Добавил:

Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.

Вуз:

Национальный Университет Одесская юридическая академия

Предмет:

[НЕСОРТИРОВАННОЕ]

Файл:

ekz_krim_prots (1).docx

Скачиваний:

Добавлен:

13.09.2019

Размер:

1 Mб

Скачать

☆

<<< < Предыдущая 1 2 3 4 56 / 106 7 8 9 10 > Следующая >>>

§ 2. Загальноправові принципи та специфіка їх застосування у сфері кримінального судочинства

Published by Admin on Чт, 09/15/2011 - 17:50

Принцип верховенства права. Прагнення міжнародної спільноти до побудови взаємовідносин на основі поваги до свободи і верховенства права знайшло своє втілення у багатьох міжнародно-правових документах, зокрема, у преамбулі до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Посилання на верховенство права є і в Конституції України. Відомо, що більшість положень Конституції мають основоположний характер і, таким чином, претендують на визнання їх принципами. Проте законодавець лише одного разу застосував термін «принцип» у тексті Основного Закону щодо словосполучення «верховенство права» у ч. 1 ст. 8: «В Україні визнається і діє принцип верховенства права». Тим самим даний принцип підведено до рівня державної ідеології. У законі відсутнє визначення поняття «верховенство права». Ця обставина зумовила постійний науковий інтерес до змісту проголошеного принципу у представників галузевої юриспруденції. Для кримінального процесу це питання має неабияке значення, оскільки для правозастосовника (особливо суддів) у ході правореалі- зації виникає проблема вибору між принципом верховенства права і конституційними положеннями щодо верховенства Конституції (ч. 2 ст. 8) і верховенства закону, втіленого у ч. 1 ст. 129 Конституції: «судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкорюються тільки закону». Вперше поняття «верховенство права» («панування права») було застосовано у ХІХ ст. англійським юристом А. Дайсі на підтримку виконання в державі судових рішень прецедентного права. У країнах континентальної Європи під впливом прогресивних політико-правових доктрин теорія верховенства права набула найбільшого розвитку, в цілому сприяла усвідомленню верховенства права як верховенства природних прав і свобод особи. У наш час зарубіжні юристи і філософи розрізняють три основні підходи до тлумачення змісту цього принципу: 1) формально- юридичний (ґрунтується на аналізі нормативного закріплення принципу у цілому та окремих критеріїв його дотримання); 2) матеріально- правовий (заснований на моральних уявленнях про належну правову систему, визначає стан реалізації верховенства права); 3) функціональ- ний (основний критерій — ефективність права та правової системи щодо виконання функції захисту прав та інтересів людини). Аналіз сучасних вітчизняних наукових концепцій принципу верховенства права, викладених у спеціальній юридичній літературі, дозволяє зробити деякі проміжні висновки щодо змісту і основної спрямованості принципу.

В основу принципу верховенства права покладено ідею підкорення державної влади праву заради гарантування та захисту прав і свобод людини.

Права і свободи людини є невід'ємними і невідчужуваними. Вони є безпосередньо діючим правом і можуть застосовуватися всупереч закону, якщо останній протирічить фундаментальним правам людини (статті 19, 22, 57, 58, 64, 152, 157 та інші Конституції).

Верховенство права означає верховенство Конституції України.

Пошук правового закону — це пошук права в межах Конституції. У правовій державі право як явище має перевагу над будь-якими рішеннями і діями окремих суб'єктів. Це означає, що принцип верховенства права звернений як до приватних осіб, так і до державних органів і посадових осіб (у тому числі до суб'єктів нормотворення).

Гарантією реалізації принципу верховенства права і однією з вирішальних умов інтеграції правового змісту Конституції у соціальну практику є пряма дія її норм (ч. 3 ст. 8 Конституції України).

Верховенство права полягає у тому, що в суспільстві мають існувати норми, яких дотримуються всі суб'єкти, у тому числі і держава. В Україні «держава відповідає перед людиною за свою діяльність» (ч. 2 ст. 3, ч. 4 ст. 62 Конституції).

Право обмежує державу самим фактом існування правил і процедур. Недодержання процесуальної форми діяльності у кримінальному процесі тягне за собою негативні наслідки для посадових осіб — представників держави і обумовлює застосування санкцій відновлюваль- ного характеру. Особливу увагу вітчизняна наука приділяє проблемам реалізації принципу верховенства права в діяльності суду як арбітру між суспільством і державою. Зазначається, що на законодавчому рівні в Україні ще не сформовані умови для того, щоб судді у своїй діяльності могли вільно керуватися верховенством права. Всупереч положенням міжнародних стандартів (Монреальська універсальна декларація про незалежність правосуддя 1983 р., Європейська хартія про закон «Про статус суддів» 1998 р. та ін.) на законодавчому рівні також не визначені гарантії інституційної та функціональної незалежності суддів при здійсненні правосуддя як об'єктивної передумови послідовної реалізації ними цього принципу. Принцип справедливості. Заради гарантування та захисту прав і свобод людини держава визнає верховенство над собою права як інструменту для встановлення і конкретизації справедливості — одного із загальнолюдських вимірів права. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, у закони, які за своїм змістом мають містити ідеї соціальної справедливості. Для цього правова держава повинна мати систему процедур, механізмів, інститутів, що гарантують захист суб'єктів прав людини, доступність правосуддя. Справедливість передувала появі права. Арістотель розглядав справедливість як одну із моральних чеснот, що об'єднує в собі всі ціннісні засади соціального життя і розглядається як своєрідний еквівалент поняття «суспільне благо». Лише додержання вимог справедливості під час здійснення судочинства дозволяє характеризувати його як правосуддя. Цю думку, зокрема, можна простежити у рішенні Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3 — рп/2003 у справі про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора: «правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах». Принцип справедливості закріплений у численних міжнародних актах, які мають обов' язкове значення для України, зокрема, у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ст. 6), а також у рішеннях Європейського суду з прав людини («Трихліб проти України» від 20 вересня 2005 року, «Войтенко проти України» від 29 червня 2004 року та ін.). Стаття 6 Європейської конвенції щодо справедливості кримінального судочинства визначає: «Кожен має право... при розгляді будь- якого кримінального обвинувачення... на справедливий публічний розгляд справи в розумний строк незалежним і безстороннім судом, створеним на основі закону». Справедливий розгляд справи, виходячи із чинного законодавства, означає:

виконання завдань кримінального судочинства, спрямованих на встановлення особи, що вчинила злочин, і її покарання (ст. 2 КПК); всебічне, повне і об' єктивне дослідження обставин справи (ст. 22 КПК);
змагальність процесу, надання законом «переваг захисту» стороні, що захищається від обвинувачення (статті 62, 63 Конституції України, ст. 45, ч. 2 ст. 47, статті 318, 319 КПК);

3) гласність судового розгляду справи. У випадках закритого судового розгляду — публічне проголошення вироку (ч. 4 ст. 20 КПК). Одна із складових справедливості — право на суд (право на «доступ до правосуддя»). Доступність судового процесу у кримінальному судочинстві можна визначити через такі його характеристики, як:

гарантії свободи звернення до суду за захистом своїх прав.

Законом не встановлено будь-яких обмежень щодо можливостей одержання судового захисту (ч. 1 ст. 22, ст. 55, ч. 2 ст. 124 Конституції України, глава 22 КПК України);

забезпечення свободи оскарження судового рішення.

Конституцією України забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду закріплено як одну із засад судочинства (п. 8 ч. 3 ст. 129). КПК надає гарантії реалізації даного припису, зокрема, встановлює такий порядок провадження, за якого не допускається погіршення становища засудженого чи виправданого в разі оскарження ними судового рішення (ч. 2 ст. 375, ст. 397, ст. 400 КПК);

реальність отримання судового рішення («доступ до судового рішення»).

Чинне кримінально-процесуальне законодавство не передбачає обов'язку суду на надання копій судових рішень. Конкретні випадки їх вручення передбачені статтями 246, 247, 248, 254, 286, 344, 388, 404 та іншими КПК;

забезпечення належного виконання остаточного судового рішення.

Вимога «розумності» строку розгляду справи у суді походить із принципу правової визначеності — супутнього від принципу верховенства права, який охороняє стабільність суспільних відносин. Поняття «розумності» строку судового розгляду не має чіткого визначення у міжнародно-правових документах, оскільки залежить від багатьох чинників, зокрема, складності справи, поведінки сторін, необхідності проведення експертиз тощо. У практиці Європейського суду перебіг такого строку у кримінальних справах охоплює всі стадії судової процедури, включаючи оскарження судових рішень (рішення у справі «Кеніг проти Німеччини» від 28 червня 1978 року). Кримінально-процесуальне законодавство детально регламентує строки розгляду справи у суді, що є одним із видів гарантій дотримання прав особи (статті 241, 253, 256, 349, 360, 386, 392, 4001 КПК). Однак відсутність у КПК вказівки на строки розгляду справи у суді першої інстанції є правовою прогалиною, що має бути усунена. Європейський суд з прав людини у рішенні від 6 вересня 2005 року «Пав- лиулинець проти України» зауважує, що надмірні затримки при здійсненні правосуддя, відсутність національних засобів захисту порушеного права є «великою небезпекою для верховенства права». Принцип законності. Законність віднесена Конституцією України до основних засад судочинства (п. 1 ч. 3 ст. 129). Законність є складним багатоаспектним правовим явищем. Вона може розглядатись як режим, метод і принцип діяльності. Сутність поняття «законність» полягає в неухильному дотриманні і виконанні приписів Конституції України, законів і нормативних актів, які їм відповідають, кожним суб'єктом правовідносин (ст. 68 Конституції України). Утвердження верховенства права можливе лише за умови послідовної реалізації принципу законності. Істотне значення для послідовної реалізації зазначеного принципу у сфері судочинства мають постанови Пленуму Верховного Суду України. У цьому контексті особливо слід відзначити постанову від 1 листопада 1996 року № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»[1], яка містить роз'яснення щодо правильного застосування норм Конституції України при здійсненні правосуддя. Зокрема, висвітлюється порядок вирішення питання про відповідність Конституції України застосованого закону або закону, який підлягає застосуванню в конкретній справі, вказуються випадки безпосереднього застосування Конституції, названі підстави визнання доказів такими, що одержані незаконним шляхом, тощо. Принцип законності у кримінальному процесі — це закріплена у законі вимога до всіх суб'єктів кримінального судочинства (судді (суду), прокурора, слідчого, органу дізнання, особи, яка провадить дізнання, підозрюваного, обвинуваченого, захисника тощо) правильно застосовувати, неухильно дотримуватись і точно виконувати норми Конституції України, кримінального і кримінально-процесуального та іншого законодавства. У сфері кримінально-процесуальної діяльності діє спеціально- дозвільний тип правового регулювання, сутність якого виражається формулою: «дозволено лише те, що прямо передбачене законом». У випадках, коли та чи інша дія зачіпає права і свободи особи, дане правило доповнює закріплені у законі заборони, які не дозволяють відходити від встановленого порядку провадження процесуальних дій (наприклад затримання, обшук, виїмка, накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку тощо). Разом з тим КПК орієнтує на недопустимість формального підходу при визначенні наслідків порушення норм кримінально-процесуального закону. Зокрема, відповідно до статей 367 та 370 КПК підставами для скасування або зміни вироку чи постанови можуть бути не будь-які, а лише істотні порушення кримінально-процесуального закону. Основними гарантіями дотримання принципу законності у кримінальному процесі є: а) побудова процесу, за якої у кожній наступній стадії перевіряється законність і обґрунтованість рішень, прийнятих на попередній; б) прокурорський нагляд, судовий і відомчий контроль за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання і досудове слідство. Принцип рівності громадян перед законом і судом. Рівність громадян перед законом і судом незалежно від походження, статі, освіти, мови, релігії, соціального і майнового стану, інших обставин визнається українською державою (частини 1, 2 ст. 24; ч. 1 ст. 26 Конституції; ст. 16 КПК), як і іншими членами європейської спільноти (ст. 14 Європейської конвенції). Рівність громадян перед законом означає, що при порушенні, розслідуванні і судовому розгляді кримінальних справ до всіх застосовується одне й те ж кримінальне і кримінально-процесуальне законодавство. Деякі винятки встановлені для окремих категорій осіб:

