План
Вступ
1. Суспільно-політичний устрій України на поч. ХІХ ст.
2. Суспільно-політичний устрій Галичини, Буковини та Закарпаття
Державний лад
Судова система
Місцеве самоврядування
3. Право в Галичині, Буковині і Закарпатті
Висновки
Вступ
У першій половині ХІХ ст. майже всі Українські Землі возз’єдналися під владою Росії. За її межами залишилися тільки Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття, які входили до складу австрійської імперії.
льно-політичний устрій Галичини, Буковини та Закарпаття
2.1. Державний лад
Наприкінці ХVІІІ ст. майже усі західноукраїнські землі опинилися під владою Австрії. Внаслідок першого поділу Польщі (1772 р.) Галичину загарбала Австрія, а 1774 р. за Кючук-Кайнарджійським миром, укладеним між Росією і Туреччиною, вона захопила Буковину. Ще у першій половині ХVІ ст. (1526 р.) Австрія поширила владу на Угорщину, в складі якої перебувало Закарпаття. Отже, у другій половині ХVІІІ ст. усі західноукраїнські землі опинилися під владою Австрійської монархії. Загарбавши Галичину, австрійський уряд штучно об’єднав українські та польські землі в один адміністративний так званий Коронний край з центром у Львові, встановивши офіційні назви Східної та Західної Галичини.1
З 1809 р. до 1815 р. Тернопільський округ входив до складу Російської держави, але за рішенням Віденського конгресу (1814 – 1815 рр.) його повернули Австрії (за винятком Хотинського повіту). У 1812 р. на підставі Бухарестського мирного договору Хотинський повіт увійшов до складу Росії.
Північна Буковина (історична назва території сучасної чернівецької області України) увійшла до складу Австрії за Кучук-Кайнарджийським мирним договором, укладеним між Росією і Туречиною в липні 1774 р. у с. Кучук-Кайнарджи поблизу болгарського міста Сілістри після російсько-турецької війни 1768 – 1774 рр. Територія Кременецького повіту в 1793 р. увійшла до складу Росії. Впродовж багатьох століть на Буковині відбувся мирний процес розселення українців і молдован. Українські села глибоко вклинилися у Південну Буковину, а в окремих місцевостях Північної Буковини розширилися молдавські поселення. У період турецького й австрійського панування між українцями і молдованами склалися відносини дружби і солідарності в боротьбі проти іноземних загарбників, відбувалося взаємне збагачення культур, що виявлялося у народній творчості, обрядах, звичаях обох народів.
Закарпатську Україну (історична назва території сучасної Закарпатської області) з другої половини ХІ ст. почали захоплювати угорські феодали, завершивши цей процес лише в ХІІІ ст. У 1526 р. Закарпаття разом з Угорщиною опинилося під владою Австрії.
Юридично австрійське панування в Закарпатті було оформлене проголошенням у 1713 р. Карлом VІ неподільності земель Габсбурзької імперії, визнаної в 1721 р. усіма Європейськими державами. У 1723 р. представницькі збори Угорщини відмовилися від власної державності на користь Австрійської імперії.
Економічна політика Австрії підчас панування на західноукраїнських землях зводилася до хижацької експлуатації природних багатств, мала колоніальний характер і була спрямована на те, щоб залишити українські землі відсталим аграрним краєм, додатком до промислових районів Австрії. Один з перших губернаторів Галичини, до складу якої патентом від 18 серпня 1786 р. була включена Буковина, граф Гесс заявляв, що вона разом з Буковиною може бути тільки постачальником хліба для західної частини Австрії.2
Австрійська абсолютна монархія була багатонаціональною державою, і в ній ХVІІІ ст. посилився процес централізації державного управління. Так звана Прагматична санкція 19 квітня 1713 р. стала фактично першим нормативним актом щодо всіх австрійських земель, який визначив їх складовими та невід’ємними частинами Австрії. Однак до середини ХІХ ст. в Австрійській монархії виділилися три групи країв: німецькі (Австрія, Штирія, Крайна, Трієст тощо), слов’янські (Чехія, Моравія, Галичина з Буковиною), угорські (Угорщина, Закарпаття, Хорватія тощо). Спадковий монарх зосереджував усю законодавчу, виконавчу і судову влади. Він вважався єдиним джерелом права, видавав найвищі постанови, патенти, мандати, едикти, резолюції. Свої функції імператор виконував за допомогою особистої канцелярії. Дорадчим органом при ньому була Придворна канцелярія, що декілька разів змінювала назву і проіснував до 1848 р. У 1774 – 1776 і 1797 – 1802 рр. існувала окрема канцелярія для Галичини.
