3. Класифікація доказів

Розкриттю поняття доказів значною мірою сприяє їх наукова класифікація.

Класифікація доказів означає їх наукове групування за певними ознаками, які притаманні змісту або формі.

На підставі об'єктивних розбіжностей докази у кримінальному процесі можуть бути класифіковані:

а) за джерелом інформації:

— такі, що походять від осіб;

— такі, що походять від матеріальних об'єктів;

б) за особливостями відображення події злочину та за характе­ром взаємодії з ним:

— первинні;

— похідні;

в) стосовно обвинувачення

— обвинувальні;

— виправдувальні;

г) стосовно факту вчинення злочину конкретною особою:

— прямі;

— непрямі.

Первинні докази — це докази, які (як єдність змісту і форми) виникли безпосередньо в результаті розслідуваної події (залишки крові, слід пальця руки на віконному склі тощо).

Похідні докази — це докази, які являють собою результати "вторинного відображення" слідів злочину, що походять від пер­винних доказових джерел інформації (зліпок сліду взуття, який за­лишив злочинець на снігу, копія сліду знаряддя злому, виготовлена за допомогою спеціальної пасти, дактилоплівка з відбитком паль­ця руки, ксерокопія документа тощо).

Обвинувальні докази підтверджують обвинувачення, чи обтяжу­ючі його обставини.

Виправдувальні докази — спростовують об­винувачення чи вказують на пом'якшуючі обставини.

Прямі докази — докази, які дають пряму однозначну відповідь на запитання про те, хто вчинив злочин, або ж вказують на те, що певна особа не могла його вчинити. Наприклад, показання слідка—очевидця вчиненого розбійного нападу, показання по­терпілого, відеозапис, що зафіксував подію злочину та дії осіб, які його вчинили. Прямі докази вказують па наявність чи відсутність обставин головного факту — складу злочину.

Непрямі докази вказують на окремі факти, на основі логічного аналізу сукупності яких встановлюються окремі елементи складу злочину та інші обставини предмета доказування. Вони можуть вказувати на проміжні факти, які підтверджують предмет доказування у сукупності з іншими доказами.

Погляди різних вчених-процесуалістів стосовно класифікації доказів різні:

1. Відповідно до ст. 65, а також положень ст. 68, 72, 73, 74, 75, 78, 82, 83 КПК України можна назвати такі вісім видів доказів:

· показання свідка;

· показання потерпілого;

· показання підозрюваного;

· показання обвинуваченого;

· висновок експерта;

· речові докази;

· протоколи слідчих та судових дій;

· протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів;

· інші документи.

“Названі засоби доказування слід вважати саме доказами, а не їх джерелами. Помилкове йменування їх джерелами доказів неминуче призводить до тавтології як-то, наприклад, “докази встановлюються речовими доказами”, або “джерела доказів є … речові докази”, що утворює нонсенс – “джерелами доказів є докази”.[6]

2. Розуміння “фактичних даних” як одержуваних з указаних у законі (ч. 2 ст. 65 КПК) процесуальних джерел відомостей про факти, обставини справи є нині, мабуть, чи не найбільш плідними. Факти — це події, явища дійсності, які не можна «приєднати до справи». Через те при доказуванні в кримінальній справі слідчий, прокурор і судді оперують відомостями про ці події та явища дійсності, зафіксовані в показаннях допи­таних осіб, документах та інших джерелах доказів. Навіть при безпосередньому сприйнятті слідчим або суддями фактів і обставин у ході провадження слідчих і судових дій (огляд, освідування тощо) вони в кінцевому підсумку оперують як кримінально-процесуальними доказами не цими фактами, а тільки відомостями про них, зафіксо­ваними в установленому законом порядку в протоколах слідчих дій і судового засідання.

Передбачені ч. 2 ст. 65 КПК показання свідків, потер­пілих, підозрюваного, обвинуваченого, висновок експер­та, речові докази, протоколи слідчих і судових дій, протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів та інші документи, за допомогою яких встановлюються фактичні дані, відомості як докази в справі, вказані в ч. 1 цієї статті, називають джерелами доказівТака назва здається в цілому правильною, але точніе було б називати їх процесуальними джерелами доказів, щоб підкреслити їх відмінність від матеріальних джерел доказової інформації.[7]

ВИСНОВКИ

Таким чином, підбиваючи висновки, необхідно зазначити, що доказами в кримінальному процесі є будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Зміст доказів — фактичні дані, отримані з належних джерел, а їх матеріальною основою слугує вже не саме джерело, а штучно створений відповідний процесуальний носій.

Докази — це фактичні дані що відповідають вимогам на­лежності до справи, допустимості і достовірності, а також достатності.

Докази у кримінальному процесі можуть бути класифіковані:

а) за джерелом інформації:

— такі, що походять від осіб;

— такі, що походять від матеріальних об'єктів;

б) за особливостями відображення події злочину та за характе­ром взаємодії з ним:

— первинні;

— похідні;

в) стосовно обвинувачення

— обвинувальні;

— виправдувальні;

г) стосовно факту вчинення злочину конкретною особою:

— прямі;

— непрямі.

Питання про те, що слід розуміти під «фактичними даними», про які говориться в законі, не знайшло одностайного вирішення в юридичній літературі. Одні вважають, що це факти, другі — що це відомості про факти, а треті — що це і те, й друге.

Кримінально-процесуальні докази — це фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (ч. 1 ст. 65 КПК).

класифікація доказів:

1. Залежно від відношення до обставини, що підлягає доказуванню:

а) прямі;

б) непрямі.

2. Залежно від обставин, що обтяжують чи пом'якшують відповідальність:

а) обвинувальні;

б) виправдувальні.

3. За джерелом відомостей (за цією обставиною класифікуються як докази, так і їх джерела):

а) первинні;

б) похідні.

Прямі докази безпосередньо вказують на обставину, що підлягає доказуванню, або ж на її відсутність.

Наприклад, якщо свідок у своїх показаннях повідомив, що він бачив, як Карпенко І. П. близько 20-ї години 11 січня 2002 р. біля входу в парк ім. Б. Хмельницького вдарив металевим прутом по голові Павлюка Д. В., який від цього удару впав і більше не піднімався, забрав у потерпілого шапку, годинник і гаманець, після чого зник, то це буде прямий доказ, бо він безпосередньо вказує на саму злочинну дію, час, місце, спосіб її вчинення, на того, хто вчинив цю дію і на особу потерпілого. Якщо ж при обшуку в квартирі Карпенка І. П. буде знайдено металевий прут, шапку, годинник і гаманець Павлюка Д. В., то ці речові докази будуть непрямими, бо ще треба за допомогою судової експертизи, пред'явлення для впізнання, допитів та інших слідчих дій довести, що вони мають стосунок до події злочину.

Непрямі (побічні) докази також мають важливе значення, але користуватись ними складніше. Треба, щоб вони були тісно взаємопов'язані, створювали систему доказів, в якій кожний непрямий доказ був би, так би мовити, кільцем нерозривного ланцюга.

Обвинувальні докази вказують на те, що злочин було вчинено саме даною особою, а також на наявність обставин, що обтяжують відповідальність.

Виправдувальні докази свідчать, що самої події злочину не було, або що певна особа до неї не причетна. Наприклад, алібі є прямим виправдувальним доказом.

Первинні докази та їх джерела ще називають першоджерелом. Це, наприклад, показання свідка-очевидця, оригінал документа. Якщо ж свідок дав показання з чужих слів, це — похідний доказ, причому закон вказує, що якщо показання свідків базуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути допитані. Якщо ж джерело повідомлених свідком даних невідоме (свідчення за чутками тощо), вони не можуть бути доказом. Те саме стосується і показань потерпілих, підозрюваних, обвинувачених. Копія документа є похідним джерелом доказів. Звичайно, при провадженні в кримінальній справі, як і в будь-якій іншій сфері людського пізнання, треба намагатися користуватися першоджерелами. Але і похідні докази та джерела доказів можуть бути корисними, цінними засобами процесуального пізнання, зокрема при перевірці повноти і правильності джерела (наприклад, показань свідка-очевидця, потерпілого, обвинуваченого, оригіналу документа)1.

Класифікація доказів у кримінальному процесі

У науці кримінального процесу докази класифікують за наступними критеріями:

1) за способом (механізмом) формування:

- особистісні (особисті) докази-походять від осіб (фактичні дані, що містяться в показаннях свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, висновку експерта та ін.). Для них характерне психічне сприйняття людиною та передання в усній або письмовій формі відомостей, що мають значення для справи;

- предметні (речові) докази- це матеріальні об'єкти, що мають властивості, які відображають обставини події як сліди впливу, зміни, походження тощо. Інформація, що міститься в матеріальних об'єктах, передається не в мовній формі, а через безпосереднє сприйняття ознак предмета;

2) за характером формування джерела доказу:

- первинні докази- це докази, отримані з першоджерела, „з перших рук", які сформувалися, виникли безпосередньо внаслідок події (фактичні дані, що містяться в показаннях свідка-очевидця, оригінал документа та ін.);

- похідні докази- це докази, отримані з проміжних джерел, „з інших рук", які сформувалися, виникли не безпосередньо внаслідок події та мають опосередкований зв'язок з нею (фактичні дані, що містяться в показаннях свідка, які стали йому відомі від іншої особи, копія документа тощо);

3) за відношенням до тези (предмета) обвинувачення:

- обвинувальні докази- це докази, що встановлюють подію злочину та винуватість обвинуваченого в його вчиненні, а також обставини, які обтяжують його вину;

- виправдувальні докази- це докази, що встановлюють відсутність події злочину чи складу злочину, невинуватість певної особи, а також обставини, які пом'якшують покарання обвинуваченого (алібі);

Слід зазначити, що не завжди докази бувають тільки обвинувальними або тільки виправдувальними. Бувають випадки, коли доказ є обвинувальним в одній своїй частині і виправдувальним - в іншій (наприклад, коли свідок посвідчує, що особисто бачив, як обвинувачений ударив потерпілого, і одночасно, вказує на обставини, що пом'якшують відповідальність обвинуваченого: збуджений стан, викликаний образою з боку потерпілого).

Трапляється й так, що доказ є обвинувальним щодо одного обвинуваченого і виправдувальним щодо іншої особи, притягнутої в цій справі до кримінальної відповідальності (наприклад, свідок посвідчує, що бачив, як даний обвинувачений вчинив бійку і вдарив потерпілого і що другий обвинувачений не тільки не брав участі у бійці, але навпаки, намагався розняти тих, хто бився).

4) за відношенням до обставини, що підлягає доказуванню:

- прямі докази-це докази, що прямо, безпосередньо вказують на наявність або відсутність обставин, які підлягають доказуванню в кримінальній справі; безпосередньо встановлюють або заперечують наявність події злочину і вчинення його обвинуваченим (наприклад, показання свідка, який бачив як обвинувачений ударив ножем потерпілого, показання самого обвинуваченого про те, як він вчинив інкримінований йому злочин);

- непрямі (побічні) докази-це докази, що встановлюють лише проміжні факти, тільки їх сукупність є підставою для висновку про наявність або відсутність обставин, які підлягають доказуванню в справі. Вони дозволяють встановити ті чи інші проміжні факти, на підставі яких і встановлюються різні елементи головного факту, вони прямо не встановлюють елементу головного факту у справі, але побічно вказують на можливість їх існування (наприклад, показання свідка, який бачив у обвинуваченого речі, викраденні у потерпілого; речові докази - закривавлений одяг обвинуваченого; показання свідка про те, що він бачив як обвинувачений тікав з того місця, де потім було виявлено труп потерпілого).

Слід відмітити, що доказ може бути прямим в одному випадку і непрямим в іншому, у разі, коли, наприклад, в справі про вбивство є анонімний лист, який містить погрозу позбавити потерпілого життя - висновок експерта про те, що цей лист написав обвинувачений, є непрямим доказом. Коли йдеться про підробку посвідчення, то висновок експерта про те, що текст цього документа написано рукою обвинуваченого, буде прямим доказом.

Речові докази майже завжди є непрямими, але іноді і вони можуть бути прямими доказами (наприклад, у справі про вбивство пістолет, знайдений в обвинуваченого, може побічно вказувати на те, що вбивство скоєно цією особою; у справі ж про незаконне зберігання зброї цей речовий доказ безпосередньо встановлює наявність злочину і тому є прямим доказом).

56.

ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ ПОРЯДОК ПРЕД'ЯВЛЕННЯ ОБВИНУВАЧЕННЯ ТА РОЗ'ЯСНЕННЯ ОБВИНУВАЧЕНОМУ ЙОГО ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ПРАВ

Published by Jurist on Вс, 10/12/2008 - 14:54

Пред 'явленняобвинувачення — однаізскладнихіважливихпроцесуальнихдій, упроцесіякоїмаєбутипокладенопочатоктаздійсненіактипопрактичнійреалізаціїфункціїобвинувачення, атакожвжитонеобхіднихузв'язкузцимзаходівщодозабезпеченнягарантійзахистуобвинуваченимсвоїхправ. Пред'явлення обвинувачення включає в себе певну систему правовідносин слідчого й обвинуваченого та інших учасників процесу. Забезпечення з'явлення обвинуваченого. Обвинувачений викликається до слідчого по телефону, телефонограмою, телеграмою або повісткою, яка вручається обвинуваченому під розписку, з зазначенням часу вручення. Згідно зі ст. 134 КПК України в випадках тимчасової відсутності обвинуваченого повістка для передавання йому вручається під розписку кому-небудь з дорослих членів сім'ї, які разом з ним проживають, житлово-експлуатаційній організації або адміністрації за місцем його роботи. Обвинувачений, що перебуває під вартою, викликається через адміністрацію місця попереднього ув'язнення. Обвинувачений зобов'язаний з'явитися за викликом слідчого у призначений строк. Згідно зі ст, 135 КПК України в разі нез'явлення без поважних причин обвинувачений підлягає приводу. Поважними причинами нез'явлення обвинуваченого до слідчого в призначений строк визнаються: несвоєчасне одержання повістки, хвороба та інші обставини, які фактично позбавляють його можливості своєчасно з'явитися до слідчого. Привід обвинуваченого здійснюється органами внутрішніх справ за мотивованою постановою слідчого. Привід обвинуваченого, крім виняткових випадків, здійснюється вдень. Привід обвинуваченого без попереднього виклику може бути застосований тільки в тих випадках, коли обвинувачений ухиляється від слідства або не має постійного місця проживання. Постанова про привід оголошується обвинуваченому перед її виконанням. Розшук обвинуваченого. Коли місце перебування обвинуваченого не встановлене, слідчий оголошує його розшук. Розшук може бути оголошений як під час попереднього слідства, так і одночасно з його зупиненням. Про оголошення розшуку слідчий складає постанову, в якій зазначає необхідні відомості про особу розшукуваного. Постанова про розшук і обрання запобіжного заходу направляється до відповідних органів дізнання, компетентних здійснювати опера-тивно-розшукову діяльність. Пред'явленню обвинувачення має передувати роз'яснення обвинуваченому його права на захист та забезпечення реалЬації його процесуальних прав у цій частині.  Захисник допускається до участі у справі з моменту пред'явлення обвинувачення, затримання чи арешту підозрюваного, а в справі про суспільно небезпечне діяння, вчинене особою в неосудному стані або особою, яка захворіла душевною хворобою після вчинення злочину,— з моменту отримання доказів про душевну хворобу. Слідчий, особа, яка провадить дізнання, прокурор та суд зобов'язані до першого допиту обвинуваченого роз'яснити йому право мати захисника та скласти про це протокол, а також надати обвинуваченому можливість захищатися встановленими законом засобами (ст. 21 КПК України). Порушення права обвинуваченого на захист у процесуальному аспекті може бути підставою для скасування вироку суду і повернення справи на додаткове розслідування, а в кримінальному аспекті — підставою притягнення винних посадових осіб до кримінальної відповідальності. Згідно зі ст. 374 КК України: "Недопущення чи ненадання своєчасно захисника, а також інше грубе порушення права підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на захист, вчинене особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором або суддею,— карається штрафом від трьохсот до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого. Ті самі дії, які призвели до засудження невинної у вчиненні злочину особи, або вчинені за попередньою змовою групою осіб, або такі, що потягли інші тяжкі наслідки,— караються позбавленням волі на строк від трьох до семи років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років". Роз'яснивши обвинуваченому право на захист, слідчий зобов'язаний вжити заходів до забезпечення участі захисника у справі. Захисник може бути запрошений самим обвинуваченим або іншими особами за його дорученням. У тих випадках, коли з'явлення для участі у справі захисника, обраного обвинуваченим, неможливе протягом сімдесяти двох годин, слідчий має право запропонувати обвинуваченому іншого захисника або забезпечити участь захисника у справі через адвокатське об'єднання. Надати можливість захищатися самому — це означає, по-перше, ознайомити обвинуваченого з обвинуваченням, по-друге, роз'яснити обвинуваченому всі його права, по-третє, забезпечити можливість їх реалізації. Отже, обвинуваченому необхідно роз'яснити не тільки право мати захисника, а й усі інші його права.  Згідно зі ст. 140 КПК України при пред'явленні особі обвинувачення присутність захисника є обов'язковою, крім випадків, коли сам обвинувачений відмовився від захисника і його відмова може бути прийнята (на дану ситуацію не поширюються вимоги закону про обов'язкову участь захисника у справі). Зауважимо все-таки, що саме обвинувачення при цьому має бути пред'явлене не пізніше двох днів з моменту винесення постанови про притягнення як обвинуваченого (ст. 133 КПК України), а присутність захисника під час пред'явлення обвинувачення, якщо обвинувачений від нього не відмовився, обов'язкова (ст. 140 КПК України). У такій ситуації слідчий повинен забезпечити участь захисника під час пред'явлення обвинувачення через адвокатське об'єднання' і пред'явити обвинувачення в передбачені строки, інакше буде порушено більш важливе право обвинуваченого — знати, в чому він обвинувачується, і самому захищатися від безпідставного обвинувачення. Пред'явлення обвинувачення полягає в тому, що слідчий, пересвідчившись в особі обвинуваченого, оголошує йому постанову про притягнення як обвинуваченого, роз'яснює сутність пред'явленого обвинувачення (ч. 1 ст. 140 КПК України), права обвинуваченого та порядок їх реалізації. Якщо обвинувачений не володіє мовою, якою ведеться судочинство, то зміст постанови йому перекладається мовою, якою він володіє. Про це робиться відмітка у постанові. Факт оголошення обвинуваченому постанови та роз'яснення сутності пред'явленого обвинувачення засвідчується підписами обвинуваченого, захисника та слідчого на самій постанові. Про пред'явлення обвинувачення, роз'яснення його суті і вручення копії постанови слідчий складає протокол із зазначенням години і дати пред'явлення обвинувачення, який підписується обвинуваченим, слідчим та захисником. У разі відмови обвинуваченого поставити підпис у протоколі слідчий робить на ньому відмітку про відмову від підпису і зазначає мотиви відмови, про що повідомляє прокурора". Зауважимо, що буде доцільним у разі відмови обвинуваченого поставити підпис на постанові слідчий має роз'яснити йому, що цей підпис фіксує тільки факт оголошення постанови, а не визнання обвинуваченим своєї провини. Після пред'явлення обвинувачення слідчий зобов'язаний знову роз'яснити обвинуваченому його права, передбачені ст. 43 та 142 КПК України. Відповідно до цих норм під час провадження попереднього слідства обвинувачений має право: 1) знати, в чому він обвинувачується; 2) давати показання за пред'явленим йому обвинуваченням або відмовитися давати показання і відповідати на запитання; 3) подавати докази; 4) заявляти клопотання про допит свідків, про проведення очної ставки, експертизи, про витребування та приєднання до справи доказів, а також заявляти клопотання з усіх інших питань, які мають значення для встановлення істини у справі; 5) заявляти відвід слідчому, прокурору, експерту, фахівцю та перекладачеві; 6) з дозволу слідчого бути присутнім при виконанні окремих слідчих дій; 7) знайомитися з усіма матеріалами справи після закінчення попереднього (досудового) слідства; 8) мати захисника та побачення з ним до першого допиту; 9) подавати скарги на дії і рішення особи, яка провадить дізнання, слідчого і прокурора, а за наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки. Обвинувачений не несе відповідальності ні за відмову від давання показань, ні за давання заздалегідь неправдивих показань.  Про роз'яснення обвинуваченому його прав слідчий робить відмітку в постанові про пред'явлення обвинувачення, яку засвідчує своїм підписом обвинувачений, а в необхідних випадках — і захисник. Якщо обвинувачений перебуває під вартою, то адміністрація слідчого ізолятора або ізолятора тимчасового утримання повинна забезпечити умови для реалізації обвинуваченим свого права на побачення з захисником наодинці. Таке побачення обвинуваченому надається без обмеження кількості й тривалості у вільний від виконання слідчих дій час (ст. 12 Закону України "Про попереднє ув'язнення"). Особливості пред'явлення обвинувачення і допиту неповнолітнього обвинувачуваного. Пред'явлення обвинувачення неповнолітньому і його допит провадиться в присутності захисника. Відповідно до ст. 438 КПК України у випадках, коли неповнолітній не досяг 16 років або, якщо неповнолітнього визнано розумово відсталим, при пред'явленні йому обвинувачення і при його допиті за розсудом слідчого або прокурора або за клопотанням захисника можуть бути присутні педагог або лікар, батьки або інші законні представники неповнолітнього. До пред'явлення неповнолітньому обвинувачення слідчий повинен ознайомити батьків та інших законних представників неповнолітнього обвинувачуваного, педагога і лікаря з їхніми правами й обов'язками, передбаченими відповідно ст. 438 і 128-1 КПК України. В постанові про притягнення неповнолітнього як обвинувачуваного, а також у протоколі його допиту повинні бути зазначені відомості про особи присутніх при проведенні процесуальної дії і їхнє ставлення до обвинувачуваного. Слідчий роз'ясняє педагогу або лікарю, батькам або іншим законним представникам неповнолітнього, присутнім при пред'явленні обвинувачення і допиті, їхнє право задавати обвинувачуваному питання і викладати свої зауваження. Слідчий має право відвести поставлене питання, але відведене питання має бути занесене до протоколу. Якщо батьки або інші законні представники негативно впливають на неповнолітнього або намагаються заважати одержанню доказів і проведенню слідчої дії, слідчий або прокурор можуть не допускати їх до участі в допиті.