неповнолітніх задля забезпечення додаткових гарантій охорони їх прав і законних інтересів;
для осіб, що мають статус недоторканності: Президента України, суддів, депутатів Верховної Ради України;
для осіб, які користуються правом дипломатичної недоторканності (ч. 3 ст. 3 КПК).

Під рівністю громадян перед судом розуміють те, що всі кримінальні справи розглядаються і вирішуються судами, що входять до системи загальної юрисдикції. Рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом є однією з основних конституційних засад судочинства (п. 2 ч. 3 ст. 129 Конституції). КПК у ст. 261 дає перелік конкретних прав сторін у судовому розгляді справи, що в сукупності розкривають поняття «процесуальне рівноправ'я сторін». В умовах змагального процесу стає нагальною потреба як у розширенні повноважень адвоката у збиранні доказів, так і в закріпленні процесуальних засобів їх реалізації на законодавчому рівні. Європейський суд з прав людини у рішенні від 9 грудня 1979 року по справі «Ейрі проти Ірландії» наголосив: «Стаття 14 доповнює норми Конвенції... Вона не має самостійного існування, оскільки діє лише щодо користування правами і свободами, які охороняються цими правами». [1] Постанови Пленуму Верховного Суду України. 1972-2002 [Текст] : офіц. вид. / за заг. ред. В. Т. Маляренка. - К., 2003. - С. 9-14. 58

Загальнопроцесуальні принципи та специфіка їх застосування у сфері кримінального судочинства

