32. Зовнішня політика та дипломатія Галицького князівства 13-14 ст. Відносини з Золотою Ордою.

Опанувавши Галич, Роман Мстиславич провадить активну як внутрішню, так і зовнішню політику. У 1198 р. на Візантію напали половці, спустошивши все на своєму шляху. На прохання візантійців, Роман Мстиславич здійснив успішний похід на половців, що значно покращило важке становище імперії.

Зважаючи на те, що мати князя Романа була полькою, він підтримував добросусідські відносини з Польщею. У другій половині 1204—на початку 1205 років, на думку дослідників, Роман Мстиславич уклав угоду з Угорщиною і Польщею про взаємодопомогу. Коли 1204 р. хрестоносці захопили Константинополь, Папа Римський Інокентій III розпочав інтенсивні переговори зі Сербією і Болгарією, церкви яких пішли на унію з Римом. Тоді ж папа звернувся до князя Романа з пропозицією прийняти католицизм і отримати королівську корону, на що отримав відмову.

1205 р. у Священній Римській імперії відбувалася боротьба за імператорський трон між Філіпом IV Гогенштауфеном і Оттоном IV Вельфом. У цю боротьбу на боці Філіпа IV втрутився і Роман Мстиславич, який у червні 1205 р. розпочав похід у Саксонію, але в Польщі увійшов у конфлікт з князем Лєшком Білим і загинув під Зави- хостом над Віслою 19 червня 1205 р. Смерть князя була важкою . втратою для щойно утвореної Галицько-Волинської держави.

На початку травня 1223 р. троє руських князів зі своїми дружинами виступили на з'єднання з половцями. У похід проти монголів рушили: київський князь Мстислав Романович, галицький - Мстислав Удатний, чернігівський - Мстислав Святославич. Руське воїнство перейшло Дніпро й об'єдналося з половцями. Битва з монголо-татарами відбулася 31 травня 1223 р. в Приазовських степах на річці Калка.

У цій битві руські князі діяли вкрай неузгоджено. Першим раптово атакував монголо-татар Мстислав Удатний. Його підтримали половецькі полки, але решта руського війська залишилася стояти на місці. Під час відчайдушної сутички з монголами половці почали відступати, зім'явши при цьому руські дружини. Побачивши поразку Мстислава Удатного, два інших руських князя стали укріпленим табором на березі ріки. Взявши в облогу табір, монголо-татари запропонували руським почесну капітуляцію, обіцяючи зберегти їм життя. Проте, коли дружини покинули свій табір, монголи напали на них і знищили велику частину воїнів. Мстислав Романович і Мстислав Святославич були захоплені в полон. Роману Галицькому з частиною своїх військ удалося втекти. Вороги переслідували руських до самого Дніпра, а потім повернули назад. Полонені князі з їх найближчим оточенням були зв'язані, покладені на землю, а зверху монголи спорудили настил з дощок, на якому бенкетували до тих пір, поки князі не задихнулися.

Розбивши руських на річці Калці, монголо-татари не зважилися відносно слабкими силами рушити углиб країни і відступили на схід. Вони зникли також раптово, як і з'явилися. Русь зітхнула з полегшенням, але, як виявилося, ненадовго.

Фатальне для Русі рішення про похід на захід було ухвалене монголами на з'їзді їх воєначальників у Каракорумі в 1235 р. Великий Чингізхан заповідав своєму внукові ханові Батию всю Європу, але її ще треба було завоювати. Після ретельної підготовки Батий в 1237 р. повів на захід 140-тисячну нещадну і войовничу монголо-татарську орду. Першою європейською державою на її шляху лежала обширна і багата Русь, розділена на півтора десятки самостійних удільних князівств.

