39. Брахиграфія у кирилиці: головні особливості та засади скорочень.

Брахиграфія – скорочений спосіб письма. Нижче ми розглянемо основні особливості брахиграфії у кирилиці на прикладі трьох типів кириличного письма: устав, півустав і скоропис.

Скорочення слів, яке ми спостерігаємо в уставних текстах, досягалось шляхом виключення з слів голосних літер. Скорочувались, як правило, слова духовного змісту, які часто зустрічались у тексті: бгъ (бог), бъ (бог), стои (святой), стая (святая), два (дева). Розрізняють наступні способи скорочення слів: абревіація (скорочення до однієї літери); стягнення або контрактація (викидається середина); суспенція (зберігається початок слова). Над скороченими словами ставився знак «титло».

Характерною особливістю півустава являється наявність великої кількості засобів скорочення. Скорочення досягалось пропуском голосних і приголосних не тільки в словах духовного, але і цивільного змісту: дрвня (деревня), члкї (человек), мсць (месяц) та ін. Спосіб скорочення слова – винос літер, причому виносні літери також писали під титлом. Одним із способів скорочення було усічення слова до декількох літер і навіть однієї заголовної літери. Усічені частини слів обводились кружком ( пус. (пустошь).

В скорописі ще більше, ніж в півуставі слів, скорочення яких досягалось шляхом пропуску голосних літер. Це слова духовного, соціально-економічного ті побутового змісту. В скорописі порівняно часто зустрічається усічення слова, яке стало практикуватися в словах економічно-статистичного характеру, писарських, переписних та інших книгах.

Практика скорочувати слова, писати ті чи інші літери у кожного з писарів – професіоналів була індивідуальною і немовби відображала їх прагнення до оздоблення ділових паперів за допомогою графічних прийомів і форм.

Пит № 40. Епіграфіка як СІД: предмет і методи.

Епіграфіка,-допоміжна історична дисципліна, що вивчає написи (переважно стародавні та середньовічні) на твердих матеріалах (камені, металі, глині і т. д.). Виникла в епоху Відродження;

Методика Епіграфіка як науки розроблена в 18-19 ст. Розшифровка єгипетських ієрогліфів, клинопису, мікенської писемності значно розширила в 19-20 ст. область Епіграфіки.Епіграфічні тексти - важливе джерело з політичної, соціальної та економічної історії; написи зазвичай сучасні містяться в них відомостей. Засновниками вважаються німецькі вчені Август Бек і Теодор Момзен.

Епіграфічні тексти- одне з основних джерел політичної,соціальної та економічної історії та історії культу от. Як правило,зміст напису віддзеркалює час,в який віе був створений. До основних завдань епіграфіки належить визначення часу і місця появи написів,реконструкція та дешифрування текстів,технологія письма тощо.

Чимало написів на стінах храмів,гробниць є найдавніші ієрогліфічні написи Єгипту ,(Деякі ідеограми - більш раннього часу): Серед піздньоієрогліфічних написів відомий Розеттський камінь, вивчення якого послужило початком розшифровки ієрогліфів. Ще у 1923 році дослідник о. Большаков писав,що в Єгипті на місці колишньої столиці фараона Ехнатона був винайдений його так званий дипломатичний архів: глиняні дощнчки із клиноподібним письмом.

Усі давні написи за змістом поділяють на 2 групи : офіційні(закони,угоди,договори) та привітні (заповіти,епітафії).

Мабуть,найціннішим епіграфічним матеріалом є написи-графіті на стінах давніх архітектурних памяток. Лідерство у їх дослідженні належить С. Висоцькому,який вивчив графіті церков України. За тематичним спрямуванням ці написи систематизуються на історичні записи,поминальні,побутового характеру,окремі імена тощо.

Однією з найінформативніших епіграфічних памяток є епітафії від грец.— надгробний,надмогильний напис, переважно у віршованій формі. Історіографія епітафії сягає сивої давнини,оскільки дослідження некрополя мають давню історію. Розквіт цього жанру припадає на 18-поч. 19 ст.

Пит № 41. Особливості розвитку епіграфічного письма на українських землях: особливості графіки та сфер застосування.