Published by Admin on Чт, 09/15/2011 - 17:54

Принцип здійснення правосуддя тільки судом. Стаття 15 КПК відтворює принцип, закріплений у ст. 124 Конституції України: «Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції». «Створення надзвичайних та особливих судів не допускається» (ст. 125 Конституції). Такі вимоги Конституції України відповідають положенням п. 1 ст. 6 Європейської конвенції, ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року. Європейський суд з прав людини в одному із своїх рішень від 23 червня 1981 року зазначив: «заслуговує назву суду орган, що відповідає ряду вимог: незалежність як щодо виконавчої влади, так і щодо сторін у процесі, тривалість мандата членів суду, гарантії судової процедури» (справа «Ле Конт, Ван Левен і Де Мейер проти Бельгії»). Чинним кримінально-процесуальним законодавством суду надані широкі повноваження щодо виконання завдань кримінального судочинства, передбачені дієві механізми забезпечення прийняття справедливого рішення у кримінальній справі. Виключне право суду здійснювати правосуддя обумовлене тим, що діяльність суду відбувається в особливому правовому режимі, що створює переваги при вирішенні судом справи над іншими формами державної діяльності, бо гарантує захист особи від необгрунтованого обвинувачення. Суд застосовує надані йому в межах закону повноваження дискреційно, тобто без необхідного узгодження у будь-якій формі своїх дій з іншими суб'єктами судочинства (винятки передбачені ч. 3 ст. 299 КПК). Рішення суду, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх, у тому числі і для органів влади. Відповідно до Закону «Про судоустрій України» судова система забезпечує доступність правосуддя для кожної особи (ст. 3). Це означає, зокрема, що «ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його права у суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом» (ст. 6). З метою удосконалення судової діяльності у сфері захисту прав та свобод людини Пленум Верховного Суду України у постанові від 30 травня 1997 року № 7 «Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина»[1] звернув увагу судів на недопустимість відмови фізичним і юридичним особам у прийнятті до судового розгляду їх заяв і звернень, оскільки юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (п. 2). У разі будь-якого втручання у вирішення конкретних справ судам рекомендовано притягати винних до встановленої законом відповідальності (п. 8). Принцип незалежності суддів і підкорення їх тільки закону. Відповідно до Конституції України (ст. 6) державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. На суддів покладається обов'язок бути незалежними і підкорятися закону як продукту законотворчої діяльності (статті 126, 129 Конституції, п. 1 ст. 6 Європейської конвенції). Незалежність і недоторканність суддів гарантуються також Законами України, зокрема, Законом «Про судоустрій України» та «Про статус суддів». Такими гарантіями є: 1) особливий порядок призначення, обрання, притягнення до відповідальності та звільнення суддів; 2) таємниця прийняття судового рішення і заборона її розголошення (ст. 322 КПК); 3) недопустимість втручання у здійснення правосуддя, тиску на суд або суддів у будь-який спосіб, неповаги до суду та встановлення відповідальності за такі діяння (статті 1761, 1762 КК, 1853, 1855, 1856 КУ- пАП, статті 376-379 КК). Законом України від 23 грудня 1993 року «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» передбачено додаткові права цим категоріям працівників, у тому числі право застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби і зброю для захисту особистої безпеки, безпеки близьких родичів, свого житла і майна (ст. 3); 4) оцінка доказів судом на основі свого внутрішнього переконання. Ніякі докази для суду не мають наперед встановленої сили (ст. 67 КПК). Усі рішення повинні бути вмотивованими і базуватися на аналізі всіх доказів у сукупності. Розглядаючи справу, судді досліджують не тільки зібрані у справі докази на досудовому слідстві, а й у разі потреби залучають нові (ст. 66 КПК). Скасовуючи вирок і направляючи справу на новий судовий розгляд, вищестоящий суд не має права вирішувати наперед питання про оцінку доказів і висновки суду першої інстанції (ч. 3 ст. 374 КПК); 5) рівноправ'я суддів і народних засідателів у колегії суддів. Кожний із суддів має рівні можливості брати участь у дослідженні доказів, обговоренні і прийнятті рішень. Головуючий голосує останнім (ч. 3 ст. 325 КПК); суддя, що залишився у меншості, має право висловити письмово свою окрему думку (ст. 339, ч. 4 ст. 379 КПК); 6) обов'язковість судового рішення, що набрало законної сили, до виконання всіма органами державної влади, громадянами та юридичними особами (ст. 11 Закону «Про судоустрій України»). Пленум Верховного Суду України у постанові від 13 червня 2007 року № 8 «Про незалежність судової влади»[2] звернув увагу суддів на неприпустимість тиску на суддів при виконанні ними своїх професійних обов'язків з боку будь-яких осіб, органів влади та управління (п. 2), залучення до виконання інших робіт, якщо це може вплинути на їх неупередженість при здійсненні правосуддя (п. 6), тощо. Принцип всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи. Аналіз чинного законодавства дозволяє дійти висновку про принципове значення для кримінального судочинства всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи (ст. 370 КПК). Реалізація цього принципу сприяє втіленню ідеї верховенства прав громадянина над будь-якими рішеннями і діями повноважних суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності шляхом законодавчого регулювання їх активності з урахуванням законних інтересів учасників процесу. Такий підхід у кінцевому підсумку забезпечує достовірність результату відповідних досліджень у кримінальній справі. Всебічність дослідження обставин справи означає, по-перше, висунення і дослідження всіх реально можливих версій щодо характеру події, що має ознаки злочину, винуватості особи; по-друге, однаково ретельне встановлення і перевірку як обставин, що викривають, так і тих, що виправдовують обвинуваченого, а також обставин, що пом'якшують і обтяжують його відповідальність. Повнота дослідження справи означає встановлення всього кола фактичних обставин, що можуть суттєво вплинути на рішення у справі; використання такої сукупності доказів, яка обґрунтовує зроблені висновки як такі, що не залишають місця сумнівам. Об'єктивність означає пізнання органами, що ведуть процес, обставин справи, у точній відповідності з дійсністю, неупередженість їх у збиранні, перевірці та оцінці доказів, безсторонність щодо всіх учасників процесу та інших осіб, які беруть участь у справі. Стаття 22 КПК зобов'язує прокурора, слідчого і особу, яка проводить дізнання, вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що пом'якшують і обтяжують його відповідальність. Хоча суд у ч. 1 ст. 22 КПК не названий серед суб'єктів, на яких покладається всебічне, повне і об' єктивне дослідження обставин справи, інші норми КПК вимагають від нього дотримання цього принципу під загрозою скасування вироку вищестоящим судом (статті 281, 323, 367, 370 та ін.). Цей висновок підтверджується також і Законом «Про судоустрій України», який спрямовує на дотримання даного принципу (п. 2 ст. 6). Як виняток з принципу є такий порядок, коли за певних умов у стадії судового розгляду справи відповідно до ст. 299 КПК досліджуються лише деякі докази або вони не досліджуються взагалі (ч. 2 ст. 253 КПК). Закон забезпечує дотримання принципу відповідними категоричними вимогами не тільки стосовно фактичної його дії у ході судочинства, а навіть щодо створення умов для можливості перешкодити всебічному, повному і об'єктивному розгляду кримінальної справи (ч. 1 ст. 370 КПК). За наявності обставин, що викликають сумнів в об'єктивності судді, народного засідателя, прокурора, слідчого, дізнавача, ці особи підлягають відводу (статті 54, 55, 58, 60 КПК). Пленум Верховного Суду України у постанові від 11 лютого 2005 року № 2 «Про практику застосування судами України законодавства, що регулює повернення кримінальних справ на додаткове роз- слідування»[3] дає роз' яснення змісту порушень, що перешкодили чи могли перешкодити суду всебічно, повно і об'єктивно розглянути справу. Принцип безпосередності. Одним з важливих правових положень кримінального судочинства є принцип безпосередності. Теоретичну основу принципу безпосередності становить положення про те, що безпосереднє отримання суб'єктом інформації з першоджерела забезпечує максимальну повноту і правильність її сприйняття, що є необхідною умовою формування достовірних доказів та прийняття обґрунтованих, об'єктивних, справедливих рішень. У загальному вигляді його нормативний зміст визначений у ст. 257 КПК лише стосовно обов'язку суду при розгляді справи безпосередньо дослідити докази: допитати підсудних, потерпілих, свідків, заслухати висновки експертів, оглянути речові докази, оголосити протоколи та інші документи. Частина 2 даної статті вказує на те, що судове засідання по кожній справі відбувається безперервно, крім часу, призначеного для відпочинку. Втім системний аналіз норм КПК та рішень Верховного Суду України, зокрема постанови Пленуму Верховного Суду України «Про додержання судами України процесуального законодавства, яке регламентує судовий розгляд кримінальних справ» від 27 грудня 1985 року № 112, дозволяє більш широко розглядати зміст принципу безпосередності, а саме як комплекс вихідних положень, якими встановлюються обов'язки суб'єктів, які ведуть кримінальний процес, та відповідні права інших учасників процесу щодо використання доказів, їх перевірки та оцінки, прийняття та обґрунтування рішень, участі у процесуальних діях. Зокрема, даний принцип зумовлює обов' язок особи, яка здійснює дізнання, слідчого, прокурора, судді (суду): особисто перевіряти і оцінювати докази; обґрунтовувати свої рішення відомостями з джерел, перевірених і оцінених особисто; використовувати первинні докази, крім випадків, коли отримати останні неможливо; забезпечувати можливість безпосередньої участі інших суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності у проведенні процесуальних дій і ознайомлення їх з матеріалами кримінальної справи у випадках і межах, передбачених законом. Вказаним обов'язкам кореспондують права учасників процесу подавати докази, особисто ознайомлюватися з матеріалами справи, отримувати копії процесуальних документів, брати безпосередню участь у слідчих і судових діях (ч. 2 ст. 43, ч. 2 ст. 48, ч. 3 ст. 49, ч. 2 ст. 50, ч. 2 ст. 51, ст. 53, ч. 2 статті 66, статті 88, 982, ч. 4 ст. 106, ч. 2 ст. 140, ч. 1 ст. 142, ч. 3 ст. 214, статті 217-219, 222, ч. 1 ст. 240, статті 254, 255, 262, 266-268, 344 та ін.). Реалізація зазначених положень зумовлює правила, що проведення процесуальних дій та прийняття рішень у кримінальній справі, за винятком випадків, передбачених законом, за загальним правилом здійснює особа, у провадженні якої перебуває кримінальна справа (ч. 1 ст. 66 КПК); не можуть бути доказами дані, повідомлені свідком, джерело яких невідоме. Якщо показання свідка базуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані (ч. 3 ст. 68 КПК); суд першої інстанції при розгляді справи повинен безпосередньо дослідити докази в справі: допитати підсудних, потерпілих, свідків, заслухати висновки експертів, оглянути речові докази, оголосити протоколи та інші документи (ч. 1 ст. 257 КПК); судове засідання по кожній справі відбувається безперервно, крім часу, призначеного для відпочинку (ч. 2 ст. 257 КПК); кожна справа повинна бути розглянута в одному і тому ж складі суду, коли хто-небудь із суддів позбавлений можливості продовжувати брати участь у засіданні, він повинен бути замінений іншим суддею, і розгляд справи розпочинається з початку, за винятком випадків, передбачених ст. 259 КПК (ст. 258 КПК); суд обґрунтовує вирок, спираючись лише на докази, що були досліджені в судовому засіданні (ч. 2 ст. 323 КПК); не допускається оголошення показань у суді, крім випадків, прямо передбачених законом (статті 301, 306 КПК); участь підсудного у судовому засіданні є обов' язковою, крім випадків, прямо передбачених законом (ст. 262 КПК). Принцип