 

ДОПИТОБВИНУВАЧЕНОГО

Published by Jurist on Вс, 10/12/2008 - 14:55

Післяпред'явленняобвинуваченняслідчийзобов'язанийнадатиобвинуваченомуможливістьдатисвоїпоказанняпосутіпред'явленогообвинувачення — повинендопитатиобвинуваченогонегайнопісляйогоз'явленняабоприводу, аленепізнішеоднієїдобипісляпред'явленняйомуобвинувачення. Допит обвинуваченого, крім випадків, які не терплять зволікання, або вимоги самого обвинуваченого, має провадитися в денний час (з 6.00 до 22.00). Мета допиту — отримання та перевірка доказів, з'ясування ставлення обвинуваченого до пред'явленого обвинувачення, надання обвинуваченому можливості захищатися від пред'явленого обвинувачення шляхом давання своїх пояснень та показань. У процесі допиту слідчий остаточно з'ясовує наявність або відсутність фактів, які дають підстави для сумнівів у винності обвинуваченого, перевіряє зібрані у справі докази на міцність, визначається з питанням про можливість припинення кримінальної справи із застосуванням до обвинуваченого заходів громадського впливу або у зв'язку з амністією (амністії, як правило, підлягають особи, які визнають себе винними у вчиненні злочину і не суперечать проти пред'явлення справи за даною підставою). Разом з тим, допит обвинуваченого — це один із засобів його викриття та встановлення об'єктивної істини в цілому. Обвинувачений допитується в місці провадження попереднього слідства, а в разі необхідності — в місці свого перебування. При цьому обвинуваченого допитують у відсутності свідків та інших учасників процесу. Обвинувачені по одній і тій самій справі допитуються нарізно, а слідчий повинен вжити заходів для того, щоб особи, викликані на допит по одній і тій самій справі, не могли спілкуватися між собою. При допиті обвинуваченого може бути присутнім захисник, а в тих випадках, коли участь захисника у справі має обов'язковий характер, його присутність при допиті обов'язкова. Допит традиційно починається з виконання вимог закону про роз'яснення учасникам слідчої дії їх прав та обов'язків. Про це робиться відмітка в протоколі, засвідчувана підписами учасників. На початку допиту слідчий повинен запитати обвинуваченого, чи визнає він себе винним у пред'явленому йому обвинуваченні. Постановка такого запитання на початку допиту виправдується логікою розвитку процесуальних правовідносин: допит відбувається одразу ж за пред'явленням обвинувачення і здійснюється у зв'язку з пред'явленим обвинуваченням. Відповідь на дане запитання має суттєве юридичне значення: з визнанням своєї провини закон нерідко пов'язує можливість припинення справи за нере-абілітуючими підставами; щкре каяття та сприяння встановленню істини є пом'якшуючими провину обставинами (ст. 40 КК України). Відповідь обвинуваченого засвідчується його підписом у протоколі. Після виконання вказаних дій слідчий пропонує обвинуваченому в довільній формі викласти свої показання та пояснення. Це дає можливість обвинуваченому за допомогою своїх показань здійснювати свій захист. З іншого боку, слідчий, не розкриваючи своєї поінформованості в повному обсязі, може отримати додаткову корисну інформацію у справі, повніше вивчити особистість обвинуваченого. Вислухавши пояснення обвинуваченого, слідчий, у разі необхідності, може ставити йому запитання. Відповідно до частини шостої статті 143 КПК України "забороняється ставити запитання, у формулюванні яких міститься відповідь, чаотина відповіді або підказка до неї (навідні запитання)". Загальні правила щодо процесуальної форми і методики допиту повністю відносяться і до допиту обвинуваченого. Процедура допиту обвинуваченого докладніше викладена в розділі "Слідчі дії". Показання обвинуваченого заносяться до протоколу, який складається з додержанням вимог ст. 85, 85-1 і 145 КПК України. У протоколі вказуються: місце і дата допиту; посада і прізвище особи, яка провадила допит, та осіб, які були присутні при допиті; час початку і закінчення допиту; прізвище ім'я та по батькові обвинуваченого, рік, місяць, день та місце його народахішя, громадянство, національність, освіта, сімейний стан, місце роботи, вид занять або посада, місце проживання, судимість та інші відомості про обвинуваченого, які будуть необхідними за обставинами справи. Показання обвинуваченого та відповіді на поставлені йому запитання викладаються від першої особи і за можливістю досмівно, без зайвої натуралізації і нецензурних виразів. Обвинувачений має право в присутності слідчого власноручно викласти свої показання в протоколі допиту, про що робиться відмітка в протоколі допиту. При цьому слідчий може задавати обвинуваченому додаткові питання, відповіді на які, як і самі питання, заносяться до протоколу. Після закінчення допиту слідчий пред'являє протокол обвинуваченому для прочитання. Протокол може бути зачитаний захистком, який, безумовно, будучи присутнім при допиті, повинен з ним ознайомитись. На прохання обвинуваченого протокол може бути прочитаний йому слідчим, про що зазначається в протоколі. Навіть якщо обвинувачений не може читати, або не дуже добре бачить (наприклад, за наявності далекозорості, не взяв окуляри тощо), то можна знайти інший більш доцільний вихід із становища — доручити зачитати протокол захисникові, перекладавання чи іншій присутній особі, заздалегідь, знаючи можливість такої ситуації, забезпечити присутність при допиті фахівця, захисника чи перекладача, або прокурора, надати обвинуваченому окуляри чи то просто лупу і час для ретельного ознайомлення з протоколом. Обвинувачений має право вимагати доповнень протоколу та внесення до нього виправлень. Ці доповнення та виправлення піддягають обов'язковому внесенню до протоколу. Кожна сторінка протоколу допиту має бути підписана обвинуваченим. Якщо обвинувачений відмовився від показань, протокол все-таки має бути складений. У ньому присутні при допиті особи засвідчують факт відмови від показань та час, коли слідчий мав намір здійснити допит, що буде підтвердженням забезпечення, права обвинуваченого на давання показань та вимог закону про забезпечення допиту не пізніше 24 годин з часу пред'явлення обвинувачення. В разі відмови від підписання протоколу слідчий з'ясовує причини, зауваження і поправки, які мають бути внесеш до протоколу і лише вичерпавши ці можливості, записи в протоколі засвідчуються присутніми. За відсутності таких слідчий має запросити захисника або прокурора, допросити в їх присутності обвинуваченого і скласти новий протокол, бо доказового значення дані раніше показання, які не засвідчені допитуваним, не мають. Усі особи, які брали участь у допиті (захисник, перекладач, спеціаліст або інші особи), знайомляться з протоколом та засвідчують своїми підписами відповідність записів у протоколі фактичним обставинам і результатам допиту.

При пред'явленні обвинувачення особі присутність захисника є обов'язковою, крім випадків, коли він відмовляється від нього і його відмова прийнята.

Слідчий, упевнившись в особі обвинуваченого, оголошує йому постанову про притягнення як обвинуваченого, роз'яснює суть пред'явленого обвинувачення та вручає копію постанови про притягнення як обвинуваченого.

Про пред'явлення обвинувачення, роз'яснення його суті і вручення копії постанови слідчий складає протокол із зазначенням години і дати пред'явлення обвинувачення, який підписується обвинуваченим, слідчим та захисником.

У разі відмови обвинуваченого поставити підпис у протоколі слідчий робить на ньому відмітку про відмову від підпису і зазначає мотиви відмови, про що сповіщає прокурора.

Коментар:

1. Пред'явлення обвинувачення є процесуальною дією, яка полягає в оголошенні слідчим обвинуваченому постанови про притягнення як обвинуваченого, в роз'ясненні суті пред'явленого обвинувачення та процесуальних прав на досудовому слідстві.

2. Для слідчого при пред'явленні обвинувачення присутність захисника обвинуваченого є обов'язковою. Винятки складають випадки, коли обвинувачений відмовляється від захисника і така відмова прийнята. Порядок процесуального оформлення відмови обвинуваченого від захисника передбачений ст. 46 КПК. Відмова від захисника не повинна бути вимушеною (наприклад, захисник зайняв сторону обвинувачення чи у обвинуваченого відсутні кошти для оплати його послуг) та може бути прийнятою за наявності реальної можливості участі захисника. Відмова вважається прийнятою, якщо слідчий виніс постанову про прийняття відмови від захисника.

3. Перед оголошенням постанови про притягнення особи як обвинуваченого, роз'ясненням її суті та врученням копії постанови слідчий повинен упевнитися в особі обвинуваченого шляхом ознайомлення з пред'явленими або наявними у справі документами, які посвідчують особу обвинуваченого.

4. Припис закону про оголошення особі постанови про притягнення її як обвинуваченого не означає, що постанова повинна бути прочитана обов'язково слідчим. Слідчий вправі надати можливість обвинуваченому самому ознайомитися з постановою, що виключить нарікання стосовно того, що начебто слідчий оголосив постанову неточно.

5. Мета пред'явлення обвинувачення перш за все полягає в донесенні до свідомості обвинуваченого сформульованого обвинувачення. Це необхідно для того, щоб обвинувачений зміг ефективно захищатися від пред'явленого обвинувачення та відстоювати свої законні інтереси. Обов'язок слідчого полягає не лише в оголошенні тексту постанови, а й у роз'ясненні обвинуваченому фактичної і юридичної суті обвинувачення. Оскільки роз'яснення суті обвинувачення не залежить від волі обвинуваченого, воно повинно здійснюватися у зрозумілих для нього термінах та виразах. Якщо диспозиція статті Кримінального кодексу України передбачає декілька частин чи пунктів, то слідчий повинен роз'яснити обвинуваченому, чому його дії кваліфікуються саме за даною частиною чи пунктом. Поряд з цим обвинуваченому також необхідно роз'яснити наявність та значення в сформульованому обвинуваченні відомостей, які вказують на обставини, що обтяжують чи пом'якшують покарання. Обвинуваченому може бути надана можливість ознайомитися зі змістом статті Кримінального кодексу України, за якою йому пред'явлено обвинувачення.

6. З метою забезпечення можливості більш глибоко усвідомити суть пред'явленого обвинувачення та підготуватися до захисту обвинуваченому вручається копія постанови про притягнення його як обвинуваченого.

7. Стосовно обставин оголошення постанови про притягнення як обвинуваченого, роз'яснення пред'явленого обвинувачення та факту вручення копії постанови про притягнення як обвинуваченого складається протокол. У протоколі окрім даних, вказаних у ст. 85 КПК, повинно бути зазначено: точний час (години, хвилини) і дату пред'явлення обвинувачення; чи прочитана постанова про притягнення обвинуваченого слідчим, особисто обвинуваченим або його захисником; які питання були задані обвинуваченим або захисником в ході роз'яснення суті обвинувачення. Протокол пред'явлення обвинувачення, роз'яснення його суті і вручення копії постанови підписується обвинуваченим, захисником та слідчим.

8. У разі відмови обвинуваченого поставити свій підпис у вказаному протоколі про це робиться відповідна відмітка згідно з вимогами ч. 5 ст. 85 КПК. Відмітка про відмову обвинуваченого від підпису робиться після запису слідчого про те, що обвинувачення йому було пред'явлене та суть його роз'яснена. Окрім того, відповідно до вимог ч. 3, 4 ст. 140 КПК у протоколі слідчий повинен зазначити мотиви відмови, про що сповіщає прокурора. Мотиви відмови можуть полягати у невизнанні обвинуваченим своєї вини, у затягуванні строку розслідування, бажанні привернути увагу прокурора до розслідування кримінальної справи та ін.

9. Стосовно факту відмови обвинуваченого поставити свій підпис у протоколі прокурор може бути сповіщений як усно, так і письмово. Одержавши таке повідомлення, прокурор при необхідності може допитати обвинуваченого з метою встановлення дійсних мотивів відмови від підпису протоколу. Доцільно про відмову обвинуваченого від підпису протоколу відразу після його складання сповістити прокурора та утриматися від проведення процесуальних дій за участю обвинуваченого до з'ясування намірів прокурора.

Стаття 133. Строк пред'явлення обвинувачення

Обвинувачення повинно бути пред'явлено не пізніше двох днів з моменту винесення слідчим постанови про притягнення даної особи як обвинуваченого і в усякому разі не пізніше дня явки обвинуваченого або його приводу. Коментар: 1. Гарантуючи обвинуваченому здійснення його прав на досудовому слідстві, ст. 133 КПК зобов'язує слідчого пред'явити обвинуваченому постанову про притягнення його до відповідальності як обвинуваченого. Постанова повинна бути пред'явлена не пізніше двох днів з моменту її винесення чи в день явки обвинуваченого, а у випадку його приводу - в день приводу. 2. Строк у два дні бере відлік з моменту винесення постанови про притягнення до відповідальності особи як обвинуваченого і закінчується початком пред'явлення обвинувачення. Дводенний строк може бути відстрочений у зв'язку з неявкою обвинуваченого з поважних або неповажних причин та його розшуком (коли місце перебування обвинуваченого не встановлено). 3. Облік строку у днях повинен зорієнтувати слідчого на необхідність пред'явлення обвинувачення саме у світлий час доби, коли обвинувачений здатний максимально сконцентруватися на всьому, що навколо нього відбувається. 4. Встановлення строку у два дні зумовлене, з одного боку, потребою у швидкому розслідуванні кримінальних справ, а з іншого - необхідністю якомога скоріше довести до обвинуваченого про існуючу у нього можливість реалізувати комплекс передбачених ст. 142 КПК прав. Короткий проміжок часу між винесенням слідчим постанови про притягненням особи до відповідальності як обвинуваченого та пред'явленням обвинувачення і роз'ясненням обвинуваченому прав на слідстві пояснюється тим, що всі ці дії підпорядковані єдиній меті - формуванню законного та обґрунтованого обвинувачення при обов'язковій умові забезпечення особі, яка стала обвинуваченим, можливості захищатися усіма дозволеними законом способами та засобами.
	Стаття 143. Допит обвинуваченого

Слідчий зобов'язаний допитати обвинуваченого негайно після його явки або приводу і в усякому разі не пізніше доби після пред'явлення йому обвинувачення. Допит обвинуваченого, крім виняткових випадків, повинен проводитися удень. При допиті обвинуваченого за його бажанням може бути присутнім захисник, а у випадках, передбачених частиною першою статті 45 цього Кодексу, присутність захисника є обов'язковою. Обвинувачений допитується в місці провадження досудового слідства, а в разі необхідності - і в місці його перебування. Обвинувачені допитуються окремо. При цьому слідчий вживає заходів, щоб обвинувачені в одній і тій же справі не могли зноситися між собою. На початку допиту слідчий повинен запитати обвинуваченого, чи визнає він себе винним у пред'явленому обвинуваченні, після чого пропонує йому дати показання по суті обвинувачення. Слідчий вислухує показання обвинуваченого і, в разі необхідності, ставить йому запитання. Забороняється ставити запитання, у формулюванні яких міститься відповідь, частина відповіді або підказка до неї (навідні запитання). Коментар: 1. Допит - це процес отримання показань від осіб (свідка, потерпілого, експерта, підозрюваного або обвинуваченого), які володіють відомостями, що мають значення у кримінальній справі. 2. Загальними правилами будь-якого допиту є наступні: - виклик особи на допит здійснюється шляхом направлення їй повістки, телеграми або телефонограми. Обвинувачений, що перебуває під вартою, викликається через адміністрацію місця досудового ув'язнення. Неповнолітні особи викликаються через законних представників. Обвинувачений, підозрюваний, підсудний, свідок чи потерпілий, які не з'явилися за викликом без поважних причин, можуть бути піддані приводу; - місцем проведення допиту є місце провадження досудового слідства або місце перебування того, кого допитують; - викликані в одній і тій же справі особи допитуються по-різно і не повинні мати можливості спілкуватися між собою. Вони також не повинні знайомитися з матеріалами кримінальної справи та знати до початку судового слідства показання інших учасників процесу; - як правило, допит не можна проводити в нічний час (з 22.00 до 6.00 годин), крім випадків, коли його неможливо відкласти; - забороняється домагатися показань шляхом насильства, погроз, брехні, шантажу та інших незаконних заходів; - будь-який допит починається з того, що слідчий насамперед встановлює особу того, кого допитує, з'ясовує її взаємовідносини з іншими учасниками процесу, роз'яснює допитуваному його процесуальні права і обов'язки та інформує, у якій справі і у зв'язку з якими обставинами особа буде допитана. Допитуваному пропонується в довільній формі викласти все, що йому відомо у справі. Потім йому можуть бути поставлені запитання. При цьому забороняється ставити запитання, у формулюванні яких міститься відповідь, частина відповіді або підказка до неї (навідні запитання); - хід і результати допиту фіксуються в протоколі допиту. Допитуваний має право власноручно викласти свої показання. Відповідність записів у протоколі фактичному ходу та результатам допиту засвідчується підписом допитуваного, слідчого та осіб, які були присутніми при допиті. Допитуваний знайомиться зі своїми показаннями повністю і підписує кожну сторінку протоколу допиту. Показання допитуваного записуються від першої особи і по можливості дослівно; - якщо в процесі допиту застосовуються звукозапис, кінозйомка, відеозапис та інші технічні записи документування, то про це слідчий зобов'язаний сповістити допитуваного, повідомивши йому найменування, загальні технічні характеристики та мету застосування даного засобу фіксації показань. Після закінчення допиту результати застосування технічних засобів надаються допитуваному для ознайомлення; - допитуваний має право відмовитися давати показання щодо самого себе, членів своєї сім'ї та близьких родичів (батьків, чоловіка або дружини, дітей, братів та сестер, діда, баби, онуків); - допитуваний має право заявити відвід особі, яка провадить допит, знайомитися з протоколом допиту, вимагати доповнення до протоколу і внесення до нього поправок. Він також зобов'язаний засвідчити своїм підписом правильність записів у протоколі допиту. 3. Основною метою допиту обвинуваченого є одержання від нього правдивих показань. Допит є також важливим засобом забезпечення його права давати показання щодо пред'явленого обвинувачення і подавати докази з метою захисту від обвинувачення. 4. Методи і прийоми допиту обвинуваченого повинні відповідати вимогам законності, етичності, пізнавальної ефективності, вибірковості впливу, відсутності психічного насильства (наявність можливості вільного вибору допитуваним лінії поведінки) та спрямованості на встановлення об'єктивної істини. При допиті обвинуваченого слід мати на увазі, що давати показання - це його право, а не обов'язок. Закон забороняє домагатися показань обвинуваченого шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (див. ч. 3 ст. 22 КПК). Якщо обвинувачений відмовляється давати показання, слідчий повинен з'ясувати причини відмови і роз'яснити йому значення показань для встановлення істини у справі і захисту його законних інтересів. Наступний допит такого обвинуваченого в окремих випадках доцільно провести за участю прокурора. 5. Передбачені ч. 1 ст. 143 КПК строки допиту обвинуваченого спрямовані на забезпечення швидкого, повного і об'єктивного розслідування справи. Одержані від обвинуваченого показання дають можливість слідчому перевірити обґрунтованість обвинувачення та визначити додаткові заходи по збиранню доказів для з'ясування обставин справи. Допит обвинуваченого відразу ж після пред'явлення обвинувачення сприяє одержанню від нього правдивих показань, бо обмежує можливість підготувати неправдиві показання. Одночасно з цим такий допит надає останньому можливість захищатися від пред'явленого обвинувачення шляхом викладення своїх показань. 6. Допит обвинуваченого, як правило, повинен проводитися вдень. Слідчий має починати допит з таким розрахунком, щоб його можна було закінчити до настання нічного часу. Ця вимога спрямована на створення нормальних умов для допиту та виключення можливості використання допиту в нічний час як засобу незаконного психологічного впливу на обвинуваченого для одержання від нього зізнання у вчиненні злочину. Лише в тих випадках, коли обвинувачений наполягає на негайному допиті або коли його відкладення до настання денного часу може призвести до втрати важливих доказів, допит може проводитися в інший час доби. 7. При допиті обвинуваченого може бути присутнім захисник, а у випадках, передбачених ч. 1 ст. 45 КПК, його присутність при допиті є обов'язковою. 8. Питання про допит обвинуваченого в місці його перебування (за місцем проживання, навчання, лікування тощо) вирішує слідчий, виходячи із тактичних міркувань, стану здоров'я обвинуваченого та інших обставин. 9. Незалежно від того, чи могли обвинувачені в одній і тій же справі до їх допиту спілкуватися між собою, кожен з них допитується окремо від інших. Яких саме заходів треба вжити для того, щоб обвинувачені в одній справі не могли зноситися між собою, вирішує слідчий. Так, він може викликати їх для допиту на різний час, дати розпорядження адміністрації місця попереднього ув'язнення тримати їх роздільно (див. ч. 4 ст. 8 Закону України "Про попереднє ув'язнення" від 30 червня 1993 р.) тощо. Виконання вимог, викладених у ч. 5 ст. 143 КПК, сприяє отриманню правдивих показань від обвинувачених у справі групи осіб. 10. Допит традиційно починається з виконання вимог закону про роз'яснення учасникам слідчої дії їх прав та обов'язків. Про це робиться відмітка в протоколі, яка засвідчується підписами учасників. 11. На початку першого допиту слідчий відповідно до вимог ч. 6 ст. 143 КПК повинен запитати обвинуваченого, чи визнає він себе винним у пред'явленому йому обвинуваченні і в якій мірі - повністю, частково чи взагалі не визнає своєї вини. Цим відразу ж з'ясовується ставлення обвинуваченого до пред'явленого обвинувачення, що враховується потім при допиті. Відповідь обвинуваченого на поставлене запитання заноситься до проколу і засвідчується його підписом. Після цього слідчий пропонує обвинуваченому в довільній формі викласти свої показання по суті пред'явленого обвинувачення. Якщо в подальшому показання обвинуваченого будуть серйозно суперечити висловленому ним на початку допиту ставленню до обвинувачення, слід ще раз повернутися до з'ясування цього питання. 12. Допит обвинуваченого дає можливість останньому за допомогою своїх показань здійснювати свій захист. Одночасно з цим слідчий, не розкриваючи своєї поінформованості в повному обсязі, може отримати додаткову інформацію у справі та повніше вивчити особистість обвинуваченого. Вислухавши пояснення обвинуваченого, слідчий у разі необхідності може ставити йому запитання. Але слід уникати запитань, у формулюванні яких міститься відповідь, частина відповіді або підказка до неї. При цьому важливо більше деталізувати показання обвинуваченого, з'ясовувати, чому він запам'ятав ті чи інші подробиці, хто може підтвердити обставини, на які посилається обвинувачений, які документи можуть мати значення для справи, причини, умови і мотиви вчинення злочину тощо. Коли обвинувачений визнав себе винним частково, необхідно з'ясувати, які саме обставини, епізоди злочинної діяльності він визнає, а які не визнає і чому саме. 13. При допиті обвинуваченого необхідно враховувати його попередні пояснення і показання, а в разі їх зміни слід з'ясувати причини такої поведінки. Хід і результати допиту фіксуються в протоколі допиту обвинуваченого.