Епіграфіка – СІД, яка вивчає давні написи на твердих матеріалах (переважно – мармурі, вапняку, пісковику та інших гірських породах, на металі, дереві, випаленій глині тощо). За характером знаряддя й способом письма розрізняють написи: старанно вирізьблені різцем на камені (лапідарні); видряпані гострим знаряддям – так звані графіті, здебільшого зроблені недбало; намальовані фарбами – так звані дипінті. Епіграфічні пам’ятки часто становлять єдине писемне джерело з давньої історії того чи іншого міста, країни тощо. Розвиток епіграфічного письма прийнято поділяти на епіграфіку античну, середньовічну, нову.На території України важливим історичним джерелом від 6ст. до н. е. і до 4-5 ст. н. е. є грецькі і латин. написи з давньогрецьких міст Тіри, Ольвії, Херсонеса Таврійського, Пантікапея та ін. Для вивчення середньовіччя ( зокрема, епохи Київської Русі) й пізнішого часу (аж до 18 ст.) велике значення мають написи на стінах будівель, могильних пам’ятниках і окремих побутових речах. Могильні написи з гробниць, пам’ятників, церковних стін і церковних плит, - основний епіграфічний матеріал середньовіччя. Написи на будинках, щитах і гербах, підписи до фресок виводяться пензлем і схожі на рукописний стиль. Теж саме можна сказати про вигравірувані написи на печатках, медалях, посудинах.

Наносячи текст на камінь і метал, гравірувальник 6-13 ст. більшою мірою не шукав нових, порівняно з рукописними, алфавітних образів. Все більше текстів записують на твердих матеріалах через недовговічність пергаментних архівів.

Багато давніх написів є на стінах Софіївського собору в Києві. Це, зокрема, графіті, і написання графітів має свої особливості. Матеріал їх письма є досить твердий фресковий тиньк, а прилади різні гострі предмети:ножі, цвяхи і навіть голки Можна сказати, що важливими є пам’ятні графіті, що оповіщають про пізні події , іноді літописного характеру.

До першої половини 11 ст. також можна віднести дві датовані написи 1052 та 1054 року. Їх виявленні на фресковому зображенні св..Пантелеймона . в надписі йдеться про короткочасну подію – грім , що стався 3 березня 1052 року , або вірогідніше про блискавку яка вдарила у Софійський собор . Літери їх глибоко порізані в тиньку пером . Напис – графіті з Новгорода є одним із прикладів того ,як київська писемність поширилася у різні міста Київської Русі.

Почерк надписів графіті другої половини 12 ст. можна цілком слушно віднести до ділового письма ,бо всі літери нахиленні праворуч , зовсім відсутнє намагання ретельно вишкрябувати кожну літеру. Надписи – графіті часів Київської Русі відомі в інших містах України , зокрема в Чернігові та Галичі.

З розквітом міського життя характер публічних написів починає змінюватись, а їх кількість збільшується, характеризується більшою свободою та суспільною ініціативою. Поява публікацій з епіграфіки зумовлена, найчастіше, появою нових знахідок та реконструкцій. Розвиток вітчизняної епіграфіки пов'язаний з вивченням головним чином античних написів. Повне зведення відкритих на кінець 19 – поч. 20 ст. античних написів видавав лат. Мовою В.В. Латишев («Давні написи, грецькі і латинські, північного узбережжя Чорного моря»). Поряд з вивченням античних написів почали широко досліджувати давньоруські епіграфічні пам’ятки (праці Б.О. Рибакова, С.О. Висоцького та ін.)

Пит № 42. Папірологія як СІД.

