5. Правове регулювання стандартизації та сертифікації господарської діяльності

Джерела: ЗУ «Про підтвердження відповідності» від 17.05.2001 року, ЗУ «Про стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповідності».

Сертифікація – це процедура, за допомогою якою визнаний у встановленому порядку орган документально засвідчує відповідність продукції, систем якості, систем управління якістю, встановленим законодавством вимогам.

Сертифікація продукції здійснюється уповноваженими на те органами з сертифікації. Державний орган, який контролює питання, пов’язані з «технічним регулюванням» господарської діяльності є Державний комітет з стандартизації, метрології та сертифікації.

Сертифікація поділяється на:

1. Обов’язкову – в законодавчо регульованій сфері.

2. Добровільну – в законодавчо нерегульованій сфері.

Обов’язкова сертифікація повинна включати в себе перевірку та випробування продукції для визначення її якісних характеристик. Після проведення обов’язкової сертифікації, суб’єкт господарювання отримує сертифікат та право маркувати свою продукцію спеціальним знаком відповідності.

Законом передбачено, що в деяких випадках, а саме коли заявник вирішив провести добровільну сертифікацію, цей товар, згідно законодавства, підлягає сертифікації тільки за ініціативою виробника, продавця або споживача товару.

Коли товар ввозиться на територію України, він має підтверджуватись сертифікатом відповідності чи свідоцтвом про визнання відповідності товару, який видається центральним органом виконавчої влади з питань технічного регулювання, та акредитованим у спеціальному законом порядку.

Перелік видів продукції, що підлягають обов’язковій сертифікації визначені Постановою КМУ від 4.11.1997 року № 1211.

Не потребує підтвердження відповідного сертифікату, у разі ввезення товарів на територію України в таких випадках:

1. Якщо товари ввозяться як подарунки.

2. Якщо товари ввозяться у режимі тимчасовості.

3. Коли товари ввозяться для проведення виставки чи виставок на території України.

4. Якщо товари ввозяться як технічна чи гуманітарна допомога.

5. Якщо товари ввозяться як інвестиція в статутний фонд підприємства.

6. Якщо товари ввозяться в режимі імпорту для подальшого реекспорту у порядку, визначеному державними митними органами.

Стандартизація (ст. 15 ГК) – технічне регулювання господарської діяльності. Це діяльність, яка полягає у встановленні положень для загального і багаторазового застосування, з метою досягнення оптимального ступеня впорядкування у певній сфері, результатом чого є відповідність продукції, процесів та послуг їх функціональному призначенню.

Об’єктами стандартизації є:

1. Продукція;

2. Процеси та послуги;

3. Персонал чи органи, які здійснюють конкретні функції і т.д.

Згідно законодавства застосовуються такі види стандартів (стандарт – це документ, який розроблений та затверджений уповноваженим органом, який містить в собі термінологію, певну позначку цієї продукції, маркування, пакування і т.д.):

1. Національні стандарти – це державні стандарти України, які прийняті центральним органом виконавчої влади з питань стандартизації та доступні до широкого кола користувачів (наприклад, державні будівельні норми та правила);

2. Галузеві стандарти – порядок розроблення, затвердження та використання яких встановлюється органом, до сфери управління якого входять підприємства, установи та організації, науково-технічні товариства та спілки, до компетенції яких належать питання організації робіт із стандартизації (в транспортній сфері, наприклад, розробляються певні стандарти Мінтрансзв’язку);

3. Стандарти підприємств – розробляються тільки в рамках конкретного підприємства.

Застосування стандартів є обов’язковим для таких суб’єктів:

1. Для суб’єктів господарювання, якщо на стандарти є посилання в технічних регламентах.

2. Для учасників угод, щодо розроблення, виготовлення чи постачання продукції, якщо в ній є посилання на певні стандарти.

3. Для виробника чи постачальника продукції, якщо він склав декларацію про відповідність продукції певним стандартам.

Відповідальність за порушення:

1. Передача замовнику або у виробництво конструкторсько-технологічної та проектної документації, яка не відповідає вимогам стандартів, то розробник цієї документації сплачує штраф у розмірі 25% від вартості розробки.

2. У разі реалізації продукції, що не відповідає стандартам – 25% від вартості реалізованої продукції.

3. За реалізацію на території України імпортної продукції, яка також не відповідає вимогам стандартів, стосовно безпеки для життя та здоров’я людей – 50% від вартості реалізованої продукції.

4. За реалізацію продукції, забороненої для випуску органами державного нагляду – 100% від вартості реалізованої продукції.

5. За ухилення підприємця від пред’явлення органам державного нагляду продукції, яка підлягає контролю, сплачується штраф у розмірі 25% вартості продукції, що випущена з моменту ухилення.

6. Порядки проведення перевірок затверджуються відповідними нормативно-законодавчими актами, але всі вони мають відповідати загальним законодавчим вимогам.

