35 Тарас Шевченко: семантика символів в поезії та живописі.

Образ жiнки-матерi у творах Тараса Шевченка

Перша половина ХIХ столiття. Росiя – пiд чоботом самодержавства, у ярмi крiпаччини стогнуть люди. Крiпака можна продати, помiняти на собаку, до смертi засiкти рiзками за найменшу провину, забрати у солдати. Та найбiльш трагiчна доля жiнки-селянки, особливо – матерi-крiпачки. Т. Г. Шевченко бачив це з дитинства.

Пережив поет втрату коханої Оксани, яку спiткала доля Катерини. Знав багатьох нещасних жiнок. I доля матерi-страдницi стає одною з провiдних тем його творчостi (мабуть, другою пiсля теми боротьби).

Страждає героїня вiрша “Сон”, яка збирає урожай з панської ниви, а власне дитя покинула без догляду “у холодку пiд снопом”.

Мати Марини днями i ночами просиджує перед вiкнами помiщицького будинку, не в змозi визволити доньку з пазурiв ласого пана (“Марина”). Кров’ю обливається серце матерi Алкiда (“Неофiти”), коли вона бачить, як дикi звiри розривають на аренi Колiзею її сина, її дитину.

Трохи м’якшою була доля з Ганною (“Наймичка”), але i їй нелегко жити поряд iз сином, не признаючись, що вона його мати.

Причини цього горя трохи рiзнi. Переважно вони соцiальнi. Вiд панської необмеженої влади i сваволi страждають героїнi однойменних вiрша i поеми “Сон”, всевладний пан занапастив матiр Лiлеї, бiжить у поле за донькою, яка збожеволiла, знечещена паном, i гине разом з нею мати Марини.

Часом причини страждань жiнки-матерi релiгiйно-соцiально-психо логiчнi. Алкiд (“Неофiти”) приймає нову релiгiю, яка несе справедливiсть, - християнство, перших християн переслiдують – i вiн гине. Але релiгiйна тема звучить тут ширше: мати розумiє, що син бореться за правду i справедливiсть, тому страждає, але не дорiкає йому.

Якого ж порятунку шукають героїнi творiв Шевченка? Де його шукають? Частiше всього вони – покiрнi жертви, що мовчки сраждають i гинуть. Покiрно йде мати Iвася (“Сон”), “щоб дожать до ланового ще копу”, все, на що вона здатна – це мрiя-сон про волю. Проклинаючи (але не бiльш) пана вмирає мати Лiлеї. Лише благає пожалiти її дочку мати Марини.

Не протестує i Ганна (“Наймичка”), але вона шукає порятунку в людськiй добротi, пiдкинувши дитину заможним лiтнiм селянам. I не помиляється. Адже це простi люди з серцем i душею, що вмiють любити i спiвчувати.

Свiдомiший протест матерi Алкiда: втративши сина, вона продовжує його справу, несе синове слово – слово правди людям i проклинає тирана.

Отже, показавши страждання безправної, хоч i прекрасної (“нiчого кращого немає, як тая мати молодая”) жiнки-матерi, поет нiби кличе: “Давайте ж щось зробимо, щоб не каралася так гiрко людина, мати, вiд якої – все найпрекраснiше на землi! Порвiмо кайдани!”

56 Тенденції сучасного національно-культурного відродження.

