2.3. Місцеве самоврядування

У Галичині та Буковині, окрім урядових органів адміністративного управління існували ще органи крайового і місцевого самоврядування (крайові сейми, повітові, міські та сільські ради). Антидемократичний принцип австрійського самоврядування полягав у розчленуванні завдань і функцій урядового управління та самоврядування. Насправді державні органи контролювали діяльність органів самоврядування, які не були наділені будь-якою реальною владою. Так, повітовий староста міг зупинити виконання рішень повітової ради під приводом їх недоцільності, а намісник мав право розпустити повітові, міські й сільські ради. Щоправда, розпущені ради могли оскаржити свій розпуск перед міністерством, але подача скарги не припиняла виконання рішення про розпуск і, як засвідчила практика, ніколи не давала позитивних наслідків.

У Львові та Чернівцях 1861 р. створювалися крайові сейми, вибори до яких були нерівними для різних соціальних груп населення. По-перше, до складу сейму автоматично, за посадою, входили так звані вірилісти – митрополити, єпископи та ректори університетів. По-друге, виборче право не було загальним. Усі виборці розділялися на чотири курії (великої власності, торгово-промислових палат, міської буржуазії та сільську, кожна з яких окремо обирала депутатів до сейму строком на шість років). У виборах до галицького і буковинського сеймів через високий майновий ценз брало участь 9 – 10 % населення. Нарешті, відкрите голосування давало великі можливості для зловживань шляхом підкупів і терору з боку державно-адміністративного апарату. В національному відношенні депутати галицького сейму були переважно поляками, а буковинського – румунами.

Компетенція крайових сеймів була дуже обмеженою. Головна сфера їх діяльності стосувалася господарських справ. Бюджетні права сеймів зводилися до накладання додатків до безпосередніх державних податків. Ці додатки нерідко перевищували навіть основну податкову суму.

В галузі місцевого самоврядування сейми здійснювали нагляд над повітовими, міськими і сільськими органами, рішення яких часто вимагали затвердження сейму або його виконавчого органу – крайового комітету. Вся діяльність сейму підпорядковувалася центральній владі, він був частиною колоніального апарату Австро-Угорщини. Його рішення, які мали другорядний характер, все одно затверджував імператор. Отже, фактично вони були актами імперської волі.

Крайове та місцеве самоврядування на західноукраїнських землях служило, як і урядові органи інтересам польської верхівки. Якщо іноді це самоврядування і було демократичнішим, ніж урядові органи, воно однаково захищало усталені порядки і всілякими способами підтримувало інтереси заможних верств населення.⁶

Але, австрійський уряд не створив на західноукраїнських землях низової ланки управління. Політична влада у сільських місцевостях передавалася поміщикам (домініям), зміцнюючи у такий спосіб феодальні порядки. Поміщик призначав з трьох кандидатів, обраних селом, війта. Однак компетенція останнього була незначною, і якщо село налічувало не менше 30 дворів, війт за виконання своїх обов’язків звільнявся на один день щомісяця від панщини. Виконавчим органом поміщика були так звані мандатори (уповноважені), засновані у 1781 р. Їх утримували поміщики, а на посаду затверджували окружні старости.

Мандатори формально були державними чиновниками з повноваженнями від окружної влади, а фактично – службовцями домінії, оскільки плату одержували від поміщика. Влада мандатора мала універсальний характер – вони збирали податки, встановлювали різні повинності, доставляли рекрутів, виконували поліцейські функції, судили по першій інстанції, користувалися правом тілесного покарання тощо. В селах мандатори вважалися “весильними сатрапами”, і скарги на їхні дії ніколи не давали бажаних результатів, а навпаки, погіршували становище селян. Маючи величезні можливості для сваволі, мандатор ставав грозою для селян, об’єктом їхньої ненависті. Побоюючись помсти з його боку, селянин не насмілювався звернутися зі скаргою на нього до поміщика або до вищої інстанції. Безрезультатні, як правило, скарги мали найнеприємниші наслідки для особи, яка скаржилася. Посада мандаторів у Галичині і Буковині була скасована лише у 1856 р.⁷