57.

Стаття 292-1. Допит осіб, які з'явилися в судове засідання, при відкладенні розгляду справи

У разі винесення судом ухвали про відкладення розгляду справи суд може допитати свідків, експерта або спеціаліста, потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача або їх представників, які з'явилися. Якщо після відкладення розгляду справи вона розглядається в тому ж складі суду, повторний виклик зазначених осіб у судове засідання провадиться лише в необхідних випадках. Коментар:   1. Ст. 2921 КПК має на меті зменшити матеріальні та процесуальні витрати, пов'язані з повторною явкою викликаних осіб у судове засідання.   У разі відкладення справи, пов'язаної з неявкою до суду осіб, зазначених у ст. 288 - 292 КПК, суд може допитати свідків, експерта або спеціаліста, потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача або їхніх представників, які з'явилися в судове засідання, і при продовженні розгляду цієї справи у тому ж складі суду повторно їх у судове засідання не викликати. Перелік таких осіб є вичерпним. Усі зазначені особи допитуються за правилами допиту свідка. Допит цих осіб є правом, а не обов'язком суду.   2. Про коло осіб, які можуть бути представниками потерпілого, цивільного позивача чи цивільного відповідача, див. ст. 52 КПК та коментар до неї. Однак не всі ці особи можуть бути допитані за правилами допиту свідків, оскільки закон забороняє допитувати як свідків представників потерпілого, цивільного позивача чи цивільного відповідача про обставини, які стали їм відомі при наданні юридичної допомоги довірителями (див. п. 2 ч. 1 ст. 69 КПК). Таким чином, суд може допитати за правилами допиту свідка тільки представників потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача, які є їхніми близькими родичами, опікунами чи піклувальниками та допущені до участі у справі, а якщо цивільним позивачем чи цивільним відповідачем є підприємство, установа чи організація, то і спеціально уповноважених ними на те осіб.   3. Ст. 2921 КПК передбачає, як виняток, провадження допитів не під час судового слідства, а у підготовчій частині судового засідання. Тому допит свідків та інших зазначених у статті осіб не може відбуватися за правилами, передбаченими ст. 303, 308 та 311 КПК, але потерпілий, свідки та експерт мають попереджатися про передбачену законом кримінальну відповідальність. Разом з тим їх допит може проводитися у відсутність прокурора, підсудного, його захисника чи інших осіб, зазначених у ст. 288 - 292 КПК. Оскільки у цій стадії не передбачено дослідження доказів, зокрема раніше даних показань потерпілого чи свідка, а також висновку експертизи, суд має враховувати зазначені обставини при виконанні вимог ст. 2921 КПК та допиті потерпілого і свідків, які змінили свої показання, або експертів, які ставлять під сумнів висновок експертизи, проведеної під час досудового слідства.   4. Підсудний серед осіб, які можуть бути допитані в порядку ст. 2921 КПК, не зазначений. Це пов'язано із забезпеченням йому права на захист, бо тільки на початку судового слідства мають бути оголошені процесуальні документи, які містять обвинувачення у вчиненні злочину та вимоги про відшкодування збитків, заподіяних злочином (див. ст. 297 КПК), а також забезпечується право підсудного знати, у чому його обвинувачують, і лише після цього давати показання з приводу пред'явленого обвинувачення та заявленого цивільного позову.   5. Необхідність повторного виклику у судове засідання осіб, допитаних до відкладення справи, визначається конкретними обставинами справи, передусім необхідністю забезпечити підсудному, потерпілому, цивільному позивачу чи цивільному відповідачу право на особистий захист та на захист своїх інтересів. Наприклад, наявністю клопотання підсудного, який був відсутній під час допиту потерпілого або свідка в порядку ст. 2921 КПК з поважних причин, повторно викликати осіб, котрі викривали його у вчиненні злочину, з тим щоб він міг особисто взяти участь у їх допиті та використати своє право на захист від обвинувачення.   Крім того, повторний виклик у судове засідання раніше допитаних осіб може не провадитись лише за умови незмінності складу суду, що забезпечує одним і тим же суддям можливість дослідити зібрані докази та дати їм належну оцінку в постановленому по справі рішенні.

288-292ст

58.

 Процесуальний порядок притягнення особи як обвинуваченого

Published by Admin on Сб, 09/17/2011 - 17:57

КПК передбачає, що ніхто не може бути притягнутий як обвинува­чений інакше ніж на підставах і в порядку, встановлених законом (ст. 5).

Притягнення особи як обвинуваченого можна уявити у вигляді алгоритму, який включає в себе чотири групи дій: 1) винесення по­станови про притягнення особи як обвинуваченого (статті 131, 132 КПК); 2) пред'явлення обвинувачення (статті 133-142, 144 КПК); 3) роз'яснення обвинуваченому суті пред'явленого обвинувачення та його прав (статті 140, 142 КПК); 4) допит обвинуваченого (статті 143, 145, 146 КПК). Зміст постанови про притягнення як обвинуваченого регламенто­вано ст. 132 КПК. Структурно, як і більшість постанов, вона склада­ється з трьох частин: вступної, описової і резолютивної. Вступна частина постанови містить відомості про час і місце складання доку­мента, про те, хто його склав, за якою кримінальною справою. Описова частина повинна бути мотивована. Вимога мотивовано- сті полягає у викладенні фактичних обставин, що ставляться у вину конкретній особі, таким чином, щоб було ясно, у вчиненні якого кри­мінально караного діяння ця особа обвинувачується і під дію якої статті (частини, пункту статті) КК її дії підпадають. Коли особа при­тягується до відповідальності за вчинення декількох злочинів, що підпадають під ознаки різних статей кримінального закону, то повинно бути вказано, які саме дії ставляться обвинуваченому у вину по кожній із цих статей; тобто їх викладення проводиться послідовно: спочатку вказуються діяння, які кваліфікуються за однією статтею, потім — за іншою і т. п. (ст. 132 КПК). При спільному вчиненні злочину (злочинів) декількома особами щодо кожного з них виноситься окрема постанова про притягнення як обвинуваченого, в описових частинах яких повинна бути чітко окрес­лена роль кожного учасника злочину. Як випливає із приписів ст. 132 КПК, в описовій частині повинно бути вказано: прізвище, ім'я та по батькові особи, яка притягується як обвинувачений; злочин, у вчиненні якого обвинувачується дана особа, час, місце та інші обставини вчинення злочину, наскільки вони відомі слідчому; стаття кримінального закону, якою передбачений цей злочин, робиться висновок, що у справі зібрано достатньо доказів, які вказують на вчинення цього злочину даною особою. Отже, описова частина, яка й містить формулювання обвинувачення, складається з двох пов'язаних між собою частин — викладення фактичної сторони злочинного ді­яння та обставин, які визначають кваліфікацію діяння.

Пленум Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 року N° 8 «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримі­нальному судочинстві» у п. 10 роз' яснює судам, що вони повинні ви­магати від органів досудового слідства, щоб постанова про притягнен­ня як обвинуваченого була конкретною за змістом. Недодержання органами досудового слідства вимог статей 132 і 142 КПК може бути підставою для повернення справи на додаткове розслідування1. Стаття 132 КПК не зобов'язує слідчого наводити в описовій час­тині постанови докази, на яких ґрунтується обвинувачення. Це поро­джує твердження, яке пояснюється найчастіше тактичними міркуван­нями, про необов'язковість наведення доказів і, як наслідок, винесен­ня неконкретних, розпливчатих постанов. Але все ж посилання на докази повинні міститися у постанові про притягнення як обвинува­ченого. Оскільки закон (ст. 131 КПК) передбачає, що підставою для притягнення як обвинуваченого є наявність достатніх доказів, які вка­зують на вчинення злочину певною особою, неприпустиме винесення постанови, в якій ці докази не наводяться. Копія постанови про при­тягнення як обвинуваченого вручається особі, щодо якої вона вине­сена, що дозволяє обвинуваченому вже з моменту пред'явлення обви­нувачення знати, на яких фактичних даних ґрунтується обвинувачення, та особисто або за допомогою захисника будувати лінію захисту, спро­стовуючи обвинувачення. Наведення доказів, на яких ґрунтується об­винувачення, також важливо для того, щоб ще раз підтвердити закон­ність винесення постанови, яка ґрунтується не на припущеннях та здогадках слідчого, а на конкретних доказах. Оскільки постанова про притягнення як обвинуваченого може бути предметом судового оскарження, наведення достатньої кількості до­казів підтверджує її обґрунтованість на момент винесення, і невраху- вання судом при розгляді скарги твердження обвинуваченого про те, що докази, на яких ґрунтувалося обвинувачення, були отримані слідчим дещо пізніше. Разом з тим можна зауважити, що немає необхідності викладати всі докази, які зібрані на момент притягнення особи як обвинуваченого. Достатньо наведення тих доказів, які слідчий на своє внутрішнє пере­конання вважає за необхідне вказати на підтвердження обвинувачення, або лише перерахування в постанові джерел, у яких докази містяться. У резолютивній частині постанови слідчий формулює рішення про притягнення особи як обвинуваченого за конкретними статтями (пунк­тами, частинами статей) кримінального закону; зазначає прізвище, ім' я та по батькові обвинуваченого, день, місяць та рік його народження. Постанова підписується слідчим. її копія негайно надсилається прокуророві. Готуючись до винесення постанови про притягнення як обвинува­ченого, слідчому необхідно враховувати особливості притягнення як обвинувачених окремих категорій громадян, відносно яких встановле­ні додаткові гарантії їх недоторканності. Так, Президент України може бути притягнутий до кримінальної відповідальності згідно зі ст. 111 Конституції України після проходження процедури імпічменту. Метою імпічменту є звільнення Президента України з посади і позбавлення його президентського імунітету для подальшого притягнення до кри­мінальної відповідальності на загальних підставах. Народні депутати України не можуть бути притягнуті до кримі­нальної відповідальності без згоди Верховної Ради України (ч. 3 ст. 80 Конституції України; ч. 1 ст. 27 Закону України «Про статус народного депутата України»[1]). Згода Верховної Ради України на притягнення народного депутата України до кримінальної відповідальності має бути одержана до пред'явлення йому обвинувачення у вчиненні злочину відповідно до чинного КПК. Питання про надання згоди на притягнення народного депутата України до відповідальності має вирішуватися Верховною Радою України в порядку, передбаченому главою 35 Регламенту Верховної Ради України[2]. Згода Верховної Ради України надається також на притягнення до кримінальної відповідальності Уповноваженого Верховної Ради Укра­їни з прав людини (ч. 3 ст. 20 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини»)[3]. Закон вимагає, що особа, яка притягується як обвинувачений, по­винна бути про це повідомлена, з цією метою їй має бути пред' явлено обвинувачення. Важливе значення постанови про притягнення як об­винуваченого в системі процесуальних актів застосування норм права обумовлює встановлення короткого строку, протягом якого обвинува­чення повинно бути пред'явлено обвинуваченому. Закон вимагає, що обвинувачення повинно бути пред' явлено не пізніше двох днів з мо­менту винесення слідчим постанови про притягнення даної особи як обвинуваченого і в усякому разі не пізніше дня явки обвинуваченого або його приводу (ст. 133 КПК). Обвинувачений викликається до слідчого по телефону, телефоно­грамою, телеграмою або повісткою, яка вручається йому під розписку, із зазначенням часу вручення. У повістці повинно бути вказано, хто викликається як обвинувачений, куди і до кого, день і час явки, а також наслідки неявки. У разі тимчасової відсутності обвинуваченого повістка для пере­дачі йому вручається під розписку кому-небудь з дорослих членів сім'ї, які разом з ним проживають, житлово-експлуатаційній організації або адміністрації за місцем його роботи. Обвинувачений, що перебуває під вартою, викликається через адміністрацію місця досудового ув'язнення (ст. 134 КПК). Обвинувачений зобов'язаний з'явитися за викликом слідчого у призначений строк. У разі неявки без поважних причин він підлягає приводу. Поважними причинами неявки обвинуваченого до слідчого в при­значений строк визнаються: несвоєчасне одержання повістки, хвороба та інші обставини, які фактично позбавляють його можливості своє­часно з'явитися до слідчого (ч. 3 ст. 135 КПК). При пред'явленні обвинувачення особі присутність захисника є обов'язковою, крім випадків, коли він відмовляється від нього і його відмова прийнята. Таким чином, слідчий повинен роз' яснити обви­нуваченому його право запросити захисника, а у випадках обов'язкової участі захисника (ст. 45 КПК) — вжити заходів для забезпечення учас­ті захисника, якщо його не запросив обвинувачений чи його родичі. Європейський суд з цього приводу неодноразово зазначав, що права захисту буде непоправно порушено, якщо при засудженні його судом використовуватимуться «викривальні» показання, отримані під час допиту без присутності захисника (справа «Сальдуз проти Туреччини» від 27 листопада 2008 року; справа «Шабельник проти України» від 19 лютого 2009 року). Слідчий, упевнившись в особі обвинуваченого, оголошує йому постанову про притягнення як обвинуваченого, роз' яснює суть пред'явленого обвинувачення та вручає копію постанови про притяг­нення як обвинуваченого. Про пред'явлення обвинувачення, роз'яснення його суті і вручення копії постанови слідчий складає протокол із за­значенням години і дати пред' явлення обвинувачення, який підпису­ється обвинуваченим, слідчим та захисником. У разі відмови обвину­ваченого поставити підпис у протоколі слідчий робить на ньому від­мітку про відмову від підпису і зазначає мотиви відмови, про що сповіщає прокурора (ст. 140 КПК). При пред'явленні обвинувачення слідчий зобов'язаний роз'яснити обвинуваченому його права, передбачені ст. 142 КПК. Про роз'яснен­ня обвинуваченому його прав слідчий зазначає в постанові про пред'явлення обвинувачення, що стверджує своїм підписом обвинува­чений (ст. 142 КПК). Кримінально-процесуальний закон надає важливого значення по­казанням обвинуваченого, тому негайно після явки особи або її приводу і в усякому разі не пізніше доби після пред' явлення йому обвинувачен­ня слідчий зобов'язаний допитати обвинуваченого. Після пред'явлення обвинувачення та до першого допиту обвинувачений має право на кон­фіденційне побачення із захисником (п. 1 ч. 2 ст. 48 КПК). Допит обвинуваченого дає можливість слідчому отримати відо­мості про його відношення до пред'явленого обвинувачення; про його участь у вчиненні злочину; про обставини, які спростовують чи під­тверджують версію слідчого, пом' якшують або обтяжують покарання; про обставини, що сприяли вчиненню злочину, і т. п. Обов'язок слідчого негайно допитати обвинуваченого не означає для обвинуваченого обов' язку негайно дати показання по суті обвинувачен­ня. Дача показань — це лише право обвинуваченого, а не обов'язок, що передбачене ст. 63 Конституції України, ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, п. 2 ч. 1 ст. 142 КПК. Допит обвинуваченого, крім виняткових випадків, повинен про­водитися вдень. При допиті обвинуваченого за його бажанням може бути присутнім захисник, а у випадках, передбачених ч. 1 ст. 45 КПК, присутність захисника є обов' язковою. Значення притягнення особи як обвинуваченого полягає в тому, що:

1. на цьому етапі формулюється обвинувачення, тобто перше офі­ційне твердження органу досудового слідства про доведеність здій­снення конкретною особою діяння, забороненого кримінальним за­коном;

2. визначаються загальні напрями подальшого розслідування по порушеній кримінальній справі, яке повинно вестися тільки відносно осіб, які притягнуті до кримінальної відповідальності, і лише по тих злочинах, які їм ставляться у вину.

3. у кримінальному судочинстві з моменту винесення постанови про притягнення як обвинуваченого з'являється новий учасник — об­винувачений, який є суб'єктом права на захист та набуває процесуаль­них прав, вказаних у законі (ч. 2 ст. 43, ст. 142 КПК);

4. розширюються повноваження слідчого по застосуванню щодо обвинуваченого заходів процесуального примусу (наприклад відсто­ронення від посади, накладення арешту на майно та ін.).

ПОНЯТТЯ ТА ПІДСТАВИ ПРИТЯГНЕННЯ ОСОБИ ЯК ОБВИНУВАЧЕНОГО

Published by Jurist on Вс, 10/12/2008 - 14:53

Притягненняособиякобвинуваченого — одинізнайважливішихпроцесуальнихактів, спрямованийнапрактичнуреалізаціюфункціїобвинуваченнятазабезпеченнязахиступравізаконнихінтересівособи, щодоякоїпорушенокримінальнусправуіведетьсярозслідування, якийполягаєввинесенніпостановипропритягненняякобвинуваченого; пред'явленніобвинувачення; роз'ясненніобвинуваченомуйогоправтанаданніможливостейщодоїхреалізаціїідопитіобвинуваченого. Обвинувачений — особа, щодо якої у встановленому законом порядку винесено постанову про притягнення як обвинуваченого. Підставою притягнення особи як обвинуваченого є наявність системи неспростовних доказів, що підтверджують винність особи у вчиненні конкретного злочину. Це означає, що на момент винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого: — висунуті всі можливі, в тому числі і взаємовиключні версії у справі; — усі версії у справі, включаючи алібі підслідного, всебічно перевірені; — усі версії, крім однієї — про винність підозрюваного,—спростовані зібраними доказами, а версія про винність особи знайшла підтвердження системою незаперечних доказів; — у справі зібрано таку сукупність допустимих та достовірних фактичних даних (доказів), яка дозволяє зробити однозначний висновок про вчинення злочину особою, яка притягається до відповідальності, та виключає будь-які сумніви щодо її провини — відсутні обставини, що виключають кримінальну відповідальність особи, яка вчинила злочин. Сутність акту притягнення особи як обвинуваченого полягає в тому, що на підставі зібраних доказів конкретна особа потрапляє у становище головного учасника кримінального процесу, щодо якого державою в особі органів правосуддя публічно формулюється та проголошується обвинувачення у вчиненні кримінально караного діяння, проте сам обвинувачений при цьому в силу презумпції невинуватості ще не вважається винним, поки його провина не встановлена вироком суду, і наділяється для захисту своїх інтересів широкими процесуальними правами. Тим самим, з одного боку, держава оголошує обвинуваченій особі про свою готовність піддати її покаранню, а з іншого — дозволяє їй знати, в чому вона обвинувачується, і вжити заходів захисту від безпідставного обвинувачення. Закон не визначає, коли саме має бути пред'явлене обвинувачення, однак містить винятки з цього правила: якщо запобіжний захід був обраний щодо підозрюваного, то обвинувачення має бути пред'явлене не пізніше десяти діб з моменту застосування запобіжного заходу, або ж останній відміняється. В інших випадках час пред'явлення обвинувачення визначається слідчим, який не повинен проявляти як поспішність, так і зволікання. Ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права доречно встановлює, що кожен, хто притягується до кримінальної іюповідальностї, має право бути терміново і докладно повідомленим мовою, яку він розуміє, про характер і підставу пред 'явленого йому обвинувачення. Притягнення особи як обвинуваченого є юридичним фактом, який тягне за собою подальший розвиток правовідносин між слідчим і особою, що притягається до кримінальної відповідальності. Значення акту притягнення особи як обвинуваченого можна розглядати в різних аспектах, У кримінально-правовому аспекті це проявляється в тому, що діям обвинуваченого дається конкретна юридична кваліфікація за відповідною статтею Кримінального кодексу. Кримінально-процесуальний аспект значення акту притягнення особи як обвинуваченого проявляється в таких моментах: — у кримінальному процесі з'являється центральна фігура —обвинувачений, якому мають бути надані та роз'яснені його права,забезпечена можливість їх реалізації; — висунуте обвинувачення є основою для обвинувального висновку та судового розгляду: обвинувальний висновок та вирок суду не можуть виходити за межі висунутого обвинувачення; зміна обвинувачення в суді допускається обвинувачем за умови, що при цьому не порушуються правила підсудності справ чи обов'язкового проведення розслідування, обвинуваченому надається можливість ознайомитись з новим обвинуваченням і не погіршується право обвинуваченого на захист; розгляд у суді провадиться тільки щодо обвинувачених і лише за тим обвинуваченням, за яким вони передані суду; — з моменту притягнення особи як обвинуваченого органи розслідування отримують право на застосування низки засобів примусу: відсторонення обвинуваченого від посади, обрання запобіжних заходів, а також право об'явити розшук обвинуваченого; — притягнення особи як обвинуваченого є юридичним фактом, який дає обвинуваченому право користуватися послугами захисника; — притягнення особи як обвинуваченого дає початок змагальності кримінального процесу: чітко визначаються сторони та права учасників процесу, функції захисту та обвинувачення отримують можливість активного прояву; — між обвинуваченим, захисником та іншими учасниками процесу виникають кримінально-процесуальні відносини, які характеризуються змагальністю та конструктивним розвитком у рамках процесуальної форми в напрямі розв'язання справи по суті. Як обвинувачений можуть бути притягнуті лише осудні особи, які досягай віку, з якого за відповідні злочини може наставати кримінальна відповідальність. Іноземці й особи без громадянства, що перебувають на території України, які вчинили злочини, відповідають на загальних підставах. Імунітет від кримінальної відповідальності і статус недоторканності мають окремі особи, стосовно яких встановлені додаткові гарантії захисту їх прав. Притягнення особи як обвинуваченого складається з кількох етапів: 1) винесення постанови про притягнення як обвинуваченого; 2) пред'явлення обвинувачення; 3) роз'яснення обвинуваченому його прав та вручення йому копії постанови про притягнення як обвинувачуваного; 4) допит обвинуваченого. Кожен з цих етапів взаємопов'язаний один з одним і в своїй сукупності являє єдиний акт притягнення особи як обвинуваченого, який повинен здійснюватись у передбаченій процесуальній формі з забезпеченням захисту передбачених законом прав учасників процесу.

