Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
3.docx
Скачиваний:
89
Добавлен:
14.02.2016
Размер:
192.49 Кб
Скачать

Зародження та розвиток філософії ірраціоналізму

а) волюнтаризм філософіїї А.Шопенгауера.

б) «філософія життя» Ф.Ніцше

Ірраціоналізм - філософське вчення, яке відстоює обмеженість раціонального пізнання, протиставляючи йому інтуїцію, віру, інстинкт, волю як основні види пізнання. Це вчення спрямоване проти раціоналізму. Борючись з раціоналізмом, Якобі протиставляє йому віру, Шеллінг - одкровення, Шопенгауер- волю, К’еркегор - екзистенцію тощо.

Волюнтар́изм (лат. voluntas — воля) — течія в психології і філософії, що визнає волю особливою, надприродною силою, що лежить в основі психіки і буття в цілому. Теорія, згідно з якою воля є першоосновою і творцем дійсності, основним фактором у психічному житті людини всупереч розумові; соціально-політична діяльність, яка, нехтуючи об'єктивними законами історичного розвитку, керується суб'єктивними бажаннями й довільними рішеннями осіб, які її здійснюють.

Слід розрізняти два види В. - як форму об'єктивного і суб'єктивного ідеалізму. У обох своїх формах В. є иррационалистическую версією ідеалізму, що тлумачить духовна першооснова буття не як логічне, раціональне, закономірне, а як непіддатливе раціональному, науковому пізнанню. Типові представники першої форми В. - Шопенгауэр і Э. Гарт-ман. Піддаючи - агностицизм Канта критиці справа, Шопенгауэр стверджує, що "річ, що лежить в основі явищ (представлень), в собі" первинна, нічим не обумовлена "світова воля". Рушійною силою усіх живих істот є, згідно Шопенгауэру, "воля до життя", що носить стихійний, інстинктивний характер. Він ствер­джував, що воля, тобто мотиви, бажання, спонуки до дій і самі процеси реалізації цих дій є специфічними, відносно самостійними. При цьому, і це головне, воля визначає спрямованість і результати розумово­го пізнання. Тобто на місце розуму має бути постав­лена воля, яка незалежна від контролю з боку розуму і не має ні причин, ні основи. Це "абсолютне вільне хотіння". Крім того, воля пронизує весь світ, вона — першоначало й абсолют. Світ, за А. Шопенгауером, є нічим іншим як "волею і уявою"

Суб'єктивно-ідеалістична форма В. характерна для Штирнера і Ніцше. «Філософія життя» — це ірраціоналістичний на­прямок, що сформувався в кінці XIX — на початку XX ст. Він виник як реакція на кризу класичного захід­ного раціоналізму. Найбільшого поширення філосо­фія життя набула в першій чверті XX ст. Представниками "філософії жит­тя" є Фрідріх Ніцше (1844—1900), Анрі Бергсон (1859—1941), Вільгельм Дільтей (1833—1911), Георг Зіммель (1858—1918), Освальд Шпенглер (1880—1936)та ін."Філософія життя" розглядає все, що існує, як форму прояву "життя". При цьому поняття "життя" розглядається як первинна цілісна реальність, яка не тотожна ні духу, ні матерії і може бути осягнута лише інтуїтивно. Засновники "філософії життя" вва­жали, що основою життя і його проявом є воля. Ф. Ніцше також вважав волю основою життя. Але життя є проявом не абстрактної світової волі, як у А. Шопенгауера, а "волі до влади". Ця воля є не лише визначальним, головним стимулом життєдіяльності людини, а й життя взагалі, буття як такого. У його навчаннях первинною рушійною силою виступає вільна індивідуальна воля - "я", принцип загальної об'єктивної закономірності тим самим категорично відкидається.В. Ніцше носить агресивний характер, звеличуючи "волю до влади" як вищу вольову потенцію.Ніцше як філософія життя носить антропоморфний характер, повертаючи людину в природу і в теж самий час олюднюючи природу, наділяючи її антропоморфними рисами, і перш за все волею до влади. Принцип волі до влади - основний динамічний принцип філософії Ніцше - управляє розвитком і людини, і всесвіту. Звідси життя є абсолютна реальність, і вона збагненна з себе самій. І людська душа, людський інтелект породжені життям і включені в неї.По Ніцше, воля до влади - це не просто прагнення до панування сильного над слабким, але і прагнення зробити слабкого сильним.

Філософська антропологія.Філософія людини.

1.Людина в різних філософських концепціях.

Питання про сутність людини, її походження, місце і роль у світі — одна з основних проблем філо­софської думки.

