76. Зміст і основні характеристики політичної модернізації

Найбільший внесок у цю теорію зробили праці Г.Алмонда і Д. Пауелла “Порівняльна політологія. Підхід з позиції “кон­цепції розвитку” (1966), Д. Ептера“Політика модернізації” (1965), Л.Пая “Аспекти політичного розвитку. Аналітичне до­слідження” (1966), С. Ейзенштадта “Модернізація: протест і вимір” (1966), С. Хантінгтона “Політичний порядок у суспіль­ствах, що змінюються” (1968).

ПОЛІТИЧНА МОДЕРНІЗАЦІЯ – це соціальні та інституціональні перетворення, пов’язані з переходом від одного типу політичної системи до іншого.

В основу концепції політичної модернізації покладено розроблений М. Вебером методологічний принцип, згідно з яким сучасні країни розподіляються на “традиційні”та “сучасні”.

“Традиційні” країни – зберігають персоналізовані відносини залежності і бар’єри соціальної мобільності.

“Сучасні” країни – засновані на раціональній організації та функціональній диференціації інститутів, що долає відносини особистої залежності та бар’єри на шляху групової мобільності.

Політична модернізація —

1) комплекс науково-методологічних засобів, спрямованих на пояснення джерел, характеру і напрямів політичних змін на історичній, сучасній і постсучасній стадіях загальноцивілізаційного розвитку з розкриттям на рівні окремо взятих соціумів усієї сукупності відносин: держава — міжнародна система, держгвз — громадянське суспільство, держава — особистість, індивідуум — індивідуум та ін.;

2) практичне втілення елементів раціоналізації влади і політичної бюрократії через органічне поєднання політичних, економічних і духовних чинників соціального розвитку; зростання здатності політичної системи адаптуватись до нових соціальних зразків; ослаблення і заміну традиційних еліт модернізаторськими; подолання відчуження населення від політичного життя й забезпечення його групової та індивідуальної участі  в ньому; постійне вдосконалення нормативної та ціннісної систем суспільства. Політична модернізація не обмежується політичною сферою, а охоплює економічну, соціальну, правову, культурну та інші сфери суспільного життя. Вона розвивається у двох основних вимірах: — спонтанно (стихійно) через поступове нагромадження передумов у певних сферах суспільного життя, вдале поєднання яких дає якісно новий поштовх; — свідомо (цілеспрямовано) завдяки вольовим зусиллям впливових суспільних груп або правлячих еліт. Успіх модернізації в обох випадках залежить від того, наскільки реально існуючі національні інститути та ментально-психологічні орієнтації населення співвідносяться з її метою. Процес модернізації, на думку західного політолога С. Блека, поділяється на кілька стадій: а) усвідомлення мети;

б) консолідація зорієнтованої на модернізацію еліти;

в) період трансформації;

г) інтеграція суспільства на новій основі. Функціонування різних моделей політичної модернізації в різних історичних умовах дає змогу визначити її загальні характеристики. Одна з найважливіших — раціоналізація та забезпечення ефективності влади як вирішальних чинників довіри до неї й підтримки її громадянами, оскільки з цими поняттями пов´язані її результативність, ступінь реалізації нею тих функцій і сподівань, що їх покладає на владу більшість населення. Характерною особливістю політичної модернізації є диференціація політичної структури (інституціоналізація), яка передбачає формування розгалуженої мережі соціально-економічних, політичних та інших інститутів суспільства, спрямованих на забезпечення стабільності й соціального порядку. Розвивається вона через удосконалення (осучаснення) традиційних інститутів, які в процесі модернізації суттєво змінюють свої функції та характер діяльності, а також через формування нових. Рівень інституціоналізації визначається якісними показниками: здатністю структур суспільства до адаптації за нових умов, ступенем їхньої складності, рівнем автономності (самостійності) щодо соціальних груп або інших інститутів, взаємною узгодженістю суспільно-політичної діяльності. Характерним для процесу модернізації є й структурно-змістове перетворення політичної системи, спрямоване на розкриття всіх її потенційних можливостей, формування політичної структури соціальної дії. До найважливіших складових цього процесу належить політична стратегія, що передбачає реалізацію довгострокових програм, а також політична тактика як інструмент перетворень за конкретно-історичних умов. Важливим чинником модернізації є забезпечення широкої участі громадян у політичному житті. Забезпечувати її покликані політичні партії та групи за інтересами, модернізаційний потенціал яких обумовлений їх функціями. (функція структуризації політичного життя, функція соціальної інтеграції). Ще однією складовою модернізації політичної системи є створення цілісної, взаємопогодженої на різних її етапах і рівнях системи політичної соціалізації. Вона має бути спрямована на забезпечення зворотного зв´язку особи з політичною системою, створення якомога більшої кількості самостійних відповідальних соціально-політичних суб´єктів, здатних до самостійної обробки одержуваної інформації, до творчого, раціонального використання власного й сукупного досвіду в індивідуальній поведінці.