Папірологія (від папірус і …логос (знання), буквально папірусознавство) — допоміжна історико-філологічна дисципліна, відгалуження палеографії, що вивчає давні папіруси. Папірологія як СІД виникла наприкінці 19 ст,і тісно пов’язана з палеографією. Основоположниками папірології є вченні: Вільке Шубарт (Німеччина), Жуге (Франція), Крюгер (СРСР). Завданнями папірології є читання,видання грецьких і латинських текстів,а також записів на черепках і на дерев яних табличках. Сучасна папірологія,у зв’язку із тим,що основна маса грецьких папірусів уже знайдена Єгипті, приділяє все більше уваги папірусам елліністичного і римського часу. Папірологія вивчає і класифікує папіруси по періодах,місцевостях,вивчає і класифікує зустрівшихся на них формах букв і знаків. Встановлює і уточнює датування,вивчає терміни,імена,скорочення,особливістю граматики,стилю мови папірусів. Видання папірусів супроводжується історичними і філологічними коментарями,і зіставляється з уже відомими документами. Предметом папірології є античні тексти на грецькій і латинській мовах. Також папірологія вивчає на тих же мовах,але на інших матеріалах,наприклад: пергаменті,дереві,тканині. Причиною цього є те,що ці тексти є одного і того самого походження,відносяться до тієї самої тематики,що і тексти на папірусі.

Пит № 43 . Історична хронологія як СІД.

Хронологія - сід, що вивчає системи часового виміру та історію їх розвитку. Назва її походить від грецьких слів " хронос "- час, та "логос"- наука. Хронологію можна поділити на декілька підрозділів : - астрономічна(математична)- вивчає і досліджує системи взаємозв"язків рухів небесних світил задля встановлення точного астрономічного часу, - історична-визначає дати певних історичних дат, документів, досліджує різні системи виміру часу та порівнює їх із системами сьогодення. Історична хронологія як сід дає зв"язок з філософським осмисленням світу та з циклом дисциплін,що досліджують рух світил. Елементарні уявлення про час та необхідність його виміру і фіксації виникли при переході до землеробства і тваринництва,адже дані знання потрібні були при проведенні с. г. робіт Історична хронологія сягає своїх витоків в часи давніх цивілізацій - Єгипту та Вавилону. Де виникла із спостереження за небесним світилами,проте сліди перших календарних систем сягають палеоліту. Згодом дисципліна досягнула високого розвитку у Давній Греції та Римі,а також в середньовіччя. Проте початки хронології як науки,а не сукупності практичних знань почали з"явлитись в к.16-п.17 століття, з виходом в світ праць вченого -гуманіста Жозефа Скалігера "Про покращення обрахунку часу"(1583) "Скарб часу",де він розробив систему уніфікації літочислення. Історична хронологія,аналізуючи значну кількість джерел визначає час,дату історичних подій і час виникнення джерел, тому вона є дуже важлива у історичному дослідженні.

Пит № 44. Виникнення і розвиток хронології як СІД.

Слово «хронологія» походить від двох грецьких слів «хро-ніс» - слово, вчення і означає науку про вимірювання часу. Вона розділяється на дві частини: астрономічну (математичну) та історичну (технічну ).

Початок хронології як науки прийнято відносити до кінця XVI - початку XVII ст., коли з критикою григоріанської реформи календаря виступив видатний французький учений-гуманіст Жозеф Скалігер. У своїх працях «Про поліпшення відліку часу» (1583), «Скарб часів» (1606) та інших розробив систему уніфікації літочислення, що зробила величезний вплив на подальші наукові розробки і до цих пір широко застосовується в астрономічних і хронологічних підрахунках. У його календарі, так званому юліанським періодом, рахунок днів проводиться безперервно протягом всього періоду від початку умовної дати і не розділяється на роки. Це дозволило зв'язати різні календарні ери. Полеміка, викликана працями Скалігера, стимулювала появу великої кількості робіт з астрономічної та технічної хронології, що містять великий фактичний матеріал.

У XVIII ст. цей матеріал був узагальнений і доповнений у книзі французьких бенедиктинців Дантіні, Клемеісе і Дюрана «Мистецтво перевірки дат», останнє видання якого включало 44 томи. У XIX - початку XX ст. наукова хронологія досягла своєї вершини. Велику допомогу історикам надають таблиці зіставлення різних календарних систем. Серед них особливе місце займають «Календаріографічні та хронологічні таблиці» австрійського вченого Р. Шрама, який через систему відліку часу Скалігера за юліанськими днями пов'язав різні календарні стилі.

У першій половині XIX ст. світ побачили перші довідники з хронології. До робіт такого типу відносять праці Хавського. У другій половині XIX ст. публікується серія довідників, присвячених літочисленню.