Взимку, наприкінці 1237 р., монголо-татари раптово з'явилися біля стін давньої Рязані. Місто не побажало підкоритися завойовникам, було взяте, розграбоване і повністю знищене. У полон монголи брали тільки майстрів, молодих жінок та інколи дітей - решта підлягала знищенню. Спалена монголами Рязань так ніколи і не змогла відродитися на колишньому місці. Потім настала черга Володимира - головного міста Північно-Східної Русі. Володимирський князь Юрій Всеволодович виступив проти полчищ Батия зі зброєю в руках. Кривава битва на річці Сіті 4 березня 1238 р. завершилася повним розгромом руських і загибеллю самого князя. Незабаром місто Володимир, яке вже практично нікому було захищати, було захоплене монголо-татарами. Пройшовши землями Північно-Східної Русі, Батий розграбував і зруйнував Ростов Великий, Суздаль, Углич, Твер, Москву та інші її міста. Восени 1238 р. монголо-татари відійшли у степ, де відпочили від важкого походу і поповнили свої ряди.

Навесні 1239 р. Батий почав новий наступ, цього разу його метою були південноруські князівства. На території сучасної України монголо-татари вперше з'явилися під Переяславом. Спроба русичів відбити натиск орди не вдалася, місто було зруйноване і спалене. Наступною жертвою монголів став древній Чернігів. Ослаблена в боях орда не ризикнула відразу ж рушити на Київ і знову відкотилася в степ.

Тільки восени 1240 р. величезне військо хана Батия підійшло до Києва. Літописець, підкреслюючи численність монгольського війська, говорить: "Нічого не було чути із-за скрипу возів його, реву верблюдів його та іржання коней його". Монголо-татари були вражені величчю і красою давньої столиці і запропонували її жителям відкрити ворота міста. Проте кияни вирішили битися до кінця. Київський князь Михайло втік із міста. Керувати обороною Києва прибув посланець князя Данила Галицького воєвода Дмитро, людина хоробра й обізнана у військовій справі.

Облога Києва була довгою і жорстокою. Маючи величезну чисельну перевагу, монголи безперервно штурмували місто. За допомогою стінобитних машин їм часто вдавалося робити проломи у міських стінах, але кияни кожного разу знаходили сили для їх відновлення. Проте така нерівна боротьба не могла продовжуватися нескінченно. На початку грудня 1240 р. монголо-татари вдерлися до міста. Відчайдушні бої в Києві йшли за кожну вулицю, за кожен будинок. Незабаром єдиним оплотом киян залишилася давня Десятинна церква, але її зводи завалилися, не витримавши безлічі людей і поховали під собою останніх захисників міста. Поранений воєвода Дмитро був схоплений моногло-тарами, але хан Батий побажав зберегти життя мужньому воїнові.

На початку 1241 р. хан Батий рушив на західно-українські землі - Волинь і Галичину. Багато міст не чинили опору монголо-татарам і не були зруйновані. Героїчно билися проти загарбників Володимир і Звенигород, але обидва ці міста були взяті і зруйновані, причому Звенигород так ніколи і не відродився. Проте монгольська армія, зазнавши величезних втрат на Русі, була вже не така сильна. Крім того, лісиста і гориста місцевість не давала повною мірою використовувати всі переваги монгольської кавалерії. Батий прагнув захопити Західну Європу й обмежився офіційним визнанням своєї верховної влади над Волинню і Галичиною.

Минувши територію Галицько-Волинського князівства, Польщі й Угорщини, монголо-татари вдерлися до Чехії. Тут у 1242 р. в битві під Оломоуцем вони зазнали поразки від об'єднаних сил західноєвропейських лицарів, і були вимушені повернути на південь. Монголо-татарська кіннота дійшла до узбережжя Адріатичного моря і тільки після цього повернула назад, на схід. Завойовники осіли у степах нижньої Волги й організували тут свою державу - Золоту Орду з центром у місті-стані Сараї.

У результаті походу хана Батия Давньоруська держава припинила своє існування. На руських землях встановилося панування іноземців - монголо-татарське ярмо. Проте героїчний опір Русі кочовикам у значній мірі врятував від неминучого руйнування західноєвропейську культуру.