Показником зміни в культурному житті України в умовах УНР є динаміка розвитку національної освіти. У березні 1917 року – відкриті перша українська гімназія в Києві (а всього за роки УНР було відкрито близько 130 гімназій), університет в Катеринославі, консерваторія в Харкові, сільськогосподарський інститут в Одесі. Жовтень 1917 року – Український народний університет в Києві, Учительській інститут в Житомирі, Науково-педагогічна Академія. Активізується видавнича справа. У 1921 році виходив 121 часопис, 60 газет. Улітку 1918 року створена комісія з організації проекту УАН під керівництвом міністра освіти М.Василенка. Першим президентом УАН став В.Вернадськіш (1863-1945) – член партії кадетів, визначний вчений і організатор науки. До 1928 року секретарем академії був А.Кримський (1871-1942) вчений зі світовим ім’ям, сходознавець, славіст, письменник, знав більше 60 мов. У 1918 році в Києві засновано Близькосхідний інститут, реорганізований в 1920 році в інститут закордонних справ. Загальне піднесення національної культури було тісно пов’язане з розвитком літературного процесу. У 1918-1921 рр. виникає велика кількість літературних об’єднань, друкуються різноманітні художні збірки і альманахи «Мистецтво», «Літературно-критичний альманах», «Червоний вінок», «Музагет», «Гроно», «Зшитки боротьби», «Шляхи мистецтва», «Жовтень», «Вир революції» тощо. Новій українській поезії були притаманні романтичні настрої. Виходять поетичні збірки В.Чумака («Заспів»), В.Сосюри («Червона зима»), І.Кулика («Мої коломийки»). Помітне місце у тогочасній поезії посідають В.Блакитний, Д.Загул, Г.Епік, В.Поліщук, Е.Плужник. Подією культурного життя стали поетичні збірки П.Тичини «Сонячні кларнети» і «Плуг». На творчості українських літераторів 1917-1921 рр. позначився також вплив європейського модернізму Тяжіли до нього поет, театрознавець, перекладач Микола Вороний (1871-1940). Творчість Вороного знаменувала певний розрив з народницькою поетичною традицією. Він один з перших започаткував в українській ліриці тему міста, інші модерністські мотиви європейської поезії; в яких протиставлялися поетична одухотвореність і буденність. Вороний був одним з засновників Національного зразкового театру (1917), засновником і керівником Українських вищих драматичних курсів (1918-1919). Цей видатний діяч української культури був двічі репресований, у 1934 та 1938 рр. Тенденції європейського модернізму (символізм та футуризм) помітні також у творчості поетів Д.Загула, Я.Савченка, О.Слісаренка, М.Терещенка, В.Кобилянського та ін., які групувалися навколо видавництва «Молода муза» у Львові (1906-1909). Продовжуючи притаманну для української культури барокову традицію, поети XX ст. виробляли новий необароковий стиль у формі символізму. На відміну від російського, український символізм попри програмований песимізм і містику виявляє «поетичний єретизм», переборюючі відчуття безнадії та відчаю (творчість Д.Загула, М.Бажана). Найвидатншіа постать тогочасної Української поезії П.Тичина (1891-1967) під тиском політичної диктатури зайняв примиренську позицію і був канонізований як оспівувач соціалістичних перетворень. Особливе місце належить неформальній літературній київській групі «неокласиків» (прагнення до строгої форми, гармонійна завершеність вірша, наслідування класичних зразків). Вони намагалися позбавити українську поезію сентименталізму й поверховості, понад усе ставили в літературі професіоналізм, намагалися спиратися на кращі зразки європейської класики. В своїй діяльності група рішуче виступала проти ідейної платформи «Пролеткультури», проти профанації літератури, проти заперечення класичної культурної спадщини. Ідейним натхненником групи «неокласиків» був М.Зеров (1890-1937) – видатний діяч національного відродження, поет, есеіст, критик, професор. Володів п’ятнадцятьма мовами, блискучий перекладач, знав досконало культуру античності, підніс українську поезію до вимог європейської естетики. Найвидатнішою постаттю в групі неокласиків був М.Рильський (1895-1964): збірка «Під осінніми зорями» (1918), «Крізь бурю і сніг», «Синя далечінь», «Тринадцята весна» (20-ті роки). Поезія М.Рильського на відміну від П.Тичини побудована передусім на класичних зразках. Особливий вплив на нього мала французька поезія. Він збагатив українську культуру не лише культивуванням української мови, але й перекладами з західно-європейської літератури. У 1932 році після гострої критики за «втечу від життя», «ідеалізм» і «книжність» Рильський змушений був «перебу¬дуватися», і став офіційним радянським поетом, автором «Пісні про Сталіна», поем «Марина», «Літо», «Україна». До групи «неокласиків» належали також М.Драй-Хмара (1899-1939), П.Филипович (1912-1937), О.Бургард (псевдонім Юрій Клеін, 1891-1947). Доля їх склалася трагічно. Хист кожного так і не розкрився до кінця. У Києві 20-х рр. плідно діяли й інші літературні об’єднання – «Аспис», «Ланка», «Марс», куди входили талановиті літератори В.Антоненко-Давидович, М.Івченко, Г.Косинка, Т.Осьмачка, В.Підмогильний, Е.Плужник, Д.Фальківський. Визначним теоретиком національно-культурного відрод ження був М.Хвильовий (1893-1933). Він поділяв принцип «неокласиків». Така позиція суперечила офіційній радянській ідеології, спрямованій на формування «пролетарської культури» та «класових цінностей». Хвильовий ототожнював ідеї «Пролеткульту» з хуторянством, критикував політику «масовізму» в культурі. Наголошував на тому, що тільки професіоналізмом можна піднести культуру, літературу на європейський та світовий рівень. Ідеї Хвильового (романтизм національного відродження) поділяло чимало діячів культури України – В.Елан-Блакитний, О.Близько, М Йогансен, а також М.Бажан, Ю.Яновський, О.Довженко (частково). Офіційна критика оголосила романтизм класово ворожим явищем. У відповідь на запровадження єдиного ідеологічного керування творчим процесом Хвильовий публікує низку художньо-публіцистичних і ворів. Серед них широкого розголосу набула стаття «Україна чи Малоросія?», де він чітко висловився за необхідність національно-культурного відродження. Неприховані політичні акценти містить роман Хвильового «Вальдшнепи», а твори «Санітарна зона», «Фрагменти», «Редактор Карк» належать до кращих зразків світової літератури.