 

60.

Глава 2. Попередній розгляд справи суддею  попередній розгляд справи, ставив би себе в ситуацію упередженості, що є обставиною, яка виключає його участь у розгляді справи (ст.54 КПК). Стадія попереднього розгляду справи суддею є проміжною між досудовим слідством та судовим розглядом кримінальної справи. Щодо досудового слідства вона є перевірочно-контрольною, а щодо стадії судового розгляду – розпорядчо-підготовчою. Суддя, вивчаючи письмові матеріали розслідуваної справи та розглядаючи клопотання сторін, перевіряє дотримання органом дізнання, слідчим при розслідуванні справи та прокурором при затвердженні обвинувального висновку норм процесуального закону про порушення кримінальної справи, притягнення особи як обвинуваченого, виконання вимог по забезпеченню підозрюваному, обвинуваченому права на захист, про всебічне та повне розслідування обставин кримінальної справи, відповідність матеріалам справи кримінально-правової кваліфікації дій обвинуваченого тощо та з’ясовує можливість усунення виявлених порушень без повернення справи прокурору чи на додаткове розслідування. Тобто в кінцевому підсумку суддя на цій стадії вирішує, чи зібрано у встановленому законом порядку достатньо доказів на підтвердження обвинувачення та чи відповідає даному обвинуваченню кваліфікація дій особи такою мірою, щоб поставити обвинуваченого в становище підсудного та розглянути справу в судовому засіданні остаточно і по суті. В такому значенні стадія попереднього розгляду справи, з одного боку, стимулює підвищення якості досудового слідства, ефективність здійснення функцій обвинувачення та захисту, а тим самим є однією з гарантій забезпечення та реалізації прав та законних інтересів осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, а з другого, – запобігає винесенню на судовий розгляд поверхово, з істотними порушеннями закону розслідуваних справ, і в такій якості виступає однією з гарантій передчасної трансформації обвинувачених у підсудні з усіма наслідками, які випливають звідти. Важливість стадії розгляду полягає також у тому, що судовий розгляд справи може провадитись тільки стосовно підсудних і лише в межах пред’явленого їм обвинувачення (ч.І ст.275 19  КПК), а також, що межі та обсяг досліджуваних доказів (ч.2 ст.253 КПК) визначаються попередньо саме на цій стадії. Тому попередній розгляд справи суддею мусить провадитись не поверхово і не формально, а в повній відповідності з вимогами закону. Правила про попередній розгляд справи суддею однакові для всіх справ, що надійшли від прокурора з обвинувальним висновком для розгляду їх по першій інстанції як в місцеві, в тому числі військові, так і в апеляційні суди, а в передбачених законом випадках і у Верховний Суд України. 

Після надходження від прокурора кримінальної справи з обвинувальним висновком до суду в порядку ст. 233 КПК починається третя стадія кримінального процесу -попередній розгляд справи суддею (за старим законом — віддання обвинуваченого до суду).

При попередньому розгляді справи в разі необхідності ведеться протокол.

Справа повинна бути призначена до попереднього розгляду суддею не пізніше десяти діб, а у разі складності справи — не пізніше тридцяти діб з дня надходження її до суду (статті 240—241 КПК).

За наявності достатніх підстав для розгляду справи в судовому засіданні суддя, не вирішуючи наперед питання про винуватість, виносить постанову про призначення справи до судового розгляду. Постанова судді оскарженню не підлягає, на неї не може бути внесено подання прокурором.

Стаття 237. Питання, які з’ясовуються суддею при попередньому розгляді справи

У справі, що надійшла від прокурора, суддя з’ясовує щодо кожного з обвинувачених такі питання:

1) чи підсудна справа суду, на розгляд якого вона надійшла;

2) чи немає підстав для закриття справи або її зупинення;

3) чи складено обвинувальний висновок відповідно до вимог цього Кодексу;

4) чи немає підстав для зміни, скасування або обрання запобіжного заходу;

5) чи не було допущено під час порушення справи, провадження дізнання або досудового слідства таких порушень вимог цього Кодексу, без усунення яких справа не може бути призначена до судового розгляду.

За клопотанням прокурора, обвинуваченого, його захисника чи законного представника, потерпілого чи його представника суддя з’ясовує також питання про те, чи немає підстав для притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб.

За клопотанням прокурора, потерпілого чи його представника суддя з’ясовує також питання про те, чи немає підстав для кваліфікації дій обвинуваченого за статтею Кримінального кодексу, яка передбачає відповідальність за більш тяжкий злочин чи для пред’явлення йому обвинувачення, яке до цього не було пред’явлено.

Стаття 244. Рішення судді за результатами попереднього розгляду справи

За результатами попереднього розгляду справи суддя своєю постановою приймає одне з таких рішень:

1) про призначення справи до судового розгляду;

2) про зупинення провадження в справі;

3) про повернення справи прокуророві;

4) про направлення справи за підсудністю;

5) про закриття справи;

6) про повернення справи на додаткове розслідування.

Порядок попереднього розгляду справи

Published by Admin on Сб, 09/17/2011 - 18:28

Відповідно до ст. 241 КПК справа повинна бути призначена до по­переднього розгляду не пізніше 10 діб, а у разі складності справи — не пізніше 30 діб з дня надходження її до суду.

Попередній розгляд справи відбувається у закритому засіданні. Здійснює попередній розгляд справи суддя одноособово. Участь про­курора в цьому засіданні є обов'язковою, оскільки він виконує функцію державного обвинувачення. Про день попереднього розгляду справи повідомляються також інші учасники процесу, однак їх неявка не перешкоджає розгляду спра­ви. Разом з тим Пленум Верховного Суду України у постанові від 24 жовтня 2008 року № 14 «Про внесення змін та доповнень до постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 6 «Про практику застосування кримінально-процесуального законодавства при попередньому розгляді кримінальних справ у судах першої інстанції»1 зауважив, що в разі надходження обґрунтованих клопотань про обрання обвинуваченому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, заміну менш суворого запобіжного заходу на взяття під варту чи зміну запобіжного заходу — взяття під варту на інший менш суворий запобіжний захід, слід обов'язково забезпечити явку в засідання з по­переднього розгляду справи обвинуваченого та його захисника, до­пущеного до участі у справі відповідно до вимог ч. 1 ст. 45 КПК, а також забезпечити доставку в засідання з попереднього розгляду спра­ви обвинуваченого, що тримається під вартою (п. 2). Попередній розгляд справи починається з доповіді прокурора щодо можливості призначення справи до судового розгляду. Якщо в судове засідання з' явились інші учасники судового розгляду, вони висловлю­ють свої думки щодо питань, зазначених у ст. 237 КПК, та заявлених ними клопотань. Прокурор висловлює свою думку щодо клопотань, заявлених іншими учасниками судового розгляду. Постанова судді ви­носиться в нарадчій кімнаті.

При попередньому розгляді справи ведення протоколу є обов'язковим (ч. 3 ст. 240 КПК). Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у постанові від 30 травня 2008 року № 6 «Про практику застосування кримінально-процесуального законодавства при попередньому розгляді кримінальних справу судах першої інстанції»[1], на цій стадії розгляду справи законом не передбачено фіксування процесу за допомогою зву­козаписувального технічного засобу. Однак при прийнятті за результа­тами попереднього розгляду справи рішення про її призначення до су­дового розгляду суддя згідно з ч. 4 ст. 87 КПК зобов'язаний на вимогу хоча б одного учасника судового розгляду справи вирішити питання про забезпечення повного фіксування судового процесу за допомогою тех­нічних засобів. Рішення про фіксацію судового розгляду справи техніч­ними засобами суддя може прийняти і за власною ініціативою (п. 4). Однією з форм диференціації стадії попереднього розгляду справи суддею є розгляд справ, які надійшли до суду першої інстанції з по­становою про звільнення особи від кримінальної відповідальності. КПК не містить відповідної норми щодо процесуального порядку роз­гляду цих справ. Разом з тим Пленум Верховного Суду України у по­станові від 23 грудня 2005 року № 12 «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності» роз'яснює, що направити до суду справу з постано­вою про її закриття у зв'язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності можуть прокурор, а за його згодою — також слідчий. Зазначена постанова має бути вмотивована. Крім даних про особу у цьому процесуальному документі мають бути наведені докази вчинен­ня злочину, а також обставини, на підставі яких прокурор або слідчий дійшов висновку про необхідність закриття кримінальної справи. Справу, яка надійшла без такої постанови або з постановою слідчого, не погодженою з прокурором, суддя повертає останньому на підставі ст. 2491 КПК під час попереднього розгляду (п. 13)[2].

Поняття і значення стадії попереднього розгляду справи суддею

Published by Admin on Сб, 09/17/2011 - 18:27

Після затвердження прокурором обвинувального висновку або складання ним нового висновку кримінальна справа направляється до суду. Однак направлення справи прокурором до суду не означає, що обвинувачений став підсудним і справа буде розглядатися судом у су­довому засіданні, в якому вирішуватиметься питання про його вину­ватість. Ще до вирішення судом справи в судовому засіданні по суті пред' явленого обвинувачення у суду повинно бути переконання в тому, що достатньо підстав для проведення судового розгляду в цій справі. Саме для цього чинне законодавство передбачає попередній розгляд справи суддею.

Попередній розгляд справи — це самостійна стадія кримінального процесу, яка полягає в тому, що суддя у встановленому законом процесуальному порядку, не вирішуючи наперед питання про винува­тість, розв'язує питання про достатність підстав для призначення справи до судового розгляду і про підготовку судового засідання. Основна специфіка даної стадії полягає в тому, що суддя, позитив­но вирішуючи питання про призначення справи до судового розгляду, не вирішує і не може вирішувати наперед питання про винуватість підсудного, тобто не вирішує ні юридичних, ні фактичних підстав того рішення, до якого він прийде в результаті розгляду кримінальної спра­ви в судовому розгляді. Остаточна оцінка доказів з точки зору їх до­стовірності та вирішення питання про доведеність обвинувачення і винність підсудних здійснюється судом (суддею) при постановленні вироку на підставі дослідження всіх обставин справи в судовому за­сіданні, оскільки згідно із ст. 15 КПК ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаран­ню інакше як за вироком суду. У цій стадії перевіряється якість досудового розслідування і з'ясовується наявність достатніх даних для розгляду справи в судово­му засіданні. Достатніми підставами для судового розгляду справи є: 1) всебічне, повне і об'єктивне дослідження органами досудового слідства обставин, що входять до предмета доказування у даній спра­ві (статті 22, 23, 64, 433 КПК); 2) додержання органами досудового слідства і прокурором норм кримінального та кримінально-про­цесуального законодавства, і перш за все тих, що стосуються охорони конституційних прав особи. Встановивши, що у справі стосовно об­винуваченого зібрано достатньо доказів для розгляду її в судовому засіданні і досудове розслідування проведено досить повно, суддя ви­носить постанову про призначення справи до судового розгляду. Стадія попереднього розгляду справи суддею займає проміжне становище між досудовим розслідуванням і судовим розглядом і в силу цього має свою специфіку: по-перше, суддя повинен визначити, чи проведено досудове розслідування з дотриманням всіх вимог кри­мінально-процесуального закону; по-друге, чи достатньо зібрано до­казів відносно обвинуваченого і чи може справа бути розглянута в судовому засіданні. Таким чином, стадія виконує дві функції: конт­рольну — стосовно стадії досудового розслідування, і підготовчу — стосовно стадії судового розгляду. Значення стадії попереднього розгляду справи суддею:

• у ній з'являється такий учасник кримінального процесу, як під­судний;

• вона є своєрідним «процесуальним фільтром», що не допускає до судового розгляду кримінальні справи, які розслідувані неповно або за якими допущені істотні порушення кримінально-процесуального закону. Такі справи зі стадії попереднього розгляду справи суддею по­вертаються для додаткового розслідування;

• тут визначаються межі майбутнього судового розгляду: судовий розгляд буде проводитись лише щодо обвинувачених (підсудних), 368 справа щодо яких призначена до судового розгляду, і тільки за тим об­винуваченням, за яким призначено судовий розгляд;

• вона забезпечує підготовку всіх необхідних умов для правильної організації та успішного проведення судового засідання.

Стаття 240. Порядок досудового розгляду справи

Попередній розгляд справи здійснюється суддею, який визначається у порядку, встановленому частиною третьою статті 162 цього Кодексу, одноособово з обов'язковою участю прокурора. Про день досудового розгляду справи повідомляються також інші учасники процесу, однак їх неявка не перешкоджає розгляду справи. Попередній розгляд справи починається з доповіді прокурора щодо можливості призначення справи до судового розгляду. Якщо в судове засідання з'явились інші учасники судового розгляду, вони висловлюють свої думки щодо питань, зазначених у статті 237 цього Кодексу, та заявлених ними клопотань. Прокурор висловлює свою думку щодо клопотань, заявлених іншими учасниками судового розгляду. Постанова судді виноситься в нарадчій кімнаті. При попередньому розгляді справи ведеться протокол. Коментар:   1. Попередній розгляд справи здійснюється одноособово тим суддею, який попередньо її вивчав, і того суду, на розгляд якого вона надійшла. Питання про самовідвід і відвід судді вирішується з додержанням вимог, визначених ст. 54 - 56 КПК.   2. Участь прокурора у попередньому розгляді справи є обов'язковою. Розгляд в цій стадії справи без участі прокурора вимушено покладало б на суд обов'язок підтримувати державне обвинувачення (тобто виконувати непритаманну йому функцію), що може призвести до скасування постановлених в подальшому судових рішень.   Участь при попередньому розгляді справи інших учасників процесу не обов'язкова і залежить від їх бажання. Разом з тим про день попереднього розгляду справи вони мають бути повідомлені обов'язково. Порушення цих вимог закону може обмежити права таких учасників процесу, а відтак - потягти за собою скасування постановлених в подальшому судових рішень.   Закон не визначає, в яких випадках при попередньому розгляді справи бере участь обвинувачений, що перебуває під вартою. Однак, виходячи з того, що обсяг процесуальних прав обвинуваченого не може залежати від того, перебуває він під вартою чи ні, можна зробити висновок, що клопотання такого обвинуваченого про доставку його в засідання по попередньому розгляді справи є обов'язковим для суду.   Якщо хто-небудь із учасників процесу не володіє мовою, якою ведеться судочинство, обов'язково забезпечується участь в засіданні перекладача і йому за правилами ст. 285 КПК роз'яснюються його обов'язки.   3. Прокурор, як представник органу, від якого надійшла розслідувана кримінальна справа, має сприяти з'ясуванню та вирішенню судом питань, зазначених у ст. 237 і 253 КПК. У своїй доповіді він повинен висловити свою позицію щодо цих питань та обґрунтувати необхідність призначення справи до судового розгляду чи прийняття іншого рішення. Зміст доповіді прокурора визначають обставини, що підлягають встановленню у даній справі (див. ст. 64 КПК), аналіз зібраних у справі доказів цих обставин, додержання при провадженні досудового розслідування норм кримінального і кримінально-процесуального закону. Після закінчення доповіді прокурору можуть бути поставлені запитання суддею та учасниками процесу. Прокурор має право давати роз'яснення з усіх питань, які виникають, заявляти суду клопотання, висловлювати свою думку щодо клопотань та виступів інших учасників процесу.   До закінчення попереднього розгляду справи Генеральний прокурор України, прокурори Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя та прирівняні до них прокурори, їх заступники, районні, міські та прирівняні до них прокурори мають право за власною ініціативою або за клопотанням підлеглого їм працівника, який бере участь у попередньому розгляді, відкликати із суду кримінальну справу (див. ч. 4 ст. 232 КПК).   4. Після доповіді прокурора інші учасники процесу, якщо вони з'явилися, висловлюють свої думки щодо питань, зазначених у ст. 237 і 253 КПК, заявляють свої клопотання або викладають суть клопотань, що подані раніше. Суть клопотань тих учасників процесу, що не з'явилися, викладає суддя.   5. Клопотання можуть стосуватися всіх питань, що має з'ясувати і вирішити суддя (наприклад, про зупинення чи закриття провадження у справі, повернення справи на додаткове розслідування, допуск до участі у справі конкретного захисника, витребування чи приєднання до справи додаткових доказів, зміну або скасування запобіжного заходу тощо). Той факт, що клопотання заявлялося під час провадження досудового слідства і в його задоволенні було відмовлено, або воно було задоволене частково, або залишене слідчим чи прокурором без уваги, не перешкоджає його заявленню при попередньому розгляді справи.   6. Суддя, заслухавши доповідь прокурора, пояснення учасників процесу, що з'явилися на розгляд, та їх доводи на обґрунтування заявлених ними клопотань, думку прокурора з приводу заявлених клопотань, виносить у нарадчій кімнаті постанову.   Постанова судді складається з трьох частин: вступної, мотивувальної і резолютивної.   У вступній частині постанови зазначаються: місце і дата її винесення; посада і прізвище судді, який виніс постанову; прізвища прокурора, учасників процесу, що з'явилися на розгляд, секретаря; прізвище, ім'я і по батькові обвинуваченого; стаття (статті, частини чи пункти статей) Кримінального кодексу, за якою пред'явлено обвинувачення.   У мотивувальній частині обґрунтовується рішення судді по кожному з питань, передбачених ст. 237 і 253 КПК, наводяться мотиви задоволення чи відмови у задоволенні заявлених клопотань, підстави для прийняття відповідних рішень. Якщо при попередньому розгляді справи протокол не вівся, в цій частині постанови має бути зазначено, хто і в якій послідовності виступав, короткий зміст виступів, пояснень і клопотань.   У резолютивній частині постанови викладається суть рішення чи рішень, прийнятих суддею. Постанова підписується суддею.   7. Про хід та результати попереднього розгляду справи складається протокол, який підписують головуючий і секретар (див. ст. 84 КПК). При вирішенні питання про доцільність ведення протоколу в конкретній справі суддя враховує кількість учасників процесу, що з'явилися, кількість заявлених клопотань та кількість процесуальних дій, які належить вчинити відповідно до конкретних обставин справи.   8. При попередньому розгляді справи докази не досліджуються, в постанові оцінка доказів з точки зору їх достатності чи достовірності не дається. Це правило не розповсюджується на випадки, коли є необхідність дослідити докази, що мають значення для встановлення обставин, які враховуються при обранні запобіжного заходу (див. ст. 148 і 150 КПК).   9. Оскільки вимоги ст. 20 КПК щодо гласності судового розгляду справи на стадію її попереднього розгляду не розповсюджуються, розгляд здійснюється, як правило, у закритому засіданні. Виняток з цього правила може бути зроблений за рішенням судді, винесеним за клопотанням учасників процесу чи з власної ініціативи.
	Стаття 241. Строки досудового розгляду справи

Справа повинна бути призначена до досудового розгляду не пізніше десяти діб, а у разі складності справи - не пізніше тридцяти діб з дня надходження її до суду. Коментар:   1. Обмеження попереднього розгляду справи певними строками (див. ст. 241, 256 КПК) є однією з важливих гарантій права обвинуваченого на швидкий і справедливий суд, закріпленого в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, прийнятому Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р. (підпункт "с" п. 3 ст. 14). Сприяє таке обмеження і захисту прав потерпілого.   2. Відповідно до ст. 241 КПК справа повинна бути призначена до попереднього розгляду не пізніше десяти діб, а у разі її складності - не пізніше тридцяти діб з дня її надходження до суду.   3. Питання про те, чи є конкретна справа складною, вирішується в кожному випадку з огляду на її обсяг, кількість епізодів злочинної діяльності, кількість обвинувачених, особливості доказів, які належить дослідити, тощо.   Закон не передбачає можливості зволікати з призначенням справи до попереднього чи судового розгляду через велику кількість справ, що надійшли на розгляд судів чи передані тому чи іншому судді, у зв'язку з відсутністю суддів, відсутністю залів судового засідання тощо. Порушення зазначених строків з посиланням на такі обставини є підставою для винесення вищестоящим судом окремих ухвал.

