Розділ 17. Роль мев у подоланні світової проблеми економічного відставання країн, що розвиваються

§ 1. Криза заборгованості у світі Програмні питання

Глобальна заборгованість як одна з характерних особливостей сучасної світової економіки.

Фактори зростання величини заборгованості в світі.

Еволюція глобальної заборгованості.

Методи зниження боргів.

Паризький та Лондонський клуби в боротьбі із заборгованістю.

Реструктуризація боргів.

Ситуація із зовнішньою заборгованістю України.

Основні поняття

Економічний суверенітет

Глобальна заборгованість

Зовнішній борг

Чистий борг

Default

Країна-дебітор

Обслуговування зовнішнього боргу

Суверенний боржник

Реструктуризація боргу

Дефіцит державного бюджету

Боргова яма

Дослідники і вчені все частіше звертають увагу на такі аспекти нинішнього глобального розвитку, як визначальна роль у ньому транснаціональних корпорацій, на те, що останнім часом вище керівництво ТНК втрачає почуття громадянської відповідальності стосовно якої-небудь конкретної держави, здобуваючи риси "нових космополітів", що нинішня глобальна за своїми масштабами діяльність ТНК власне кажучи створює загрозу існуванню більшості національних держав, оскільки вони позбавляються головного - економічного суверенітету". Особливого значення це набуває для країн, що розвиваються, в силу їхньої економічної відсталості.

Проблема економічного відставання країн, що розвиваються, особливо проявляється в кризі заборгованості. Глобальна заборгованість — одна із характерних особливостей сучасної світової економіки. Сьогодні у світі неможливо знайти державу, яка спроможна була б обходитися без боргів: внутрішніх чи зовнішніх. До перших, як правило, вдаються індустріально розвинуті країни, до других - країни, що розвиваються. Можна констатувати, що модою останньої чверті ХХ ст. стало життя не відповідно до своїх достатків, і фактично не залишилось країн, які б розраховували “виключно на власні можливості”, про що і свідчить перелік країн-боржників, наведений у таблиці 17.1.

Таблиця 17.1

Провідні боржники світу (борг понад 1 млрд. доларів)

Країна	Обсяг боргу (млрд. доларів)	Країна	Обсяг боргу (млрд. доларів)
США Бразилія Канада Росія Китай Австралія Республіка Корея Мексика Індонезія Аргентина Франція Туреччина Індія Іспанія Таїланд Швеція 21. Польща 30. Куба 37. Угорщина	862,0 258,1 253,0 164,0 159,0 156,0 154,0 154,0 136,0 133,0 117,6 93,4 93,0 90,0 90,0 66,5 42,0 30,1 22,1	40. Чехія 53. Україна 56. Сербія та Чорногорія 57. Словаччина 59. Румунія 60. В’єтнам 61. Болгарія 65. Хорватія 66. Казахстан 80. Словенія 88. Боснія та Герцеговина 101. Узбекистан 111. Туркменистан 115. Литва 116. Грузія 121. Молдова 126. Македонія 127. Білорусь 129. Таджикистан	21,6 12,6 11,2 10,7 10,0 9,8 9,3 8,0 7,9 4,4 3,5 2,6 1,7 1,4 1,3 1,2 1,0 1,0 1,0

Проте у даному контексті потрібно враховувати та розрізняти поняття “борг” та “чистий борг”. Оскільки боржники, по відношенню до одних країн, можуть виступати кредиторами стосовно інших, то з цих позицій велика зовнішня заборгованість не завжди характеризує небезпеку порушення стабільності макроекономічної системи та залежність від деструктивних зовнішніх впливів. Наприклад, у переліку країн – найбільших боржників світу є як найпотужніші та найбільш стабільні макроекономічні системи (підтвердження цьому - стан їхніх справ під час світової фінансової кризи другої половини 90-х років), так і слабкі та залежні від зовнішнього фінансування національні господарства. Деякі з них цілковито “безнадійні” щодо перспектив повернення запозичених коштів (наприклад, Ефіопія, Мозамбік, Гвінея-Бісау, Нікарагуа та ін.).

