29. Сполучник як частина мови,загальнп характеристика. Групи сполучників за їх функціями та будовою. Розмежування сполучників і сполучних слів.

Сполучником називається службова частина мови , яка слугує для зв’язку однорідних членів речення та частин складного речення.

Щодо характеру слів і речень, які поєднюються сполучниками, всі сполучники поділяються на дві великі групи:

1)сурядні сполучники;

2)підрядні сполучники.

Сполучники сурядності поєднують рівноправні, синтаксично незалежні одна від одної мовної одиниці – слова, частини складного речення, речення чи групи речень у тексті.

До них належать:

1. Єднальні: і, й, та(=і), ні…ні, не тільки…, ані…ані.

2. Протиставні: а, але, та(=але), проте, зате, однак, які виражають зіставлення або протиставлення.

3. Розділові: або, чи, або…або, чи…чи, то…то, чи то…чи то, не то..нето, хоч..хоч, які вказують на несумісність явищ або їхню черговість.

4. Приєднювальні: а й, та й, ще й, та ще й, теж, також, а також, також і.

5. Градаційні: не тільки…ай, не тільки але й, не лише а й, не лише але й, не стільки…скільки, нетещо…але й, нете щоб…але, не так як.

Сполучники підрядності з’єднують залежну частину складного речення з головною. До сполучників підрядності належать:

1. Причинові: бо, тому що, через те що, оскільки, у зв’язку з тим що.

2. Часові: коли, поки,тільки, як, щойно, ледве, як тільки.

3. Умовні: якщо, якби, коли б.

4. Мети: щоб (щоби),для того, щоб.

5. Допустовості: незважаючи на те що, хоч, дарма що, хай.

6. Порівняльні: як, мов, немов, наче, неначе, начебто, ніби.

7. Зясувальні: що, щоб, як.

8. Наслідкові: так що, так що аж, вони виражають зміну стану внаслідок надмірного впливу дії процесу.

9. Способу дії і ступення: як, що, щоб, аж, ніби, наче, мов, неначе, немов, ніж, чим…тим.

За вживанням сполучники бувають:

1. Одиничні – це ті сполучники, які не мають здатності повторюватися або вживаються в контексті один раз. Сюди належать усі протиставні та поє днювальні усі єднальні, деякі розділові, якщо вжиті в реченні один раз.

2. Повторювальні – це сполучники, які вживані не менше як двічі ні…ні, то…то, чи…чи, або…або.

3. Парні – це сполучники, які використовуються у складнопідрядних реченнях.

За походженням сполучники поділяються на:

1. Непохідні (первинні).

2. Похідні (вторинні).

Непохідними є сполучники, які не поєднуються і не асоціюються з іншими частинами мови (і, а, але).

Похідними є слова, що походять від інших частин мови і це походження є досить виразним у суч.мові ( проте, якби, аби.)

Групи сполучників за будовою

Морфологічно нерозкладні сполучники називаються простими. До них належати: і, а, та, хоч, що, як. Сполучники, утворенні злиттям двох або більше слів, називаються складними: щоб (що+б), немовби ( не+мов+би).Такі сполучники пишуться разом. Сполучники, що складаються з двох чи більше слів, називаються складеними: тому що, через те що, для того щоб, незважаючи на те що, як тільки, дарма що. У таких сполучниках усі їхні складові частини пишуться окремо.

У ролі сполучних слів виступають: а) відносні займенники- хто, що, який, чий, котрий, скільки; б) відносні прислівники – де, куди, звідки, коли, відколи, доки, чому, як.

2. Мовний стиль – це сукупність засобів, вибір яких зумовлюється змістом, метою та характером висловлювання. Саме слово "стиль" походить із латинської мови (stilus) і послідовно означає "загострена паличка для писання". Сукупність лексичних, фразеологічних, морфологічних і синтаксичних, орфоепічних та акцентуаційних засобів у певній сфері та формі взаємин мовців становить поняття функціонального стилю. Оскільки суспільні функції мови часто переплітаються, то й функціональні стилі мають як специфічні елементи, так і міжстильові загальномовні засоби.Найдавнішим серед стилів є розмовний. Пізніше, з появою письма, почали формуватися художній та діловий.

