2.5.6. Тенденції та перспективи фінансів місцевих громад

Можна зробити декілька зауважень стосовно фінансового режиму французьких місцевих громад.

По-перше, вони користуються досить широкою фінансовою автономією, про що свідчить велика частка місцевих податків в їхніх фінансових ресурсах, по-друге, значна свобода у використанні місцевими громадами позик.

Проте слід зазначити, що нинішній період характеризується, скоріше, зменшенням цієї автономії внаслідок масових звільнень від сплати податків, які компенсуються державою, і поверненням до деяких спеціальних дотацій, що надаються місцевим колективам (наприклад, загальна дотація на обладнання).

Рівень місцевих витрат, безсумнівно, в майбутньому зазнаватиме все більших обмежень. Правила і вимоги, що випливають із Маастрихтської угоди, суворо обмежують певні параметри державних фінансів: сукупний дефіцит органів державного управління не має перевищувати 3 % валового внутрішнього продукту, а загальний розмір їхньої сукупної заборгованості перед державою обмежується 60 % валового внутрішнього продукту. Звичайно, фінанси місцевих громад включаються в розрахунки цих агрегованих показників. Раніше говорилося про те, що ситуація із заборгованістю французьких місцевих громад на сьогодні є задовільною (ця заборгованість в останні роки зростала не так швидко, як державний борг), і тиск місцевих податків залишається на сьогодні помірним. Проте в майбутньому, якщо з певних причин фінансові потреби органів державного управління зростуть, то існує загроза виникнення у Франції конкуренції між державою і місцевими громадами за право доступу до цих ресурсів. У цьому плані в держави є всі засоби, щоб забезпечити собі пріоритет перед місцевими громадами, які в такому випадку можуть опинитися в скрутному фінансовому становищі.

Фінансові відносини між державою і місцевими громадами також зазнали значних змін, починаючи з середини 80-х років, завдяки системі укладання угод про умови планування між регіонами та державою. Ці багаторічні угоди (планування передбачене на 7 років, з 2000 до 2006 р.) передбачають довгострокові державні інвестиції, поєднуючи державні кошти (на ці угоди в 2000—2006 рр. було виділено 115 млрд франків, причому ці кошти були надані понад субсидії, про які йшлося раніше), кошти місцевих громад (на суму понад 130—140 млрд франків) і фінансування за рахунок Європейського Союзу, коли це можливо. Цей захід запроваджує також фінансове партнерство між державою і місцевими громадами у фінансуванні значних обсягів місцевих інвестицій (будівництва шляхів, діяльності університетів, функціонування заводів з переробки відходів, реконструкція міст тощо). Слід сказати, що деякі місцеві депутати критикують такий підхід, вважаючи, що так держава перекладає на місцеві громади певні інвестиції (наприклад, на університети і наукові дослідження).

Фінансова автономія місцевих громад, хоча вона й є одним із головних, а можливо, і найголовнішим елементом місцевої автономії, не є між тим сферою поза критикою. Дійсно, досвід показує, що розвиток фінансової автономії сприяє збільшенню нерівності між багатими і бідними місцевими громадами. Крім того, політика благоустрою територій також може наштовхнутися на цей принцип автономії. У цьому випадку необхідно знайти рівновагу між принципом автономії та необхідністю солідарності, яка є ознакою національної держави. Кожна країна має шукати свої шляхи вирішення цих складних питань, у тому числі й Франція.