У зв’язку із необхідністю реформи прийнятого в Росії Юліанського календаря у XX ст. з’являється ряд статей та брошур, що обґрунтовували ідею переходу на Григоріанський чи будь-який інший точний календар. Серед таких варто виділити роботу Степанова ‘’Календарно-хронологічний довідник’’, що охоплює проблеми давньоруської хронології.

У 1944р. було видано посібник Л.Черепніна, присвячений російській хронології. 1950-60рр. дослідження активізувались у зв’язку із проектами календаря, що висувала ООН. В історіографії повоєнного періоду велика увага приділялась історії календаря в дохристиянському періоді Київської Русі, було продовжено вивчення творчості Кирика. Технічна сторона хронологічних розрахунків Давньої Русі розглядаються в роботах Симонова, головні види календарних таблиць; методи їх використання і проблеми походження розглядаються у статті Пентковського.

Пит № 45. Поняття календаря у хронології. Історія календарних систем. Календар - це система рахунку великих проміжків часу, заснована на астрономічних циклах - власному обертанні Землі, рух Місяця навколо нашої планети і Землі навколо Сонця. Календар, хоча і примітивний, з'явився вже в найдавніших цивілізаціях. Більше 4 тисяч років люди намагаються якось вести облік часу, створюючи різні календарні системи й пристрої виміру часу. Календарні системи стародавнього світу відбивали сільськогосподарські, політичні й ритуальні потреби, що характерні для того часу

. Історично першою мірою часу була зміна дня та ночі. Гомер вів рахунок часу “по світанках”, а кельти та германці рахували час на “ночі”. Афіняни, галли, германці та юдеї повним днем вважали проміжок часу від одного вечора до наступного вечора. А вавилонські астрономи та римські понтифіки межею зміни дати вважали час опівночі. День був першою самостійною одиницею, яка стала виділятися та запам’ятовуватися у потоці подій. Можливо, добовий цикл став першим астрономічним відкриттям прадавніх вчених. Створення єгипетської місячної календарної системи відноситься до 4236 року до н.е., а єгипетський сонячний календар було створено у 17-15 ст. до н.е. Грецька календарна система, яка грунтувалася на Олімпійських іграх, виникла три тисячі років тому. Римський республіканський календар брав початок від заснування Рима 753 р. до н.е. У 45 р. до н.е. з’явився юліанський календар. Календарна реформа Юлія Цезаря (100-44 до н.е.), проведена з допомогою олександрійського вченого Созігена, вводила у Римській імперії простий, зручний і досить точний варіант єгипетського календаря – помилка розміром у добу накопичувалася протягом 128 років. Але Цезар відмовився узгоджувати календар з місяцем. Юліанський календар має чотирирічний цикл, протягом якого для узгодження календарного та істинного сонячних років вводиться один додатковий день. Сучасний григоріанський календар введено у 1582 році. Цей календар має період 400 років. (раз на 4 тисячі років один з високосних р. вважати звичайним роком). Календарна похибка в 0,0003 доби у рік за 4000 років складе близько 1,2 доби. Тоді збережеться похибка у 0,2 доби за 4000 років або одна доба за 20 тисяч років. Але така точність календаря нікому не потрібна – зазначені періоди є непорівнянними не тільки із людським життям, але й з існуванням цивілізацій. “Ідеальний” календар взагалі неможливий. Будь-яка календарна система – це компроміс між зручністю та точністю.

Пит № 46. Поняття часу та формування перших календарних систем. Місячний, місячно-сонячний та сонячний календарі (Стародавній Єгипет, Вавілон, антична Греція).