Розрізняють стилі писемної форми мови та стилі усної форми мови. У писемній мові виділяють вісім стилів: науковий, публіцистичний, інформаційний, художній, офіційно-діловий, виробничо-професійний, епістолярний та конфесійний. В усній формі мови виділяють два стилі: розмовно-побутовий і ораторський. Але треба зазначити , що усі стилі мають усну та писемну форму вираження.Кожний стиль має:

1)сферу поширення та вживання (коло мовців);

2)функціональне призначення (регулювання стосунків, повідомлення, вплив, спілкування);

3)систему мовних засобів (лексику, фразеологію, граматичні форми, типи речень);

4)характерні ознаки (форма та спосіб викладу);

5)підстилі, тобто різновиди

Науковий стиль – це мова науки, техніки, освіти. Мета мовлення: - повідомлення про результати наукових досліджень. Основні ознаки:- ясність( зрозумілість) і предметність тлумачень;- логічна послідовність і доказовість викладу;

- об'єктивний аналіз- точність і лаконічність висловлювань;

- аргументація і переконливість тверджень;- детальні висновки.

Основні мовні засоби наукового стилю спрямовані на інформування, пізнання, вплив і характеризуються:

- використанням наукової термінології;- наявністю схем, таблиць, графіків, систем математичних, фізичних, хімічних знаків і значків;- залученням цитат і посилань на першоджерела;

- відсутністю індивідуальної авторської манери та емоційно-експресивної лексики;- чіткою композиційною структурою тексту (поділ на розділи, частини, пункти, параграфи із застосуванням нумерації);- окрім переважного вживання іменників та відносних прикметників наявні дієслівні форми, частіше безособові; значну роль відіграють дієприкметниковий та дієприслівниковий звороти.Форма реалізації наукового стилю – монолог.Науковий стиль має такі підстилі:

1) власне науковий (монографія, рецензія, наукова доповідь, курсова й дипломна роботи, реферат, тези). Який у свою чергу поділяється на науково-технічні тексти та науково-гуманітарні;

2) науково-популярний , мета якого дохідливо і доступно викладати інформацію про наслідки наукових досліджень у журналах , книгах тощо;3) науково-навчальний – реалізується у навчальних підручниках, лекціях, бесідах і не виключає елементів емоційності.

Публіцистичний стиль. Сфера використання – громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурноосвітня діяльність, навчання.Основне призначення:1. Інформаційно-пропагандистськими методами вирішувати актуальні, злободенні, суспільно-політичні проблеми.

2. Активний вплив на читача (слухача) , спонукання його до діяльності, до необхідності зайняти певну громадську позицію, змінити погляди чи сформувати нові.

3. Пропаганда певних думок, переконань, ідей, теорій і втілення їх у життя.

Основні ознаки:1) доступність мови і формулювань;2) поєднання логічності доказів і полемічності викладу;3) висловлювання точних найменувань, дат, подій, учасників, положень і фактів з емоційно-експресивною образністю.4) наявність яскравих засобів позитивного чи негативного авторського тлумачення.Основні мовні засоби публіцистичного стилю:1. Поєднання елементів наукового, офіційного, художнього й розмовного стилів.2. Лексика насичена суспільно-політичними, соціально-економічними термінами, закликами, гаслами (електорат, багатопартійність…)3. Наявність багатозначної образної лексики, емоційно-оцінних слів, експресивних сталих словосполучень, перифрази.4. Уживання у переносному значенні наукових, спортивних, музичних, військових та інших термінів.5. Короткі прості речення, часто питального або окличного характеру, звертання.

Публіцистичний стиль за жанром, мовними особливостями та способом подачі інформації поділяється на підстилі:1) художньо-публіцистичний (памфлети, фейлетони, політичні доповіді, нариси);2) есе (короткі нариси вишуканої форми);

3) науково-публіцистичний (літературно-критичні статті, огляди, рецензії).