Згідно п. 4 ст. 4 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності», виключно законами встановлюються:

·        органи, уповноважені здійснювати державний контроль у сфері господарської діяльності;

·        види господарської діяльності, які є предметом державного контролю;

·        повноваження органів державного контролю щодо зупинення виробництва (виготовлення) або реалізації продукції, виконання робіт, надання послуг;

·        вичерпний перелік підстав для зупинення господарської діяльності;

·        спосіб здійснення державного контролю;

·        санкції за порушення вимог законодавства і перелік порушень, які є підставою для видачі органом державного контролю припису, розпорядження або іншого розпорядчого документа.

Орган державного контролю не може здійснювати державний контроль у сфері господарської діяльності, якщо закон прямо не уповноважує такий орган на здійснення державного контролю у певній сфері господарської діяльності та не визначає повноваження такого органу під час здійснення перевірки.

Державний контроль здійснюється за місцем провадження господарської діяльності суб'єкта господарювання або його відокремлених підрозділів, або у приміщенні контролюючого органу у випадках, передбачених законом.

Дія  Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» не поширюється на відносини, що виникають під час здійснення заходів валютного контролю, митного контролю, контролю за дотриманням бюджетного і податкового законодавства, контролю за дотриманням порядку проведення розрахунків, за виробництвом та обігом спирту, алкогольних напоїв і тютюнових виробів, використанням державного та комунального майна, банківського і страхового нагляду, інших видів спеціального державного контролю за діяльністю суб'єктів  господарювання на ринку фінансових послуг, державного контролю за дотриманням законодавства   про  захист  економічної  конкуренції,  державного архітектурно-будівельного  контролю  та  нагляду, телекомунікації, поштовий   зв'язок,   радіочастотний   ресурс   України,  під  час проведення    процедур,    передбачених   Кодексом   України   про адміністративні правопорушення, а також оперативно-розшукової діяльності, дізнання, прокурорського нагляду,  досудового слідства правосуддя,д державного нагляду за дотриманням  вимог  ядерної  та  радіаційної  безпеки,  державного нагляду (контролю) за дотриманням ліцензійних умов транспортування природного і нафтового газу трубопроводами та його розподілу, постачання природного газу, зберігання природного газу в обсягах, що перевищують рівень, який встановлюється ліцензійними умовами провадження господарської діяльності із зберігання природного газу.

Основні етапи перевірок контролюючими органами:

Етап 1. Плановий чи позаплановий захід повинен здійснюватися у присутності керівника (його заступника), або уповноваженої особи суб'єкта господарювання

Посадові особи контролюючого органу повинні пред’явити суб’єкту перевірки службові посвідчення та посвідчення або направлення на проведення перевірки.

Якщо у суб’єкта перевірки наявний журнал здійснених перевірок, посадова особа органу державного контролю вносить до цього журналу відповідний запис перед початком перевірки.

Етап 2. Посадові особи контролюючого органу після допущення до перевірки вивчають документи, здійснюють дії, передбачені окремими порядками проведення перевірок, та зобов’язані зберігати комерційну таємницю суб’єкта господарювання, яка стала відома їм при проведенні перевірки.

Етап 3. За результатами здійснення планової чи позапланової перевірки посадова особа контролюючого органу, у разі виявлення порушень вимог законодавства, складає акт проведеної перевірки у 2-х прирмірниках.

В такому акті мають міститися такі відомості:

1) дата складання акту;

2) тип перевірки (планова/позапланова);

3) вид заходу (перевірка, ревізія, обстеження, огляд, тощо);

4) предмет перевірки;

5) найменування контролюючого органу, посади та ПІБ перевіряючих;

6) найменування юридичної особи або ПІБ фізичної особи – підприємця, щодо яких здійснювалась перевірка;

7) стан виконання суб’єктом перевірки вимог законодавства, а в разі невиконання – детальний опис виявленого порушення з посиланням на відповідну вимогу законодавства.

В останній день перевірки 2 примірники акта підписуються посадовими особами контролюючого органу, які здійснювали перевірку, та суб’єктом перевірки. Якщо суб’єкт господарювання не погоджується з актом, він підписує акт із зауваженнями, які є невід’ємною частиною акта. Один примірник акта вручається суб’єкту господарювання, а другий зберігається в контролюючому органі, що здійснювавперевірку.

Етап 4. На підставі акту, в якому зафіксовано факти порушення вимог законодавства, протягом 5 робочих днів з дня завершення перевірки, в 2-х примірниках складається припис, розпорядження або інший розпорядчий документ про усунення порушень, виявлених під час проведення перевірки.

Рис. 1. Розпорядчі документи

Етап 5. Перший примірник такого розпорядчого документу не пізніше 5 днів з моменту складання надається суб’єкту господарювання для виконання, а другий – з підписами суб’єкта господарювання щодо погоджених термінів усунення порушень, залишається в органі державного контролю.

