9. Абсолютизація індивідуальної свободи

10. Заперечення втручання держави в економіку й соціальні відносини

11. Прихильність до вільного ринку.

Цей напрям іноді називається неолібералізмом, у США відповідає так званій чиказькій школі, або школі монетаризму. В центрі її ідея вільного ринку та опозиція вченню Дж. Кейнса. Представники - американський економіст Мілтоп Фрідмен (нар. 1912 р.) та австрійсько-англійський економіст і політичний філософ Фрідріх Август фон Хайєк (1899-1988), які вважають, що грошовий обіг і його закони складають центральний елемент економічної системи будь-якого суспільства. Виходячи з цього, при розв'язанні економічних завдань основний наголос вони роблять на монетаристських засобах. Цей напрям лібералізму - це економічний консерватизм, який повторює з певними модифікаціями окремі положення класичного лібералізму.

Другий напрям - соціальний лібералізм займає проміжне становище між консерватизмом і соціал-демократизмом. Грунтуючись на цінностях класичного лібералізму він визнає необхідність втручання держави в економіку й соціальні відносини, забезпечення соціальних прав людей.

2. Консерватизм і неоконсерватизм.

Назва доктрини консерватизм означає "охороняти", "зберігати", з'явилась вона пізніше, ніж сама доктрина, а саме 1818 р., коли французький письменник, виразник ідеології дворянсько-монархічних кіл Франсуа Шатобріан (1768-1848) почав видавати журнал "Консерватор".

Виникнення консерватизму як течії пов'язане з епохою Просвітництва і Великою французькою революцією XVIII ст. Консерватизм став реакцією феодально-аристократичних кіл на загрозу засадам феодалізму, традиційним цінностям, звичному способові життя й мислення, яка йшла від революції.

Родоначальником консерватизму був англійський політичний діяч, філософ і публіцист Едмунд Берк (1729-1797), який у своїх численних працях засуджував Французьку революцію. Його книга "Роздуми про революцію у Франції" (1790) стала своєрідною Біблією консерватизму.

Головна ідея книги - традиціоналізм, схиляння перед святістю традицій. Раціональним ідеям просвітництва Е. Берк протиставляє традиції, дотримуватись яких значить чинити відповідно до природного ходу явищ, вікової мудрості, яка акумульована в традиціях.

Втіленням традицій Е. Берк вважав англійську конституцію, в природному розвитку якої склалась ціла система елементів, що взаємно урівноважують одні одних. Дуже важливо, щоб ця рівновага в подальшому не порушувалась, а той, хто заінтересований у збереженні спокою й порядку, має, подібно садівникові, час від часу бережливо видаляти з вічнозеленого дерева конституції засохлі пагони й пестити нові. Так поступова еволюція поєднується з принципом збереження.

Е. Берк визнавав неминучість суспільних змін і реформ, але вважав, що вони не мають порушувати традиційні засади.Вінрозмежовував зміний реформи: перші змінюють сутність об'єктів другі їх сутності не зачіпають і є вимушеним засобом, який доводиться застосовувати.

Е. Берк віддавав перевагу превентивним реформам, які покликані упереджувати революції.

Найвідомішими послідовниками Е. Берка у Європі були французькі політичні діячі, публіцисти і філософи Луї де Бональд (1754 -1840), Жозе де Местр (1753-1821), австрійський канцлер Клеменс Меттерніх (1773-1859), а в США - "батьки-засновники" цієї держави Джон Адамс (1735-1826), Александер Гамільтон (1757-1804).

Ж. де Местр і Л. де Бональд розуміли, що повернутись у дореволюційні часи неможливо. Велику французьку революцію вони вважали заслуженою карою аристократії, яка морально розклалася. Шлях до спасіння вони вбачали в посиленні ролі релігії у духовному і світському житті, заперечували республіку, як форму державного правління; зразком "конституційованого суспільства" вважали феодалізм. На відміну від Е. Берка вони протиставляли традиції і авторитет реформам - новації завжди вносять смуту в суспільне життя.

Засновники консерватизму вважали суспільство органічною і цілісною системою. Реалізація ідей лібералізма передбачає знецінення успадкованих від предків традицій, бездумне руйнування моральних і матеріальних цінностей суспільства, тому існуючим інститутам потрібно віддавати перевагу перед навіть найдосконалішими теоретичними схемами.