В окрему групу виділяється інформаційний стиль – стиль засобів масової інформації (газети, журнали, листівки, радіо, телебачення, статті, репортажі, інтерв'ю.)

Художній стиль

Реалізується в художній літературі. Він є всеосяжним, оскільки може поєднувати у собі всі стилі мови. Художній стиль широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтв, у культурі й освіті. Крім інформаційної, художній стиль виконує найсуттєвішу – естетичну функцію.

Ознаки художнього стилю:- образність (образ-персонаж, образ-колектив, образ-символ, словесний образ);- естетика мовлення (можливість викликати у читачів почуття прекрасного);- експресія, як інтенсивність вираження (урочисте, піднесене, ввічливе, пестливе, лагідне, іронічне, жартівливе мовлення);

- зображувальність (тропи: епітети, порівняння, метафори…)

- суб'єктивне розуміння.Основні мовні засоби художнього стилю:1) лексика найрізноманітніша, емоційно-експресивна (синоніми, антоніми, омоніми…);2) уведення до творів із стилістичною метою історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів;3) запровадження авторських новотворів;4) широке використання різноманітних типів речень.

За родами і жанрами художній стиль поділяється на підстилі:

1) епічні (прозові: казка, роман, байка, повість…)2) ліричні ( поезія, поема, балада, пісня, епіграма)3) драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама)4) комбіновані (ода, художня публіцистика, усмішка)

Епістолярний сти

Стиль приватного листування. Основні ознаки епістолярного стилю:- наявність певної композиції;- початок, що містить шанобливе звертання;- головна частина, у якій розкривається зміст листа;- кінцівка, де підсумовується написане та іноді постскриптум (приписка до закінченого листа після підпису).

Основні мовні засоби епістолярного стилю: поєднання елементів художнього, публіцистичного та розмовного стилів

Конфесійний стиль

Сфера використання: релігія та церква. Призначення – обслуговувати релігійні потреби як окремої людини, так і всього суспільства. Він реалізується у релігійних відправах, проповідях, молитвах, церковних книгах.Основні засоби:

1) суто церковна термінологія та слова-символи;2) непрямий порядок слів у реченні та словосполученні;3) значна кількість метафор, алегорій, порівнянь;4) наявність архаїзмів.

Конфесійний стиль від інших відрізняє небуденна урочистість, піднесеність, наявність виражальних засобів.

Конфесійний стиль має такі підстилі:

1) публіцистичний;

2) науковий;

3) художній.

Розмовний стильОбслуговує повсякденне усне спілкування людей у побуті та на виробництві. Розрізняють неформальне та формальне спілкування. Перше – нерегламентоване, його мета і характер визначаються особистими (суб'єктивними) стосунками мовців. Друге – обумовлене соціальними функціями мовців, регламентоване за формою і змістом.

Основні ознаки:1) безпосередня участь у спілкуванні;2) усна форма спілкування;3) невимушеність спілкування;4) використання несловесних засобів (логічних наголосів, тембру, пауз, інтонації);5) використання позамовних чинників (рухи, жести, міміка);6) емоційна реакція.

Основні мовні засоби: емоційно-експресивна лексика, прості, переважно короткі речення, часте використання займенників, фразеологізми, діалектизми, професійні та просторічні слова.

Розмовний стиль поділяється на:

1) розмовно-побутовий;

2) розмовно-офіційний.

Ораторський стильЦе стиль промови, доповіді, лекції, публічного виступу. Переконливе, пристрасне слово – дійовий засіб організації стосунків між людьми у діловій сфері, могутній чинник виховання. Живе слово, особистий приклад – величезна сила. Поведінка оратора, його мова, жести, вигляд – усе це взірець для слухачів. Справжній промовець – неповторна індивідуальність. Ораторський стиль виявляється в таких якостях:1) безпосередність (спілкування віч-на-віч або з аудиторією);2) невимушеність (природність, розкутість спілкування);3) емоційність спілкування, що забезпечує виразність мовлення за рахунок доцільного використання вербальних та невербальних засобів;4) правильності, грамотності спілкування (відповідності нормам літературної мови);5) точності (використання слова у відповідності до його мовного значення);6) стислості (використання таких мовних засобів, які найбільш яскраво виражають головну думку);

7) виразності .

