Пит № 4. Дипломатика як СІД: предмет і методи.
Дипломатика – це наукова дисципліна ,що вивчає походження ,форму і зміст,функціонування,історію відтворення тексту і археологічну долю документів правового характеру ( де вказані автори ).Також дипломатика вивчає історичні правові документи з метою з’ясування часу та місця походження , автентичності ,ступені вірогідності тощо.Назву дисципліні дав Мабільйон – 1681 р. « Dere diplomatica libri sex « . « Diplomatica « перетворилась в самостійне поняття.Середньовіччя – приділялась увага королівським та імператорським грамотам. Обєктом вивчення стали також і документи папської канцелярії.Обєктом дипломатики є давні правові акти як специфічне історичне джерело,сфера їх впливу та побуту ,
До складу обекта дипломатики( різні документи) ми можемо віднести :
1 – писемні і зображувальні документи ,джерела на будь-якому матеріалі та з будь-якою знаковою системою;
2 – речові документи,створені людиною і що пишуть інформацію у вигляді написів чи зображень;
3 – природні об’єкти , не спеціально оброблені для письма ,але мають нанесені людиною знаки письма.
ПРЕДМЕТ :
Предметом дипломатики є чинники створення ,закони еволюції,методика та методологія вивчення документів, обставини,за яких виникли ці документи.Предмет дипломатики ми бачимо в застосуванні до актів методів дослідження їх внутрішньої та зовнішньої форми, зовнішнього та внутрішнього змісту, а також походження.
Під зовнішньою формою ми розуміємо матеріальну сторону джерела і його особливості : матеріал для письма, засоби письма ( чорнило ) , почерки ,прикраси ,інші атрибути зовнішньої форми.Під внутрішньою формою ми розуміємо вивчення структуру тексту самого документа, його формуляр.
Щодо методів дослідження ,то дипломатик має цілий комплекс спеціальни методів дослідження :
1 - умовно-документознавчий
2 - граматично- дипломатичний
3 – текстологічний
У процесі використання цих методів, дипломатика тісно пов’язана з такими науками, як : історичне документознавство,текстологія,діловодство,джерелознавство,палеографія,філігранологія.Це спричинене тим, що вони виконують функцію дослідження внутрішньої і зовнішньої форми актів та мають спільні об’єкти дослідження- історичні документи.
Можна також підкреслити той факт,що вивчення актових матеріалів проходить 5 стадій :
аналіз зовнішньої форми акта;
аналіз внутрішньої форми акта;
з’ясування соціального і політичного походження акта;
з’ясування достовірності змісту акта;
використання актів конкретного різновиду чи типу в системі використовування актів іншого типу( тобто розглянути даний акт в порівнянні з актами іншого типу).
Текстологічний метод : дає змогу дослідити розвиток тексту і актів певного різговиду і співвідношення його розвитку з еволюцією суміжних формулярів.
Існує історико- юридичний метод аналізу акта – полягає в порівнянні акта із сучасним йому законодавчим джерелом.
Пит №5. Розвиток дипломатики у Західній Європі та на українських землях до середини XVIII ст.
Розвиток дипломатики у Західній Європі та на українських землях до середини XVIII ст. пов'язаний основним чином з історією канцелярської справи. Під поняттям канцелярії розуміємо установу ієрархічної структури котра видає документи та через яку здійснюється влада в суспільстві. Зазначимо, що перші канцелярії були створені у Римі (маємо на увазі ті, про які ми маємо певні свідчення), називалися вони табулярії. Їх було декілька, для договорів – у храмі Сатурна; постанов сенату – у храмі Церери; з 83 року до н.е був споруджений державний табуляцій позаду храму Сатурніна .
Дипломатика набирає розвитку також у межах Київської Русі. Першими документами вважають договори з Візантією 907-911. Вони були укладені у двох екземплярах. Один писався у Візантії для Русі, інший у Русі для Візантії. Ці документи були завірені підписами державних правителів, ними посольства обмінювались. Зрештою канцелярія Київської Русі могла налічувати всього одного писаря (в посольство,звісно,відправлялося значно більше осіб), оскільки підписати договори не вимагало значної кількості писарів. Розвиток дипломатики, окрім цього, гальмувало звичаєве право, оскільки воно не передбачало письмових свідчень, вироків і т. д. Значно розвинутішою була канцелярія Галицько-Волинській державі. Ймовірно, що тоді канцелярія була поєднана з єпископською канцелярією.
Маємо свідчення про листування князівської канцелярії Данила Романовича з папською курією. З боку римо-католицької церкви було надіслано дві булли : папи Гонорія ІІІ від 1227, та папи Григорія ІХ від 1231 року.
У 1230-40 роках особливої ваги набувають контакти Данила Романовича з зарубіжними канцеляріями. Велике і різнобічне листування канцелярію Данила Романовича мала б вести насамперед з Угорщиною, авестійським герцогом Фрідріхом, з яким Данило навіть укладає союз,щоб протиставитися королеві Угорщини Беллі ІV.
Велика ймовірність загибелі окремих документів,як з об’єктивних ( пожежі, війни і т.д.) так і суб’єктивних (наприклад втрата документом правової сили і наступне знищення з огляду на непотрібність) причин привела монарші канцелярії середньовічної Європи до необхідності запровадження процесу фіксації всіх або частини документу,що видавалися ними або до них надходили. Поява системи, організаційно вищої від попереднього фрагментарного зберігання матеріалів впровадження систематичного реєстрування документів розпочинається з періоду розвиненого Середньовіччя. Перші реєстри у папській канцелярії велися вже з 920-30 років, а безперервна починається від 1198 року.
З’являються Метрики, - офіційний перелік, список, реєстр. Метрикою, як вважають в Короні та в КЛВ в ХV- ХVІІІ ст. називався державний архів, проте з таким твердженням важко погодитися.
Коронна Метрика – книги польської ,королівської канцелярії - в найдавнішому збереженому томі сягає сер.ХV ст., точніше 1447р. тобто початку правління Казимира ІІІ.Одначе цей рік не є датою запровадження книг МК. Загально відомо,що перші книги МК непосідають ані хронологічної, ані предметної системності, але чітко поділяються на канцелярські та підготовчі.
1650 р.- згадка про першу гетьманську канцелярію. Штаб полкової канцелярії складався із старших канцеляристів та канцеляристів. ЇЇ очолював полковий писар.
Протягом ХVст. Діяли сотенні канцелярії, на які покладалося виконання військової, адміністративної та судової влади. Сотенні канцелярії не рідко пов’язували свою діяльність з діловодством, іноді вписували справи в міські актові книги. Варто згадати коли загинула Римська імперія,з’являються Меровінська і Каролінські канцелярії,які користувались римським правом.
Пит № 6. Розвиток дипломатики як СІД у ХІХ-ХХ ст.
Дипломатика – спеціальна історична дисципліна, що вивчає походження, форму, внутрішню будову і зміст актових документальних джерел, що відносяться до рабовласницької та феодальної епохи.
Термін «дипломатика» був введений французьким ученим Ж. Мобільоном у праці «Дипломатика у шести книгах» 1681 р. Він обґрунтував принципи дипломатичного дослідження і палеографії, зробив класифікацію актів всіх європейських держав, починаючи з найдавніших часів, розробив методику вивчення підроблених документів, вказав ознаки для датування і локалізації рукописів.
Від XIX ст. зміцнилося ставлення до форми документа як обов’язкового напряму дипломатичних досліджень. Поступово пізнання форми документа удосконалювалося. Посилення досліджень форми документів у руслі формулярного аналізу сприяло відмежуванню дипломатики від палеографічних, евристичних, сфрагістичних та інших студій. Вінцем теорії формулярного аналізу на початку ХХ ст. стали праці О. С. Лаппо-Данилевського, які мали не тільки науково-методичне, але й теоретичне. Зрештою, завдяки працям історико-джерелознавчої школи О. С. Лаппо-Данилевського у першій половині ХХ ст. набуло популярності визначення дипломатики як науки про акти.
Головним аргументом, що підкреслював позицію прихильників найширшого тлумачення поняття документ у ролі об'єкта дипломатики, було справедливе твердження про наявність форми у будь-якого документа, а отже й можливості проведення формулярного аналізу. На це положення посилалися ще на початку ХХ ст.
Безперечно, у другій половині ХХ ст. у дипломатиці відбулися серйозні зміни, що дозволило їй здобути самостійний статус. Початкове визначення дипломатики практикою встановлення достовірності документів поступилося місцем тлумаченню її як науки про акти.Орієнтування дипломатики на акти породжують дискусію щодо зміни предмета дисципліни за рахунок формулярного аналізу усіх видів документів.
Отже, друга половина ХХ ст. стала знаковою для розвитку дипломатики. Властиві для дипломатики другої половини ХХ ст. процеси можуть бути коротко підсумовані у межах трьох основних тенденцій. Перша полягає в тому, що предмет дипломатики був значно розширений і охопив інші дискурсивні форми історичних джерел; друге – зростає авторитет дисципліни у середовищі історичного джерелознавства; третя – підвищуються зацікавлення істориків-документознавців сферою дипломатики через утворення міждисциплінарних програм наукового студіювання.
Пит № 7. Історія української дипломатики ХІХ-ХХ ст. Сучасні напрямки дипломатичних досліджень.
Дипломатика- спеціальна історична дисципліна, що вивчає походження, форму та зміст актових джерел (офіційних і приватних), автентичність, юридичну достовірність історичних документів і грамот). Історія дипломатики на українських землях бере початок від заснування у Львівському університеті надзвичайної кафедри допоміжних історичних дисциплін, яку очолив вихованець Геттінгенського університету Готфрід Уліх. Першим об’єктом української дипломатики деякі науковці називають грамоту князя Федора Коріатовича 1390 р., видану для монастиря св. Миколая в Мукачево, студіювання автентичності якої представлено в «Короткому нарисі фундації Федора Коріановича» І. Базиловича (1799, 1804-1805). Присвяти дипломатичного змісту фіксуються в працях істориків-джерелознавців І. Вагилевича, Д. Зубрицького, М. Коспомарова, Й. Лозинського, І. Могильницького, М. Максимовича та ін.Першою половиною ХІХ ст. датуються історіографічні досліди з дипломатики істориків права Г. Даниловича і О. Федотова-Чеховського, що вибудовувалися на з’ясуванні окремих видів публічних, публічно-приватних, правових актів.