безпосередності створює додаткові гарантії для захисту підсудного від доказів, що його обвинувачують: він має можливість поставити зустрічне запитання допитуваним, звернути увагу суддів на слабкі сторони деяких доказів з точки зору поставлених до них вимог і цим сприяти досягненню істини у справі. Європейський суд з прав людини у рішенні від 23 квітня 1997 року (справа «Ван Мехелен проти Нідерландів») підкреслює, що «обвинувальний вирок не повинен базуватись у вирішальній мірі на анонімних свідченнях», оскільки це порушує ст. 6 п. 1 і п. 3 (d) Конвенції. Механізм дії принципу безпосередності, обумовлений нормативним змістом його структурних елементів, у цілому єдиний для всього кримінального процесу. Відмінності у його реалізації на тій чи іншій стадії пов'язані з рівнем гарантій даного принципу, які, у свою чергу, залежать від специфіки кримінально-процесуальної діяльності на відповідному етапі кримінального судочинства. У судових стадіях положення статей 257 та 258 КПК створюють умови для найбільш повної дії принципу безпосередності. Особливості кримінально-процесуальної діяльності на досудових стадіях не дозволяють реалізувати його положення у такому ж обсязі, що призводить до вимушеного його обмеження. У стадії досудового розслідування до числа передбачених законом винятків з правил, встановлених даним принципом, слід, зокрема, віднести можливість передачі справи від одного слідчого іншому (ч. 2 ст. 1141, п. 9 ч. 1 ст. 227 КПК); провадження розслідування групою слідчих (ст. 119 КПК); збирання окремих доказів шляхом направлення слідчих доручень (ч. 3 ст. 114, ст. 118 КПК); право прокурора брати участь у провадженні дізнання і досудового слідства і в необхідних випадках особисто провадити окремі слідчі дії, не приймаючи справу до свого провадження. У той же час передбачені статтями 299, 3011, 3151 КПК інститути скороченого розгляду справи та судових доручень встановлюють виняток з правила, закріпленого у ст. 257 КПК. Ці положення, покликані забезпечити швидкість судочинства і задоволення інтересів учасників, істотним чином обмежують дію принципу безпосередності у суді, але, у свою чергу, підтверджують те, що певні обмеження дії цього принципу відображають лише специфіку відповідної стадії, але не заперечують його дію. Найбільш повній реалізації принципу безпосередності сприяє усність при проведенні процесуальних дій (ст. 257 КПК). Усність є такою формою подання доказів і обговорення питань при провадженні процесуальних дій, яка найкращим чином впливає на правильність сприйняття доказів та встановлення безпосереднього контакту між органами розслідування, судом і учасниками процесу (статті 169, 301, ч. 1 ст. 305, статті 306, 313, 314 та ін.). Виклад фактів кримінальної справи в письмовому вигляді на досудовому слідстві дозволяється лише після подання усних показань (статті 145, 146, 170, 171 КПК). Принцип змагальності. Статтею 129 Конституції України змагальність віднесена до основних засад судочинства. Головні положення змагальності закріплені у ст. 161 КПК і розкриваються у приписах багатьох інших статей як Загальної, так і Особливої частини КПК. Європейський суд з прав людини розглядає змагальність як «одну із рис більш широкої концепції справедливого судочинства у кримінальних справах» (рішення від 26 травня 1988 року у справі «Екбатані проти Швеції»). Змагальність передбачає таку побудову кримінального процесу, при якій функції обвинувачення, захисту (а також примикаючі до них функції підтримання цивільного позову та заперечення проти нього) чітко розмежовані між собою, відокремлені від функції вирішення кримінальної справи і виконуються суб'єктами (сторонами), що користуються рівними правами для відстоювання своїх інтересів (обвинувач, захисник). Суд при цьому займає керівне становище у процесі, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, створює необхідні умови для всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин кримінальної справи і вирішує її по суті (статті 260, 261 КПК). Змагальність кримінального процесу, таким чином, характеризується наявністю таких рис: 1) чітке розмежування функцій обвинувачення, захисту і вирішення справи; 2) право суб'єктів відстоювати свої інтереси шляхом змагання між собою; 3) рівність процесуально- правових можливостей сторін обвинувачення і захисту; 4) особлива роль суду у процесі як незалежного і неупередженого суб'єкта. Суд не може перебирати на себе ні функцію захисту, ні функцію обвинувачення, так само як і жодна зі сторін не може виконувати функції суду. Найбільш повно змагальність проявляється у судових стадіях кримінального процесу. Окремі її елементи мають місце і на стадії досудового розслідування справи, наприклад, у випадках обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, оскарження до суду процесуальних рішень слідчого, прокурора, де вирішення відповідних питань здійснюється у формі змагання сторін захисту і обвинувачення під керівництвом суду, який вирішує питання по суті (ст. 1652, глава 22 КПК). Принцип національної мови судочинства. Згідно зі ст. 10 Конституції державною мовою в Україні є українська мова, всебічний розвиток і функціонування якої в усіх сферах суспільного життя на всій території України забезпечується державою. Сутність принципу національної мови судочинства полягає в тому, що за загальним правилом судочинство в Україні провадиться українською мовою, однак у місцях проживання великих груп громадян інших національностей воно може здійснюватися мовою більшості населення даної місцевості (ч. 1 ст. 19 КПК, частини 1, 2 ст. 10 Закону України «Про судоустрій України», частини 1 та 2 ст. 18 Закону України «Про мови в Українській РСР»)[4]. Пленум Верховного Суду України у п. 9 своєї постанови від 1 листопада 1996 року № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»[5] зазначив, що на виконання ч. 4 ст. 10 Конституції суд за клопотанням осіб, які беруть участь у розгляді справи, зобов'язаний застосовувати при провадженні судочинства й іншу мову в порядку, визначеному законом. Особам, що беруть участь у справі і не володіють мовою, якою провадиться судочинство, забезпечується право робити заяви, давати показання, заявляти клопотання, знайомитися з усіма матеріалами справи, виступати в суді рідною мовою і користуватись послугами перекладача (ч. 2 ст. 19 КПК, ч. 3 Закону України «Про мови в Українській РСР», п. 3е ст. 6 Європейської конвенції з прав людини). Зміст принципу, як видно з ч. 2 ст. 19 КПК, включає поняття «володіння мовою судочинства», яке означає вміння вільно говорити і розуміти зміст висловленого. «Володіння мовою судочинства» — поняття оціночне. Ступінь володіння мовою визначає особа, яка веде провадження у справі. Для того щоб визначити, чи володіє учасник процесу мовою судочинства, необхідно перш за все з'ясувати його особисту думку. Якщо суб'єкт процесу робить заяву про те, що він не володіє мовою судочинства, то це означає, що незалежно від внутрішнього переконання посадової особи з цього питання учаснику процесу має бути надане право користуватися послугами перекладача. Відмова підозрюваного (обвинуваченого) від послуг перекладача не є обов'язковою для слідчого. Порушення права обвинуваченого користуватися рідною мовою чи мовою, якою він володіє, і допомогою перекладача — істотне порушення кримінально-процесуального закону і є безумовною підставою для скасування вироку (постанови) суду (ст. 370 КПК), за цих умов справа не може бути призначена до судового розгляду і підлягає поверненню на додаткове розслідування (ст. 246 КПК, п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 11 лютого 2005 року № 2 «Про практику застосування судами України законодавства, що регулює повернення кримінальних справ на додаткове розслідування»)[6]. Частина 3 ст. 19 КПК вимагає, щоб слідчі і судові документи відповідно до встановленого порядку вручалися підсудному, засудженому і виправданому в перекладі на їх рідну мову або іншу мову, якою вони володіють. Пленум Верховного Суду України у п. 9 своєї постанови від 1 листопада 1996 року № 9 звертає увагу на необхідність суворого додержання її вимог. Переклад цих документів покладається відповідно на слідчі чи судові органи. Послуги перекладача безоплатні. Європейський суд з прав людини у рішенні від 28 листопада 1979 року (справа «Людіке, Белкасем, Коч проти Федеративної Республіки Німеччини») вказує на неправомірність вимоги про сплату витрат з перекладу після засудження обвинуваченим, оскільки це практично означає, що обвинувачений після засудження втрачає можливість користування цим правом. Принцип гласності (п. 1 ст. 6 Європейської конвенції). Сутність гласності судочинства полягає у забезпеченні можливості громадянам бути поінформованими про хід провадження у справі та його результати. Принцип гласності — це закріплені у законі основні положення щодо порядку і меж доступу громадськості і окремих осіб до інформації про хід провадження у кримінальній справі та його результати. Європейський суд з прав людини розглядає гласність як засіб «публічного контролю за судовою владою і гарантію справедливого судового розгляду» (рішення від 8 грудня 1983 року у справі «Претто проти Італії»). Основу принципу гласності становлять такі положення. Розгляд справ в усіх судах відкритий. Даний припис розкривається в інших статтях КПК та нормативно-правових актах. Пункт 7 ч. 3 ст. 129 Конституції України та статті 87, 871, п. 10 ч. 2 ст. 370 КПК, ст. 9 Закону України «Про судоустрій України» передбачають можливість повного його фіксування технічними засобами. Ніхто не може бути обмежений у праві на отримання в суді усної або письмової інформації щодо результатів розгляду його судової справи. Кожний громадянин, що досяг 16 років, має право бути присутнім у залі судового засідання, де розглядається кримінальна справа (ст. 271 КПК). Гласність передбачає можливість висвітлення процесу в засобах масової інформації, а також інші способи повідомлення населення про хід судового розгляду. Винятком є проведення закритого судового розгляду кримінальної справи, який здійснюється у випадках, коли відкрите слухання справи може створювати небезпеку розголошення державної або іншої захищеної законом таємниці. Крім того, з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, та забезпечення безпеки осіб, взятих під захист, за мотивованою ухвалою суду допускається закритий судовий розгляд у справах про злочини осіб, які не досягли шістнадцятирічного віку, у справах про статеві злочини, а також в інших справах (ч. 2 ст. 20 КПК). Слухання справ у закритому засіданні суду здійснюється з додержанням усіх правил судочинства, при цьому вироки судів у всіх випадках проголошуються публічно (частини 3, 4 ст. 20 КПК). Дані досудового слідства можуть бути оголошені лише з дозволу слідчого або прокурора і в тому обсягу, в якому вони визнають можливим (ст. 121 КПК). За порушення цього правила ст. 387 КК України встановлена кримінальна відповідальність. [1] Постанови Пленуму Верховного Суду України. 1972-2002 [Текст] : офіц. вид. / за заг. ред. В. Т. Маляренка. - К., 2003. - С. 19-22. [2] Вісн. Верхов. Суду України. - 2007. - № 6. - С. 2-6. [3] Вісн. Верхов. Суду України. - 2005. - № 3. - С. 17-20. [4] Див. також: Рішення Конституційного Суду України № 10-рп/99 від 14 грудня 2000 року у справі за конституційними поданнями 51 народного депутата України про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України (справа про застосування української мови) [Текст] // Офіц. вісн. України. - 2000. - № 4. - С. 109. - Ст. 125; Рішення Конституційного Суду України № 8-рп/2008 від 22 квітня 2008 року у справі за конституційним поданням 52 народних депутатів України та за конституційним поданням Верховної Ради Автономної Республіки Крим щодо відповідності Конституції України (конституційності) статті 15 Кодексу адміністративного судочинства України, статті 7 Цивільного процесуального кодексу України (справа про мову судочинства) [Текст] // Офіц. вісн. України. - 2008. - № 33. - Ст. 1102. - С. 61. [5] Постанови Пленуму Верховного Суду України. 1972-2002 [Текст] : офіц. вид. / за заг. ред. В. Т. Маляренка. - К., 2003. - С. 9-14. [6] Вісн. Верхов. Суду України. - 2008. - № 3. - С. 17-20.