Фактори, що спричинюють кризу заборгованості (одну з найактуальніших міжнародних економічних проблем), підривають досконалість кредитного ринку. На сучасному етапі розвитку міжнародне кредитування знаходиться в кризовому стані: недовіра між учасниками кредитних відносин; неспроможність позичальників відповідати за зобов’язаннями; ризик неповернення коштів, який існує для найбільших інституцій-кредиторів, особливо у випадку анулювання боргу боржником (default), у ролі якого виступає суверенний уряд. Це все, безумовно, призводить до зниження ефективності міжнародного кредиту. “Ми визнаємо, - зазначили лідери країн “великої сімки” на Ліонській зустрічі в червні 1996р., - що попереду на нас чекають певні труднощі: бюджетні дефіцити та державні борги залишаються надто великими, а національні накопичення — надто низькими … наші національні економіки все ще не досягли необхідного рівня гнучкості та пристосування до змін”.

Упродовж останніх трьох десятиріч економічна діяльність країн, що розвиваються, була б не можливою без значних надходжень ресурсів від розвинених промислових країн. Зовнішня підтримка, направлена на компенсаційне фінансування заощаджень та нестачі іноземної валюти, дозволила менш розвиненим країнам збільшити свою норму капіталоутворення і темпи економічного зростання, сплатити за імпорт устаткування та інші товари виробничого призначення для інвестицій в інфраструктуру, промисловість та сільське господарство. Крім того, технічна допомога шляхом передачі технології та кваліфікації прямо збільшує продуктивність у країнах, що розвиваються.

Після другої світової війни надання фінансової допомоги індустріальними країнами менш розвиненим країнам пройшло три етапи.

Починаючи з 1945р. і до кінця 1960-х років основними формами передачі капіталу були державна допомога, прямі закордонні інвестиції та фінансування торгівлі. Фінансування дефіциту балансу поточних операцій менш розвинених країн головним чином відбувалося через міжнародні організації та двосторонні урядові домовленості.

На другій стадії, з кінця 1960-х до 1982 р., світова економіка зазнала двох нафтових шоків, різкого коливання валютних курсів і процентних ставок та значної нестійкості балансів поточних операцій. Функціонування у цьому новому середовищі змусило міжнародні банки перейти від фінансування торгівлі до фінансування платіжного балансу. Відбувається збільшення банківських позик країнам, що розвиваються, прямі потоки інвестицій стають менш важливими, а державні потоки дорівнюють приватним.

Початок третьої стадії - серпень 1982р. Зазнавши різкого падіння доходів від експорту нафти, Мексика оголосила de-facto мораторій на сплату заборгованостей іноземним комерційним банкам. Реакція на цю акцію з боку розвинутих країн була відповідною - втрата довіри до платоспроможності менш розвинених країн у цілому і негайне анулювання банками короткотермінових кредитних ліній та значною мірою обмеження нових середньо- та довготермінових кредитів. Одночасно з цим бюджетний тиск, що спостерігався у кількох індустріальних країнах, стримав державну допомогу розвиткові. Падіння цін на нафту призвело до зменшення позитивних сальдо балансу поточних операцій країн ОПЕК, тим самим позбавивши банки нових позичкових фондів. До позичальників передавалися як ризик зменшення вартості долара, так і вищих ставок відсотка, оскільки більшість приватних позик менш розвиненим країнам виражалися у доларах зі змінними ставками відсотків. Як бачимо, третя стадія характеризувалась масовим скороченням фінансування у відповідь на міжнародну кризу заборгованості.

Зовнішня заборгованість країн, що розвиваються, набула глобального характеру. Зараз до складу цих держав входять і так звані країни, що трансформуються (Східна Європа і СНД).

До 1990-х років міжнародна криза заборгованості перетворилась у міжнародну проблему заборгованості. Розглянемо основні етапи розвитку теорії проблеми зовнішньої заборгованості.

Перший етап (70-ті рр.) - вважалося, що в розвинутих країнах акумульовано достатньо заощаджень, щоби ефективно рециркулювати їх в країни, що розвиваються, які, незважаючи на існуючий дефіцит балансу поточних операцій, можуть ефективно використовувати позики і розраховуватися із зовнішніми боргами.

