39. Перші міжнародні конгреси.

40. Загальна характеристика міжнародних відносин провідних держав Сходу в середині першого тисячоліття нашої ери

Ці країни утворили своєрідні регіони МВ, які мали свої особливості, даний фактор був обумовлений географічним розміщенням країн.

Індійські історики вважають династію Гуптів унікальним явищем у всесвітній історії вже тому, що серед п’яти її імператорів не виявилось жодного недоумка-тирана. Гупти були висококультурними, освіченими політиками. Свою державну мудрість вони засвідчили, зокрема, тим, що, сповідуючи індуїзм, опікали також буддизм і джайнізм.

Започаткував династію Гуптів брахман Чандрагупта І (320—335 рр.), який став царем завдяки одруженню з принцесою племені ліччхавів Кумарадевою. За його наступника Самудрагупти (335—380 рр.), якого історики часом називають "індійським Наполеоном", держава Гуптів стала наймогутнішою в країні. Ядром держави була долина Гангу, проте її звідусіль оточували васальні країни: на півночі Непал, на північному сході Камарупа (нинішній Ассам), на півдні "лісові царства", на заході та північному заході держави-республіки та окремі області Декана. Але найбільший розквіт імперії Гуптів припав на добу царювання сина Самудрагупти — Чандрагупти II Вікрамадітьї (380—415 рр.), який знищив державу шаків, завоював Гуджарат і Сураштру. Держава Гуптів, таким чином, здобула вихід до Аравійського моря, а з ним — можливість установлювати безпосередні зв’язки із цивілізованим Близьким Сходом. Це благотворно позначилось на розвитку індійської культури. В тогочасній Індії розквітли наука, література, мистецтво, тому добу IV—V ст. індологи називають "золотим віком Гуптів", хоча археологи виявили, що гуптівська Індія була біднішою за кушанську.

Уже в середині V ст. останній представник цієї династії мусив рятувати свою державу від гунів-ефталітів ("білих гунів"), які вдерлися з Центральної та Середньої Азії в Гандхару. Гуни, найімовірніше, відпаростилися від великої групи тюрксько-монгольських народів, хоч не виключається їхнє іранське походження. Війна з гунами тривала 70 років (до речі, саме тоді західна гілка цих кочівників справляла свій кривавий бенкету Західній Європі). Зрештою, Гуптам удалося відтіснити смертельного ворога на північний захід, однак ця воєнна перемога стала для них пірровою. Затяжна війна з гунами посилила залежність Гуптів від місцевих князів і вождів племен, які під час війни підтримували центральну владу, а коли настав мир — перестали з нею рахуватись. Урешті, одна з найбільших імперій давнини розпалась на безліч дрібних царств.

Південній Індії, про яку джерела розповідають дуже скупо, не довелося мати справу з нападниками-кочівниками. її господарство розвивалося в умовах зміцнення внутрішньо індійських зв’язків та налагодження стабільної торгівлі із Середземномор’ям та Південно-Східною Азією. На півдні Індостану в першій половині І тис. н. е. поставали міста, з’являлися великі й, головне, стабільні держави. Найсильнішими тамтешніми державами були Андхра, що піднялася з руїн імперії Маур’їв і розквітла за династії Сатаваханів, та держава Вакатаків у Декані, яка була васалом Гуптів, а після загибелі Гуптської імперії сама розпалася. Про тамільські держави Чера (Керала), Чола та Пандья, що люто ворогували між собою, майже нічого не відомо.

Династія Суй (581-618) - китайська династія, яка об'єднала країну після тривалого періоду смути. Здійснила ряд соціально-економічних реформ і великих будівельних проектів.

Період з III по VI ст. був одним з найважчих в історії Китаю. Після падіння династії Хань (220) і розпаду імперії в економіці держави відбувся різкий занепад. Багато стародавніх міста були зруйновані, землеробство на півночі країни деградувало.

З плином часу «варварська» династія табгачей Північна Вей практично повністю кітаізіровалісь, її військова міць ослабла. Виникла загроза вторгнення в Китай орд Тюркського каганату. В кінці VI століття в північнокитайській державі Північна Чжоу до влади вдалося прийти китайським і китаизированной тюркським аристократам на чолі з Ян Цзянем. Завдяки негативному відношенню більшості китайців до феодальної роздробленості, а також волі аристократії до консолідації проти зовнішніх ворогів і внутрішніх економічних проблем, Ян і його прихильники змогли відносно легко домогтися об'єднання країни. У 581 році Ян Цзянь був проголошений під ім'ям Вень-ді імператором нової династії Сунь і став першим за більш ніж 300 років правителем, чия влада поширювалася на весь Китай.

Процес відродження міст почався ще до воцаріння династії. Ще при Суй в містах почала розвиватися торгівля, утворилися купецькі й ремісничі гільдії. Зниженням податків і скасуванням низки державних монополій Ян Цзяню вдалося форсувати подальший розвиток торгівлі та землеробства.

Проте в 604 р. імператор був убитий своїм власним сином, Ян Гуаном, після чого той зайняв трон під ім'ям Ян-ді. Ян Гуан значно радикалізував і посилив аграрну політику. Земельні наділи селян були зменшені, а податки і податі збільшені, причому більша частина з них надходила в казну, а не на місцеві потреби. У зв'язку з реалізацією таких епохальних проектів як Імператорський Канал, зросли також трудові повинності. Ян Гуан прагнув ще сильніше централізованою влада в Китаї і позбавити опозиційні двору локальні еліти залишків впливу. З іншого боку, Ян Гуан підтримував науку і культуру, ввів іспити на державні посади і зміцнив позиції цивільних чиновників перед військовими.