Кримінально-процесуальні принципи

Published by Admin on Чт, 09/15/2011 - 17:56

Принцип особистої недоторканності (ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Принцип особистої недоторканності включає власне право на недоторканність особи (ст. 29 Конституції України), право на недоторканність житла та іншого володіння особи (ст. 30 Конституції України), а також право на недоторканність особистого і сімейного життя — таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31 Конституції України). У КПК їм присвячені статті 14, 141. Принцип забезпечення обвинуваченому права на захист. Принцип забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист є конституційним, основоположним принципом кримінального процесу. Відповідно до ст. 59 Конституції України кожен має право на захист від обвинувачення та на правову допомогу. Особлива значущість цього принципу полягає у тому, що кримінальний процес, який визначає структуру кримінально-процесуальної діяльності, побудований на засадах захисту прав учасників кримінально-процесуальної діяльності, зокрема захисту прав такої центральної фігури, як підозрюваний, обвинувачений, підсудний. Ефективність дії принципу забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист обумовлена сукупністю трьох складових елементів: 1) наявність у підозрюваного, обвинуваченого, підсудного процесуальних прав, які дозволяють їм особисто захищати свої інтереси на всіх стадіях процесу (статті 43, 431, 263 КПК); 2) наявність у підозрюваного, обвинуваченого, підсудного права на правову допомогу з боку захисника, про що їм роз'яснюється (статті 43, 431, 140, 142, 263, 294, частини 1, 2, 3 ст. 47 КПК); 3) обов'язок органів досудового розслідування та судових органів надати можливість підозрюваному, обвинуваченому, підсудному захищатися встановленими законом засобами від пред' явленого обвинувачення та забезпечити охорону їх особистих і майнових прав (ч. 2 ст. 21, ст. 53 КПК). У переліку процесуальних прав підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, до яких відноситься дія цього принципу, міститься право «мати захисника» (ч. 2 ст. 43, ч. 2 ст. 431, п. 2 ч. 1 ст. 263 КПК). У сукупності з іншими процесуальними правами підозрюваний, обвинувачений, підсудний мають право здійснювати захист як особисто, так і за допомогою захисника. Захист прав підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, який регламентовано вітчизняним законодавством, цілком відповідає міжнародним стандартам захисту прав людини. Так, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод у ст. 6, визначаючи права «кожного, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення», вказує саме на право захищати себе особисто чи використовувати правову допомогу захисника, обраного на власний розсуд, або — якщо він не має достатніх коштів для правової допомоги захисника — одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя. Само наділення підозрюваного, обвинуваченого, підсудного правом на захист ще не є забезпеченням у повному обсязі цього права. Воно тільки є передумовою забезпечення. Публічний характер кримінального процесу визначає обов'язок особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді, суду до першого допиту підозрюваного, обвинуваченого, підсудного роз'яснити право мати захисника (про що складається окремий протокол) та забезпечити їм можливість захищатися встановленими законом засобами захисту від пред'явленого обвинувачення (ст. 53 КПК). Це положення узгоджується з положеннями Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ст. 6 п. 2 (с)), а також практикою Європейського суду з прав людини, який у рішенні по справі «Артико проти Італії» від 13 травня 1980 року визнав, що у ст. 6 Конвенції йдеться про правову допомогу, а не про призначення захисника. Само призначення ще не є забезпеченням ефективною правовою допомогою, призначений адвокат може через різні обставини (об'єктивні чи суб'єктивні) не виконати належним чином свої професійні обов'язки. Органи влади, «якщо вони поінформовані про це, повинні або замінити захисника, або примусити його виконувати свої професійні обов' язки». Забезпечення права на захист передбачає додержання органами досудового розслідування, судом передбаченої законом процесуальної процедури (форми) провадження досудового розслідування та судового розгляду кримінальної справи. Йдеться про питання, які стосуються строків розгляду клопотань, їх задоволення (ст. 129 КПК), додержання процедури щодо ознайомлення обвинуваченого з висновками експертизи (ст. 202 КПК), матеріалами кримінальної справи (ст. 218 КПК), обвинувальним висновком (ст. 254 КПК), визначення обсягу доказів та порядку їх дослідження (ст. 299 КПК), інші. Дії (або бездіяльність) слідчого можуть бути оскаржені прокуророві як безпосередньо, так і через слідчого, а також до суду. Скарга на дії (або бездіяльність) прокурора при проведенні ним досудового слідства подається вищестоящому прокуророві, а також до суду (статті 23472 236 КПК). За недопущення чи ненадання своєчасно захисника, а також інше грубе порушення права підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на захист, вчинене особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором або суддею, передбачена кримінальна відповідальність (ст. 374 КК). Особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя зобов'язані надати затриманій особі чи особі, яка утримується під вартою, допомогу у встановленні зв'язку із захисником або з особами, які можуть запросити захисника (ч. 1 ст. 47 КПК). Усі питання, які обговорюються на побаченні із захисником особами, які затримані, утримуються під вартою, а також тими, до яких не застосовані ці запобіжні заходи, є виключно конфіденційними. Про допуск захисника до участі у справі, особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя виносять постанову, а суд — ухвалу (ч. 5 ст. 44). Захисник допускається до участі у справі в будь-якій стадії процесу (ч. 4 ст. 44 КПК), але його участь у справі залежить від ініціативи підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, які мають право висловити своє бажання скористатися правовою допомогою захисника, заявивши про це відповідне клопотання, або особисто відмовитися від його участі у справі. При відмові від захисника особа, яка провадить дізнання, слідчий складають протокол із зазначенням мотивів відмови, а суд зазначає це в протоколі судового засідання (ч. 2 ст. 46 КПК). Дане положення має винятки, вказані у ст. 45 КПК, коли участь захисника є обов'язковою і відмова від захисника приймається особою, що провадить дізнання, слідчим, судом лише коли підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений чи виправданий обґрунтовують її мотивами, які можуть визнаватися такими, що заслуговують на увагу. У цьому випадку захисник замінюється іншим (ч. 3 ст. 46 КПК). З моменту допуску до участі у справі захисник має процесуальні права і обов'язки, закріплені у ст. 48 КПК (а для адвокатів — ще і в Законі України «Про адвокатуру» від 19 грудня 1992 року). Головний обов'язок захисника — використовувати передбачені в КПК України та в інших законодавчих актах засоби захисту з метою з' ясування обставин, які спростовують підозру чи обвинувачення, пом'якшують чи виключають кримінальну відповідальність підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, та надавати їм необхідну юридичну допомогу (ч. 1 ст. 48 КПК). Після допуску до участі у справі захисник не вправі відмовитися від виконання своїх обов'язків (за винятком випадків, передбачених ч. 7 ст. 48 КПК). Захисник не вправі розголошувати дані, які стали йому відомі у зв'язку з виконанням його обов'язків (ч. 5 ст. 48 КПК). Вимогу конфіденційності можна поширити й на документи, якими обмінюються захисник та затриманий (чи захисник та інші особи, які потребують захисту у кримінальній справі). Законодавче закріплення специфіки діяльності захисника (його прав і обов'язків) є одним із видів забезпечення права на захист. У переліку суб'єктів, яким надається право на захист, є засуджений і виправданий, але вони тільки наділяються цим правом, яке з боку суб'єктів, які ведуть процес, не забезпечується. Пленум Верховного Суду України у постанові від 24 жовтня 2003 року № 8 «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві»[1] звертає увагу судів на те, що недотримання даного принципу уповноваженими суб'єктами кримінально-процесуальної діяльності є істотним порушенням вимог кримінально-процесуального закону і згідно зі ст. 370 КПК України є підставою для скасування вироку (постанови). Принцип презумпції невинуватості. Зміст цього принципу полягає у тому, що будь-яка особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ст. 62 Конституції України, п. 2 ст. 6 Європейської конвенції з прав людини, ст. 15 КПК). У розгорнутому формулюванні принципу йдеться про будь-яку особу, яка опиняється у сфері кримінального судочинства і на яку будь- якою мірою падає підозра у вчиненні злочину. Крім обвинувачених, ними можуть бути підозрювані, свідки, особи, в помешканнях яких провадиться обшук, щодо яких порушено кримінальну справу, накладено арешт на майно тощо. Європейський суд з прав людини вважає, що «принцип презумпції невинуватості обов'язковий не тільки для кримінального суду, а й для всіх інших органів держави» (рішення від 10 лютого 1995 року, справа «Алене де Рібемон проти Франції»). Презумпцію невинуватості характеризують такі ознаки: 1) обвинувачений не зобов'язаний доводити свою невинуватість. Європейський суд з прав людини розцінює право на мовчання як складову права не давати показання проти себе, яке хоча прямо і не згадується у ст. 6 Конвенції, але є однією із загальновизнаних міжнародних норм, що лежать в основі справедливої процедури судочинства. Це право не поширюється на використання у кримінальному процесі матеріалів, які можуть бути одержані від обвинуваченого незалежно від його волі у примусовому порядку, як-то: примусове вилучення документів, одержання зразків крові, сечі, шкіряного покриву для одержання аналізу ДНК (рішення Європейського суду від 17 грудня 1996 року у справі «Саундерс проти Сполученого Королівства»);

обов' язок доказування винуватості покладається на особу, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, а у справах приватного обвинувачення — на потерпілого або його представника. Разом з тим у сучасних умовах законодавчого посилення змагальних начал кримінального судочинства тягар доказування у справах публічного і приватно-публічного обвинувачення частково покладається і на потерпілого у випадках, передбачених ч. 4 ст. 277 КПК;

тільки суд визнає вину особи доведеною на основі доказів, зібраних із встановлених законом джерел з дотриманням передбаченої законом процесуальної форми. Вина повинна доводитись тільки у порядку, передбаченому законом, тобто за допомогою перелічених у законі джерел доказів з дотриманням передбаченої законом процесуальної форми. Інакше одержана інформація не буде мати доказового значення, а недоведена вина рівнозначна доведеній невинуватості;

висновок про винуватість особи у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на припущеннях. Усі обґрунтовані сумніви, що не вдається усунути, тлумачаться на користь обвинуваченого;

заперечення обвинуваченим своєї вини не повинне розцінюватись як обставина, що обтяжує відповідальність. Визнання обвинуваченим своєї вини може бути покладене в основу обвинувачення лише за умови підтвердження цього визнання сукупністю доказів, що є в справі (ч. 2 ст. 74 КПК);

до офіційного визнання обвинуваченого винуватим з ним не можна поводитись як з винуватим, а також публічно, у засобах масової інформації, в офіційних документах стверджувати про таку вину;

заходи процесуального примусу щодо особи у ході провадження у кримінальній справі не повинні розцінюватися як докази її вини, вони застосовуються повноваженими суб'єктами тільки у випадках, передбачених законом, і в порядку, встановленому законом. Порушення вимог закону тягнуть за собою санкції відновлювального характеру;

8) у разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням. Принцип публічності (офіційності). Характерною рисою кримінального процесу України є його публічність. У найбільш загальному вигляді це властивість, яка відображає обов'язок держави в особі уповноважених органів захищати інтереси суспільства та інтереси особи, що не суперечать суспільним (публічним) інтересам (ст. 3 Конституції України). У кримінальному судочинстві провідна роль належить публічності як рушійній силі процесу. Цей принцип становить основу правового регулювання повноважень органів, які ведуть кримінальний процес, їх взаємовідносин з іншими учасниками процесу, системи і порядку застосування примусових заходів тощо. Принцип публічності зобов'язує суб'єктів, уповноважених державою на ведення кримінального процесу (орган дізнання, особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя (суд)), у межах своєї компетенції незалежно від волі будь-яких осіб у кожному випадку виявлення ознак злочину порушити кримінальну справу, вжити всіх передбачених законом заходів для розкриття злочину, викриття винних, встановлення всіх обставин справи, правильного і справедливого її вирішення та забезпечення можливості реалізації прав учасниками процесу. На відміну від суб'єктів, які ведуть кримінальний процес, діяльність учасників процесу (обвинуваченого, підозрюваного, захисника, а також потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача та їхніх представників) базується на засадах диспозитивності. Вільно розпоряджаючись своїми процесуальними правами, вони не зобов'язані, а вправі ними скористатися. Розпорядження правами не може бути обмежене, але обов' язково має бути закріплене офіційними особами у встановленому законом порядку. При цьому імперативна вимога суворого дотримання у межах кримінального судочинства встановлених законом процедур є рівною мірою обов'язковою як для суб'єктів, які ведуть процес, так і для інших учасників. Ця умова є важливою гарантією дотримання законності, реалізації прав учасників процесу та забезпечення їх законних інтересів, повного, всебічного і об'єктивного встановлення обставин справи та прийняття у ній обґрунтованого і справедливого рішення. Нормативну основу даного принципу становить закріплене у ст. 4 КПК правило, відповідно до якого прокурор, слідчий і орган дізнання зобов'язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину (справи публічного обвинувачення), вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання. Суд, за винятком справ приватного обвинувачення, виявивши ознаки злочину, справу не порушує, а виносить мотивовану ухвалу (а суддя — постанову), якою повідомляє про вчинення злочину прокурора (статті 276, 278, 279 КПК). Кримінально-процесуальний закон передбачає також низку винятків із вказаного правила:

справи приватного обвинувачення (ч. 1 ст. 27 КПК) про злочини, передбачені ст. 125 «Умисне легке тілесне ушкодження», ч. 1 ст. 126 «Побої і мордування» та ст. 356 «Самоправство» КК України: а) порушуються судом не інакше як за скаргою потерпілого; б) зазначені справи підлягають закриттю, якщо потерпілий примириться з обвинуваченим, підсудним; в) право підтримувати обвинувачення належить потерпілому; г) у цих справах дізнання і досудове слідство не провадяться (крім випадків, передбачених ч. 3 ст. 27 та ст. 111 КПК);
справи приватно-публічного обвинувачення: а) порушуються органом дізнання, слідчим, прокурором не інакше як за скаргою потерпілого;