У другій половині ХІХ ст. модерні ідеї у галузі дипломатики «транспортувалися» у вітчизняну науку переважно завдяки освоєнню досягнень польських та російських колег. Змінюється характер досліджень, що пов’язано з поширенням та вкоріненням здобутків передусім західноєвропейської історичної науки, дипломатики, джерелознавства, інших суміжних галузей знань. Важливим об’єктом вивчення стають середньовічні акти, укладені українською мовою. Провідним дослідницьким центром із дипломатики на західноукраїнських землях в другій половині ХІХ ст. залишався Львівський університет.
Із початком ХХ ст. розповсюдження новітніх ідей дипломатики в українському науковому просторі продовжує здійснюватися двома комунікаційними каналами- через російську та польську науки. Важливим осередком розвитку дипломатики лишався Львівський університет. Завдяки старанням професорсько-викладацького складу університету було засновано Школу молодих спеціалістів історичних допоміжних дисциплін (1923), серед активних діячів якої Ф. Буяк, О. Гурка, Т. Модельський, І. Свенціцький, В. Семкович та ін. Важливим науковим напрямом функціонування школи була дипломатика.
Після відчутного згасання популярності дипломатики в 1960-х р. наступає її підйом. Варто зважити на трансформації змісту історичної університетської освіти, процес диференціації спеціальних історичних дисциплін, що виявилося у формуванні цілого комплексу нових галузей знань, які конкретизували традиційні об’єкти досліджень історичного джерелознавства, дипломатики, палеографії, сфрагістики тощо. Важливим чинником пожвавлення розвитку дипломатики є становлення документознавства, зокрема історичного.
Особливістю студій із дипломатики другої половини ХХ ст. є те, що об’єктом вивчення для них став, насамперед, «український документальний матеріал». Більшість досліджень стосувалися міжнародних давньоруських документів Х ст., грамот Галицько-Волинської держави, публічних українсько-молдавських і публічно-приватних, приватних закарпатських грамот ХІV-ХV ст., документів епохи Богдана Хмельницького. Заходом, спрямованим на популяризацію дипломатики, стало відкриття архівного Науково-методичного кабінету допоміжних історичних дисциплін (1974-1984), У 1980-1990-і рр. серед українських дослідників, які активно займалися дипломатикою, варто згадати Я. Дашкевича, Я. Ісаєвича, М. Ковальського, О. Купчинського, О. Мацюка, Ю. Мицика та ін.
Наразі актуальними для дипломатики залишаються розроблення теорії, зокрема термінології, створення відповідного лексикографічного продукту, удосконалення й збагачення методики дослідження актів, нові рівні освоєння об’єктно-предметної сфери; класифікація актів; студіювання документознавчих, текстологічних, джерелознавчих, палеографічних, сфрагістичних, археографічних та інших аспектів галузі; вивчення еволюції документа як явища культури й суспільства; написання університетського навчального курсу; розроблення на державному рівні програми видання українського дипломатарію.
Пит № 8. Канцелярія і документ в історії середньовічної європейської культури.
Канцелярія – це установа ієрархічної структури,яка видає документи,через яку здійснюється влада в суспільстві. У своїй діяльності канцелярія тісно пов»язана з архівом. Адже під словом канцелярія – місце канцелярських урядовців, а також приміщення, де вони виконують ділову процедуру. Канцелярія призначена для службових осіб,тут приймали зізнання і документи від різних сторін для запису книг.
У 16 ст. інколи єдиним урядовцем канцелярії був писар, який вів усю ділову процедуру. У зв»язку із зростанням кількості справ виникла потреба у збільшенні канцелярського персоналу. Так у 14-15 ст. є згадки про помічників або заступників писаря. Це були звичайні канцелярські урядовці, зайняті записуванням актів до книг. Відтоді значення писаря починає зростати, тепер він уже був керівником канцелярії й архіву. Ще більше значення писаря зросло коли він отримував доступ до власних судових функцій, а саме вирішував справи на судах.
У період Каролінгів канцелярії отримують державне утримання. Королівські та імператорські канцелярії були основними зразками для світу канцелярій.
Пізніше з»я вляються князівські канцелярії і громадські. У 12 ст. поступово створюються нові установи, створюються середніми феодалами. З»являються нові посада нотаріуса, яка відповідає за складання повноважень, списків документів.
Канцелярський персонал:
Індуценти – переписували акти з документів до індиктів.
Лектанти – звіряли акти, протоколи з індиктами, індикти з виписами копій з оригіналу
Екстраденти – виготовляли і видавали виписки із книг зацікавленим особам.
Ключник – охоронець архіву.
Старший канцелярист підкорявся писареві або канцеляру. На посаду писаря брали після закінчення вузу. Для закріплення знання канцелярської справи, новоприбулих закріплювали за старшими канцеляристами. У 8 ст. головною особою канцелярії стає референдарій, який стежив за видачею документів, за формуванням канцелярського персоналу.
Документ виступає у формі окремого аркуша: сувою, що складається з ряду з»єднаних між собою аркушів. Основним засобом засвідчення документа є підпис і печатка.
Пит № 9. Історія середньовічної канцелярії: канцелярія церковна і світська.
Римська імперія розпалась. Її розпад спричинив на деякий час велике потрясіння серед тогочасного суспільства та вплинув на подальше існування багатьох європейських країн. Не оминув він і документоводство середньовічних канцелярій, де спричинив на певний час занепад. Але не зважаючи, на усе це канцелярія продовжувала існувати та розвиватися. Канцелярія – це державна, приватна чи церковна установа, яка має власний поділ праці та власну організаційну структуру. Основною фунцією, якої є посередництво у здійсненні державною чи приватною особою розпорядчо –виконавчої діяльності. Практика середньовічних канцелярій орієнтувалась на діяльність та досвід канцелярій, що виникли та функціонували у Римській імперії та й Римське право тоді було головне у всій Європі. Канцелярії поділяються на декілька різновидів: державна, церковна, світська, військова і так далі. Канцелярія, як державна, світська чи церковна установа виникла із потребою регулювати внутішню і зовнішню політику країни, церкви.
Канцелярія церковна
Церковні канцелярії у епоху середньовіччя були відомі такі як: папські і патріарші. Папська канцелярія виникає у ІV столітті. Вона найбільшою мірою посилалась на канцелярію Римської імперії. Церковна канцелярія сформувалась у зв’язку із потребою регулювання релігійних концепцій та всього, що входило до відомства церкви. У давні часи на цолі канцелярії стояв жрець, що керував усіма релігійними і організаційними питаннями. Із появою християнтва діяльність канцелярії більш укрупнилась. Папа Римський і Константинопольський Патріарх поширювали свою релігійну владу на певну територію, урегульовували свою політику (відлучаючи від церкви, кононували, благословляли, коронували на трон, збирали податок на користь церкви, вели облік церковного майна). Звичано вони робили це не самі. Канцеляристами могли стати, лише вихідці із духовного стану, що здобули відповідну освіту при монастирях та абатствах. Папська канцелярія самий давній інститут Римської курії. Прообразом якої очевидно була школа нотаріїв, що розташовувалась у офіційній резиденції римських пап у Латеранському палаці та яку очолював приніцерій. Наступною особою у канцелярії після приніцерія був секундаріс. На третьому місці – канцлер(кардинал) голова папської канцелярії. Реально керував канцелярією віце – канцлер. Після віце – канцлера був ще перший нотаріус (писар). Із зникненням посади прініцеріуса головою канцелярії стає бібліотекар через деякий час посада бібліотекара могла бути довірена тільки кардиналу. Знову через певний час канцелярію очолює канцляр, яким спочатку міг бути єпископ. Папа Григорій ІІІ постановив, що канцелярією можуть керувати не тільки єпископ, а й прелат і титул канцлера перетворився на віце – канцлера. Це іменування закріпилось, доки папа Іоан ХХІІ не закріпив його знову за кардиналом.
Папські середньовічні документи виводились від античних листів. Починаючи з папи Андріана ІІ папські документи поділились на булли і листи завдяки йому такий тип документів став поширений потім. Булли (від свинцевої печатки), кожна булла містила певні формули, розгорнуте датування з вказаного року або дати понтифікату. Після есхатоколу розміщувався знак SS (Субскрібі). Ці булли містили форму Bene Valete (Побажання доброго здоров’я). Ці записи робились для того, щоб писар вправляючись в письмі, міг розпізнати певні знаки, які важко було сфальсифікувати. Документи писались на папірусі і згортались у сувій.
Папська канцелярія видає листи – мандати та секретні листи, які складались та перешивались кілька разів шнурком для недопущення порушення документа. У папській канцеляріїбув свій тип письма – боллатіка(типово римське письмо для папської канцелярії, коли кожна деталь літери пишеться горизонтально ).
Світська канцел.