Другий етап (80-ті роки) характеризується тим, що надані позики обслуговуються погано, процентні ставки великі, терміни платежів скорочуються, багато з країн, що розвиваються, стоять на межі банкрутства. Країни, що розвиваються, внаслідок того, що виплати по боргах почали перевищувати надходження нових кредитів, перетворилися у чистих кредиторів розвинутого світу. Теорії зовнішньої заборгованості сконцентрувалися на механізмах забезпечення виплат по боргах, які, по суті, являли собою суміш засобів примусу до виплат та заохочення країн, що виконують свої зобов’язання.

Третій етап (наприкінці 80-х рр.) - основним механізмом вирішення боргової проблеми виступає перегляд термінів виплат і довгострокова реструктуризація боргу на багато років вперед, коли країни, що розвиваються, змогли би потенційно почати виплати за своїми борговими зобов’язаннями. Теорії боргового навісу показали, що він є негативним податком на державні ресурси і здійснює вкрай негативний вплив на зростання заощаджень.

Четвертий етап (середина 90-х рр.) – як єдиний засіб розв’язання проблеми боргового тягаря країн, що розвиваються, розглядається просто списання значної частини зовнішньої заборгованості, оскільки стало остаточно зрозумілим, що багато з цих країн ні за яких умов і ніколи не зможуть її виплатити. Акцент в теоріях зовнішнього боргу переноситься на аналіз масштабів і механізмів такого списання.

Упродовж 1980-х років спільні дії країн-дебіторів, комерційних банків, країн-кредиторів та міжнародних організацій (зокрема Міжнародного валютного фонду та Групи Світового банку) забезпечили новий капітал. Головне завдання спільної співпраці полягало в тому, щоб допомогти країнам-дебіторам вирішити проблеми руху ліквідності і дати їм час ініціювати такі структурні економічні реформи, як лібералізація торгівлі, дефляційна політика, податкова реформа та дерегулювання. Це відтермінування також мало на меті дозволити комерційним банкам отримати новий капітал і збільшити резерви проти їхніх позик менш розвиненим країнам.

Спочатку ця проблема розглядалася переважно як нестача ліквідних засобів, тому “лікувальні” заходи зосереджувалися на перенесенні графіків сплати боргових зобов’язань приватними та державними позичальниками, проте ближче до кінця 1980-х років ситуація змінилася. Стало очевидним, що принаймні кілька країн стоять напередодні банкрутства — неспроможності обслуговувати зовнішній борг протягом тривалого терміну. Тоді акцент був перенесений на зменшення боргу. Серед найбільш поширених методів зниження боргу є такі:

• “викуповування боргу” (країна-дебітор купує борг у банку із знижкою);

• “своп борг-за-борг” (банк обмінює свою позику на облігації, випущені країною-дебітором зі знижкою або нижчою ставкою відсотка);

• “своп борг-за-цінні папери” (банк обмінює свою позику зі знижкою на місцеву валюту, а потім здійснюються інвестиції у цінні папери в країну-дебітора).

Наявність сильної мотивації до відмови від платежів за боргом суверенними боржниками виступає, вважають, головною причиною періодичного повторення міжнародної кризи заборгованості. Стимул відмовитися від частини або від усіх платежів по боргах з’являється, щоб запобігти відпливу ресурсів з країни, якщо, на думку урядів-боржників, виконання всіх платіжних зобов’язань не забезпечує більше чистого припливу ресурсів у майбутньому. Підтвердження цьому - неодноразові випадки відмови від платежів латиноамериканських країн на початку ХІХ ст., одночасні масові відмови платити в 30-х роках і події 1982р., коли величина суми обслуговування боргу зросла до розмірів нових надходжень капіталу і багато боржників вимагало перегляду термінів платежів.

Причина припинення платежів суверенними боржниками відповідним чином впливає на деякі риси поведінки міжнародних кредиторів. Одна з них —наполегливість у встановленні більш високої процентної ставки в кредитах іноземним урядам у порівнянні з кредитами приватним і державним позичальникам у своїй власній країні. Вимагання більш високої процентної ставки за існуючих умов є логічним. Це засіб отримання свого роду страхової премії на випадок відмови виплат по боргах: поки немає кризи, кредитори отримують цю премію, але у випадку кризи вони мають великі втрати. Кредитори чудово розуміють, що кредитування позичальника без надійної застави можна здійснювати лише колективно.