б) не можуть бути закриті за примиренням з обвинуваченим, підсудним; в) у цих справах досудове слідство є обов'язковим. Відповідно до ч. 2 ст. 27 КПК до цієї категорії належать злочини, передбачені ч. 1 ст. 152 КК України, — відповідальність за зґвалтування. Новелою у законодавстві України є доповнення КПК Законом України від 11 червня 2009 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення» статтею 271 «Притягнення до кримінальної відповідальності за заявою юридичної особи». Відповідно до неї, якщо діянням, передбаченим статтями 2351, 2352 або 2353 КК України («Зловживання повноваженнями», «Перевищення повноважень» «Зловживання повноваженнями особами, які надають публічні послуги»), заподіяно шкоду виключно інтересам юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми, порушення кримінальної справи здійснюється за заявою власника (співвласника) цієї юридичної особи чи за його згодою. В інших випадках притягнення до кримінальної відповідальності винної особи здійснюється на загальних підставах. Кримінальні справи за вказаними злочинами порушуються прокурором, слідчим або органом дізнання. Відповідно до ст. 46 КК України та ст. 8 КПК кримінальна справа публічного обвинувачення про злочин невеликої тяжкості, вчинений особою вперше, може бути закрита, якщо вона примирилася з потерпілим та відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду. Справи приватного та приватно-публічного обвинувачення можуть набути публічного характеру, коли прокурор або суддя визнають це за необхідне, у випадках, перелічених у ч. 3 ст. 27 КПК. Згідно зі ст. 14 КПК ніхто не може бути заарештований інакше як на підставі судового рішення. Стаття 29 Конституції України передбачає такий порядок обмеження свободи та особистої недоторканності, при якому ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. У випадках, прямо передбачених у ч. 1 та 2 ст. 106 КПК, особа може бути затримана без попереднього дозволу суду строком до сімдесяти двох годин. Обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, продовження строків тримання під вартою може бути здійснене лише суддею за вмотивованим і узгодженим з прокурором поданням слідчого (статті 155, 156, 1652, 1653 КПК). У рішеннях від 30 березня 2004 року (справа «Меріт проти України»), 6 вересня 2005 року (справа «Салов проти України») Європейський суд зауважив, що «прокурор не може вважатися за судову владу і санкціонувати затримання заявника» (порушення п. 3 ст. 5 Конвенції). Обмеження вказаних конституційних прав і свобод людини і громадянина під час дізнання та досудового слідства при проведенні таких слідчих дій, як огляд та обшук житла чи іншого володіння особи (стаття 141, ч. 5 ст. 177, ч. 4 ст. 190 КПК), примусова виїмка із житла чи іншого володіння особи (ст. 141, ч. 4 ст. 178 КПК), накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку (ст. 141, ч. 4 ст. 187 КПК), огляд і виїмка кореспонденції та дослідження інформації, знятої з каналів зв'язку (ст. 1871 КПК), допускається лише за вмотивованим рішенням суду (крім випадків, передбачених ч. 3 ст. 30 Конституції України і відповідно ч. 6 ст. 177, ч. 3 ст. 184, ч. 5 ст. 190 КПК) і мають винятковий та тимчасовий характер. Крім зазначених статей КПК, важливе значення для правильного вирішення питань, пов'язаних із застосуванням законодавства при дачі дозволів на тимчасове обмеження окремих конституційних прав і свобод людини і громадянина під час здійснення дізнання і досудового слідства, мають постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 78 березня 2008 року N° 2 «Про деякі питання застосування судами України законодавства при дачі дозволів на тимчасове обмеження окремих конституційних прав і свобод людини і громадянина під час здійснення оперативно-розшукової діяльності, дізнання і досудового слідства»[1]та від 1 листопада 1996 року № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»[2]. Зокрема, у п. 22 постанови від 1 листопада 1996 року № 9 Пленум звертає увагу на те, що гарантовані статтями 30 і 31 Конституції недоторканність житла і таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції є невід'ємним правом особи. Дозвіл на проникнення до житла чи до іншого володіння особи, на накладення арешту на кореспонденцію, її виїмку в поштово-телеграфних установах та на зняття інформації з каналів зв'язку надається тільки судом. За результатами розгляду матеріалів про надання такого дозволу, який здійснюється судом з додержанням таємниці слідства, ухвалюється процесуальне рішення. додержанням таємниці слідства, ухвалюється процесуальне рішення.

50.

Кримінально-процесуальні принципи

Published by Admin on Чт, 09/15/2011 - 17:56

обов' язок доказування винуватості покладається на особу, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, а у справах приватного обвинувачення — на потерпілого або його представника. Разом з тим у сучасних умовах законодавчого посилення змагальних начал кримінального судочинства тягар доказування у справах публічного і приватно-публічного обвинувачення частково покладається і на потерпілого у випадках, передбачених ч. 4 ст. 277 КПК;

тільки суд визнає вину особи доведеною на основі доказів, зібраних із встановлених законом джерел з дотриманням передбаченої законом процесуальної форми. Вина повинна доводитись тільки у порядку, передбаченому законом, тобто за допомогою перелічених у законі джерел доказів з дотриманням передбаченої законом процесуальної форми. Інакше одержана інформація не буде мати доказового значення, а недоведена вина рівнозначна доведеній невинуватості;

висновок про винуватість особи у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на припущеннях. Усі обґрунтовані сумніви, що не вдається усунути, тлумачаться на користь обвинуваченого;

заперечення обвинуваченим своєї вини не повинне розцінюватись як обставина, що обтяжує відповідальність. Визнання обвинуваченим своєї вини може бути покладене в основу обвинувачення лише за умови підтвердження цього визнання сукупністю доказів, що є в справі (ч. 2 ст. 74 КПК);

до офіційного визнання обвинуваченого винуватим з ним не можна поводитись як з винуватим, а також публічно, у засобах масової інформації, в офіційних документах стверджувати про таку вину;

заходи процесуального примусу щодо особи у ході провадження у кримінальній справі не повинні розцінюватися як докази її вини, вони застосовуються повноваженими суб'єктами тільки у випадках, передбачених законом, і в порядку, встановленому законом. Порушення вимог закону тягнуть за собою санкції відновлювального характеру;

справи приватного обвинувачення (ч. 1 ст. 27 КПК) про злочини, передбачені ст. 125 «Умисне легке тілесне ушкодження», ч. 1 ст. 126 «Побої і мордування» та ст. 356 «Самоправство» КК України: а) порушуються судом не інакше як за скаргою потерпілого; б) зазначені справи підлягають закриттю, якщо потерпілий примириться з обвинуваченим, підсудним; в) право підтримувати обвинувачення належить потерпілому; г) у цих справах дізнання і досудове слідство не провадяться (крім випадків, передбачених ч. 3 ст. 27 та ст. 111 КПК);
справи приватно-публічного обвинувачення: а) порушуються органом дізнання, слідчим, прокурором не інакше як за скаргою потерпілого;

Стаття 149. Запобіжні заходи

Запобіжними заходами є:

1) підписка про невиїзд;

2) особиста порука;

3) порука громадської організації або трудового колективу;

3¹) застава;

4) взяття під варту;

5) нагляд командування військової частини.

Тимчасовим запобіжним заходом є затримання підозрюваного, яке застосовується з підстав і в порядку, передбачених статтями 106, 115, 165² цього Кодексу.

Коментар:

1. Система запобіжних заходів, закріплена в КПК, дозволяє органу дізнання, слідчому, прокурору, судді і суду індивідуалізувати їх застосування з урахуванням тяжкості і характеру злочину, у вчиненні якого підозрюється, обвинувачується особа, даних, що її характеризують, інших конкретних обставин.

2. До запобіжних заходів, які передбачає чинний КПК, відносяться:

- підписка про невиїзд (див. ст. 151 КПК і коментар до неї);

- особиста порука (див. ст. 152 КПК і коментар до неї);

- порука громадської організації або трудового колективу (див. ст. 154 КПК і коментар до неї);

- нагляд за військовослужбовцем з боку командування військової частини (див. ст. 163 КПК і коментар до неї);

- передача неповнолітнього під нагляд батьків, опікунів чи піклувальників або адміністрації дитячого закладу (див. ст. 436 КПК і коментар до неї);

- застава (див. ст. 1541 КПК і коментар до неї);

- затримання підозрюваного (див. ст. 106, 115, 1652 КПК);

- поміщення неповнолітнього у приймальник-розподільник для неповнолітніх (див. ст. 447 КПК і коментар до неї);

- взяття під варту (див. ст. 155 і 156 КПК). До обвинуваченого чи підозрюваного може бути застосовано як один із зазначених у законі запобіжних заходів, так і декілька одночасно, якщо вони доповнюють один одного.

Стаття 154(1). Застава

Застава полягає у внесенні на депозит органу досудового розслідування або суду підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, іншими фізичними чи юридичними особами грошей чи передачі їм інших матеріальних цінностей з метою забезпечення належної поведінки, виконання зобов'язання не відлучатися із зареєстрованого місця проживання чи перебування або з місця тимчасового знаходження без дозволу слідчого чи суду, явки за викликом до органу розслідування і суду особи, щодо якої застосовано запобіжний захід.

Розмір застави встановлюється з урахуванням обставин справи органом, який застосував запобіжний захід. Він не може бути меншим: щодо особи, обвинуваченої у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого злочину - однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; щодо особи, обвинуваченої у вчиненні іншого тяжкого або особливо тяжкого злочину чи раніше судимої особи, - п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; щодо інших осіб - п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. У всіх випадках розмір застави не може бути меншим розміру цивільного позову, обгрунтованого достатніми доказами.

При внесенні застави підозрюваному, обвинуваченому, підсудному роз'яснюються його обов'язки і наслідки їх невиконання, а заставодавцю - у вчиненні якого злочину підозрюється чи обвинувачується особа, щодо якої застосовується запобіжний захід, і що в разі невиконання нею своїх обов'язків застава буде звернена в доход держави.

Міра запобіжного заходу у вигляді застави щодо особи, яка знаходиться під вартою, до направлення справи до суду може бути обрана лише з дозволу прокурора, який давав санкцію на арешт, а після надходження справи до суду - судом.

Заставодавець може відмовитись від взятих на себе зобов'язань до виникнення підстав для звернення застави в доход держави. У цьому випадку він забезпечує явку підозрюваного, обвинуваченого, підсудного до органу розслідування чи суду для заміни йому запобіжного заходу на інший. Застава повертається лише після обрання нового запобіжного заходу.

Якщо підозрюваний, обвинувачений, підсудний порушує взяті на себе зобов'язання, застава звертається в доход держави. Питання про звернення застави в доход держави вирішується судом у судовому засіданні при розгляді справи або в іншому судовому засіданні. В судове засідання викликається заставодавець для дачі пояснень. Неявка без поважних причин заставодавця в судове засідання не перешкоджає розгляду питання про звернення застави в доход держави.

