3.4. Причини і наслідки єретичних явищ

Як пояснити таке складне історичне явище як переслідування відьом, яке тривало протягом життя кількох поколінь? Це складне завдання і воно є невирішеним. Зараз вчені далекі від єдності думок, чим навіть покоління тому. Але у зв’язку з новими соціально-антропологічними підходами до цієї проблеми ряд істориків притримуються такого тлумачення, яке пропонували А.Томас, А.Макфарлен і Р.Мюшембле.

Ці вчені констатують глибоке бродіння у західноєвропейському селі XVI-XVII століть, порушення соціально-психологічного рівноваги, яка лежала в основі сільського суспільного життя середніх віків. Загострення антагонізму у селі, розпад відносин взаємодопомоги і криза традиційного світогляду, який проходив як в результаті цих соціальних змін, так і під дією церкви, яка втілювала нову реформовану версію християнства, яка являла собою розрив з середньовічним народним християнством – все це створювало велику напругу у свідомості селян ще більш підсилену страхом і невпевненістю.[63,10-11].

Склалися обставини, які спонукали селян шукати винних у своїх матеріальних і психологічних негараздах. Тому і звинувачення у відомстві підсилювалось у періоди, коли спадала напружена боротьба з єресю. І навпаки, підйом релігійної боротьби відтіснив на задній план переслідування відьом. Потрібен був “козел відпущення”, якась фігура, на яку можна було б звалити всі свої страхи і гріхи переслідування якої повернуло б сільському колективу почуття здоров’я і внутрішньої стабільності. Такою вигідною у всіх відношеннях фігурою виявилась відьма. Вона була практично беззахисна, звинувачення її слугувало заставою спасіння душі доносчика. Число винних можна було по потребі примножувати, головне ж відьма завжди була близько, під рукою і її знищення давало швидке задоволення. До цього приєднався традиційний для християнства антифемінізм, який спонукав бачити в жінці “посудину для зла”.

Але разом з тим, у результаті гонінь на відьом склалась обстановка глибокого і всезагального страху. Той, хто не звинувачував інших, ризикував сам бути звинуваченим. Паніка розповсюджувалась , захоплюючи все нові і нові жертви. Першими гинули всякі маргінальні елементи села, які не відповідали потребам всезагального конформізму і тим самим колектив жителів села міг відчути себе більш гомогенним, очистившись від погані.

Свідками і ніби співучасниками страти відьми, повинні були бути всі місцеві жителі. Після спалення жертви демонологічного процесу для суддів і службовців організовувався бенкет. Процедурі розправи над відьмою надавався підкреслено публічний і святковий характер. Він явно був розрахований на те, щоб створити психологічний тиск на колектив, члена якого піддавали ритуальному знищенню. Тероризовані селяни чи місцеві жителі відчували разом з тим і полегшення: носій зла був знищений. Кореляція між практикуючими в селі соціальними процесами і гоніннями проти відьом, на який наголошують К.Томас і Р.Мюшембле, залишається однак гіпотетичною. Якщо такі зв’язки і існували, то вони скоріше були складні, опосередковані і механізм такого опосередкування ще не розкритий. А.Макфарлен прийшов до висновку, що економічними чи демографічними причинами пояснити переслідування відьом неможливо. Він відзначає напругу у відносинах між віковими групами: приблизно 2/3 “зачарованих” відьмами в м.Ескесі були підлітками чи дітьми. Інколи звинувачення у відомстві висувалось проти близьких чи родичів. В Англії XVI-XVII століть і взагалі у Європі джерелом конфлікту, який породжував інвективи проти відьом були, насамперед, відносини сусідства. А.Макфарлен припускає, що гоніння на відьом відображали перехід від заснованого на тісних сусідських зв’язках, високо інтегрованого сільського суспільства до загального більш індивідуалістичного і охопленого страхом, пов’язаним з кризом традиційної моралі.

К.Томас доповнює до цього, що віра у відьом зароджувалась у стані прихованої ворожості, для якої сільське суспільство не знаходило природнього виходу. Ця напруженість виходила з положення бідних і несамостійних членів общини. Запідозрювана у відомстві особа займала соціальне і економічно низьке положення у порівнянні з тими, хто її звинувачував. Прихожани зобов’язувались допомагати біднякам і тепер це сприймалося як матеріальний і моральний тягар і несло за собою загрозу порядку. Приховане почуття провини до них слугувало підґрунтям для звинувачення останніх у відомстві. Це був конфлікт, за думкою Томаса не між багатими і бідними, а між порівняно бідними і зовсім нищими.[65,15-16] Р.Мюшембле стверджує, що сільська олігархія боялася бідняків і використовувала знищення сільських відьом для того, щоб відволікти селян від імущих і соціальних протиріч. При цьому число відьом, виявлених в одному селі інколи бувало досить значним.

Проблеми виникнення полювання на відьом і його розповсюдження на території католицької і протестантської Європи, широкого втягування в ці гоніння мас міського і сільського населення, як і причини припинення в кінці кінців цього колективного психоду потребують подальшого дослідження. Феномен полювання на відьом у Європі безпрецендентний, бо відомство у неєвропейських народів ніколи не викликало організованих і релігійно, і теологічно обґрунтованих переслідувань подібного масштабу. Можна констатувати, що роль простолюдинів в цьому полюванні була дуже великою і той факт, що звинувачення в чорній магії тут і там висувалось по ініціативі місцевих жителів, безперечно є показником суперечок і конфліктів всередині громади.