Королівська та імператорська канцелярія були основним зразком для світської канцелярії. Урядовою мовою канцелярії була – латинська мова. Кожен запис документа до книги був сформульований відповідно до змісту, певними шабломами, канцеляристськими формулами, які , доречі, швидко множились та затрудняли канцелярську процедуру. Що вело до виникнення подвійної документації, яка полягала втому, що вприсутності сторони записувалися, лише найважливіші дані. Призначені для цієї мети книги називалися, протоколами, а записи до них сусцентами. Протоколи писали у секстернах, тобто у пронумерованих записах. Для виконання усіх потреб канцелярії, існував певний штат працівників, що мав свій внутрішній, діловий статут, який регулював їх обов’язки та права. Канцелярський персонал складався із: скрібів (люди, які мали гарний почерк та які пройшли вишкіл у спеціальних для того школах, скріби тільки писали документи ), писарі та секретарі (які укладали документи, формуляр, писар міг виконувати і політичні функції це випускник університету, що мав юридичну підготовку та міг виконувати обов’язки перекладача, консультантів, дипломатів; секретар відповідав за вибраний ним необхідний формуляр та відповідав, щоб документ відповідав певним вимогам ), реєстраторів, копіаріїв, індуцентів (переписували акти з протоколу до індуктів (чистових книг) ), екстраденти ( виготовляли і видавали виписи із книг зацікавленим особам, виписи видавались без жодних виправлень і писались без відступу, виданий випис мав бути ідентичний запису в актовій книзі), лектанти (звіряли акти, а саме протоколи з індуктами, індуктами з виписами, копії з оригіналом), ключники (мали ключі від архіву, наглядали за особами, що перебували в архіві, звіряли виписки з актів . Поступово статус канцелярії зростає. Очолювали канцелярію – референдарій, який виступав державною особою, ставив підпис та печатку. Згодом уряд референдарія занепадає і зникає. Від 854 р. керівником канцелярії отримує титул архікапелага (хранителя плаща Святого Мартина), найвищий титул канцеляриста. Посада канцлера та архіканцлера виникла у Хст. в німецькій канцелярії. від 1039 року він еволюціонує на державну посаду.
Пит № 10. Просопографія як метод у дослідженні історії дипломатики.
Просопографія (від грец. Πρόσωπων «особа, особистість» і γράφω «пишу»), іноді також «прозопографія» - допоміжна історична дисципліна, що вивчає біографії історичних осіб, які належать до певної епохи або місцевості, що мали загальні політичні, соціальні чи етнічні риси, які займали певну посаду (наприклад, «прихильники Помпея», «сенатори в епоху династії Юліїв-Клавдіїв», ,іноземні фахівці в СРСР 1920-30-х років »). Просопографіческій метод - це створення колективних біографій, виявлення певного кола осіб, постановка ряду однотипних питань про дати народження і смерті, про шлюб та сім'ю, соціальне походження, місце проживання, освіту, рід діяльності, релігії і т. д. Просопографіческій метод виявляє певні типи . Поняття «просопографія» вперше було вжито в 1573 р. у праці Антуана дю Верді «Просопографія або опис знаменитих особистостей від створення світу з їхніми портретами».Просопографіческій метод використовувався ще в XIX ст. і відродився у 1970-ті, коли з'явився ряд публікацій з античної просопографіі (Prosopography of the Later Roman Empire, роботи М. Арнхайма, А. Шастаньоля, Т. Барнса). Потім просопографіческіе дослідження були поширені як на нову, так і на новітню історію. На основі різних джерел створюються комп'ютерні бази даних за певною тематикою та періоду.
Основним завданням проспографії є деталізований опис особистості, бо сам термін у перекладі з грецької «πρоσωπου» означає обличчя, особа, персона, а «πρоσωπογραφικο» – опис конкретної особи, або дисципліну про правила опису особистості. Цей термін трактується двояко : 1)це опис зовнішності та характеру особи, дослідження її діяльності у сукупності впливів, контактів, взаємозв’язків, рефлексій і 2) це − колективна біографія певної групи, яку об’єднує щосьспільне (діяльність, інтереси, походження, родові зв’язки і т. п.)
Методи проспографії широко використовуються у дипломатиці.
Можна відзначити такі ознаки просопографічного дослідження :1) воно практикується для вивчення відносно невеликої за кількістю соціальної групи населення (хоча колективна біографія може нараховувати і декілька тисяч біографій); або окремо взятої особи.2) найінформативнішим джерелом для подібного дослідження є адміністративна документація, яка велася протягом тривалого часу, іноді століть, складалася з певними цілями і за усталеною формою; 3) метою подібного дослідження є збір усієї можливої й доступної інформації про людину (її суб’єктивні думки, окремі епізоди життя), яка увійде до колективної біографії. Перевагою просопографічних методик є відтворення синтетичної історії конкретної соціальної групи від минулого до сучасного через життєві шляхи і справи конкретних людей.
Пит № 11. Особливості розвитку середньовічного документа.
Термін «документ»вживається переважно для означення юридичного акта. Середньовічні документи висвітлюють різні приватно-правові та публічно-правові питання епохи: боротьбу феодалів за землі та підданих, торгівлю і становище торгово-ремісничого населення, економічні та політичні відносини країни.
В давнину життя людей не вимгало документальних підтверджень –їх взаємини будувались на усних свідченнях. Перші знайомства словян з документом пов’язані з появою у них держави.
Ранні міжнародні зв’язки, розвиток державності, зміцнення феодальної власності примушують словянських володарів поширити документ всередині країни.
В той час документ починав визнаватися як довговічний акт з вірогідним підтвердженням фактів. У документальному свідченні була зацікавлена церква, яка прагнула отримати князівські підтвердження на маєтки. До найдавніших документів цього типу відносяться грамоти князів Волод.Святославовоча та Ярослава Мудрого про суди.
Наприкінці13 ст на початку 14 ст документ набирає більш послідовної форми ,. А його зміст значно розширюжться. Тогочасний документ все ширше виходить у приватне та юридичне життя панівних верств населення.
Східнословянська дипломатика, розвиваючись протягом 3-4 ст на самобутній основі, піддається впливом його латинського варіанту.
У 14-15 ст документальна база швидко зростає. Серед різних типів і видів писемних памяток значне місце посідає документ. Число відомих на сьогодні докум., що стосується тільки терит. УРСР, досягає чотирьохсот, писаних кирилицею та 1,5 тис –лат мова.
Пит № 12. Формуляр середньовічного документа.
Формуляр документа – внутрішня структура, зміст і стилістичні особливості тексту документа, які вперше сформував французький ерудит – Жан Мабільйон. Характерною рисою формуляра є сталість побудови. Розрізняють умовний (найзагальніша схема побудови документів в цілому), абстрактний (загальна схема побудови документів певного різновиду), конкретний (схематична структура певних груп документів усередині конкретного виду документів) та індивідуальний (схема побудови окремо взятого тексту) формуляри. Умовний формуляр середньовічного та ранньомодерного документу:
Середньовічний документ складається з :
1)Вступний протокол
-інвокація (від лат. звернення,заклик) – заклик до «священного імені» , з метою забезпечення успіху в тому , про що йде мова нижче. Інвокація відображається словами або відображається графічно.
-інтитуляція (від лат. титулую) – називання власного імені, звання, громадянського становища, того хто видав документ.
-інскрипція (від лат. напис) – вказівка на адресата,якому надається документ. Він може адресуватися, як одній особі так і багатьом особам.
2)Власне зміст
-аренга (пізнання,вступ) – інформація про загальні мотиви видачі документа, викладені у формі розповіді, роздумів, міркувань. Аренга є вступом до другої частини форм.
-промульгація (з лат. оповіщення, оголошення) – про здійснення волі експонента, видачу документа, з повідомленням про це одержувача і громадськості.
-наррація (з лат. розповідь) – конкретні підстави видачі документа. У наррації характеризуються дія та умови, що передують акту складання документа.
-диспозиція (з лат. розміщення) – власне зміст документа, що виражає, що виражає волю експонента та вказує на здійснення юридичного акта. У документі дарчого характеру диспозиція часто включає всіх нерухомих і рухомих об’єктів власності.
-санкція (постанова) – засіб, який буде застосований на випадок порушення ухвали, про яку йдеться в документі. Санкції часто містять погрозу покарання того, хто порушить застереження документа.
-кораборація(з лат. зміцнюю, посилюю) – способи і засоби засвідчення документа, з яким він набирає правові сили. Кораборація може бути у вигляді тексту, печатки, підпису.
3)Закінчення
- підписи, формула охоплює:
1.Підпис експонента або його довіреної особи;
2.Підпис писаря чи урядовців канцелярії;
3.Підписи свідків, які беруть участь у правовій чинності або осіб присутніх при передачі документа.
-датація – зазначення місця і часу складання документа. Бувають випадки, що дотація представляється не в кінці, а на початку документа, або і там, і там.
-апрекація(з лат. благо, молю, прошу) – кінцеве побажання, щоб викладений у документі зміст був довго вічним.
Засвідчувальна частина:
субскрипція – формула,що передає суть засвідчувальної дії, сигнатура - підпис.
Розглянутий тип формуляра класичний для середньовічного документа. Такого взірця дотримувались вищі державні установи – князівські, королівські, господарські канцелярії, а канцелярії вищих державних установ. Проте, не слід вважати, що перелік формул формуляра є вичерпним і становить обов’язків траферат, за яким складалися всі документи середньовіччя. Формуляр розвивався і змінювався залежно від розвитку змісту різновидів документа.
Пит № 13. Дипломатика Київської Русі: особливості розвитку документа.
Княжий двір у часи Київської Русі і в наступний період аж до ліквідації удільних князівств, поєднував одночасно функції державної канцелярії з функціями приватної резиденції правителя. Рівночасно тут велася вся документація, пов'язана з господарською діяльністю князівської скарбниці і приватного доменального господарства. Уже перелічені функції вимагають наявності писарського апарату, архіву, бібліотеки, а у окремих центрах — і, можливо, скрипторію.
Поява у князівських дворах князівських канцелярій була пов'язана, перш за все, постійними зовнішньополітичними контактами, які супроводжувалися угодами та іншими юридичними документами. Сліди таких угод, які мали можливість бачити літописці, збереглися в текстах самих літописів. З рубежа XII-XIII ст. збільшилася необхідність захисту раніше наданих земельних і адміністративно-господарських прав та привілеїв з допомогою правових документів, зросло число актів, княжих статутів та інших правових постанов.
