3. Право в Галичині, Буковині і Закарпатті
У 1772 – 1786 рр. тривав процес зміни польського законодавства на австрійське. Правові положення, обов’язкові на території Галичини, містилися у спеціальних збірниках, що включали “накази і закони для всіх”, “вироки”, “мандати” та інші правові акти. Вони друкувалися на польській і німецькій мовах. На цих же двох мовах друкувався “Провінціяльний звід законів” (Львів, 1827 – 1861 рр.), пізніше названий “Загальний вісник місцевих законів”.8
Таким чином, на територію західноукраїнських земель поступово поширювалась чинність австрійського права. Проте багатонаціональний характер Австрійської монархії став однією з причин того, що у правовій системі цієї держави тривалий час не було єдності. Але ще до загарбання західноукраїнських земель Австрією там проводилися певні заходи щодо об’єднання цивільного права різних австрійських провінцій. Для ліквідації партикуляризму в праві була створена 1753 р. кодифікаційна комісія, яка 1766 р. подала вироблений нею проект цивільного кодексу на затвердження імператриці Марії Терезії. Однак цей проект імператриця не затвердила. Особливо пожвавилася робота над кодифікацією цивільного та інших галузей права в останній чверті ХVІІІ ст. Галичина стала своєрідним полігоном, місцем випробування нових законів, чинність яких відтак поширювалася й на інші австрійські провінції. У 1772 р. була створена нова комісія для переробки незатвердженого проекту цивільного кодексу. Робота просувалася дуже повільно, і тільки 1785 р. була складена перша частина кодексу, яку імператор Йосиф ІІ затвердив декретом 1 листопада 1786 р. До неї увійшли норми про права підданих, сімейне та опікунське право.
Коли закінчилася робота над складанням повного цивільного кодексу, він декретом 13 лютого 1797 р. під назвою Галицького цивільного кодексу був запроваджений у Західній, а декретом 8 вересня того ж року – і у Східній Галичині. Таким чином припинило дію старе польське феодальне право, а сам кодекс став фундаментом для дальшого вдосконалення цивільного законодавства. Але тільки 1811 р. після кількох переробок був затверджений і з 1 січня 1812 р. введений у дію цивільний кодекс для всієї Австрії. На Тернопольщині цивільний кодекс 1811 р. був введений у дію з 1 лютого 1816 р., оскільки вона від 1809 р. до 1815 р. перебувала у складі Росії.
Кодекс мав 1502 статті і поділявся на три частини. У вступі викладені загальні положення про цивільний закон, перша частина присвячена особовим правам; друга – речовим, у третій подаються спільні постанови щодо особових і речових прав.
Джерелами цивільного кодексу послужили пандектне право, тобто пристосоване до капіталістичних відносин римське право, Прусське земське уложення 1794 р. і провінційне право деяких австрійських країв, але вони часто й істотно перероблялися і змінювалися.
Австрійський цивільний кодекс 1811 р. – це модернізований формулами капіталістичного права дворянський звід законів. Будучи компромісом капіталістичного та феодального права, він у нових історичних умовах застарів. Із деякими змінами, внесеними до кодексу в роки першої світової війни, кодекс продовжував діяти на території Галичини й після її включення за Ризьким мирним договором 1921 р. до складу Польщі. У 1933 р. був затверджений обширний за обсягом польський кодекс зобов’язань, який припинив дію значної частини австрійського цивільного кодексу 1811 р.
Ще до проведення кодифікації цивільного права 1763 р., в Австрії був затверджений кодекс вексельного права. Він налічував усього 53 статті та охоплював норми, що регулювали питання кредиту. Чинність цього кодексу 1775р. була поширена на Галичину і Буковину, де вексельні справи регулювалися звичаєвим правом.
Майже одночасно з підготовкою цивільного кодексу розпочалася робота над складенням цивільного процесуального кодексу, якому надано силу закону в 1781 р. Через деякий час кодекс був перероблений і введений у дію 1796 р. у Західній Галичині, а 1807 р. – у Східній Галичині, діставши назву Галицького цивільного процесуального кодексу. Процес характеризувався повільністю, тяганиною, дорожнечею суду і тому виявився фактично недоступним для багатьох. Навіть тодішні юристи визнавали, що “встановлення істини стало тяжкою і коштовною справою, а правосуддя – повільним і непевним”.
У 1825 р. був вироблений новий проект цивільного процесуального кодексу для всіх австрійських країв, але його імператор не затвердив. З цього проекту трохи пізніше були введені у дію тільки окремі його розділи (адвокатська ординація 1849 р., закон про компетенцію судів 1855 р., закон про судочинство у безспірних справах 1854 р. тощо).
Робота над кодифікацією кримінального права розпочалася у грудні 1768 р., коли в Австрії був затверджений імператрицею Марією Терезією кримінальний кодекс (скорочено Терезіана). Він складався з двох частин, з яких перша належить до процесуального, а друга – до матеріального права. Система покарань була дуже жорстокою, процес мав інквізиційний характер з широким застосуванням тортур, скасованих, щоправда, 1776 р. Цей кодекс не діяв у Галичині в частині матеріального кримінального права, але був запроваджений там 1774 р. у частині процесуального права, яке дещо змінилося впродовж найближчих років. Так, 1781 р. було видано розпорядження, яке давало судам право допускати свідками жінок і євреїв.
Імператор Йосиф ІІ 1786 р. затвердив загальну судову інструкцію для судів усіх інстанцій, що детально регулювала порядок розгляду судами справ. У цій інструкції, яку можна вважати своєрідним процесуальним кодексом, подавалися зразки процесуальних документів і форми бланків для судової статистики.
У січні 1787 р. був виданий новий австрійський кримінальний кодекс про злочини та їх покарання, що мав окремі положення, характерні для буржуазного кримінального права. Проте загалом він вважався феодальним кодексом. Застосовувалися дуже суворі покарання, але скасовувалася смертна кара. Цей кодекс (його називають скорочено Йосифіною) вперше в історії австрійського кримінального права поділив злочинні дії на кримінальні злочини (їх розглядали суди), і тяжкі поліцейські проступки (тобто менш серйозні правопорушення, що розглядалися адміністративними органами).
У порядку досвіду 1796 р. був запроваджений у Західній, а з 1797 р. у Східній Галичині кримінальний кодекс, підготовлений австрійським юристом Й Зонненфельсом. Цей кодекс 1803 р. із незначними змінами був проголошений чинним у всій Австрії. Кодекс складався з двох розділів – перший стосувався норм кримінального матеріального права, другий – процесуального права.
Кримінальний кодекс 1803 р. (його називають скорочено Францішканою) встановив смертну кару за деякі злочини, але смертні вироки імператор у порядку помилування здебільшого змінював позбавленням волі, що повинно було створити в умовах розпаду феодально-кріпосницького ладу та зростання капіталістичних відносин популярність абсолютної влади, зміцнити віру народу в “доброго і щедрого імператора”. Так, із 1304 смертних вироків, винесених австрійськими судами до 1848 р., виконано тільки 448. всі інші замінені позбавленням волі на різні строки.9 Кримінальний кодекс був переглянутий 1852 р.