони можуть укласти мирову угоду на будь-якій стадії цивільного процесу.

Мирова угода — розпорядницька дія сторін щодо взаємного врегулювання матеріально-правового спору, який виник, на взаємоприйнятних умовах і припиненню відкритої судом справи.

Мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на основі взаємних поступок і може стосуватися лише прав і обов'язків сторін та предмета позову (ч.І ст.175 ЦПК).

Мирова угода відрізняється як від відмови від позову, так і від його визнання, тому що є взаємним договором. Вона може ґрунтуватися на взаємних процесуальних поступках, але може бути і однобічною поступкою.

Мирова угода повинна відповідати певним вимогам:

1) повинна бути спрямована на закінчення судової справи;

2) будучи за змістом цивільно-правою угодою, мирова угода повинна відповідати всім вимогам, які звичайно пред'являються до угод;

3) ясність змісту мирової угоди, повна визначеність і безумовність встановлених угодою прав і обов'язків сторін;

4) оформляється ухвалою суду про закриття провадження у справі.

Мирова угода може бути укладена тільки учасниками спірних матеріальних правовідносин — сторонами і третіми особами, але ніяк не прокурором, не органом державного управління, не громадською організацією або громадянином, що пред'явили позов на захист інтересів інших осіб. Не належить таке право і третім особам, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору.

До постанови судового рішення у зв'язку з укладенням сторонами мирової угоди суд роз'яснює сторонам наслідки такого рішення, перевіряє, чи не обмежений представник сторони, що висловив намір зробити ці дії, у повноваженнях на їх здійснення.

Якщо умови мирової угоди суперечать закону чи порушують права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у визнанні мирової угоди і продовжує судовий розгляд (ч.5 ст. 175 ЩІК).

Суд не визнає мирової угоди у справі, в якій одну із сторін представляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє (ч.б ст.175 ЦПК).

Суд повинен проявляти ініціативу у примиренні сторін. Можливість вирішення спору мировою угодою повинна з'ясовуватися суддею в процесі провадження у справі до судової о розгляду (ч.З ст. 130 ЦПК), на початку розгляду справи по суті (ч.І ст. 173 ЦПК).

Можна виділити наступні правові наслідки, які викликає мирова угода:

особи, які уклали мирову угоду, можуть підтвердити існуюче між ними спірне правовідношення, не змінюючи його зміст, а лише надаючи йому певний, безперечний характер;

мирова угода може бути формою конкретизації' спірного права. Учасники спору у випадках, коли зміст суб'єктивного права не регламентований законом, своєю угодою можуть визначити його зміст. Така угода не є угодою в цивільно-правовому значенні, тому що не спрямована на встановлення, зміну або припинення прав і обов'язків. У той же час вплив такої мирової угоди на спірне право відрізняється від простого підтвердження існування допроцесу-альньїх правовідносин, тому що суб'єктивне право не просто змінює свій стан, але і знаходить конкретний зміст. Наприклад, мировою угодою можуть бути визначені частки в праві спільної власності; мирова угода може встановлювати, змінювати або припиняти права та обов'язки для осіб, які її уклали. У випадку якщо мирова угода укладена по спору з цивільних правовідносин, вона є цивільно-правовим договором.

Таким чином, мирова угода може змінювати правовідносини між особами, які її уклали. Правовідносини можуть змінюватися у двох напрямках — по лінії її змісту і по лінії суб'єктів. Однак судовою мировою угодою не моясе бути змінений суб'єктний склад правовідносин, тому що це суперечить суті такої мирової угоди.

Крім мирової угоди, що укладається в суді відносно розглянутої справи (судової мирової угоди), виділяється мирова угода, укладена поза межами судового процесу (позасудова мирова угода). Остання є різновидом угоди, юридичним фактом і при наступному розгляді спору в суді підлягає доказуванню у судовому процесі на загальних підставах.

Відмова від позову, визнання позову, укладання мирової угоди можливі також у судах апеляційної та касаційної інстанцій.