Розвиток державного документу в Галичині та на Волині у XIII-XIV ст. випереджав аналогічні процеси в інших землях, що було зумовлено широкими контактами не тільки з сусідніми угорськими та польськими землями, південнослов'янськими державами і Візантією, але й з австрійськими, саксонськими та іншими більш віддаленими землями, де правова культура мала більш глибокі писемні традиції. Починаючи з часів Юрія Львовича, чия печатка мала латинські легенди.Можна стверджувати, що, принаймні, зовнішньополітичні документи для європейських країн видавалися латинською мовою. Аналізуючи латинські грамоти князя Юрія-Болеслава Тройденовича, О.Купчинський дійшов висновку, що жоден з формулярів, що використовувався придворною канцелярією, не має прямого відповідника у пам'ятках західної дипломатики.
Діяльності князівських канцелярій в Галицько-Волинських землях у XIII-XIV ст. присвячене ґрунтовне дослідження О.Купчинського. Тим не менше літописи зберегли немало слідів діяльності князівських канцелярій в інших землях. Вони відбиті також у князівських грамотах XV — першої половини XVI ст., яких збереглося значно більше.
Потреба у власних архівах була і у великих монастирів. Серед майнових документів у монастирських архівах зберігалися князівські дарчі і статутні грамоти, привілеї. Масове нищення монастирських архівів почалося у XIX ст. і досягло кульмінації у перші роки радянської влади. Тому краще вціліли документи з архівів волинських монастирів. Найбагатші матеріали зберігалися у Дерманському, Жидичинському, Загорівському та ін. У 1843 p. при канцелярії генерал-губернатора в Києві була організована Тимчасова комісія для розбору давніх актів. Комісія провела величезну роботу, переглянула масу архівів, переважно монастирських і приватних. Весь розшуканий матеріал ліг в основу Київського центрального архіву, організованого у 1852 р. Головним виданням комісії був,уже згадуваний 35-томний «Архив Юго-Западной России». До їх видань включено багато документів з монастирських архівів, серед яких є цікаві джерела до князівської генеалогії.
Пит № 14. Дипломатика Галицько-Волинської держави: особливості організації канцелярії та розвитку документа.
Дипломатика Г-В князівства – самобутнє явище, що поєднувало в собі узагальнені традиції давньоруської документації та загальноєвропейські впливи.
Канцелярія Гал.-Волин.державі існували в 13 перш.пол.14ст.
Загалом стимулом і підставою для розвитку інституту документа, насамперед державного, у ХІІІ – ХІV ст. могли бути такі чинники:
Загальне прямування країни до правових норм у щоденному житті та фіксування їх на письмі (купівля-продаж нерухомого майна).
Захист давніх економічно-господарських, судово-адміністративних привілеїв, ухвал, розпоряджень, наказів.
Контакти із західноєвропейськими країнами на різних рівнях, в наслідок яких документ у ХІІІ ст. набув особливого значення і ваги.
Повсюдно на г-в землях того часу мав би розвиватися приватний акт найрізноманітнішого змісту. Він, правдоподібно, з’явився дуже скоро, може, й раніше за державний. На його появу могли вплинути (ті самі чинники, що і на державний, потреба закріпити на письмі факти і події).
Істотно вплинуло на розвиток канцелярій об’єднання Галичини і Волині ,яке 1199 р.здійснив князь Р.Мстиславович.Об’єднання,як відомо,покликало до життя нові напрямки зовнішньої та внутрішньої політики князівства.Тоді в ряді випадків політична влада перейшла до нових центрів,розширювалися феодальні та церковні земловолодіння ,послідовніше здійснювався контроль над судовими процесами,який поступово переходив з рук місцевих громад до рук державних урядів.Зміни сприяли збільшенню ваги адміністративної бюрократії.За цих умов князівська канцелярія починає виходити на вищий у порівнянні з друг.пол. 12 ст.рівень розвитку,що виявилося насамперед у розширенні її організаційно-функціональних завдань.
Усамостійнення князівської канцелярії було важливим чинником у житті Г-В князівства. Конкретні причини появи у ХІІІ ст. розвиненої князівської канцелярії:
1.Загальний суспільно-історичний та економ.розвиток Г-В держави
2.Політичне становище галицько-волинських князівств
3.Розвиток культури на галицько-волинських
4. Зростання ролі правового статусу докум.у внутр..і зовніш.політиці
Від ХІІІ ст. у багатьох країнах Середньої та Східної Європи документ набуває значного поширення, як головний доказ на право власності.
У різні часи князівські канцелярії діяли у містах дрібних уділів – Белзького,Холмського та ін.
Серед канцелярій, що діяли на т-рії Галичини і Волині у ХІІІ – ХІV ст. виділяємо канцелярії князів:Романа Мстиславовича,Данила Романовича,Лева Даниловича,Володимира Васильковича ,Юрія львовича та ін..
Однією з найбільш досліджених є організація князівської канцелярії за Данила Галицького.
За ранніх років правління князя Данила Романовича, очевидно, місце перебування канцелярії часто змінювалось, не було чіткого складу урядовців. З 1230х рр. відомо про листування князя з Римом. До того часу належить також поява документів, пов’язаних з наданням світським людям князівства земельних наділів і міст з волостями.
У 1230-1240х рр. особливої ваги набувають контакти Д. Галицького, а отже, г-в двору і канцелярії із зарубіжними країнами (Угорщина, Литва, Польща, Тевтонський орден, Золота Орда).
У 1240-50х рр. Данило Романович приділяє посилену увагу не тільки політ., але й економічні проблеми (видана значна к-сть документів на право володіння землею).
Персонал:
Одним із завдань князівської канцелярії було збирання та зберігання документів, які відображали різноманітні сторони політичного, економічного, культурного життя Г-В князівства.
Печатник-канцлер: управляв канцелярією, хранитель князівської печатки, впливав на вирішення різних справ вн. і зов. політики (Кирило).
Два умовні колективи – колективу укладачів документів (в т.ч. іноземною мовою) та колективу писарів та переписувачів документів.
Для праці в князівську канцелярію запрошували високоосвічених осіб, книжників, учених. При дворі князя Данила були також іноземці. Робота членів канцелярії значною мірою регламентувалась, до їхніх завдань входило: участь у засіданнях боярської ради, у складанні звітів про перебіг подій, підготовка реєстраційних документів, складання листів, звернень, угод, поточне діловодство канцелярії, зберігання архіву.
У Г-В князівстві в процесі праці над документом користувалися різними типами руських і закордонних формулярів документів, водночас зуміли виробити також власні зразки, отже вагоме місце посідають збірники формулярників, котрі засвідчують як давньоруські традиції, так і грекомовні та латино мовні школи документа. Розвиток державного документа є невіддільним від діяльності князівських (придворних) канцелярій.
Пит № 15. Актова документація на українських землях у складі Корони Польської та Великого князівства Литовського. Типи канцелярій.
У 14-16 ст. українські землі Волині, Поділля, Київщини, Чернігово-Сіверщини опинилися під владою Великого князівства Литовського (ВКЛ), яке успадкувало і давньоукраїнські архівні традиції. Литовська доба залишила величезні і багаті архіви центральних та місцевих установ. Особливістю державного устрою ВКЛ було зосередження центрального управління в руках великого князя. З великокнязівської канцелярії, яка мала загальнодержавний характер, виходили документи, що регламентували життя на території ВКЛ: господарство, фінанси, військову справу, суд, зносини з іншими державами. Централізація влади у ВКЛ відобразилася і на архівах. Акти, видані від імені великого князя, зосереджувалися в архіві, відомому під назвою “Литовська метрика” (ЛМ). Важливе нововведення в діловодстві середньовічних установ – регістри (реєстри) – книги з записом текстів вихідних документів, що було поштовхом для розвитку різновидів актових книг, до яких вписували різні документи.
Відомо також, що вже з 15 ст. відпуски грамот, які видавалися від імені князя, копіювалися. В книги записували і документи, які надходили до великокнязівської канцелярії, щоб на випадок втрати якогось з них була копія. Функціональне призначення книг записів актових документів – відтворювати офіційні копії документів, що вийшли з великокнязівської канцелярії, які підтверджували права успадкування, привілеї, шляхетність походження. Для прискорення пошуку документів канцлери запровадили групування матеріалу під час записування в книги метрики. Центральним архівом Речі Посполитої, куди після Люблінської унії (1569 р.) увійшли українські землі, була Коронна метрика (КМ). Ця назва закріпилася за урядово-адміністративними книгами, які вели в Коронній канцелярії. До книг вписували документи, що виходили з королівської канцелярії: королівські універсали, привілеї шляхетським родам і католицькій церкві, приватноправові акти, документи зовнішньополітичної діяльності.
Крім архівів центральних установ ВКЛ, а згодом Речі Посполитої, існували місцеві архіви, бо місцевій владі належала важлива роль в управлінні внутрішніми справами. До цього часу дійшли у вигляді архівних зібрань судово-адміністративні (актові) книги місцевих замків, гродів і земств. Відповідно до категорій судів – гродських, земських, підкоморських – складалися і актові книги. Акти, пов'язані з діяльністю міських урядів,відклалися в міських архівах.
Пит № 16. Дипломатика Української Гетьманської держави середини XVII – XVIII ст.
Початок українського Державного архіву дослідники пов'язують з зародженням козацтва, формуванням Запорозької Січі і виникненням козацького управління. З утворенням козацько-гетьманської держави Богдана Хмельницького архів став державним. При гетьмані існувала Генеральна військова канцелярія, до якої надходили і відкладалися численні акти про внутрішнє врядування, дипломатичні зносини з сусідніми країнами. Необхідність наведення різних довідок для гетьманського правління обумовила утворення архіву при Генеральній військовій канцелярії. На чолі архіву стояв генеральний військовий писар. У його руках було і діловедення Генеральної військової канцелярії. Державний архів за Б.Хмельницького містився у гетьманській резиденції в Чигирині під наглядом генерального писаря Івана Виговського.
