Ярослава Закревська
Закревська Ярослава Василівна (14 грудня 1931, с. Звяртів Томашівського повіту, тепер Люблінського воєводства, Польща — 2 вересня 1999, Львів) — український мовознавець, доктор філологічних наук з 1985, професор з 1994.
Закінчила 1953 Львівський університет.
З 1956 працювала в Інституті суспільних наук АН УРСР (з 1993 — Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України): молодшим, старшим, провідним науковим співробітником.
З 1987 — завідувач відділу мовознавства.
Одночасно (з 1996) — професор Львівського університету.
Основні праці — з української діалектної мови, ареалогії діалектних явищ, словотворення («Нариси з діалектного словотвору в ареальному аспекті», 1976; «Специфіка територіальної диференціації діалектів за даними словотворення», 1978, рос. мовою), лексики («Лінгвогеографічний аспект у вивченні галузевої лексики. На матеріалі народних назв рослин», 1970, рос. мовою; «Шляхи дослідження народних назв рослин», 1971), теорії лінгвічтичної географії («Атлас української мови», т. 2, 1988, співавтор і один з редакторів; т. З, 2001, співавтор; «До проблеми зведених карт лексико-словотворчої серії ЗЛА», 1988), міжмовних зв'язків («До історії українсько-південнослов'янських мовних зв'язків», 1983; «Общеславянский лингвистический атлас. Серия лексико-словообразовательная», в. 1 —З, 1988—2000, у співавторстві; «Общекарпатский диалектологический атлас», т. 1—6, 1989—2001, у співавт.).
Співавтор і редактор словників гуцульських говірок «Гуцульщина. Лінгвістичні етюди» (1991) та «Гуцульські говірки. Короткий словник» (1997); керувала укладанням багатотомного словника гуцульського діалекту.
Досліджувала мову творів і лінгвістичну спадщину Івана Франка (монографія «Казки Івана Франка. Мовно-художній аналіз», 1966; розділ «Погляди Івана Франка на роль народної мови в процесі утвердження єдиної української літературної мови» у кн. «І. Я. Франко і світова культура», 1990).
Однією з найвизначніших праць Ярослави Закревської, в тому числі, яка стосується предмета дослідження, є «Гуцульські говірки. Лінгвістичні та етнолінгвістичні дослідження». Збірник присвячено проблемам дослідження одного з найархаїчніших українських говорів. До нього ввійшли статті різної проблематики: історії дослідження гуцульських говірок, лексикології, фразеології, ономастики, лінгвогеографії, lдуховної культури, міфології. Окремими розділами видання є «Словник говірки с. Бродина» Олекси Горбача та «Матеріали до бібліографічного покажчика праць про гуцульські говірки».
Іван Панькевич
Практично немає такої ділянки в гуманітарній галузі науки, зокрема, що стосується терену українського Закарпаття, у якій би вчений не залишив помітний слід.
Детальне вивчення місцевих діалектів, старовинних рукописних і друкованих пам’яток, особливостей матеріальної і духовної культури, творчості письменників, розробка питальників для збору діалектних слів, фольклорних та етнографічних матеріалів, чисельні пошукові експедиції і виїзди у села краю, підготовка, видання і перевидання підручника української мови для шкіл, який відіграв важливу роль у поступовому переході закарпатських українців з народної на українську літературну мову, видання капітальних праць «Українські говори Підкарпатської Руси і сумежних областей», «Матеріали до історії мови південнокарпатських українців», «Нарис історії українських закарпатських говорів. Частина перша. Фонетика»(дві останні роботи вийшли вже після смерті автора), титанічна робота над Словником українських говорів Закарпаття, майже три сотні опублікованих статей і чимала кількість матеріалів, які не встигли побачити світ і залишилися в архіві дослідника, – такий далеко не повний перелік зробленого Іваном Панькевичем.
Особливо слід відзначити надзвичайно плідну роботу І. Панькевича на ниві дослідження українських говорів Закарпаття. Вже на початку свого перебування в Ужгороді він запланував виконати три важливі завдання:
1) підготувати матеріали про фонетику, морфологію, синтаксис і фразеологію українських говорів Закарпаття;
2) написати працю з історії закарпатоукраїнських говорів;
3) укласти словник українських говорів Закарпаття.
Поставлену перед собою мету повністю здійснити не вдалося, але й те, що зробив у цьому плані І. Панькевич, гідне подиву і захоплення.
На основі зібраного майже з 300 сіл діалектного матеріалу вчений видав капітальну монографію «Українські говори Підкарпатської Руси і сумежних областей» (Прага, 1938), в якій подав вичерпний опис фонетичних і морфологічних явищ. Це була, по суті, перша в українському мовознавстві праця, в якій послідовно застосовано географічний метод дослідження. Крім цього, до праці додано зразки мови із 109 сіл (народні пісні, казки, оповіді, легенди, перекази, звичаї і т.д.).