Процес політичної модернізації проявляє себе, перш за все, у трьох основних сферах:

– політичній системі;

– політичній культурі;

– політичній поведінці.

У сфері політичної культури модернізаційні процеси приводять до активізації процесу соціалізації особи, постійного вдосконалення політичних цінностей та норм, формування принципово нової, орієнтованої на раціональні зміни еліти.

Модернізація безпосередньо політичної системи виявляється в її диференціації, умінні адекватно реагувати на різноманітні виклики часу.

Зміни політичної поведінки полягають в активізації та вдосконаленні форм залучення громадян суспільства до політичного процесу.

Сучасна наука розрізняє два основні типи політичної модернізації: 1. Оригінальна (спонтанна), або органічна, модернізація. Властива розвинутим країнам Західної Європи й Північної Америки (США, Канада), соціально-політичний розвиток яких відбувався у формі неперервного еволюційного та революційно-реформаторського процесу. 2. Вторинна (відображена), або неорганічна модернізація. Характерна для країн, які з певних причин відстали від загальноцивілізаційного розвитку і прагнуть за рахунок широкого застосування досвіду передових країн наздогнати їх за рівнем і якістю життя. Неорганічна модернізація здебільшого зумовлена не внутрішніми, а зовнішніми чинниками розвитку і характеризується нерівномірністю змін в економіці, політиці, культурі, соціальних відносинах. Цей тип модернізації було втілено у країнах другого і третього ешелонів капіталістичного розвитку. проте деякі країни другого ешелону капіталізму спромоглися досягти успіху в процесі розвитку неорганічної модернізації (Японія, індустріальні країни Азії та ін.). 77. Охарактеризуйте політичну модернізацію в Україні

 Ми живемо в нестабільному суспільстві, яке кваліфікується по різному:

1) як перехідне, транзитне;

2) як таке, що модернізується, реформується і т. д.

Спільною, характерною для нього ознакою є те, що воно є нестабільним і що всі сподівання українського народу у 90-і роки й на початку нового століття так чи інакше пов’язуються з політичною реформою.

Однак, як засвідчує політична практика, суб’єкти політичної модернізації невиправдано легко ставляться до самого поняття „політична реформа",розуміючи його спрощено і практично наповнюючи його зміст безсистемне,еклектично.

Політична реформа, зазвичай, означає перетворення політичного життя суспільства без зміни основ існуючого ладу. Що стосується новітньої історії України, то в нас відбулася не тільки зміна державного ладу, а й зміна характеру та якості державно-політичного управління суспільством, що включає кілька одночасних сутнісних переходів: від соціалізму до капіталізму, від планової до ринкової економіки, від тоталітаризму до демократії, від масового до індивідуально-орієнтованого суспільства. Така ситуація значною мірою ускладнила процес політичної модернізації суспільного організму в Україні.

Наука і практика засвідчують, що існує 3 основні способи втілення політичної реформи:

Спосіб перший: Реформування суспільства „зверху",

Спосіб другий: Відмова правлячих сил від влади внаслідок розуміння

ними безперспективності свого правління і позбавлення їх підтримки з боку

народних мас.

Спосіб третій: (на мій погляд, найбільш прийнятний для України) - всебічне реформування держави та її інститутів об’єднаними зусиллямиполітичних сил, що перебувають при владі та опозиції.