Стаття 244. Рішення судді за результатами досудового розгляду справи

За результатами досудового розгляду справи суддя своєю постановою приймає одне з таких рішень: 1) про призначення справи до судового розгляду; 2) про зупинення провадження в справі; 3) про повернення справи прокуророві; 4) про направлення справи за підсудністю; 5) про закриття справи; 6) про повернення справи на додаткове розслідування. Коментар:   1. Постанова судді про призначення справи до судового розгляду, про зупинення провадження у справі, про повернення справи прокуророві, про направлення справи за підсудністю, про закриття справи, про повернення справи на додаткове розслідування - це основні процесуальні рішення, які виносяться за результатами попереднього розгляду справи. Кожне з них впливає на рух справи.   Про підстави для винесення цих рішень див. коментар до ст. 245, 246, 248, 249, 2491 КПК.   2. Інші рішення, які приймаються за результатами попереднього розгляду справи, викладаються в постанові про основне процесуальне рішення або оформляються окремим документом (про обрання, зміну чи скасування запобіжного заходу; про долю речових доказів при закритті справи; про визнання особи потерпілим чи цивільним позивачем або про притягнення певної особи як цивільного відповідача; про вжиття чи скасування заходів до забезпечення цивільного позову або можливої конфіскації майна; про застосування заходів безпеки; про призначення розгляду справи в закритому судовому засіданні тощо).   У процесі попереднього розгляду суддя з приводу питань, які виникають (наприклад, про відкладення попереднього розгляду справи, вирішення клопотань, спрямованих на забезпечення більш повного з'ясування питань, зазначених у ст. 237 КПК, тощо), виносить постанови на місці (без видалення до нарадчої кімнати). Ці постанови заносяться до протоколу. Якщо протокол при попередньому розгляді справи не ведеться, всі такі постанови виносяться у вигляді окремого документа в нарадчій кімнаті і додаються до справи.   3. На виявлені порушення закону, допущені при провадженні досудового слідства, зокрема в разі закриття кримінальної справи у зв'язку з безпідставним притягненням особи до кримінальної відповідальності, суддя має право реагувати окремою постановою (див. ст. 232 КПК). Разом з тим, суддя не може винести окрему постанову про усунення причин і умов, які сприяли вчиненню злочину, або про неправильну поведінку окремих громадян на виробництві чи в побуті, або про порушення ними громадського порядку. Такі рішення можуть виноситися лише одночасно з постановленням вироку.

61.

Ст.28 КПКУ Цивільний позов у кримінальній справі. Особа, яка зазнала матеріальної шкоди від злочину, вправі при провадженні в кримінальній справі пред‘явити до обвинуваченого, або до осіб, що несуть матеріальну відповідальність за дії обвинуваченого, цивільний позов, який розглядається судом разом з кримінальною справою. Закриття справи з підстав, зазначених у ст.7 і 7-1 КПКУ, не звільняє особу від обов‘язку відшкодувати в установленому законом порядку матеріальні збитки, завдані нею державі, гром. організаціям або громадянам. Цивільний позов може бути пред’явлений як під час попереднього слідства і дізнання, так і під час судового розгляду справи, але до початку судового слідства. Відмова у позові в порядку цивільного судочинства позбавляє позивача права пред’являти той же позов у кримінальній справі. Особа, яка не пред’явила цивільного позову в кримінальній справі, а також особа, цивільний позов якої залишився без розгляду, має право пред’явити його в порядку цивільного судочинства. Цивільний позивач і відповідач при розгляді цивільного позову в кримінальній справі або позову про відшкодування матеріальних збитків, завданих особою, щодо якої справу закрито з підстав, зазначених у ст.7 і 7-1 КПК, звільняються від сплати державного мита.

Стаття 50. Цивільний позивач Цивільним позивачем визнається громадянин, підприємство, установа чи організація, які зазнали матеріальної шкоди від злочину і пред'явили вимогу про відшкодування збитків відповідно до статті 28 цього Кодексу. Про визнання цивільним позивачем чи про відмову в цьому особа, яка провадить дізнання, слідчий, суддя виносять постанову, а суд # ухвалу. Цивільний позивач або його представник мають право: подавати докази; заявляти клопотання; брати участь у судовому розгляді; просити орган дізнання, слідчого і суд про вжиття заходів до забезпечення заявленого ними позову; підтримувати цивільний позов; ознайомлюватися з матеріалами справи з моменту закінчення попереднього слідства, а у справах, в яких попереднє слідство не провадилось, # після віддання обвинуваченого до суду; заявляти відводи; подавати скарги на дії особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду, а також подавати скарги на вирок або ухвали суду в частині, що стосується цивільного позову, а за наявності відповідних підстав - на забезпечення безпеки. Цивільний позивач зобов'язаний на вимогу органу дізнання, слідчого, прокурора і суду пред'являти всі необхідні документи, зв'язані з заявленим позовом.

Підприємство, установа чи організація, які зазнали матеріальної шкоди від злочину і заявили вимогу про її відшкодування, визнаються цивільним позивачем лише в тому разі, якщо вони є юридичними особами. Громадян або юридична особа набувають прав, перелічених у ч1 ст50, лише після того, як будуть визнані цивільним позивачем постановою слідчого органу, судді або ухвалою суду. Цивільний позивач може брати участь у кримінальній справі особисто або уповноважити на це свого представника, який матиме однакові з ним процесуальні права. Обов’язок цивільного позивача, передбачений ч3 ст50 є засобом забезпечення доказів. Цивільний позивач зобов’язаний також підкорятися розпорядженням судді (головуючого) і не порушувати порядок під час судового засідання. За невиконання цього обов’язку його може бути притягнуто до адміністративної відповідальності за ч1 ст185 КпАП.

Стаття 51. Цивільний відповідач Як цивільних відповідачів може бути притягнуто батьків, опікунів, піклувальників або інших осіб, а також підприємства, установи та організації, які в силу закону несуть матеріальну відповідальність за шкоду, завдану злочинними діями обвинуваченого. Про притягнення як цивільного відповідача особа, яка провадить дізнання, слідчий, суддя виносять постанову, а суд - ухвалу. Цивільний відповідач або його представник має право: заперечувати проти пред'явленого позову; давати пояснення по суті пред'явленого позову; подавати докази; заявляти клопотання; ознайомлюватися з матеріалами справи, що стосуються цивільного позову, з моменту закінчення попереднього слідства, а у справах, в яких попереднє слідство не провадилося, - після віддання обвинуваченого до суду; брати участь у судовому розгляді; заявляти відводи; подавати скарги на дії особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду, а також подавати скарги на вирок і ухвали суду в частині, що стосується цивільного позову, а за наявності відповідних підстав - на забезпечення безпеки.

За загальним правилом, цивільний позов у кримінальній справі пред’являється до обвинуваченого, оскільки він несе відповідальність за заподіяну ним матеріальну шкоду. Винесення постанови чи ухвали про притягнення обвинуваченого як цивільного відповідача закон не вимагає.

У випадках, прямо зазначених в законі, матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну злочинними діями обвинуваченого, несуть інші особи – юридичні чи фізичні. Ці особи залучаються до участі у кримінальному процесі як цивільні відповідачі за ініціативою як цивільного позивача, так і слідчих органів, прокурора, судді і суду. Організації й громадяни, діяльність яких пов’язана з підвищеною небезпекою для оточуючих (транспортні організації, промислові підприємства, будови, власники автомобілів та ін.), зобов’язані відшкодувати шкоду, заподіяну джерелом такої небезпеки, якщо не доведуть, що ця шкода виникла внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого (ст450 ЦК). Якщо шкоду заподіяно з вини працівників організацій під час виконання ними своїх трудових обов’язків, організація зобов’язана відшкодувати її (ст441 ЦК). Фізична або юридична особа набуває прав, передбачених ст51 ч2, тільки після винесення слідчим, суддею постанови, а судом – ухвали про притягнення особи яке обвинуваченого і встановлення тієї обставини, що за завдану ним матеріальну шкоду повинен нести відповідальність не він сам (або не тільки він), а інші особи. Цивільний відповідач може здійснювати свої права особисто або уповноважити на участь у кримінальній справі свого представника. При цьому останній має такі ж процесуальні права, як і відповідач, в інтересах якого він діє. Цивільний відповідач зобов’язаний з’являтися за викликом слідчих органів, прокурора і суду, підкорятись розпорядженням судді (головуючого) і не порушувати порядок під час судового засідання. За злісне ухилення його від явки до суду, а також невиконання інших обов’язків під час судового розгляду його може бути притягнуто до адміністративної відповідальності (ст185 КпАП)

Стаття 28. Цивільний позов у кримінальній справі

Особа, яка зазнала матеріальної шкоди від злочину, вправі при провадженні в кримінальній справі пред'явити до обвинуваченого або до осіб, що несуть матеріальну відповідальність за дії обвинуваченого, цивільний позов, який розглядається судом разом з кримінальною справою. Закриття справи з підстав, зазначених у статтях 7 і 71 цього Кодексу, не звільняє особу від обов'язку відшкодувати в установленому законом порядку матеріальні збитки, завдані нею державним, громадським організаціям або громадянам. Цивільний позов може бути пред'явлений як під час досудового слідства і дізнання, так і під час судового розгляду справи, але до початку судового слідства. Відмова у позові в порядку цивільного судочинства позбавляє позивача права пред'являти той же позов у кримінальній справі. Особа, яка не пред'явила цивільного позову в кримінальній справі, а також особа, цивільний позов якої залишився без розгляду, має право пред'явити його в порядку цивільного судочинства. Цивільний позивач і цивільний відповідач при розгляді цивільного позову в кримінальній справі або позову про відшкодування матеріальних збитків, завданих особою, щодо якої справу закрито з підстав, зазначених у статтях 7 і 71цього Кодексу, звільняються від сплати державного мита. Коментар: 1. Потерпілий, тобто особа, якій заподіяно моральну, фізичну чи майнову шкоду, вправі пред'явити цивільний позов про відшкодування збитків, заподіяних злочином. 2. Відповідно до ст. 33 Закону України "Про прокуратуру" з метою захисту інтересів держави, а також громадян, які за станом здоров'я та з інших поважних причин не можуть захистити свої права, прокурор або його заступник вправі подати чи підтримати поданий потерпілим позов про відшкодування збитків, заподіяних злочином. 3. За загальними правилами, цивільний позов у кримінальній справі пред'являється до обвинуваченого, підсудного, оскільки він несе відповідальність за заподіяну ним матеріальну, фізичну, моральну шкоду. Закон не вимагає виносити постанову чи ухвалу про притягнення обвинуваченого, підсудного як цивільного відповідача. Цивільними відповідачами можуть бути батьки (усиновителі), піклувальники, опікуни та інші особи, а також підприємства, установи і організації, які в силу закону несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну злочинними діями обвинуваченого. У цих випадках особа, яка проводить дізнання, слідчий, суддя виносять постанову, а суд - ухвалу про притягнення громадянина як цивільного відповідача. 4. Пленум Верховного Суду України роз'яснив, що за шкоду, заподіяну неповнолітнім, який не досяг 15-річного віку, матеріальну відповідальність несуть батьки (усиновителі), опікун або навчальний, виховний, лікувальний заклад, під наглядом яких перебував неповнолітній у момент заподіяння шкоди. Неповнолітній у віці від 15 до 18 років за заподіяну ним шкоду несе матеріальну відповідальність на загальних підставах. За відсутності у нього майна або заробітку, достатніх для відшкодування збитків, такий обов'язок покладається на його батьків (усиновителів) або піклувальників за умови їх винної поведінки, що сприяла виникненню шкоди. Якщо шкоду заподіяно спільними діями неповнолітніх, у яких різні батьки, самі неповнолітні несуть солідарну відповідальність, а їхні батьки або піклувальники відповідають перед потерпілими за принципом дольової відповідальності. При заподіянні шкоди неповнолітнім як цивільних відповідачів слід притягувати обох батьків (див. п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами України законодавства про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином, і стягнення безпідставно нажитого майна" N 3 від 31 березня 1989 р.). 5. Цивільний позов може бути пред'явлений як у кримінальному процесі, так і в порядку цивільного судочинства. Однак розгляд цивільного позову разом з кримінальною справою має свої переваги. Вони полягають у тому, що більш повно, всебічно і об'єктивно досліджуються обставини справи, оскільки розмір заподіяної шкоди нерідко впливає на кваліфікацію злочину, на міру покарання та інші важливі обставини; цивільному позивачу полегшується доказування підстав і розміру цивільного позову, оскільки характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розміри витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння входять до обставин, що підлягають доказуванню в кримінальній справі (див. ст. 64 КПК); позивач звільняється від сплати державного мита; сприяє більш швидкому відшкодуванню заподіяної злочином шкоди. Завдяки розгляду цивільного позову разом з кримінальною справою заощаджуються час і кошти, які потрібно було б витратити на розгляд цивільного позову в порядку цивільного судочинства. 6. Підставою для пред'явлення цивільного позову є заподіяння злочином моральної, фізичної чи майнової шкоди потерпілому, підприємству, установі, організації або витрачання закладом охорони здоров'я коштів на стаціонарне лікування потерпілого. 7. Визнавши громадянина або юридичну особу такими, що зазнали шкоди від злочину, слідчий роз'яснює їм процесуальні права, зокрема право заявити цивільний позов у випадку заподіяння злочином майнової, фізичної чи моральної шкоди. Про порядок визнання особи цивільним позивачем та його права див. коментар до ст. 50 КПК. 8. Якщо цивільний позов не був заявлений під час розслідування справи і не вжито заходів до забезпечення цивільного позову, суддя при попередньому розгляді справи за наявності відповідного клопотання вправі вирішити питання про визнання потерпілого цивільним позивачем і про заходи по забезпеченню цивільного позову (див. ст. 253 КПК). 9. Цивільний позов може бути пред'явлений і в процесі судового розгляду справи, але до початку судового слідства, оскільки пред'явлення позову в процесі або після дослідження доказів у суді першої інстанції робить неможливим доказування підстав і розміру заявленого позову. Якщо цивільний позов був пред'явлений у судовому засіданні, питання про визнання потерпілого цивільним позивачем вирішується судом. Клопотання про визнання особи цивільним позивачем суд розв'язує мотивованою ухвалою, а суддя - постановою. 10. У разі закриття справи з передбачених законом підстав цивільний позов не розглядається. Вимоги позивача про відшкодування матеріальної шкоди в цьому разі можуть бути вирішені в порядку цивільного судочинства (див. п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1989 р.). 11. У порядку цивільного судочинства може бути пред'явлений позов про відшкодування збитків, завданих громадянам, державним, громадським організаціям, у випадках: - відмови в порушенні кримінальної справи чи її закриття за обставин, передбачених пп. 4, 6 ч. 1 ст. 6 КПК; - звільнення особи від кримінальної відповідальності і від покарання внаслідок зміни обстановки (див. ст. 7 КПК); - закриття справи у зв'язку з дійовим каяттям, з примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим; із застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру; з передачею особи на поруки колективу підприємства, установи чи організації; із закінченням строків давності (див. ст. 71 КПК); - непред'явлення позову в кримінальній справі; - залишення позову без розгляду судом, який вирішив кримінальну справу. 12. Доказування підстави і розміру цивільного позову в кримінальній справі провадиться за правилами кримінального судочинства. В силу п. 4 ст. 64 КПК характер і розмір заподіяної злочином шкоди підлягають доказуванню у кримінальній справі. Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України, при розгляді цивільного позову в кримінальній справі з питань, не врегульованих КПК, суд може керуватися відповідними нормами ЦПК (див. п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1989 р.). 13. Відмова в позові в порядку цивільного судочинства позбавляє позивача права звертатися з тим самим позовом у кримінальній справі, і навпаки - відмова в позові у кримінальній справі позбавляє його права звертатися з цим же позовом у порядку цивільного судочинства. 14. Закон не надає права суду першої інстанції при розгляді кримінальної справи передавати питання про розмір цивільного позову на вирішення в порядку цивільного судочинства. 15. У кримінальній справі не можуть розглядатися позови за вимогами про відшкодування матеріальної шкоди, що не випливають із пред'явленого обвинувачення; майнові спори, підвідомчі господарським судам; регресні позови підприємств, установ чи організацій, які відшкодували потерпілому шкоду до розгляду справи в суді. Такі позови заінтересовані особи можуть пред'явити в порядку цивільного судочинства (див. п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1989 р.).

62.

Заходи кримінально-процесуального примусу: поняття, ознаки, види, класифікація

Заходи кримінально-процесуального примусу-це передбачені кримінально-процесуальним законом процесуальні засоби державно-правового примусу, що застосовуються уповноваженими на те органами (посадовими особами), які ведуть кримінальний процес, у чітко визначеному законом порядку стосовно осіб, котрі залучаються до кримінально-процесуальної діяльності, для запобігання та припинення їхніх неправомірних дій, забезпечення виявлення та закріплення доказів для успішного виконання завдань кримінального судочинства.

Ознаки заходів кримінально-процесуального примусу:

-      державно-владний характер відносин, які виникають, розвиваються та припиняються під час застосування заходів примусу;

-    їхня специфічна цілеспрямованість;

-          примус під час їх застосування може полягати у фізичному, матеріальному чи моральному (психологічному) впливові державного органу на суб'єкта кримінального процесу;

-     вони завжди пов'язані з певними обмеженнями прав і свобод суб'єктів процесу;

-        застосовується в разі, якщо авторитету закону та переконання в необхідності виконання приписів норм права є недостатньо;

-      заходи примусу застосовуються всупереч волі та бажанню суб'єктів, виключно на підставі закону.

У науці кримінального процесу виділяють таківиди заходів кримінально- процесуального примусу:

1)  запобіжні заходи;

2)  запобіжне обмеження щодо особи, стосовно якої порушено кримінальну справу (ст. 98-1 КПК України);

3)   зобов'язання про явку (ч. 3 ст. 148 КПК України);

4)            поміщення особи в приймальник-розподільник для неповнолітніх (ст. 7-3 КПК України);

5)       поміщення обвинуваченого до медичного закладу (ст. 205 КПК України);

6)   відсторонення обвинуваченого від посади (ст. 147 КПК України);

7)     привід свідка, потерпілого, підозрюваного чи обвинуваченого (ч. 2 ст. 70, ч. З ст. 72, статті 135, 136 КПК України);

8)  накладення арешту на майно (ст. 126 КПК України);

9)   одержання зразків для експертного дослідження (ст. 199 КПК України);

10)        накладення арешту на кореспонденцію (статті 187, 187-1 КПК України);

11) зняття інформації з каналів зв'язку (статті 187, 187-1 КПК України) та

ін.

Класифікація заходів кримінально-процесуального примусу:

•  за цілями застосування:

-      заходи, що забезпечують участь і належну поведінку суб'єктів процесу (запобіжні заходи, привід, відсторонення від посади тощо);

-     заходи, що забезпечують виявлення, вилучення та дослідження доказів, а також цивільний позов і можливу конфіскацію майна (зняття інформації з каналів зв'язку, обшук, освідування, накладення арешту на майно та ін.);

•  за часом дії:

-          заходи, що тривають протягом певного часу (запобіжні заходи, поміщення обвинуваченого до медичного закладу тощо);

-     заходи, які є короткочасними (обшук, освідування, привід та ін.);

•  за підставами застосування:

-       заходи, що застосовуються у зв'язку з невиконанням процесуальних обов'язків (привід, запобіжні заходи тощо);

-               заходи, які застосовуються незалежно від процесуального правопорушення (одержання зразків для експертного дослідження, зняття інформації з каналів зв'язку та ін.);

•  за режимом обмеження прав і свобод людини:

-     заходи, що пов'язані з ізоляцією особи;

- заходи, які не пов'язані з ізоляцією особи.

Поняття та види запобіжних заходів, підстави й загальні правила їх застосування

Запобіжні заходи- це частина заходів процесуального примусу, спрямованих на забезпечення належної поведінки підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого через певне обмеження їхніх особистих прав.

Своєчасне застосування запобіжного заходу, при наявності для цього підстав, створює благотворні умови для встановлення об'єктивної істини у кримінальній справі. І, навпаки, безпідставне, необґрунтоване застосування запобіжного заходу, завжди пов'язаного з обмеженням свободи підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного, веде до істотного порушення прав людини й тягне за собою несприятливі наслідки до посадових осіб, які його обрали, у вигляді дисциплінарної, матеріальної чи кримінальної відповідальності.

Окрім ознак, притаманних усім заходам кримінально-процесуального примусу, запобіжні заходи мають ще й такі:

-       їх може бути застосовано тільки до певних суб'єктів кримінального процесу: підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого;

-      мають особистий характер, бо обмежують особисті права цих суб'єктів процесу;

-    характеризуються специфічними підставами та метою застосування;

-         мають більший, порівняно з іншими заходами, ступінь примусу (обмеження прав).

