Бурлачук л.Ф. Психодіагностика інтелекту: ілюзії і реальність

(Бурлачук л.Ф. Психодиагностика интеллекта: иллюзии и реальность // Психология. 2004. №4. – c. 64–71)

Б урлачук Леонід Фокич – завідувач кафедрою психодіагностики і медичної психології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Доктор психологічних наук, професор, член-кореспондент Академії педагогічних наук України. Голова науково-методичної комісії з психології при Міністерстві науки і утворення України. Координатор міжнародних проектів в області професійної (психологічного) освіти.

Основні праці в області медичної психології, психодіагностики і психології особистості: «Психодиагностика интеллекта и личности» (1978), «Исследование личности в клинической психологии» (1979), «Словарь-справочник по психологической диагностике» (1989, 2-е изд. – 1999), «Психодиагностика личности» (1989), «Психодиагностика» (1995), «Введение в проективную психологию» (1997), «Психология жизненных ситуаций» (1998), «Основы психотерапии» (1999, 2-е изд. – 2001), «Focus Eastern Europe: Psychological and Social Determinants of Behavior in the Transition Countries» (Innsbruck, 2001), учебник «Психодиагностика» (СПб., 2003), учебник «Психотерапия» (СПб., 2003). Контакти: psydiag@voliacable.com

Сучасний стан психодіагностики в Росії і Україні

Отже, знову дискусія про тести. Скільки їх уже було на нашому віці!.. Згадуються 70-і роки, роки другого пришестя тестів у радянську психологію, яка тривалий, дуже довгий час шарахалася від них як біс від ладану. Первинне боязке ставлення до тестів (ну як же, адже ще були живі в пам'яті старшого покоління психологів жорсткі каральні заходи, які робила влада по відношенню до тестологів!) досить швидко змінилося їх широким поширенням у зголоднілій за діагностичним інструментарієм і чахнучій без них практиці. Численні переклади найбільш відомих зарубіжних тестів, різні доморослі методики наводняють ринок професійної літератури. Проте, на великий жаль, відбувалося це, та і відбувається сьогодні, по більшій мірі стихійно, без якого-небудь контролю з боку професійних співтовариств, без контролю організацій, що хоч би нагадують зарубіжні психодіагностичні лабораторії й центри. Хоча величезне значення тестів для вирішення численних завдань практики загальновизнане, у психологів немає навіть бажання змінити існуючу (с. 64 ↑) ситуацію, при якій триває використання тестів, про надійність і валідність яких відомо виключно з відомостей, які представив їх іноземний розробник, ну а про вітчизняні нормативні дані і говорити не доводиться. Продовжують множитися вітчизняні тести-сурогати, за допомогою яких здійснюється відбір персоналу, оцінка різноманітних особистісних рис, даються «діагностичні висновки» і далекосяжні «рекомендації». Вимагають невідкладного вирішення питання, пов'язані з акредитацією (сертифікацією) користувачів тестів. Рідкісні виключення підтверджують загальну тенденцію, що склалася за період псевдорозвитку нашої психодіагностики.

Автор цих рядків писав про багатьох із цих хворобливих для психодіагностики явищ більше десяти років тому (Бурлачук, 1993), але корінних змін не сталося. А тепер я повинен обмовитися: вищесказане відноситься, передусім, до проблем української психології. Проте, судячи з публікацій моїх російських колег, стан справ у наших країнах приблизно однаковий.

Така ситуація з психологічними тестами в цілому. А тепер перейдемо до предмету дискусії – тестів інтелекту, які викликають найбільш гострі суперечки чи не з моменту їх виникнення.

Що ж ми вимірюємо?

Відповідь на це питання не може обмежитися вказівкою на те, що ці тести призначені для вимірювання (оцінки) рівня інтелектуального розвитку індивідуума. Проблема інтелекту є однією з найбільш дискусійних в психологічній науці. Згадаємо про безліч визначень інтелекту, що нерідко суперечать один одному. Як же тут зрозуміти, який саме інтелект ми вимірюємо за допомогою тестів, якщо немає єдності у визначенні того, що вимірюється? Відповідь на це питання ми намагалися дати у своїх працях (див. наприклад: Бурлачук, 2004). Йдеться про психометричний інтелект (чи, якщо завгодно, тестовий), який, природно, буде тільки однією стороною, гранню такого складного явища, як інтелект, що існує хоча і відносно незалежно, але функціонує в органічному взаємозв'язку з усіма некогнітивними структурами особистості. На сказане треба звернути особливу увагу, тому що деякі критики тестів інтелекту вже багато років звично міркують про те, що в них, мовляв, не враховується вплив на інтелект мотивації, тривожності і багатьох інших чинників. Я згоден з тим, що багато чого, дуже багато чого не враховується в психометричній оцінці інтелекту, та й ураховано-то бути не може, інакше – навіщо тоді наука психологія, а точніше, психологи. Жоден тест думати за них не буде. Тому відкинемо ці докори на адресу тестів інтелекту, в яких, до речі, як писав автор одного з найвідоміших Д. Векслер, робляться обережні спроби врахувати некогнітивні чинники.

Використання поняття «психометричний інтелект» припиняє нескінченні суперечки про те, що ж за (с. 65 ↑) інтелект вимірюється тестами і дозволяє пояснити порівняно невисокі кореляційні зв'язки IQ з шкільною успішністю, професійними досягненнями, соціальним статусом і т. д. Стає зрозумілим, що якщо психолог не зупиниться на етапі виміру інтелекту, а проаналізує життєвий шлях особистості, успіхи і невдачі на цьому шляху, зацікавленість в подальшому розвитку, особистісні властивості, то це усе і може бути покладене в основу психологічного діагнозу і прогнозу інтелектуального розвитку.