Процеси національно-культурного відродження відбувалися в 20-ті роки в драматургії та театрі, де стояло завдання – піднести український театр до сучасного професійного рівня при збережені його національної оригінальності. Потрібна була новаторська театральна естетика, що відповідала б євро¬пейському рівневі. В 1918 році у Києві діяли три театри: 1) державний драматичний (керівники О.Загаров і В.Кривецький), 2) Держав¬ний Народний П.Саксаганського і 3) «Молодий театр», який орга¬нізували Лесь Курбас і Гнат Юра. У 1919 році Гнат Юра відокремився від «Молодіжного театру» і з групою акторів створив театр ім.І.Франка. В основу театральної естетики були покладені західно-європейські модерністські тенденції. Г.Юра став засновником новітнього напряму в історії українського театрального мистецтва. Лесь Курбас (1887-1937) – здобув визнання як видатний організатор театру, режисер-реформатор театральною мистецтва. Прагнув піднести український театр до світового рівня і зберегти притаманний йому національний стиль. У своїх естетичних пошуках наближався до програми неокласиків (синтез класичної європейської драматургії і традиційного українського театру). У 1922 році створив новаторське об’єднання – театр «Березіль». Там йшло становлення таких відомих акторів як Бучма, Василько, Гірняк, Добровольський, Крушельницький, Ужвій, Чистякова, які заклали підвалини новаторської театральної школи в Україні. Розвиток нового напряму в драматургії пов’язаний з творчістю письменника В.Винниченка (1880-1951). Значну частину життя він перебував в еміграції. З 20-х рр. його драматургія стала широко відома в Західній Європі. В Берліні у 1921 році була екранізована його п’єса «Чорна пантера і Білий ведмідь». У драматургії Вінниченка вперше виведено на сцену українську інтелігенцію, українське місто. У п’єсі «Між двох сил» (1918) зображено конфлікт між ідеалами людини та її політичними поглядами, хитання особистості у критичних обставинах. Взаємозв’язки між людиною і новою історичною дійсністю відображала драматургія М.Куліша (1892-1937). Творчість Куліша належить до визначних здобутків української драматургії XX ст. Його п’єси у 30-х рр. ставили в театрах Москви і Берліна. Широкою популярністю користувалися психологічні драми «97» та «Зона», комедія «Мина Мазайло» та лірична драма «Патетична Соната». А п’єси «Нардний Малахій» (1928) та «Мина Мазайло» (1929) мали значний вплив на тогочасне культурне життя України. В образотворчому мистецтві 20-х рр. пожвавився новаторський пошук. Поштовх надала Українська Академія Мистецтв (1917). Першим ректором Академії був видатии художник-графік Г.Нарбут (1886-1920) Його творчий стиль формувався під впливом ренесансних ідей німецького художника А.Дюрера, традицій неокласицизму та модернізму. Він створив 15 своєрідних композицій до «Української абетки» (1917), де особливо відчутні національні фольклорні мотиви. Йому належать рисунки грошових знаків УНР, державної символіки, гербів тощо. Для графічних творів характерна витончена техніка, бездоганний художній смак. Біля витоків українського авангарду стояли художники О.Богомазов (1880-1930), О.Екстер (1882-1949), В.Ермілов (1894-1967) та інші. Значний внесок у розвиток культури на західноукраїнських землях зробив художник і громадський діяч І.Труш (1869-1941). Йому належить ініціатива створення у Львові «Товариства для розвою руської штуки» (1898). Непересічне значення для розвитку українського монуметального живопису має творчість художника М.Бойчука (1882-1937), який обстоював власну концепцію живопису, що грунтувалася на поєднанні національних (іконописних) і світових традицій малярства (розписи Луцьких казарм у Києві (1919), санаторію ім.ВУЦВК в Одесі (1928), Червонозаводського театру у Харкові (1933-1935). Виховав плеяду послідовників (Т.Бойчук, Гвоздик, Іванова, Мизін, Павленко, Седляр). Був звинувачений у пропаганді буржуазно-націоналістичних ідей. Репресований у 1937 році і розстріляний. Більшість його творів знищено. Але в теорію мистецтва міцно увійшло поняття «Школа Бойчука», «бойчукізм». На традиції європейського модернізму орієнтувалися представники «Об’єднання Сучасних митців» (ОСМ), заснованого А.Петрицьким (1895-1964). Працював у галузі театральної декорації. Створив 150 портретів українських діячів культури (Семенка, Усенка, Остапа Вишні, ...). Відомі своїми новаторськими пошуками художники М.Бурачек, М.Жук, Василь і Федір Кричевські, О.Мурашко, К.Костанді, О.Шовкуненко, О.Курилас, В.Монастирський, О.Сорохтей). На українській скульптурі негативно позначилися вимоги соціального замовлення, так звана «монументальна пропаганда» спрямована на увічнення образів вождів революції. Наприклад у Всесоюзному конкурсі на пам’ятник Т.Г.Шевченку у Києві 1926 року були відхилені всі 26 проектів українських скульпторів. А пам’ятники Шевченкові у Харкові (1935), Києві та Канові (1939) створив «російський» скульптор М.Манізер (1891-1966).