Система запобіжних заходів (ст. 149 КПК України):

1)  підписка про невиїзд (ст. 151 КПК України);

2)   особиста порука (ст. 152 КПК України);

3)         порука громадської організації чи трудового колективу (ст. 154 КПК України);

4)   застава (ст. 154-1 КПК України);

5)    затримання - тимчасовий запобіжний захід (статті 106, 115, 165-2КПК України);

6)   взяття під варту (ст. 155 КПК України);

7)   нагляд командування військової частини (ст. 163 КПК України);

8)     віддання неповнолітнього під нагляд батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої установи (ст. 436 КПК України).

Наявність такої системи запобіжних заходів забезпечує можливість ситуативного підходу до їх застосування в практиці досудового слідства та судового розгляду кримінальних справ, який передбачає взяття до уваги не лише обставин кримінальної справи, а й суворості запобіжного заходу.

Про суворість (м'якість) запобіжних заходів ідеться в кримінально- процесуальному законі:

-     у ч. 2 ст. 151 КПК України зазначено, що підписка про невиїзд " ...може бути замінена більш суворим запобіжним заходом";

-     у ч. 2 ст. 156 КПК України вказано: "...підстав для скасування чи заміни запобіжного заходу (взяття під варту) на більш м'який немає".

За ступенем суворості запобіжні заходи умовно розташовуються так: підписка про невиїзд; поручительство, віддання неповнолітніх і військовослужбовців під нагляд; застава; взяття під варту.

Загальні цілі застосування запобіжних заходів у кримінальному процесі (ч. 1 ст. 148 КПК України):

•   запобігання (звідси - запобіжні заходи):

-     спробам ухилитися від дізнання, слідства чи суду;

-     перешкоджанню встановленню істини в кримінальній справі;

-     продовженню злочинної діяльності;

•   забезпечення:

-     виконання процесуальних рішень.

Загальними підставами застосування запобіжних заходівє достатні підстави вважати, що підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений (ч. 2 ст. 148 КПК України):

1) намагатиметься ухилитися від:

-         слідства та суду (наприклад, висловлював наміри виїхати за межі населеного пункту; оголошувався його розшук у цій справі; одержав закордонний паспорт) чи

-       виконання процесуальних рішень (ухилявся без поважних причин від явки за викликом; ігнорував письмове зобов'язання про явку);

2)   перешкоджатиме встановленню істини в справі (чинив уплив на свідків і/або потерпілих, інших обвинувачених, схиляючи їх до відмови давати показання; погрожував експертові з тією ж метою) чи

3)             продовжуватиме злочинну діяльність (раніше неодноразово засуджувався; після вчинення злочину, у зв'язку з яким порушено справу, знову вчинив злочин або злочини).

Цілі є бажаним майбутнім результатом, якого очікують після застосування якого-небудь заходу, а підстави - це те, що вже відомо та покладено в основу рішення про застосування запобіжного заходу.

Якщо немає підстав для застосування запобіжного заходу, підозрюваний, обвинувачений або підсудний дає письмове зобов'язання про явку за викликом дізнавача, слідчого, прокурора чи суду, а також про те, що він повідомить про зміну свого місця перебування (ч. 3 ст. 148 КПК України).

Загальні правила застосування запобіжних заходів:

1)   може бути застосовано тільки в порушеній кримінальній справі та лише за наявності до того підстав;

2)     при вирішенні питання про застосування запобіжного заходу, крім підстав, зазначених у ст. 148 КПК України, потрібно брати до уваги, зокрема, тяжкість злочину, у вчиненні якого підозрюють або обвинувачують особу; її вік, стан здоров'я; сімейний і матеріальний стан; вид діяльності; місце проживання й інші обставини, що її характеризують (ст. 150 КПК України);

3)     може бути обраний тільки органом дізнання, слідчим, прокурором, судом (суддею);

4)   запобіжний захід не може бути суворішим, аніж покарання за статтею, за якою особу обвинувачують (приміром, взяття під варту застосовують у справах про злочини, за які передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад три роки - ч. 1 ст. 155 КПК України);

5)         запобіжний захід обирається, зазвичай, щодо обвинуваченого, підсудного, засудженого, а в разі його обрання щодо підозрюваного - обвинувачення йому має бути пред'явлене не пізніше від 10 діб з моменту застосування запобіжного заходу (ч. 4 ст. 148 КПК України);

6)      дозволено застосовувати запобіжний захід тільки щодо належного суб'єкта (наприклад, запобіжні заходи не застосовуються до неповнолітнього, що не досяг віку кримінальної відповідальності);

7)    стосовно однієї особи може бути застосовано лише один запобіжний захід. Однак це не заперечує можливості одночасного застосування іншого заходу процесуального примусу (приміром, обвинуваченого, щодо якого обрано підписку про невиїзд, можна усунути від посади, яку він обіймає);

8)    запобіжний захід застосовують і замінюють на інший за постановою органу дізнання, слідчого, прокурора, судді чи за ухвалою суду, а взяття під варту - виключно за постановою судді або за ухвалою суду;

9)   запобіжний захід скасовують чи замінюють, якщо вже немає потреби в раніше обраному заході;

10)    запобіжний захід, окрім взяття під варту, обраний прокурором, може бути скасовано чи замінено слідчим (органом дізнання) лише за згодою прокурора;

11)  запобіжний захід може бути змінено, якщо:

-     його обрано необґрунтовано чи незаконно, але є підстави для обрання іншого заходу;

-      суттєво змінилися обставини, що їх було взято до уваги при обранні запобіжного заходу (наприклад, змінилася кваліфікація злочину, стан здоров'я обвинуваченого);

12)  запобіжний захід скасовують:

-    при закритті кримінальної справи (ч. 1 ст. 214 КПК України);

-    при постановленні виправдувального вироку (ч. 9 ст. 335 КПК України). Якщо підсудний перебуває під вартою, то суд негайно звільняє його з-під варти в залі судового засідання (ст. 342 КПК України);

при постановленні вироку, яким підсудного звільнено від відбування покарання чи засуджено до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі.

Поняття та класифікація заходів кримінально-процесуального примусу

Published by Admin on Сб, 09/17/2011 - 17:59

  Кримінально-процесуальнадіяльністьскладаєтьсяізсистемипра­вовідносинміжорганамитапосадовимиособами, якіздійснюютьпровадженняпокримінальнійсправі, таіншимисуб'єктами, якіберутьуньомуучасть. Покладаючи на цих осіб певні обов'язки та надаючи їм процесуальні права, держава розраховує на те, що вони активно братимуть участь у кримінальному судочинстві, будуть сприяти до­сягненню його завдань, а також добросовісно виконувати свої обов' язки. Проте в деяких випадках, коли суб'єкт кримінального процесу пере­шкоджає здійсненню правосуддя, відмовляється від виконання покла­дених на нього обов'язків, вчиняє інші протиправні дії, до нього мо­жуть бути застосовані заходи процесуального примусу, які включені до процесуального механізму з метою забезпечити досягнення завдань кримінального судочинства, поновлення порушених прав інших осіб та попередження можливої протиправної поведінки. Легальне визначення заходів кримінально-процесуального при­мусу відсутнє, тому слід звернутися до кримінально-процесуальної теорії, в якій під заходами кримінально-процесуального примусу ро­зуміють передбачені кримінально-процесуальним законом заходи примусового характеру, які застосовуються компетентними особами та органами за наявності підстав та в порядку, передбачених законом, з метою подолання негативних обставин, які перешкоджають вирішен­ню завдань кримінального судочинства, та забезпечення виконання рішень органів досудового розслідування та суду. 246 Заходи кримінально-процесуального примусу характеризуються певними специфічними ознаками: 1) вони мають процесуальний ха­рактер і регулюються кримінально-процесуальним законом, а тому є складовою кримінально-процесуальної форми. Цією ознакою вони відрізняються від інших примусових заходів, які застосовуються при провадженні по кримінальній справі (наприклад, адміністративні або дисциплінарні стягнення); 2) підстави, межі та порядок їх застосуван­ня детально регламентовані законом; 3) специфічна їх мета — забез­печити належний порядок кримінально-процесуальної діяльності та вирішення завдань кримінального судочинства; 4) примусовий харак­тер, який залежить не від порядку їх реалізації, а від самої законодав­чої моделі, що передбачає можливість застосування примусу; 5) ви­ключний характер — вони застосовуються лише в тих випадках, коли іншими заходами публічні завдання кримінального процесу досягнути неможливо; 6) специфічний суб'єкт застосування — процесуальний примус є різновидом державного примусу, а тому суб'єктом його за­стосування завжди є виключно компетентні державні органи та поса­дові особи, які здійснюють провадження по кримінальній справі. Заходи кримінально-процесуального примусу можуть застосовува­тися до різних суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності — підо­зрюваного, обвинуваченого, підсудного, потерпілого, свідка, а також інших осіб залежно від обставин кримінальної справи, а також їх по­ведінки на досудовому провадженні та в судових стадіях кримінального процесу. Проте в будь-якому разі в законі стосовно кожного виду при­мусових заходів чітко визначено коло осіб, щодо яких вони можуть бути застосовані. Це має важливе значення в аспекті захисту прав людини у сфері кримінального судочинства, недопущення зловживання правом з боку осіб, які здійснюють провадження по кримінальній справі, адже кожний захід процесуального примусу тією чи іншою мірою обмежує права людини, у тому числі й конституційні, а також може мати негатив­ні наслідки й для інтересів інших фізичних та юридичних осіб. Правообмежувальний характер цих заходів обумовлює необхідність встановлення системи гарантій, які забезпечують їх законне та обґрун­товане застосування. Відповідно до чинного КПК до них належать: 1) загальна умова застосування заходів кримінально-процесуального примусу — лише після порушення кримінальної справи (за винятком огляду місця події та накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку з метою запобігти злочину, які можуть бути проведені до порушення кримінальної справи); 2) нормативність підстав, форм, меж та порядку їх застосування; 3) можливість їх за­стосування лише за рішенням компетентної особи; 4) прокурорський нагляд за дотриманням закону при застосуванні заходів кримінально- процесуального примусу; 5) можливість застосування деяких заходів кримінально-процесуального примусу, які обмежують конституційні права людини, виключно за рішенням суду (взяття під варту, накладен­ня арешту на вклади підозрюваного та обвинуваченого, накладення арешту на кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв'язку тощо); 6) судовий контроль за законністю їх застосування, тобто розгляд судом у ході досудового провадження скарг учасників процесу на дії та рі­шення органу дізнання, слідчого та прокурора стосовно, наприклад, затримання особи як підозрюваного; 7) юридична відповідальність за незаконне застосування кримінально-процесуального примусу, в тому числі і кримінальна (статті 371, 372, 373 КК). Заходи кримінально-процесуального примусу можуть бути класифі­ковані за різними критеріями. Перш ніж розглянути їх можливі класи­фікації, зазначимо, що в кримінально-процесуальній теорії склалося два підходи до вирішення питання щодо їх системи. Одні вчені вважають, що до неї не повинні включатися слідчі дії, оскільки вони є засобами доказування, інші наполягають на доцільності визнання за ними зна­чення заходів кримінально-процесуального примусу. Поділяючи остан­ню точку зору, слід разом з тим підкреслити, що до заходів кримінально- процесуального примусу обґрунтовано відносити лише ті слідчі дії, при провадженні яких закон дозволяє застосування примусу. Залежно від мети застосування заходи кримінально-процесуального примусу поділяються на: заходи, спрямовані на припинення або поперед­ження протиправної поведінки осіб, які беруть участь у провадженні по кримінальній справі (запобіжні заходи (ст. 149 КПК), відсторонення обвинуваченого від посади, яку він обіймає (ст. 147 КПК тощо); заходи, спрямовані на отримання доказів по справі (слідчі дії, які мають при­мусовий характер, наприклад, обшук, примусова виїмка, освідування тощо); заходи, спрямовані на забезпечення виконання вироку (накладен­ня арешту на майно обвинуваченого (статті 125, 126 КПК)); заходи, спрямовані на створення належних умов для здійснення провадження по кримінальній справі (видалення із залу засідання особи, яка порушує порядок, притягнення до адміністративної відповідальності за порушен­ня порядку судового засідання (ст. 272 КПК) тощо). Залежно від сфери застосування заходи кримінально-процесуального примусу можуть бути класифіковані таким чином[1]: у сфері доказування застосовуються слідчі дії, спрямовані на отримання та перевірку доказів (як вірно зазначає І. Л. Петрухін, процесуальні дії самі по собі не є при­мусом, а являють собою правозастосовні комплекси, у межах яких можливий, але не обов'язковий примус. Зокрема, якщо особа перешко­джає проведенню огляду, ексгумації трупа, освідуванню, то до неї за­стосовується примус); у сфері забезпечення законності процесуальних правозастосовних актів — скасування прийнятого рішення, усунення особи від здійснення провадження тощо; у сфері реагування на проти­правну поведінку — притягнення до юридичної відповідальності, при­від тощо; у сфері гарантій прав особи — накладення арешту на майно підозрюваного, обвинуваченого або осіб, які несуть за законом матері­альну відповідальність за його дії, з метою забезпечення відшкодування шкоди, завданої злочином, тощо; у сфері превенції — запобіжні заходи, відібрання письмового зобов'язання про явку на виклик особи, яка здій­снює дізнання, слідчого, прокурора або суду тощо. Особливу групу заходів кримінально-процесуального примусу становлять запобіжні заходи, оскільки всі вони пов'язані з обмеженням свободи підозрюваного, обвинуваченого, мають специфічну мету та порядок застосування. У зв'язку з цим доцільною здається й класифі­кація заходів кримінально-процесуального примусу на такі дві групи: а) запобіжні заходи (ст. 149 КПК); б) інші заходи кримінально-проце­суального примусу.

63.

Рішення, які приймаються за результатами попереднього розгляду справи суддею

Published by Admin on Сб, 09/17/2011 - 18:29

За результатами попереднього розгляду справи суддя своєю по­становою приймає одне з передбачених ст. 244 КПК рішень:

1) про призначення справи до судового розгляду. За наявності до­статніх підстав для розгляду справи в судовому засіданні суддя, не вирішуючи наперед питання про винуватість, виносить постанову про призначення справи до судового розгляду. Постанова судді складаєть­ся із вступної, мотивувальної і резолютивної частин. У постанові повинні бути зазначені: місце і дата її винесення, по­сада і прізвище судді, прізвище, ім'я і по батькові обвинуваченого, підстави призначення справи до розгляду, стаття КК, за якою пред'явлено обвинувачення, та рішення з інших питань, пов'язаних з підготовкою справи до розгляду. Постанова судді оскарженню не підлягає, на неї не може бути вне­сено подання прокурором (ст. 245 КПК); 2) про зупинення провадження в справі. Прийняття такого рішення можливе за двох підстав. Так, суддя зупиняє провадження по справі, коли при попередньому розгляді справи з'ясується, що обвинувачений зник і місцеперебування його невідоме. Рішення про оголошення роз­шуку обвинуваченого викладається в постанові про зупинення справи або в окремій постанові, яка передається органу розшуку для виконан­ня. Одночасно за наявності підстав, передбачених статтями 148 і 155 КПК, суддя може обрати щодо обвинуваченого, який ухиляється від слідства, запобіжний захід у вигляді тримання під вартою або змінити на тримання під вартою запобіжний захід, обраний до цього. Коли відомо, що обвинувачений перебуває за межами України і ухиляється від явки до суду, провадження у справі не зупиняється. У цьому разі, як виняток, закон допускає розгляд справи в його від­сутності (п. 1 ч. 2 ст. 262 КПК). Тяжке захворювання обвинуваченого тягне зупинення проваджен­ня по справі, якщо воно (захворювання) виключає можливість його участі в судовому розгляді справи. У цьому випадку суддя своєю по­становою зупиняє провадження в справі до його видужання. Хвороба обвинуваченого повинна підтверджуватися довідкою лікаря, який працює у лікувальній установі. Якщо підстави для зупинення провадження у справі стосуються не всіх обвинувачених, суддя має право, керуючись вимогами ст. 26 КПК, виділити і зупинити провадження щодо окремих обвинувачених або зупинити провадження в усій справі. У випадку, коли обвинуваченого розшукано чи він видужав, суддя призначає справу до повторного попереднього розгляду. Постанова про зупинення справи оскарженню не підлягає, на неї не може бути внесено подання прокурором (частини 1, 2, 4 ст. 249 КПК);

3. про повернення справи прокуророві. Суддя своєю постановою повертає справу прокурору у разі, якщо прокурором були суттєво по­рушені вимоги статей 228-232 КПК, для усунення виявлених пору­шень. У постанові суддя зазначає ті порушення закону, які допущені прокурором, і чому ці порушення є істотними.

Пленум Верховного Суду України у п. 11 постанови від 30 травня 2008 року № 6 вказав, що слід розцінювати як суттєві такі порушення, допущені прокурором при виконанні ним вимог статей 228-232 КПК: затвердження ним обвинувального висновку, який складений із суттє­вими порушеннями вимог кримінально-процесуального закону або містить недопустиму натуралізацію опису злочину; направлення справи до суду з незатвердженим обвинувальним висновком; направлення справи до суду за наявністю невирішених письмових вказівок прокуро­ра органові дізнання або слідчому про проведення додаткового розслі­дування, крім випадків, коли виконати зазначені у вказівках процесуаль­ні дії неможливо; складання нового обвинувального висновку, який не відповідає вимогам статей 223, 224 КПК; зміна постановою обвинуваль­ного висновку з істотною зміною обвинувачення за фактичними обста­винами чи із застосуванням статті кримінального закону з більш суворою санкцією без повернення справи слідчому для додаткового розслідуван­ня і пред'явлення нового обвинувачення; невирішення скарг учасників процесу на дії слідчого; затвердження обвинувального висновку не тим прокурором, якому надано таке право, тощо[1]. Необхідно мати на увазі, що суддя не вправі зі стадії попереднього розгляду повернути справу прокурору на підставі ст. 2491 КПК для проведення додаткових слідчих дій. Постанова про повернення справи прокурору оскарженню не під­лягає, на неї може бути внесено подання прокурором (ст. 2491 КПК);

4. про направлення справи за підсудністю. Встановивши, що спра­ва не підсудна суду, на розгляд якого вона надійшла, суддя виносить постанову про направлення справи за підсудністю.

Постанова про направлення справи за підсудністю оскарженню не підлягає, на неї не може бути внесено подання прокурором (частини

1. 4 ст. 249 КПК);

5. про закриття справи. При наявності обставин, передбачених ст. 6,

4. 1 ст. 7, статтями 71, 7[2], 8, 9, 10 і 111 КПК2, суддя своєю мотивованою

постановою закриває справу, скасовує запобіжні заходи, заходи забез­печення цивільного позову і конфіскації майна, а також вирішує пи­тання про речові докази, зокрема про гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом. На цій стадії справа може бути закрита і за спеціальних підстав, передбачених в Особливій частині КК (зокрема, за ч. 2 ст. 111, ч. 2 ст. 114, ч. 3 ст. 175, ч. 4 ст. 212, ч. 4 ст. 212[3], ч. 2 ст. 255, ч. 2 ст. 2583, ч. 6 ст. 260, ч. 3 ст. 263, ч. 4 ст. 289, ч. 4 ст. 307, ч. 4 ст. 309, ч. 4 ст. 311, ч. 3 ст. 369, ч. 4 ст. 401 КК) (п.10 постанови від 30 травня 2008 року № 6)1. З огляду на вимоги ч. 1 ст. 11 Закону України від 7 лютого 2002 року № 3018-III «Про судоустрій України»[4] суддя, прийнявши при попе­редньому розгляді кримінальної справи рішення про її закриття, пови­нен ухвалити постанову іменем України. Суддя не може закрити справу при попередньому її розгляді, якщо для з'ясування підстав для її закриття необхідно досліджувати та оці­нювати певні докази, а також коли одночасно з її закриттям слід при­йняти рішення, яке вправі приймати суд за результатами судового розгляду. Закон не передбачає можливості закриття кримінальної справи в цій стадії за недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину, оскільки суддя може дійти цього висновку, лише дослідивши та оці­нивши докази в судовому засіданні. Копія постанови протягом трьох діб після її винесення надсилаєть­ся сторонам. На постанову протягом семи діб з дня її винесення сторони можуть подати апеляції до апеляційного суду, а якщо справа розглядається по першій інстанції апеляційним судом, — касаційні подання чи скарги до касаційного суду (ст. 248 КПК); 6) про повернення справи на додаткове розслідування. Закон перед­бачає, що при попередньому розгляді справи справа може бути повер­нута на додаткове розслідування у випадках:

- коли під час порушення справи, провадження дізнання або до- судового слідства були допущені такі порушення вимог КПК, без усунення яких справа не може бути призначена до судового розгляду (як з власної ініціативи судді, так і за клопотанням прокурора, обви­нуваченого, його захисника чи законного представника, потерпілого, позивача, відповідача або їх представників). Пленум Верховного Суду України у постанові від 11 лютого 2005 року № 2 «Про практику за­стосування судами України законодавства, що регулює повернення кримінальних справ на додаткове розслідування»1, звертає увагу судів на те, що питання про те, чи перешкоджає порушення закону, допуще­не під час порушення справи, провадження дізнання або досудового слідства, її призначенню до судового розгляду, вирішується залежно від того, наскільки істотним воно було, до ущемлення яких прав та інтересів учасників процесу воно призвело і чи є можливість понови­ти ці права й інтереси;

• наявності у справі підстав для притягнення до кримінальної від­повідальності інших осіб, якщо окремий розгляд справи щодо них неможливий (за клопотанням прокурора, обвинуваченого, його захис­ника чи законного представника);

• наявності підстав для кваліфікації дій обвинуваченого за статтею КК, яка передбачає відповідальність за більш тяжкий злочин, чи для пред'явлення йому обвинувачення, яке до цього не було пред'явлено (за клопотанням прокурора, потерпілого чи його представника).