Австрійський уряд після загарбання Галичини скасував інститут польських шляхетських сеймиків і патентом 13 червня 1775 р. був створений галицький становий сейм у Львові з дуже обмеженою компетенцією. Фактично цей сейм організовано 1782 р. як дорадчий орган при губернаторові. Він складався з представників трьох соціальних груп. До першої входили князі, графи і барони, а також архієпископи та інфулати (особи, котрі мали звання єпископа, але не управляли єпархією). До другої групи належало рицарство, тобто всі інші дворяни, до третьої – міські депутати – по два від найбільших міст (фактично цим правом користувався лише Львів). Сейм обирав постійний Становий комітет з семи членів (по два від магнатського, рицарського і духовного станів та представник міського стану). Усунула ці декоративні установи революція 1848 р. в Австрії
Фактичним керівником краю вважався губернатор. Він призначався австрійським імператором і наділявся широкими повноваженнями. При губернаторові знаходилося губернське правління з департаментів, що відали окремими галузями управління. З 1772 р. по 1849 р. у Галичині змінилося 14 губернаторів (першим був граф А. Перген). Всі вони, за винятком останнього – польського магната В. Залеського – були заможними і впливовими австрійськими німцями. Але після революції 1848 р. політика германізації змінилася політикою полонізації. У Галичині, населеній переважно українцями, повна політична, економічна і культурна перевага надавалася полякам, які постійно залякували Відень “російською небезпекою”.3
Територія Галичини спочатку була поділена на шість циркулів у межах колишніх польських воєводств, що у свою чергу поділялися на 18 дистриктів. У 1782 р. поділ на дистрикти ліквідували. Залишився поділ на 18 циркулів, які називалися також округами. З 1786 р. по 1849 р. до складу Галичини як 19-й циркул входила Буковина. Територія Закарпаття перебувала у складі Угорщини і поділялася на комітати. Циркули очолювали окружні старости. До їх компетенції належали всі адміністративні та поліційні справи, нагляд за торгівлею, промисловістю, призов на військову службу тощо. Штат циркулу був невеликий – усього 10-12 осіб. До нього входили староста, три – чотири комісари, секретар, два діловоди, один або більше практикантів і кур’єри. Старостів і комісарів призначав імператор, а всіх інших – староста.
Австрійський уряд низкою послідовних заходів зводив нанівець самоврядування в містах. У 1786 р. було ліквідовано Магдебурзьке право у Львові. Внаслідок дріб’язкової урядової регламентації самоврядування тут залишалося тільки обмежене право судочинства й управління громадським майном. Однак і в цих питаннях державні власті здійснювали свій контроль. На території багатьох міст Західної України створювалися “юридикти” – ділянки, виключені з підпорядкування міській владі і судочинству. Вони підпорядковувалися окремим відомствам.
Політичний лад західноукраїнських земель повністю відповідав інтересам місцевих феодалів. Однак формування адміністративного апарату в центрі і на місцях здійснювалося майже виключно силами окупаційних властей. Галичина, на думку деяких авторів, перетворилася в Ельдорадо для багатьох авантюристів, які могли тут стати впливовими чиновниками. Туди “потяглися, – писав великий український мислитель Іван Франко, – довгі ряди німецьких і чеських чиновників, які протягом десятиліть наводнювали край для служби, для хліба і кар’єри”. 4 у першій половині ХІХ ст. розгалужений адміністративно-бюрократичний апарат налічував близько 40 тис. чиновників. Вони заполонили численні, німецькомовні канцелярії і володарювали над населенням Галичини, чисельність якого у 1846 р. становила 2438 тис. осіб.