В разі відмови суб’єкта господарювання від отримання розпорядчого документа, останній направляється рекомендованим листом, а на примірнику контролюючого органу проставляється відповідний вихідний номер та дата направлення.

7.  Право на підприємницьку діяльність включає можливість захисту від неправомірних дій як інших підприємців, так і з боку держави в особі її органів, у тому числі право на оскарження їхньої діяльності, що обмежує це право.    Захист підприємців від втручання в їхню діяльність державних органів має конституційну основу. Відповідно до ст. 55 Конституції України “кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб”. “Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної і моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень” (ст. 56 Конституції України).    Останнім часом зростає тенденція збільшення звернень до судових органів суб'єктів підприємницької діяльності для захисту своїх інтересів.    Згідно з ч.7 ст.19 Господарського кодексу України дії та рішення державних органів контролю та нагляду, а також їх посадових осіб, які проводили інспектування і перевірку, можуть бути оскаржені суб'єктом господарювання у встановленому законодавством порядку. Відповідно до ч.7 ст.23 Господарського кодексу України спори про поновлення порушених прав суб'єктів господарювання та відшкодування завданої їм шкоди внаслідок рішень, дій чи бездіяльності органів, посадових або службових осіб місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень вирішуються в судовому порядку.    Згідно зі ст.20 Господарського кодексу України одним із засобів захисту прав суб'єктів господарювання є визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб'єкта господарювання.    Одним з важливих і розповсюджених засобів захисту прав суб'єктів підприємницької діяльності є визнання судом виданого державним або іншим органом незаконного акта недійсним (повністю або в частині).    Підставою для застосування цього засобу захисту є видання державним або іншим органом акта, що не відповідає його компетенції або вимогам законодавства. Оскільки це дві самостійних підстави, то може бути визнаний недійсним той акт, який відповідає вимогам законодавства, але прийнятий з перевищенням компетенції відповідного органу, так і, навпаки, прийнятий у межах його компетенції, але такий, що суперечить законодавству.    Перевищення компетенції державного органу означає видання ним акта поза його компетенцією. Порушення актом державного органу вимог законодавства — це суперечливість законодавству прийнятого акта за його змістом, формою, порядком і строками прийняття.    Неправомірні акти державних органів, що зачіпають права підприємців, порушують дві заборони, встановлені Господарським кодексом України. Перша — заборона, встановлена в ч.5 ст.19 Господарського кодексу. Згідно з ч.5 ст.19 ГК незаконне втручання та перешкоджання господарській діяльності суб'єктів господарювання з боку органів державної влади, їх посадових осіб при здійсненні ними державного контролю та нагляду забороняються. Друга — заборона, встановлена в ч.4 ст.23 ГК. Відповідно до ч.4 ст.23 ГК незаконне втручання органів і посадових осіб місцевого самоврядування у господарську діяльність суб'єктів господарювання забороняється. Визнання недійсним не відповідному законові акта органу державного управління або місцевого органу державної влади за позовом власника або особи, права якої щодо володіння, користування або розпорядження належним її майном порушені виданням такого акта, передбачено ч. 1 ст. 57 Закону України “Про власність”.    Визнання незаконного акта недійсним може застосовуватися як єдиний засіб захисту (коли для захисту підприємців досить визнати акт недійсним), або поєднуватися з іншими засобами захисту і відповідальності. Так, визнання недійсним акта державного або іншого органу може поєднуватися із застосуванням міри цивільно-правової відповідальності — стягненням судом за позовом підприємця збитків, завданих йому внаслідок виконання вказівок державних чи інших органів або їхніх службових осіб, що призвели до порушення прав підприємця, а також внаслідок неналежного здійснення такими органами чи їхніми службовими особами передбачених законодавством обов'язків щодо підприємця.    Нерідко в практиці поєднується вимога про визнання недійсним актів державних органів з позовом про повернення (зворотне стягнення) необґрунтовано списаних цими органами в примусовому порядку сум. Суб'єкти підприємницької діяльності звертаються до господарського суду з позовами про повернення з бюджету незаконно списаних штрафів, інших фінансових санкцій, податкових недоїмок та інших обов'язкових платежів у бюджет.    З метою однакового і правильного вирішення, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних та інших органів, президія Вищого арбітражного суду України надала роз'яснення “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів” від 26.01.2000 р. № 02-5/35.    Таким чином, засобами захисту прав суб'єктів підприємницької діяльності від незаконних актів державних органів, їхнього втручання у господарську діяльність підприємців є:    - визнання недійсними (повністю або в частині) актів державних та інших органів, які не відповідають законодавству і порушують права та інтереси суб'єктів підприємницької діяльності, що охороняються законом;    - повернення з бюджету грошових коштів, безпідставно списаних у вигляді санкцій або за іншими підставами державними органами в примусовому порядку;    - відшкодування збитків, завданих підприємцям неправомірними актами державних органів.