Хоча завойовані руські князівства політично не входили до складу Золотої Орди, вони повинні були платити монголо-татарам важку данину, а руські князі затверджувалися на престолі монгольськими ханами. Для народів, які населяють територію сучасної України, так само, як і для інших східнослов'янських народів, монголо-татарське ярмо явилося величезним негативним чинником. Воно означало масову загибель людей, знищення величезних матеріальних і культурних цінностей, ізоляцію від європейських країн. Все це гальмувало розвиток історичного прогресу на території колишньої Київської Русі

У 1238 р. князь Данило зміг успішно подолати натиск німецьких лицарів-хрестоносців, завдавши їм поразки під містом Дорогочин над Бугом. Проте головна небезпека загрожувала зі сходу - тут вже вдерлися на руські землі монголо-татарські орди.

Нашестя хана Батия не так згубно вплинуло на західні землі України, як на східні, але і тут воно було страшним. Багато міст лежали в руїнах, решта була вимушена платити монголам велику данину. Князь Данило номінально визнав владу монгольського хана. Проте Галицько-Волинське князівство не втратило повністю своєї самостійності й продовжувало існувати як відносно незалежна держава.

У 1245 р. біля міста Ярослава князь Данило Галицький завдав нищивної поразки об'єднаним польсько-угорським військам, що надовго зупинило агресію Угорщини та Польщі на українські землі та значно підняло міжнародний авторитет Галицько-Волинського князівства. Проте одночасно боротися на заході з поляками й угорцями, а на сході з монголо-татарами князь не мав ніякої можливості.

У 1246 р. Данило був змушений відправитися до Золотої Орди. В ординській столиці, місті Сараї, відбулася його зустріч із ханом Батиєм, де була досягнута певна домовленість. Данило визнавав себе васалом Золотої Орди, та отримував підтвердження на князювання.

Залежність від монгольських ханів завжди обтяжувала Данила Галицького, і в 1253 р. він звернувся за допомогою до Римського папи Інокентія IV. Прагнучи отримати підтримку проти монголо-татар з боку об'єднаного західноєвропейського лицарства, князь погоджувався на перехід своїх володінь під церковну юрисдикцію Риму. Папа Інокентій IV прислав Данилу Галицькому королівську корону, але реальної військової допомоги проти ординців не надав. Таким чином, союз між Галицько-Волинським князівством і Римом не отримав подальшого розвитку.

У 1252 - 1253 рр. князь спробував втрутитися в європейські справи, оженивши свого молодшого сина Романа на спадкоємиці австрійського престолу. Проте наявність у тилу величезного монгольського війська не дозволила Данилу гідно підкріпити озброєною силою свої зазіхання на австрійські землі.

У свою чергу, Орда також з недовірою відносилася до галицького князя. У 1259 р. монгольський полководець Бурундай з великими силами несподівано вдерся у західноукраїнські землі. Монголи зажадали руйнування кріпосних стін мешканцями всіх міст Галичини і Волині, а в разі відмови зруйнувати свої кріпосні стіни ординці загрожували населенню повним знищенням. Князь був змушений погодитися на ці принизливі умови.

Данило Галицький приділяв велику увагу внутрішньому розвитку своїх земель. Відновлювалися зруйновані раніше монголотатарами міста, будувалися нові. Так, у 1256 р. було засноване місто Львів, яке отримало свою назву за іменем старшого сина князя. До нових міст запрошувалися ремісники і купці з Польщі, Угорщини і Німеччини, а також зі східноукраїнських земель. Крім того, тут поступово влаштувалися численні общини вірмен та євреїв.

Князь Данило Галицький помер у 1264 р., залишивши по собі добру історичну і людську пам'ять.

Спадкоємцем Данила Галицького став його син Лев Данилович (1264 - 1301 рр.). Його правління відрізнялося відносним спокоєм у державі та подальшим її зміцненням. Одружившись з дочкою угорського короля Бели IV, Лев тим самим гарантував безпеку західних кордонів своєї держави. Князь успішно розвивав дипломатичні стосунки із Золотою Ордою, йому навіть удалося відновити фортеці, зруйновані раніше за наказом хана. Лев Данилович приєднав до своєї держави Люблінську землю в Польщі та місто Мукачеве в Закарпатті. Столицю Галицько-Волинського князівства в 1272 р. він переніс до міста Львова.