Під час військових походів деякі документи були в похіднім архіві в гетьманському таборі. Про склад похідного архіву гетьмана дають нам повідомлення про захоплення поляками під Берестечком у 1651 р. важливих документів: козацьких привілеїв від польських королів, оригінального тексту Зборівського договору (1649 р.), листів від турецького цісаря, кримського хана та московського царя.
В архіві при Генеральній військовій канцелярії відкладалися документи про відносини гетьмана з місцевою адміністрацією – полковими і сотенними канцеляріями, а також переховувалися привілеї, договори, листування. Є свідчення про те, що канцелярія зберігала копії дипломатичних актів, надісланих до інших держав.
У 18 ст., крім канцелярії гетьманського уряду, існували й інші вищі урядові інституції Гетьманщини – Генеральна скарбова канцелярія (генеральний підскарбій відав і архівом), генеральний суд, при якому було своє діловедення і архів. При канцелярії генерального обозного, який відав артилерією, також формувався архів. У 1722 р. за наказом Петра І було запроваджено правління Малоросійської колегії, яка перебувала в Глухові і підлягала Сенатові. Внаслідок діяльності цих центральних установ відклалися величезні архівні фонди. Архівні документи, які збереглися до цього часу, подають цінні відомості про історію архівної справи доби Гетьманщини. Друга Малоросійська колегія, відновлена указом Катерини II у 1764 р., стала єдиним найвищим урядом Гетьманщини. Генеральну військову канцелярію остаточно було скасовано, а її архів перевезено до будинку Малоросійської колегії. Таким чином, до складу архіву Малоросійської колегії входили справи Генеральної військової канцелярії, яка була при українських гетьманах з середини 17 ст., і справи власне Малоросійської колегії. Архіви центральних установ Гетьманщини були з'єднані в “Генеральную Малороссийскую архиву”.Важливим моментом в архівній справі було утворення окремої структури у складі Малоросійської колегії, яка відала архівним матеріалом, – “Генеральной Малороссийской архивы”
У 1764 р. було скасовано гетьманське правління, а з поширенням в Україну в 1781 р. “Учреждения о губерниях” і введенням намісницького правління ліквідо-вувались усі установи Гетьманщини.
Пит № 17. Особливості формуляру гетьманських універсалів XVII-XVIII ст.
Універсалом наз . документ ,який в Речі Посполитій та в Україні 16-18ст. відігравав роль публічно-правового акту,маніфесту . Гетьманські та полковницькі універсали створювались з різних причин і тому є дуже різні. Нині відомо 119 універсалів та 19 наказів в Б. Хмельницького . Універсали видавалися від імені гетьмана ,його писарем чи канцеляристом,завірялися гетьманом власноручно . Отже,особливості документів гетьманського уряду: Початковий протокол:
Інвокації в універсалах гетьмана й полковників ,за винятком єдиного ,нема . Це типово для всіх східнослов’янських актів 14-17 ст ,окрім духовних грамот .Тільки в одному універсалі Хмельницького є інвокація такого змісту: ’’Во имя Господа , амень , к вічной памяти речі” . подібна зафіксована в одному з документів уряду війська Запорізького , в універсалі гетьмана І.Петрицького від 22.03 1632р і підтвердив його своїм записом Хмельницький.
Інтитуляція є майже в усіх універсалах Хмельницького та його полковників. Винятками є деякі гетьманські універсали ,що дійшли до нас в копіях.
Інскрипція має складну гнучку формулу,представлена чотирма основними типами. Після частини інскрипції умовно зазначеної як загальної, йде громіздке продовження ,що уточнює коло адресатів . Це друга частина - уточнювана ,переходить у третю конкретизуючу,де наз.адресат.У 2-й частині інскрипції перелік адресатів подається з суворим дотримуванням існуючої субординації ,від вищих влад до нижчих .Найпоширенішою є форма 2-го типу,для якої є характерним поэднання інскрипції та промульгації ,причому остання тут виходить на перший план. Вона поч. словом ‘’ ознайомуєм” і наводиться в гетьманських документах у 5 осн . варіантах . Третій тип формули інскрипції переважно вливався у наказах ,для нього є беззастережене визначення адресата . До 4 –го типу - складна формула,в якій вона є поєднана з короборацією . Цей тип представлений лише 1 документом (універсалом до панської шляхти 1657)Кілька універсалів взагалі не мають інскрипції .В одному випадку безпосередньо після інтитуляції йде нарація.
Салютація має місце лише у двох універсалах гетьмана ,а в універсалах полковників її немає . Досить часто є в наказах ,що складає одну з характерних ознак ,яка відрізняє накази від універсалів.
Основна частина:
У низці універсалів Хмельницького аренга має характер юридичного посилання і тоді зливається з нарацією . Досить часто трапляється виклад т.зв. петиції,тобто прохання про видання документу ,задоволення певного клопотання . У деяких універсалах петицію поєднують з вказівкою на наявність документів,які треба було підтвердити. У наративній частині гетьман робив достовірні посилання на свої попередні універсали і за ними часто можна було відзначити зміст останніх .
Диспозиція містить у собі розпорядження ,наказ гетьмана і є обов’язковою частиною універсалу без винятків. Здебільшого поч. словом “прето “(тому). Далі йшли різні слова й вирази ,найпоширенішими з яких були ‘’приказуєм’’,’’розказуєм”,’’надаєм”,”жадаєм”,”напоминаєм”,”хочемо”,”поставляємо”.Часто їх подають в інших формулюваннях :’’суворо приказуєм ,’’ ‘’строго наполягаєм.’’ Іноді вживається подвійна диспозиція . Річ у тім ,що універсал міг мати в собі кілька різних розпоряджень і кожне з них склалалось із тих самих слів . Тому диспозиція ставилася одна за другою. Інколи у диспозиції можна побачити елементи санкції ,а в окремих випадках може ще містити елементи нарації.
Санкція є майже в усіх універсалах Хмельницького ,за винятком двох,бо вона була б не доречною. Стандартні форми санкції були добре вивченні І. Крипякевичем ,тому відзначимо лише ,що деякі з них подібні санкціям запорозьких гетьманів пер.пол.17ст,польських королів та великих князів литовських 16-17ст. Найпоширенішою була санкція у формі не порушувати того,що погрожує карою . Вцілому порушення гетьманської волі ,що підривало авторитет державної влади ,розглядалося як важкий злочин. Загрожувала сувора кара,вкл. смерть. Каральні функції щодо порушників розпоряджень гетьмана ,Хмельницький часто покладав на полковників та іншу старшину. Тільки в одному випадку гетьман вживає санкцію у вигляді Божої кари(под неласкою Божею ) ,дуже рідко згадується і про грошовий штраф за порушення волі гетьмана.
Короборація містить підпис гетьманів та супроводжувальний запис . Стислою ця формула,була не випадково ,оскільки основний титул гетьмана наводився у титуляції.У деяких випадках підпис стояв після супроводжуваного запису представленого чотирма типами .
Датум є уніфікованим .’’Діялося в Чигирині ,дня 22 липня за старим календарем ,року Божого1657’’,частіше вживалася стисла форма ‘’Дан в Ірклії 1 августа 1650 р’’ . Звичайно,універсали датувалися за старим стилем ,а цифри писалися у літерному значенні . Характерною ознакою універсалів гетьмана та полковників було те,що датум передував короборації.
Апрекація - кінцеве побажання вічності документа. Бракує у всіх універсалах.
Таким чином окремі формули універсалів представників українського уряду є гнучкими та змінними ,що пояснюється різноманітністю кола питань ,на які вони відгукувалися . Їхній формуляр складався під впливом традицій укр. земель 14-17ст. котрі сягали своїм корінням часів існування Київської Русі.
Пит № 18. Канцелярія Волинської Метрики у дослідженнях П. Кулаковського.
Перший розділ автор розпочинає з опису передумов та причин появи Руської метрики, а саме освоєння вкінці XIV – на початку XV століття у королівській та великокнязівській канцеляріях системи реєстрації виданих експонентом документів у книжковій формі, а також перенесення процесу створення документів для Волинського, Брацлавського й Київського воєводств до королівської канцелярії Речі Посполитої.
Виникнення назви «Руська метрика» зумовлено тим, що вона відображає назву мови, якою писалися документи (руська мова), територію, що складалася з чотирьох воєводств і називалася «Русь». Допоміжною вважається назва «Волинська метрика», оскільки ця назва вживалася у волинських документах даних книг і широко використовується в історичній літературі. У наявності в останніх книгах Руської метрики термінів «Руська канцелярія», «Волинська канцелярія», «Канцелярія декретові Руська», автор вбачає відображення розподілу праці між канцеляристами.
Проаналізувавши козацькі вимоги до Руської канцелярії стає помітним, що козацька старшина переймала від шляхти традиційні форми участі у політичному житті Речі Посполитої, форму її регіональних вимог, підтверджуючи цим своє лідерство в українських воєводствах за часів повстання Хмельницького. Скорочувалася база функціонування установ, які представляли обласні інтереси привілейованого стану. На невеликій території залишався чинним волинський статут, але й він змінювався під впливом прийняття коронних конституцій.
У Руській канцелярії юридична техніка канцеляристів була скерована на докладне знання коронного права. У даній установі перекладалися руською мовою коронні конституції, тлумачилися польською й латинською окремі частини Волинського статуту, що закінчилося появою тут польського перекладу Волинського статуту.