Ораторський стиль – це такий стиль, де найповніше виявляються сліди розумово-мовленнєвої діяльності людини і лише постійна робота над ним є найдієвішим чинником розвитку й удосконалення усієї діяльності оратора.

Офіційно-діловий стиль – це функціональний різновид мови, який використовується для спілкування у державно-політичному, громадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю. Офіційно-діловий стиль – це мова ділових паперів: розпоряджень, постанов, заяв, автобіографій, протоколів, наказів, розписок та ін.Найважливіші риси, які визначають діловий стиль:1. Виклад інформації в діловому тексті робиться відповідно до таких принципів: 1) об'єктивність змісту, 2) повнота інформації у стислій формі, 3) логічність і послідовність, 4) обґрунтованість, 5) нейтральний тон. Останній принцип дотримується завдяки використанню слів, позбавлених емоційності: віддієслівних іменників (розподіл, відрахування, використання), безособових дієслів (взято, прийнято), у розпорядчій документації переважають інфінітивні форми дієслова (затвердити, зобов'язати), назв осіб за їх функцією (позивач, відповідач) та ін.2. Наявність усталених мовних зворотів, певна стандартизація початків і закінчень речень (у зв'язку з, відповідно до, згідно з та ін.). Стандарт потрібний для того, щоб досягти однозначності і достовірності інформації.

3. Наявність реквізитів, які мають певну черговість. У різних видах ділових паперів склад реквізитів неоднаковий, він залежить від змісту документа, його призначення.

4. Лексика здебільшого нейтральна, вживається в прямому значені. Залежно від того, яку саме галузь суспільного життя обслуговує офіційно-діловий стиль, він може містити суспільно-політичну, професійно-виробничу, науково-термінологічну лексику.5. Для чіткої організації текст ділиться на параграфи, пункти, підпункти.6. У текстах часто вживаються словосполучення з дієсловами у формі теперішнього часу із зазначенням позачасовості, постійності дії (рішення надсилається, виробнича рада розглядає).7. Найхарактерніші речення – прості поширені (кілька підметів при однорідному присудку, кілька присудків при одному підметі, кілька додатків при одному з головних членів тощо).

Офіційно-діловий стиль має такі функціональні підстилі:

1) законодавчий – використовується у законодавчій сфері, регламентує та обслуговує офіційно-ділові стосунки між приватними особами, між державою і приватними та службовими особами. Реалізується в конституції, законах, указах, статутах, постановах;2) дипломатичний – використовується у сфері міждержавних офіційно-ділових стосунків у галузі політики, економіки, культури. Регламентує офіційно-ділові стосунки міжнародних організацій, структур, окремих громадян. Реалізується в конвенціях (міжнародних угодах), комюніке (повідомленнях), нотах (зверненнях), протоколах, меморандумах, договорах, заявах, ультиматумах;

3) юридичний – використовується у юриспруденції (судочинство, дізнання, розслідування). Цей підстиль обслуговує і регламентує правові та конфліктні стосунки:

- між державою і підприємствами та організаціями всіх форм власності;- між підприємствами, організаціями та установами;

- між державою та приватними особами;- між приватними особами.

Реалізується в актах, позовних заявах, протоколах, постановах, запитах, повідомленнях.

7.Орфоепі́я (грец. ορθος — правильний, грец. επος — мова, мовлення) — це розділ мовознавчої науки, що вивчає сукупність правил про літературну вимову. Предметом орфоепії є звукові особливості мовлення, однак усне мовлення розглядається в цьому випадку не взагалі, а тільки з погляду його відповідності сучасним літературним нормам.