Син Лева, Юрій І Львович правив порівняно недовго (1301 - 1308 рр.). Його князювання ознаменувалося двома важливими подіями. Столиця держави була перенесена до міста Володимир-Волинський, а в 1303 р. утворилася окрема Галицька церковна митрополія. Остання подія була особливо важливою для України, оскільки вже наприкінці ХШ ст. київські митрополити перебралися до Суздаля, а потім до Москви. Галицька митрополія стала, таким чином, православним центром України. Землі, підпорядковані Галицькій митрополії, почали називати в тогочасних церковних документах Малою Руссю, у той час як землі, підпорядковані митрополиту Київському і Володимирському (з часом він буде зватися митрополитом Московським), отримали назву Велика Русь.

Останніми галицькими князями місцевої династії були Андрій Юрійович і Лев П Юрійович, які правили спільно в 1308 - 1323 рр. Втрутившись до невдалого антиугорського повстання в Закарпатті, галицькі князі втратили місто Мукачеве і прилеглі до нього території. Прагнучи протидіяти зростаючому впливу Литви, вони підтримували дружні взаємини з лицарями Тевтонського ордену. Обидва брати одночасно загинули в сутичці з монголо-татарами.

Останнім галицьким князем був польський родич Романовичів Болеслав Мазовецький. Він прийняв православ'я та ім'я Юрій. Юрій-Болеслав П правив до 1340 р., прагнучи не відступати від політики своїх попередників. Багато міст Західної України за часів його правління отримали магдебурзьке право, що повинно було обмежити владу місцевого боярства. Незадоволені цим феодали в 1340 р. отруїли князя. З цього часу західноукраїнські землі на довгі століття потрапляють під іноземне панування.

Таким чином, Київська Русь до монголо-татарського нашестя мала великий міжнародний авторитет, високий рівень культури. На Русі збереглися традиції прямої демократії. Віче (народні збори) скликалися в давньоруських містах для вирішення важливих питань внутрішньої та зовнішньої політики князівства. На північному заході Русі існували навіть дві вічові республіки: Новгородська та Псковська. Вони припинили своє існування відповідно у XV та XVI століттях.

Закономірний розвиток Київської Русі перервала монголо-татарська навала. Багато квітучих міст перетворились на купи попелу. У вогні пожеж загинули культурні цінності: літописи, літературні твори, архітектурні споруди. Київська Русь прийняла на себе страшної сили удар монголо-татарських військ. Своєрідним щитом давньоруські землі захистили Європу, християнську цивілізацію від смертельної небезпеки.

33. Аргесія німецьких феодалів на Схід ( 9-15 ст.)

На відміну від руських правителів, німці свого шансу втрачати не збиралися. У 1237г. залишки ордена мечоносців об'єдналися з Тевтонським орденом у єдиний Лівонський орден. У тому ж році римський папа Григорій благословив німецьких лицарів на новий похід проти руських земель. У 1238г. отримали благословення на похід проти Русі і шведи, які до того часу захопили Фінляндію. Час для наступу було вибрано вдало - Північно-Східна Русь була ослаблена навалою Батия.

Новий натиск був уже скоординований. У 1239г. німці та шведи почали переговори про спільні дії проти північної Русі, яку вони прагнули завоювати одночасним двостороннім натиском із заходу і півночі. Переговори чітко позначили сфери німецько-шведського впливу в завойованих землях. Німцям відходив Ізборськ і Псков, шведам - басейн Неви. Умовно межа між зонами дій німецьких і шведських хрестоносців проходила в районі Новгорода - головної мети походу загарбників.

Першими почали похід проти Новгорода шведи. У липні 1240р. їхнє військо під командуванням зятя шведського короля Ярла Біргера (5 тис. чол.) на 100 судах увійшло в Неву з боку Фінської затоки і розташувалося табором біля річки Іжора. Про значення походу для римської церкви свідчить той факт, що у війську Біргера перебували католицькі єпископи. Шведи мали намір захопити гирло Неви, а в разі успіху йти на Новгород.