Ведення документації руською мовою було життєво необхідним для шляхти, яка була погано ознайомлена з латиною та польською. Коронна канцелярія видавала листи для Руських земель польською мовою. Це викликало обурення у Волинському воєводстві. 1569 р. шляхта вищезгаданого воєводства зібралася на нелегальний з’їзд, де серед скарг вагоме місце зайняли протести шляхти проти мовного статуту. Не мовчала й київська шляхта, підтримана послами Волині й Брацлавщини, проте їхні петиції не знайшли відображення в ухвалах сейму 1570 р.
Події Визвольної війни пришвидшили розмежування в середовищі української шляхти. Виникла козацька канцелярія, де записи велися руською мовою, яка вважалася селянською. Підписання Андрусівського перемир’я 1667 р. остаточно підштовхнуло українську шляхту до визнання своєї остаточної залежності від польської держави.
Щодо складу Коронної канцелярії, то вона поділялася на Більшу (очолював канцлер) та Меншу (очолював підканцлер). Чіткого розмежування функцій між керівниками відділів не було. Канцлери і підканцлери займали перше місце в королівській раді, яка певним чином брала участь в управлінні державою. Після 1550 року асесорський суд підпорядкувався керівникам канцелярії.
Продукція канцелярії поділялася на вписи, документи і листи. Вписи були засвідчувані, судові, адміністративні. Власне дипломатичний матеріал канцелярії поділявся на листи та привілеї (вічні і тимчасові). В своїй діяльності Руська канцелярія використовувала методи та прийоми, які були притаманні всій коронній канцелярії.
Ведення справ у королівських судах велося персоналом королівської канцелярії, що стосується українських воєводств, то тут діловодство виконувалося її руським відділом. В обов’язки руських підписків входили спорядження позовів, ведення реєстру справ, фіксація перебігу судового процесу та оформлення декретів суду. Підписки також виступали дорадниками суддів щодо специфіки процесу для українських воєводств, постачали матеріали, необхідні для тлумачення волинського права. У декретах королівських судів, вписаних до книг РМ, відображені особливості процесуальної частини волинського права, які були одним із факторів існування у межах Київського, Волинського, Брацлавського воєводств, а пізніше – Чернігівського воєводства регіональної шляхетської спільноти, що протягом другої половини XVI – першої половини XVII ст. інтегрувалася до шляхетського стану Речі Посполитої.
Пит № 19. Документ і канцелярія галицько-волинських князів у науковому доробку О. Купчинського.
О. Купчинський у своїй праці «Із спостережень над розвитком документа та діяльністю князівської канцелярії галицько-волинських земель XIII - першої половини XIV ст. » дослідив документальні джерела Галицько-Волинської держави, а також канцелярії князів та периферійні адміністративні канцелярії – воєводи, старости та канцелярії міст і духовних установ.
Значну увагу він приділяє ступеню вивчення даної проблеми в історіографії і стверджує, що дана тема в науці не знайшла належного висвітлення. Називає кілька прізвищ дослідників з якими погоджується, а також і ті імена, в твердженнях яких бракує аргументованості.
О. Купчинський аналізує той факт, що саме з галицько-волинських земель збереглась така незначна кількість документів і актових матеріалів та наводить основні причини даного явища.
Дослідник також ставить питання щодо самого поняття «канцелярія», точного визначення для якого немає і досі. Він, проте, схиляється до трактування цього терміну Топаловою, яка характеризує канцелярію як установу, що має внутрішній субординаційно-ієрархічний поділ управлінської та виконавчої праці, власну організаційно-функціональну структуру, основною функцією якої є участь у здійсненні державою розпорядчо-виконавчої діяльності.
О. Купчинський зазначає, що документ змушує людей вступати у контекст з писаним словом. Письмовий акт поставав як невід’ємна частина культурного розвитку.
О. Купчинський дає характеристику канцелярії Романа Мстиславича, Данила Романовича, Володимира Васильковича, Юрія Львовича, Юрія Болеслава Тройденовича. Варто зазначити, що дані характеристики є першими спробами у даному плані, отже, це можна вважати значним кроком у дослідженні даної проблеми. Автор також зауважує, що через брак документальних джерел він змушений часто звертатися і до вторинної інформації. Сюди автор відносить загальноісторичні факти, історіографічні джерела.
Дослідник описав особливості організації князівських канцелярій, зокрема, описує хронологічні рамки існування канцелярії, місце її перебування, документацію даної канцелярії, міжнародні зв’язки, ієрархічну структуру персоналу. Проте, зрозуміло, що вичерпної характеристики для кожної канцелярії дати неможливо через брак необхідних джерельних даних.
Розвиток документа у Галицько-Волинському князівстві Купчинський пов’язує із розвитком самої України-Руси та її міжнародними відносинами.
Отже, науковий доробок Олега Купчинського є надзвичайно значущим стосовно вивчення дипломатики Галицько-Волинської держави.
Пит № 20. Палеографія як СІД, її предмет і методи.
Палеографія (від палео ... і ... графія), спеціальна історико-філологічна дисципліна, що вивчає історію письма, закономірності розвитку його графічних форм, а також пам'ятники стародавньої писемності в цілях їх прочитання, визначення автора, часу і місця створення.
Палеографія досліджує еволюцію графічних форм літер, письмових знаків (наприклад, ієрогліфів), пропорції їх складових елементів, види та еволюцію шрифтів, систему скорочень та їх графічне позначення, матеріал і знаряддя письма.
Особлива галузь Палеографія вивчає графіком систем тайнопису (криптографія). У сферу Палеографія входить також вивчення орнаменту і водяних знаків паперу (філігрань), формату, палітурки рукописів (у країнах Західної Європи та в СРСР комплексом питань, пов'язаних з виготовленням і долею рукописної книги, займається виникла у 2-ій половині 20 ст. Спеціальна дисципліна - кодикологія).
У Палеографіі розроблені специфічні методи дослідження (техніка аналізу графічних даних, методика датування рукописів.) Використовуються також методи ін наук і специфічних дисциплін: мовознавства (уточнення датування і топології рукописи за даними мови), текстології та дипломатики (уточнення тих же даних за змістом, стилем, історії тексту, за формуляром грамот і документів), мистецтвознавства (те ж - за художнім даними мініатюр, орнаменту), хімії (аналіз чорнила і ін фарбувальних речовин), фізики (використання радіоактивних ізотопів для датування органічних матеріалів тощо) та ін Теоретична сторона Палеографія-історія листи, будучи частиною історії культури даного народу, дає наукову основу для практичної її боку - вироблення суми практичних прийомів для безпомилкового читання рукописів, правильної їх датування і т.д. Обидва завдання Палеографія-теоретична і практична - тісно пов'язані між собою.
Основним завданням і кінцевою метою вивченя є повна зовнішня атрибуція тексту: правельне прочитання,реконструкція втрачених текстів,датування тексту,визначення його авторства,зясування достовірності.
Поділ письма на такі 4 типи
1)предметне письмо (заруби,вузлики,шнури,стріли)
2)піктографічне (письмо в рисунках або малюнках)
3)ідеологічне-складна система знаків,що полягає у розчленування графічної фрази на окремі поняття. За кожним поняття закріплюється відповідний малюнок.
4)фонографічне (звукове).Визначають звукові елементи слова,тобто цілі склади чи окремі звуки.
Пит № 21. Розвиток палеографії до середини XVIII ст. «Ars discernendi vera ac falsa».
Палеографія – спеціальна історична дисципліна,яка вивчає історію письма,його еволюцію,та характерні особливості( форми знаків і літер,пропорції та конфігурації їх складових частин,види скорочень,шрифтів,особливості оздоблення текстів,матеріали,на яких виконані написи та інші предмети пов’язані з письмом (знаряддя письма,чорнила). На певних етапах свого розвитку палеографія також вивчала системи тайнопису та літочислення.
Розвиток палеографії пройшов довгий шлях. Люди використовували палеографію з своїх практичних потреб,найчастіше під час судових справ,збереглись відомості,що вже у VI – VII ст . у Франції на судових процессах виступали писарі – експерти , які засвідчували автентичність чи фальшивість певних документів. Подібна практика зустрічається і у Російській державі XV – XVII ст. коли дяки теж виступали як експерти під час оцінення письмових доказів у судах.
Великий вклад у розвиток палеографії внесли італійські історики гуманісти XV – XVI ст. ,які розшукали багато античних джерел.
Наукові основи палеографії, як науки заклав Жан Мабільйон у своїй фундаментальній праці з дипломатики «De re diplomatica libri sex» якавийшла у 1681 р. Хоча праця і присвячена дипломатиці ,але у 9 розділі першої книги йде мова про типологічну класифікацію латинського письма,а у пятій книзі подано у хронологічній послідовності зразки латинського письма від VI до XVIII ст.
Але засновником палеографії вважається Бернар де Монфокон,бо сааме вій прибув у Сен – Жерменське аббатство на допомогу Мабільйону і вивчивши 12 тисяч грецьких рукописів видав свою працю «Грецька палеографія» (1708 р) у якій виробив і обгрунтував основний метод палеографічного дослідження палеграфії,як самостійної наукової дисципліни.
У першій половині XVIII ст. пачали виділятись різні напрямки палеографії,основними є :
- грецька ( заснована Бернаром де Монфоконом)
- латинська (основи закладені ще Жаном Мабільйоном,який виділив так звані національні типи письма : вестготське, лангобардське,англо-саксонське і меровінгське. Згодом Ш. Маффеі довів що ці всі типи письма виникли внаслідок змін в античному римському письмі)
- словянська палеографія теж булла закладена у XVIII ст. Перші палеографічні дослідження зявилися в Росії на грунті політичної та ідеологічної боротьби,яка велася у XVIII ст. між офіційною православною церквою і старообрядною. Православна церква разом з царською владою виступала проти опозиції раскольників. Свої аргументи вони черпали із «Соборного деяния»,натомість брати Денисові у своїх «Поморських ответах» (1725 р.) на основі докладного палеографічного налізу письма довели фальшивість «Соборного деяния»
Характерними особливостями розвитку палеографії до середини XVIII ст. були суто практичні потреби людей. Це закріплення певних прав і привілеїв,закріплення земельної власності за феодалами. Часто феодали вдавалися до фальсифікування грамот, які закріплювали ці привілеї. Тому під час судових процесів потрібно було аналізувати документи.