На керівні посади призначалися люди, які не тільки належали до імущих класів, а й пройшли вишкіл в австрійському бюрократичному державному апараті і звикли до тяганини і хабарів. Це підтверджується численними матеріалами, що зберігаються в архівах Відня, Кракова, Львова. Наприклад, один з перших старостів Львівського циркула граф Старосольдл вкрав величезну суму державних грошей і втік за кордон. В аморальній поведінці звинувачувався у 1808 р. навіть голова Львівського апеляційного суду Фервандт. Німецько-австрійська бюрократія була представницею феодально-абсолютиської державної машини, що виражала інтереси всього класу феодалів.5
2.2. Судова система
Судова система у Галичині після її загарбання Австрією деякий час продовжувала діяти у вигляді старих польських судів. Але 1783 р. їх ліквідували і з 1 січня 1784 р. почав працювати шляхетський суд у Львові, а з 1787 р. – у Станіславі (тепер м. Івано-Франківськ) і Тарнуві (Польща). Станові шляхетські суди були судами першої інстанції. Вони розглядали спочатку цивільні та кримінальні справи шляхти. Однак 1787 р. після утворення окремих кримінальних судів для всіх станів спочатку в усіх 19 циркулах, а пізніше – у Віснічі, Жешуві, Львові, Самборі, Станіславі та Чернівцях) компетенцію шляхетських судів було обмежено до розгляду тільки цивільних справ шляхти. Шляхетські суди у Галичині та на Буковині проіснували до 1855 р.
Другою інстанцією для шляхетських та кримінальних судів на всій території Галичини і Буковини став Апеляційний суд у Львові. Останньою, третьою інстанцією для судів Австрії була Верховна палата юстиції у Відні, у складі якої діяли німецький і чеський, а деякий час також галицький сенати (департаменти). У 1814 р. створено об’єднаний чесько-Галицький сенат.
Функції правосуддя у містах виконували магістрати, рішення і вироки яких можна було оскаржити до Львівського апеляційного суду. Крім цього, у містах діяли окремі єврейські (до 1785 р.), вірменські (до 1790 р), гірничі, фінансові, вексельні та військові суди.
Селяни судилися домінальними судами (фактично мандаторами), але патент 20 жовтня 1772 р. заборонив виконувати винесені ними смертні вироки без згоди імператора.
У багатонаціональній Австрії 1848 р., які в інших країнах Європи, відбулася революція. Вона підняла народні маси проти панщини, повинностей, національного гніту і безправ’я. Патентом австрійського імператора Фердінанда І 17 квітня 1848 р. оголошено, що з 15 травня 1848 р. у Галичині “всі панщинні роботи і підданські данини скасовуються .. за рахунок держави”. За сервітути (пасовища, ліси) селяни зобов’язувалися платити поміщикам на основі “добровільної” угоди. Таким чином, скасування кріпосного права у Галичині відбулося “зверху” майже на п’ять місяців швидше, ніж у всіх інших провінціях імперії. Окремим актом 1 липня 1848 р. чинність цього патенту уряд поширив на Буковину, а 7 вересня 1848 р. австрійський парламент ухвалив закон про звільнення селян на території всієї Австрії від кріпосної залежності, про надання їм прав громадян держави і права власності на ту землю, якою вони користувалися за спадковістю.
Закон передбачав повну компенсацію (індемнізацію) селянами на користь поміщиків 20-кратної вартості всіх річних кріпосних повинностей. За названим законом у власність селянства Галичини і Буковини перейшло менше половини земельних угідь краю. Більшість селян залишилася малоземельними та економічно неспроможними, значну частину їх (халупників, що володіли тільки хатами – халупами, і комірників, які наймитували і жили у чужих хатах – коморах) було “звільнено” зовсім (тобто без землі). Вони відразу потрапили в економічну кабалу до поміщиків. У власність поміщиків. У власність поміщиків перейшли майже всі ліси та посавища, за користування якими селяни були змушені відробляти або платити.