Вставши табором біля Іжори, Біргер відправив новгородському князю Олександру Ярославича гордовите послання зі словами: «Якщо можеш мені чинити опір, то я вже тут, воюю твою землю». Отримавши звістку про появу шведів, Олександр Ярославич вирішив діяти швидко, щоб не дати загарбникам оволодіти ініціативою. Він не став чекати підкріплення від свого батька - великого князя Володимирського Ярослава Всеволодовича, або чекати, поки новгородське віче оголосить мобілізацію, Олександр виступив в похід лише зі своєю дружиною, посиленою новгородськими добровольцями. Перед виступом князь звернувся до воїнів і сказав, що хоч їх і небагато, але вони повинні перемогти, оскільки «не в силі Бог, а в правді».

На світанку 15 липня 1240р. росіяни, скориставшись туманом, атакували шведський табір «в люті мужності своєї». Згідно з легендою, воїн Пелгусій бачив, як по річці пливли в човні святі мученики Борис і Гліб на допомогу «небожу своєму» Олександру. Під час битви Олександр воював з Біргером і поранив його списом голову. У жорстокій сутичці шведи були розбиті і вигнані з російських меж. Загибель багатьох шведів, згідно з тією ж легендою, приписали допомозі ангельського воїнства, оскільки значне число трупів іноземців було знайдено там, де битви не було. Під час битви було потоплено три шведських корабля. Завдяки раптовості нападу і ратному вмінню, захисники втратили всього 20 осіб. Втрати шведів був набагато більш значним. У битві на Неві полягло більше 200 знатних воїнів, а інших «без числа».

Перемога на берегах Неви принесла Олександру Ярославичу гучну славу і почесне прізвисько Невський. Вона зіграла величезну роль у піднесенні морального духу. Адже це був їхній перший великий успіх після навали Батия. Битвою на Неві почалася багатовікова боротьба Росії за збереження виходу до Балтійського моря, такого важливого для майбутнього країни. Про високий значенні цього бою у свідомості свідчить і той факт, що багато вищих прізвищ російської знаті виводили своїх предків саме від героїв Невської битви.

Льодове побоїще. Майже одночасно зі шведами, влітку 1240р. перейшли в наступ і лівонські німці. Вони взяли штурмом Ізборськ, розгромивши надіслане на підмогу ізборцам псковське військо. Переслідуючи втікачів, німецькі лицарі підійшли до стін Пскова, де місцеві бояри відкрили ворота загарбникам. На цьому перший похід німців закінчився. Тим часом наприкінці 1240р. через чвари з новгородським боярством покинув Новгород Олександр Невський, який повернувся у Володимиро-Суздальське князівство, до рідного міста Переяславль-Залеський. Мабуть, дізнавшись про від'їзд знаменитого полководця, німці знову натиск. Взимку 1241г. вони взяли Тесів, Лугу, Копор'є. Передові загони лицарів стали з'являтися в 35км від Новгорода. Папа вже передав узбережжі Неви і Карелію Езельскому єпископу, який тепер з нетерпінням чекав, коли лицарі оволодіють дарованої йому територією.

