31. Русь у міжнародних відносинах 12-13 ст. Боротьба с Тевтонським орденом.

У 1102 р. помер Владислав І Герман і Польща фактично розпалася на дві держави під керівництвом його синів. Болеслав III Кривоустий отримав Малопольщу та намагався здійснювати незалежну політику, спираючись на союз із Руссю. За допомогою руських військ 1106 р. Болеслав III Кривоустий підпорядкував своїй владі брата та відновив єдність польської держави.

Ще однією територією спільних русько-польських інтересів була Прибалтика. Є підстави припускати, що польські та руські походи у 1108—1110 рр. на ятвягів були скоординованими і взаємовигідними.

Прихід до влади у Києві 1113 р. Володимира Мономаха вніс корективи у русько-польські відносини. Противником Володимира Мономаха був київський князь Ярослав Святополкович, який у протистоянні з київським князем спирався на допомогу поляків. Водночас Володимир Мономах у боротьбі з Ярославом Святополковичем утримував союз із галицькими Ростиславичами, що були ворожі полякам. У 1120 р. син Володимира Мономаха Андрій разом із половцями за завданням батька здійснив похід на Польщу.

У період правління в Києві Володимира Мономаха стосунки з Угорщиною зіпсувалися. Річ утому, що 1112 р. дочка Володимира Мономаха Євфимія була видана заміж за короля Коломана, але вже 1113 р. її було звинувачено у невірності та відправлено до Києва.

З огляду на віддаленість, Русь не часто контактувала з країнами Західної Європи, але все ж такі контакти були.Русько-англійські стосунки того часу обмежувалися присутністю на руських землях англійських найманців, відвідуванням Києва ірландськими монахами,. Близько 1074 р. Володимир Мономах одружився з Гітою, дочкою англійського короля Гаральда II,

Дослідники припускають можливість участі окремих руських воїнів у Першому хрестовому поході 1097 р. Непоодинокими були паломницькі подорожі в Єрусалим,

Політика київських князів часто проводилася у їхніх власних інтересах, а не в загальноруських. Зміцнілі князівства теж намагалися проводити власну зовнішню політику, виходячи з особистих інтересів. Усе це призводило до складних дипломатичних переплетінь, схеми і напрями яких досить часто змінювалися. Стосунки з Візантією в період удільної роздробленості з обох боків мали прагматичний характер. У 30-х роках XII ст. відносини Києва та Константинополя були загалом нормальними. Певну роль у русько-візантійських відносинах відігравала церква, котра намагалася за нагоди обстоювати візантійські інтереси. У 1139 р. київським князем, не без допомоги митрополита Михайла, став чернігівський князь Всеволод Ольгович (1139—1146).

Прихід до влади у Києві Ізяслава Мстиславича (1146—1154) ще більше загострив протистояння Києва та Константинополя, оскільки новий київський князь був союзником Угорщини, яку підтримував у війні з Візантією. У протистоянні Візантії з латинським заходом, імперія через церкву намагалася втягнути Русь.

З другої половини XII ст. зміцніло галицьке князівство, яке щораз більше почало відігравати самостійну роль на міжнародній арені. Протистояння Галича з Києвом, союзником якого була Угорщина, сприяло зближенню Галича з Візантією в часи Володимирка Володаревича. Ярослав Осмомисл (1153— 1187) прагнув утримувати добросусідські відносини і з Угорщиною, і з Візантією, хоча й не забороняв вербувати своїх воїнів для війни з угорцями.

Ситуація змінилася на початку 60-х років XII ст., коли Візантія і Угорщина уклали мирний договір, підкріплений шлюбом сина угорського короля Гези II Бели з дочкою імператора Мануїла Марією. Союз цих двох держав не передвіщав нічого доброго Галичу. Це стало причиною того, що Ярослав Осмомисл підтримав брата імператора Андроніка Комнена, котрий претендував на константинопольський престол. У 1164 р., після невдалого заколоту, Андронік Комнен утік до Галича і був ласкаво прийнятий Ярославом Осмомисл ом. Покращення стосунків із Галичем, а також із київським князем Ростиславом Мстиславичем, позитивно вплинуло на становище руських монахів на Афоні. У 1169 р. руським монахам невеликого монастиря Ксілургу передали великий монастир Св. Пантелеймона.

Галицькі та київські князі й надалі намагалися підтримувати добрі відносини з Візантією, хоча взаємна зацікавленість сторін спадала, на що були об'єктивні причини. Після розорення Києва 1169 р. військами володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського значення столиці підупало, і це враховувала імперія.. З відновленням у середині 80-х років XII ст. болгарської держави Візантія втратила безпосередній кордон із галицькими землями.

У 1204 р. учасники Четвертого хрестового походу захопили та розорили Константинополь. Імператор і патріарх переїхали до Нікеї, де була утворена Нікейська імперія. Саме з нею підтримували у першій половині XIII ст. дружні відносини руські князівства.

У стосунках руських князівств із Польщею далася взнаки все та ж удільна роздробленість. Найбільш тісні контакти з Краковом мали Київ і Волинь. Болеслав IV Кучерявий у боротьбі з німецькою імперією залучав русичів. Дуже тісно з Польщею був пов'язаний волинський князь Роман Мстиславич (син Агнєшки та Мстислава Ізяславича). Більшість дитинства князь провів у свого дядька Болеслава IV Кучерявого. По смерті батька Роман Мстиславич володів лише частиною Західної Волині (м. Володимиром) і опанувати всі волинські землі він зумів, зокрема, опираючись на польську підтримку. Угорські полки в період протистояння Ізяслава Мстиславича з Юрієм Долгоруким у 1148—1152 рр. постійно допомагали першому, провадячи з ним активну дипломатичну переписку.

Після смерті Ярослава Осмомисла почалась усобиця, а новий галицький князь Володимир Ярославич почувався невпевнено на княжому престолі, що дало змогу угорському королю Белі III (1173—1196) втручатися в галицькі справи. Допомоги в угорців попросив сам князь, але замість неї війська Бели III зайняли Галич, посадили там королевича Андрія, а князя Володимира запроторили в один із угорських замків.

Фактично угорці зробили спробу захопити Галичину, але встановлений режим терору викликав опір місцевого населення. Водночас Володимир Ярославич зумів утекти з полону та заручитися підтримкою німецького імператора Фрідріха Барбаросси і свого родича — князя володимиро-суздальського Всеволода Велике Гніздо. По смерті Бели III 1196 р. в самій Угорщині почалась міжусобиця, що на певний час послабило інтерес цієї країни до Галичини та Волині.

Наприкінці XII — на початку XIII ст. половецька загроза не була знята. Значною мірою це пояснюється відсутністю єдиної політики князів, які то воюють з кочівниками, то беруть їх за союзників. Так, Рюрик Ростиславич, який неодноразово воював із половцями, 1203 р. разом з ним захопив Київ, вчинивши там розгром. Половці грабували церкви, монастирі та забирали багатьох киян у полон.

У першій половині XIII ст. кочовиків усе ще турбували руські землі, але з меншою інтенсивністю та наслідками. Поява 1223 р. нового ворога — монголів — сприяла об'єднанню зусиль русичів і половців, але через неузгодженість дій, битву на р. Кал ці виграли монголи. Ця подорож не навчила нічого ні русичів, ні половців, які продовжували воювати один проти одного. Навала орд Батия ліквідувала як половців, так і остаточно донищила Києворуську державу.