У галузі архітектури йде пошук втраченого національного стилю творчо переосмислюються традиції народної дерев’яної архітектури і «козацького бароко». Архітектор Д.Дяченко (1887-1942) – один із засновників українського архітектурного стилю. Спорудив земську лікарню у м.Лубнах (1914-1915) – теперішня школа-комплекс Української сільськогосподарської Академії (1925-1927). Був незаконно репресований. Принцип народної архітектури використовував у своїй творчості В.Троценко (1888-1978) – автор проектів шкіл, лікарень, клубів на Криворіжжі та Донбасі (1920-1930), Червонозаводського театру у Харкові (1931-1938). Музична культура несла в собі три чинника розвитку: 1) традицію народної пісенності, 2) музичної школи Лисенка, 3) нової європейської стилістики. Значний внесок у розвиток української музичної культури зробили М.Леонтович, К.Стеценко, Я.Степовий, Б.Підгорецький, П.Сениця. Розвивається жанр оперного мистецтва, діють оперні театри в Києві, Харкові, Одесі та інших містах. Широкого визнання набуває виконавська майстерність І.Паторжинського, М.Литвиненко-Вольгемут, З.Гвидай О.Петрусенко. Авангардизм в українській музиці проявився у творчості композитора, диригента і педагога Б.Лятошинського (1894-1968). На Західній Україні плідно працювали композитори Л.Січинський, А.Вахнянин, Ф.Колесса, С.Людкевич, В.Барвинський, Й.Витвицький. У Львові відкрився вищий музичний інститут ім.М.Лисенка (1907), оперний театр (1900). Тут працювали талановиті співаки С.Крушельницька, О.Мишуга. Проте культурне піднесення в Радянській Україні майже припиняється у 1932-1933 рр. відомих як час «розстріляного відродження», коли розпочалось масове знищення талановитих діячів української літератури, мистецтва, науки. Починається тотальне підкореннє всіх форм професійної культури ідеологічним та естетичним догмам соц. реалізму, що мало трагічні наслідки для духовного життя народу. Навіть талановиті радянські письменники, поети, художники, режисери, які дебютували в 30-х роках, змушені були орієнтуватися на пересічні ідеологічні стандарти та художні прийоми (поезія А.Малишка (1912-1970), драматургія О.Корнейчука (1905-1972) – «Загибель ескадри» (1933), «Платон Кречет» (1934), «Правда» (1937), «Фронт» (1942) та ін.). Їм притаманний соціальний схематизм, спрощеність життєвих ситуацій, відхилення від життєвої правди. Проведення «лінії партії» сприяло мистецькій і політичній кар’єрі Корнейчука, який був керівником Спілки письменників України (1946-1953), Головою Верховної Ради УРСР (1959-1972), Лауреатом державної премії. Трагічно склалася доля О.Довженка (1894-1956) – діяча національного і світового кіномистецтва. Фільми: «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930), «Щорс» (1939), автобіографічна повість «Зачарована Десна» (1957). «Повість полум’яних літ» (1944), «Україна у вогні» (1942) та інші.