Значну роботу провів І. Панькевич по збору і дослідженню старовинних рукописних і друкованих книг, у тому числі покрайніх записів на церковних книгах, а також по збору інших матеріалів до історії говорів закарпатських українців. Наслідком цієї роботи стали праці «Матеріали до історії мови південнокарпатських українців» та «Нарис історії українських закарпатських говорів. Частина перша. Фонетика». Обидві праці вийшли вже після смерті автора.
Незавершеною залишилася і величезна праця «Словник українських говорів Закарпаття», над якою він працював, починаючи з 1921 року і до останніх днів свого життя. Картотека словника нараховує близько ста тридцяти тисяч карток і чекає на своє подальше опрацювання (у даний час вона знаходиться у Празі). Ідея об’єднання матеріалів словника І. Панькевича з матеріалами словника Миколи Грицака, що у свій час виношувалася, на жаль, свого втілення не одержала.
З питань мови, літератури, фольклору та етнографії в активі вченого понад 260 поважних статей і рецензій, переважна більшість з яких присвячена дослідженню українців Закарпаття. Крім цього, залишився неопублікованим величезний архів дослідника.
З великих неопублікованих праць І. Панькевича слід відзначити його книгу «Закарпатоукраїнські колядки і щедрівки», яка чекає на свого видавця, та «Пандекти Антіоха 1307 р.» (аналіз цінної пам’ятки україн-ської культури).
Серія статей присвячена дослідженню зимових (Різдво) та весняних (Великдень) свят, народних пісень, оповідей. З інших його етнографічних праць варто відзначити такі, як «Із матеріальної культури Підкарпатської Русі. Сани на руськім Підкарпаттю». «Гуцульські страви», «Водяні млини на Підкарпатській Руси», «Дрітярі», «Ще раз о спиських дрітарях села Орябина», з літературо-знавчих – статті, присвячені творчості Тараса Шевченка, Івана Франка, Маркіяна Шашкевича, Олександра Духновича, Михайла Андрелли, Євменія Сабова, Юлія Яворського та інших, з краєзнавчих – «Деякі уваги і предложеня до науки о ріднім краю», «Підкарпатські русини на культурній місії у русинів галицьких при кінці XVIII і початком XIX ст.», «Наш національний музей», «Краєзнавство на Підкарпатській Руси» та інші.
Варто згадати і видану І. Панькевичем у 1922 році «Граматику руського язика для нижчих класів гімназії і шкіл горожанських» (перевидана у 1927 і 1936 рр.), яка відіграла важливу роль у поступовому переході закарпатських українців на літературну українську мову.
Активну участь взяв І. Панькевич у заснуванні і діяльності таких відомих громадських культурно-освітніх інституцій, як крайове товариство «Просвіта», де він був секретарем і членом головної ради, та Педагогічне товариство Підкарпатської Руси, проводив плідну учительську працю в шкільному відділі та Ужгородській гімназії, редагував ряд видань, зокрема журнали «Віночок», «Учитель», най-кращий у 20–30-і рр. краєзнавчий журнал «Підкарпатська Русь», найповажніше у міжвоєнному двадцятиріччі наукове видання – «Науковий збірник товариства «Просвіта» (дванадцять томів). Окрім цього, він стояв біля джерел заснування бібліотеки, архіву і музею товариства «Просвіта» в Ужгороді, взяв діяльну участь в організації спорудження Народного Дому товариства «Просвіта», створенні архіву народної пісні. З його ініціативи у 1929 та 1935 рр. французькою та празькою музичними фірмами було записано 150 зразків закарпатоукраїнського музичного фольклору на 29 грамофонних платівках, які на сьогоднішній день є унікальними.
Нещодавно, стараннями д-ра Миколи Мушинки, у Пряшеві побачила світ книга «Голоси предків» (звукові записи фольклору Закарпаття із архіву Івана Панькевича).
Величезну дослідницьку роботу провів І. Панькевич і на терені Пряшівщини, наслідком якої стали численні наукові статті, підручники української мови.
Іван Панькевич досі залишається найвизначнішим дослідником мови і культури закарпатських українців, через що заслужив шану і визнання у науковому і культурному світі, в тому числі на Закарпатті.
Іван Верхатський
Ще навчаючись у гімназії Іван Верхратський збирає переважно на території Галичини „знадоби язикові" та науково опрацьовує їх, принагідно подає синоніми до назви кожної „травиці" чи „животини", аби показати, котра лексема найприйнятніша для літературної мови; водночас записує забобони і повір'я, які згодом стануть матеріялом для діялектологічних досліджень. Студіюючи праці Ф.Міклошича, А.Шляйхера, П.Шафарика, В.Гумбольдта, Іван Верхратський ставить собі за мету "дослідити так мало пізнану мову галицько-руського люду". 1877-го року І. Верхратський видає свого роду тлумачно-етимологічний словник "Знадоби до словаря южноруського", у якому вміщує слова і вислови "з різних сторін Галичини, Русі угорської, Буковини та України", зазначаючи при кожній лексемі місцевість її поширення, аби з'ясувати найуживаніший варіант . Праця налічує 2500 слів, до деяких подано відповідники з старослов'янської, латинської, грецької, німецької мов та санскриту.
