1.Рісорджименто (італ. Il risorgimento — відродження, оновлення) — історіографічний термін, що означає період боротьби за політичне об'єднання Італії.Ермін

Спочатку слово вживалось за аналогією з Il Rinascimento (Епоха відродження) та використовувалось виключно в культурно-літературному контексті. І лише у подальшому за посередництва Вітторіо Альф'єрі (1749—1803) його значення стало поступово розширюватись у бік припустимого об'єднання Італії у політичному, культурному й національному плані.Ідеологія

Ідеологічні передумови Рісорджименто досить різноманітні: це й просвітницькі, і ліберальні ідеї, романтично-націоналістичні, республіканські, соціалістичні або антиклерикальні, світські та церковні. Експансіоністські амбіції Савойського дому поєднувались із анти австрійськими настроями.

Чималу роль відігравала й національна ідея. Вона була доволі своєрідною: Франко Вальсеккі у своїй роботі про Рісорджименто в контексті європейського націоналізму бачить в основі націоналізму італійського деякі первинні концепції: ідеалістичну — Джузеппе Мадзіні, релігійну — Джоберті, раціоналістичну — Каттанео, реалістичну — Дурандо. Всі вони лягли в основу розробки Романьозі, який поєднав національну ідею та принцип легітимності, розробивши концепцію Етнікархії. Нація для нього — це населення, якому природою задано деяку географічну та духовну єдність. Таким чином, разом з Манчіні, який у своїх лекціях підкреслював безсмертя національної держави, що базується на безсмерті національної ідеї, вони сформували уявлення про юридичну роздрібненість Італії як про явище суто тимчасове, у той час як в реальності справжня держава — національна.

«Італію ми створили, тепер слід створювати італійця» (Камілло Кавур).

2.

Введення

Революція 1848-1849 років в Ломбардії та Венеції - буржуазно-демократична революція в областях Ломбардії і Венеції, керованих Австрійською імперією, одна з європейських революцій 1848-1849 років. Завданнями революції було встановлення цивільних прав і свобод, ліквідація феодальних пережитків, згодом возз'єднання з Італією.

1. Передумови

Ломбардія і Венеціанська область, населені переважно італійцями, були передані Австрійської імперії за рішенням Віденського конгресу в 1815 році. Герцогства Модена, Парма і Тоскана також фактично управлялися з Відня, тому що цими державами правили представники дому Габсбургів. Населення перебувало в підлеглому положенні, не мало національних автономій і піддавалося політиці германізації і реакції. Канцлер Меттерніх панічно боявся будь-яких національно-визвольних і ліберальних рухів, і в цьому відношенні італійські області були для нього джерелом постійних турбот. Після липневої революції у Франції та відділення Бельгії, в 1831 році він наказав ввести в Ломбардію до 5-ти тисячної армії додатково 10 тисячні війська і передав командування генералу Радецького, проявившему себе з одного боку, зразковим організатором армії і стратегом, з іншого - жорстоким і холодним реакціонером.

Вже ці обставини робили положення австрійців в Італії хитким і нестійким; місцеві населення та й взагалі всі італійці дивилися на них як на окупантів, активно противляться об'єднанню країни. Під час серії заворушень у 1820-1821 роках, організованих карбонариями, австрійська армія придушила виступи по всій країні, включаючи заворушення в "своїх" Ломбардії і Венеції.

Тим не менш, австрійське панування мало і кілька позитивний вплив - в регіоні з'явилися перші промислові підприємства, текстильні фабрики, але ткачі на них працювали по-старому, на домашніх ручних верстатах. Заробітки були вкрай низькими, вулиці Венеції і Мілана були переповнені жебраками. Економічна криза, що охопила Європу в 1845-1847 роках, не оминула й великі володіння Австрійської імперії. Це ще більше посилило напруженість в регіоні. У 1840-х роках посилилися національні рухи народів імперії, головними цілями яких стали визнання національної мови та надання культурно-політичної автономії. Особливо широкий розмах ці рухи придбали в Ломбардо-Венеціанському королівстві.