1.2. Функції та педагогічний потенціал хореографічного мистецтва.

Хореографія виконує ті ж суспільні функції, що і мистецтво взагалі, тому вчені й мистецтвознавці визначають у якості основних функцій танцю такі:

- комунікативно-інформативну,

- гносеологічну, канонізуючу,

- евристичну,

- естетичну,

- етичну,

- суспільно-перетворювальну,

- прагматичну,

- гедоністичну,

- катарсично-компенсаторну

- педагогічну,

- художньо-концептуальна функція,

- пізнавально-евристична функція,

- гедоністична функція.

Розглянемо більш детально означені функції.

Комунікативно-інформативна функція.

На комунікативності засновується сучасне семіотичне роздивлюваня як знакової системи, яка несе інформацію, як специфічного каналу зв’язку.

Аристотель вважав, що художник зображає в творі те, що могло б статися. Він віддавав перевагу трапившомуся, але не імовірному.

Як всіляко знакова система, мистецтво має свій історичний і національно обумовлений код, свої умовності. Спілкування між народами і засвоєння культури минулого роблять ці коди загальнодоступними, вводять їх в арсенал художньої культури людства. На зустріч досвіду художника, зафіксованому в творі, реципієнт кидає свій досвід, усучаснює і збагачує думку твору. Художнє спілкування допомагає людям обмінюватись думками, дає можливість людині прилучатись до історичного і національного досвіду, далеко відстаючого від нього епохально і географічно. Тим самим мистецтво підвищує духовний потенціал людства [13, 128].

Інформація передана на язиці танцю, живописі, архітектурі, скульптурі, більш доступна, легше засвоюється іншими народами, чим інформація на язиці слів. Інформативні можливості художнього язика ширші і якісніше вищі, так як язик мистецтва і зрозуміліший, і метафорічніший, емоційно, естетично багатше, чим природній, розмовний язик.

Мистецтво об’єднує людей. Коли в давнину два різноязичних племені установлювали між собою мир, вони влаштовували танок, своїм ритмом сплачувавший їх. Коли політики в кінці XVIII – початку XIX ст. розділили Італію на маленькі держави, графства і князівства, мистецтво з’єднувало неаполітанців, римлян і допомагало їм відчувати себе єдиною нацією. В кінці XVIII - XIX ст. об’єднуючу силу поезії гостро відчували в своєму житті німці. В сучасному світі мистецтва прокладає шлях до взаєморозуміння народів, воно – інструмент мирного існування і співпраці [13, 128].

Гносеологічна функція танцю полягає у тому, що людина відтворює у ньому реальність із тим, щоби відобразити в ній мало не в якості космічного закону свою діяльність й пізнати через саму себе смисл свого життя [3, 81].

Канонізуюча функція танцю виявляється у забезпеченні культурної наступності, без якої, на думку В. Холопової, не може бути культури, і яка підтримує саму онтологію, буттєвість мистецтва [58, 12].

Евристична функція танцю є протилежною до канонічної і полягає у перетворенні традицій, виявленні індивідуальних шляхів та нових тенденцій розвитку хореографічного мистецтва. "У формі мистецтва, - пише Е. Ільєнков, - розвивається та коштовна здібність, що складає необхідний момент творчо-людського ставлення до оточуючого світу, - творча уява або фантазія" [37, 50].

Етична функція танцювального мистецтва бере свої витоки у Стародавній Греції, де до пляски ставилися як до справи державної ваги, оскільки вбачали її значення у прагненні показати людські нрави та пристрасті, а показавши, змінити їх. Згідно з теорією Платона, усе людське життя має бути пронизане "хореєю", а держава може досягти розквіту за умови, що усі її громадяни володітимуть мистецтвом співу і танцю, оскільки "...у сукупності хорея – це у сукупності виховання " ("Закони").

Танець як вид мистецтва володіє дієвими способами етичного впливу. Для цього він використовує, перш за все, емоційне співпереживання. Добро, щастя, благо, помножені мистецтвом танцю, "олюднюють " навколишній світ.