1878-го року праці І.Верхратського видає німецькою мовою В.Яґіч („Подальший внесок до наголошування в малоруській мові", „Про діялект мармароських русинів", „Про діялект галицьких лемків. Внесок до слов'янської філології"), які сприяли розвитку української діялектної лексикології фонетики та морфології.
Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття виходить низка українських монографічних праць із "Словарцями" Івана Верхратського. Автор видає такі словники південно-західного наріччя,: „Про говір замішанців" (замішанський говір – це видозміна лемківського – О.М.), „Знадоби до пізнання угорсько-руських говорів", „Про говір галицьких лемків", „Говір батюків" (батюки – в основному жителі околиць міст Жовкви, Рава-Руської, Яворова, Городка, Угнова – О.М.). Подорожуючи від села до села, автор збирає великий лексичний матеріял. У всіх діялектологічних дослідженнях – чітка структура. Іван Верхратський досліджує систему наголошення лексем у різних говорах (поділяє слова на ті, що мають сталий наголос, і на ті, що мають рухомий наголос), а також: а) аналізує "Граматику" (що складається з розділів "До звучні", "До пнетвору", "До словотвору", "До словоладу"), б) наводить "Взорці бесіди" (повір'я і оповідання, загадки і приказки, пісні), в) подає "Словарець". Автор не лише детально описує фонетичні, словозмінні, словотвірні та синтаксичні особливості кожного наріччя, а й намагається зробити порівняльний аналіз, подаючи до зазначених слів загальноруські, старослов'янські, польські відповідники. Науковим підґрунтям його роботи є великий фактаж та численні зразки народної бесіди, а це – "надійний матеріял для характеристики говору" . У цих працях учений не завжди науково правильно класифікує західноукраїнські говори, однак опис діялектів Галичини, Буковини, Закарпаття – важливе джерело для дослідження процесу формування української мови.
Іван Верхратський в історії української мови – це загальновизнаний діялектолог та лексиколог, відомий громадський діяч Галичини, знаний просвітитель і будитель культурно-національного життя свого краю, великий патріот, який завжди залишався вірним своїм переконанням: „Я вважав за потрібне просувати наш народ тихою, мурашиною працею за допомогою поширення почуття національного та розвиваючи рідний язик".
Геровський Георгій
Геровський, Георгій Юліанович (6 жовтня 1886, Львів — 5 лютого 1959, Пряшів) — етнограф та лінгвіст, належав до москвофільского напрямку.
У Росії Георгій Геровський служив у армії під час Першої світової війни, після Лютневої революції переїхав до Саратова. Від відхилив пропозиції нової влади очолити кафедру слов'янознавства та працював спочатку шкільним вчителем а пізніше — бібліотекарем у Саратовському університеті. Неприязнь до більшовизму невдовзі спонукала його прийняти запрошення брата (що на той часом проживав у Чехословаччині) та переїхати до Закарпаття, хоча чехословацьке громадянство він так і не отримав.
Все подальше життя Георгія Геровського було пов'язано з Карпатською Руссю, як офіційно називалося Закарпаття складі Чехословаччини. Його погляди спричинили гострий конфлікт з багатьма місцевими діячами, він був позбавлений можливості викладати та декілька разів потрапляв під домашній арешт. Не маючи змоги вести викладацьку діяльність, він почав етнографічні дослідження, отримавши спеціальне доручення від чеської Академії наук. Кілька років він вивчав закарпатські говірки, що відобразилося у його головному труді «Мова Підкарпатської Руси».
«Мова Підкарпатської Русі». Ця головна робота його життя була результатом багатолітніх досліджень говірок краю. Хоч і поділяючи стару концепцію Соболевського про єдність усіх східнослов'янських мов, які розглядалися як варіанти однієї, Геровський дав повний та професійний аналіз народної мови Закарпаття. Він відзначив її спільні риси з іншими українськими говірками та східнослов'янськми мовами так само як і самобутні властивості. Йому також належить одна з перших спроб внутрішньої класифікації закарпатського діалекту, який він розділив на групи, виходячи з таких сталих особливостей як наголос та доля давноруських фонем. Його стислий нарис, супроводжений прикладами народної мови, записаними у різних селищах краю за допомогою особливого фонетичного правопису, не втратив наукової актуальності і зараз[6] . Крім того, в роботі простежена історія літературної мови Закарпаття у всіх її різновидах, супроводжена численними прикладами та витягами.