Час - це найважливіший і непоправний ресурс будь-якої людини. Більше 4 тисяч років люди намагаються якось вести облік часу, створюючи різні календарні системи й пристрої виміру часу. Календарні системи стародавнього світу відбивали сільськогосподарські, політичні й ритуальні потреби, що характерні для того часу. Астрономічні спостереження для встановлення зимового та літнього сонцестояння вироблялися ще 4000 років тому, тому не дивно, що перші календарі використовували астрономічні явища для фіксації періодів часу. У 14-ому сторіччі до Різдва Христова в Китаї була визначена тривалість сонячного року - 365,25 днів, а місячний місяць - 29,5 днів. Сонячно-місячний календар діяв на близькому сході (за винятком Єгипту) і в Греції, починаючи з 3-го тисячоріччя до нашої ери. Ранні календарі використовували або 13 місячних місяців по 28 днів або 12 місяців з довжиною, що чергується 29 і 30 днів. Давньоєгипетський календар мав 12 30-ти денних місячних місяців, але був прив'язаний до сезонної появи зірки Сиріус. Для того щоб примирити цей календар із сонячним роком, був винайдений цивільний календар, у якому додано 5 днів, що доводять тривалість року до 365 днів. Однак згодом було замічено, що цивільний рік приблизно на одну чверть дня коротше, ніж сонячний рік. Обрана тривалість року забезпечувала повний збіг із сонячним роком раз за 1460 років. Цей період називається циклом Сотиса (sothic). Древні єгиптяни встановили тривалість сонячного року, що дорівнює 365,25 дням, що з точністю до 11 хвилин збігається з результатами сучасних обчислень. В 432 році до різдва Христова, приблизно через сторіччя після китайців грецький астроном Метон обчислив, що 110 місячних місяців по 29 днів і 125 місячних місяців по 30 днів відповідають 6940 сонячним дням, що лише небагато перевищує 19 років. 19-літній цикл, названий циклом Метона, установив тривалість місячного місяця рівної 29,532 сонячних днів, що с точністю до 2 хвилин збігається результатами сучасних вимірів.

Єгипетський календар був найдавнішим сонячним календарем, а Вавилон можна вважати батьківщиною першого місячного календаря. Його створено в середині третього тисячоліття до нашої ери у Шумері. Вавилонський цар Хаммурапі (1792—1750 роки до нашої ери) об'єднав під своєю владою території Дворіччя з містами-державами Урук, Кіш, Ур, Лагаш і ін.

За часів царювання Хаммурапі календар міста Ур став офіційним календарем Вавилонії. Спочатку він був місячним і рік у ньому складався з 12 місяців по 29 і 30 днів у кожному. Місяці називались: Нісану, Айру, Сівану, Дуузу, Абу, Улулу, Ташріту, Арахсамну, Кісліву, Тхабіту, Шабатху і Адар. Першим місяцем року був Нісану, який відповідав приблизно періоду з 22 березня по 22 квітня. Дрібнішою одиницею вимірювання часу був семиденний тиждень, запозичений у шумерів.

У стародавньому Римі використовувався місячний календар. Юлій Цезар запросив олександрійського астронома Сосигенса, що розробив календар (який пізніше став називатися юліанським), прийнятий в 46 році до Різдва Христова. Календар містив 365 днів у році з додаванням одного дня кожні 4 роки (високосний рік). Однак перші 36 років помилково додатковий день додавався кожні 3 роки. У результаті набігло зайвих три дні, які довелося компенсувати аж до 8 року нашої ери.

Пит № 47. Точка відліку календаря. Поняття ери.