Естетична функція танцю виявляється у його здатності приносити естетичну насолоду та виховувати естетичні потреби, смаки, розвивати емоційну чутливість особистості тощо. Це зрозуміли ще давні греки. Так, античний сатирик Лукіан зазначав, що "пляска не лише насолоджує, але також приносить користь глядачам, гарно їх виховує. Пляска вносить лад у душу, бавлячи очі вишуканими видовищами, захоплюючи слух прекрасними звуками і являючи єдність душевної й тілесної краси".

В естетичному розвитку підростаючого покоління велике значення має хореографічне виховання. Танцювальне мистецтво в нашій країні з кожним роком набуває все більшої популярності, стає одним з факторів формування гармонічно-розвиненої, духовно багатої особистості. Танцювальне мистецтво – масове, і воно доступне всім фізично здоровим людям. Тому десятки тисяч дітей беруть участь у роботі хореографічних гуртків, балетних студій [57, 155].

Прилучення до мистецтва хореографії включає ознайомлення учнів з кращими зразками танцювального мистецтва (класичними балетами, народними колективами, сучасними постановками), з життям і діяльністю провідних хореографів та композиторів, які працювали в області балетної музики; з джерелами танцювальної культури і самобутністю національних танців, пов’язаних з життєвим укладом народів, з їх барвистими костюмами, образами народної поезії та музично ритмічним складом мелодії. Крім того, педагог – хореограф повинен навчити своїх вихованців основ танцювального

мистецтва, дати їм необхідні знання, навички і танцювальну техніку, враховуючи вікові особливості учнів, тощо. Робота вчителя хореографа оцінюється постановками, що є в репертуарі класу. А результати установчої роботи свідчать про якість організаційної та творчої роботи вчителя хореографа [57, 155].

Художній матеріал для естетичного виховання повинен відображати життя, близьке і зрозуміле дітям. Танці повинні нагадувати захоплюючу гру. Примушувати їх копіювати форми танців для дорослих – значить завдавати юним виконавцям великої шкоди [57, 158].

Досліджуючи танець, неможливо обминути його педагогічну функцію, яка виявляється у тому, що в процесі його створення, виконання та споглядання людина засвоює певні норми, правила поведінки, звичаї, й традиції, зміст яких визначається безпосередньо практичними потребами даної спільноти людей.

Педагогічну функцію можна розглядати як єдність дидактичної, розвивальної та виховної підфункцій, відповідно до триєдиної мети навчального процесу.

Дидактична функція має дві форми ідеологічну і повчальну.

Розвивальна функція хореографічного мистецтва полягає у його спроможності:

• забезпечувати гармонію фізичного і духовного розвитку особистості;

• сприяти вдосконаленню усіх її сутнісних сил, якостей і здібностей, зростанню її внутрішніх потенціалів, вдосконаленню розумових процесів та творчої діяльності;

• розвивати пізнавальну і творчу активність людини, її емоційну чутливість, естетичні потреби й смаки;

• стимулювати прагнення до самовдосконалення як основи будь-якого розвитку [41, 152].

Вплив танцювального мистецтва на фізичний розвиток особистості полягає в тому, що воно сприяє зміцненню усіх систем організму: розвитку мускулатури, правильної постави, покращенню функціонального стану дихання, кровообігу тощо.

Виховна функція танцювального мистецтва полягає у тому, що воно "навчає людей дотримуватися усталених моральних і правових норм, політичних, релігійних та інших традицій, виховує підростаюче покоління у дусі національної єдності й духовного зв'язку поколінь" [41, 152].

Мистецтво формує цілісну особистість. Піфагорійці говорили, що мистецтво очищає людину. Аристотель розробив і ввів в естетику категорію катарсиса – очищення за допомогою “подібних афектів” (почуттів). Показуючи героїв, які пройшли через важки іспити, мистецтво заставляє людей сопереживати їм і цим якби очищує їхній внутрішній світ. Деякі дослідники (наприклад, французький соціолог Е. Морен) полягають, що в процесі виховання творів мистецтва люди обретають можливості розрядити внутрішню напругу і хвилювання, в реальному житті [13, 129].