Згідно з п. 6 постанови від 11 лютого 2005 року № 22 наведений у ст. 246 КПК перелік підстав для повернення справи на додаткове роз­слідування зі стадії попереднього розгляду справи є вичерпним. У постанові суддя зазначає підстави повернення справи на до­даткове розслідування і може вказати, які слідчі дії повинні бути проведені при додатковому розслідуванні. У постанові також повинно бути вирішено питання про запобіжний захід щодо обвинуваченого. Копія постанови протягом трьох діб після її винесення надсилається сторонам. На постанову протягом семи діб з дня її винесення сторони можуть подати апеляції до апеляційного суду, а якщо справа розглядається по першій інстанції апеляційним судом — касаційні подання чи скарги до касаційного суду. Після закінчення додаткового розслідування справа направляєть­ся до суду для проведення попереднього розгляду в загальному по­рядку.

64.

Стаття 54. Обставини, що виключають участь судді в розгляді справи

Суддя не може брати участі в розгляді кримінальної справи: 1) якщо він є потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем або родичем кого-небудь з них, а також родичем слідчого, особи, яка провадила дізнання, обвинувача або обвинуваченого; 2) якщо він брав участь у даній справі як свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, особа, яка провадила дізнання, слідчий, обвинувач, захисник або представник інтересів потерпілого, цивільного позивача або цивільного відповідача; 21) якщо він під час досудового розслідування справи вирішував питання щодо проведення обшуку, виїмки, огляду, обрання, зміни чи скасування запобіжних заходів, продовження строків тримання під вартою, або розглядав скарги на затримання чи на постанови про відмову в порушенні кримінальної справи або закриття справи; 22) якщо він під час досудового розслідування справи розглядав питання про усунення захисника в порядку, передбаченому статтею 611 цього Кодексу; 3) якщо він особисто або його родичі заінтересовані в результатах справи; 4) при наявності інших обставин, які викликають сумнів в об'єктивності судді; 5) у разі порушення порядку визначення судді для розгляду справи, встановленого частиною третьою статті 162 цього Кодексу. У складі суду, що розглядає кримінальну справу, не можуть бути особи, які є родичами між собою. Коментар: 1. Кожна людина для визначення своїх прав і обов'язків та для встановлення обґрунтованості пред'явленого їй кримінального обвинувачення має право на те, щоб її справа була розглянута гласно з дотриманням всіх вимог справедливості незалежним і неупередженим судом (див. ст. 10 Загальної декларації прав людини). 2. При здійсненні правосуддя судді зобов'язані дотримуватися Конституції та законів України, забезпечувати повний, всебічний та об'єктивний розгляд судових справ з дотриманням встановлених законом строків (див. ст. 6 Закону України "Про статус суддів"). Однією з гарантій відправлення правосуддя незалежним і неупередженим судом є інститут відводу судді від участі в розгляді конкретної кримінальної справи. Ця норма встановлена в законодавстві у першу чергу в публічних інтересах, а не в інтересах осіб, що беруть участь у справі. Такі особи можуть бути заінтересованими, щоб до складу суду входили упереджені судді, бо підсудному бажано бути виправданим, незважаючи на його винність, а обвинувачу чи цивільному позивачу бажане винесення обвинувального вироку, навіть якщо винність підсудного викликає сумнів. Публічність даного інституту необхідна тому, що відсутність довіри суспільства до судді підриває сприйняття справедливості рішень суду, знижує силу кримінальної репресії. Це може мати місце в силу особистого ставлення судді до обставин кримінальної справи: - коли суддя або народний засідатель беруть участь у справі як сторона, діє правило, згідно з яким ніхто не може бути суддею у власній справі - чи-то потерпілий, цивільний відповідач чи цивільний позивач. Важко також очікувати неупередженість від судді чи народного засідателя, коли хто-небудь із учасників процесу є їхніми родичами або родичами слідчого, особи, яка проводила дізнання, обвинувача, обвинуваченого; - чинний кримінально-процесуальний закон виходить із того, що чіткий розподіл основних функцій у процесі (обвинувачення, захист і вирішення справи по суті) є гарантією всебічності, повноти і об'єктивності дослідження обставин справи. Тому вимога щодо недопущення суміщення в особі одного суб'єкта різних процесуальних ролей є принциповою. Інакше це приводило б до послаблення суддівської неупередженості. Отже, якщо суддя або народний засідатель брали участь у даній справі як свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, дізнавач, слідчий, обвинувач, захисник або представник інтересів потерпілого, цивільний позивач або цивільний відповідач, то це є безумовною підставою для їх відводу у справі; - свідок є незамінним, оскільки його показання обумовлюються подією, яка є предметом розслідування чи судового розгляду. Незамінність свідка означає, що відповідний доказовий факт може встановлюватися лише тією особою, яка його сприймала своїми органами відчуття. Навіть у тих випадках, коли свідку відомі які-небудь обставини із слів іншої особи, то і такий свідок є незамінним: слідчий і суд можуть порівнювати його показання з іншими доказами. Одначе перевірка достовірності повідомлених даних буде більш ефективною, якщо ці дані повідомляються особою, яка сама сприймала обставини, що цікавлять слідство і суд. Не може бути замінений свідок і в тому випадку, коли одну і ту ж обставину сприймало декілька осіб, оскільки у суду і слідства більше можливостей для ретельної і всесторонньої її перевірки. Тому якщо виникає альтернатива викликати особу для допиту як свідка чи бути її суддею, то вибирається перше. Дана особа також не може залучатися до справи як обвинувач, захисник, експерт, представник цивільного позивача та ін.; - одним із способів забезпечення неупередженості і контролю за об'єктивним, всебічним і повним вирішенням кримінальної справи є розподіл функцій між органами і службовими особами, які беруть участь у кримінально-процесуальному провадженні. Наприклад, кримінальна справа розслідується одним органом (слідчим МВС, СБУ), нагляд за дотриманням законності здійснюється іншим (прокурором), розглядається справа ще іншим (судом). Такий розподіл дає можливість більш повно здійснювати контроль за діями органів і службових осіб, що ведуть кримінальний процес. Тому суддя не може виконувати функції судді, коли він у даній справі раніше був дізнавачем, слідчим, обвинувачем та ін. 3. Для суддівської неупередженості важливо, щоб суддя приступав до розгляду справи без заздалегідь сформованого погляду на неї. Суддя, у якого уже є сформований погляд на справу чи який уже висловлював свою думку на стадії досудового розслідування, не може бути неупередженим. Його внутрішнє переконання повинно формуватися на основі досліджених доказів тільки у судовому розгляді. У ході судового розгляду суддя і народні засідателі зобов'язані утримуватися від висловлення будь-яких оцінок і висновків по суті справи до видалення в нарадчу кімнату. З огляду на все вищезазначене суддя не може брати участь в розгляді справи у випадках, передбачених у п. 21 ст. 54 КПК. З цих же мотивів суддя не може брати участь в розгляді справи за наявності підстав, передбачених у п. 22 ст. 54 КПК. 4. Особа, заінтересована в результатах розгляду справи - на користь чи шкоду обвинуваченого, - стає стороною у справі, тому таких осіб не слід допускати до розгляду кримінальної справи. Заінтересованість у справі особисто судді може мати місце в силу тяжби з підсудним чи з його близькими родичами, а також з тими, хто має більш віддалені родинні зв'язки. 5. Перелік обставин, які виключають участь судді чи народного засідателя в розгляді справи, не є вичерпним. Це можуть бути дружні чи неприязні відносини судді чи народного засідателя з особами, що беруть участь у справі, ворожнеча, заздрість та ін. До числа інших відносяться обставини, які прямо чи опосередковано можуть впливати на хід і результати судового розгляду справи, наявність відносин підлеглості чи старшинства по службі та ін. Особиста заінтересованість судді в результатах розгляду справи визначається в кожному конкретному випадку обставинами справи. Участь у складі одного і того ж суду осіб, що є родичами між собою, також перешкоджає всесторонньому, повному та об'єктивному розслідуванню і вирішенню кримінальної справи. До складу суду не можуть входити особи, не вибрані в установленому законом порядку, а також судді (народні засідателі), строк повноваження яких збіг. 6. Обставини, перераховані в ст. 54 КПК, виключають можливість участі у судочинстві не тільки судді, але і прокурора, спеціаліста, експерта, перекладача, секретаря судового засідання. Застосовування положень даної норми обумовлене тим, що упередженість і необ'єктивність таких осіб також перешкоджають виконанню завдань кримінального судочинства і можуть привести до незаконного і необґрунтованого вирішення кримінальної справи.
	Стаття 56. Відвід судді

За наявності обставин, передбачених статтями 54 і 55 цього Кодексу, суддя зобов'язаний заявити самовідвід. На цих же підставах відвід судді може бути заявлений прокурором, підсудним, захисником, а також потерпілим і його представником, цивільним позивачем і цивільним відповідачем або їх представниками. Заяви про відвід подаються до початку судового слідства. Пізніша заява про відвід допускається у випадках, коли підстава для відводу стала відома після початку судового слідства. Коментар: 1. Наявність хоча б однієї з обставин, вказаних у ст. 54, 55, виключає участь судді чи народного засідателя в судовому розгляді кримінальної справи. Більше того, закон покладає на суддю чи народного засідателя процесуальний обов'язок заявити самовідвід, якщо їм відомі такі обставини. При цьому вони повинні вказати конкретні підстави, які свідчать про особисту (пряму чи опосередковану) заінтересованість у результатах розгляду справи. 2. Головуючий зобов'язаний в підготовчій частині судового засідання оголосити склад суду і прізвище запасного судді, якщо він є; роз'яснити учасникам процесу право відводу і запитати, чи заявляють вони відвід проти будь-кого із складу суду (див. ст. 287 КПК). 3. Заяви про самовідвід чи відвід повинні бути подані до початку судового слідства, з тим щоб не ускладнювати процес у справі. 4. Якщо відвід заявлений після початку судового слідства, то суд зобов'язаний виявити, коли учаснику судового розгляду стали відомі обставини, передбачені в ст. 54, і які причини заяви відводу в порядку винятку. 5. У заяві про відвід повинна міститися вказівка на підстави, які зумовлюють його можливість. Вимога мотивувати відвід означає, що особа, яка його заявила, повинна викласти відомі їй обставини, з якими вона пов'язує необхідність усунення судді чи народного засідателя від участі в розгляді справи. Безпідставні і немотивовані відводи не приймаються до уваги. 6. Якщо обставини, вказані в ст. 54, 55, мали місце, але при розгляді справи судом не було заявлено ні самовідводів, ні відводів, то рішення у справі вважаються винесеними незаконним складом суду і підлягають скасуванню.
	Стаття 57. Порядок вирішення заявленого відводу

У разі заявлення відводу судді суд повинен вислухати особу, якій заявлено відвід, якщо вона бажає дати пояснення, а також думку учасників судового розгляду.  Заява про відвід вирішується в нарадчій кімнаті ухвалою суду, що розглядає справу. Заява про відвід кільком суддям або всьому складу суду вирішується простою більшістю голосів. У разі задоволення заяви про відвід судді, який розглядає справу одноособово, справа розглядається в тому самому суді іншим суддею, який визначається у порядку, встановленому частиною третьою статті 162 цього Кодексу. У разі задоволення заяви про відвід комусь із суддів або всьому складу суду, якщо справа розглядається колегією суддів, справа розглядається в тому самому суді тим самим кількісним складом колегії суддів без участі відведеного судді або іншим складом суддів, який визначається у порядку, встановленому частиною третьою статті 162 цього Кодексу. Якщо після задоволення відводів (самовідводів) або за наявності підстав, зазначених у статті 55 цього Кодексу, неможливо утворити новий склад суду для розгляду справи, суд вирішує питання про передачу справи до іншого суду в порядку, встановленому цим Кодексом. Частину шосту виключено. Коментар: 1. Гарантією об'єктивності розгляду кримінальної справи є відсутність особистої прямої чи опосередкованої заінтересованості судді, народного засідателя у вирішенні справи, а також відсутність інших обставин, що викликають сумнів у їх об'єктивності. За наявності таких обставин судді підлягають відведенню. Закон не вимагає, щоб суд обов'язково виносив на обговорення учасників судового розгляду заявлений судді або народному засідателю відвід. Але суд, коли визнає за потрібне, вправі з'ясувати думку учасників з цього питання. Пояснення судді з приводу заявленого відводу, обговорення відводу в залі судового засідання сприяють з'ясуванню питання про те, чи дійсно є обставини, які виключають участь судді у розгляді справи, і прийняттю рішення щодо заявленого відводу. 2. Якщо суддя бажає дати пояснення з приводу заявленого відводу, суд заслуховує його, як правило, у відкритому судовому засіданні. У виняткових випадках, коли підстави для відводу стосуються інтимних сторін життя судді, якому заявлено відвід, ці пояснення можуть бути заслухані у закритому судовому засіданні. З приводу заявленого відводу заслуховується думка прокурора та інших учасників судового розгляду (див. ст. 296 КПК). Думки прокурора, учасників судового розгляду заносяться до протоколу судового засідання (див. ст. 87 КПК). 3. При надходженні письмової заяви про відвід судді, який одноособово розглядає справу, він має право подати на ім'я голови суду відповідні пояснення у письмовому вигляді. Голова суду вправі витребувати необхідні документи, заслухати пояснення учасників судового розгляду, заінтересованих осіб. Перевіривши таким чином мотиви відводу, голова суду виносить мотивовану постанову. 4. Відвід, заявлений двом суддям або всьому складу суду, розглядається й вирішується всім складом суду в тій послідовності, яку встановлює сам суд. У нарадчій кімнаті виноситься ухвала, де зазначаються: місце і час засідання, назва і склад суду, секретар судового засідання, прокурор, захисник, назва справи, прийняте рішення, норми закону і мотиви, на яких воно ґрунтується. Ухвала підписується суддями, які вирішували питання про відвід, і оголошується в судовому засіданні (див. ст. 273 КПК). Законність і обґрунтованість ухвали (постанови) можуть бути перевірені в апеляційному (касаційному) порядку під час розгляду справи по суті за апеляцією (касаційною скаргою) на судові рішення, вказані у ст. 347 КПК. 5. У разі відводу або самовідводу судді чи народного засідателя вони замінюються іншим суддею чи народним засідателем. Розгляд справи у разі заміни судді або народного засідателя згідно з вимогами ст. 258 КПК повинен розпочинатись з початку. Проте, коли в справі викликається запасний народний засідатель, який перебуває в залі з початку судового засідання, розгляд справи може продовжуватися. Якщо із складу суду вибуває головуючий, розгляд справи відкладається.
	Стаття 55. Недопустимість повторної участі судді у розгляді справи

Суддя, який брав участь у розгляді кримінальної справи в суді першої інстанції, не може брати участі в розгляді цієї справи в апеляційному чи касаційному порядку, а так само брати участь в новому розгляді справи в суді першої інстанції в разі скасування вироку або ухвали про закриття справи, постановлених з його участю. Суддя, який брав участь у розгляді справи в апеляційному порядку, не може брати участі в розгляді цієї справи в суді першої інстанції або в касаційному порядку, а так само в новому розгляді справи в касаційній інстанції після скасування ухвали, постановленої з його участю. Суддя, який брав участь у розгляді в касаційному порядку, не може брати участі в розгляді тієї ж справи  в суді першої інстанції і в апеляційному порядку, а так само в повторному розгляді справи в касаційному порядку, якщо постанову (ухвалу), винесену з його участю, скасовано. Суддя, який брав участь у розгляді справи, не може брати участі в перегляді цієї справи за нововиявленими обставинами та перегляді справи Верховним Судом України. Коментар: 1. Коментована стаття є однією з важливих гарантій неупередженості і об'єктивності суддів у розгляді кримінальної справи. Закон виходить з того, що суддя, який раніше брав участь у розгляді певної кримінальної справи, уже має свою думку щодо її оцінки, тому при повторному розгляді справи з його участю він буде пов'язаний з попереднім рішенням. Це ставить під сумнів можливість об'єктивної і неупередженої перевірки тим же суддею того ж рішення або винесення з його участю законного і обґрунтованого рішення після скасування раніше винесеного. 2. Недопустимість повторної участі судді у розгляді справи в складі вищестоящої судової інстанції, що перевіряє законність і обґрунтованість вироку, інших актів, винесених з його участю, обумовлюється положенням про функціональний контроль у сфері кримінального судочинства, згідно з яким не можна здійснювати нагляд за своїми власними рішеннями чи виконувати власні вказівки. 3. Суддя, який брав участь у розгляді справи в апеляційному порядку, не може розглядати цю справу в суді першої інстанції після проведення додаткового розслідування незалежно від того, мали місце зміни в об'ємі обвинувачення чи в розширенні кола обвинувачених. Суддя, який брав участь у розгляді справи в апеляційному порядку, не може розглядати цю ж справу в касаційній інстанції, у тому числі й щодо осіб, які не оскаржували вирок в порядку апеляції. 4. Але якщо суддя брав участь в судовому засіданні, в якому було винесено постанову (ухвалу) про направлення справи на додаткове розслідування, він вправі після дослідування брати участь у розгляді цієї ж справи.
	Стаття 58. Відвід прокурора

Правила, передбачені статтями 54 і 56 цього Кодексу, стосуються прокурора. Проте коли прокурор брав участь у проведенні досудового слідства в справі, у розгляді справи в суді першої інстанції, в апеляційному чи касаційному порядку, то ці обставини не можуть бути підставою для відводу. Питання про відвід прокурора на досудовому слідстві вирішує вищестоящий прокурор, а в суді - суд, який розглядає справу, відповідно до правил, передбачених частинами 1 і 2 статті 57 цього Кодексу. Якщо справа розглядається суддею одноособово, від одноособово вирішує питання про відвід прокурора. Коментар: 1. Належне виконання прокурором процесуальних обов'язків, направлених на вирішення завдань кримінального судочинства, несумісне з наявністю у нього особистої (прямої чи опосередкованої) заінтересованості у справі. Тому він не може брати участь у провадженні в справі за наявності тих же обставин, які усувають і суддю від розгляду кримінальної справи (див. коментар до ст. 54). 2. На практиці є безумовною підставою для відводу прокурора наявність родинних зв'язків між ним і особою, яка проводила дізнання, чи слідчим, за діями котрих він здійснював нагляд при провадженні у кримінальній справі. 3. За наявності підстав для відводу прокурор зобов'язаний заявити самовідвід, не очікуючи заяви про відвід з боку інших осіб. Це він може зробити як в стадіях порушення кримінальної справи, досудового розслідування, так і в стадії судового розгляду справи до початку судового слідства. 4. Питання про відвід прокурора на стадіях порушення кримінальної справи і досудового розслідування вирішується вищестоящим прокурором. Отримавши заяву про відвід, вищестоящий прокурор перевіряє обґрунтованість відводу, заслуховує пояснення того, кому заявлено відвід, після чого виносить мотивовану постанову, яка доводиться до відома тих, хто заявив відвід. До прийняття рішення про відвід прокурор, якому заявлено відвід, продовжує виконувати свої функції. 5. Питання про відвід прокурора в стадії судового розгляду вирішується судом, який розглядає справу, відповідно до правил, передбачених ч. 1 і 2 ст. 57 КПК. 6. Якщо відвід, заявлений прокурору, в суді задовольняється, то слухання справи відкладається і вживаються заходи до заміни прокурора. 7. Відповідно до п. п. 1 і 3 ст. 121 Конституції України на прокуратуру покладаються обов'язки по підтримці державного обвинувачення в суді, а також по здійсненню нагляду за дотриманням законів органами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, дізнання і досудове слідство. Виконання прокурором цих функціональних обов'язків не є підставою для його усунення від подальшої участі у справі. Це пояснюється тим, що основним напрямом діяльності прокурора є здійснення функції кримінального переслідування, формулювання і обґрунтування обвинувачення щодо конкретної особи. Тому до прокурора не можуть пред'являтися такі вимоги, як до судді (участь у проведенні досудового слідства, у розгляді справи в суді першої інстанції, в апеляційному чи касаційному порядку). 8. Участь прокурора в досудовому провадженні (дізнанні і слідстві) не зводиться лише до нагляду за дотриманням законів органами дізнання і слідчими, він бере участь у виконанні окремих слідчих дій (огляд місця події, допит обвинуваченого, підозрюваного та ін.), в розслідуванні окремих справ. З огляду на функціональне призначення прокурора у кримінальному процесі він вправі підтримувати державне обвинувачення у справі, яку розслідував, і брати участь у послідуючих стадіях судочинства у цій справі. 9. Слідчий, що виконував обов'язки прокурора в момент досудового слідства у даній справі, може брати участь у розгляді справи в суді, якщо він уже призначений прокурором. 10. Слідчий, котрий виконує обов'язки за своєю посадою, не може виступати як державний обвинувач у справі, яку він розслідував, оскільки в даному випадку не буде дотримуватися правило щодо функціонального контролю прокурора за слідством. 11. Не може брати участі у розгляді справи в суді й та особа, яка розслідувала конкретну кримінальну справу, хоча до моменту участі в ній уже була призначена на прокурорську посаду. 12. Порушення прокурором кримінальної справи у зв'язку з виявленням ним достатніх ознак злочину за матеріалами проведеної перевірки в порядку нагляду за дотриманням законів не є обставиною, що виключає можливість його участі в провадженні у цій кримінальній справі.
	Стаття 60. Відвід слідчого і особи, яка провадить дізнання

