Социология революции

Негативные демографические изменени

Революции и, как правило, сопутствующие им войны усиливают и ускоряют дезинтеграцию чувственного общества. Это проявляется буквально во всех сферах общества.

Закон социального иллюзионизма

Сорокин обратил внимание и на то, что в особые периоды флуктуации общества, его ценности и идеалы тоже флуктуируют. Причем колеблется не толькоих качество, но изменяется и их сущность, и сам характер. Ценности и идеалы, воспроизведенные в революционный период, как правило, иллюзорны. Их анализ позволил социологу сформулировать "особый закон", названной им "законом социального иллюзионизма". 

"Биологизирующая" роль революции

Сорокин отмечает, что революции, несмотря на побуждения самих революционеров, изменяют поведение людей далеко не в лучшую сторону, культивируя вражду, злобу, ненависть, разрушение, обман. Освободиться от этих явлений никому не дано, они неизбежны ибо революции "биологизируют" поведение людей.

"Закон позитивной и негативной поляризации"

Возможность выхода общества из кризиса социолог связывал прежде всего с

интегральной сущностью человека. Проделав анализ поведения индивидов в

кризисные периоды как в России, так и в других странах, социолог его типизировал

согласно закону, названного им "законом позитивной и негативной поляризации".

Примерами "негативной

поляризации" может быть рост эгоизма и самоубийств, ожесточения, тупая

покорность судьбе, криминальные деяния и т.д. "Позитивная поляризация"

проявляется в росте творческих усилий и альтруизма, в жизни по

моральным заповедям, увеличении неинституализированной религиозности,

возникновении и развитии пацифистских и насильственных ассоциаций, во

взаимном проникновении и интеграции разных мировоззренческих ориентаций.

Результат "эпохальной борьбы" между силами "позитивной" и "негативной

поляризации", считает Сорокин, никто "не в состоянии предсказать с

уверенностью". Однако тенденция, по мнению ученого, оптимистическая.

7. Німецька формальна соціологія: «чисті форми соціальності», класифікація форм соціального життя, норми соціального порядку, форми соціальної взаємодії.

ГЕОРГ ЗІММЕЛЬ (1858-1918)

Німецький філософ і соціолог

Представник філософії життя

Автор концепції формальної соціології

Писав на теми:

соціального пізнання

соціальної психології

взаємовідносин індивіда і суспільства

соціальної диференціації

влади і насильства

відчуження

культури

релігії

мистецтва

сім'ї

просторової організації соціального життя та ін.

Поняття суспільства

1. Суспільство – певна множина соціалізованих індивідів, які утворюють спільноту на ґрунті певної історичної дійсності.

Соціологія конституюється насамперед у формі соціологічного дослідження, що використовується як особливий метод в усіх науках, що досліджують явища суспільного життя.

2. Суспільство – систему форм відносин між індивідами, завдяки якій проста множина їх перетворюється на спільноту.

Метою соціологічного дослідження стає виокремлення в традиційних предметах різних соціальних наук особливої низки фактів, які і є, власне, предметом соціології, а саме "чистих" форм соціації, або соціальної взаємодії.  Соціація — це форма, завдяки якій індивіди на ґрунті різноманітних інтересів утворюють єдності, де вони реалізують ці інтереси.

Теорія конфлікту

Людське суспільство, його існування і розвиток нерозривно пов'язані з конфліктами.

Конфлікт:

• має системний характер

• охоплює все суспільство

• його наслідки мають пряме відношення до збереження соціального цілого

• джерела: внутрішня біологічна природа людей

Конфлікт є одним з головних соціальних процесів, що сприяють згуртованості і збереженню соціального цілого.

Наслідки конфліктів:

• нетривалі, неглибокі конфлікти допомагають індивідам позбутися почуття ворожості та роздратування, запобігти будь-якій можливості накопичувати такі почуття

• чим сильніша емоційна залученість учасників боротьби, тим конфлікт гостріший, тим вірогідніше застосування в ньому насильства

• чим гармонійнішими були раніше стосунки груп — учасників конфлікту, чим менше ці групи були ізольовані й відособлені

• чим більшою мірою кожна з них вважає конфлікт самоціллю, чим більше члени конфліктуючих груп впевнені, що конфлікт виходить за межі їхніх індивідуальних інтересів

• чітке усвідомлення учасниками конфлікту своїх інтересів і цілей якраз створює передумову для осмисленого пошуку компромісу між ними.