Порушення правил норм української літературної вимови спричинена переважно:впливом правопису — мовці намагаються відтворювати написання слів (напр., сміється: (правильна вимова — [с'м’ійе́ц:'а], неправильна — [с'м'ійе́т'с'а])впливом діалектного оточення — наприклад, через вплив південно-західних діалектів мовці часто оглушують дзвінкі приголосні в кінці слів, що не характерно для української літературної вимови (наприклад [зуп] замість [зуб], [сторош] замість [сторож] тощо)впливом на вимову близькоспорідненої мови —зокрема, під впливом російської мови вимовляють м'яко шиплячий [ч]: [н'і́ч’ка], [руч’ка], [ч’аǐ] тощо.відсутністю до 1990-их років в українській мові літери ґ, у зв'язку з чим поширеною є ненормативна вимова слів аґрус, ґанок, ґелґотати та подібних зі звуком [г] замість [ґ], і навпаки: вимова [ґ] замість [г] у словах іншомовного походження (ґазета, ґаз тощо).

Вимова звукосполучень 1. Сполучення -шся і -ться у дієслівних формах вимовляються як [с':а], [ц':а]: [зв'ітуйес \а], [у'чиец':а], [лиестуйец':а] (орфографічне: звішуєшся, учиться, листується). 2. Сполучення -жся, -чся у дієсловах наказового способу вимовляються як [з'с а], [цс а]: не [ур'і'з'с'а], не [мороц'с'а] (орфографічне: не вріжся, не морочся). 3. Групи приголосних, що з'являються у словах внаслідок словотворення, спрощуються: проїздн(ий) ->[пройізний]. Таку вимову приголосних закріплює український правопис: злісний, тижневий, якісно. Проте написання окремих слів, зокрема числівників шістнадцять, шістсот, шістдесят, не відповідає вимові: [ш'існадц'ат], [ш'іс:от], [ш'ізде"с'а'т]. Така ж невідповідність спостерігається і в багатьох словах, утворених від іншомовних твірних основ: президентський [пре"зиеде'нс'кий], агентський [агенс кий}. Примітка. Ніколи не спрощуються звукосполучення [здр], [спр], [стр]: [здр]игатися, зу[стр]іч, [спр]ава.

Вимова слів іншомовного походження Іншомовні слова в українській мові фонетично й граматично адаптуються, проте деякі з них характеризуються орфоепічними особливостями: 1. Голосні [і] та [й] слід завжди вимовляти відповідно до їх написання. Після приголосних [д], [т], [з], [с], [й], [р], [ж], [ч], [ш] постійно вимовляється [й], а не [і]: тираж, режим, шифр.Початковий [і] вимовляється чітко, а наближена до [й] вимова [і] є орфоепічною помилкою 2. В іншомовних словах ненаголошений [о] ніколи не переходить в [у]: документ, корупція, доручення (навіть перед складом з постійно наголошеним [у]) 3. Ненаголошені [ё], [и] після приголосних вимовляються з наближенням до [й], [є]; [те'нде'нц'ійа]

Вимова голосних(а]Вимовляється як неогублений голосний заднього ряду низького піднесення, у міжнародному фонетичному алфавіті позначається як [ɑ].(о]В наголошеній позиції вимовляється як огублений голосний заднього ряду низько-середнього піднесення, у міжнародному фонетичному алфавіті позначається як [ɔ].

Ненаголошений звук [о] перед складом з [у́], [і́] в основі слова наближається до [у]: [коужу́х], [поудру́ж’:а]. При дуже швидкій вимові ненаголошений [о] може вимовлятися як [у°], наприклад: [гу°лу́бка], [з°узу́л'а]. Проте перед складом з наголошеним [у], [і], що належать до закінчення, ненаголошений [о] якісно не змінюється, тобто вимовляється як у звичайній ненаголошеній позиції[1]