Питання про повернення застави заставодавцю вирішується судом при розгляді справи. Застава, внесена підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, може бути звернена судом на виконання вироку в частині майнових стягнень.

Коментар:

1. За ступенем процесуального примусу застава є менш суворим запобіжним заходом, ніж тримання під вартою, і більш суворим, ніж всі інші запобіжні заходи; на відміну від останніх, які носять характер психічного примусу, застава являє собою ще й загрозу майнових втрат у випадку невиконання обвинуваченим зобов'язань, покладених на нього у зв'язку із застосуванням цього запобіжного заходу.

За змістом ст. 1541 КПК застосування чи незастосування застави повністю залежить від розсуду особи чи органу, в провадженні яких перебуває справа. Орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя, суд вирішують це питання у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин, зазначених у ст. 150 КПК, і застосовують заставу тоді, коли є підстави вважати, що більш м'які запобіжні заходи можуть не забезпечити належну поведінку притягнутої до кримінальної відповідальності особи та виконання нею процесуальних обов'язків, а для взяття під варту немає підстав або застосовувати його недоцільно (див. п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами застави як запобіжного заходу" N 6 від 26 березня 1999 р. з доповненнями та змінами, внесеними постановою N 5 від 6 червня 2003 р.).

2. Застава полягає у внесенні відповідною особою на депозит органу досудового розслідування або суду матеріальних цінностей з метою гарантування належної поведінки підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, а також виконання ними зобов'язання не відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового знаходження без дозволу слідчого чи суду, а також явки за викликом до органу розслідування і суду.

3. Порядок ініціювання застосування застави, порядок узгодження її розміру та прийняття відповідних рішень законом не врегульований. Орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя, суд при розгляді та вирішенні цих питань керуються загальними нормами КПК, які регулюють порядок розгляду питань, що виникають під час провадження у справі, та порядок прийняття рішень. Клопотання підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, їх законних представників чи захисників, прокурора про застосування застави, а також інших осіб, які вправі внести заставу, має бути розглянуто в порядку і в строки, передбачені КПК.

Якщо підстав для задоволення клопотання немає, орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя виносять мотивовану постанову, а суд - ухвалу про відмову в цьому.

Якщо на стадії досудового розслідування кримінальної справи під час розгляду подання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту чи продовження строку тримання під вартою, а також на стадіях попереднього та судового розгляду справи суддя (суд) вважає, що належну процесуальну поведінку підозрюваного (обвинуваченого, підсудного) чи виконання ним процесуальних обов'язків можливо забезпечити лише за умови обрання щодо нього запобіжного заходу у вигляді застави або тримання під вартою, він, визначивши розмір застави, з'ясовує, чи бажає підозрюваний (обвинувачений, підсудний), щоб до нього було застосовано такий вид запобіжного заходу, і чи є у нього відповідні кошти чи інші матеріальні цінності. У разі потреби підозрюваному (обвинуваченому, підсудному) надається можливість з'ясувати останнє питання у близьких йому осіб (див. п. 2 тієї ж постанови Пленуму Верховного Суду України).

Пленум Верховного Суду України звернув увагу суддів, що у випадку, коли для вирішення питань, пов'язаних із застосуванням застави, потрібен певний час, суд вправі на підставі ч. 8 ст. 1652 КПК продовжити строк затримання підозрюваного (обвинуваченого),щодо якого розглядається подання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту (за умови, що його було затримано у порядку, передбаченому ст. 106 КПК), до десяти, а за його клопотанням - до п'ятнадцяти діб. Якщо таке питання вирішується щодо особи, яка не затримувалася, суддя відповідно до ч. 8 ст. 1652 КПК вправі відкласти розгляд подання на строк до десяти діб і вжити заходів до забезпечення на цей період її належної поведінки або своєю постановою затримати її на зазначений строк. У постанові визначається розмір застави та зазначається, хто й на який рахунок має внести предмет останньої.

Відмовляючи в задоволенні подання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту чи продовження строку тримання під вартою та обираючи заставу, суд повинен навести аргументи на користь того, що застава в даному випадку спроможна забезпечити належну процесуальну поведінку підозрюваного (обвинуваченого) і виконання ним процесуальних обов'язків (див. п. 2 постанови).

Задоволення клопотання залежно від конкретних обставин справи може здійснюватись однією чи декількома мотивованими постановами (ухвалами). Правомірними є, зокрема, постанови (ухвали) про визначення розміру застави, про обрання останньої як запобіжного заходу за умови внесення в певний строк її предмета, про звільнення особи з-під варти у зв'язку із внесенням раніше визначеної застави тощо. З метою забезпечення належної поведінки підозрюваного, обвинуваченого, підсудного у постанові (ухвалі) мають бути визначені вимоги до нього, які випливають із ч. 1 ст. 148 КПК, а також взяті ним на себе згідно з ч. 1 ст. 1541 КПК зобов'язання. Відповідно до ст. 84 КПК, яка встановлює обов'язковість ведення протоколу як основного способу фіксування факту проведення процесуальної дії, її змісту і результатів, прийняття застави повинне бути належним чином оформлене в окремому протоколі чи в протоколі судового засідання. До протоколу приєднуються розписки підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, заставодавця про роз'яснення їм змісту ч. 3 ст. 1541 КПК, квитанція чи інший документ про внесення на депозит органу досудового розслідування або суду предмета застави та інші документи (зокрема, про вартість матеріальних цінностей, переданих як застава).

4. Заставу може внести сам підозрюваний, обвинувачений, підсудний або за нього - інші фізичні чи юридичні особи (заставодавці). Особі, що вносить заставу, роз'яснюються її права, обов'язки та наслідки їх невиконання.

Якщо застава вноситься не підозрюваним, обвинуваченим чи підсудним, а іншою особою, в протоколі повинні фіксуватися дані про неї: прізвище, ім'я та по батькові, дата народження, місце проживання чи перебування. У разі коли заставодавцем є юридична особа, зазначаються її найменування, місцезнаходження, необхідні банківські реквізити, а також дані про особу її представника і документ, яким підтверджуються повноваження представника. В останньому випадку до протоколу повинні приєднуватися документи про правомірність виділення підприємством, установою чи організацією відповідної суми для використання як застави.

Від державних підприємств, установ і організацій застава не приймається.

Заставодавець несе лише майнову відповідальність за дії особи, за яку внесено заставу. Покладення на заставодавця інших обов'язків (наприклад, забезпечити належну поведінку підозрюваного, обвинуваченого, підсудного) законом не передбачено (крім обов'язку забезпечити явку цієї особи до суду у випадку, передбаченому ч. 5 ст. 1541 КПК).

5. Предметом застави можуть бути гроші чи інші матеріальні цінності, будь-яке майно, що перебуває в цивільному обігу, належить заставодавцю на праві власності і може бути відчужене ним.

Приймаючи як заставу майно, орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя, суд повинні визначитися з таких питань: чи є підозрюваний, обвинувачений, підсудний або заставодавець власником майна; яка вартість останнього; як забезпечити зберігання майна; чи не виникнуть труднощі або цивільно-правові спори при вирішенні питання про його звернення в доход держави чи на користь цивільного позивача. Майно повинно мати такі характеристики, таку якість і такий правовий статус, щоб виконання рішення про позбавлення права власності на нього підозрюваного, обвинуваченого, підсудного чи заставодавця не було поєднане з будь-якими труднощами.

Як застава може передаватися лише майно, що перебуває у власності особи, яка вносить заставу. Якщо майно є спільною власністю декількох осіб, передати його як заставу вправі лише всі власники разом або ж один із них за згодою решти. Майно, що перебуває у спільній частковій власності, може бути самостійним предметом застави за умови, що воно виділене і передається в натурі.

Якщо законом передбачено, що право власності на дане майно (квартири, будинки, автомобілі тощо) підтверджується у спеціальному порядку чи спеціальними документами, цей порядок має бути дотриманий, а відповідні документи приєднані до справи. Про прийняття такого майна як застави повідомляються відповідні органи (нотаріальна контора, бюро технічної інвентаризації, органи обліку автотранспорту тощо).

6. Вартість матеріальних цінностей, які передаються під заставу, не повинна бути меншою від розміру, встановленого постановою (ухвалою) про застосування цього запобіжного заходу. У разі необхідності до визначення вартості цінностей може залучатися спеціаліст чи експерт. Витрати по оцінюванню предмета застави покладаються на заставодавця.

7. Гроші або інші матеріальні цінності, які долучено до справи як речові докази або на які накладено арешт, не можуть бути предметом застави. На кошти чи предмети, передані під заставу підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, може бути накладено арешт з метою забезпечення відшкодування шкоди або можливої конфіскації майна лише в разі зміни запобіжного заходу у вигляді застави на інший.

8. Закон не вимагає нотаріального посвідчення передачі предмета застави. Тому внесення як застави майна (у тому числі нерухомого або транспортних засобів) в нотаріальному порядку не посвідчується.

9. Визначаючи в кожному окремому випадку розмір застави, орган чи службова особа, які вирішують це питання, виходять з положень, що містяться в ч. 2 ст. 1541 КПК, та враховують конкретні обставини справи і дані про особу підсудного (зокрема, його сімейний та майновий стан).

Навіть за наявності якихось виняткових обставин розмір застави не може бути меншим розміру, зазначеного у законі.

Існуюча класифікація злочинів (див. ст. 12 КК) не знає поділу злочинів на тяжкі і особливо тяжкі та на інші тяжкі чи особливо тяжкі злочини. У зв'язку з цим розмір застави за чинним законодавством не може бути меншим: щодо особи, обвинуваченої у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого злочину, - 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; щодо раніше судимої особи - 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; щодо інших осіб - 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

У всіх випадках розмір застави не може бути меншим від розміру цивільного позову про відшкодування заподіяної злочином матеріальної шкоди, обґрунтованого достатніми доказами, - тобто такими доказами, на які посилається цивільний позивач і які є в справі. Розмір цивільного позову про відшкодування моральної шкоди, матеріальних вимог потерпілого, не пов'язаних із вчиненим щодо нього злочином, судових витрат тощо на розмір застави не впливає.

