42. Особливості українського літературного процесу у 19ст.

Найважливішим підсумком більш як півстолітнього періоду розвитку нової української літератури було те, що в середині XIX ст. основним літературним напрямом в Україні стає поряд із романтизмом реалізм. Особливо інтенсивно процес його утвердження проходить з початку 40-х років. Прискорений розвиток літератури, швидка зміна в ній окремих ідейно-художніх напрямів і стильових систем пояснюються сукупністю багатьох причин суспільно-політичного та естетичного характеру. Цей процес відбувався в умовах завершення формування української нації, поглиблення кризи феодально-кріпосницької системи, посилення капіталістичних відносин та наростання революційних настроїв у царській Росії. Активізація визвольної боротьби прямо чи опосередковано визначала основний зміст і характер передової суспільно-політичної думки, тенденції розвитку культури й літератури. На політичне й духовне життя України відчутний вплив справляли революційний рух у Західній Європі, а також могутня хвиля ідей всеслов'янського національно-культурного відродження. Конкретні історичні причини, що лежать у сфері особливостей соціального і культурного розвитку українського народу, зумовили й певний стильовий синкретизм, і національну своєрідність функціонування типових для тогочасних європейських літератур художніх напрямів та стилів. У перехідні 40-ві — 50-ті роки XIX ст. в українській літературі ще простежувалося своєрідне співіснування бурлескно-травестійного, романтичного і реалістичного стилів, але вже з виразною перевагою реалістичного напряму. При цьому бурлеск і романтизм не просто виходили з літературного вжитку; художньо плідні й продуктивні їх елементи засвоювалися і творчо трансформувалися в новому ідейно-художньому напрямі. Формуванню реалізму прислужилися й демократичні тенденції бурлеску, і різносторонній інтерес романтизму до української народної творчості; його ліризм та емоційність — у формі й дух протесту та героїчний пафос — у змісті. Найвищим досягненням українського мистецтва слова є творчість Шевченка, у якій глибокий соціальний зміст поєднується з довершеною художньою формою. Успадкувавши й продовживши найкращі традиції вітчизняної літератури та засвоївши здобутки світової художньої культури, Шевченко створив міцні реалістичні основи української літератури. З ним прийшов у літературу новий тип художника, органічно пов'язаного з народом, виразника й володаря його дум і найпрогресивніших соціальних прагнень, гуманістичних ідеалів. 40-ві — 60-ті роки XIX ст. були періодом інтенсивного визрівання в Україні різних політичних та ідейних напрямів у суспільному житті й літературі. Шевченко очолив представників тих орієнтацій, у яких передові суспільно-політичні та естетичні ідеї поєднувалися з глибоким соціальним аналізом дійсності в художній творчості. В руслі цього напряму розвивалася творчість Марка Вовчка, Л. Глібова, С. Руданського, А. Свидницького та ін. Утвердження реалізму супроводжувалося посиленням уваги літератури до різних сфер суспільного життя, розширенням тематики й поглибленням соціального змісту. В літературі, крім селянина, з'являються герої з інших суспільних верств (солдат, студент, інтелігент). Зростає інтерес до життя інших народів Росії, що сприяло розширенню проблематики, стильового діапазону, творчих обріїв, утвердженню інтернаціоналістських мотивів в українській літературі. Цьому процесові сприяли й особисті творчі контакти українських письменників (особливо Т. Шевченка, Є. Гребінки, Марка Вовчка) з діячами культури інших народів.