Слід зазначити,що з XVII ст. у Європі почалось вивчення арабських написів і рукописів. З 18 ст. досліджується проблема походження арабського письма, хронологічної послідовності письма куфи і насхи.
Увагу привертає Й. Х. Гаттерер,який організував у Геттінгенському університеті спеціальний палеографічний семінар у цей час.
Отже можна зробити висновок.що до середини XVIII ст. палеографія розвивається повільно,після смерті Монфокона до початку XIX ст. не було ніяких щрушень у розробці палеографії, як окремої наукової дисципліни.
Пит № 22. Історичний розвиток палеографії у Західній Європі XVIII-XX ст.
Розклад феодалізму,буржуазні революції,які прокотилися Європою,сприяли розвитку нового капіталістичного суспільства. З XIX ст. починає інтенсивно розвиватись палеографія, розвитку палеографії сприяли технічні винаходи, особливо винайденняу 1839 р. фотографії,що дозволило виготовляти фотокопії письмових текстів.
У 1750-1765 рр. вийшов шеститомний твір французьких монахів Тассена і Тустена «Новий трактат по дипломатиці»,де на основі обширної джерельної бази було дано детальну класифікацію типів середньовічного письма.Це стало основою для розробки палеографії у XIX – XX ст.
Як самостійна наука палеографія повністю сформувалась у XIX ст. це пов’язано з появою спеціальних вищих навчальних закладів та періодичної літератури. У 80-их рр.. зявились підручники :1882- підручник Пру, 1896- Ваттенбаха і на початку XX ст. неодноразово перевидавався підручник Стеффенса.
Центром розвитку спеціальних історичних дисциплін,і зокрема,палеографії, у Франції стала «Школа Хартій» заснована в Парижі у 1821р. У цій школі працювали видатні вчені серед яких Я. Сільвестр, Л. Делісла. Сільвестр є автором чотиритомної універсальної праці з палеографії,надрукованої у 1841 р. «Paleographie universelle» .У Німеччині великий вплив на розвиток палеографії мало Товариство для вивчення давньої німецької історії,засноване у Франкфурті – на – Майні у 1819р. яке розгорнуло широку діяльність по виданню джерел «Monumenta Germaniae Historica».
У XX ст. у палеографів посилився інтерес до установлення закономірностей в розвитку письма. До цього часу була вироблена методика палеографічного дослідження в якій основне місце займала еволюція букв і оформлення рукописів в цілому. В працях найвідоміших палеографів першої половини XX ст. основна увага приділялась зв’язку письма і культури.
У 1952 р у Парижі було організовано Міжнародну нараду по латинській палеографії,яка мала на меті виробити сучасну термінологію і принципи побудови каталогів. Дуже велику допомогу надає вченим заснований в 1937 р. в Парижі «Інститут дослідження та історії текстів.
У 1940-1950-х рр.. французький палеограф Маллон виступив з новою методикою дослідження письма. Відзначимо основні риси запропонованої ним методики палеографічних дослідження. Крім аналізу форм літер він запропонував аналізувати
дукт (послідовність, з якою писар накреслює складові елементи графеми і напрямок їх начерку)
модуль (розмір і пропорції графем)
кут (нахил літер)
вага (ширина літер)
Зараз ця методика є основною,на її основі можна провести детальний палеографічний аналіз тексту. Крім методів і прийомів дослідження власне палеографії зараз застосовуються методи й прийоми дослідження інших дисциплін і наук, передусім лінгвістики тексту (аналіз орфографії, мови), мистецтвознавства (вивчення орнаментів, мініатюр), фізики й хімії (датування органічних матеріалів для письма за допомогою радіоактивних ізотопів, аналіз складу чорнила й фарб, використання різного проміння для читання вицвілих текстів або їх частин) та інші.
Пит № 23. Історія української палеографії у ХІХ-ХХ ст.
Рукописи східних і південних слов’ян здавна привертали увагу спеціалістів , але предметом систематичного вивчення стали лиш на початку XIX ст. 1825р. видано перший опис приватного зібрання рукописів , складений К.Ф.Калайдовичем та П.М.Строєвим . Поступове відкриття протягом ХІХ ст. великої кількості рукописних пам’яток , видання альбомів документів з палеографічними коментарями , узагальнення значного палеографічного матеріалу в описах книгосховищ та архівів створили умови для переходу від початкового нагромадження до систематизації , від опису окремих рукописів до створення загальних основ слов’яно-російської палеографії , видаються загальні курси з палеографії .Значний внесок у розвиток української палеографії ввів О.І.Соболевський , який досліджував рукописні книги і найхарактерніші знаки уставного , півуставного і частково скорописного письма за сторіччями (ХІ - ХІV) Це все він узагальнив у праці «Славяно-русская палеографія» . В окремому розділі він аналізує орфографію рукописів київських та галицько-волинських
Теоретична спадщина української палеографії дореволюційних часів складається з описів рукописних зібрань бібліотек та палеографічних характеристик окремих рукописів .
Важливим внеском , у дослідженнях ураїнської палеографії були , роботи львівських науковців . Ряд описів львівських рукописних зібрань , що майже повністю збереглися до наших днів , здійснив І.С.Свєнціцький ,яки досліджував мистецтво рукописної книги (заставки , ініціали та ін.) у книзі «Кириличні пергаміни XII- XV ст», де він детально описує орнаментовані сторінки усіх пергаментних рукописів та уривків , що збереглися у Львівському державному музеї українського мистецтва .
Наприкінці XIX – на початку XX ст. опубліковані описи , багатьох рукописних зібрань України : Чернігівської духовної семінарії , Почаївської лаври , Одеського товариства історії та старожитностей та ін.
У 1890р. П.Владимиров робить першу і єдину до цього часу спробу дати зведений огляд усіх відомих на той час пам’яток українського письма .У праці «Обзор південноруських і західнорусських пам’яток письменності від ХІ до XVII ст.» де він систематизував у хронологічному порядку 167 рукописів з детальними палеографічними коментарями , де він детально зупиняється на особливостях мови і правопису давньоруського та українського письма .
Перша спроба наукової розробки укр. палеографії належить І.Каманіну .За роки радянської влади вивчення окремих питань палеографії було пов’язане з діяльністю Археографічної омісії УАН .
За останні роки у дослідженні СІД(палеографії) досягнуто певних успіхів , про що свідчать республіканські наукові конференції з архівознаства та ін спец. Істор.дисциплін , наукові семінари в Києві та Львові, видання міжвідомчого збірника «Історичні джерела та їх використання».
Проте постає ще бгато питань в українській палеографії . Зокрема , подальша розробка періодизації української палеографії ,з урахуванням певних аспектів(соц.-економічного , політичного )також важливим є вивчення особливостей письма на західноукраїнських землях – Галичині , Буковині, Закарпатті.
Також потрібує вивчення питання взаємозв’язку та взаємовпливу українського , білоруського та рос. Письма , яке мало спільну основу походження .а також взаємозв’язки з іншими слов’янськими народами – сербами болгарами та іін.
Пит № 24. Особливості методики дослідження київських графіті у науковому доробку С. Висоцького.
Особливості методики дослідження київських графіті у науковому доробку С. Висоцького.
Основні роботи проводились С. Висоцьким під час вивчення графітті собору св. Софії у Києві під час реставраційних робіт фрескового живопису 1959-1963 рр. Основною перешкодою виступала наявність живопису 18-19 ст.
Під час досліджень у соборі роботи проводились у такій послідовності 1) обстеження стін і виявлення написів 2) видалення олійного живопису і шпаклівки 19 ст. 3) прочитання і датування тексту 4) фотофіксація і виготовлення прорисів
Обстеження стін проводили за допомогою бокового освітлення дзеркальними електролампами з метою виявлення рельєфу нанесених графітті. Оглядались не лише відкритті реставраторами місця, але й стіни де фрески були ще під шарами пізнішого живопису.
Найбільш трудоємною роботою було розчитування та датування текстів. Це було зумовлено поганим станом збереженості написів. Часто окремі букви, а той цілі рядки не читались, і в кращому випадку могли бути відновленні за змістом напису. Численні царапини, випади, вибоїни і потертості утруднювали і без того складне прочитання написів.
Фотофіксація і виготовлення прорисів на думку самого Висоцького, як і методика вивчення графітті не мають якигось чітких прийомів. Кожний дослідник застосовує метод який здається йому найкращим у тих чи інших умовах. Ним були використана як методика В. Щепкіна який відтискував графітті на спеціальну мастику, так і метод Б. Рибакова, який прикладав листок кальки чи цигаркового паперу на стіну і заштриховував рельєну нерівність олівцем. Була невдала спроба використання методу естампажу.
Основна ж методикою яку С. Висоцький постійно застосовував була наступна. Виявлені давні графіті фотографувались апаратом 13Х18 см при боковому освітленні що дозволяло побачити навіть незначний рельєф написів. В поле зйомки включалась масштабна лінійка довжиною 3 см. З отриманих негативів йшло збільшення до натуральної величини.
На основі досліжень графітті храму св. Софії ним було опубліковано монографії Древнерусские надписи Софии Киевской 1966 та Средневековие надписи Софии Киевской.
У праці Київська писемна школа 10-12 ст. автор згадує про дослідження у Видубицьком у монастирі.
Загалом застовуння вищеописаної методики дозволило вченосу ввести у дослідницький обіг чимало цікавого та актуального матеріалу. Роль київських графітті у виченні середньовічної історії та культури є неоціненною, чому ми завдячуємо саме С. висоцькому.