34. Дипломатія Франції 12-15 ст.( лекція 5 , 2 п.) Королі з дому Капетингів повільно і наполегливо зміцнювали свою владу в областях Франції, поступово послаблюючи владу Плантагенетів на континенті. За часів Людовика IX Франція стала однією із самих сильних і впливових держав у Європі. Зовнішня політика була непослідовною, його військові походи були невдалі. Суперечки та непорозуміння з сусідніми державами він вважав за краще залагоджувати не силою зброї, а дипломатичними засобами. Так, бажаючи покласти край домаганням арагонських королів на деякі французьких провінції, Людовик шляхом взаємних поступок ліквідував спірні питання між Францією і Арагоном. Тим же способом врегулював він і взаємин з Кастилією. Поступками закінчив він і звитяжну війну проти невдалого і недалекого Генріха III Англійського, який намагався повернути англійській короні її володіння у Франції, втрачені за "Івана Безземельного . За Людовика IX Франція, завдяки ослабленню Німецької імперії в боротьбі з папством і внутрішнім розбратам в Англії, зайняла переважне положення в Європі.   Зносини з монгольськими ханами. На час царювання Людовика IX відносяться перші спроби зав'язати дипломатичні відносини Франції з монгольськими ханами. Дізнавшись що , нібито монголи готові прийняти християнство, Людовик відправив в 1253 р. з місіонерськими цілями монаха Рубруквіса до хана Менгке. Рубруквіс повинен був говорити, що відправився за наказом глави свого ордена. Рубруквіс дістався спершу до Батия, що відправив його разом з супутниками до верховного хана Менгке. Рубруквіс добрався до ставки хана, де провів деякий час, вивчаючи звичаї монголів, сперечаючись з ідолопоклонниками про «істинну релігію», розмірковуючи з ханом про віру. Але залишитися в Монголії для проповіді християнства Менгке йому не дозволив і відіслав його назад з грамотою, адресованої Людовику IX. Хитрий хан, розкусив, що Рубруквіс з його супутниками є не просто ченцями-місіонерами, пропонував Людовику надіслати до нього справжніх послів: «таким образом, ми переконаємося , чи бажаєте ви мати з нами мир або війну». Місія Рубруквіса закінчилася безрезультатно, проте спроби встановити дипломатичні відносини між Францією і монголами на цьому не припинилися. У 1288 р. до Філіпа Красивого прийшло посольство від монгольского хана Аргуна, одного з нащадків Чингіз-хана, який володів Іраном і низкою сусідніх областей. Потерпаючи від вторгнень єгипетських мамелюків, Аргун пропонував французькому королю військовий союз для розтрощення єгипетсько-сирійського султана і відвоювання Єрусалима на користь християн. Посол Аргуна Раббана-саум зазначає в своїх мемуарах, що з приводу пропозиції хана Філіп IV йому відповів: «Якщо монголи, які ж не християни, готові боротися, щоб захопити Єрусалим, то тим більше підстав вступити в боротьбу нам. Коли богу буде завгодно, ми рушимо з армією ». Але незважаючи на всі умовляння і запевнення Пилипа, справа далі проектів хрестового походу не пішла.

Філіп IV Красивий і Боніфацій VIII Царювання Філіпа IV зазначено великою кількістю переговорів, які мали на меті або запобігання воєн, або припинення їх, або, нарешті, територіального придбання. Раніше дипломатичні зносини з іноземними державами зводилися до рідкісних і короткочасних місій. Переговори велися здебільшого усно. Лише за Філіпа заведені були письмові дипломатичні зносини, і посольства стали більш частим явищем. Представниками дипломатичних місій як і раніше залишалося духовенство короля; при складанні договору були присутні нотаріуси, формулювали його зміст в зрозумілій письмовій формі, що свідчили підписи тощо. Договори складалися зазвичай латинською мовою, переговори же звичайно відбувалися французькою. Почали уточнюватися і приймати більш стійкий характер і зовнішні форми переговорів. Дипломатичним шляхом були вирішені сицилійське і арагонське питання. Для укладання їх був навіть скликаний в 1291 р. в Тарасконі справжній міжнародний конгрес на якому були присутні представники папи, французського, англійського, неаполітанського і Арагонського королів, і де обговорювалися загальноєвропейські справи