Що ж стосується припинення полювання на відьом в другій половині XVII століття, то за думкою американського історика “протверезіння” прийшло не з книг і не з середовища якихось людей, а від сумного усвідомлення того, що подальше переслідування відьом загрожує руйнуванням всяких соціальних зв’язків. Ця думка лише поступово дійшла до розуміння людей, які випробували і самі масові відьомські процеси.[66,171]. Але треба, однак відмітити, що і після офіційного припинення судових переслідувань по звинуваченню у відьомстві у селі ще довго зберігалась практика безсудових розправ з підозрюваними у нанесенні шкоди сусідам за допомогою магії.

Отже, у другій половині XVI-XVII століть маси людей були охоплені страхом, який спонукав їх шукати винуватців своїх негараздів у сусідах і доносити владі про їх фантастичні злочини. Духовенство, проповідники, монахи численних в той час орденів допомагали розповсюдженню цих страхів, всюди вбачаючи руку диявола. Але це ще не пояснює надмірного сприйняття народом такої проповіді і активної участі у його полюванні на відьом, яке обумовило розмах і жорстокість переслідувань і їх довгу тривалість.

При розгляді цього питання потрібно взяти до уваги роль державної влади. Свої внутрішні конфлікти середньовічне село зазвичай вирішувало своїми силами, а в деяких випадках за участю сеньйора. Починаючи з кінця XV i в XVI століттях закріплюючий все більше абсолютизм рішуче і різнобічно вмішується у життя селянства. Самосуди над відьмами, які часто робились в селах і містах забороняються ,бо центральна влада монополізувала судові і поліцейські функції і не терпіла непідконтрольної їй місцевої ініціативи. Віднині розправа над відьмами здійснювалася державними суддями, тобто конфлікти проектовані проти слуг диявола більше не були внутрішнім ділом громади, - керівний початок належав державі і церкві.

Але друга половина XVI i XVII століть проходять під знаком інтенсивного нав’язування масам, як протестантськими церквами так і постридентською католицькою церквою нового розуміння християнської релігії, нав’язування якої приводило до краху традиційного для членів громади образу світу і норм поведінки. Ця “акультурація” була симптомом розходження між культурнолю традицією неосвячених прошарків і культурної церковної урядової еліти, рівно як і культурою людей початку епохи Просвітництва. За думкою П.Шоню звинувачення у відомстві висувалось переважно проти жінок саме тому, що жінка була головною у збереженні і передачі культури.[67,80].

У відьомстві церква і світська влада бачили втілення всіх особливостей народного світобачення і докорінно ворожих ідеологічних монополій, на яку зазіхала церква і абсолютистська держава в XVI-XVII століттях. Тому розправа над відьмами створила таке становище, яке сприяло знищенню народної культури.

Припинення гонінь на відьом Р.Мюшембле пояснює тим, що основа на якій зароджувалась віра у відьомство, - традиційна народна культура – була по суті вже знищена.[68,50-51]. У такому випадку історичну традицію масового полювання на відьом можна трактувати як один з актів тривалої боротьби церкви проти народної культури, боротьби, яка дуже загострилась в кінці Середньовіччя, коли розходження між офіційними і народними культурними традиціями призвело до розриву між ними і коли абсолютизм і церква, яка йому слугувала, нанесли до того відносно автономні народній культурі нищівного удару. В першу чергу це стосувалось культури селянської. Після цього удару про народну культуру можна говорити тільки як про уламки дизентегрованого цілого чи про псевдонародну культуру, тобто про ті сурогати культури, які господарювавша у духовному житті еліта пропонувала народним масам. [69,300-301].

Гоніння на відьом, яке пройшло по всіх країнах католицької і реформованої Європи зачепили їх з різною інтенсивністю і мали цілий ряд регіональних особливостей. Так, наприклад, досить відокремлено стоять судові процеси над відьмами у Англії. Відомство розглядалось тут скоріше як антисуспільна кара, ніж як єресь і тому у судах висувались звинувачення у шкоді, причиненій людям і лише час від часу – у зв’язку з дияволом. Вчення про шабаш, суккуби і інкуби і про здатність відьом змінювати свою зовнішність не користувались визнанням. Головною ж відмінністю Англії від інших країн Європи у відношенні до процесів над відьмами була в тому, що звинувачених не катували.

З країн континенту полюванням на відьом особливо були охоплені Франція і Імперія. Але тут були свої особливості. Переслідування відьом, яке отримало в Германії найбільшу розповсюдженість було спровоковане церковною владою, а саме в єпископствах – імперських князівствах, з тим, щоб зберегти контроль духовенства над релігійним життям підданих. Однак, навіть якщо погодитися з думкою про навмисне розпалювання цих гонінь залишається відкритою проблема готовності мас прийняти у них участь.

Переслідування не йшло постійно, а скоріше являли собою чергування періодів загострення і спаду. Точка зору, згідно з якою опорою відомської єресі були горні альпійські райони, населені селянами, яких мало зачепило християнство (Х.Тревор-Ропер) не підтверджується іншими істориками. Гоніння на відьом найгостріше розросталось саме в густо населених і розвинених частинах Заходу.

Сам характер гонінь був неоднаковий у різних областях. Особливо важливе значення звинувачення у контакті з дияволом мало у французьких відомських процесах. В одних випадках жертвами гонінь були одиниці, в інших виникали свого роду “цепні реакції”: спалення однієї чи декількох відьом тягнуло за собою нові процеси над особами, названими тими, хто вже був засуджений. Були місцевості, в яких полювання на відьом знищило таку кількість жінок і чоловіків, що цілі села залишились безлюдними, але це не було загальним правилом. У деяких районах південно-західної Німеччини судові чиновники в решті-решт спробували зупинити переслідування. Критик гонінь Фрадріх Шпесе писав в 1631 році: “Кому незрозуміло, що так може продовжуватись до безкінечності? Тому суддям не залишається нічого іншого, як припинити процеси…бо врешті-решт їм треба буде спалити своїх же близьких, самих себе і весь світ”.[66,172].