У цілому теорія конфлікту Г. Зіммеля орієнтована на пояснення конфліктних процесів у контексті їх інтегративних наслідків для соціального цілого і його складових.  Трактування конфлікту як способу досягнення певної функціональної єдності поклало початок одному з напрямів сучасної соціологічної теорії — конфліктному функціоналізму

ФИРКАНДТ (VIERKANDT) АЛЬФРЕД

Фиркандт (VierkandtVierkandt) Альфред (04.06.1867, Гамбург-24.04.1953, Берлин) - нем. социолог и этнолог. Изучал математику, физику, философию и географию в Лейпцигском университете; первоначально специализировался по географии (доцентура 1894 г.), затем - по народоведению и сопутствующим областям философии (новая доцентура 1900 г.). В 1910 г.- сооснователь Немецкого социологического общества. С 1921 г.- внештатный, а с 1925 г.-ординарный проф. социологии в Берлине. С 1934 г.- на пенсии, с запрещением читать лекции. С 1945 г.- председатель Кантовского об-ва, с 1946 г.- возобновление лекций в Берлинском университете.  До первой мировой войны социологические концепции Фиркандта строились на базе позитивистской методологии с преимущественным интересом к этнографическим описаниям, культуре и религии первобытных народов. Выступая против чрезмерно рационалистического объяснения этих феноменов, Фиркандт высоко оценивал иррациональные, неосознанные основы общественной жизни. Полемизируя с Тардом, придававшим исключительную роль в историческом процессе отдельным гениальным новациям, Фиркандт отстаивает принцип постоянства в культурном развитии. Эта общая тенденция приводит Фиркандта к акцентированию социальной роли группы, признаком которой он считает наличие у ее членов группового сознания. Однако он стремился избежать слишком категоричной однозначности в вопросе об отношении индивида и группы, оговаривая значение индивидуальных действий. Выделяя группу в качестве исходного момента общества, Фиркандт рассматривал ее как элемент более крупных социальных объединений с соответствующими типами личности, индивидуальные границы которой преодолеваются во взаимодействии с социальным окружением. В целом общество предстает у Фиркандта как внутренняя взаимосвязь всех включенных в него общностей и групп.  После первой мировой войны происходят важные изменения в методологии Фиркандта, стремящегося опереться на философско-биологическую теорию целостности (Холизм), взятую в сочетании с феноменологией Гуссерля. Задачей теоретической социологии оказывается, поФиркандту, интуитивное усмотрение чистых сущностей социального, независимых от исторического изменения. В этой точке зрения нетрудно увидеть также влияние формальной социологии Тенниса и особенно Зиммеля, тем более что указанные Фиркандтом "чистые сущности" общества сходны с зиммелевскими "формами обобществления", Фиркандт также принимает тённисовское деление "община - общество", но смягчает его, отказавшись от резкого противопоставления общины и общества и вводя множество промежуточных членов.

американский социолог, представитель макросоциологической теории социального действия; историк культуры; работал в отделе стратегического обеспечения армии США, занимавшемся пропагандой, нацеленной на нацистскую Германию. С 1957 г.- профессор социологии в университете штата Висконсин. На Беккера оказали большое влияние Визе, М. Вебер, Парк и Дж. Мид.  В качестве главной задачи социологии Беккер рассматривал систематическое наблюдение за "социальным процессом" как повседневным практическим воплощением социальных структур. В связи с этим выделял понятие социации - обоюдно активного социального взаимодействия (например, ассоциации и диссоциации), сводящего воедино три системы деятельности: личность, социальные отношения и культуру, каждая из которых не только требует самостоятельного анализа, но и не редуцируема к другим. Формы взаимодействия, по Беккеру, - конфликт, соревнование, сотрудничество.  Особое значение уделял символической стороне социального взаимодействия. В этой связи в центр внимания социологии Беккер ставил изучение нормативных ценностей как собственно человеческого элемента социального действия, определяющего его типологически. Поэтому оценка - это прежде всего не отражение социального процесса, а созидательная сторона формирования личности. Социальное действие осуществляется через социальные ситуации, понимание которых, по Беккеру, требует выделения четырех "аналитических элементов": социального объекта, социального метода, социального инструмента и социальной ответной реакции. Высшая роль социологии, по Беккеру, - предсказание событий и, если возможно, управление ими (отсюда он выводил необходимость для исследователя гуманистической целевой установки).  Следуя М. Веберу, выделил четыре типа ситуаций социального действия: целесообразная рациональность (не ограничивающая выбора средств для достижения цели); санкционированная рациональность (характер целей определяет средства); традиционная нерациональность (когда средства явл. целями); аффективная нерациональность (когда различия между средствами и целями утрачиваются). Эта типология должна носить конструктивный характер: построение типов начинается с формулирования гипотезы о каузальных, сопутствующих и предварительных условиях существования изучаемого явления, затем следует его непосредственное исследование как культурной данности и, наконец, понимание его как "типового набора типовых личностей, процессов и структур". Конструируемые типы отличаются, по Беккеру, от идеальных типов М. Вебера: их компоненты можно найти в действительности, а их взаимосвязи не должны противоречить данным эмпирического исследования и соответствующей ему научной теории, выступая тем самым в качестве стимула развития последней. Широкую известность в этой связиполучила предложенная Беккера типология священного (соединяющего традиционную нерациональность и санкционированную рациональность) и светского (характеризующегося через связь целесообразной рациональности и аффективной нерациональности). 