Людство не може обходитися без хронологічних рамок , без визначеної ери - ситеми відліку (літочислення ). Саме тому в минулому більшість поселень записувало свою історію та датувало певні події , створюючи свою власну календарну систему і свою еру . Це як локалізація суспільства з певною початковою точкою . В одних місцях , відлік часу міг вестися від якоїсь реальної події (прихід до влади певного правителя - в Римі відлік часу вівся від правління консулів, в Афінах по архонтах, від хронологічних рамок якоїсь війни , чи навіть паводку та землетрусу ) так і від події вигаданої , міфічної , часто пов'язаної з релігійними уявленнями людей (Єгипет - від народження божеств ). Тому виділяють два типи ер : ті для яких точкою відліку була реальна історична подія чи персона , та ті , які використовували міфічні події чи уявлення . Під терміном "ера" розуміється вся кількість років в тій чи іншій системі літочислення . Є два визначення терміну "ера" - з латинської (aera)- окреме число і друге пояснення ,що це перші літери лат. фрази "AbexordioregniAugusti' (Від початку царювання Августа), так як колись в Александрії існував відлік часу від царювання римського імператора Августа . Існує декількасот різних календарних систем . Найдревнішою історичною ерою є ера Набанассара , яку використовував Клавдій Птолемей при написанні "Канона царів" - через що вона стала загальновідомою та вживаною у тогочасному суспільстві . На реальній історичній події заснована ера Діоклетіана (царювання греко-римського імператора Діоклетіана - 29.08.284р.н.е.) Найвідомішою ерою була ера "від заснування Риму" 21.04.753р до н.е. , яка вона базується на легендах .Християнство використовує "світову еру", вичисляючи створення світу на основі біблійних даних (Біблії). Найвідомішими є 3 "світові ери" створення світу: Александрійська в Греції (5501 р. до н.е. ), Антіохійська , яку підтримували антіохійські патріархи (5969 р. до н.е.) та Візантійська (5508 р. до н.е.). Також поширеною була ера Скалігера , відома під назвою юліанського періоду , яку ввів французький учений Жозеф Скалігер ,в трактаті "Нова праця про покращення обрахунку часу ". В цій ері Скалігер запропонував вести хронологічний рахунок часу в так званих днях юліанського періоду , при чому за початок бралася дата 1 січня 4713р. до н.е. Сьогодні ми використовуємо еру - від Різдва Христового , яку запропонував римський монах Діонісій Малий в 525 р. н.е. , який також вичилив пасхалії на багацько років вперід . Дата народження Христа була вичислена умовно ,без наукового обгрунтування , що навіть духовні особи визнали її помилковість , адже в джерелах не повідомляється точної дати народження Христа . Ера Діонісія поширилася на Заході в VI ст , і прийняття її було зв'язано в першу чергу з необхідністю використання його пасхальних таблиць , та бажанням об'днати християн . До XIX ст. її прийняли у всіх християнських країнах , і стала абсолютною шкалою для фіксування історичних подій . Ера може починатися від певної історичної події на певній території , так до прикладу : "ера олімпіад"(1 липня 776р до н.е.), мусульманська ера хіджра (16 липня 622р.н.е. по стар.ст.), та ера календаря французької революції (22 вересня 1792р. н.е за новим ст.) На Україні , в основному, поширеними були дві ери : "від створення світу" та "від Різдва Христового" . В Росії , і заодно в Україні , християнське літочислення було введено в 1699р. указом Петра I , для певного узгодження з європейськими народами , які використовували це літочлення . І після 31 грудня 7208 року від "створення світу" почали рахувати 1700 роком від "різдва Христового" . Проте одним із недоліків християнського літочилення є досить недавня точка відліку . В її хронологічні рамки не входять багато держав Древнього Сходу. Лиш в XVIII ст. англійські вчені почали використовувати в роках приставку "до різдва Христового"(a.D - ante Deum) - цей спосіб вирахування дати називають історичним чи хронологічним відліком , в якому 1-му року н.е. передує 1-й рік до н.е. В 1740р. Французький астроном Жак Кассіні запропонував астрономічний відлік років , де вводився термін - нульовий рік .

В підрахунку років від визначеної ери , важлива не реальність першопочаткової події , а важливо взнати який відрізок часу відділяє нас від "першого дня" , який ми приймаємо за вихідний момент ери .

(Саме тому хронологічна періодизація , та знання ер , їх точок відліку є важливим фактором у вивченні певної історичної події , адже дає нам змогу встановити точну дату .)

Пит № 48. Розвиток системи обліку часу на українських землях.