Постає запитання: “Що здатне розв’язати проблему відмови від платежів?” П. Ліндерт вважає, що надійним засобом вирішення проблем права власності на кредити, що надаються суверенним боржникам, є впровадження застави чи забезпечення, тобто активів того чи іншого виду, які можуть перейти у власність кредитора у випадку припинення виплат по боргу позичальником. В операціях по позиках усередині країни юридично оформлена застава або забезпечення відіграють важливу роль у підтриманні виплат по боргу та одночасно в укріпленні платоспроможності боржника, дозволяючи йому отримувати позики за більш низькою процентною ставкою. У минулому країнами, які вчасно виплачували борги, як правило, були ті, чиї кредитори мали можливість накладати арешт на активи боржників у випадку недотримання термінів виплат.

Кредитори продовжують робити поступки, проводячи реструктуризацію боргу. Реструктуризація боргу — це переоформлення боргових зобов’язань, за якими настав або прострочений термін платежу. Це поняття містить у собі:

1. Реструктуризація боргу по лінії Паризького клубу. Вона має велике значення для державних боргів і відбувається за спільною згодою країн-кредиторів. Список учасників Паризького клубу може змінюватися, однак, на ньому присутні переважно головні кредитори. Головне завдання зустрічей у Паризькому клубі — створити сприятливі умови для повертання боргів.

Останнім часом реорганізація боргів у Клубі відбувається за “Розширеними умовами Торонто” та за “ Умовами Хьюстон”.

Розширені умови Торонто були прийняті у грудні 1991р. Вони повинні застосовуватися лише до найбідніших країн, які мають ВВП на душу населення менш, ніж 675 доларів, і найвищій рівень зовнішньої заборгованості. Дані умови пропонують дві можливості по зміні умов повернення зовнішніх боргів:

1. скорочення боргів, що акуратно обслуговуваються, на 50% від загального обсягу;

2. скорочення на 50% витрат по обслуговуванню боргу.

Умови Торонто передбачається використовувати у випадках, коли країна-кредитор не бажає або не в змозі списати частину боргу чи скоротити вимоги по його обслуговуванню. У цьому випадку повернення боргу кредитору розтягується більше, ніж на 25 років, при цьому виплати відсотків відбуваються за ринковою ставкою з канікулами на перші 16 років. До вересня 1994 р. на цих умовах був реорганізований борг для 23 країн.

Трохи раніше, у вересні 1990р., Паризький клуб прийняв умови Хьюстон. Вони застосовуються для країн із середнім доходом, де ВВП на душу населення не перевищує 1345 доларів, і високим рівнем заборгованості. За хьюстонськими умовами країнам, які отримують офіційну допомогу на розвиток (25% кредиту на розвиток надається у вигляді грантів), повернення боргу розтягується на 20 років, відсотки не виплачуються протягом перших 19 років. Усім іншим країнам погашення боргу продовжують до 15 років, відсотки не виплачуються протягом 8 років. За період до 1994р. ці умови використовувалися до 14 країн світу, у тому числі до Анголи, Сирії, Панами і Польщі.

2. Реструктуризація боргу комерційними банками. Найбільш популярним прийомом реорганізації боргу для комерційних банків-кредиторів став прийнятий у 1989р. план Брейді. Згідно з цим планом, банки погоджуються на реорганізацію певної частини боргу країни, що розвивається, тільки у тому випадку, якщо її уряд почне здійснювати більш радикальну програму макроекономічних і структурних перетворень. Кожен банк-кредитор має право вибрати власні методи реструктуризації, що були раніше зазначені в умовах договору. Однак банки вибирають дорадчий комітет, який представляє інтереси усіх банків-кредиторів і веде переговори з урядом-боржником. Так, загальна сума реструктуризованого в 1993-1994 роках боргу таких країн, як Бразилія, Домініканська республіка, Йорданія, Польща, Болгарія, Еквадор склала більше 75 млрд. доларів.

У реструктуризацію боргу також включаються :

1. Конверсія боргу в активи.