Слідчий і особа, яка провадить дізнання, підлягають відводу: 1) коли вони є потерпілими, свідками, цивільними позивачами, цивільними відповідачами або родичами кого-небудь з них, а також родичами обвинуваченого; 2) коли вони брали участь у справі як експерти, спеціалісти, перекладачі, захисники або представники інтересів потерпілого, цивільного позивача або цивільного відповідача; 3) коли вони або їх родичі заінтересовані в результатах справи; 4) при наявності інших обставин, які викликають сумнів у їх об'єктивності. При наявності зазначених підстав слідчий і особа, яка провадить дізнання, повинні заявити самовідвід, не чекаючи заяви про відвід. За цими підставами відвід слідчому і особі, яка провадить дізнання, може бути заявлений обвинуваченим, потерпілим і його представником, цивільним позивачем, цивільним відповідачем або їх представниками, а слідчому - і захисником. Заява про відвід або самовідвід слідчого і особи, яка провадить дізнання, подається прокуророві, який розглядає і вирішує її протягом двадцяти чотирьох годин. Коментар: 1. Згідно з вимогами ст. 22 КПК слідчий і особа, яка провадить дізнання, зобов'язані вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що пом'якшують і обтяжують його відповідальність. Виконання цих вимог закону в значній мірі залежить від об'єктивності, неупередженості слідчого чи особи, яка провадить дізнання. Тому слідчий, дізнавач не можуть брати участь у розслідуванні справи за наявності обставин, перелічених у ст. 60 КПК. 2. Закон виходить з того, що слідчий, особа, яка провадить дізнання, повинні виконувати лише одну процесуальну функцію - розслідувати злочини. З огляду на це законодавство не допускає участі зазначених осіб як інших учасників процесу: свідка, потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача, експерта, спеціаліста та ін. Суміщення в одній особі різних за своїм змістом процесуальних прав і обов'язків не створює належних умов для виконання завдань кримінального судочинства. 3. При поверненні кримінальної справи на додаткове розслідування робота по ній може бути доручена тим же слідчому і дізнавачеві. Їх попередня участь в досудовому провадженні не є підставою для відводу. Якщо ж слідчий в ході судового розгляду допитувався як свідок, то після повернення кримінальної справи на додаткове розслідування він не вправі у цій же справі проводити розслідування і підлягає відводу. 4. Наявність родинних зв'язків (незалежно від їх ступеня) між слідчим і особою, яка проводить дізнання, між цими особами та іншими учасниками кримінально-процесуальної діяльності також ставить під сумнів об'єктивність досудового слідства, коли дізнання проводилось їх родичами. У п. 1 ч. 1 ст. 60 йде мова про те, що слідчий і особа, яка проводить дізнання, підлягають відводу, коли вони є родичами обвинуваченого. Дане положення закону розповсюджується також на випадки родинних зв'язків цих осіб з підозрюваним, захисником, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем чи їхніми представниками, експертами, свідками, спеціалістами, перекладачами, а також коли вони брали участь у справі як поняті, підозрювані, обвинувачені. Наявність цих обставин також викликає сумніви в об'єктивності слідчого чи дізнавача. Питання про відвід слідчого і особи, яка провадить дізнання, у випадках наявності родинних зв'язків, не передбачених п. 11 ст. 32 КПК, вирішується у кожному випадку в залежності від обставин. 5. Закон не допускає суміщення виконання різнопланових процесуальних функцій в одній особі. Тому участь слідчого чи дізнавача в досудовому слідстві чи дізнанні, які проводилися раніше, не є підставою для відводу. З цих же причин участь слідчого чи дізнавача у перевірці заяви чи повідомлення про злочин, які послужили приводом для порушення кримінальної справи, не є підставою для їх відсторонення від подальшого розслідування справи. У тих же випадках, коли дізнавач буде призначений на посаду слідчого, він також має право провадити досудове слідство у цій же кримінальній справі. Призначення слідчого начальником слідчого відділення не виключає також його участі в порядку ст. 114 КПК в розслідуванні кримінальної справи. Але слідчий, що продовжує виконувати свої обов'язки, не вправі підтримувати обвинувачення в суді у справі, яку він розслідував. 6. Закон виключає будь-яку особисту заінтересованість слідчого чи дізнавача у результатах розслідування справи. Тому особа, яка провадить слідство чи дізнання, не вправі брати участь у розслідуванні кримінальної справи, якщо вона за своїм службовим становищем є начальником або підлеглим особи, щодо якої порушена кримінальна справа. 7. Згідно з п. 9 ч. 1 ст. 227 КПК прокурор з метою забезпечення найбільш повного і об'єктивного розслідування кримінальної справи вилучає від органу дізнання і передає слідчому будь яку справу, а також передає справу від одного органу досудового слідства іншому, від одного слідчого іншому. 8. Закон не визначає форми відводу. Заява про відвід обов'язково повинна знайти відображення в матеріалах справи. Відвід може бути заявлений у формі окремого документа. Водночас є практично можливим заявлення відводу слідчому чи дізнавачу учасниками процесу в ході проведення слідчої дії. У цих випадках усна заява про відвід вноситься до протоколу, доводиться до відома прокурора, що наглядає за законністю досудового провадження. 9. Мотивована заява про відвід чи самовідвід слідчого чи особи, яка провадить дізнання, може бути подана на будь-якому етапі досудового слідства чи дізнання. 10. Заявлений відвід чи самовідвід слідчому чи дізнавачу сам по собі не усуває їх від досудового розслідування до прийняття рішень щодо них прокурором. Факт подання відводу чи самовідводу не призупиняє проведення слідчих чи інших процесуальних дій. 11. Якщо розслідування проводиться групою слідчих, то всім учасникам процесу оголошується весь склад слідчої групи і роз'яснюється право на відвід усіх слідчих, що входять у групу. 12. Крім осіб, вказаних у ч. 2 ст. 60, відвід слідчому чи дізнавачу можуть заявити підозрюваний і законний представник обвинуваченого. 13. До прийняття рішення щодо відводу прокурор зобов'язаний отримати від слідчого чи дізнавача, яким заявлено відвід, пояснення, а також заслухати пояснення особи, що подала заяву про відвід. Заява про відвід слідчого чи особи, яка провадить дізнання, подається безпосередньо прокуророві, який має право вирішувати ці питання. Якщо заява про відвід подається особі, яка провадить дізнання, чи слідчому, то її необхідно прийняти і передати прокурору з доданими поясненнями з приводу обставин, які послугували підставами для відводу. 14. Рішення прокурора з приводу заявлених відводу чи самовідводу оформляється мотивованою постановою, яка оголошується слідчому або особі, яка провадить дізнання, і особі, що заявила відвід. Ця постанова може бути оскаржена вищестоящому прокурору (див. ст. 236 КПК). 15. Якщо прокурору стали відомі обставини, що усувають слідчого чи особу, яка проводить дізнання, то він зобов'язаний відповідно до вимог п. 10 ч. 1 ст. 227 КПК усунути їх від провадження у справі, оскільки незаявлення слідчим чи дізнавачем самовідводу, за наявності до цього підстав, розцінюється як порушення закону при розслідуванні справи. 16. Виконання начальником слідчого відділу обов'язків слідчого чи його участь у провадженні досудового слідства (див. ч. 2 ст. 1141 КПК) може бути підставою для його відводу чи самовідводу і усунення від подальшого розслідування лише за наявності обставин, вказаних у ст. 60 КПК.
	Стаття 62. Відвід перекладача, експерта, спеціаліста і секретаря судового засідання

Правила, зазначені в статті 54 цього Кодексу, стосуються перекладача, експерта, спеціаліста і секретаря судового засідання з тим обмеженням, що їх попередня участь у цій справі як перекладача, експерта, спеціаліста і секретаря судового засідання не може бути підставою для відводу. Відвід, заявлений перекладачеві, експертові і спеціалістові під час провадження дізнання чи досудового слідства, вирішується особою, яка провадить дізнання, слідчим або прокурором. Відвід, заявлений під час судового розгляду секретареві судового засідання, перекладачеві, експертові і спеціалістові, вирішується судом або суддею, який одноособово розглядає справу. Коментар: 1. Перекладач - це особа, яка володіє мовами, котрі необхідні для перекладу при провадженні у кримінальній справі, і призначена органом дізнання, слідчим, прокурором, судом у випадках, передбачених КПК. 2. Перекладач відіграє важливу роль у процесуальному закріпленні доказів, цим самим сприяє доказуванню. Його діяльність направлена на реалізацію принципу безпосередності, тісно пов'язана із збиранням і дослідженням доказів. Він вступає у правовідносини з учасниками процесу і таким чином прямо або опосередковано впливає на весь хід провадження у кримінальній справі. 3. Об'єктивність і неупередженість перекладача впливають на повноту реалізації учасниками процесу своїх прав і в кінцевому результаті сприяють досягненню мети кримінального судочинства. Тому заінтересований у результатах справи перекладач може навмисно допускати неточності в перекладі, а некомпетентний перекладач може це робити через відсутність належної кваліфікації, що в обох випадках негативно впливає на всебічність, повноту і об'єктивність дослідження обставин справи. 4. Особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор і суддя не мають права у той же час виконувати функції перекладача, навіть якщо вони володіють мовою, з якої треба перекладати показання чи процесуальні документи учасників процесу. 5. Відповідно до ст. 1281 КПК для участі у проведенні слідчих дій може залучатися спеціаліст, незаінтересований у результатах справи, щоб сприяти слідчому у виявленні, закріпленні та вилученні доказів, звертати увагу слідчого на обставини, пов'язані з виявленням та закріпленням доказів, давати пояснення з приводу спеціальних питань, які виникають під час проведення слідчої дії. Для цих цілей можуть запрошуватись незаінтересовані у результатах справи особи різних професій, котрі мають вищу чи середню освіту і систематичну підготовку за конкретною спеціальністю, а також досвід роботи у певній сфері виробництва, науки, культури й ремесла (див. коментар до ст. 1281 КПК). 6. Спеціаліст не повинен бути заінтересованим у результатах справи. Особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор чи суд, які запрошують спеціаліста, зобов'язані перевіряти наявність підстав, що виключають участь спеціаліста у даній справі (див. коментар до ст. 54 КПК). Із змісту закону випливає, що не є підставою для відводу попередня участь особи як спеціаліста у справі. Якщо ж особа виконувала інші процесуальні обов'язки, то це буде приводом для її відводу як спеціаліста. В той же час спеціаліст-криміналіст, який брав участь в огляді місця події, може брати участь в провадженні у справі як експерт. Упередженість і необ'єктивність спеціаліста можуть потягти за собою негативні наслідки при проведенні слідчих дій. 7. Коли буде встановлена відсутність у спеціаліста достатніх спеціальних знань і навичок для сприяння слідчому, дізнавачу, прокурору чи суду в проведенні процесуальних дій, то це буде підставою для визнання його некомпетентним. 8. Особа, яка залучається до проведення експертизи у справі, повинна бути об'єктивною і незаінтересованою у результатах справи, тому за наявності підстав, передбачених у ст. 54 (з обмеженнями, вказаними в ч. 1 ст. 62 КПК), вона підлягає самовідводу чи відводу. 9. На практиці крім загальних підстав відводу експерта можуть мати місце додаткові підстави, обумовлені специфічним положенням експерта як особи, що має спеціальні знання в галузі науки, техніки, мистецтва і ремесла. 10. Експерт не може виконувати свої процесуальні функції в тих випадках, коли він брав участь у справі як ревізор, проводив інвентаризацію, службове розслідування, аудиторську або іншого характеру перевірку, матеріали яких стали приводами і підставами для порушення кримінальної справи, а також коли він знаходиться в службовій або іншій залежності від обвинуваченого, підозрюваного, потерпілого, цивільного позивача чи цивільного відповідача. Ці положення повною мірою відносяться і до перекладача та спеціаліста. 11. Експерт не може давати висновок, якщо він був свідком у кримінальній справі (був очевидцем певних подій або вони стали йому відомі з інших джерел, фактичних даних), незалежно від того, допитаний він в установленому законом порядку чи ні. Некомпетентність експерта може проявлятися в недостатності у нього спеціальних знань, необхідних для дачі висновку; коли він відповідає на питання, на які не вправі відповідати за своєю кваліфікацією (наприклад, на правові питання); коли він втручається в іншу сферу знань або підміняє спеціальні дослідження ознайомленням чи оцінкою зібраних у справі доказів. Якщо експертиза проводиться в експертній установі, то керівник експертної установи не повинен доручати експертизу некомпетентному співробітнику. Якщо експерт, який не входить до штату експертної установи, відмовляється від проведення експертизи, посилаючись на свою некомпетентність, слідчий, суд вправі перевірити обґрунтованість відмови за цими мотивами. Коли ж буде встановлено, що спеціаліст раніше проводив аналогічні експертизи, має належну кваліфікацію, то його відмова може бути визнана необґрунтованою. Відсутність відповідного обладнання, реактивів, якщо мова йде про експерта експертної установи, не є підставою для відводу експерта, а може бути лише підставою для вимоги про надання експерту необхідного для дослідження обладнання і матеріалів. Якщо експерт не буде забезпечений обладнанням або необхідними хімікатами чи реактивами, то про це він повинен вказати у своєму висновку, обмежившись лише тими дослідженнями, які можливо було виконати. 12. У тих випадках, коли експерт вважає себе некомпетентним, він повинен заявити самовідвід, а не повідомляти слідчого чи суд про неможливість відповісти на поставлені питання. 13. Питання про самовідвід чи відвід експерта експертної установи вирішують дізнавач, слідчий, прокурор або суддя, а не керівник експертної установи. 14. Секретар судового засідання повинен бути об'єктивним і неупередженим. У випадках заінтересованості в результатах справи він підлягає відводу на загальних підставах відповідно до вимог ст. 54, 62 КПК. 15. Рішення про самовідвід чи відвід перекладача, експерта і спеціаліста приймається у формі мотивованої постанови слідчим, дізнавачем, прокурором або мотивованою постановою судді чи ухвалою суду.

65

Експертиза призначається у випадках, передбачених статтями 75 і 76 цього Кодексу. При необхідності проведення експертизи слідчий складає мотивовану постанову, в якій, крім даних, зазначених у статті 130 цього Кодексу, вказує підстави для проведення експертизи, прізвище експерта або назву установи, експертам якої доручається провести експертизу, питання, з яких експерт повинен дати висновок, об'єкти, які мають бути досліджені, а також перелічує матеріали, що пред'являються експертові для ознайомлення. Коли експертиза проводиться не в експертній установі, слідчий, упевнившись в особі експерта, вручає йому копію постанови про призначення експертизи, роз'яснює обов'язки і права, встановлені статтею 77 цього Кодексу, і попереджає його про кримінальну відповідальність за статтею 385 Кримінального кодексу України за відмову від виконання покладених на нього обов'язків, а також про відповідальність за статтею 384 Кримінального кодексу України за дачу завідомо неправдивого висновку. Про виконання цих дій слідчий складає протокол, в якому, крім даних, передбачених статтею 85 цього Кодексу, зазначає також відомості про особу експерта, його компетентність у певній галузі знань і зроблені ним заяви. Коли експертиза проводиться в експертній установі, експерт зазначає у вступній частині висновку, що він попереджений про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивого висновку, і стверджує це своїм підписом. Коментар:   1. Проведення судової експертизи - це слідча дія, яка являє собою особливу, передбачену кримінально-процесуальним законом форму одержання нових знань, що мають значення для справи, за допомогою проведення досліджень особами зі спеціальними знаннями в галузях науки, техніки, мистецтва та ін.   Ні в якому разі не можна підміняти експертизу консультаціями спеціаліста чи допитом експерта, навіть коли її призначення не є обов'язковим, бо консультації не мають доказового значення, а допит експерта допускається з метою пояснення і доповнення положень вже проведеної ним експертизи.   2. Призначення експертизи і організація її проведення вимагають вирішення цілої низки окремих задач, бажано у такій послідовності:   - визначити предмет експертизи і віднесення її до конкретного виду;   - сформулювати всі потрібні для даного випадку питання, що повинні бути вирішені експертом;   - встановити перелік матеріалів, які слід направити експерту;   - вибрати експертну установу, в якій дана експертиза може бути виконана, або конкретного експерта;   - скласти постанову про призначення судової експертизи з дотриманням вимог ст. 130 КПК;   - ознайомити обвинуваченого або підозрюваного з цією постановою і роз'яснити йому права, які він має при призначенні і проведенні експертизи згідно зі ст. 197 КПК;   - підготувати речові докази до відправки і визначити спосіб їх доставки до місця проведення експертизи;   - направити постанову і необхідні матеріали в експертну установу або експерту.   3. Закон не дозволяє призначати і проводити експертизу до порушення кримінальної справи.   Підставою для проведення експертизи може бути лише постанова особи, в провадженні якої знаходиться дана кримінальна справа. Постанова не може бути замінена ніяким іншим документом.   Якщо призначається кілька експертиз, для проведення кожної з них виноситься окрема постанова. Положення не змінюється і у разі їх проведення в одній установі.   4. Формулюючи підстави для призначення експертизи, слід вказати, які саме спеціальні знання потрібні для вирішення питань, що цікавлять слідчого. Не можна призначати експертизу для вирішення юридичних питань, бо знання для їх вирішення - з точки зору професійної обізнаності і в сенсі ст. 75 КПК - для слідчого не можуть вважатися спеціальними.   5. Слідчий в постанові повинен повідомити експерту особливості об'єкта дослідження, які можуть вплинути на результат експертизи. Наприклад, велику користь експерту можуть принести відомості про виконання досліджуваного підпису в якійсь незвичній позі або про умови зберігання вогнепальної зброї після події. У постанові про призначення автотехнічної експертизи можуть повідомлятись дані про поведінку учасників дорожньої події, одержані в результаті допиту очевидців.   6. Експертизу може проводити лише конкретний спеціаліст, який відповідає за науковий рівень і обґрунтованість свого висновку, а тому проведення експертизи не можна доручати установі. Якщо спеціаліст, який буде проводити експертизу, персонально слідчому невідомий, доручення повинно бути сформульоване так: "Доручити проведення такої-то експертизи експертові такої-то установи".   7. Питання, що ставляться на вирішення експерту, повинні бути сформульовані відповідно до вимог кримінального процесу, криміналістики та на рівні сучасного стану тієї галузі, на підставі даних якої будуть вирішуватись питання.   8. Проявом професійної незрілості слідчого, яка значно ускладнює роботу експерта і засмічує процес доказування зайвими відомостями, є постановка на вирішення експерта всіх питань, що стосуються даної галузі знань, а не лише тих, які мають безпосереднє значення для даної справи.   9. На експертизу, крім постанови про її призначення, направляються, вручаються або доставляються об'єкти (речові докази, трупи, люди тощо), які повинні бути досліджені; протоколи слідчих дій та інші документи, в яких містяться обставини, що мають відношення до досліджуваних об'єктів; зразки для експертного дослідження згідно зі ст. 199 КПК; будь-які інші матеріали і відомості, які можуть допомогти експертові у вирішенні поставлених йому питань.   Не бажано знайомити експерта з усією справою, бо це може призвести до його упередженості. Проте на початковому етапі розслідування таке ознайомлення може викликатись необхідністю.   10. Ретельно розписана процедура призначення експерта, який працює не в експертній установі, має на меті, крім чітко організованого проведення експертизи, дати суб'єктам доказування пояснення, чому саме цього спеціаліста було обрано слідчим як експерта, щоб не було ніяких сумнівів у його неупередженості.   11. Слідчий безпосередньо не попереджує експерта, який працює в експертній установі, про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивого висновку. Одноразовий акт попередження експерта-професіонала має місце при врученні йому документа про допуск на проведення певних експертиз, що дає підставу для позначення факту попередження кожного разу у вступній частині висновку.   12. Відповідно до ст. 6 Закону України "Про адвокатуру" та ст. 48 КПК на замовлення адвокатів, захисників та осіб, що самостійно захищають свої інтереси, в експертних установах можуть виконуватись дослідження, результати яких викладаються в письмових висновках спеціалістів. Такі дослідження, на відміну від експертиз, одержали назву "інші дослідження". Висновки спеціалістів мають процесуальний статус документів (див. Інструкцію про призначення та проведення судових експертиз, зареєстровану в Міністерстві юстиції України 3 листопада 1998 р. за N 705/3145).

67.

Згідно зі ст. 101 КПК в межах своєї компетенції органами дізнання є: міліція, податкова міліція, органи безпеки, начальники органів управління військової служби правопорядку у Збройних Силах України та їх заступники з питань провадження дізнання, командири (начальники) військових частин, з'єднань, начальники військових установ; командири кораблів; митні органи, начальники виправно-трудових установ, слідчих ізоляторів, лікувально-трудових профілакторіїв і виховно-трудових профілакторіїв, органи державного пожежного нагляду, органи прикордонної служби та капітани морських суден, що перебувають у далекому плаванні.

До компетенції органів дізнання належить право порушувати та розслідувати у формі дізнання кримінальні справи в зв'язку з приводами і підставами до порушення кримінальної справи, що є в їх розпорядженні й надійшли до їх органів про вчинення злочину. Дізнання — це одна з форм розслідування, що здійснюється за необхідності органами, зазначеними вище, які не тільки мають право порушувати чи відмовляти в порушенні кримінальної справи, а й провадити ряд слідчих дій протягом не більше десяти днів із моменту порушення справи.

Крім того, до компетенції органів дізнання належить право:

прийняття, реєстрації, розгляду, перевірки заяв та повідомлень про злочини та вжиття щодо них необхідних заходів1;

провадження дізнання у справах про тяжкі злочини (ч. 2 ст. 104 КПК);

провадження дізнання у справах про злочини, що не є тяжкими (ч. 1 ст. 104 КПК);

досудової підготовки матеріалів у протокольній формі (статті 425—426 КПК);