Зовнішня політика династії Сунь характеризується численними війнами, які китайські правителі вели, головним чином, проти держав Корейського півострова і північних племен, а також конфронтацією з тюркської каганатом.

Практично підкоривши малонаселений півострів Ляонін, Суйський Китай в 612 виступив проти корейських держав Пекче і Когурьо в союзі з державою Сілла. Через два роки війна закінчилася безрезультатно.

Найсерйознішим суперником Китаю того часу був Тюркський каганат. Через брак військової сили, достатньої для розгрому цієї імперії кочівників або навіть для впевненого відображення її набігів, Суйской Імперія найчастіше будувала свої відносини з каганатом на вмілій дипломатії.

Непомірні податки і повинності, часто нелюдські умови праці на великих будовах Імперії і військові невдачі в Кореї зумовили зростаюче невдоволення простого народу. У провінціях Шаньдун і Хенань спалахнули повстання, в ході яких повстанці проголосили власне царство. Крім того, почалося бродіння в середовищі аристократії. У 617 році один з родичів Ян Гуана, Лі Юань, здійснив переворот в третьому за величиною і значущістю місті країни - Тайюане. Незабаром повстала знати за допомогою союзних тюркських племен зайняла древню столицю Чан'ань. Ян Гуан біг на південь і був убитий власної вартою. Лі Юань проголосив заснування династії Тан.

Династія Суй зіграла вирішальну роль в об'єднанні Китаю після більш ніж чотиривікового періоду деградації і розпаду. Імператорам династії Сунь вдалося зберегти єдність країни, зміцнити її положення, реалізувати ряд грандіозних проектів а також відродити у всіх шарах китайського суспільства почуття національної гідності, впевненості та стабільності. Династія Суй підготувала грунт для подальшого розвитку за часів династій Тан і Сун.

Держава Ямато — історичне державне утворення в Японії, яке виникло у районі Ямато (суч. префектура Нара) регіону Кінкі у 3-4 століттях. Існувало впродовж одноіменного періоду Ямато до 8 ст, поки не було переіменоване на «Японію».

Питання походження держави Ямато дуже складне, оскільки немає історичних письмових джерел які б засвідчили її появу. Усі припущення ґрунтуються на працях археологів. Останні асоціюють виникнення і утвердження влади яматоських королів на Японських островах із поширенням культури курганів яматоського типу у період Кофун на більшій частині архіпелагу. Ряд дослідників намагається пов'язати становлення держави Ямато із прото-державним вождівством Яматай і його «королівною» Хіміко. Однак цій гіпотезі бракує аргументів.

Згідно з японською міфологією творцем держави Ямато є богиня Сонця Аматерасу, яка, вручивши своєму онуку Нініґі докен Кусанаґі, нефритову маґатаму Ясаканіта та дзеркало Ята, як символи священної влади, відправила його з Неба на Землю правити й керувати Японією. У супроводі кількох богів Нініґі спустився на гору Такатіхо (Кюсю), розпочавши тим самим правління небесних божеств на Землі. Його правнук Дзімму став першим японським імператором, започаткувавши династію, що веде, таким чином, свій родовід від богині Аматерасу.

Воцаріння Дзімму японська міфологія датує 11 лютого 660 р. до н. е.[1], проте реальне зародження держави Ямато науковці відносять до рубежу ІІІ‒ІV ст. н. е.[2][3].

Походження Ямато мало військовий характер, та конкретне відтворення цих подій залишається предметом дискусій між прихильниками двох найпоширеніших теорій.

Перша теорія бере за основу японську міфологію й базується на тезі про «східний похід» першого імператора Дзімму з острова Кюсю на Хонсю, завоювання нових територій і утворення Ямато у 295‒300 р. н. е. безпосередньо протояпонцями. Друга «теорія вершників» приписує утворення держави Ямато кочовикам Східної Маньчжурії, які в ІІ‒ІІІ ст. вторглися до Японії через Корею, підкорили місцеві племена і, поваливши шамансько-теократичну владу місцевих царів, утворили тут мілітаризовану державу на зразок кочових континентальних імперій. На доказ цієї гіпотези подають матеріали археологічних досліджень і свідчення норіто (тексти заклинань і молитов)[3].

Давньояпонська держава Ямато була досить агресивним утворенням. З 4 по 6 століття яматоські монархи підкорили собі західні, центральні та більшість східних земель острова Хонсю, завоювали острів Сікоку та поставили під свій контроль північ острова Хонсю. З проникненням на Японський архіпелаг китаєценричної політичної філософії, правителі Ямато почали розглядати сусідні племена як варварів, яких необхідно «повертати» під монаршу руку. З 6 по 9 століття яматосці вели постійні війни на півночі острова Хонсю з племенами емісі (прото-айнами) та кумасо і хаято на півдні Кюсю. Результатом такої політики стало винищення або асиміляція цих народів.

Ямато також проводило активну зовнішню політику, зокрема у Кореї. Його постійним союзником була держава Пекче, яка воювала проти сусідів — Сілла і Когурьо. Проте у 663 році яматоські та пекчеські війська були розгромлені коаліційною армією Тан і Сілла. Японці зріклися амбіцій щодо Корейського півострова і зосередилися на внутрішньо-політичних проблемах.