Катарсично-компенсаторна функція мистецтва має три основні аспекти:

1) гедоністично-ігровий, розважальний;

2) компенсаторний;

3) катарсичний;

Мистецтво своєю гармонією впливає на внутрішню гармонію особистості, яка являє зберіганню і відновлюванню психічної рівноваги. При цьому характер психічного афекту, який виникає в результаті сприйняття твору, залежить і від характеру твору, і від його типа, життєвого досвіду, культурного рівня і духовного стана особистості. Катарсична (очищаюча) і компенсаторна (яка являє духовній гармонії людини) функції являються важливими аспектами виховного формування дії мистецтва на особистість [13, 130].

Гедоністична функція доставляє людям насолоду. Вона супроводжує і прикрашає всі функції мистецтва.

Гедоністична функція мистецтва має наступні витоки своєї події:

1. художник вільно володіє багатообразним життєвим матеріалом; мистецтво – сфера свободи; свобода, доставляє насолоду, визиває захоплення перед чудом творчого засвоєння світу;

2. художник спів ставляє всі освоювані явища з людством, розповідаючи їм естетичну цінність;

3. в творі художня форма знаходиться в гармонії зі змістом;

4. художня реальність побудована на законах краси;

5. реципієнт іспитує радість к творчості;

6. є ігровий аспект творчості [13, 134].

Суспільно-перетворювальна функція.

Початок мистецтва проявляється в тому, що

1. художній твір робить ідейно-естетичний вплив на людей;

2. мистецтво бере участь в соціальному перетворенні суспільства;

3. автор перероблює життєвий матеріал в образи, створюючи нову реальність – художній світ;

4. ще одна сфера діяльності художника – обробка будівельного матеріалу, із якого створюється образ.

Деякі естетичні школи заперечують або звужують суспільно-перетворювальну функцію мистецтва. Так, концепція “мистецтва для мистецтва” полягає в тому, що к художній творчості нехарактерна “мірка результату дії”, що мистецтво переносить людину із реальності, потребуючих дій, в світ естетичної насолоди. Інший противник суспільно-перетворюючого впливу художнього мистецтва – естетичні концепції, які стверджують “мистецтво для еліти” (Х. Ортега-і-Гассет) [13, 122].

Пізнавально-евристична функція.

Платон вважав необхідністю із гнати із ідеальної держави всіх художників (навіть Гомера). Для Платона мистецтво – найнижча форма досягнення ідеї. Матеріальні речі – тіні ідеї. Мистецтво – тінь матеріальних речей, тому воно – тінь тіні.

Мистецтво здібне до відображення і освоєнню тих сторін життя, які важкодоступні науці. Мистецтво засвоює багатство предметно-чуттєвого світу, розповідає його естетичну багатообразність, відкриває нові в уже відомих речах, а також невідомі процеси.

В кожному виді мистецтва своє співвідношення діяльного і пізнавального початку. В тих видах мистецтва, в яких головна роль грає дієвий початок, більш розвинута виразність, а там, де являє пізнання, набуває значення зображальності [13, 123].

Художньо-концептуальна функція.

Гегель вважав, що мистецтво підкорене філософії і релігії як нижча форма досягнення абсолютної ідеї, як менш правильна форма пізнання істини. Однак твір мистецтва не являється ілюстрацією до філософських або політичним ідеям. Художник переломлює власні спостереження і роздуми над життям, створюючи цілісну художню концепцію.

Стремління до філософічності, роздуми про світ і людство ярко відобразились в російській класичній літературі, починаючи буквально з перших стрічок твору.

В духовному житті сучасного суспільства сильна і антиінтелектуальна хвиля, яка йшла у філософії від інтуїтивізму А. Бергсон, у психології – від З. Фрейда, у мистецтві – від сюрреалізму, з його “автоматичним письмом”. Мистецтво не зникає під натиском мислення, як це представлялося Гегелю, воно інтелектуалізувалося [13, 125].