27Філософські школи елліністичної доби: Скептицизм: теорія пізнання.

В конце IV в. до н. э. в греческой философии формируется еще одно философское направление - скептицизм. Его основателем был Пиррон.

Скепсис имел место в греческой философии и раньше. В эллинистическую эпоху складываются его принципы, ибо скепсис определялся не методическими установками в невозможности дальнейшего познания, а отказом от возможности дойти до истины. И этот отказ становится программой. Скептицизм отрицал истинность любого познания. Удержаться от суждения - основной его тезис.

Исходя из принципа "ничего не утверждать", подкрепленного тропами, скептики отвергали любые попытки познания причин и отбрасывали любые доказательства. В отличие от эпикурейской и стоической философии, в которых достижение счастья необходимо предполагало познание явлений и законов природы т. е. познание вещей, философия скептицизма в прямом смысле слова отказывается от этого познания.

Воздержание от суждений не означает, однако, отрицания существа их истины или правоты. Пиррон признает лишь непосредственные восприятия, если о них говорится как о восприятиях. Если мы воздержимся от всяких суждений о вещах, то мы достигнем устойчивого и невозмутимого покоя. Именно в этом скептики и видят высшую ступень возможно блаженства. Хотя скептицизм во многом критически постигает реальную проблематику сложности развития познания, его основной чертой были, однако, безнадежность и отказ, ведущие к агностицизму.

28Філософія природи доби Відродження.

Починаючи з XV ст. в соціально-економічному і духовному житті Західної Європи відбувається ряд змін, які ознаменували початок нової епохи, котра увійшла в історію під назвою епохи Відродження. Ці зміни були пов'язані насамперед з процесом секуляризації (звільнення світового життя від релігії та церковних інститутів) і відбувалися спочатку досить повільно і по-різному протікали у різних країнах Європи.

Нова епоха утверджує відродження античної культури, античного способу життя, античного мислення, звідси і нова назва «Ренесанс», тобто «Відродження». В дійсності ренесансна людина і ренесансна культура та філософія суттєво відрізняються від античної. Хоч Відродження протиставляє себе середньовічному християнству, але воно виникає як інтеграція розвитку середньовічної культури, а тому несе в собі ще й такі риси, котрі не були притаманними античності.

Найважливішою характерною рисою світогляду епохи Відродження була орієнтація його на мистецтво, на свободу індивідуальних здібностей. Якщо середньовіччя було зорієнтоване на релігію, то Відродження - це епоха художньо-естетична. Коли у центрі уваги античності було природно-космічне, а в середині віки - Бог і священна Ідея спасіння, то в епоху Відродження в центрі уваги -людина. Тому філософське мислення цього періоду називають антропо центристським.

В епоху Відродження філософія знову звертається до вивчення природи. Але в розумінні природи, як і в тлумаченні людини в цей період, філософія має свою особливість. Ця особливість полягає у тому, що природа тлумачиться пантеїстичне. В перекладі з грецької мови «пантеїзм» означає - «всебожжя». Християнський Бог втрачає свій трансцендентальний, надприродний характер, він неначебто зливається з природою, а остання тим самим обожнюється і набувач рис, котрі не були їй притаманні в античності.

Зростання промисловості, торгівлі, мореплавства, військової справи, тобто розпиток матеріального виробництва, обумовив розвиток техніки, природознавства, математики, механіки. Все це вимагало звільнення розуму від схоластики і повороту від суто логічної проблематики до природо-наукового пізнання світу і людини. Виразниками цієї тенденції були найвизначніші мислителі епохи Відродження, спільним пафосом якої стала ідея гуманізму.