Календар завжди був пісно пов'язаний з релігією. Багатовікову історію мають календарі сх. Слов’ян .У них був свій календар уже в час так званої Черняхівської к-ри ІІ-ІVст. Нашої ери. Під час ареол. Розкопок у с.Лепесівка Волинської обл.,що вела М.А.Тиханова , знайдено вівтар святилища ,викладений з осколків великих глиняних чаш. На всьому широкому вінчику-орнамент з 12 прямокутних рамок з різними малюнками,які є символами 12 місяців. А на березі р.Прут арх. Г.Б.Федоров знайшов біля с. Малоешті старовинний глечик з неритмічним орнаментом. На цьому глечику зображено 7 дерев ,а по середині з них 3 особливих знаки(молоде деревце день Ярила , та два косих хрести-свято соня та небесної вологи) і знак, який нагадує стрілу – день бога громовика. 1899р в с. Ромашки Київської губернії в результаті арх.. розкопок знайдено глиняний глечик ІV ст. Нашої ери. На ньому розташовані малюнки двома горизонтальними поясами,які доповнюють один одного(12 місяців). Цей глечик був аграрно-магічним календарем наших предків – полян і виконував подвійну функцію:визначав,по-перше,послідовність язичницьких свят і, строки сільськогосподарського календаря. У Русь разом прийшов з Візантії вересневий стиль. Однак ще протягом декількох століть після прийняття християнства тут і далі початок року відзначали навесні тобто користувалися березневим стилем, загалом – константинопольською ерою,яка називалася ще давньоруською. З того часу Новий рік починався з 1 березня ,а з 1492р.-з 1 вересня. У 1582р-тільки з 1 вересня. Назви місяців походять від сил природи.  У ХIV ст. значна частина території Київської Русі увійшла до складу Литовсько-Руської, пізніше Польської держави. В останній з 1364 р запровадили відзначати поч. року з 1 січня,а літочислення вести від Різдва Христового. Тому,починаючи з ХIV ст., в Україні поуряд з ерою від створення світу використовують літочислення від Різдва Христового. Ось,напр. що записано у Південноруському літописі:»Року 1432 Федор княжа Острожское, муж великой діяльности… добил Смотрич». Крім того, незабаром після григоріанської реформи 1582р. документи «Литовської Метрики» датуються за новим стилем. Роками від народження Христа датовані також козацькі, гетьманські і полковницькі універсали ХVI-XVIIIст. Місяці тут подавали за їхніми римськими назвами(генвар, апріль, май та ін.), які прийшли на Русь разом з християнством. Як виявилося, у Х-ХVI ст. літописці користувалися першим або другим способом нумерації років(березневим або ультра березневим) без будь-якої системи. Напр.,у Лаврентієвському літописі з загальної кількості 165 статей, до датованих 1110-1304рр., березневим роком позначено 101 статтю,ультра березневим – 60.  У 7208 році від «створення світу» Петро І указом від 15 грудня 1699 року від Різдва Христова проголосив Новий рік з 1 січня 1700 року за юліанським стилем, який став діючим і на Україні. Після Жовтневої революції,яка відокремила церкву від держави, питання про Реформу календаря було розв’язано. Григоріанський календар , як точніший з астрономічного погляду, впроваджено від 14 лютого 1918року.Тоді різниця між сонячним роком і юліанським календарем становила 13 днів.

Пит № 49. Значення хронології у роботі історика з джерелами. Проблеми переведення дат на сучасну систему літочислення.

Вивчаючи писемні джерела, історик спершу повинен перевірити автентичність і встановити по можливості найбільш повну та точну його дату. Встановлення автентичності джерела здійснюється за допомогою різних спеціальних дисциплін. Правильне датування джерела не можливе без знання хронології. Власне значення хронології є дуже важливим у вивченні тої чи іншої історичної події,адже в залежності від періоду(століття, року,місяця чи дня) залежить сам процес перебігу події. Знаючи дату перебігу події можна зрозуміти оточення, культуру того часу й відповідно відтворити певні процеси, які відбувалися під час чи на передодні даної події, поєднавши усі ці результати відкривається перед істориком частково цілісна картина історичної події,що сприяє подальшому її дослідженню.