Найбільшою подією правління Філіпа IV було зіткнення короля з папою Боніфаціем VIII. Конфлікт Філіпа з Боніфацієм почався через великі податки на французьке духовенство. Ці податки стягувалися для цілей хрестового походу, але Філіп скористався ними на свій розсуд. Пішла грізна булла Боніфація: під загрозою відлучення вона забороняла государям стягувати податки з духовенства, а духовенству сплачувати щонебудь без папського дозволу. У відповідь на це Філіп заборонив вивезення срібла і золота з Франції, позбавивши тим самим римську курію надходжень від французького духовенства. Папа, опинився в цей час у вкрай скрутному становищі в Італії, змушений був піти на поступки. Конфлікт було на час залагоджено, але незабаром він розгорівся з ще більшою силою . Були пущені в хід фальшивки: вигадані папські булли і вигадані ж відповіді на них короля. Були скликані вперше в історії Франції Генеральні штати, які схвалили лінію поведінки короля. Слідом за цим емісари Філіпа «з великими грошовими сумами і векселями- вирушили до Італії, там за допомогою золота та інших засобів проти папи було створено змову, до якої були залучені могутні вороги Боніфація. Змовники проникли в папський палац в Ананії, Боніфацій вскорі помер. Через кілька років новий папа переніс свою резиденцію з Риму в Авіньйон. Тут авіньйонські папи незабаром підпали цілком під вплив політики французьких королів, ставш їх «підручними». У своїй тривалій війні з Фландрією Філіп намагався грати на тій внутрішній боротьбі, яка відбувалась у фландрских містах: там прагнула до влади цехова верхівка що об'єдналася з фландрским графом. Найбільш драматичним моментом у війні Філіпа з Фландрією було повстання фландрских цехів, що спалахнуло в таких промислових містах, як Брюгге, Гент і Іпр, проти французького панування. У знаменитій «битві шпор» при Куртре цехові ополчення фландрских міст завдали жорстокої поразки французьким лицарям. Вся Фландрія була очищена від французів. Але незабаром Філіп зробив новий похід до Фландрії. Зрештою, йому вдалося в результаті дипломатичних маневрів нав'язати в 1305 р. важкий мир: під Філіп приєднав до Франції ряд фландрских міст. До кінця правління Філіпа Франція стала наймогутнішою державою в Європі: папська влада була принижена; Німецька імперія втратила всякий вплив; ї; члени Капетінгской династії правили в Неаполі, в Наваррі. Французька дипломатія відігравала визначну роль майже у всіх міжнародних зіткненнях того часу.  Столітня війна. Переломним моментом в політичному розвитку Франції з'явилися події Столітньої війни. У 1328 р. припинилася династія Капетингів, і на престол зійшла бічна гілка в особі Філіппа VI Валуа. Права на французький престол заявив також Едуард III Англійський, онук Пилипа IV по жіночій лінії. Однак його домагання були відкинуті на тій підставі, що по Салічній закону жінки нібито не мають права на престол. Зовні скорившись і принісши навіть ленну присягу за Гіень, Едуард III, тонкий політик і дипломат, став збирати сили для майбутньої боротьби з французьким королем. Він реорганізував і поліпшив військову справу і, крім того, став шукати собі союзників, не шкодуючи на це грошей. Почалася надзвичайно складна дипломатична гра, в яку поступово виявилися втягнутими майже всі головні сили тодішньої Європи На боці Філіпа VI були папа, граф Фландрський, якому він допоміг розправитися з повсталими проти нього містами, і король шотландський, - згідно з усталеною з часів Філіпа IV традиції, французькі королі допомагали шотландським в їхній боротьбі з Англією за незалежність. Цей союз з Шотландією, настільки майстерно створений Філіпом Красивим, протримався аж до XVII століття. Едуард III зі свого боку також розгорнув цілу систему союзів. У 1337 р. він залучив на свою сторону німецького імператора Людовика Баварського, Таким же чином він купив допомогу графів Геннегауского, Брабантського, зеландські і ряду інших другорядних князів. Багаті і могутній фландрські міста, озлоблені проти свого графа і проти французів і зацікавлені в отриманні англійської вовни, висловилися на користь доброзичливого по відношенню до Едуарда III нейтралітету. Згодом цей нейтралітет перетворився на відкриту допомогу. Тоді Філіп VI заявив про конфіскацію Гіени. У відповідь на це Едуард III об’явив Філіпа VI узурпатором і відновив свої домагання на французьку корону. Спроби посередництва з боку папи не привели ні до чого: в 1338 р. почалися військовідії. Едуард III відкрито оголосив себе королем Франції. Закінчилася вона в 1453 р. вигнанням з Франції англійців, у яких з усіх їх володінь і завоювань залишився тільки важливий порт Кале. З випробувань цієї війни і супроводжував ¬ ший її розрухи і розорення Франція вийшла більш єдиною і міцною, перша явивши зразок тих сильних національних монархій, які виникли на рубежі середніх віків і, нового часу. Але до цього моменту на східній околиці Франції виросла могутня бургундське держава, герцог якої грав зрадницьку роль по відношенню до Франції в найкритичніші моменти Столітньої війни. Карл VII, при якому Франція звільнилася від англійських оккупан тів, не відчував себе ще достатньо сильним, щоб вступити в боротьбу з цим східним сусідом.