Можна говорити про необхідність розв’язання багатьох проблем. Такі проблеми на даному етапі суттєво впливають на характер політичного реформування.

Проблема 1 (юридична): Перехід від уявної до реальної правотворчості;

Проблема 2 (політична): Подолання деструктивної поведінки еліти,

проведення адміністративної реформи;

Проблема 3 (соціальна): Гармонізація системи соціальних цінностей і

пріоритетів, подолання відчуження соціуму від майбутнього.

Лише останнім часом ми починаємо спостерігати певні зрушення, на доказ того, що оновлення суспільно-політичної системи, продеклароване у перші роки незалежності, хоч і повільно, але все ж таки зрушило з місця.

У загальному вимірі особлива складність суспільних перетворень в Україні полягає в тому, що українське суспільство здійснює потрійну трансформацію: одночасно виконуються завдання ринкового реформування економіки, демократизації та створення національної держави. Наша країна намагається перейти від тоталітарного режиму до абсолютно протилежного – демократичного. Здійснення такого переходу набуло додаткових ускладнень: спочатку було необхідно у стислі терміни створити передумови для демократичного розвитку, а вже потім розпочинати розбудову демократичного суспільства.

В Україні не існує всезагальної згоди стосовно мети політичного розвитку, і це найсерйозніша перешкода на шляху демократичної модернізації. Щоб зупинити дезінтеграційні та деградаційні процеси і розпочати кардинальні перетворення, важливо стабілізувати політичну ситуацію і таким чином розширити модернізаційні можливості політичної системи.

Політична модернізація, як і модернізація взагалі, натрапляє в Україні на перешкоди і пастки. Найбільш поширені з них:

– крайнощі технократизму, який ігнорує соціальні потреби суспільства;

– популізм, що приносить в жертву соціальній політиці ефективність економічного розвитку;

– нездатність або небажання політичної влади поширити імпульс модернізації з елітарного на масовий рівень;

– різна міра зацікавленості, прийняття та розуміння модернізаційної мети політичною елітою, а також наявним потенціалом для її втілення;

– неглибоке, механічне сприйняття сучасних політичних цінностей і норм при фактичному домінуванні традиційної політичної культури.

Ці тенденції простежуються і в характері сучасного політичного розвитку, який в Україні має амбівалентний характер – модернізаторський та антимодернізаторський водночас.

Перша тенденція проявляється у включенні в політичне життя соціальних груп та індивідів (в усіх сферах суспільного життя створено інститути громадянського суспільства), в послаблені традиційної політичної еліти.

Друга тенденція виражається в специфічній формі здійснення модернізації. Ця специфіка полягає в авторитарних методах діяльності та менталітеті політичної еліти, які визнають тільки однобічне – згори вниз – спрямування команд при закритому характері прийняття рішень. Політичний режим в Україні виявився різновидом гібридизації, яка ґрунтується на поєднанні демократичних інститутів, норм і цінностей з авторитарними.

Таким чином, проблема способів реалізації та перспектив модернізації українського суспільства потребує, перш за все, його оцінки з точки зору здатності до самоорганізації. Навіть побіжне ознайомлення з історією нашого суспільства переконує в тому, що воно має недостатню відкритість, а його розвиток в основному проходить в умовах закритих систем – від жорстких авторитарних форм до хаотичного стану.

Змінити цю тенденцію можливо лише впроваджуючи відкритість на всіх рівнях суспільної системи. Це потребує, перш за все, формування громадянського суспільства як механізму самоорганізації та саморозвитку як кожної особистості, так і соціуму в цілому.

Важливим напрямом дій нової політичної еліти стає вироблення ідеології модернізації, оформлення доктрини, за допомогою якої сформується ідейний взаємозв’язок “верхів” і “низів”, що стане джерелом суспільної згоди, активізатором суспільної волі, мотивом утвердження суспільних цінностей, обумовить своєрідну “революцію свідомості”. Ідеологія модернізації має бути прагматичною, раціональною, конструктивною, інтегративною і спиратися на досягнення світової суспільної думки, на духовні й культурні традиції, зокрема – національні, і водночас забезпечувати зміни попередніх ідеологічних парадигм.