Разом з тим, розмір застави не повинен бути надмірно великим для даного підозрюваного, обвинуваченого, підсудного; він повинен бути достатнім, щоб забезпечити належну процесуальну поведінку цієї особи та стримати її від порушення взятих на себе зобов'язань.

10. Заставодавець звільняється від взятих на себе зобов'язань із поверненням йому предмета застави лише за таких умов:

- якщо про своє рішення відмовитися від взятих на себе зобов'язань він повідомив органу чи особі, в провадженні яких перебуває справа, до виникнення підстав для звернення застави в доход держави (див. ч. 6 ст. 1541 КПК);

- якщо він забезпечив явку підозрюваного, обвинуваченого, підсудного до органу чи особи, в провадженні яких перебуває справа;

- коли цей орган чи ця службова особа оберуть новий запобіжний захід.

11. Згідно з ч. 6 ст. 1541 КПК порушення підозрюваним, обвинуваченим, підсудним взятих на себе зобов'язань тягне за собою звернення застави в доход держави. Це питання вирішується як у судовому засіданні при розгляді справи щодо підсудного (вироком, а до його постановлення - постановою чи ухвалою), так і в іншому судовому засіданні.

Вирішення цього питання органом дізнання, слідчим, прокурором законом не передбачене.

У разі порушення підозрюваним, обвинуваченим, підсудним взятих на себе зобов'язань, що тягне за собою звернення застави в доход держави, суд не вправі звернути її на виконання вироку в частині майнових стягнень.

12. При постановленні вироку суд повинен прийняти рішення про повернення застави заставодавцю (при відсутності підстав для звернення її в доход держави).

Якщо заставу було внесено підсудним (підозрюваним, обвинуваченим), суд вправі звернути її на виконання вироку в частині майнових стягнень (у першу чергу на відшкодування заподіяної злочином шкоди). Якщо ж заставодавцями були інші особи (фізичні чи юридичні), звернення застави на виконання вироку в частині майнових стягнень можливе тільки за їх згодою.

13. Суд вправі зазначити у вироку, що запобіжний захід у вигляді застави зберігає свою дію до набрання вироком законної сили і що після цього застава повертається заставодавцю або звертається на виконання вироку в частині майнових стягнень.

14. Якщо з якихось причин питання про повернення застави заставодавцю чи про звернення її на виконання вироку в частині майнових стягнень вироком не вирішене, суд повинен зробити це в порядку, передбаченому ст. 409 і 411 КПК.

15. Коли застава як запобіжний захід скасовується чи змінюється, питання про повернення застави вирішується тим органом чи тією службовою особою, які прийняли рішення про скасування чи зміну запобіжного заходу.

Повернення застави доцільно оформляти протоколом, який приєднується до справи.

51.

Підсудність - сукупність юридичних ознак (властивостей) кримінальної справи, на основі яких КП закон визначає суд, що має право і зобов‘язаний розглянути її і вирішити по суті пред‘явленого обвинувачення. Визначити підсудність означає встановити суд, який уповноважений законом вирішити конкретну кримінальну справу. Практичне значення підсудності: чітке, юридично обґрунтоване розмежування повноважень кожної ланки судової системи, а також однойменних судів однієї ланки щодо розгляду і вирішення справ забезпечує правильне функціонування всієї судової системи, здійснення покладених на неї завдань, є однією з правових гарантій справедливого правосуддя. Так реалізується одне з невід‘ємних прав людини - право на розгляд і вирішення справи щодо неї компетентним судом, до підсудності якого належить дана справа (ст.7 Декларації прав людини). Підсудність має бути чітко регламентована законом, і обвинувачений вправі знати, який суд у відповідності з законом уповноважений розглянути його справу. Такій підхід виключає суб‘єктивізм посадових осіб (прокурорів, суддів) у вирішенні питання про те, в який суд необхідно направити справу для її розгляду по суті. Види підсудності:

1) родова (предметна);

2) спеціальна;

3) персональна;

4) територіальна (місцева);

5) за зв‘язком справ.

Родова підсудність визначається видом та характером вчиненого злочину й обумовлюється його кваліфікацією. Ця ознака розмежовує повноваження кожної ланки судової системи як суду першої інстанції. Визначається прямою вказівкою закону про віднесення певних категорій справ до розгляду і вирішення їх судом окремої ланки. За ст.33 КПК районному, міському, міжрайонному (окружному) суду - основній ланці в системі судів загальної юрисдикції - підсудні всі кримінальні справи, які підсудні вищестоящим судам і військовим судам. У випадку особливої складності або важливості справи, підсудної районному (міському) чи міжрайонному суду, ВС АРК, обласний, Київський і Севастопольській міські суди мають право прийняти її до свого провадження. Ініціатива про передачу справи у цих випадках може надходити не тільки від голови відповідного районного (міського) чи обласного (прирівняного) суду, а й від прокурора АРК, області, міст К. і С. чи його заступника (ч.2 ст.34; ч.3 ст.232 КПК). ВС України як суду першої інстанції підсудні за предметною ознакою справи особливої складності або виняткового громадського значення (ст.35 КПК). Приймаються до розгляду зі ініціативою Генпрокурора України чи його заступника (ч.3 ст.232), а також за власною.

Спеціальна підсудність визначається особливостями суб‘єкта злочину, іноді і місця вчинення злочину. Стосується злочинів, вчинених військовослужбовцями, працівниками особливо режимних об‘єктів, суддями та нардепутатами. Це підсудність міжобласного суду і військових судів. В межах спеціальної підсудності можна виділити персональну підсудність (визначено виключно особливостями суб‘єкта вчинення): стосовно військовослужбовців, суддів, нардепутатів. Є додатковою гарантією недоторканості представників законодавчої і судової влади. Справу щодо судді не може розглядати суд, де працював обвинувачений (ч.5-7 ст.13 ЗУ про статус суддів), про злочині нардепутатів підсудні ВСУ (ч.4 ст.27 ЗУ про статус нардепутата України).

Територіальна (місцева) підсудність визначається місцем скоєння злочину, за загальним правилом справа розглядається в тому суді, в районі якого вчинено злочин, якщо місце встановити не можливо - в районі закінчення попереднього розслідування в даній справі (ст.37 КПК). Підсудність за зв‘язком справ визначається можливістю об‘єднання в одному провадженні справ про обвинувачення однієї особи або групи осіб у вчиненні одного або декількох злочинів, які підсудні різним судам за предметної, територіальною, іншими ознаками. Правила зв‘язку справ:

1) дві і більше осіб у вчиненні декількох злочинів - в районі порушення справи або закінчення попереднього слідства (ст.39 КПК);

2) одна особа або група у декількох злочинів - розглядається вищестоящим з судів (ч.1 ст.40 КПК);

3) одна особа або група у декількох злочинів, один злочин військовому суду - військовий суд (ч.2 ст.40 КПК);

4) група одного або кількох злочинів, хоч одна справа загального суду - загальний суд (ч.3 ст.40 КПК). У випадках:

1) якщо кримінальна справа непідсудна даному суду;

2) якщо її доцільно розглянути в іншому суді, якому вона, як правило, непідсудна; - відбувається передача справи з одного суду до іншого.

Інші випадки передачі справи:

1) задоволено відвід або самовідвід головуючого або іншого судді і можливості заміни немає;

2) головуючий у справі вже брав участь у її розгляді, можливості сформувати новий склад суду після скасування вироку у даному суді немає;

3) суд, якому підсудна справа, мало чисельний і зайнятий розглядом іншої справи протягом тривалого часу.

Передача справи відповідно до ч.3 ст.38 КПК за вказівкою відповідного голови, та за ч.4 ст.38 КПК за вказівкою голови ВСУ, безпосередня передача справи не допускається. Спір про територіальну підсудність заборонений законом (ст.42), щоб не допустити тяганини в розгляді справи.

Визначити підсудність означає встановити суд, який згідно із законом повинен здійснювати правосуддя при попередньому розгляді кримінальної справи суддею, а також провадження в суді першої інстанції і в подальших стадіях, якщо виникає така необхідність.

Правила про підсудність мають велике практичне значення. Чітке, юридично обґрунтоване розмежування повноважень кожної ланки судової системи, а також однойменних судів однієї ланки щодо розгляду і вирішення кримінальних справ забезпечує правильність функціонування всієї судової системи, здійснення покладених на неї завдань, є однією з правових гарантій справедливого правосуддя. Додержання правил про підсудність сприяє швидкому, всебічному і повному розгляду кримінальної справи з урахуванням її конкретних особливостей та з найменшими затратами державних коштів, здійсненню принципу рівності всіх громадян перед законом і судом, підвищує виховне значення правосуддя, забезпечує реалізацію права обвинуваченого на компетентний суд.

Види підсудності

залежно від ознак самого злочину (роду, характеру), суб'єкта злочину, місця його вчинення та зв'язку кримінальних справ між собою, якщо їх кілька, встановлює такі види підсудності:

1) родову (предметну) - визначається характером вчиненого злочину й обумовлюється його кваліфікацією.;

2) спеціальну (персональну) - визначається суб'єктом злочину. Стосується кримінальних справ, що підсудні військовим судам, а також про злочини, вчинені суддями та народними депутатами України;

3) територіальну (місцеву) - визначається місцем вчинення злочину.;

4) за зв'язком справ - визначається можливістю об'єднання в одному провадженні кримінальних справ про обвинувачення однієї особи або групи осіб у вчиненні одного або кількох злочинів, які (справи) підсудні за територіальною, родовою чи персональною ознакою різним судам.

Див главу підсудність

52.

<<< < Предыдущая 1 2 3 4 56 / 106 7 8 9 10 > Следующая >>>

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]

#
10.02.20161.99 Mб31ekz_ekonomika.doc
#
19.04.2019652.29 Кб21Ekz_Filosofia.doc
#
10.02.2016568.32 Кб111Ekz_IGPZS.doc
#
10.02.20161.36 Mб306Ekz_IGPZS.doc
#
16.09.2019572.93 Кб5Ekz_IGPZS_2.doc
#
13.09.20191 Mб2ekz_krim_prots (1).docx
#
10.02.2016835.07 Кб45Ekz_kultura.doc
#
20.09.20191.4 Mб11Ekz_mova.doc
#
09.09.2019925.7 Кб10Ekz_mova.doc
#
10.02.2016571.9 Кб65Ekz_SPO.doc
#
17.04.2019461.82 Кб4Ekz_SPO.doc