Античний образ людини космоцентричний. У ста­родавній грецькій філософії людина розглядається як частина космосу (єдиного надчасового "порядку" і "сутності" буття — природи). Це "малий світ", мікро­косм, який є відображенням і символом Всесвіту, мак-рокосмосу. Людина поєднує в собі всі основні елемен­ти космосу і складається із тіла і душі, які є двома ас­пектами єдиної реальності (арістотелізм), або дві різнорідні субстанції (платонізм).

Якщо античний образ людини космоцентричний, то середньовічний теоцентричний.У Середньовіччі біблійне уявлення про людину як "образ і подобу Бога", поєднується зі вченням про по­єднання божественної і людської природи в особі Христа і можливості, внаслідок цього, внутрішнього залу­чення кожної людини до божої "благодаті". Людина не вірить в себе, вона вірить у Бога. її очі звернені до потойбічного світу, який є істинно духовним світом.Сама по собі вона є втіленням гріха і печалі.Тут протиставлені один одному безсмертна душа і смертна плоть людини. Турбуватися треба лише про спасіння душі, зокрема вдаючись до ущемлення тіла. Велике значення надається промислу Божественному, прояву "божої волі" в усіх подіях у світі. Вважається, що людина не може самостійно здобути знання, воно відкривається їй в одкровенні.

Епоха Відродження характерна пафосом автономії (самостійності) людини, її безмежних творчих можли­востей,в основі принцип антропоцентризму. Бог переміщається на пери­ферію людського життя. Людина відривається від нього. Мислення — це єдине достовірне свідчення людського існування. Отже, саме в розумі, мисленні вбачається специфічна особливість людини, її сутність.

Декартівський дуалізм душі і тіла значною мірою визначав у подальшому характер антропологічної проблематики. При цьому тіло розглядалося як авто­мат, машина, однакова у людини і тварин , а душа ототожнювалася зі свідомістю.

Кант розділяє людину,як дуалістичну:вона належить як до світу взагалі,де панує природна необхідність,так і до світу свободи.

Гегель розвиває ідею історичності людського існу­вання. В цілому, для німецької класичної філософії визначальним є уявлення про людину як про суб'єкт духовної діяльності, що створює світ культури, є носієм загальнозначущої свідомості, всезагального ідеального начала — духу, розуму.

Фейєрбах, критикуючи ці ідеї німецького ідеаліз­му, здійснює антропологічну переорієнтацію філо­софії. Він ставить у центр людину, розуміючи її насам­перед як чуттєво-тілесну істоту.

Прихильники ірраціоналістичної концепції люди­ни XIX—XX ст. вважають, що домінуючим у людини є позамислительні здібності та сили — почуття, воля тощо. Згідно з Ніцше, людина визначається грою життєвих сил і потягів, а не свідомістю і розумом. К'єркегор висуває на перший план вольовий акт, в якому людина "породжує себе", вибір, завдяки якому індивід, природна істота стає особистістю, тобто бут­тям духовним, самовизначальним.

В екзистенціалізмі та персоналізмі проблема осо­бистості є центральною в концепції людини. Пред­ставники цих течій стверджують, що людину не мож­на зводити до якої-небудь "сутності" (біологічної, психологічної, соціальної, духовної). В екзистенці­алізмі і персоналізмі заперечується соціальна природа особистості, розділяються і протиставляються понят­тя індивідуальності (як частки природного і соціаль­ного цілого) й особистості (як неповторного духовно­го самовизначення).

Ідеї філософії життя (персоналізм, екзистенці­алізм, структуралізм та інші) стали основою для ви­никнення філософської антропології. Остання харак­теризується спробою створити цілісне поняття про людину шляхом використання і переробки розмаїтих предметних знань про людину, які були отримані спочатку XX ст. — біологією, психологією, соціологією, етнографією тощо. Центром уваги філософської ант­ропології є сутнісна відмінність у способі існування людини і тварин. Цю відмінність Шелер вбачає у здатності людини уникати тиску біологічних потреб, в "дистанції" її відносно навколишнього середовища. Гелен вважає, що відмінністю людини від тварин є елементарні, але специфічно людські, комбінації сприйняття і руху, сенсомоторних процесів, визна­чальною рисою людини вбачає її діяльність.

Марксисти розглядають людину як суспільну істоту, яка є вищим ступенем розвитку живих організмів на Землі, здатна виробляти знаряддя праці, використовуючи їх у своєму впливові на навко­лишній світ і володіє членороздільною мовою, свідомі­стю і світоглядом. Людина — це суб'єкт праці, думки, відчуттів, волі, переконань і спілкування. Головне в сутності людини — здатність свідомо перетворювати дійсність за допомогою штучно створених знарядь. Людина, згідно з марксизмом, є єдністю природного і соціального, фізичного і духовного, спадкоємного і життєво набутого.Марксисти заперечують уявлення про існування вроджених ідей і здібностей у людини. Вихідним пун­ктом марксистського розуміння людини є тлумачення її як похідної від суспільства, як продукта суспільної трудової діяльності.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]