Наповнення консерватизму буржуазним змістом розпочалось після революцій 1848-1849 рр. і проявилось у політиці першого рейхсканцлера Німецької імперії Отто фон Бісмарка (1815-1898), прем'єр-міністра Великобританії і лідера Консервативної партії Бенджаміна Дізраелі (1804-1881) та ін.

О. фон Бісмарк соціальну базу консервативної політики вбачав передусім у соціальних верствах з сильними пережитками станових уявлень - селянах, ремісниках, торговцях. Він намагався довести, що великі землевласники є природними союзниками цих верств у їхній боротьбі з великою буржуазією. Б. Дізраелі висунув ідею "однієї нації", яка об'єднує представників усіх суспільних класів і соціальних верств і має стати основою консервативної партії.

О. фон Бісмарк і Б. Дізраелі визнавали необхідність соціальних реформ. Необхідність виявилась з переростанням капіталізму в імперіалістичну стадію, коли загострилась класова боротьба, зміцнів робітничий рух.

Відстоюючи зміцнення економічного й політичного панування буржуазії, консерватори розходилися щодо шляхів і засобів її досягнення.

Прибічники реформістського напряму визнавали необхідність співробітництва з лібералами та поширення впливу на робітничий клас. Традиціоналісти, виражаючи інтереси землевласницької аристократії, заможного селянства, а також ремісників і дрібних торговців.

За всіх відмінностей аксіомою є визнання природної та соціальної нерівності людей. Соціальну рівність консерватори вважають ворогом свободи. Через те вони виступають проти втручання держави в економіку й соціальні відносини. Для консерваторів держава - це поліцейський, який твердо стоїть на сторожі інтересів капіталу, нав'язує його волю трудящим, у разі необхідності жорсткими, репресивними засобами.

Ідеї консерватизму щодо необхідності дотримання традицій, порядку, жорсткої державної політики були запозичені фашистами. Тому Друга світова війна послабила позиції консерваторів і примусила їх пристосовуватись до нової обстановки. Центр міжнародного консерватизму перемістився до США, де відбулося зближення консерваторів з лібералами і досягнення між ними консенсусу.

Політика консерваторів передбачає 1. обмеження втручання держави в економіку 2. скорочення її соціальних витрат.

В умовах економічного застою, при надмірному тискові соціальних витрат на виробництво й державний бюджет, така політика може виявитись досить ефективною. Вона сприяє економічному зростанню, бо кошти спрямовуються на інвестування виробництва, а не на соціальні цілі.

Однак послідовно й більш-менш тривалий час проводжувана консервативна політика спричиняє такі самі соціальні наслідки, як і політика, що грунтується на принципах класичного лібералізму, а саме поглиблення соціального розшарування, зростання відносної бідності та соціального невдоволення. В результаті консерваторам доводиться або вносити корективи у свою соціально-економічну політику, або поступатися місцем іншим політичним силам.

Є декілька різновидів кoнсерватизму:

• традиціоналізм

• лібертаризм

• неоконсерватизм.

Традиціоналізм робить ставку на збереження соціальних засад і дотримання моральних традицій, притаманних ринковому капіталізму, а де в чому й феодалізму.

Лібертаризм вирізняється прихильністю до ідей крайнього антиетатизму, необмеженої свободи індивіда. Теоретики цього напряму вважають, що права індивіда мають першість над інтересами колективу, а державне втручання в економіку неприпустиме.

Неоконсерватизм близький до соціального лібералізму, у якого він сприйняв ідеї суспільного розвитку, історичної, соціальної і політичної активності людини, демократизації політики й соціальних відносин. Прихильники неоконсерватизму визнають необхідність державного втручання в економіку і прийняття нею на себе низки соціальних функцій, однак вимагають обмеження такого втручання й підвищення ролі ринкових механізмів.

В основі консервативного підходу до вирішення суспільних проблем лежить орієнтація на економічну, соціальну й політичну нерівність людей, а у зв'язку з цим - на підтримку тих суспільних засад, які цю нерівність забезпечують.

До них належать

• приватна власність як гарант особистої свободи

• наявність соціального розшарування на класи і верстви

• провідна роль аристократії в державному управлінні.