Визе (Wiese) Леопольд фон (р. 2.2.1876, Глац), немецкий социолог. Профессор в Ганновере (1908-11) и университета в Кёльне (с 1919); после 1933 - в Гарвардском и Висконсинском университетах (США), а с 1945 - в университетах Бонна и Майнца (ФРГ). Один из создателей Немецкого социологического общества. Представитель так называемой формальной социологии и последователь Г. Зиммеля, В. считал целью социологии исследование всеобщих форм социальных явлений. При этом В. отвлекался от конкретно-исторического содержания социальных явлений и противопоставлял свою концепцию марксистской теории. Основу теории В. составляет так называемая социология отношений. Общество, по В., - абстракция. Существует лишь "социальное", или "межчеловеческое", представляющее сеть отношений между людьми, каждое из которых является результатом определённых социальных процессов. В. строит типологию социальных процессов и отношений, исходя из понятия социальной дистанции - от высшей степени ассоциации (амальгамация) до высшей степени диссоциации (конфликт). На основе социальных процессов возникают социальные структуры как совокупность межчеловеческих отношений, классифицируемые В. по степени их устойчивости (длительности) и абстрактности: конкретные группы (краткоживущие); абстрактные группы (длительные) - народ, нация; группы с непосредственными взаимоотношениями - семья; абстрактные коллективы - государство, церковь. Идеи В. оказали определённое влияние на буржуазную социологию, однако подвергаются критике абстрактный психологизм и формализм его концепции.

Одним з основоположників соціології в Німеччині був Ф. Тьонніс (1855 - 1936 рр.). Він намагався побудувати соціологію як аналітичну дисципліну, що, на його думку, повинна сприяти дослідженню найбільш загальних рис соціального процесу, різних форм соціального існування, а також виробляти систему загальних понять і типів, необхідних для опису і розуміння конкретних явищ. Цій меті, за термінологією Тьонніса, служила "чиста", чи загальна (теоретична) соціологія. Свої ідеї Тьонніс обґрунтував у відомій роботі "Спільність і суспільство" (1887 р.). Усі соціальні явища він розглядає як вольові стосунки, а саму волю поділяє на два типи органічну (інстинктивну) волю і розумову волю. Залежно від характеру волі він розмежовує два типи суспільних стосунків: інтимні між індивідуальні стосунки відповідають спільності, а все зовнішнє, соціальне відноситься до суспільства, де діє принцип "кожний за себе" і між людьми існує напруженість. У спільності панує інстинкт та почуття; у суспільстві — розсудливий розум та абстракція. Проблеми, що Тьонніс намагався з'ясувати за допомогою своїх основних понять, були наступними: яка природа людських об'єднань, завдяки яким процесам відбуваються зміни й існують різні типи людських спільностей і т. п. Як уже відзначалося, в інтерпретації Тьонніса об'єднання (соціальні спільності) людей відбивають різні прояви двох аналітично виділених відмінних суспільних зв'язків: спільності і суспільства. Причому спільність для нього — синонім домашнього вогнища, сім "і, громади традиційного зразку. Навпаки, суспільство Тьонніс позначає синонімом "чуже", засноване на комерції і капіталістичному розрахунку. Соціологічний інструментарій Тьонніса, найважливішою частиною якого він вважав наукові поняття, претендував на новизну і розглядався самим Тьоннісом як методологічний еквівалент ідеальних типів М. Вебера. Однак, як відзначають дослідники, він не зміг досить ефективно обґрунтувати їхні гносеологічні функції і визнавав розробку ідеальних типів Вебера більш успішною і плідною. Тьонніс одним з перших подав розгорнуту систему соціології, включивши в сукупність її категорій не тільки поняття "боротьба", "конкуренція", але і "згода", "довіра", "дружба" та інші етичні норми поведінки як основні категорії — категорії немислимі в соціологічних системах М. Вебера і К. Маркса. Сам напрямок історичного розвитку для Тьонніса є однозначним і полягає в загальному скеруванні від спільнот до суспільства, що йде паралельно із зростанням раціональності, суспільство поступово, але невблаганно витісняє в історичній перспективі спільноту. Ідеал розвитку особистості Тьонніса тісно пов'язаний поняттям волі. Причому в ідеях Тьонніса ця воля визріває лише поступово в результаті складної і суперечливої динаміки суспільної перебудови, у якій "еволюція при всіх обставинах милосердніша", ніж революція. Основні соціологічні погляди Тьонніса • соціологія вивчає суспільне життя; • суспільне життя складається з певних соціальних зв'язків; • не держава утримує єдність суспільства, а спільна воля людей жити разом; • тип соціального зв'язку визначається типом волі (природної, інстинктивної, розумової, раціональної); • історичний процес складається з двох протилежних віх спільного життя людей — спільнот, заснованих на соціальних зв'язках, реального органічного життя і природній волі, та суспільства, яке виступає механічним утворенням, посталим на волі розумовій, раціональній