Пит № 25. Еволюція та співіснування глаголичної та кириличної традицій слов’янської писемності у дослідженнях М. Брайчевського.
У контексті вивчення походження слов"янської писемності надзвичайно цінним та вагомим є внесок у цю проблемати досліджень Михайла Юліановича Брайчевського. Цій проблематиці присвячена його відома праця "Походження слов"янської писемності" яка готувалась тривалий час, але вийшла з друку лише в незалежній Україні.
Автор тут викрористовував не лише писемні джерела, а й величезний археологічний матеріал.Цю працю вчений розглядав як частину власної концепції щодо розвитку слов"янства та слов"янської культури античних та середньовічних часів.
У зв"язку з цим погляди автора стосовно походження та еволюції криличного та глаголичного письма є доволі цікавими та неординарними навіть зараз. Його концепція має узагальнюючий храктер і розглядає дане питання не лише у широкому хронологічному діапазоні, а й з залученням різноманітних даних про те як писемність виникла у інших народів. На думку Брайчевського, у поліетнічному середовищі мешканців степової та лісостепової смуги Східної Європи у ІІ-І тис. до н.е. формувалась певна система ієрогліфічної писемності, яка набула більш-менш розвинених форм за сарматських часів. ЗЖ часом частина знайомиться з грецьким фонетичним письмом, яке було значно зручніше за недосконалу ієрогліфіку. Далі, як вважає вчений ці дві системи співіснують та зберігаються доволі тривалий час, аж до часів Київської Русі та Хазарського каганату. Процес адаптації давньогрецької абетки до потреб адекватного відтворення слов"янських говірок міг займати кілька століть в умовах раннього середньовіччя. Його наслідком стало утворення кирилиці.
Отже на початку діяльності місій Кирила і Мефодія у Пвн. причорномор"ї вже існувала протокирилиця. Кирило швидче за все винайшов глаголицю. В ній використовувались окремі елементи місцевої "сарматської" традиції поряд з писемними системами іншого походження. можливо в її основу кирило поклав систему з якою він ознайомився під час свого перебування в Херсоні і якою вже був виконаний слов"янський переклад деяких християнських текстів. Але ця оформлена кирилом штучна абетка була значно складнішою ніж та яка поступово склалась на основі грецького алфавіту. Тому вона не прижилася затримавшись хіба що на кілька століть у західнобалканському регіоні. Але вже навіть тут учні слов"янських першовчителів що переселилися після смерті цих діячів з Моравії до Болгарії повертаються здебільшого до протокирилиці надаючи їй в кінці 9 ст. вигляду класичної церковнослов"янської писемності.
У такому упорядкованому вигляді ця абетка за якою закріпилась назва кирилиця поширюється у Київській русі на кін. 10 ст., особливо після прийняття Володимирового хрещення. Адже на цей час основна церковна література була перекладена цією мовою саме у системі цієї абетки. Поширенню цієї абетки по Русі на думку Брайчевського сприйяло і використання у Києві близькою протокириличної абетки.
Пит № 26. Методика ідентифікації почерків писарів гетьманської канцелярії у дослідженні В. Панашенко.
Віра Панашенко зазначає, що Генеральна військова канцелярія була не лише однією із центральних адміністративних установ на Лівобережній Україні, а й школою підготовки висококваліфікованих писарів та канцеляристів для інших установ. Палеографічне дослідження документів ставить за мету зобразити загальні риси розвитку письма та визначення датуючих ознак.
Письмо документів Генеральної військової канцелярії відрізняється різноманітністю форм та почерків. Загалом зустрічається зразки звичайного, парадного, каліграфічного та недбалого письма.
Звичайне письмо – це письмо, яким пишуть більшість жителів певної місцевості в певний час. Панашенко використовує цей термін для визначення письма населення Лівобережжя другої половини XVII ст. Для нього характерні певні графічні норми із частковим вживання архаїчних форм, дане письмо не переслідує спеціально естетичних цілей.
Йому протистоїть парадне письмо, виконане із естетичним смаком. На передній план виступає спрямованість до максимальної розбірливості літер. Письмо характеризується рівномірним нахилом літер, відстанню між рядками та розташуванням тесту на аркуші паперу. Скорочення вживаються помірно, виносні літери зазвичай виконують декоративну функцію. Саме такий тип письма притаманний урочистим гетьманський універсалам, листам до російських царів. Каліграфічне письмо характерне дотриманням певних графічних норм та ступеня удосконалення, якого воно досягло в даний час. Воно розбірливе, чітке, без будь-якого графічного, декоративного і художнього доповнення.
Загалом документи Генеральної військової канцелярії написані десятками різних почерків з різним графічним написанням та індивідуальними особливостями. Віра Василівна поділяє їх на кілька стилістичних груп:
1.Письмо, що наслідує традиції київського скоропису першої половиниXVII ст. — літери округлі, чіткі, майже однакового розміру, в рядку розміщені рівномірно та рівно. Письмо без особливих натисків пера та ,відповідно, без потовщених ліній в графемах.
2. Письмо, що сприймає специфіку київського нового письма, перші зразки якого з'являються в першій чверті XVII ст. і широко розповсюджуються з другої половини XVII ст.Літери витягнуті, почерки без потовщених ліній у графемах та із значними потовщеннями. Таке письмо має двоякий вигляд: латинського, розповсюдженого на той час у Польщі та письмо, що загальним виглядом наближується до півуставного.
3. Письмо, характерне наявністю розмашистих розчерків, завдяки яким з'являється значна кількість потовщених ліній у графемах. Менше витримується чіткість, літери розміщені в рядку нерівномірно, не відчувається художнього смаку у формах літер.
4.Парадне письмо Віра Панашенко відносить до окремої стилістичної групи, яким виконували окремі документи урочистого змісту. В цьому письмі всі літери витримуються в певному розмірі, однаковому нахилі, кінці окремих графем, що виходять над чи під рядок, пишуться майже з однаковим згином, під одним кутом, що надає письму особливо красивого художнього вигляду.
Пит № 27. Виникнення писемності у східних слов’ян. «Сказання про письмена» чорноризця Храбра як джерело до вивчення ранньої історії слов’янської писемності.
Проблема виникнення слов2янської і ,зокрема,давньоруської писемності є одним з найскладніших сюжетів вітчизняної історії,що породив низку химерних уявлень та настанов.Широкої популярності набуло переконання,що сов»янська писемність виникла одразу(в 862р) внаслідок спрямованої діяльності»солунських братів»- великих слов»янських просвітителів Констянтина(Кирила) і Мефодія.На Русь же грамотність потрапила ще пізніше – після релігійної реферми Володиира Великого(988р) з Болгарії в цілком сформованому і усталеному вигляді. Обидві ці тези не відповідають істині,а відтак не витримують серйозної критики.Насправді слов»янька(і давньоруська)писемність виникла задовго до 9ст і на часи Кирила і Мефодія пройшла тривалий і складний шлях розвитку. Те,що східні слов»яни(Русь)знали писемність до В.Великого,сумніву не підлягає.Про це вже давно заявлено в літературі з посиланнями на незаперечні свідчення джерел. Визначною пам»яткою давньоруської писемності 9-10ст. насамперед виступають самі угоди,писані двома мовами.Правда вони дійшли до нас в пізніших автографах,але вже сам факт існування говорить сам за себе.
В дореволюційній історіографії була поширена думка,що писемність на Русі виникла з подією хрещення Русі(988р),була принесена з інших земель і викликана потребами православ»я.Рядянські вчені,керуючись вказівками класиків,пов»язують причини і потреби в появі писемності з внутрішніми процесами історичного розитку: розкладом первіснообщинного ладу,складання антагоністичних класів,розвитком виробничих сил і утворенням державності.
Процес розкладу первіснообщинного ладу і класоутворння,який почався у сх.слов»ян у 4 ст і завершився у 9 ст утворенням Давньоруської держави.
У слов»ян вже була писемність.До цих свідчень відносяться записи візантійських і східних авторів,а також літописні згадки про складання спеціально для русів копій документів Русі з греками і руські тексти самих договорів в літописі.Заслуговує уваги свідчення із «Житія»Костянтина(Кирила)-автора слов»янської азбуки про наявність книжної писемності з «руськими письменами».
Питання про укладення слов»янських алфавітів пов»язаний з іменами болгарських місіонерів Кирила і Мефодія.Кирило(827-869)(Контянтин) і його брат Мефодій(815-885) народились в Солуні – місто,яке мало переважно слов»янське населення.В 863р. брати були направлені візантійськими імператорами для проповіді православ»я в Моравію.Перед від*їздом Кирил склав слов*янську азбуку і з допомогою Мефодія перевів на слов*янську мову деякі богослужі книги.В науці нема єдиної думки про час складання алфавітів і про те,який з них належить Кирилу.Одні дослідники вважають більш раннім алфавітом глаголицю,а її автором Кирила.Інші вважають,що алфавіт кирилиця створений Кирилом,а глаголиця з*явилась задовго до Кирила. Відомий радянський лінгвіст В.А.Істрін висказав думку,що до введення азбуки у слов*ян було 3 типи письма: у вигляді «начерків»,»протоглаглаголічного» і «протокириличного».Доля слов*янських алфавітів була різною.
Велике значення для вивчення давноьслов*янської писемності має свідчення болгарського монаха – Чорноризця Храбра.Коли він жив точно не відомо(можливо від 10 до 14 ст).Вмсувається гіпотеза,що стародавній письменник застав у живих ще осіб особисто знайомих з «солунськими братами». Храбр був людиною освіченою і написав невеликий трактат «Про письмена або Сказаніє яко состави святого Кирила словінами письмена противу язику». Тракт дійшов у кількох списках,серед яких найдавніший належить до 14ст. У своєму творі автор подає цікаву періодику слов»янської писемності. Найдавніший етап характеризувався «чертами і різами».