2. Зворотне викуповування боргових зобов’язань (buy-back).

3. Конверсія боргу в облігації.

4. Списання всього боргу або його частини.

З точки зору правильності використання іноземних кредитів світовий досвід має багато прикладів як ефективного, так і неефективного використання зовнішніх фінансових ресурсів. Як свідчить практика, більша частка зовнішніх позичок витрачається на фінансування дефіциту державного бюджету. Характерною рисою сучасного світу є широке використання зарубіжних інвестицій та зовнішніх боргових запозичень поряд з внутрішніми джерелами фінансування, тому органічне поєднання внутрішніх та зовнішніх джерел виступає запорукою сталого їх розвитку. І це є логічним за умов глобалізації міжнародних економічних відносин та інтернаціоналізації валютно-фінансової сфери. Світовий досвід підтверджує, що пороговим є таке значення зовнішнього боргу, яке не перевищує 70% річного експорту країни. Світова практика показує ще один індикатор цієї загрози — коли річна сума на обслуговування зовнішнього боргу не повинна перевищувати 25% загальних валютних надходжень країни, або 20% експорту товарів.

Успішне вирішення всього комплексу завдань економічної та соціальної політики на 2000-2004 рр. значною мірою залежатиме і від ефективної реалізації заходів, пов'язаних з упередженням подальшого нарощування державного боргу України, особливо зовнішнього. У Посланні Президента України до Верховної Ради України (2000р.) під назвою “Україна: поступ у ХХІ століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000-2004рр.” проведений аналіз сучасного стану зовнішньої заборгованості країни дозволяє зробити наступні висновки. Ми наблизилися до критичної межі, за якою, і це засвідчує світовий досвід, країна втрачає практичні можливості вибратися з боргової ями, перетворюється на хронічного боржника. Добре відома і особлива складність цієї проблеми для України. Наші зовнішні боргові зобов'язання є короткостроковими. У результаті потреби у додаткових запозиченнях весь час зростатимуть, а можливості їх отримання - звужуватимуться. Відповідно кредити ставатимуть все дорожчими. Усе це посилює загрозу не лише зовнішнього дефолту, а й втрати Україною можливості проводити політику, яка відповідала б національним інтересам. Основними причинами такої ситуації є тривала економічна криза, незбалансованість державних фінансів, хронічна дефіцитність платіжного балансу, відсутність ефективної енергозберігаючої політики, непривабливість інвестиційного клімату для іноземних інвесторів та значний відтік за кордон національного капіталу.

Водночас потрібно визнати серйозні недоліки та прорахунки у фінансовій, грошовій та валютній політиці Уряду (Міністерства фінансів) і НБУ, штучність фінансової "піраміди", що сформувалася впродовж 1996-1998рр., не завжди кваліфіковані дії фінансових та банківських органів у здійсненні політики внутрішніх та зовнішніх запозичень, їх обслуговуванні. З урахуванням цих обставин перед новим складом Уряду стоїть завдання вжити ефективних заходів для обслуговування поточних боргових зобов'язань і виробити разом з Верховною Радою та НБУ узгоджену стратегію держави у питаннях зовнішніх запозичень і шляхів їх поетапного зменшення. Ставиться завдання зменшити частку зовнішнього боргу з 58% ВВП у 2000р. до 54% - у 2002 та 46% - у 2004р. Це ключова проблема економічної політики держави на наступні п'ять років. Відомо, якщо хтось комусь позичає, то той і диктує йому умови й Україні необхідно налагодити ефективну співпрацю з міжнародними фінансовими організаціями, враховуючи лише єдине, що є необхідним при цьому, це — не поступатися національними інтересами, а також, щоб вимоги даних організацій не суперечили обраному державою курсу економічних реформ. Проте слід відзначити, що нині існує потенційна зовнішня небезпека втручання міжнародних фінансових організацій у національно-кредитну сферу.

Таким чином, зважаючи на комплектність проблеми та необхідність забезпечення скоординованого і взаємно узгодженого її розв’язання, виникає потреба у виробленні практичного алгоритму цілеспрямованих та ефективних дій, на це і повинні бути направлені зусилля всього світового співтовариства.