Людовик XI і його дипломатія. Дипломатія була улюбленим знаряддям Людовика XI, У боротьбі зі своїми численними ворогами він по можливості намагався уникати лобової атаки, будучи глибоко переконаний в тому, що хитрість краще, ніж сила. Однією з основних рис Людовика XI була схильність до інтригиСварити своїх ворогів, створювати їм тисячу перешкод, несподівано виступити в ролі арбітра між ними і домогтися таким чином перемир'я або миру - така була тактика Людовика XI. Ще будучи дофіном і безперервно інтригуючи проти свого рідного батька, смерть якого він так нетерпляче чекав, Людовик протягом ряду років вів таємні переговори з Венецією, Флоренцією і герцогом Міланським. Завдяки такому постійному спілкуванню з італійцями і особливо з Франческо Сфорца, якого Людовік вважав зразком дипломатичного мистецтва, він засвоїв манери і методи італійських дипломатів і в першу чергу їх гнучкість, Людовик XI був у курсі всіх державних справ.Людовик тримав у себе на службі розгалужену шпигунську мережу, мав цілий ряд досьє, в яких зберігав таємниці. Цікаві дипломатичні переговори, які велися в кінці 1480 р. між Людовіком XI і Максиміліаном Габсбургом. Людовик дає своїм послам директиву: «Дійте, як вам здасться потрібне». В дійсності ж він керує кожним їхнім кроком. Він рішуче висловлюється проти ведення переговорів у великих зібраннях. Особливо радить Людовик своїм послам підкуповувати слуг своїх ворогів. Особливо застерігає король своїх дипломатів, щоб вони не давали себе провести. Людовіку було 38 років, коли він вступив на французький престол. У жовтні 1465 Людовик уклав мир в Конфлане з герцогом Бургундським і особливий договір з іншими союзниками в Сен-Море. Тими ж методами - золотом, підкупами, шпигунством і нескінченної мережею інтриг, Такими ж шляхами Людовик купив собі союз швейцарців, уклавши так званий «вічний союз» з вісьмома кантонами, з яких тоді складалася швейцарська федерація. він забезпечив за Францією ... право вербувати швейцарську піхоту, а за швейцарцями щорічну данину від Франції ». Забезпечивши собі нейтралітет Англії і нацькувавши на Карла Сміливого швейцарців, Людовик домігся загибелі свого головного суперника і краху бургундського могутності. Шляхом інтриг, віроломства і частиною відкритої війни Людовик заволодів значною частиною бургундського спадщини.. Методи Людовика XI абсолютно змінили весь характер і форми європейської дипломатії. Людовик ще в перші роки свого правління зумів оцінити, яке велике значення для уряду мають хороші дипломатичні кадри. Відомі імена понад 70 осіб, що були дипломатами Людовика XI. Число ж його таємних емісарів, які сипали пригорщами золото всюди, де можна було отримати інформацію або будь-яку іншу допомогу, був величезний. Людовик не тільки сильно розширив число дипломатичних місій, які прямували їм у різні країни, але і зробив їх перебування там більш тривалим.У той же час Людовик дуже боявся чужих дипломатичних представників у себе в країні, бачачи в них шпигунів і спостерігачів. Однак він вважав їх неминучим злом і раз-працював складні правила, щоб по можливості убезпечити себе від їх цікавості.