Порушенням норми української орфоепії є вимова замість [о] звуку [а], що є характерним для російської мови.[у]Вимовляється як [огублений голосний заднього ряду високого піднесення], у міжнародному фонетичному алфавіті позначається як [u].[е]У наголошеній позиції вимовляється як неогублений голосний переднього ряду низько-середнього піднесення, у міжнародному фонетичному алфавіті позначається як [ɛ].У ненаголошеній позиції вимовляється здебільшого із наближенням до [и], але ступінь наближеності у залежності від позиції буде різним. Ненаголошений [е] вимовляється:з найбільшим ступенем наближеності до [и] перед складом з наголошеними [і́], [у́], [и́]: [ниес'і́мо] (несімо)як [и] перед складом з наголошеним [и́] при швидкому темпі мовлення: [види́], [вили́киǐ]як [еи] (з середнім ступенем наближеності) перед складом з іншою голосною, а перед складом з наголошеним [е́] із найменшим ступенем наближеності: [чеика́ти], [меине́][2].як [иі] перед складом з наголошеним [і́]: [пиіч’і́т']як [еі] між м'якими приголосними [окра́йеіц']. У цій позиції також допускається вимова [іе] або [іи]: [за́йіиц'][3].Виразно (як [е]) вимовляється у наголошеній позиції, а також в ненаголошених закінченнях називного відмінка іменника, прикметника, порядкового числівника, займенника, дієприкметника середнього роду, а також в особових закінченнях дієслів: [поле], [тепле], [наше], [писане], [кличе], [пише][4].(и]Вимова голосного звука [и] за правилами орфоепії - чітка. Вимовляється виразно під наголосом як звук переднього ряду і високо-середнього підняття, проміжний між [і] й [е]: [тихо], [хитра], [ми], [син], [нива]. Твориться він у вимові легко, без напруження. Напружена вимова, значно обнижена артикуляція, близька до [еи] або [е]: [т-еи-хо], [х-еи-тра] - властива південно-західним говорам, є відступом від норми. Не є літературною і вузька та підвищена вимова типового [и], характерна для північних говорів: [м-иі], [н-иі-ва], [м-іи], [н-іи-ва].

(і]Вимова голосного звука [і] за правилами орфоепії чітка як звук переднього ряду і високого ступеня підняття язикової спинки: [д'ід], [с'іно], [с'іл'с'кий]. Так вимовляється й [і], що походить з [о]: |н'іж], [с'ік], [с'т'іл], [пос'т'ійний], [н'іг], [бол'іт], [брат'іу], [в'іл], [б'ік], [в'ін]; також [і], в закінченні називного відмінка множини прикметників, дієприкметників, числівників, займенників: [гарн'і], [здоров'і], [братов'і], [бит'і], [друг'і], [наш'і]; звук [і] на межі слів та частин абревіатур: [д'ід і баба], [ф'інінспектор].

Вимова приголосних.Дзвінкі приголосні в кінці слова й перед глухими в середині слова вимовляються дзвінко: [народ], [хліб], [тридцат']. Примітка. 3 усіх дзвінких приголосних тільки глотковий звук [г] вимовляється як [х]: [лехко], [во'хкий], [д'охт'у] (орфографічне: легко, вогкий, дьогтю).Оглушуються прийменник і префікс з- перед глухими приголосними: [с тобо'йу], [спи'сати].Префікси роз-, без- можуть вимовлятися дзвінко й глухо (залежно від темпу вимови): [розписка] і {расписка], {розказати} і Іросказа'ти].

Губні, шиплячі (крім подовжених) та задньоязикові в кінці слова та складу вимовляються твердо: [знов], [велич], [сім], [л'убо'вйу], [обчисле*н':а]. Лише перед [і] ці приголосні вимовляються як напівм'які: [б'іл], [ш'іс'т], [к' іно']. Подовжені шиплячі вимовляються як напівм'які: [зб1 Іж'\а], \р'іч':у].

Африкати [дз], [дж] вимовляються як неподільні звуки: \дз\вінок\ прису[дж]увати, відря[дж]ення, нагоро[дж]ення.Звукосполучення [д] і [з], [д] і [ж] вимовляються як два окремі звуки: ві[д][з]ивати, пі[д][з]вітний, пере[д][з]'їздівський, пі[д][ж]ену.

Передньоязикові [д], [т], [з], [с], [ц], [н] перед м'якими приголосними та перед [і] вимовляються м'яко: [майбутне], [нат ак], [сіл].

Звук [ґ] слід вимовляти у словах: ґатунок, ґвалт, ґречний, ґрунт, ґанок, ґрунтовний, ґрати (рос. решетка), ґрасувати (розчищати) та ін.