В 46 р. до н. е. Ю. Цезар провів реформу місячно-сонячного календаря, який був зовсім запущений жерцями. Реформа календаря опиралась на астрономічних знаннях, накопичених єгиптянами. В новому календарі взяли єгипетську подовженість року, але з поправкою в1 додатковий день,один раз в 4 роки. Три роки підряд в кожному році вирішили рахувати по 365 діб, а в 4 рік 366. Таким чином прийняли річний сонячний період в 365 діб і 6 год. В календарі лишилось 12 місяців,були збереженні старі назви. Протяжність місяців прийняли в 30, 31 день, лишній день в 4 році прибавили до лютого. Початок року перенесли на 1 січня( в січні починався новий адміністративний рік) В процесі були змінені назви двох місяців: квінтілій отримав назву «июль» ( ) в пам*ять про Юлія Цезаря, і в VIII ст. текстиль був перейменований в август ( ) в честь римського імператора Августа. Календар отримав назву від Ю. Цезаря – юліанський. Цей календар як і єгипетський чисто сонячний, його задача – тримати в календарному році фіксовані моменти на одних і тих же порах року. Календар відносно точно вирішував проблему співвідношення тропічного чи астрономічного року і сонячних днів. Юліанський рік тільки на 11 хв. і 14 с. довший астрономічного. В 325 р. 1-й Вселенський Нікейський собор визнав юліанський календар обов*язковим для християн.

Юліанський календар вважає рік рівним 365 добам і 6 год.,а насправді рік = 365 добам 5 год. і 46 с.з кожним наступним роком через це робилась помилка на 11 хв. і 14 с. Помилка в 1 добу накопичувалася через 128 р. черз 384 в 3 доби, а через 1280 в 10 діб. В часи Ю. Цезаря весняне рівнодення за юліанським календарем припадало на 24 березня, в 325 році, коли календар був прийнятий як обов*язковий для всіх християн , на 21 березня . В подальшому весняне рівнодення продовжувала рухатись. Пасха повина була святкуватись після весняного рівнодення 21 березня і не пізніше 25 квітня. Але в ХVI ст. день весняного рівнодення припав на 11 березня, це грозило тому що Пасха перестане бути весняним святом. Це було доволі вагомою проблемою, й тому у 1582 р. була проведена реформа календаря за ініціативи папи Григорія ХІІІ, відповідно новий календар названо григоріанським. Завдання полягало в тому, що б початок весни прийшов на 21 ,а не на 11 березня,так вони хотіли ліквідувати різницю в 10 діб. Після 14 жовтня 1582 р. почали рахувати не 5, а 15 жовтня. Так і була вирішена проблема, яка виникла за усі ці роки. В ХХ р. різниця між юліанським і григоріанськими календарями досягла 13 діб , тому декрет передбачав вважати наступний за 31 січня день не 1 ,а 14 лютого.

Отож, в практиці історика часто зустрічається необхідність в переведенні дат з Юліанського на Григоріанський. Для правильного вирішення цього питання необхідно вияснити суть різниці між цими календарями, так званими, старим та новим стилями.

Пит № 50. Філігранологія як спеціальна історична дисципліна

Філігранологія – це спеціальна історична дисципліна, предметом вивчення якої є папір ( історія паперових млинів, фабрик, їх власників, техніка виробництва паперу, формування історичних видів паперу. Головне завдання філігранології – відпрацювання методів датування документів за допомогою водяних знаків ( філіграней) . Зародження філігранологічних методів дослідження відносяться до перш. Пол.. 18 ст. , коли Дж. Люїс почав по водяних знаках виявляти книги англійського першодрукаря В. Кекстона ( у 1737 опублікував малюнки цих філіграней) У 1824 р. виходить посібник по філігранях І. Лаптєва , пізніше зявляються публікації Строєва і Калайдовича. Як самостійна дисципліна філігранологія сформувалася вкінці 19-20 ст. з появою праць Ш. Бріке, Лихачова , Хівуда. Набутки філігранології є також цінними для геральдики. В Україні розвиток філігранології у ХХ ст. завдячує науковим роботам О.Я.Мацюка, Я.Дашкевича та Каманін і Вітвицька. УАН – альбоми з філігранями. В СРСР не була поширеною, тому що вимагала багато праці. Лише 3 вчені у цій області : Кляйчавікус, Хлєбніков і Мацюк. Саме Мацюк працював у Львові і зробив великий вклад : аналіз актових книг, дослідження ідентичної якості паперу, ідентифікація ідентичності знаків. Досліджував топоніми, що мали щось до історії паперу. Також на основі вивчення паперу можна ідентифікувати чи є фальсифікатом сам документ.