На Закарпатті, як і в усій Угорщині, феодальну залежність селян скасували законом, прийнятим угорським сеймом 18 березня 1848 р. і підтвердженим 1853 р. австрійським імператором Францом-Йосифом І (1830 – 1916 рр.), але на таких самих кабальних умовах, як і в Галичинні та Буковині.
У зв’язку з революційним рухом у країні австрійський уряд видав 25 квітня 1848 р. першу австрійську конституцію (так звану конституцію Піллерсдорфа), яка проголошувала монархічно-конституційні порядки та деякі демократичні права і свободи громадян. Але вже 10 травня вона припинила свою дію. Керуючись конституційними свободами, представники галицької інтелігенції та духовенства заснували 2 травня 1848 р. у Львові Головну руську раду на чолі з єпископом Г.Якимовичем. обмежену програму Ради підтримали представники Закарпаття, які прагнули вийти зі складу Угорщини та об’єднатися з Галичиною у складі австрійської монархії. Представники ж Буковини вимагали відокремити Буковину від Галичини і виділити її в окремий коронний край зі своїм сеймом. Ця вимога була задоволена 1849 р., що посилювало розроблення західноукраїнських земель.
Австрійська правляча кола, як зазначалося, поступово змінили політику германізації Галичини, надавши керівне становище у ній полякам. Першим намісником Галичини призначили провідника політики австро-польського співробітництва великого польського магната А. Голуховського, який пізніше став міністром внутрішніх справ Австрії. Франц-Йосиф І дарував імперії 4 березня 1849 р. нову антидемократичну, так звану откройовану (покинену зверху) конституцію. Вона зрізувала права громадян і повноваження парламенту на користь уряду, створювала централізовану державу, в якій вся влада була зосереджена в руках імператора та його міністрів.
Березнева конституція 1849 р. у 77-й статті зазначала, що всі коронні краї (їх налічувалося 14) отримують свої крайові конституції. Для Галичини крайову конституцію надав цісарський патент 29 вересня 1850 р. Того ж дня була надана крайова конституція і для Буковини. Крайова конституція для Галичини поділила край на три округи (Краківський, Львівський і Станіславський), тобто суто польський, змішаний польсько-український і суто український. Такий поділ був невдалою спробою згладити національні суперечності у Галичині.
Начальником крайової адміністрації був намісник, якому підпорядковувалися призначені сеймовими куріями президенти округів. Крайове представництво за конституцією повинне було складатися з трьох сеймових курій: Львівська – 50 депутатів. Краківська – 58 депутатів, Станіславська – 42 депутати. Депутати обиралися прямими виборами при наявності майнового цензу. Компетенція курій зводилася, головним чином, до господарських питань, їх рішення вимагали санкції імператора.
Виконавчим органом усіх трьох курій вважався спільний Крайовий виділ (комітет) з 15 членів, обраних порівну куріями. Спільним законодавчим органом округів був Центральний виділ у складі 33 членів Крайового комітету і по шість депутатів від кожної курії). Компетенція останнього зводилася до розгляду питань, які конституція вважала спільними для всього краю. Намісник краю, а також президенти округів і призначені ними комісари контролювали діяльність сеймових курій і Центрального виділу, беручи в обов’язковому порядку участь у їх засіданнях.
З метою введення у дію крайових конституцій для Галичини і Буковини розпорядженням міністра внутрішніх справ Австрії 8 жовтня 1850 р. розділено три округи Галичини і територію Буковини на повіті. Львівський округ мав 19, Краківський – 26 і Станіславський – 18 повітів. На Буковині було створено шість повітів. Дарована у березні 1849 р. загальнодержавна конституція та крайові конституції для Галичини і Буковини 1850 р. після придушення революційного руху не діяли. Згодом царський патент 31 грудня 1851 р. формально скасував їх. Австрія знову перетворилася на самодержавну монархію, в якій і мови не могло бути про автономію окремих народів. Тільки пізніше, наприкінці 60-х років, ставши доцентровою, дуалістичною державою, Австрія поступово почала ставати на шлях конституціоналізму.