Трудовий договір. Порядок прийому на роботу

1. Поняття трудового договору

Трудовий договір є основним інститутом у системі трудового права. Він розглядається також як підстава виникнення трудо­вих правовідносин і водночас як форма залучення до праці. Тру­довий договір широко використовується в усіх країнах з ринко­вою економікою для найму робочої сили.

За юридичною природою трудовий договір це угода про працю між роботодавцем і найманим працівником. Ця основна його ознака характерна для всіх видів трудового договору. Трудовий договір — універсальна модель найму. На підставі трудового договору працівник здає в найм власнику засобів виробництва (роботодавцю) свою здат­ність до праці.

Потрібно підкреслити, що з точки зору права нема різниці чи працює особа за трудовим договором на державному підприємст­ві, в установі, у колективному господарстві, чи у фізичної особи. Всі наймані працівники мають однаковий правовий статус, і будь-який роботодавець зобов'язаний дотримуватись усіх правил і гарантій щодо них, передбачених трудовим законодавством.

Як конкретний юридичний факт, з яким закон пов'язує ви­никнення трудових правовідносин відповідно до ст. 21 КЗпП України, трудовий договір — це угода між працівником і влас­ником підприємства, установи, організації, уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внут­рішньому трудовому розпорядку, а власник, уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати праців­никові заробітну плату і забезпечувати необхідні для виконання роботи умови праці, передбачені законодавством про працю, ко­лективним договором і угодою сторін.

Законодавче визначення трудового договору вказує на його двосторонній характер і характеризує його як угоду.

Однією із сторін трудового договору, як це випливає зі ст. 21 КЗпП України є працівник. Однак цього свого статусу він набу­ває за фактом укладення трудового договору. Тому на стадії до моменту виникнення трудових правовідносин законодавець, рег­ламентуючи етап працевлаштування, застосовує термін громадя­нин або особа. Зокрема, у ст. 24 передбачається, що при укладен­ні трудового договору громадянин зобов'язаний подати паспорт або інший документ, що засвідчує особу, трудову книжку, а у передбачених законодавством випадках, — також документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров'я та інші документи. Встановлюючи ж гарантії при прийомі на роботу окремих категорій громадян законодавець у цій же статті запи­сав, що особі, запрошеній на роботу в порядку переведення з ін­шого підприємства, установи, організації за погодженням між керівниками підприємств, установ, організацій, не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Працівником є особа, яка реалізує свою здатність до праці, той, кого приймають на роботу.

Другою стороною трудового договору є роботодавець. Це по­няття, як уже зазначалося, нове для трудового права. У трудово­му законодавстві воно не набуло свого належного закріплення. Але вже в останніх актах подається навіть його визначення. На відміну від КЗпП України Трудовий кодекс Російської Федерації, що всту­пив у силу з 1 лютого 2002 p., містить визначення поняття «роботодавець», називаючи таким фізичну або юридичну особу.

Очевидно, що це визначення найбільш повно відображає юри­дичну природу другої сторони трудового договору в умовах рин­кової економіки.

Саме юридична особа є власником підприємства, установи чи організації і діє у правовідносинах через уповноважені органи (директора, керуючого, голову правління та ін.), залишаючись при цьому фактичною стороною договірних зобов'язань, у тому числі і трудових.

Якщо найм на роботу на підставі трудового договору здійснює фізична особа, то роботодавцем вважатиметься вона. Загальні умови участі фізичних осіб у трудових правовідносинах як робо­тодавців були вже з'ясовані і вони (ці умови) співпадають в основному з цивільною правосуб'єктністю фізичних осіб.

Отже, будь-яка дієздатна фізична особа за чинним тепер трудо­вим законодавством має право наймати на роботу за трудовим до­говором іншу фізичну особу (працівника), але при цьому як робо­тодавець вона повинна забезпечити іншій стороні належні умови праці, виплату заробітної плати не нижче встановленого у державі мінімуму, надавати щорічну відпустку та інші передбачені за­конодавством та угодою сторін соціальні та побутові пільги.

Як і юридичні особи, фізичні особи — роботодавці визнаються за чинним законодавством страхувальниками, а тому зобов'яза­ні сплачувати за кожного найманого ними працівника страхові внески до різноманітних фондів соціального захисту.

Отже, трудовий договір — це така двостороння угода, за якою працівник зобов'язується особистою працею виконувати обумовлену договором роботу з дотриманням встановленого _Трудового розпорядку, а роботодавець зобов'язується виплачу­вати працівникові відповідну заробітну плату та забезпечити належні умови праці, визначені трудовим законодавством, ко­лективним договором та угодою сторін.

Як бачимо, трудовий договір виражається у взаємних зобов'я­заннях сторін. Суть цієї зобов'язальної угоди полягає у тому, що працівник бере на себе зобов'язання працювати на роботодавця в обмін на заробітну плату, обов'язок виплати якої роботодавцем гарантується державою.

Основними характерними ознаками сучасного трудового дого­вору вважаються насамперед: добровільність, відплатність та рівність сторін.

Ознака рівності сторін трудового договору є дуже близькою або навіть похідною від такої його ознаки, як добровільність.

Трудовий договір — це результат добровільного волевиявлен­ня його сторін. Не можна примусити працівника укласти трудо­вий договір, так само, як і роботодавця зобов'язати найняти ту чи іншу особу на роботу. Інакше це буде вже не трудовий дого­вір.

Щодо такої ознаки трудового договору, як оплатність, то вона зумовлена передусім його цивільно-правовою природою, як дого­вору купівлі-продажу (найму) робочої сили. Навіть зі змісту ле­гального визначення трудового договору, що подається у ст. 21 КЗпП України, де зазначено обов'язок роботодавця виплачувати працівникові заробітну плату, можна прийти до висновку про оплатний характер цієї зобов'язальної угоди.

Трудовий договір є так званою угодою intuitu personae, ос­кільки передбачає існування специфічного взаємозв'язку між роботодавцем та найманим працівником і полягає у тому, що працівник зобов'язаний особисто виконувати роботу, яка визначена угодою сторін. З огляду на момент набуття трудовим дого­вором юридичного значення, він відноситься до консенсуальних угод_; тобто таких, які вважаються укладеними з моменту досяг­нення сторонами згоди за усіма істотними умовами договору (до­сягнення консенсусу).